четвер, 10 жовтня 2019 р.

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!
За матеріалами "Русской Фабули"

субота, 5 жовтня 2019 р.

Опанування нового декадансу

Наприкінці XIX ст. стало очевидним, що проґрес (індустріалізація, глобалізація торгівлі, урбанізація) не зупинити, бо навіть найнеприємніші події трапляються лише для того, щоб змінити світ на краще. Тоді, на перетині двох сторіч вважалося, що наука ось-ось піднесе людство на такі вершини, з яких колишній кривавий сумбур людської історії здасться прикрим непорозумінням. Проте, не все було таким райдужним і однозначним у час повстання ідентичностей...
   Людство ще пересувалося в основному на конях, але в небі вже чорніли перші дирижаблі. Неграмотна доросла людина мало кого дивувала навіть у світових столицях, як Париж, Берлін чи Лондон. А проте публіку дивували великі наклади романів Еміля Золя і Артура Конан-Дойл.
   Про права жінок тільки починали говорити найгарячіші голови у той самий час, коли вже навіть у "варварській" Східній Європі звільнили кріпаків (останніх рабів вільного світу) і більше ніхто не торгував ними як худобою. Теренами незвіданих континентів крокували засмаглі бородані, щоб встигнути встановити прапор своєї імперії над безіменною горою. Імперії, котрі вирішували долю завтрашньої політичної мапи світу. Їхні нащадки й досі казяться від втрачених територій, що стали суверенними державами.
   Здавалося, що світ стає неймовірно чарівним і зручним для кожного. Але то була омана доби занепаду, яку ми знаємо як декаданс! "Прекрасна епоха" (франц. Belle Époque) підвела риску під справжньою красою та природністю, давши людям можливість роботизувати дійсність, перетворити щось у ніщо.
   Схожий явища ми спостерігаємо й нині — технологічний прорив повертає проґресивне людство до первинних інстинктів, а нові види озброєння готові вже назавжди змінити вигляд воєн натиском однієї лиш кнопки. Старі ідеології у новому одязі знову підкорюють отупілі народні маси по всій земній кулі, щоб також як і нові види зброї назавжди змінити світ. Таким є наш світ, що робить крок у найстрашнішу невідомість — це новий декаданс постає на руїнах нового Середньовіччя, не лишаючи нам вибору гідного Фрідріха Ніцше чи Миколи Міхновського.
Автор — Данило Катраник

вівторок, 1 жовтня 2019 р.

Південна Африка небезпечна не тільки для європейців

Старі суспільно-політичні еліти Африки не в змозі зупинити бажання молоді йти власно обраним шляхом. А тому, невдовзі чорний континент можуть сколихнути потужні міжнаціональні конфлікти, які зачеплять не тільки відсталі країни як Сомалі чи Південний Судан, але й відносно стабільні й заможні як Сенегал чи Екваторіальна Гвінея. Нещодавно Нігерія оголосила про термінову евакуацію своїх громадян із Південно-Африканської Республіки через... прояви ксенофобії та расизму!
   Як виявилося, упродовж вересня нігерійський уряд терміново висилав літаки, аби безкоштовно повернути на батьківщину нігерійців. Головна причина такого кроку — бунти, які спалахнули у більшості південноафриканських містах, спрямовані проти нігерійської громади. За повідомленням місцевої преси, громадяни ПАР невдоволені станом речей на ринку праці, оскільки нігерійці готові братися за ту саму роботу, що й південноафриканці, але не вимагаючи при цьому високої зарплатні.
   Крім того, на рівні з цим в околицях Кейптауна, Преторії, Дурбана, Блумфонтейна збільшився рівень злочинності завдяки поширенню нігерійськими бандами наркотиків. Зазначається, що нинішні протести загострилися після вбивства у Йоганнесбурзі південноафриканського таксиста нігерійським наркоторговцем. Після цього обурена юрба почала грабувати нігерійські крамниці та вбивати власників, водночас поліція не в змозі зупинити ґвалт вже кілька тижнів, тому уряд ПАР залучив армію до наведення правопорядку.
   Цікаво, що відповідь нігерійців не забарилася — у містах Лаґос, Бенін-Сіті та Ібадан громади південноафриканців зазнали нападів зі сторони місцевих мешканців. Тим часом погроми у ПАР викликали побоювання сусідів: Замбія відклала товариський футбольний матч на знак протесту проти "чорної" ксенофобії; Ботсвана рекомендувала своїм громадянам бути обережними, перебуваючи у південноафриканських містах; Мозамбік перекрив кордон на невизначений термін до нормалізації ситуації.
   Як бачимо, чорний расизм, котрий плекають південноафриканські урядовці понад 20 років, дає свої невтішні плоди. Тепер не тільки білі (європейці, американці та бури) є об'єктами нападів і жорсткого поводження, але й такі ж самі чорні африканці. Ксенофобські атаки в ПАР набувають небачених масштабів і можуть призвести до міжнаціональних конфліктів на континенті, що призведе до нової міграційної хвилі, яку світ може не витримати.
За матеріалами "Daily Post"

