Що робить нас чесними?

Вичерпна і частково парадоксальна відповідь на це питання можна знайти у величного британського економіста (шотландського походження) Адама Сміта. У своїй фундаментальній праці "Розгляд природи та причин багатства народів" він розмірковує над тим, як щоразу, коли в країні з'являється торгівля, її супроводжують чесність і педантичність. (На жаль, цей підхід можна застосувати переважно до західних держав).

   Зі всіх європейських народів голландці (тепер ми їх знаємо як нідерландці), найбільш схильні до торгівлі, найбільш вірні своєму слову. Анґлійці вірніші йому, ніж шотландці, але значно поступаються голландцям. Зі слів Сміта, у віддалених частинах Туманного Альбіону вірних йому набагато менше, ніж у прибережних, поблизу великих міст (скажімо, Лондон, Бристоль чи Ліверпуль).

   «Це аж ніяк можна пояснити своєрідним національним характером, як стверджують деякі. Немає жодної природної причини, через яку анґлієць чи шотландець має бути менш педантичний у виконанні договорів, ніж той таки голландець. Що вже говорити про валлійців чи ірландців, яким чужа або й зовсім не притаманна така поведінка», – переконує загальновизнаний у світі економіст.

   Посередник боїться втратити обличчя (радше імідж та престиж, зароблені роками праці), а відтак скрупульозно виконує всі зобов'язання. Коли ж торговці становлять більшість населення у межах конкретного суспільства – етносу чи нації, – чесність і педантичність входять у моду, стають загальною вартістю. Отже, стверджує Адам Сміт, вони є провідними чеснотами здорового народу, котрий прагне величі:

   «Парадоксальність полягає в тому, що більшість критиків капіталізму та ненависників "торгашів" кричать з усіх куточків про їхню брехливість і схильність до обману. Однак саме торгівля дає людям імпульс до співпраці, взаємодії та мотивацію бути чесними. Понад те, торгівля (особливо за умов інтенсивної конкуренції) не лише сприяє розвитку чесності й репутації, але й підвищує рівень довіри серед населення».

Автор – Ревуч Січовий

З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.

   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.

   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.

   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.

   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).

   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.

   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.

За матеріялами "Jacobin"

Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.

   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.

   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.

   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).

   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього, – а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.

   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.

   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці – Сполученим Штатам Америки.

   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...

За матеріалами "Плуга та Меча"

Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.

   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:

   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?

   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».

   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.

Автор – Сергій Чаплигін

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.

   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.

   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».

   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.

   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:

   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».

   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.

   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.

   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.

   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!

Автор – Павло Ковальов

Після правди приходить ніщо

Феномен постправди позначений ганебними тенденціями, якими сповнений наш світ. Тепер усюди фейки, брехня, а люди не можуть зрозуміти, де істина і якою фактично є наша дійсність. Ще вчора можна було говорити про критичне мислення, проводити інтелектуальні дискусії, а завтра емоції та агресія змусять зігнорувати наявні факти заради тимчасової примхи певних політиків, олігархів чи власників медіакорпорацій.

   Люди ХХІ ст., у загальній своїй масі, сприймають навколишній світ виключно через уявні рожеві окуляри, якими є постправда. Це те, що ми хочемо чути, а не те, як воно є насправді: бегемот стає носорогом, чоловік — жінкою, свобода — ув'язненням. Основною причиною такого ганебного явища сьогодення є наслідок надміру інформації та надміру каналів її донесення.

   Не секрет, що людина здатна переосмислити тільки певний обсяг даних, збільшення кількості яких означає зростання рівня непереосмисленої, непроаналізованої, такої, що сприймається не розумом інформації. Маленька кількість каналів донесення інформації спричиняє боротьбу кожного з них за якнайбільшу аудиторію — з'являться прагнення подавати інформацію збалансовано, щоби задовольнити якомога більшу аудиторію з дуже різними уявленнями про світ. Збільшення кількості таких каналів після появи Internet зробило ідею всеохопності, а відтак й об’єктивності, нереальною, непотрібною...

   Простіше боротися не за всю аудиторію, а за свій сегмент, тому головним завданням стало знайти та втримати його. А отже, задовольнити тією інформацією, яку він готовий і хоче сприймати. Мережеві ресурси, радіо і ТБ вже говорять нам саме те, що ми хочемо чути, навіть якщо це брехня; розповідають про події, які ніби відбулися на різних планетах.

