середа, 30 серпня 2017 р.

Віднайти в собі Ахіллеса

Кажуть, мрія європейця завжди виходить за межі його буденного життя. Вірно й те, що всі інші речі слід називати цілями (ступенями до породження свого головного "дітища"). Люди нашого типу не живуть заради цілей, мрія  ось єдина відрада життя!
   Європеєць хоче вийти за межі "біологічного". І, Господи, стількох це бажання тягло, здавалося б, до божевільних вчинків!.. А на правду, чи можна знайти когось божевільнішого за македонця Олександра Великого, римлянина Юлія Цезаря і корсиканця Наполеона Бонапарта? Чи не є божевільним Платон, який, мріючи про "ідеальну державу", вже вдруге потрапив у рабство там, де сам намагається його будувати?
   Потрібно знайти в собі сміливість визнати життя всього лише миттю, що вартує одного єдиного дня. Необхідно визнати, що ми не є центром Всесвіту, але, йдучи своєю або ж краще Божою волею, ми будемо прагнути до того, щоб на звернуло на власний шлях з далекоглядним поглядом. Саме там ми будемо боротись не тільки за цивілізацію, а й за пам'ять!
   Ми тікаємо від звичного способу життя, думок, відчуттів, тому що не здатні в них живити своє щастя. Наші мрії  це радість і страждання одночасно, подібно розуму, завдяки якому ми знаходимо сенс і завдяки йому ж його втрачаємо (розуміючи безглуздість життя з точки зору космічних масштабів). Але якщо людині відкрилося "світило", він не зможе жити інакше.
   От візьмемо до прикладу легендарного героя давньої Еллади  Ахіллеса. Так, перед великою війною за Трою, він ховався серед жінок, не бажаючи їхати на "не його війну". На той момент Аххілес ще не знайшов себе, він не знав свого призначення. Але коли перед сонмом жінок розклали товари (прикраси, їжу, одяг, вазони, зброя), Ахіллес намагався себе не видати (він був одягнений в жіночі вбрання). І тоді ж протрубили тривогу, ініціювавши напад на острів. Жінки розбіглися, лише Ахіллес без будь-яких роздумів, буквально-таки інстинктивно, оголив один з привезених ахейських мечів. І ось тільки тоді він зрозумів, що йому судилося їхати на цю війну! Судилося прийняти славну смерть і залишитись на століття героєм усних легенд та переказів.
   Не дивно, що вже на війні, Ахіллес став настільки прекрасним, що його наслідували не всі найбільші завойовники наступних часів – від македонського царя Олександра до італійського дуче БенітоТому, чим раніше кожен з нас відкине свої ретроградні сумніви, знайде серед цілого місива "своїх цілей" власне призначення, тим швидше ми зможемо "скуштувати це життя", позбувшись земних мук.
За матеріалами "Діорами"

середа, 23 серпня 2017 р.

Тероризм – неодмінна ознака сучасної Європи

Так склалось історично й психологічно, що деяким націям, у першу чергу європейським, вперто не хочеться вчитись на власних помилках. І ця доволі погана звичка з роками стає неодмінною вадою національного життя. Особливо, коли поміччю слугують різного роду "гуманістичні" ідеології, підпитані вливаннями багатомільйонних грантів, що працюють на відверту деградацію не тільки окремо взятої нації, а й пересічної особистості. Події минулого тижня, теракти в Турку та Барселоні, яскраво засвідчують той факт, що вдягнувши райдужні окуляри, запрошуючи мігрантів звідусіль до себе в хату, скандуючи гасла про статеву рівність не дасть жодних аргументів на захист прав і свобод тих, хто займається цим неподобством. Адепти мультикультуралізму, хворі на культурмарксизм головного мозку, замість того, аби боротись з наявною загрозою тероризму не десь у пісках Сирії, Іраку та Лівії, а на вулицях Лондона, Берліна та Парижа, агітують за деградацію власного суспільства, що роз'їдає рештки традиційності. За останні три роки вихідцями з ісламських країн Азії та Африки було скоєно близько десяти гучних терактів, жоден з яких не був підданий жорсткому аналізу з боку поборників лівацьких ідей.
   Останні теракти, вчинені бойовиками так званої "Ісламської держави" (ІДІЛ) ввечері 18 серпня в Барселоні та зранку 19 серпня в Турку, говорять про масштабність і злагодженість дій терористів. Адже, щоб там не говорили прихильники асиміляції мігрантів, ісламісти – це одна з найважливіших загроз сучасності для європейської цивілізації, якій бюрократична машина ЄС не протистоїть належно. І не важливо, чи афганець першого покоління, чи сомалієць третього покоління міграції, варварське нутро все одно переважить західну зону комфорту на терезах цивілізаційного вибору.
   Що вже й казати, якщо уряд Фінляндії розпочав справжній "комуністичний експеримент" із запровадження для 2000 випадково відібраних безробітних громадян щомісячної оплати в розмірі 560 євро. Як заявляють можновладці, ці кошти не будуть оподатковуватись, а учасники "експерименту" зможуть мати додаткові джерела прибутків. Цікаво, що переважну більшість цих "піддослідних" становитимуть новоприбулі біженці з пустельних країн Близького Сходу та Магрибу, які нещодавно отримали фінляндське громадянство. Урядовці Фінляндії зважились на цей експеримент після кількох років щедрого фінансування з державного бюджету (більш ніж 30 тис. євро на рік!) таких програм як: 1) всебічний розвиток освітньо-навчальних заходів, спрямованих на недопущення расової та міжконфесійної ненависті; 2) надання ґендерній рівності державної підтримки, а феміністичним спільнотам – дозвіл на організації масових заходів; 3) сприяння асиміляції мігрантів; тощо.
   І ось тут постає ряд цілком логічних питань... Чи може суспільство, яке роками піддається насильному впливу деструктивних ідеї лівого спрямування, не тільки відповісти, а й попередити можливу терористичну загрозу на своїй території? Чому після стількох смертей мирних європейців просто не перекрити міграційні потоки, які існують останні 25 років? Для чого й досі з державного бюджету фінансувати структури з відверто хижацькими намірами та підривною антинаціональною діяльністю? На жаль, і до нині на них немає відповіді... Адже саме поступливість стосовно прибулих "біженців" (переважно чоловічої статті до 35 років) з пустельних та тропічних країн призводить до їх вседозволеності, а потурання апологетам райдужної рівності остаточно знищує традиційні родинні зв'язки та інститут шлюбу чоловіка й жінки як такий.
   Звісно, що випадковий наїзд багатотонної вантажівки на пішоходів чи вибух пояса шахіда у публічному місці важко попередити, але можливо передбачити. Сучасний світ став глобальним – це добре і погано водночас. По-перше, кордони стали прозорішими. По-друге, велика кількість людей через всілякого роду катаклізми легко мігрує з неблагонадійних батьківщин у "світ надій" (країни ЄС, США, Канада). По-третє, відбувається культурний обмін між представниками однієї нації з представниками інших. По-четверте, уніфікація економічних потуг, збільшення конкуренції та запровадження світового вільного ринку. Ну і так далі... Хоча переваги глобалізації, яких не так вже й багато, розподіляються нерівномірно, тому не дивно, що негативних наслідків більше.
   Ось, власне, на цьому плодючому ґрунті файно прижився ісламський фундаменталізм та міжнародний тероризм. В заможних і самодостатніх країнах Європи місцева влада багато років закривали очі на пропаганду в мечетях та ісламських центрах "священної війни" наступники пророка Магомета. Тож не варто дивуватись, що люди, які стоять за терактами в Турку, Барселоні, Стокгольмі, Манчестері та Ніцці, це громадяни виключно європейських країн, котрі стали жертвами мусульманського релігійного зомбування (мова як про нащадків мігрантів, так і про корінних європейців). На сьогодні єдиною метою ісламістів є знищення традиційно, а радше, християнської Європи, та побудова на її руїнах своєї варварської цивілізації. Про це вже мовилось не однократно! Бойовики "Ісламської Держави", руху "Талібан" та "Аль-Каїди" вважають Захід одним великим ворогом, тож для них немає різниці кого і яким чином вбити – аби жертв було якомога більше.
   Висновки робіть самі. Однак маємо застерегти, що тероризм, яким його знали у ХІХ-ХХ ст. змінив свою тактику і стратегію, ставши неодмінною ознакою життя сучасного світу, у першу чергу Європи. Радикальна відмінність нового тероризму від старого у володінні всіма видами зброї (впритул до ядерних боєголовок!). І те, що терористи XXI ст. можуть без жодного порушення та зітхання на власний розсуд і волю Аллаха розпорядитись своїм життям, зустрівшись сам на сам зі смертю, та прихопивши із собою кілька десятків невірних – є фатальним!
   У ситуації, що склалася на сьогодні, важко знайти один чи навіть кілька виходів, аби врятувати своє життя. Передусім держави, які стикнулись із викликом нового тероризму, мають вживати всіх можливих заходів для ліквідації організаційного підпілля, що готує вчинити замах на життя: відшукувати серед заїжджих мігрантів послідовників радикального ісламу; проводити інформаційно-роз'яснювальну роботу з підозрілими особами; зміцнювати власні кордони та митний контроль; відпрацьовувати антитерористичні методи боротьби; здійснювати патріотично-виховну роботу із населенням; не допускати поширення деградаційних рухів та течій (культурмарксизм, ґендерна рівність, тощо), що знищують традиційний устрій суспільства; і будь-які інші методи у такому ж дусі.
   Залишається сподіватись, що наша думка та пропозиції будуть почуті тими, хто веде відповідальну політичну гру на вітчизняній та світовій шахівниці. Будьмо обачні, адже ворог може бути скрізь! Не варто давати йому марних надій на здійснення свого кривавого чину нашою безвідповідальністю та пасивністю. Дослухаймося до порад досвідчених постатей, вчимося на помилках минувшини, формуймо власний світогляд, працюймо на благо Батьківщини! У єдності – наша сила, у традиції – наша міць, у націоналізмі – наша перемога.
Автор – Денис Ковальов

