На сучасному етапі актуальність даної тематики є очевидною, оскільки це обумовлено складними процесами розбудови незалежної Української держави, творення української політичної нації. Мова – це не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність, вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає могутнім засобом зміцнення національної свідомості. У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти. Отже, творення української політичної нації вимагає розв’язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.
Агітаційна листівка "Я розмовляю українською!"
У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, тривалий час перебуваючи у складі інших держав, українська нація позбулася можливості повноцінно користуватися своєю мовою. Внаслідок заборон і дискримінації, адміністративно-силового тиску, якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною століть, значна частина українського населення, в тому числі етнічних українців, відчужена від використання рідної мови як засобу національної комунікації та головного інструменту консолідації нації. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію в державі.
Тому зараз, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націотворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави. Усе це актуалізує дослідження стану функціонування державної мови в сучасному українському суспільстві як необхідної умови зміцнення української національної свідомості, важливого чинника консолідації суспільства.
Статус української мови як єдиної державної мови в Україні був визначений ще наприкінці 1989 р. Законом ''Про мови в Українській РСР'', що створило передумови для поступового відродження мови титульної нації як повнофункціонального засобу спілкування й важливого чинника розбудови соборної Української держави. З прийняттям Конституції України державний статус української мови був закріплений у ст. 10 Основного Закону, яка проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Простір для подальшого утвердження державного статусу української мови відкрило рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. під №10-рп/99 про офіційне тлумачення зазначеної статті Конституції України, згідно з якою державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах суспільного життя, зокрема в роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.
Агітаційна листівка "Українською прикольніше"
З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи: Держдепартамент із здійснення державної мовної політики у структурі Державного комітету у справах національностей та міграції, Рада з питань мовної політики при Президентові України. Їх діяльність спрямовувалась на створення умов для розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також розвитку і використання мов національних меншин України, задоволення мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Виходячи з важливості зазначеної проблеми постановою Кабінету Міністрів України у 1997 р. були затверджені ''Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови'', а згодом у 2003 р. ще однією постановою уряду затверджена ''Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.''. Обидва документи спрямовані на розвиток, підтримку і захист державної мови в Україні. Їх зміст, по суті, визначає основні напрями мовної політики нашої держави та завдання органів влади щодо їх реалізації. Виходячи з вищезазначеного цілком справедливим постають питання: як змінилося становище української мови у суспільстві, якою є сучасна мовна ситуація в державі, і чи можна сьогодні констатувати зміцнення державного статусу української мови як важливого чинника консолідації суспільства, зміцнення національної свідомості?
Так згідно із даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. українці становили 77,8% загальної кількості населення держави, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 р. українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську – 34,1%, іншу – 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері була: переважно українська – 41,8%, переважно російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6%. Основною рисою сучасної мовної ситуації в нашій державі залишається українсько-російська двомовність з широким функціонуванням російської мови в різних сферах суспільного життя на більшості території країни, що, природно, обернено пропорційно впливає на сферу використання української мови. Причини домінування російської мови в Україні та його наслідки визначається внаслідок взаємодії таких чинників, як багатовікова русифікація, міграція на територію України росіян, фізичне знищення, депортація і вимушена еміграція українців за межі України, створилася вкрай небезпечна і виняткова, суто ''російська'' ситуація, коли не мігранти змушені докладати зусиль проти їх асиміляції корінним народом, а, навпаки, національно свідомі українці змушені захищатися від мігрантів і доморощених збільшовичених перевертнів.
Агітаційна листівка від ВО "Свобода"
Двомовність в Україні має кілька суттєвих особливостей. Передусім існує розбіжність між етнічною та мовною самовизначеністю, коли значна частина етнічних українців у повсякденному житті для спілкування використовує російську мову. Важливим є той факт, що ще за радянських часів саме російська мова набула статусу мови міжнародного спілкування, який вона продовжує зберігати й нині, забезпечуючи спілкування не тільки між національними меншинами України, а й між народами колишнього СРСР. Ще однією найважливішою особливістю мовної ситуації в Україні є різний мовний статус регіонів, який, насамперед, обумовлюється відмінностями історичного розвитку західної та східної України. При цьому переважна більшість українців західного регіону є україномовною, південного та східного регіонів – російськомовною, центр займає проміжне становище, де нажаль, панує суржик, який аж ніяк не є літературною мовою.
У такій складній ситуації держава має постійно дбати про баланс інтересів між різномовними групами регіонів. А для цього потрібна виважена мовна політика, спрямована на розширення сфери функціонування державної мови як стрижня, серцевини нації, яка має єднати суспільство в одне ціле, а також гарантування усієї законної поваги прав мовам національних груп з тим, щоб забезпечити їх повноцінний розвиток та лояльність до Української держави як своєї Батьківщини.
На жаль, в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Через відсутність нового закону про мови, ст. 10 Конституції України не змінила мовну ситуацію, хоча за логікою саме ''узаконення'' функціонування української мови Основним Законом незалежної України мало б докорінно змінити мовну ситуацію в державі, що сформувалася ще за часів існування СРСР (російська мова є домінантною, а українська займає другорядну позицію). Слід зазначити, що відсутність державної підтримки і захисту української мови й культури спричинили посилення процесу русифікації, внаслідок чого на деякі важливі сфери суспільного життя російська мова має великий вплив. Сьогодні в масовій культурі, засобах масової інформації, бізнесі, спорті, інших сферах домінує російська мова. Телебачення фактично стало засобом русифікації народу, зокрема молоді, і не сприяє розвиткові державної мови. Через невідповідність державної політики негативні тенденції домінують на книжковому ринку України, де більшість становлять російськомовні видання. Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Продовжується витіснення української преси російською. Попри те, що Закон ''Про мови в Українській РСР'' вважається чинним і в незалежній Україні, але він не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови.
Агітаційна листівка "Стоп русифікації!"
Сьогодні більшість важливих сфер суспільства, насамперед діловодство, наука, техніка майже не забезпечені словниками, довідниками, програмами. Мовою комунікацій в Україні є російська, а в системі комп’ютерних комунікацій переважає англійська. До цього часу українською мовою послуговується досить невелика частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. З боку посадових осіб держави постійно порушується чинне мовне законодавство і конституційні вимоги щодо використання державної мови. Переважна більшість державних керівників і управлінців усіх рівнів на сході й півдні країни не вважає своїм службовим обов’язком розширювати сферу застосування державної мови, не вживає її у своїй роботі або й не володіє нею. Це призводить до поширення у суспільстві думки, що знати, шанувати, і плекати державну мову, послуговуватися нею – необов’язково. Практично зовсім не використовується державна мова і в бізнесових структурах.
Загалом сьогодні відбувається подальше згортання сфери функціонування української мови, а, отже, гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації національної свідомості громадян України, прищеплення чужих стереотипів та навіювання їм почуття меншовартості. Внаслідок цього відбувається розмивання ідентичності української нації, духовне знищення людського резерву, з якого формується українська еліта.
Враховуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності – процес надзвичайно складний. Поки що політики і суспільство довго і важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. За всі роки незалежності проблема мови є предметом спекуляцій різних політичних сил під час виборчих кампаній. Останнім часом, всупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській. Мовне питання особливо актуалізувалося з ратифікацією нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у травні 2003 р., яка стосується одного з найскладніших питань мовної політики будь-якої країни – проблеми досягнення оптимальності у співвідношенні між сферами та статусом функціонування державної мови та мов національних меншин. Ратифікація Хартії повинна була стати важливим кроком у досягненні Україною цивілізованих європейських стандартів у сфері захисту прав людини у культурно-мовній сфері. Проте в українському суспільстві й політикумі, зокрема, існують різні погляди на цей документ.
Агітаційна листівка "Не руйнуй мову!"
Досвід зарубіжних країн переконує, що питання державної мови займає провідне місце в процесі формування політичних націй і консолідації суспільства. Однією із традиційних моделей об’єднання націй у Європі, які утворилися в ХІХ – на початку ХХ ст., є формування нації за суто етнічною ознакою на основі так званого ''етнічного націоналізму''. У цьому випадку політична нація створюється переважно з представників якогось одного етносу – чисельно чи політично переважаючої етнічної групи або етнічної групи, що претендує на таке домінування. Формування етнічних націй пов’язане з ''титульним етносом'', тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та державно-політичним атрибуціям владності – території і кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типовій економіко-господарській діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів тощо.
Слід зазначити, що представники титульного етносу одержують громадянство держави на підставі належності до етносу з усіма свободами і правами, що випливають з цього. З правової точки зору подібна позиція означає нав’язування в обов’язковому порядку всім громадянам держави певних культурно-мовних норм і цінностей домінуючого етносу, що одночасно супроводжується відмовою визнавати за окремими громадянами іншого етнічного походження права особистого вибору культурних уподобань. За цих обставин домінуючий етнос автоматично стає політичною нацією. Інші етнічні групи або взагалі не одержують громадянства й, відповідно, зазнають утисків стосовно своїх громадянських, а особливо політичних прав, або їхні окремі представники приймаються в громадянство цієї держави за особливою процедурою. При цьому однією з необхідних умов отримання громадянства є знання державної (офіційної) мови. Прикладом такого шляху формування політичних націй у сучасній Європі можуть бути, тією чи іншою мірою, країни Прибалтики, зокрема Латвія, Естонія.