   А проте, жителі кожної з такої планети не знають і не хочуть знати про тих, що мешкають на інших. Навіть попри те, що насправді вони із сусідньої квартири, або й живуть разом. Так створюється нова дійсність, у фундаменті якої знаходиться брехлива постправда, а отже — ніщо!

За матеріалами "Facebook"

Американські медіаресурси насаджують аморальні "норми"

Те, що зась Дональду Трампу і його прибічникам, можна Демократичній партії США та ліволіберальним інформаційним смітникам. Якщо ви досі не зрозуміли, то останні події довкола "кризи американської демократії" (включно зі свободою слова в Internet) свідчать про реалізацію найжахливішого сценарію на основі повісті-антиутопії "1984". Спершу тим, хто сповідує традиційні цінності закривають рота шляхом видалення сторінок у соціальних мережах, потім через залишені доступні форми передачі інформації насаджують мультикультурну пропаганду.

   Найвпливовіший надавач медійних послуг і продюсерська компанія "Netflix" взялася легалізувати порнографічну індустрію. Торік на хвилі протестного руху "Black lives matter" творча команда корпорації запустила специфічний кількасерійний проєкт під назвою "Blacked". Як з'ясувалося, його сюжет розповідає про "принади" та "переваги" залученості молодих білих жінок у порнофільмах виключно зі старшими від себе чорними чоловіками на прикладі реальних акторів.

   Прикметно, що офіційний сайт "Netflix" старанно приховує цю інформацію. Треба неабияк постаратися, аби знайти відповідний матеріал із позначкою "18+". І не дарма, адже власники та керівники позиціюють корпорацію не тільки як передову стрімінґову платформу, але й місце сімейного дозвілля (це ж вам не "PornHub", все-таки).

   Найцікавіше у цій ситуації те, що "креативні" директори вважають проєкт "Blacked" новим розважальним шоу без жодного підтексту. Фактично, під виглядом "відвертих розмов" порноакторів про свою "нелегку роботу" глядачів закликають не соромитися аморальності, пишатися своїми сексуальними збоченнями й стимулювати смерть розрізнених рас і національностей через їхнє змішання.

   Закон для подібних монополістів ринку, як відомо, не писаний. Позаяк тепер боронити "цінності", пропаговані "Netflix" та іншими подібними інфосмітниками, буде команда новообраного президента США Джозефа Байдена, котрий попри своє католицтво радо ллє воду на млин гомодиктатури. А між тим, не забуваймо, що Бог таки відвернувся від Америки й більше не захищатиме її населення своїм провидінням.

Автор — Ревуч Січовий

Вітаємо у післякоронавірусному світі!

Пандемія коронавірусу вплинула на міжнародні ринкові відносини, поставивши під сумнів поточну форму капіталізму. Захворювання спонукало найбагатших і найвпливовіших людей на планеті до вироблення нової схеми зміцнення глобальної диктатури, контролю за збіднілими масами. Фактично, повернення до нормального життя, яким воно було рік чи два тому, вже неможливе.

   Станом на тепер найбільші транснаціональні компанії, зокрема у сфері інформації (Google, Facebook, Twitter) беруть на себе більше суспільної відповідальності, впливаючи на політичне життя тієї чи іншої країни (згадаймо останні події у США). Клуб мільярдерів під назвою Всесвітній економічний форум, що відбувається щороку у швейцарському Давосі, працює над перетворенням акціонерного капіталізму у капіталізм "зацікавлених сторін", де глобальні корпорації крім строго економічної діяльності активно втручатимуться у життєдіяльність громадянина кожної держави на планеті відповідно до власних інтересів. А пандемія коронавірусу тільки на руку цим спритним ділкам, адже вона знаменує різкий поворот нашої глобальної траєкторії.

   Найзаможніші мешканці Землі, як-от Сорос, Рокфеллери та їм подібні, формують для всіх нас "нову нормальність", радикально відмінну від тієї, яку ми потроху залишимо позаду. Іншими словами, світова політика й економіка постраждають настільки серйозно, що шлях назад буде відрізаний. Якщо раніше можна було говорити про Нове Середньовіччя, то тепер ситуація все більше нагадує первісний світ, коли криза посилиться, а всіх нас спіткають незворотні руйнування разом із bellum omnium contra omnes!

