Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Європа як ідеольоґічна цінність

Еуропа! Уявлення, що в'яжуться з цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття... Адже вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольоґічних поглядів, і багато у чому собі ж суперечать; уже географічно, поняття Європи, спірне, бо ж політичні моменти побільшують непорозуміння.

   Наприклад, чи належить СССР до Європи чи ні? У школі вчили нас, що Урал є границею між Європою та Азією, сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Європи якомога далі на Схід!

   Знищення турецького панування у південно-східній Європі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина збудована Мустафою Кемалєм-Пашою сама змагає до духового й цивілізаційного зближення з Європою. Еспанію й Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи, хоча від 1936-го Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж залишається при боці Еспанії.

   Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Європи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться. Європа стоїть перед нами як багатогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблема і саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розв'язка.

   Європа – це скорше душевне її визнання... Європа все відкриває нові карти історії людства, як така, вона проломила кордони власного простору через чужі континенти та океани; а все ж вона втілена у самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва. Європа неодностайна і її не можна звести до спільного знаменника, бо вона не була й очевидно не буде одним політичним табором.

   Європа, як певне визначення, узмістовлюється у різнорідности історичних націй нашого континенту. Європу переживається найсильніше тільки у власній нації! Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму: як існує Європа Хвильового, так і є Європа Донцова!

   Слово "Еуропа/Європа" вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво, бо ж Європа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фаустівські процеси народження нового. В історії світу записуються перші розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто європейський дух і стиль! Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні духової постави її носіїв і не тільки своєю пов'язаністю з тим усім, що хвилює Європу, тою пов'язаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку європейського духа, йде насамперед про виразно окреслене місце "Європи" в ієрархії наших ідеольоґічних цінностей.

   Європи існує в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної ідеї?

   Ми підходимо тут до одної із найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях. Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з собою. "Нація", як дійсність, існує, відколи є історія й у своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку.

   Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість ще некристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомости – можливі знову 2 випадки: у першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним ім'ям; в другому — вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу, а у цьому другому випадку (наприклад, впливи французької революції 1789-го, або московського комунізму від 1917-го) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх висувають, і їхні діяння назовні. Ідеї французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції у світі на ціле століття.

   Для інших же націй, що стикалися із впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від "метрополії" цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини "свободи, рівности й братерства" була найважнішою – зовнішньополітичним післанництвом. Подібно і з московським большевизмом...

   Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився у сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не виправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема, супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольоґій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці.

   Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР у значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789 і 1917 рр.) втрачають своє зовнішньополітичне значення. Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення свого оточення в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли мати ідеольоґії, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, а проте забезпечували їм світове панування.

   Засуджена на компромітацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньополітичними осягами свій внутрішній "дефіцит". Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енерґії – отже примат внутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

   І націоналістичні нації змагаються з оточенням – в обороні, або у наступі. Цей змаг мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині. Бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним ім'ям, голою національною правдою, обеззброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости?

   Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію «як духове й моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кілометра землі». І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в противенстві до минулого, не діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.

   Отже, коли йде про ідею поступу й удосконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких націй, інтенсифікації життя "спецієс", і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, аніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів... Так було, але так уже не буде.

   Ми бачимо в італійському "післанництві Риму", в італійському "латинстві", в нордійському післанництві III-го Райху Німеччини (що пристосоване для неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми говоримо про "Європу" в українській націоналістичній ідеольоґії, то з того погляду, щоб ця ідеольоґія була звернена не тільки навнутр. Але й щоби переходила до ідейного наступу на оточення із більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу.

   Московська "Протиеуропа", українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, у стику з другими європейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом. Ось моменти, які кличуть нас за "Європою", що вже відчута й вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна цінність. Слава Nації!

Автор – Ярослав Оршан

Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!

   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів – річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.

   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" – невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення – розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.

   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...

Автор – Ярослав Божко

КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.

   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!

   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.

   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно – по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.

За матеріялами "Bloomberg"

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.

   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.

   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.

   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.

   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.

   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільству. Так само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.

   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.

   Нині (як і завжди) наш головний ворог у Кремлі. Це варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!

Автор – Юрій Сиротюк

Майже всі сусіди цураються РФ через геноцид українців

Імідж Росії залишається підмоченим на її колишньому "задньому дворі". Імперська велич і військова міць перебувають у найгіршому стані після 1991 р. Наразі у РФ, як і раніше, безліч невирішених негараздів. Це стосується і її найближчого оточення, де багато держав-сусідів були найбільшими шанувальниками Кремля. У кожній із цих 12 республік померлого СССР, опитані у 2023 р. громадяни поставилися до Москви негативно, ніж це було ще десятиліття тому.

