Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.
«Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.
Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.
«Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.
З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.
«У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.
Автор – Kalev Korpinen
Немає коментарів:
Дописати коментар