   Уся політична опозиція, включно з маргінальними радикальними групами, буде розчавлена всіма доступними засобами. Спонсори Всесвітнього економічного форуму мають намір насадити COVID-диктатуру культурмарскистського чи ліволіберального штибу, де сім'ї, релігії та традиційним цінностям не буде місця, як і здоровому мисленню. Можна мати певність, що це нова "класова війна" за масову примусову передачу влади та багатства від широких верств робочого і середнього класу до вищого з повною зачисткою інакодумства.

   Якщо ліберальна демократія (у тому вигляді, якою вона є тепер) і глобалізація будуть розширюватися, то й національній державі місця не залишиться. Вихованці псевдоінтелектуальної Соросівської школи вже працюють над цим, насаджуючи всюди ЛҐБТ-тоталітаризм і заґратовуючи при цьому незгідних, поки що поодиноких дисидентів консервативних настроїв. Якщо зараз не дати бій цій необмеженій диктатурі фінансового капіталу, то ми станемо заручниками втіленої у життя химерної Орвеллівської антиутопії "1984".

За матеріалами "Steigan"

Бог відвернувся від Америки

Консервативно налаштовані люди можуть скільки завгодно нити в інтернеті, що Демократична партія США незаконно втручається у вибори (що, звичайно, є правдою). Однак це не скасовує простого факту: Дональд Трамп стрімко втратив 6% білого чоловічого електорату, основного кістяка Республіканської партії на цих виборах. Що зробив 45-й американський президент, аби покращити життя усім своїм громадянам, та зокрема своїм основним виборцям?

   Правильно, нічого, бо реальні доходи більшості населення стагнують або падають. Нафтова криза та некерована глобалізація зробили мільйони людей безробітними — так званий "індустріальний пояс" Америки тепер краще іменувати "іржавим". У США зростає нерівність, зникає середній клас, деградує середня освіта (американські школярі у світовому рейтингу з математики на 37 місті, тоді як польські на 10, а російські на 30), збільшується кількість тих, хто вкорочує собі життя через пристрасть до спиртних напоїв і наркотиків.

   Чи змінив пан Трамп ці ганебні тенденції в країні? Як бачимо, ні. Навпаки, в останній рік свого президентства він пришвидшив поляризацію суспільства, що спричинило зростання політичного насилля в країні, до чого додалися наслідки від коронавірусної пандемії.

   Тож чи варто нарікати на те, що ліберальний демократ Джо Байден використав поточну ситуацію на свою користь і впевнено йде до перемоги у Білий дім?! Адже навіть реформа його конкурента зі зменшення податків і регуляцій не призвела до збільшення інвестицій від приватних компаній: вони просто використали вільні гроші для викупу своїх акцій. Тепер Америка матиме зовсім інше обличчя, іншу роль, ніж дотепер.

   Звісно, в останні роки США втратили позицію міжнародного арбітра (жандарма глобального правопорядку), бо їх перенаситили власні величезні соціально-економічні та політичні проблеми. Десятиліттями усталенні там державі інституції тріщать по швах, а так званий "deep state" фактично розколотий, перебуваючи у пошуку нового ідеалу. Відтак, можливо, ми спостерігаємо присмерк старої Америки, від якої відвернувся навіть Господь.

За матеріалами "Гуляй Поля"