середа, 16 серпня 2017 р.

Нове слово про "Повстання Ідентичності"

Повстання ідентичності… Що це означає термінологічно: політичний акт традиції спрямований на звільнення від ліберально-демократичного свавілля чи онтологічний акт проявлення ідентичності як такої (якщо зробити наголос на останньому складі у слові "повстання")? Очевидно, що чітка відповідь на це питання дозволила б автору і чіткіше оформити свою благу вість, чи, як модно зараз говорити, месидж.
   Книга заявлена як спільна робота двох братів Ковальових є цікавою і сміливою спробою відповісти на багато онтологічних і метафізичних питань і викликів, які постали перед Україною і Європою в останню чверть століття після розпаду СССР. Але, на жаль, книга дещо втратила свою актуальність ще до того, як побачила світ. Втім у цьому немає вини авторів. Причиною є надзвичайно швидкі, а з точки зору Історії і взагалі блискавичні, зміни у суспільно-політичному житті України, Європи та світу. Та разом з цим це і та книга час, якої ще не настав, бо отруєна демо-ліберальним чадом спотворених ідей теоретиків "Франкфуртської школи", інфікована бацилами фемінізму, педерастії і юдофілії зґвалтована Європа із кастрованим почуттям національної гідності до неї ще не доросла.
   Провалу проекту повстання ідентичності у Європі немало посприяла і війна на Сході України. Саме вона дозволила вивести на світ божий єзуїтську сутність Московщини та пропагованого нею "рускава міра". Саме завдяки війні на Сході України стало очевидним і піддалося громадському розголосу фінансування тими, "чьї дєди ваєвалі", не лише крайньої лівиці, але і крайньої правиці (ідейних нащадків тих, проти кого "дєди ваєвалі"). Цей факт фінансування Московщиною європейської правиці суттєво вплинув морально-правову легітимацію правої справи та політичну дезорієнтацію правого електорату. Цією кризою правих рухів у Європі не оминули скористатися юдо-ліберали, підливаючи олії у вогонь дискредитації та зайвий раз стверджуючи безальтернативність юдо-ліберальних цінностей.
   Але приклад України вкотре доводить, що альтернатива юдо-лібералізму є і це – націоналізм. Олігархічна верхівка України, яка разом із чинним президентом тією чи іншою мірою спричинилася до війни проти України, сьогодні просто вимушена свої юдо-ліберальні цінності прикривати патріотичною риторикою, породжуючи феномен "вишиватництва", що є сучасним спадкоємцем хуторянства і загумінковості. Для цього навіть термін особливий придумали "жидобандерівці". Але прірва між словом і ділом, між патріотичною риторикою і нещадним грабунком народу і держави стає дедалі все більшою, і з часом її все важче прикривати патріотичними гаслами та зворотами, вишиванками й синьо-жовтими стрічками.
   Риторика патріотизму і націоналізму вимагає конкретних справ. І якщо вигукуючи "Слава Україні!" ти не спромагаєшся вишикувати до бою Залізні Загони Санації та Нової Реконкісти, застосувати до ворогів крайні заходи соціального захисту, то історія викине тебе на узбіччя непотребом.
   Повстання ідентичності… занадто емоційна книга. Але з іншого боку революції та війни це справа людей емоційних, пристрасних, пасіонарних: «Війна – справа молодих і ліки проти зморшок!».
   Так, нам є чого повчитися у фінів, так само, як і в поляків чи хорватів, але є багато уроків, які завдяки нам слід вивчити багатьом нашим сусідам і братам. Чи стане Третій Гетьманат панацеєю? Чи стане Intermarium доконаною геополітичною реальністю? Невідомо. Але, без сумніву, вони повинні бути певними світоглядними орієнтирами для кожного, хто бореться сьогодні за українську Україну і на фронтах російсько-української війни на Сході України, і у запіллі на фронтах ідеологічних.
   Отож... "Повстання Ідентичності" – книга контроверсійна й суперечлива у багатьох своїх моментах та спробах аналізу дійсності, у висновках та рекомендаціях, але вона не залишає байдужим, вона змушує вступати з авторами у заочну дискусію, доповнювати їх аргументацію, спростовувати їхні висновки, відкривати для себе нові істини й несподівані точки зору.
Автор – Володимир Долгіх

середа, 9 серпня 2017 р.

Армія Фінляндії – приклад духовного оновлення нації

Автор цього допису далекий від "дискусій" на військову тематику, особливо з приводу святкувань усіляких там днів ВДВ чи поліції, а особливо від запровадження нової форми Національної Гвардії України. Чи це вплине на загальну ситуацію на фронті та в запіллі? Та, мабуть, що ні!
   Влада та її посіпаки можуть скільки завгодно гратись у "на гражданкє" та "модернізувати військо", на виході все одно – пшик... Або, в гіршому випадку, новий Майдан, з озброєним до зубів розлюченим натовпом зубожілих громадян. Не приведи Господи до цього!
   Ми ніби розбудовуємо українську Україну, а парамілітарні структури все одно наскрізь пропитані "духом совка": Національна Гвардія України продовжує ідеалізувати свою історію від Вищої школи ОГПУ, поліціянти не цураються методів Дзержинського та Вишинського, в ЗСУ ще діє статут та система РККА... Це не суха статистика, а наявний факт, який ми ніяк не витравимо.
   Як фаховому історику, котрий займається вивченням зародження та розвитку фінської модерної нації та фінського націоналізму, мені до вподоби символічна традиція військовиків далекої країни Suomi. Погляньте-но (на світлинах знизу!), яка краса! Жодного пафосу, без претензійності, лише дисципліна й продовження справи, розпочатої не тільки маршалом Маннергеймом, а й такими героями як Пааво Талвела, Лаурі-Аллан Тьорні, Сімо Гяюгя...
   Фінська нація також пережила власну "комуністичну чуму", але її армія ніколи не рівнялась на каральні загони – виключно ідеалізація патріотів! Чому ж українці вклоняють голову перед "червоними визволителями" різних періодів, а родовід ведуть від вбивць власної нації? Оновлення держави мало розпочатись з духовного очищення від тоталітарних пут. Маємо заявити: ЗСУ є нащадками Армії УНР та УПА, СБУ продовжуватиме справу СБ ОУН, і так далі... Відторгнення (хочте, ампутація!) гангрени прищепленої Москвою розпочинається з думок та слів. Залишивши у минулому "рассєянство" у всіх його проявах, не спокушаючись на облуду сучасного "європейства", оберемо власний правильний шлях на майбутнє!
   Avanti al futuro, comerati!
Автор – Kalev Korpinen

