Ставлення українського націоналізму до фашизму і націонал-соціалізму

Демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм  творили ідейні підвалини ХІХст. І довели до ослаблення поодинокі держави. Як Італію, Францію, Німеччину. Здорові елементи поодиноких націй шукали виходу з розбиття і ослаблення. По світовій війні, що виказала нежиттєздатність і слабість демолібералізму, капіталізму, соціалізму і реакційного консерватизму, почали наростати нові сили серед комбатантів і молоді, нові ідеї, що шукали нових шляхів виходу з розбиття й захитання основ цілого національно-суспільного і державного життя.

  В Італії назріває фашистівська революція, що різко протиставляється демоліберальній і соціалістичній анархії та слабій, безплідній клерикально-аристократичній реакції.

   В Німеччині бореться за її соборне об'єднання, внутрішню силу і велич, за визволення від версальського пониження та спутання національно-державних сил, за нову духовність, новий світогляд, нову політичну систему й соціально-економічний лад – націонал-соціалізм, що в рівній боротьбі проти соціал-демократичної веймарської республіки большевизму, жидівства і консервативної реакції Гугенбурга здобуває владу і залізною рукою трощить всі партійні групи й доктрини.
   Як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив. Як фашизм, так і націонал-соціалізм є органічним витвором духа, історії та потреб Італії чи Німеччини і  мають  на увазі добро й силу своїх націй. Як фашизм є втіленням і виявом всіх  сил і вартостей італійської нації, а націонал-соціалізм є виявом і оформленням волі Німеччини до відродження сили й панування над світом, так український націоналізм є органічно творчим виявом українського духа, характеру, історії, життєвих потреб і волі нації до повного визволення й здобування могучої держави й нового українського світу на сході Європи. Як відрубний є національний характер, історичний розвиток, політичне положення, суспільний, господарський і культурний стан кожної нації, так відрубні є поодинокі націоналістичні рухи, хоча кожний з них змагає до внутрішньої й зовнішньої сили й всестороннього розвитку своєї нації, держави й людської особовості, але на інших засадах і в інших формах.

   Фашизм, націонал-соціалізм і український націоналізм мають багато подібних елементів, як відродження вартості духових первнів, ідеалізму, волюнтаризму, героїзму, честі, посвяти, войовничості; вони ставлять в основу життя і історичного розвитку чин, творчість, волю, на першому місці ставлять добро своїх націй, силу своїх держав, підчеркують значення сильних особистостей, проводу й вартість праці й поборюють демолібералізм, капіталізм, соціалізм і реакційний консерватизм. Фашизм ототожнює націю з державою. Для нього держава є абсолютною вартістю. "Все в державі, нічого проти неї, нічого поза державою". Надмірно узалежнює все від провідних індивідуальностей, зокрема від волі свого творця й вождя Муссоліні. Державу й суспільно-господарське життя організує на синдикалістично-корпоративних засадах. Фашизм і вождь об'єднують націю, король – лучить імперію.

   Український націоналізм не є твором однієї людини, як фашизм твором Муссоліні, але до його ідеологічного й політично-організаційного оформлення спричинився цілий ряд провідних людей, а його очолив і своєю кров'ю освятив славної пам'яті Вождь Євген Коновалець. Український націоналізм є витвором поневоленої нації в її затяжній боротьбі за власну державність, знову, фашизм є плодом державної нації в боротьбі за її внутрішню перебудову й зовнішню могучість.

   Український націоналізм розуміє державу не як абсолютну вартість, але як природну форму життя й втілення нації, що служить для її добра, сили й розвитку. Український націоналізм має іншу концепцію не лише нації й держави, але провідництва й вождівства. Вождь є найвищим речником і символом єдності нації й руху. Його воля є нормована волею й добром Нації-Держави і засадами націоналістичного руху. При своїх рішеннях він керується думкою й рішенням націоналістичного активу. Тут рішає не форма вождівства, але сила й вартість провідної індивідуальності й доцільність справи. Іншою буде також організація української націократичної держави й суспільно-економічного устрою, бо інший є суспільний і господарський розвиток і культурно-цивілізаційний рівень України. Перед українським націоналізмом є куди більші і тяжчі завдання, тому націоналістична революція мусить бути куди глибша і більше далекосягла ніж фашистівська чи націонал-соціалістична революція.
   Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини. Український націоналізм різниться від націонал-соціалізму світоглядово. Націонал-соціалізм приймає натуралістичний волюнтаризм, тотальну біологію, расизм, нордизм і окрему систему провідництва. Український націоналізм визначає націю не расою і кров'ю, але спільною волею, ідеєю й політичною активністю. Не расові первні визначають історичну вартість і силу нації та людини. Безперечно життєва сила і тугість раси відіграє велике значення при формуванні нації. Не раса, але сила нації є для нас підставою й метою. Надто домінування арійської раси й людини відтіснює вартість і силу української нації та української людини на друге місце. Таке почуття першості у світі та історичної місії германської раси є двигуном і підставою сили й здобувчості Третьої Німеччини. Селянство та праця, як джерело сили, є подібні погляди, тільки в українському націоналізмі випливає з інших підстав і причин. Упромисловлена Німеччина з великою технічною цивілізацією шукала свого відмолодження в повороті до оживчих сил раси й землі, що дає селянство як нова еліта землі та крові.

   Українська хліборобська нація відірвана від землі колективізацією під пануванням чужого міста мусить наново здобути землю, очистити від чужого расового, московського й жидівського елементу, упромисловити Україну та здобути українські міста. Українське селянство спролетаризоване та сколективізоване мусить оновитися й оформитися як окрема суспільна верства, резервуар сил українського народу й мусить стати корінем і зрубом, з якого виростуть паростки українського робітництва, міщанства й інтелігенції.

   Націонал-соціалізм будує суспільний лад на засадах становості і національної спільноти, організації поодиноких станів, як стану живителів, фронту праці й організації культури. Провідницький принцип розбудовує крізь ціле життя не лише політичне, але суспільне й господарське. Промислові підприємства організує на засадах "комірок", дружин з провідником на чолі.  В руки свого вождя складає повноту влади, ще більшу, ніж абсолютного монарха, бо оперту на довірі й силі цілої національної спільноти. Державу організує на засадах вождівства. Воля вождя творить закони та всім кермує; на засаді іменованого провідництва. Одної політичної партії, як провідництво ордену і станової організації. Націонал-соціалістична держава по своїй структурі є формою й засобом розвитку підставових елементів раси, а по своїй політичній організації – орденом провідників (Фюрерштат). В основу свого світогляду ставить націонал-соціалізм міт раси, крові, першенство германської раси й нордійської людини.

   Український націоналізм має свій відрубний світогляд, свою відрубну концепцію нації, держави, раси, провідництва, культури, цивілізації й виховання, свою окрему політичну програму й будову соціального ладу й окрему організацію господарства, як також свої окремі засоби й методи боротьби та праці.

 Перед українським націоналізмом отворяються епохальні перспективи нової великої революції – знищити большевизм і збудували новий світ нації та праці, нову культуру й цивілізацію українського ренесансу.

   Безперечно треба слідкувати за розвитком націоналістичних рухів у інших країнах, зокрема вчитися з досвіду фашизму й націонал-соціалізму, одначе все треба приноровити до українських відносин і потреб, органічно собі засвоїти й перетопити в горнилі українського духа й думки.

Автор – Дмитро Мирон-“Орлик”

Кілька слів про Реванш

Вперше слово Реванш (фр. Revanche – помста), як ідеологічний термін, почали вживати в Франції 1870-х рр. у зв'язку з прагненнями націоналістично сил повернути окуповані Німеччиною землі. Негативне забарвлення, як і для низки інших політичних визначень, йому привив Совєцький Саюз, застосовуючи термін в масовій пропаганді, як синонім шовінізму та політики, що орієнтована на експансію.

   Для нас Реванш – це гасло, стратегія, стиль, ідея та інструкція, що найбільш яскраво та лаконічно вміщує в собі та виражає нашу головну мотивацію, зовнішні та внутрішні вектори боротьби:

1. Експансія та контроль.

2. Мужність та безкомпромісність.

3. Велич і слава проти капітуляції та безпеки.

4. Пропаганда та тотальний всебічний наступ.

Ми повстання людей, що стиснувши зуби та кулаки, діють! Ми об'єднання непримиренних!

  Сьогодні українська держава знаходиться під повним контролем фінансово-промислових груп. Встановлена ними система господарювання, що відома як олігархат – це хвороба. Її метастази взяли під контроль всі ланки української влади, в тому числі засоби масової інформації. Останні формуть ваше уявлення про те, що парламентаризм, виборча система та “демократія” – це єдина і безальтернативна система функціонування суспільства. 
   Ліцензію на тотальне свавілля та всеохоплюючу владу, олігархам видає український народ, що обирає підконтрольну їм маріонетку на так званих виборах. Отже, організм сучасної держави вже нежиттєздатний без хвороби. Вихід один – повна ліквідація та створення нового утворення шляхом Революції.

   Війна та події 2013-2014 рр. вигартували новий тип людей, що готові діяти радикальними та рішучими методами. Вони, попри ґвалт переляканих лібералів та тиск репресивної машини, відчули смак ворожої крові та вже не збираються зупинятись. Тепер ці люди потребують організації та озброєння єдиними ідеологічними принципами.

  Реваншизм – це підготовка та організація національних сил до війни з Олігархатом. Реваншизм – це безпосередня участь у війні проти окупантів з метою перенести бойовії дії, а по-можливості і революційну стихію, на територію ворога. Ми забов'язані компенсувати відсутність значних матеріальних ресурсів безкомпромісністю та самопожертвою. Вирвати з лап олігархату монополію на насильство! Для цього ми потребуємо широкої підтримки та залучення до спротиву рішучої молоді та інтелектуальних верств населення.

   Гвинтівка без книги стріляє в морок! Наші вороги опираються на рахунки швейцарських банків та на податкову систему Російської Федерації, ми – лише на власну волю. Вперед!

Автор – Богдан Ходаковський

Війна за незалежність. Рейд 95-ї бригади

Хоча в усіх офіційних документах події, які відбуваються на сході України, іменуються, як Антитерористична операція, усі ми розуміємо, що питання та проблеми, які вирішуються на Донбасі, значно глибші й важливіші, ніж нейтралізація терористів. Її величність, історія ще дасть свою оцінку цим подіям, але вже зараз зрозуміло, що це наша, вітчизняна війна за незалежність.

  На війні є місце крові, злочинам проти людяності, мародерству і братовбивству, і закривати очі на це, значить жити в інфантильному стані, відмовляючись сприймати дійсність. Але є й інший бік війни, той, який мобілізує суспільство, є супутником прогресу і творчого потенціалу. Армія – це братерство, героїчні вчинки і події, які міняють хід військових дій та обличчя планети. І сьогодні ми вам розкажемо про одну з найбільш вдалих операцій у військовій історії світу, а саме про рейд 95-ї десантної бригади.

   95-та окрема аеромобільна бригада стала справжнім символом відваги і гордістю жителів Житомира. Ще до початку війни "за незалежність", армійці приймали участь у програмі "Партнерство заради миру" в колишній Югославії, а згодом у складі миротворчого контингенту відправились в Республіку Ірак. В спекотні серпневі дні минулого року, коли ЗСУ вели наступальну війну і визволяли міста на сході нашої країни від козачих загонів і чеченських шахтарів, близько чотирьохсот сміливців з 95-ї бригади під керівництвом полковника Михайла Забродського зробили те, що можна вважати першим подвигом сучасної вітчизняної армії. 11 серпня передові загони житомирських десантників здійснили блискавичний рейд в 470 км, при цьому, близько 170 км (!!!), пройшли в тилу сепаратистів.

   Згідно інформації американського військового експерта Філліпа Карбера, комбриг Михайло Забродський, який вчився в американській військовій школі, особисто розробив і план рейду та очолив групу, яка вирушила для його виконання. «Ми просто зробили свою роботу», – слова полковника Забродського. Виважено і лаконічно, як і личить офіцеру елітних частин збройних сил України.

   Першим на шляху ударної групи опинився Лисичанськ, що на Луганщині. Місто було укріплене за всіма правилами сучасної інженерної фортифікації – з дотами, замаскованими вогневими позиціями і комунікаціями. Зачистка Лисичанська пройшла блискавично, як повідомляють учасники рейду. Бойовики, впевнені в непрофесійності українських військових (російська пропаганда протягом довгого часу годувала цим впевненість "апалчєнія" у власних силах), просто не були готові до комплексної оборони. Поповнивши боєкомплект і захопивши з собою трофейну техніку, наші десантники рушили далі, в тил ворога.

   Одним з основних завдань спецоперації було виведення українських підрозділів з-під вогню російської артилерії, яка в цей час підло била з-за кордону. На цей момент військові довгий час знаходились в оточені і під шквальним вогнем як з боку РФ, так і сепаратистів. Зволікати з виведенням цих частин означало їхнє повне знищення. Проте під час проведення рейду бійцями 95-ї бригади було також добуто цінну розвідувальну інформацію та знищено десятки блокпостів, сотні одиниць живої сили та техніки. Також операція в тилу призвела до того, що сепаратисти були змушені відтягувати свої сили з фронту, що допомогло іншим частинам армії, яка постійно була під обстрілом бойовиків.

   Житомирський десант рушив в тил ворога. Ворожі блокпости були зрівняні з землею, знищені тилові канали постачання продовольства та боєприпасів, а згодом відчайдухи пройшли під шквальним вогнем артилерії між Шахтарськом і Торезом, які на той момент були епіцентрами сепаратистської діяльності.

   Проте найскладнішим було встановлення понтонного мосту для переправи через річку Міус. Шалена канонада реактивної артилерії, та самохідних артилерійських установок зі всіх боків (до кордону з РФ було менш як двадцять км.) з кожною хвилиною наближали можливість перетворення переправи у братську могилу. Декілька раз міст був пошкоджений і десантникам приходилось нашвидкуруч його латати. Загалом, по переправі пройшли сотні одиниць техніки та декілька сотень деблокованих військовослужбовців. 95-та бригада, як і належить, прикривши відхід інших частин, перейшла переправу останньою.

   Повернувшись із рейду, десант привіз немало трофейної техніки та зброї, а також безцінний досвід проведення подібних операцій. Полковник Забродський заслужено отримав звання Героя України з врученням ордену золота зірка. Цей бойовий командир, який володіє беззаперечним авторитетом серед своїх бійців достойний стати прикладом для нового покоління офіцерів.

   Сьогодні 95-а окрема аеромобільна бригада, за словами очільників генштабу, є одним із ключовим підрозділів ЗСУ, яка здатна виконувати будь-які завдання за призначенням. Хлопці, залишивши спогади про свій подвиг для дітей та онуків, продовжують нести службу в найбільш гарячих точках фронту, борючись за нашу з вами свободу і незалежність.

Автор – Олександр Бронсон

Французька революція і зрада

Відразу після перемоги Майдану в політичному словнику частини українців міцно утвердилося слово “зрада”. І не важливо, чи це помилка влади, чи це поразка військових, чи це відверта некомпетентність в деяких питаннях керівників держави і армії.

   Дане політичне кліше розкручується до небезпечних і небувалих розмірів, що адепти думки “зраданасзливають”, починають поводитися інколи, мов релігійні фанатики, і абсолютно перестають сприймати чи навіть намагатися зрозуміти іншу точку зору. Люди стають агресивними й відразу звинувачують своїх опонентів у продажності чи розумовій відсталості та просто ображають. Це нове модне слово звучить не лише від простого народу, а часто з уст досить серйозних політиків, які підкидають дров у вогонь зради, будуючи собі політичні рейтинги, користуючись ситуацією, що склалася в державі.

   Спочатку здавалося, що можливо проблема лише в українському менталітеті. Мовляв, скидати і не любити владу – це наша національна традиція, а владу яка не виправдує очікувань народу й поготів. Але ми не одинокі в своїй зраді. Це характерна риса багатьох постреволюційних суспільств, тому що часто люди, пройняті романтичним революційним духом, починають жити в такому ж романтичному революційному ідеальному світі. Але дійсність не така. І, зустрічаючись з дійсністю, у революціонера-романтика виникає відчуття незакінченості революції та її зради. «От, якби нас не зрадили, все було б добре», «Якби революція дійсно закінчилася, все було б чудово».

   Візьмемо до прикладу матір всіх революцій – "Велику Французьку Революцію". Після прийняття Людовіком ХVI сторони народу і виконання ним вимог революціонерів (скасування привілеїв дворянства і духовенства, прийняття декларації прав людини і громадянина, і так далі) Франція фактично перетворилася конституційну монархію.

   Після цього в середовищі революціонерів почався розкол: жирондисти та монтаньяри бачили по-різному зовнішню і внутрішню політику, що привело до постійних конфліктів між ними. Першим зрадником став генерал Лафайєт, який був прихильником конституційної монархії і посередником між Національними зборами та королем, його ув’язнили. Після повалення монархії в національному конвенті починає лідирувати Якобінський клуб – найбільш радикальне крило революції, яке завдяки популістським гаслам отримує найбільші симпатії серед народу.

   Якобінці під керівництвом Робесп’єра починають боротися з контрреволюцією. «Перше треба розібратися зі зрадниками всередині країни, а потім воювати з зовнішнім ворогом» – заявив Робесп’єр. Спершу під гільйотину потрапили роялісти, але цього виявилося мало – зрадники страчені, а економіка не піднімається, війна не виграна. І починається те, що в російській мові називається “мракобєсіє” : поміркований – зрадник, не ненавидиш короля – зрадник. На рахунок останнього, це вершина ідіотизму, бо на законодавчому рівні було закріплено, що кожен має ненавидіти короля. Були справи, коли людей страчували за те, що вони “недостатньо сильно ненавиділи покійного Людовіка XVI”. Через свою поміркованість (небажання займатися терором) під гільйотину потрапили навіть батьки революції Дантон та Демулен. Дісталося навіть трупові графа Мірабо, якого визнали зрадником посмертно та провели ексгумацію.

   Закінчилась епоха боротьби з уявними “ворогами революції” після страти самого Робесп’єра. Тисячі невинних та хороших людей стали жертвами підозр Якобінців та різних доносів. В революційному запалі апологети світлого майбутнього чинили розправи з ворогами революції не тільки у Франції: це було в Росії, Німеччині, Італії, Аргентині, Чилі, Камбоджі – список можна продовжувати. Десь це були сотні людей, десь мільйони.

   Річ у тому, що у постреволюційний ейфорії можна будь-кого заклеймити зрадником чи ворогом, стратити чи посадити без суду і слідства, а фанатичний натовп, який боровся за свободу, за справедливість буде схвально підтримувати злочинні кроки, які здійснюються в ім’я революції. Сподіваємося, що Україна не стоїть на порозі подібних подій…

Автор – Михайло Верховинський

Буржуазність та ми

З вуст лівих часто можна почути прикметник "буржуазний", яким іноді наділяють вони націоналізм і взагалі праві ідеї. Про буржуазність можна сперечатись довго, адже для лівих по факту буржуазним є все, що не підтримує ліву ідею (буржуазними для них є і фашизм, і лібералізм, і навіть інші ліві рухи, якщо вони сповідують ревізіоністські ідеї щодо лівих ідеологій). Однак, чи слід звати буржуазним націоналізм?

  Буржуазна ідеологія в усіх сенсах це саме лібералізм, адже багато у чому ліберали утверджують саме ідеали буржуазного життя. Навіть популярний нині вираз "громадянське суспільство" цілком можна інколи нарікати "буржуазне суспільство", оскільки буржуа-бюргер-громадянин це поняття практично тотожні. Важливо сказати, що і ліберальна ідея, і соціалістична ставлять понад усе інтерес класовий (однак, ліберали одного класу,а соціалісти – іншого), оскільки намагаються якомога сильніше встановити залежність між політикою і економікою.

   Окремо має стояти традиціоналістський націоналізм, що декларує власну позаекономічну характеристику політики, яка її визначає. Такий націоналізм не може бути буржуазним, оскільки не виражає інтереси середнього класу, буржуазії etc, він прагне навпаки до максимального єднання усіх верств і відповідного місця в ієрархії суспільства для кожного. Замість ідеї середнього класу як основи суспільного ладу він пропонує ідею провідної верстви, "луччих людей", вищої касти, і вищої зовсім не у майновому сенсі (нагадаємо, економіка тут не має стояти над політикою), а вищої інтелектуально та морально.

  Буржуазним націоналізмом може вважатися лише націоналізм, що прагне до ліберальних цінностей – націонал-лібералізм, або ж націонал-демократія. Тут, безумовно, можна казати про буржуазність руху, навіть зважаючи на назви різних націонал-ліберальних партій, де постійно зустрічається назва "Громадянська" (як-ось Російський громадянський союз, що стоїть на націонал-демократичних позиціях). 
   Окрім цього, націоналізм (традиціоналістичний) бачить буржуазність не лише як характеристику класу, але ще і як таку собі обивательщину, що породжує бажання замінити політику економікою.

Автор – Ярослав Божко