Рузвельтівський "Новий курс" нам всім у поміч

Замість пошуків реформаторів і файних ґазд владі України слід зазирнути у минуле, щоби побачити як з подібними до сучасної кризи справлялися уряди заможних нині країн Заходу, скажімо США. Нічого не треба вигадувати, все давно за нас зробили спритні до підприємництва американці: беремо "Новий курс" (англ. New Deal) Франкліна Делано-Рузвельта — і вперед. А запрошення чи завезення до нас іноземних і дорогих фахівців, як і не українських футболістів, лише демонструє нашу нездатність подолати кризу власними руками.
   Ті, хто з історією на "ти" добре знають, що на початку 1930-х рр. США довелося зіткнутися з масштабним економічним колапсом, що призвів до спаду виробництва, інфляції, масового безробіття, краху фондового ринку і банківської системи. Влада, яку по виборах 1932-го р. очолив президент Ф. Делано-Рузвельт, мала застосувати рішучі заходи, спрямовані на відновлення економіки країни з досягненням докризового рівня розвитку. Лідер США пішов на такі дії — проведена у 1933-1936 рр. політика містила комплекс реформ, спрямованих на відновлення різних сфер народного господарства.
   Підвалиною американського соціально-економічного відновлення слугувала загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей авторства Джона-Мейнарда Кейнса. Її головна теза — необхідність стимулювання сукупного попиту населення за допомогою розширення обсягу державних інвестицій. Втручання державних органів в економіку (особливо у діяльність монополістів й так би мовити олігархічних підприємств) і регулювання процесів, які відбуваються всередині неї, мали забезпечити американцям відновлення загальної зайнятості та стимулювати подальший розвиток країни у цілому.
   Ті, хто побачить у цьому марксизм-лєнінізм-маоїзм, нехай запропонує свій план порятунку! До слова Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер, попри свою приналежність до правого табору, у практичній площині все ж іноді користали з лівого. Вони ж-бо, як і Ф. Делано-Рузвельт, також жорстко регулювали діяльність великих корпорацій, обмежували можливість здійснення їхніх дій із метою запобігання монополій, контролювали банківську систему країни й витрачали значний обсяг державних коштів з метою підтримки малозабезпечених верств населення (але, якщо американська влада роздавала долару усім, хто цього потребував, то італійська і німецька лише тим, хто відповідав тогочасній панівній ідеологічній доктрині).
   Чи варто згадувати, що результатом здійснення інвестиційних вкладень з боку уряду США у межах політики "Нового курсу" за державні кошти було побудовано значну кількість об'єктів інфраструктури: 480 аеропортів, 78 тисяч мостів, 780 лікарень, 572 тисяч миль автошляхів, понад 15 тисяч шкіл. Рузвельтівські реформи торкнулися практично кожної сфери господарювання й були спрямовані на усунення наявних проблем, що заважають сталому розвитку країни (девальвація національної валюти, стимулювання дрібних і середніх селянських господарств, забезпечення державного страхування вкладів тощо). Відтак на тлі нової економічної кризи та світової пандемії COVID-19 знову набули актуальності питання про необхідність втручання держави в економіку, але ж ми знаємо, що за теперішньої влади про це годі й мріяти, бо олігархічна система в Україні не дозволить віддати себе на поталу справжнім реформаторам, а не профанам, які у нас були в уряді останні 30 років.

Автор — Денис Ковальов

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.

За матеріалами "Authentische Existenz"

Замість вітчизняних електровозів заокеанський мотлох

З легкої руки уряду Україна втрачає черговий промисловий гігант, який постачав залізниці високоякісні локомотиви. Кабінет міністрів не знайшов бюджетних коштів, аби врятувати від приватизації за безцінь стратегічне держпідприємство НВК "Електровозобудування" (більш відомий як ДЕВЗ), що у Січеславі. Тепер сотні працівників можуть опинитися на вулиці, а завод, який колись працював на оборону України, може бути знищений вже новими власниками.
   На сьогодні відомо, що урядовці мають передати ДЕВЗ в управління Фонду державного майна України, після чого вже наступного року підприємство буде виставлено на продаж через систему "ProZorro". Цікаво, що мотивацією для такого кроку, на думку чиновників КабМіну, є збитковість стратегічного заводу, який за останні кілька років не випустив жодного локомотива. І це не дивно, адже з приходом до влади клану Януковича у січні 2010 р., промислові об'єкти Придніпров'я мали або перейти у власність найближчого оточення тодішньої влади, або збанкрутіти, що й сталося із ДЕВЗ.
   А між тим, промисловий гігант від самого свого заснування працював на оборонну промисловість. Як зазначають працівники НВК "Електровозобудування", у 1980-1990-х рр. завод випускав військову продукцію, а для прикриття — тягові агрегати, шахтні електровози, автомотриси. На початку 2000-х рр. ДЕВЗ співпрацює з німецькою фірмою "Siemens", їхнім спільним дітищем став сучасний вітчизняний електровоз ДС-3, який теперішня влада замінює на більш дешевий американський тепловоз TE33A-Evolution від "General Electric".
   На нашу думку, занепад, що охопив важливий стратегічний завод у Січеславі, на пряму пов'язаний зі зміною влади в Україні, якій вигідно ліквідувати його. По-перше, після світової економічної кризи 2008-2009 рр. "Укрзалізниця" перестала закуповувати електровози, обравши замість ДЕВЗ своїм головним постачальником російський НЕВЗ (аналогічне підприємство у Новочеркаську). А по-друге, з грудня 2011 р. до серпня 2018 р. у керівництві НВК "Електровозобудування" змінилося 6 директорів, кожен з яких був членом "Партії регіонів" і упродовж своєї каденції займався виключно власним збагаченням коштом скорочення працівників та корупційних схем.