неділя, 15 вересня 2019 р.

Вогняна помста природи за зміну клімату

Наш дім — планета Земля зазнає незворотних змін. Наслідки промислової революції не вдалося подолати, а тому природа починає мститися людям за нанесені ними збитки. Середньодобова температура вже досягла критичної позначки, чим сприяла зміні традиційного розташування природних зон, зокрема в Європі та Україні.
   Днями територією Полтавської області пройшов справжній вогняний смерч. Атмосферне явище, утворене розрізненими осередками пожеж на відкритій території, що можна бачити раз на рік у посушливому американському штаті Оклагома вже не є аномалією для українського степу. Як виявилося, причиною природної стихії стала людська недбалість — фермери запалили землю з метою знищення сухостою, який до того був оброблений хімікатами.
   Ймовірно саме так humanum elementum, а не якесь танення льодовиків і рух літосферних плит, невдовзі прискорить природну катастрофу планетарного масштабу! Варто наголосити, що для степової України — від Білгорода-Дністровського до Ізюма і Старобільська спостерігати мандрівні вихори з диму, пилу, а іноді ще й вогню невдовзі стане нормою. Так само, як для мешканців Оклагоми чи Канзасу.
   Варто наголосити, що попри війну і останні політичні баталії в Україні тема зміни клімату є доволі актуальною як і для решти землян. Так, захист довкілля не чужий тим, кого хвилює майбутнє завтрашніх поколінь. Але природа, яку пихаті та зажерливі люди прагнули підкорити, вирубуючи ліси, переорюючи степи, висушуючи болота, розпочала власну війну з видом homo sapiens.
   Не слід сподіватись, що подібні вогняні чи просто смерчі кудись зникнуть самі по собі — аж ніяк. Для України зміни клімату невідворотні! Існує ймовірність, що Південь поступово зі степової зони перетворюватиметься на напівпустелю, подібно терен Сходу і Центру ставатиме посушливим степом, а Північ і Захід у разі продовження нищення лісів втратять будь-яку привабливість для проживання, що тягне за собою відповідні катастрофічні природні наслідки.
Автор — Денис Ковальов

четвер, 12 вересня 2019 р.