середа, 2 серпня 2017 р.

Осмислити Лєніна

На вечері пам'яті Кондрада Крайцера філософ Мартін Гайдеґґер зауважив, що будь-яке споминання, в першу чергу, має бути приводом до осмислення  події чи особи, що споминається. У 100 річницю воістину революційних змін, що відбулись на українській землі, варто ще раз повернутись до осмислення особистості, що стояла у центрі цього процесу!
   Є люди, навколо яких кружляє історія; які мислять і творять її... Це люди, які не  тільки одержимі, але і можуть одержати своєю одержимістю маси, як зазначав у "Вотані" Карл-Ґустав Юнґ щодо діяльності Адольфа Гітлера. До таких, безумовно, належить і Владімір Ілліч Ульянов (він же Лєнін). "Монстр археомодерну і його батько", – ось яке визначення можна дати цій постаті!
   Різні терени Русі покинули епоху традиції у різний час. Якщо в Річ Посполиту капіталізм та інші принади модерну прийшли у першій половині ХVII ст., то у Московію модерн увірвався тільки з реформами Пєтра І на початку століття ХVIIІ-го. Однак, в обох випадках, і особливо – у випадку Московії, модерн так і не зміг глибоко проникнути у  суспільство, яке в основі своїй залишилось архаїчним. І понині народи Сходу Європи несуть у собі древні дохристиянські обряди, сакральні знання, мислення та світосприйняття: від ненависних лібералам та їх  челядникам "паскосвятства" до природного відторгнення чужинців і  збоченців, і найголовніше – це збереження залишків такого скарбу, як магічна картина світу. Все це – ті "пережитки", яких на прогресивному Заході вже майже не зустрінеш (на відміну від негрів-салафітів та лезбійсько-трансґендерних сімейств).
   Для того, щоб  зруйнувати ці залишки питомо людського і остаточно перетворити мешканців Сходу Європи на працівників та споживачів світовим фінансовим капіталом була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (далі РСДРП). В цьому плані цікавим є її перший з'їзд, на якому з 9 присутніх 5 були довгоносими чужинцями із "чєрти осєдлості", і тільки 4 – руського  походження. Власне, в цьому і полягала мета проекту: використати архаїчні пориви народів Русі до справедливості, щоб зламати недокапіталістичну аграрну Російську Імперію, зламати її  напівфеодальний, а значить, ієрархічний, священний державний порядок, встановити владу промислово фінансового капіталу в економіці через ринкові механізми та у політиці – через буржуазну парламентську  демократичну республіку...
   Так би все і сталось, якби їх всіх, цих  довгоносих хитрунів, не захопив нестримний потік волі їх євразійського  вождя – Владіміра Лєніна. Найбільшою загадкою можна вважати, як, все ж таки, представник іншого племені – напів-руський, напів-калмик зміг не  тільки, як в анекдоті, затесатись у таку тісну компанію, а ще й очолити  її. Власне, відповідь – це тільки одержимість і здатність одержати  інших...
   ...Лютнева революція 1917 р. перемогла. Самодержавство впало, проголошено буржуазну демократичну республіку, готуються установчі  збори, дух парламентаризму вже витає у повітрі, зсильні та політичні емігранти повертаються додому. Одним з перших серед них з-за кордону (одразу після Георгія Плєханова) вривається в нову буржуазну дійсність Лєнін. І просто розриває всіх своїми "Квітневими тезами": ніякої співпраці з Тимчасовим урядом; націоналізація промисловості, землі і банків; всю владу – радам робочих, селянських та солдатських депутатів; припинення імперіалістичної війни; соціалістична революція!..
   Не дивлячись на  те, що газета "Правда" описує його прийом як теплий, вже після першої промови в рядах революційних солдатів замайоріла думка підняти вождя більшовиків на штики. Навіть ті, хто приїхав із Лєніном у одному німецькому вагоні, почали потихеньку відсторонюватись від нього. Бюро ЦК РСДРП та Петроградський комітет м'яко кажучи холодно сприйняли "Квітневі тези". Чи не єдина їх палка захисниця – Олександра Колонтай – українка з древнього козацького роду Домонтовичів, що корінням сходить до однієї з гілок Рюриковичів! Однак, вирішено обговорити тези у районних комітетах Петрограда.
   На той час у партію більшовиків вступила величезна кількість робітників та солдатів, що абсолютно не розумілись не те що на марксизмі, а й в цілому більше знайомі були зі Святим письмом, ніж з  якимись сатанинськими писаннями модерну! Звісно, що теза про необхідність побудови розвиненого капіталізму для переходу до соціалізму для них була порожнім звуком. Соціалізм – тут і зараз! І під соціалізмом народ розумів (і зараз розуміє!) не майбутні кращі часи прогресу, а повернення у старий добрий "Золотий Вік". Для робітника і селянина тоді це була допетровска Русь, для обивателя сьогодні – це "Русь Червона" (хто б до цього як не ставився).
   І Лєнін на 100% відповів на запити розбурханої революційної архаїчної народної маси. Водночас, народ підтримав Лєніна. Після його блискучої перемоги і одностайної підтримки на відкритих зборах трьох районних партійних організацій Петрограда Іосіф Сталін завершує паузу та підтримує Лєніна. Вождь тріумфує у всіх організаціях, а потім – на конференції партії більшовиків. Об'єднання РСДРП(б) з буржуазними меншовиками – реформістами-модерністами відкинуто. Партія стає на рейки підготовки до соціалістичної революції...
   За  півроку незламна воля монстра Лєніна не тільки приведе більшовиків до влади, але і розчавить модерністів-реформістів з УНР, які б прекрасно ужились із Тимчасовим урядом, кадетами, есерами та меншовиками. І навіть – з більшовиками без Лєніна.
   Хтось вважає політику ліберальних марксистів з УНР помилковою. Ні, вона була вірною. Вірною для того, щоб разом із об'єднаною РСДРП та іншими демократичними партіями буржуазної Росії вести народи Русі шляхом модернізації. Але вони не врахували (не могли  врахувати!) фактор Лєніна. Якби не він – політичні нащадки Винниченка і  Мартова, Петлюри і Троцького під червоними і синьо-жовтими прапорами водили б зараз народи демократичної Росії на веселкові "МоскваПрайди". Але, не судилось... Рука Господня, навіть у кривавий спосіб, навіть зусиллями часто не кращих людей, завжди ламає плани дітей Диявола. Так воно буде і сьогодні. Чим, браття та сестри, і спасемось!
   P.S. А повалення  пам'ятників цьому монстру археомодерну на нашій святій землі символізує  перехід до іншої стадії – епохи археопостмодерну. Але це вже зовсім інша історія...
За матеріалами "Ingmar Crimson"