   Важливо зауважити, що популярність РФ падала у 3 етапи. Це почалося не з України – приблизно від 2000 р., коли Путін посів президентське крісло у Кремлі, Москва тричі вступала у воєнний конфлікт із сусідами. Після кожного збройного втручання "чистий бал" схвалення Росії (різниця між відсотком тих, хто схвалює і відсотком тих, хто її не схвалює), знижувався у дедалі більшої кількості колишніх совєцьких республік.

   Перша збройна інтервенція назовні, якщо не враховувати дві чеченські війни, відбулася під час російсько-грузинської кампанії у серпні 2008 р. У Сакартвело чисте схвалення помітно знизилося на 27 пунктів упродовж 2008-2009 рр. Оскільки у жодній іншій країні регіону не спостерігалося такого падіння, вплив цього конфлікту на сприйняття російського керівництва виявився значною мірою локальним, і це зіграло з усіма ними злий жарт.

   Друге збройне втручання Москви відбулося відразу після Революції гідности в Україні. Чисте схвалення російського керівництва впало на 94 пункти в Україні впродовж 2013-2014 рр., але поведінка РФ також вплинула і на сприйняття у країнах Балтії: чисте схвалення впало на 24 пункти в Естонії, на 34 пункти в Латвії та на 40 пунктів у Литві. Ці бойові дії, схоже, не вплинули на імідж Росії в інших країнах колишнього СССР (перш за все середньоазійських).

   Третя російська інтервенція – початок повномасштабного конфлікту в Україні, що триває й по тепер – викликала помітне зниження в усіх країнах, окрім Узбекистану й Таджикистану. Причини дедалі похмурішого ставлення до російського керівництва (а іноді й до самих росіян) частково унікальні для кожної країни. Однак перетворення Росії зі стабілізаційної на дестабілізаційну регіональну силу пропонує загальне пояснення.

   Як наслідок РФ втрачає позиції на користь КНР і США. У 2013 р. чистий рейтинг схвалення Росії перевищував рейтинг комуністичного Китаю та демократичної Америки у 8 із 11 країн. А вже 2023 р. її перевага збереглася лише у Кирґизстані та Узбекистані (у Таджикистані питання про лідерство КНР і США в опитуванні не фіґурувало).

За матеріялами "Gallup"

Ми – нащадки скифів

Колись ми, українці, виберемось із примітивної совєцької історіографії, яка існує лише для однієї мети: легітимізації існування на мапі світу злоякісного меланомного новоутворення під назвою Московія. Колись цей Колос на глиняних ногах навернеться "к чортам собачим" і ми, нарешті, повиймаємо з його підвалин уламки нашої історії. Ми складемо із них наш розбитий глечик і побачимо, що випалений він із нашої автентичної глини, розписаний бузиною, крейдою, жимолостю та охрою, розведеними у живиці, або в яблуневому глеї за 5, 10, 20 століть до Різдва Христового.

   Ви не знаєте, що так можна? Ох, а є ще уламки, декоровані таким розписом, що, наче воно і майоліка, але, наче і не може такого бути. Бо розпад вуглецю датує їх такою глибиною віків, що, згідно з історіографією, наші предки щойно яблучко в раю скуштували, а ще ж є намиста, коралі, кульчики, пекторалі, браслети (золоті, срібні, бронзові), які із таких матеріалів, що виплавляти їх почали щойно після Христового Воскресіння.

   А знайдено ті всі архаїчні артефакти в могилі молодої жінки, похованої разом із конем, собакою, мечем, арканом із волових жил, луком і стрілами. А на жінці напівзотліла сорочка з червоним вишиттям, що дивним чином нагадує роменський рушник і кожушок овечий. А на голові дивне щось: намітка, хустка, корона – хтозна.

   І навколо жінки отої стоять горщики з пшеницею, житом, просом. Он, і гладущик, в якому знаходять сліди молока, а ще ж ложки, черпаки, копистки з різьбленими держаками. Коцюба до печі, рогачі, а тут ось відра дерев'яні та коромисло, і ночви для купання, зола для вибілювання і прання, прялка, гребінці для чесання, і купа суто жіночих дрібничок: люстерко срібне, брязкальця, намистинки, підвіски...

   А над жінкою курган високий насипано і вхід до погребальної камери замасковано лабіринтом і пастками убезпечено. А курганові тому близько 5000 років і називають його "Поховання царської особи скіфських часів". І ніякі "не брати наші" єдинозагробні, які дуже "русскіє" від сотворення світу, кричать одразу, наукові роботи пишуть та фільми знімають одразу: «Ми – скіфи!», – а ми мовчимо, бо нам все пояснять, розкажуть і покажуть кіно.