Якщо в подібному контексті змоделювати формування політичної нації в Україні, де, як вже нами було зазначено, ''титульний етнос'' – українці – становить переважну більшість населення країни, цей процес має відбуватися саме на етнічній основі. Отже, в цьому сенсі не підлягає сумніву, що українська мова, як мова найчисленнішого, автохтонного і титульного етносу країни має утвердитися у статусі єдиної державної мови. Саме на цьому наголошують радикально налаштовані націонал-патріотичні сили нашої держави.
Агітаційна листівка ВО "Свобода"
Водночас слід зауважити, що реальна мовно-культурна ситуація, яка склалася в країні, засвідчує слабкість, розмитість самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації. Як уже нами було зазначено, значна частина етнічних українців у спілкуванні не користується рідною мовою, відчужена від власної культури, байдуже ставиться до проблем її розвитку. Безперечно, цьому сприяла колоніальна політика імперських держав, і в першу чергу Російської імперії, тоталітарного режиму колишнього СРСР, в попередній період розвитку суспільства, спрямована на нищення національної мови, культури, традицій. Але значною мірою це пояснюється і тим, що в незалежній Українській державі так і не була реалізована виважена культурно-мовна політика, спрямована на зміцнення національної свідомості українського народу, консолідацію суспільства.
Важливим є й інший аспект зазначеної проблеми. Якщо в Україні взяти за основу подібну модель формування політичної нації, то при цьому слід було б визнати за українською етнічною групою особливий статус у суспільстві, змістивши акценти на етнічних цінностях, наслідком чого може бути обмеження культурно-мовних та інших запитів неукраїнських етнічних груп. Але запровадження подібної політики порушує права людини і, жодним чином, не сприятиме консолідації суспільства навколо державотворчих процесів, а, навпаки, створюватиме міжнаціональну напругу і загрожуватиме існуванню самої держави. Тому етнічна модель формування нації скоріше всього не може бути взята за основу, оскільки ніяк не виступає об’єднуючим чинником багатоетнічного українського суспільства, а, навпаки, за певних обставин, може виконати роз’єднуючу роль.
Україна є багатоетнічною державою, але, на нашу думку, подібна модель для неї є не зовсім прийнятною. На відміну від вищезазначених держав, в Україні є ''титульний етнос'' – українці, корінна і найчисленніша нація, територія основного розселення якої визначила загалом кордони держави і яка дала цій державі назву. Українці кількісно переважають в усіх регіонах країни за винятком лише Автономної Республіки Крим. Тому культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. У будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів. За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її в національно-політичному сенсі – неможливим, оскільки залишається нерозв’язаним питання про її етносоціальну основу. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності, в тому числі у справі державного будівництва.
Агітаційна листівка "Будь собою! Розмовляй українською"
Вільне опанування всіма громадянами України мови свого громадянства – це, як підтверджує багатовіковий досвід держав світу, запорука міжетнічної злагоди, єдності і стабільності суспільства, ефективного функціонування держави, позитивного її сприйняття як повноцінного і незалежного суб’єкта світової спільноти. Українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини, у свою чергу, мають доброзичливо ставитися до української культури і, в міру можливого, сприяти її відродженню. В аспекті освіти і виховання кожний громадянин України, незалежно від його етнічного походження, має знати державну мову, історію держави, Конституцію України, підтримувати незалежність та поважати її символіку. Україна має бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна батьківщина в існуючих кордонах. За цих умов етнічні меншини об’єднаються у справі державотворення з основною українською нацією, не втрачаючи своєї етнічної самобутності.
Отже, виходячи з вищезазначеного, нагальною постає потреба формування і реалізації виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, що передбачала б захист і підтримку національної мови, забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати рідну мову і свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави. Якщо вдатися до радикальних дій щодо впровадження української мови, наприклад, шляхом згортання в Україні випуску російськомовної періодики і книжкових видань, чи заборони російських програм на радіомовленні й телебаченні – то попри те, що це веде до порушення прав певної частини громадян, може викликати гострий опір південних та східних регіонів держави, де україномовні громадяни становлять незначну меншість, ще міцніше прив’язати російськомовних українців до інформаційного простору Росії, остаточно вивівши їх з-під будь-якого впливу української національної ідеї. Водночас відмова від активної популяризації української мови серед представників нації сприятиме її поступовому витісненню з усіх сфер суспільного життя російською мовою, а в умовах глобалізованого світу, поширенню ще однієї мови – англійської. Тому в державі потрібно провести низку виважених заходів, які б зміцнювали позиції державної мови.
Державна мовна політика має передбачати такий важливий аспект сучасної мовної ситуації, як невідповідність мови спілкування національній належності особи. У період ідеологічної та морально-психологічної інтеграції нації важливим є використання певних російськомовних форм українського національного життя, національної культури, що допоможе усвідомити неукраїномовним представникам національних меншин, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Не слід ототожнювати мовну ознаку з почуттям патріотизму, українськості. Через рiзнi обставини громадяни часто не володіють українською мовою, однак при цьому зберігають щирі почуття до України. Чимало з них використовують найменші можливості для оволодіння мовою свого народу, залучають до цього інших i працюють в ім’я українського народу. Влада має всіляко підтримувати готовність значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Подібні заходи поряд із зусиллями щодо популяризації української мови допоможуть підвищити рівень національної свідомості і сприятимуть консолідації української нації.
Агітаційна листівка ВО "Свобода"
Але найважливішим чинником, що зараз може суттєво впливати на повноцінне функціонування української мови, є зацікавленість держави у вирішенні мовної проблеми. Реалізація державної мовної політики залежить переважно від доброї волі представників державної влади, Президента як гаранта конституційного порядку функціонування мов, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України. Ідея реального закріплення за українською мовою статусу державної може і повинна стати полем об’єднання зусиль партій та громадських організацій, співпраці інститутів громадянського суспільства з владними структурами. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має бути виваженою і послідовною, поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і обережністю в засобах її реалізації.
Одним із пріоритетних напрямів державної мовної політики насамперед має бути приведення мовного законодавства і практики його застосування у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її ст. 10, і в першу чергу в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоврядування, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України. З метою зміцнення державного статусу української мови необхідно прийняти закон ''Про державну українську мову'', який регулював би особливості функціонування й захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. При цьому державна підтримка мов національних меншин має регулюватися окремими законодавчими актами.
Невід’ємним елементом державної політики має бути піднесення престижу української мови, зміцнення української мовної свідомості і гідності, розширення сфери функціонування державної мови. Для цього потрібно створити належну нормативну базу підтримки і пільг для україномовних засобів масової інформації, книговидання українською мовою, українського кіно й української пісні – традиційної берегині української мови й історичної пам’яті народу. Для досконалішого володіння мовою за підтримки держави мають бути розроблені різноманітні програми вивчення української мови, а також забезпечене їхнє фінансування. Держава має створити всі необхідні засоби для розширення застосування української мови в усіх сферах життєдіяльності в межах всієї України, захисту української мови від зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації, поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України. Необхідною умовою утвердження належного українській мові статусу в державі та суспільстві має бути затвердження на урядовому рівні єдиних мовних стандартів, норм і правил української мови та українського правопису.
Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки. Основною рисою сучасної мовної ситуації в Україні залишається українсько-російська двомовність, при цьому продовжується звуження сфери функціонування української мови і відчутно посилюється вплив російської мови на всі сфери суспільного життя, що не сприяє зміцненню української національної свідомості. Це обумовлюється як тривалим домінуванням в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі, так і відсутністю відповідної мовної політики в незалежній Українській державі, яка б сприяла повноцінному впровадженню української мови як державної в усі сфери суспільного життя. Культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. Українська політична нація постає на основі цінностей корінного українського етносу, його мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства – державною мовою. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності у справі державного будівництва. Поки що політики і суспільство довго й важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. Протягом усього періоду незалежності в Україні мовна проблема є предметом спекуляцій різних політичних сил з метою задоволення власних інтересів. В умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, продовження спекуляцій з боку політичних сил навколо мовного питання, намагання штучно його загострити, створення української мовної єдності, беззаперечно, є консолідуючим чинником української політичної нації. Потрібна виважена державна мовна політика, яка б передбачала захист і підтримку національної мови й водночас забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин.
Таким чином, українська від державної має стати загальнонаціональною мовою в Україні.
Автор – Денис Ковальов
(світлини надані сайтом svoboda.org.ua)