За матеріалами "Дніпроград"

Що таке сучасний світ?

Сучасний світ — це ринок, що вирвався з базарної площі і затопив собою все: державу, церкву, сім'ю, мистецтво, труд. Важко зараз уявити, що колись держава могла служити загальному благу, що віра була вірою, сім'я з любові, мистецтво заради прекрасного, а більшість трудящих були власниками засобів виробництва і не продавали свою працю. У сучасному світі політтехнологія, релігія, інтимне, що втрачають самі свою сутність, мистецтво, робота — все це елементи ринку, товари, які мають ціну, купуються і продаються.

   Сучасний світ — це простір торгівлі, гегемонія ринку і диктатура торгашів. Це рівняння, де модерн дорівнює поняттю капіталізм. Тому не дивуйтесь, що господар сучасного світу — це торгаш. Повстання проти сучасного світу — це подолання капіталізму, це повернення ринку у межі базарної площі, це скидання торгаша з п'єдестала і повернення постаті чесного купця. З трону на базарну площу.

   Хто може зняти бруд з престолі і престол — з бруду? Хто може здійснити консервативну революцію? — Тільки Герой! Герой — це той, для кого життя — це виклик, а не торгова пропозиція, хто бачить світ як простір для подвигу, а не місце для отримання прибутку. Герой — це той, хто відчуває свою повноту і приходить в цей світ віддавати, а не порожній торгаш, що шукає чим заповнити свою порожнечу за рахунок інших.

   Стан герої зник. Стара аристократія виродилась і була знищена. Де шукати нових героїв? Від студентських лав і лав військових до заводів, фабрик і шахт. Ми маємо звернутись до панівного гештальту модерну — ґештальту робітника. Робітник протистоїть торгашу. Серед робітників чимало героїв. І ми маємо знайти їх і розкрити їх суть. Ми маємо підірвати економічні основи капіталізму, тобто Модерну.

   Ми маємо повернути власність у руки трудящих — більшості, щоб припинити панування торгашеської меншості. І в цьому русі трудящі мають іти за героями, в першу чергу — зі свого середовища. Сучасний світ — це виклик, і ми його приймаємо!

Автор — Ігор Токовенко

Скляні бджоли стали реальністю?