   І світ мовчить, адже отримає свою знижку на газ і нафту, та ще й запевнення, що ці невігласи загробні не підірвуть світ у цьому сторіччі. Якщо світ не заважатиме їм гробити цивілізацію на 1/6 частині, окупованої ними, суші. І світ мовчатиме, і ми теж прийматимемо все, як даність, оскільки нам, українцям XXI ст., все ще залежним від середньовічних догм і первісних забобонів на рівні тваринного жаху, розказуватимуть нашу історію, в якій нас не було і не буде.

   Ми знову переживатимемо періоди, коли ми є. Короткі миті світової історії, в яких ми епізодично задаємо собі питання: хто ж ми? І отримуємо у відповідь ланцюжок гіпербореї-сколоти-скити-сармати-кімерійці-слов'яни-русичі-козаки-українці; і сумніваємося, бо нам кажуть, що це не ми, бо є оцей довгий історичний серіал про нашу землю, де ми в епізодичній ролі, на задньому плані, як декорація, пейзаж, непорозуміння, але ж є перспектива нового сезону цього серіалу, в якому нас не буде зовсім.

   Крадії нашої історії прийдуть нас знищити остаточно! Ви скажете: нас мільйони й ніхто не посміє? Помиляєтесь, у вас пам'ять коротка. Навіть, на відстань недалекої історії, навіть на одне сторіччя назад, і, що із московитського Залісся, посміють, ще й як посміють, оскільки народ, який не пам'ятає як хоронив 5000 років тому під курганом жінку-воїна із мечем і обладунками, з коштовними прикрасами, у вишиванці, кожушкові та в красивих черевичках, які легко входили у майстерно викувані стремена; народ, який легко забуває, як 10 років тому прощався із Небесною сотнею, а зараз роздратовано хреститься на звістку про загиблих на війні, легко зігнеться не лише під чужинським чоботом, а й під примітивними личаками новітнього окупанта.

   Ви не знаєте? Ви багато чого не знаєте, бо не хочете, бо яка різниця: хто ми? Ще не зрозуміло: як правильно – скіфи, чи скити. У нас із правописом негаразди, а на тих берестяних грамотах щось таке написано...

   І, зрештою, амазонок вигадав Геродот, а кам'яні баби в степу – вони чиї? Скитські, сарматські, чи половецькі? Скити! Ми – скити-скифи, бо скитаємося власною землею, як неприкаяні, а отже і сколоти – теж ми, бо колотимося в історичній мішанині, найбільше поміж собою і погоджуємося на епізодичні ролі у власній історії, яку роздаємо сусідам в обмін на нашу сакральну хату скраю.

   Знаєте про що насправді історія Адама і Єви? Про вигнання недолугих йолопів із, побудованого ними ж, раю. То про нас із вами, тож усе, що залишилось від нашого Едему – це рідна земля під ногами, але й ту ми скоро віддамо, добровільно. І зникнемо, як обри.

   Знаєте, чому у нас стільки цивілізацій за історичними плечима, а так мало доказів, що вони наші? Тому, що в предків, аж до прийняття Володимиром I християнства, не було культури некрополів. Мертвих спалювали, за різними обрядами й по-різному, але спалювали, хоронили ж у землі тільки видатних людей.

   А предки наші давні-прадавні залишили нам попелища власних домівок, оскільки всі віки, тікали, переховувались, схиляли голови, горбили плечі та опускали руки з мечами й шаблями. І перековували мечі на плуги, та орали рідну земельку. І не завжди мали достатньо хліба, бо не на себе працювали – на окупанта та рвали струни на кобзах та лірах, виплакуючи нещасну долю.

   Ні, ми не пропащі якісь, ми дурнí та добрі, адже готові віддати останній шматок хліба зажерливому окупантові, останню нашу сорочку у чужу етнографію, останнє наше слово в чужі словники. Нам те все не потрібне, історію ж на хліб не намастиш... Країна мечів, перекованих на плуга, цивілізація метушливих кендюхів, лінивих мізків та крикливих пельок, і колись, через тисячі років, нас відкопають якісь археологи.

   Знаєте: хто такі археологи? Це люди, які точно знають, що кам'яні баби колись були красивими – то їх характер епох, історичних періодів і час не пожаліли. А сонечко вранці вивозять у небо золоті коні, запряжені до трипільської колісниці, якою править, одягнена в блискучі обладунки, жінка.

   І щоразу, коли колісниця зупиняється над Україною, жінка вклоняється скіфській бабі й каже: «Доброго ранку, ненько!». А за колісницею біжить золотий собака і, щойно, із-за поребрика висовується немита голова з промитими мізками та каже: «Здрасці!», собака голосно гавкає, а жінка дістає меча. Берегиня, тому що. Тож, копайте глибше!

Автор – Дзвінка Торохтушко

Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов