пʼятницю, 30 серпня 2013 р.

Дерево смерті

Перед українцем який цікавиться питаннями організації нашого суспільства одразу постає багато питань на які чинна владорююча політична система має тільки брехливі відповіді, зокрема:
- Яка реальна потужність нашої економічної системи?
- Чому не діє принцип - "Україна для українців"?
- Чому той хто добросовісно працює – недобросовісно забезпечується життєвими умовами? 
- Як сталося що кримінальні угрупування заволоділи всією повнотою влади в Україні?
- Що буде з українцями в Україні з даною динамікою історичного розвитку?
   Та багато інших запитань відповівши правдиво на які ми отримаємо невтішні висновки. Далі так жити не можна і в даній статті я спробую запропонувати варіант боротьби з діючою владарюючою системою. Боротьба повинна мати наступні ознаки: бути максимально ефективною, безпечною, адаптованою до наявних мінімальних стартових можливостей.
  Якщо ми правильно зрозуміємо саму систему то ми зможемо підібрати найкращі методи впливу на цю систему щоб вона розвалилася як картковий будиночок і наша боротьба не нагадувала бій з вітряками.
   Всю владну систему таких угрупувань як ПР, КПУ, фінансові групи Коломойського, Фірташа, Ахмєтова, Пінчука та інших що організовано паразитують на нашій нації та землі можна зобразити у вигляді дерева – "Дерева Смерті", " корені" якого глибоко пронизують всю нашу українську економічну та суспільну сутність де і беруть свої сили зокрема фінансові які потім через "крону" – (парламент, уряд, секретаріат президента) дають свої плоди у вигляді – мовний закон, пенсійний і вся інша законодавча система яка повинна зробити допуск до фінансової системи живлення "кореневої системи Дерева Смерті" і заборонити цей доступ всім іншим.
  Тому, повинно бути зрозуміло, що боротися з тільки "плодами" цього "Дерева Смерті" неефективно тому що воно є постійним джерелом аналогічних "плодів" які до того-ж є формально законними та їх життєвість забезпечується судовими та правоохоронними органами. Потрібно – різати корені "Дерева Смерті", та формувати власне "Дерево Життя" – (націоналістичний устрій), тому, шановний українець – свої зусилля необхідно спрямувати на створення потужної економічної системи українців-патріотів, перебрати всі можливі варіанти по створенню бізнеса, зупинитись на дієвих і працювати поки є ще можливість, адже логічно що економіку в Україні повинні контролювати лише українці, подивіться в топ-100 найбагатших в Україні, багато там українців-патріотів?
  Трохи історії, не будемо далеко заходити, почнемо з 1991 р. багато патріотичних груп вели боротьбу у "фінансовому полі"? Ні! Поки ті хто сьогодні при владі купляли та вбивали за базари, заводи, ресторани, фабрики, родовища, крісла з владними повноваженнями  патріоти проводили мітинги та говорили про чесність та справедливість (як правило) – результат маємо сьогодні, або фізично боролися за щось інше. 
  Тому, в арсеналі боротьби патріотам потрібно використовувати і боротьбу за джерела фінансування і в комплексному поєднанні з іншими видами боротьби (ідеологічний, інформаційний, політичний, правовий, інші) це повинно привести до справжнього добробуту українців в себе вдома.
   Слава Нації!
Автор – Іван Мельник

неділю, 25 серпня 2013 р.

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».
  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...
  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.
  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.
   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.
  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.
  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.
  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.
   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.
   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.
  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.
  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні розїжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.
   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

вівторок, 20 серпня 2013 р.

Провідна верства

Вважається, що український націоналізм виник ще на початку XX ст. (праця Міхновського "Самостійна Україна"). Якщо націоналізм розглядати як політичну течію – з цією думкою можна погодитися, але як світогляд, як певна система вартостей, націоналізм має набагато глибше коріння й існує настільки ж довго, як і сама українська нація.
 Справа у тому, що тисячоліттями традиційний устрій суспільства не потребував оформлення в якусь політичну течію оскільки був єдино існуючим. Сім'я, рід, народ, держава завжди були найвищими цінностями в суспільній ієрархії.
 Існує ряд моментів, які характеризують традиційний український світогляд і є спільними для усіх етапів розвитку і утвердження української нації, Цей процес побудований як огляд одного з аспектів традиційної системи вартостей українців. То ж якими рисами повинні бути наділені люди, які стоять на найвищому щаблі ієрархії, іншими словами – кращі люди суспільства? Адже однією з найсерйозніших причин хаосу в суспільстві є викривлене уявлення про суспільну ієрархію.
  Протягом довшого часу нас переконували, що, згідно із заповітами Леніна, державою може керувати будь-хто. Тобто знецінювалась будь-яка ієрархія і вважалось, що внутрішні якості не мають ніякого значення для керівників держави чи еліти суспільства.
 Сьогодні нам нав'язують думку, що найкращими людьми є ті, хто має найбільше маленьких зеленуватих папірців, яких одна частина суспільства називає доларами, а інша – "баксами". Причому ця розбіжність в поглядах не призводить до конфліктів або протистоянь в суспільстві.
  Правда, є в суспільстві здорові сили, які розуміють, що патріотизм також повинен бути притаманний кращим людям суспільства. Але дуже часто ідеалом патріотичної людини вважають немічного інтелігента. А такі високі риси, як здатність до опору, мужність, силу постійно намагаються ототожнювати з вузьколобими і широкоплечими злочинцями.
  Українського патріота характеризують як сентиментальний плаксивий тип, і наявність цієї "гармонії" часто є ознакою сучасної кращої людини.
   Однозначно хибними є теорії і Леніна, і "нових українців", хоча вони сьогодні є панівними в суспільстві. Але, виступаючи за зміну системи цінностей суспільства, найгірше буде помилитись і потрапити в оману. Найбільша небезпека є в неправильному трактуванні, в зміщенні акцентів принципово правильного бачення. Адже патріотизм, якщо він не здатний захистити себе, відстояти свої принципи, приречений на поразку. Вороги України добре це розуміли і тому прагнули не допустити поєднання патріотизму і здорових психологічних рис в еліті українського суспільства.
   Я не буду згадувати безліч прикладів з української історії, за якими легко можна прослідкувати, що лише люди, у котрих гармонійно поєднувався дух воїна і патріотизм, виводили нашу націю на передові рубежі світової історії, Згадаю, як приклад, недавнє минуле, а саме членів ОУН і вояків УПА. Вони змогли поєднати у своєму світогляді ті характері ці риси. З тої причини галицькі інтелігенти 1930-х рp. називали оунівців злочинцями, терористами. Проте лише ОУН, з великої кількості політичних сил на Західній Україні, встояла під натиском мілітарної сили двох найбільших імперій світу. Більше того, ще понад десять років вона вела збройну боротьбу...
  Цікавими є спогади Солженіцина і його враження від вояків УПА підчас перебування в концтаборах. За його словами, там чітко було видно беззахисність слабодухої інтелігенції перед агресивним злочинним світом. Але поява загартованих, обвітрених хлопців з Карпат усе поставила на свої місця. Протягом короткого часу "непереможний" злочинний світ з усіма – урками і "ворами в законе" був зламаний фізично і морально. Те, чого не могла зробити величезна державна машина, зробили ці хлопці. Вони перемогли злочинність у самому кублі злочинного світу.  Більше того – після цього змогли організувати повстання проти комуністичного режиму в концтаборах, звільнитись. І лише за допомогою танків НКВС придушив ці акції протесту. А нам сьогодні говорять, що неможливо ліквідувати злочинність в Українській державі!
   У всі часи, коли на найвищих щаблях ієрархії українського суспільства знаходились люди, які поєднували в собі патріотизм і здорові психологічні риси, Україна здобувала перемоги над найсильнішими ворогами. І навпаки, коли такого поєднання не було (взяти хоча би керівництво Центральної Ради в 1917 р.) українці зазнавали поразки.
 У традиційному українському суспільстві воїном вважався не той хто, вмів лише добре володіти мечем, а той, хто поєднував високі духовні якості, морально-етичні цінності, інтелект і, звичайно ж, вмів володіти мечем. Ці люди були спроможні керувати державою, захищати її від ворогів і створювати найсприятливіші умови для розвитку української нації. Князь Святослав, Хмельницький, Мазепа, Коновалець, Шухевич – усі вони мали подібні психологічні риси. З їхніми іменами пов'язані найяскравіші сторінки української історії.
  І сьогодні, говорячи про зміну системи цінностей суспільства, ми повинні розуміти, якими мають бути кращі люди, ті люди, які стануть керманичами Української держави, які зможуть вивести Україну з глибокої духовної і економічної кризи і побудувати Велику Українську Державу, за яку було пролито так багато крові нашими попередниками – великими лицарями українського духу.
Автор – Андрій Парубій

понеділок, 5 серпня 2013 р.