Пророцтва геніальних антиутопістів ХХ-го століття збуваються зі швидкістю, яка лякає. "Чудесний новий світ" вривається у наші життя перетворюючи красу світу на контрольовану вздовж і впоперек штучну техносферу. Точність пророцтв іноді лякає. Дійшло вже і до передбачених Ернстом Юнґером штучних бджіл!
   Як відомо, останнім часом у світі спостерігається масова загибель бджіл, передовсім через "синдром раптового покидання колоній" – тобто робочі особини просто летять геть з вулика і не повертаються (ймовірно, здихають). Серед визнаних причин проблеми – надмірне використання хімікатів (пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів, тощо). Серед не зовсім визнаних – активна поява ГМО-культур та вплив електромагнітного випромінювання, спричинене появою мобільного зв'язку. Останні дві причини визнаються не охоче зі зрозумілої причини, ніхто не хоче втратити перспективні мільярдні прибутки.
   Однак навіть проблеми пекельної хімізації сільського господарства цілком достатньо. Волання проплачених гуманістів про те, що хімія рятує планету від голоду лишаються дещо лицемірними. Адже бджоли запилюють третину сільськогосподарських культур, які споживають люди, а тому "зелена революція" (як і більшість інших розрекламованих дарунків проґресу) створює ще більше проблем, аніж вирішує (принцип контрпродуктивності). Проблема з бджолами найбільша e таких країнах, як США (через відсутність регуляцій, оскільки "права бізнесу" понад усе) і КНР (через відсутність регуляцій тому, що китайці – це люди-біороботи).
   Який вихід знайшли капіталісти? Зменшити використання хімікатів? – Ну звісно, що ні. Вони почали розробляти штучних бджіл-дронів. За це взялись вчені Гарвардського університету спільно з американським гігантом роздрібної торгівлі "Walmart", який виходить на ринок виробництва харчів (радше харчозамінників для людей). Штучні бджоли надаються до віддаленого контролю, літають, плавають, чіпляються до різної поверхні та здатні визначати "шкідливих комах". Не відомо, правда, чи вміють жалити. Загалом все виглядає так, як змалював у своїй повісті Ернст Юнґер.
   Тому одразу зрозуміло, що про продукти бджільництва, які настільки корисні людям, та про запилення квітів і рослин мова не йде взагалі. Адже навіщо сучасним людям-біороботам мед і красиві живі квіти? – Головне ж бо, заробіток капіталістам, а про здоров'я подбає корпорація "Bayer". Як бачимо, проґрес швидко досягає своєї мети – перетворення світу у сіру промислову буденність, де усе живе буде замінено технічними "новаціями" та роботами. 

За матеріалами "Зентропа Україна"

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.

   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Наша Америка

У ставленні до США існують 2 крайнощі – примітивна ненависть і сліпа любов. Або американці у всьому винні, або американців треба запросити очолити власний уряд. Америка нині – це найсильніша держава світу, і так чи інакше, вона впливає на кожного з нас. Саме тому для нас, націоналістів, важливо розуміти поточний стан речей в США і як це впливатиме на нас... Сьогодні ми її детально розповімо про дві різні Америки – глобалістичну та патріотичну!