Природна народжуваність — пріоритет мадярського уряду

Уряд Мадярщини заявив про неприйняття міграційної політики Євросоюзу і пропонує власний рецепт подолання демографічної кризи. Як заявив прем'єр-міністр країни Віктор Орбан, урядові заходи мають підвищити кількість населення природним шляхом без залучення нелегалів з країн Азії та Африки. Основна мета програми, пункти якої минулого тижня озвучив Віктор Орбан, полягає у підтримці традиційної моделі родини та сприяння народженню в ім'я християнських цінностей.
   На думку мадярського прем'єр-міністра, під Європу закладена демографічна бомба уповільненої дії, яка вибухне через кілька десятиліть. Він наголосив, що нелегальна міграція, а тим паче її заохочення лідерами Франції та Німеччини руйнують традиційний порядок речей у Старому Світі. Адже такі політики як Ангела Меркель і Франсуа Макрон вперто продовжують тягнути свої країни та Євросоюз до занепаду через добровільно-примусову відмову від національної ідентичності й фактичної капітуляції перед чужинцями.
   Як відомо, офіційна міграційна політика ЄС спрямована на зміну нинішніх негативних демографічних тенденцій на позитивні. Однак розв'язання проблеми західні ("старі") європейці бачать в екстенсивному, а не інтенсивному методі збільшення чисельності населення. На Заході урядовці та суспільство не прагнуть стимулювати зростання народжуваності в сім'ях корінних народів, тому свіжа кров з Африки й Азії може невдовзі змінити цю ситуації, прирікши нащадків Фрідріх І Барбаросса і Наполеона І Бонапарта на зникнення.
   У цьому плані є доволі цікава аргументація Віктора Орбана, який наголосив, що прийняття нелегальних мігрантів не тільки не розв'яже демографічну кризу, але й ускладнить і без того складну ситуацію. Урядовець наголосив, що кращим рецептом проти низької народжуваності корінного населення, зокрема у Мадярщині, має бути економічне стимулювання, чим він сам і займається з 2010 р. Політика фінансового підживлення прагнення сімей заводити більше дітей наразі проголошена основним пріоритетом мадярської влади й вона дійсно працює — за останні 8 років коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,25 дитини на жінку дітородного віку до 1,40, що не може не радувати Віктора Орбана і його прибічників з-поміж консервативних кіл Мадярщини.
За матеріалами "Eurasia Daily"

понеділок, 9 вересня 2019 р.