Ідея – сталевий хребет Nації

Шановні читачі, розумію, що більшість з вас у відпустці і не до читання різних блоґів, але прошу зглянусь та проглянути мій черговий опус, який є по суті статтею-спростуванням. Так, ви не помилились!
  У червні місяці, коли мною була написана стаття “Безхребетна нація”, тоді я не очіквав на врадіївські події та антиментівські акції, не вірив, що наша українська нація може і хоче повстати протии даунєцкіх узурпаторів… Але всі люди мають право на помилку, і я не виключення. Я переглянув своє бачення щодо національного повстання українців, і змінив думку – будете сміятись, я повірив у те, що ми – українці, все ж можемо покінчити з режимом внутрішньої окупації!
   А тепер, перейду до суті своїх змінених хибних думок!  Як завжди, трохи історії, аби дати вам, шановні читачі, зрозуміти лейтмотив статті. Отже давайте згадаємо, коли в останнє українська нація, власне як нація, а не соціальна маса, боролась за свою самостійність від різного роду гнобителів? Можна навести кілька влучних подій лише за ХХ ст., але я не підкреслю головні, які стали націотворчі та націоєднаючі для українців як окремої нації східних слов’ян.  Після інкорпорації у XIV ст. Галицько-Волинської держави у склад Польщі та Великого князівства Литовського українці потужною силою підвелися з колін і показали себе як нація під час Хмельниччини. Звісно до 1648 р. були локальні та не чисельні виступи, але те що було після 1648 р. ні з чим не порівнюється – українці знов відчули себе окремою нацією, як на релігійному та соціальному, так і мовному та державно-ієрархічному рівні. Устрій Гетьманату Богдана Хмельницького не був схожий на жодний тоді відомий державний устрій – це була не монархія чи республіка, це був гетьманат.
  Йдемо далі. Після Хмельниччини і періоду Руїни, українці як нація масово піднялись вже під проводом гайдамаків Гонти і Залізняка. Тепер проти українців були не тільки поляки, але й недавні союзники – москалі-вєлікароси братья по вєрє”. В історію ця боротьба української нації увійшла під назвою Коліївщина і стала найвищим етапом гайдамацького руху. На жаль, повстання було придушене російськими військами спільно з поляками, а гайдамацькі ватажки — страчені.
 Революційні події у Франції та подальше розгортання наполеонівських війн на початку ХІХ ст. надихнуло на боротьбу не тільки поляків, але й українців, але український національно-визвольний рух цього періоду радше мав культурний характер, а ніж збройний. Ну звісно, локальні сутички початку ХІХ ст. з російською чи польською адміністрацією не міг зрівнятись з Хмельниччиною чи Коліївщиною. Але боротьба тривала, хоча й перейшла у іншу площину.
  Поділена навпіл між Габсбурґами і Романовими українська земля знов почала народжувати майбутніх своїх захисників. У 1914 р. розпочалась Перша світова війна, яка закінчилась в 1918 р., однак в Україні бойові дії тривали дуже довго, аж до 1922 р. Ворогами для недавно ще поневоленої, а тепер – нарешті вільної, української нації були всі: і союзники німці та австрійці, і сусіди поляки та москалі-вєлікароси, і нейтральні англійці та французи. Всі прагнули відтяти шмат України для себе, а мешканців – поневолити.
 Поразка національно-визвольних змагань 1917-1922 рр. загнала боротьбу української нації у підпілля – у Холодному Яру лютують вільні козаки, на Галичині формується УВО, що пізніше реорганізувалась в ОУН. Нові часи – нові методи! Атентати – нова зброя української нації з одвічними ворогами-окупантами! Новий підйом національно-визвольної боротьби ознаменувався початком Другої світової війни. Українці національною потугою намагались протистояти всім окупантам (совєтам, нацистам, ляхам, румунам, мадярам) аби нарешті здобути власну незалежність. Але, не вийшло.
  І ось, 1991-й р. – Україна стала незалежною, ніби всі страждання нації мали припинитись, але при владі і досі залишились україножери та окупанти.
   До чого це все я вів? А ось до чого – весь цей час українську націю спонукали до боротьби не економічні чи політичні причини, українців надихала національна ідея. Так, власна наша Iдея Nації підігрівала в серцях мільйонів українців бажання здобути волю і соціальний добробут на своїй рідній землі.
  Що ж то за таємнича Iдея Nації? Сучасні українські націоналісти трактують її за своїм бажанням, виходячи з того, до якої партії чи організації вони належать. Ми не будемо їх перераховувати, вам вони добре відомі!
  Iдея Nації була народжена і вихована багатьма поколіннями українських інтелектуалів-брахманів, як князь Острозький, філософ Сковорода, Великий Кобзар Шевченко, Вічний Революціонер Франко, Апологет Націоналізму Донцов та багато інших. Для них, як творців Iдеї Nації, головним було сформувати акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей аби все це в купі стало рушієм національного прогресу української нації.
  Українська нація здобула собі державу, але через те, що головна мета національно-визвольної боротьби була досягнута – Українська держава є, було втрачено можливості державного будівництва. Крім того українська національна еліта у вигляді дисидентів і РУХівців не взяла влади в свої руки і цим скористались, перехопивши владу, прокомуністичні, антиукраїнські і псевдоукраїнські сили.
  Держава Україна є плодом і результатом століть напруженої праці і кривавої боротьби десятків поколінь наших предків за державну незалежність української нації. Україна є нашим спільним надбанням, країною, що об’єднала майже всі землі споконвіку заселені українцями. Саме тут проживає переважна більшість українців. Саме ця земля є матір’ю і колискою української нації і єдиною справжньою Батьківщиною кожного українця у світі. Ми, українські націоналісти і патріоти, повністю і беззастережно підтримуємо державний суверенітет і територіальну цілісність України, та готові до останнього подиху захищати її політичну і економічну незалежність від будь яких зазіхань і закликаємо до цього всіх українців в цілому світі.
   А тому нині перед українськими національно-патріотичними силами постало завдання взяти владу в свої руки і сформувати справжню українську національну державу, модель якої відображено в суті Iдеї Nації. З іншого боку, ми не можемо не визнати, що теперішній державний устрій і система влади в Україні є такими, що суперечать українському волелюбному духові, українській ментальності, культурі, історичному досвідові народу.
 Крім того, представники влади і, так званої, політичної еліти в Україні, у більшості своїй, не були і не є українцями ні за кров’ю, ні за духом, вони являються узурпаторами, українофобами і прибічниками ворожої всьому людству комуністичної інтернаціоналістичної ідеї. Саме тому всі спроби побудови дійсно національної держави в Україні наштовхуються на шалений опір представників державної влади. Більше того, створена ними система державного управління повністю виключає участь народу в керівництві державою, а більшість політичних діячів, що прийшли до влади на націоналістичних чи патріотичних гаслах, потрапляючи у рамки цієї ганебної системи стають або запроданцями, або безсилими спостерігачами, або попросту зрадниками і служителями антиукраїнських ідей. Тому сучасна система влади є протиприродною, неприйнятною, ворожою українській нації і потребує негайної заміни.
  Завдання всіх українських націоналістів та патріотів є негайне об’єднання попри певні не суттєві розбіжності та створення на українській землі держави нового типу, держави, яка відповідає всім духовним, економічним і фізичним потребам українця, повністю відповідає його ментальності і складу національного характеру. Такою державною системою, на наше переконання, може бути тільки Гетьманат – державний устрій, що повністю довів свою спроможність і ефективність в українських умовах. Гетьманат мусить замінити собою, еволюційним або революційним шляхом, те гниле болото, якою є існуюча система влади в Україні.
  Головним же злом для української нації є утворена ворогами України система політичних партій, що не є близькою українському національному духові. Ці партії формуються не навколо інтересів держави, нації, а навколо приватних інтересів окремих осіб, або корпоративних чи фінансових груп. Їхнім головним поживним середовищем є розкол нації. Тому політичні партії всіма засобами зберігають поглиблюють і розширяють його. Нашими гаслами, на цьому етапі, мусять стати – «Геть партійщину!» і «Вся влада українській нації!».
  Адже віками українців зігрівала та вела на боротьбу одвічна ідея національної справедливості, що стала сталевим хребтом – це Iдея Nації. Здобути дійсну українську національну державу зможе лише мудрий, державотворчо освічений, об’єднаний, високоорганізований, активний український нарід, за умови інформаційно-просвітницької і організаційної роботи, яку ми, українські націоналістиі патріоти маємо забезпечити вже сьогодні.
   Вперед, до новітньої національно-визвольної боротьби, за Гетьманат Української Nації!
Автор – Денис Поліщук

четвер, 1 серпня 2013 р.

Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)
   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.
   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!
 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.
   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.
  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.
 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.
   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.
 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.
 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.
 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).
   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.
  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.
  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.
  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.
Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.
   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.
Автор – Лесь Кондратенко