   Глобалізм – це не поширення зв’язків між різними культурами, як про це навчають у вишах, бо загалом ми не значно більше знаємо про культуру якихось індусів, аніж наші предки знали 100 років тому. Це не купівля-продаж товарів в далеких народів, бо цим теж займалися тисячоліттями. Глобалізм – це пропаганда расового змішування. Це мульти-культуралізм. Це фемінізм! Це ґендер! Це кар'єризм! Це споживацтво! Це розпродаж економіки торгашам! Це культура світських хронік замість національної культури! Це знищення довкілля! Це толерантність! Це ґей-паради та одностатеві шлюби! Це знищення сімей та child-free як ідеал! Це забувати свою історію! Це космополітизм!.. Точніше, це тотальне нав’язування цих цінностей. Адже це нав’язування іде фактично у всіх країнах світу – і особливо в країнах, заселених корінними народами Європи.
   Можна сказати, що для глобаліста весь світ – це просто один, великий, толерантний ринок без кордонів, рас, націй, статей, цінностей, мрій, та емоцій. Все на світі – товар, який купується і продається, від дружби до землі. Америка нині – це центр і столиця глобалізму! Це щось таке, як СССР для комунізму. Теоретично, глобалізм існував би без Америки, але лише в дуже маргінальних середовищах.
   Глобалісти взяли США під свій контроль, і тепер активно її силу використовують для нав'язування всьому світу своїх ідей. Це вони роблять за допомогою контролю над американськими ЗМІ і найбагатших "американських" олігархів: Рокфеллерів, Ротшильдів, та Соросів та їм подібних, які купують того, кого треба. Девід Рокфеллер, який нещодавно відійшов до своїх родичів у Пекло – це мабуть найцікавіший випадок, який прекрасно ілюструє всю суть глобалізму. Він – архітектор тієї глобалістичної Америки, яка знищила патріотичні США зразка 1930-х рр. Він походив з багатої єврейської династії, яка заробила свої статки за допомогою фінансових махінацій. Його ставленики нині контролюють більшість американських ЗМІ, і також федеральну резервну систему – по-суті фінансову систему США. На нараді Білдерберзського Клубу – щорічному зібранні тих же глобалістів – він зазначив: «Марш до єдиного світового уряду вже готовий, за що я вдячний ЗМІ! Наднаціональний суверенітет світових банкірів значно краще національного права на самовизначення, яке практикувалося в попередні століття. Ми майже досягли єдиного світового уряду – нам всього потрібна дуже велика катастрофа, і всі з радістю зустрінуть світовий уряд. Дехто підозрює нас у змові проти США та її національного суверенітету, і звинувачують нас в у тому, що ми хочемо побудувати єдиний світовий уряд. Так, ми в цьому винні! І я пишаюся цим».
   Все б нічого, тільки саме на честь цього ідеолога глобалізму названо цілий квартал в самому центрі Нью-Йорка – фінансової столиці навіть не країни, а всього світу! І тут настає головний момент: програють від глобалізму не лише умовні українці чи поляки. Так само програють американці – ті, які будували Америку, скажімо умовний Джон Сміт з Техасу чи Теодор Гаррісон з Вірджинії. Їхні цінності знищуються! Їхні робочі місця віддають мігрантам! Їхні заводи капіталісти закривають і створюють заново в Мексиці! Їм нав’язують відвертих дегенаратів в якості героїв і розповідають, що будували США расисти, яким не можна довіряти!
   Проте нещодавно цій глобалістичній істерії постав кінець. Дональд Трамп перший відомий політичний діяч в історії США, який публічно виступив проти глобалізму. Під час виборчої кампанії в Америці, глобалісти були однозначно на боці його суперника – Гіларі Клінтон. Про це свідчить майже тотальна підтримка пані Клінтон збоку олігархічного лоббі та найбільших ЗМІ. Попри всі спроби зайняти крісло в Білому Домі, вони зазнали поразки. Це свідчить про те, що в самому центрі глобалізму, відбувається щось схоже на те, що відбувалося в СССР всередині 1980-х. Фактично, в США йде повстання пригноблених – повстання чесних та гордих білих американців, які вперше отримали кандидата, який говорить від їх імені. Головна перевага містера Трампа в тому, що він сам мільярдер, завдяки своєму батькові, який створив будівельну фірму, яка з часом переросла в сильного гравця на ринку нерухомості. Його не купиш!
   Коли націоналісти критикують капіталістів та олігархів, дехто помилково думає, що ми проти багатства як такого. Мовляв – мільйонер означає ворог! Це не зовсім так... Ми проти того багатства, яке здобувалося несправедливим чином – скажімо за допомогою фінансових маніпуляцій як у випадку Рокфеллерів або Соросів, за допомогою прихватизації як в Україні.

   На жаль, глобалістичною Америкою керують значно розумніші люди за тих, які керували комуністичним СССР. Тому посада президента в США не дозволяє змінювати систему на пряму. Скажімо, Дональд Трамп майже півроку намагається видати простий наказ з обмеження імміграції – але судова система країни, як і Конґрес забороняють йому це робити. Тим не менше, дуже вузькі важелі впливу це таки дає. В першу чергу тому, що це дозволяє обходити інформаційну блокаду головних ЗМІ. Містер Трамп вперше в історії дав доступ до прес-конференцій Білого Дому – тобто час в ефірі перед 300 млн. американцями! – ряду відверто націоналістичним ресурсам, які регулярно розповідають про злочини глобалістів проти США. Крім цього, 45-й американський президент виступає проти безкінечних війн за участю США закордоном з метою поширення "демократії". Це може здатись лише краплею в морі, але насправді це величезні кроки на шляху повернення Америки до мрії її білих творців-колоністів. Без постійних війн і знищення нетолерантних іноземних режимів, глобалізм перестане розширюватися і з'являться альтернативи. Без тотального контролю над наративом, глобалісти впадуть – рівно як і без такого контролю впали комуністи у 1980-х рр. Чи впадуть глобалісти теж покаже лише час, але зараз хоча б маленька надія є...
   Позитивні зміни в США змінять весь світ, і тому це має нас цікавити! Наша Америка – це американська Америка, яка повстає проти глобалістичної Америки! Чи буде це повстання успішним покаже лише час... Тож давайте дружно скажемо вголос: «God bless America and death to globalism!».

За матеріалами "Zentropa-Україна"