Народжені у полум'ї Великої Війни

Юнґер і Ремарк — дві постаті. Вони доволі різні та схожі водночас. Критики та шанувальники прираховують обох цих німців до так званого "втраченого покоління" — молоді, яка не могла знайти себе і своє покликання після м'ясорубки Першої світової війни.
   Порівнювати Ернста Юнґера з Еріхом-Паулем Ремарком немає ніякого сенсу, оскільки вони маніфестували своїм одноліткам і нащадкам зовсім різні ідеали, прописані на сотнях сторінках авторських фоліантів. Варто лише згадати 3 так звані Magum Opus кожного з ветеранів Великої Війни. "У сталевих грозах", "Вогонь і кров" й "Лейтенант Штурм" написані рукою добровольця, ідеолога Консервативної Революції та бойового офіцера Імперської Армії Німеччини є відповіддю автору "На західному фронті без змін", "Повернення" й "Трьох товаришів", якого було призвано до війська Німецької імперії, що не хотів йти на війну.
   Юнґер і Ремарк — як вогонь і вода, а їхні твори подібні до них самих. І це зрозуміло, адже написана праця завжди лишає на собі відбиток душі того чи іншого автора. Чому саме таке порівняння, бо творець військового щоденника "У сталевих грозах" був безпосередньо на лінії фронту (як нині кажуть  "на передку"), а отже для нього побачене і відчуте було буденним (гниття тисяч трупів ворожих і своїх солдатів на нічийній землі, відірвані кінцівки побратимів під час штурму шанців і відступу з них, переживання під час газових атак і перших танкових боїв тощо), але для автора "На західному фронті без змін" воєнні жахи — це жахи, оскільки він не ходив в атаки, а перебував у санітарній частині за кілька кілометрів від передової.
   Формувалися погляди письменників в залежності від пережитого фронтового досвіду. Ернст Юнґер, аби не втратити здоровий глузд, читав книги Фрідріха Ніцше й Артура Шопенгавера, нотував найдрібніші враження від прожитого дня на війні, описував репродукції картин відомих художників, які йому надсилали батьки. Еріх-Пауль Ремарк же лише споглядав трагізм братовбивчої війни європейських нації, подумки перебуваючи в якомусь кафе чи міському саду у мирній Німеччині, де конфлікт між світовими монархіями відчувався лише на цінниках і наявності певних товарів.
   Діти "втраченого покоління", народжені у вогнях Великої Війни, повернувшись з фронту були нікому не потрібні, про це, хоч і по-різному, але дещо схоже говорять Юнґер і Ремарк словами своїх героїв. В їхніх книгах одночасно постають зовсім не банальні явища, які вчили молоду німецьку націю вгризатися в континентальний ґрунт заради виживання — батьківщина (ІІ Райх), військовий борг (прусський дух) і сімейна традиція. Якщо в Ернста Юнґера сюжет просякнутий патріотизмом і волею до життя через прийняття суворої буденності війни, то в Еріха-Пауля Ремарка знаходимо бажання втечи від дійсності, яка розривами артилерійських снарядів змушує прийняти дух побратимства, а також самозречення вчорашніх фронтовиків від всіх своїх бойових заслуг.
   Юнґер — феномен і антипод посередності Ремарка, це видно не тільки з їхньої творчої спадщини, але й з біографій. Перший оспівує героїзм, бувши стоїчним до всіх життєвих перепитій на війні та після неї, готовий гідно прийняти як смерть, так і життя у буремні часи перебудови світу. Другий прагне відмежуватися і забути про все пережите й побачене, його життєвий вогонь поволі згасає з кожним днем через байдужість до завтрашнього дня, якого він не бачить більше поза шанцями, де лишилась його молодість і юнацькі спогади, а мир для нього — підведена риска, за якою страшна та небезпечна невідомість.
   P.S. Особиста порада! Якщо наважитеся прочитати твори цих двох класиків німецької літератури з грифом "втрачене покоління", спершу візьміть до рук звитяжного Юнґера, і лиш після беріться за "сповненого власними муками" Ремарка. Так у вас не зникне відчуття прекрасного, навіть під час прочитання книг про трагізм у глобальній бійні на межі двох світів.
Автор — Денис Ковальов

пʼятниця, 6 вересня 2019 р.

Таллінн не уникнув долі Мальмьо і Берліну

Міграційні ґетто в Європі — наслідок недолугої політики мультикультурної асиміляції чужинців. Явище, на яке хворіють переважно заможні західні демократії: Німеччина, Франція, Швеція, Нідерланди. Однак віднедавна ця хвороба стала відчуватися й в Естонії, котра тривалий час сторонилась загальноєвропейського шляху стосовно соціалізації у власному суспільстві нелегалів.
   Житловий масив "Чорна гора" (ест. Mustamäe) або "Мустамяе" на заході естонської столиці став прихистком для багатьох темношкірих іноземців. Саме тут, неподалік Талліннського технічного університету, в останні 5 років почали селитися вихідці з Африки та з Близького Сходу. Патріотично налаштовані естонці вже охрестили цей район не інакше як "no-go-zone" для європейських жінок.
   Нещодавно тут зафіксували перші напади нелегалів на перехожих. Місцеві мешканці скаржаться на бездіяльність правоохоронних органів, звинувачуючи у толеруванні приїжджим бандитам, яких не шукають і не притягають до відповідальності через наявний статус біженця. На думку естонських патріотів, у приїжджих з країн Азії та Африки немає жодних бар'єрів (етичних, моральних, етнічних тощо), які б забороняли йти на жорстоке насильство або навіть вбивство, а тому Естонії, й Таллінну зокрема, загрожують серйозні злочини проти жіноцтва, котрі вже давно відбуваються у Швеції, Фінляндії, Німеччини та Великій Британії.
   Тут всім нам потрібно зрозуміти одну єдину суть — чим довше європейці закриватимуть очі на реальність, тим більше мігрантів селиться навколо й чинитимуть безкиснева як у себе вдома! Ймовірно, що закони джунглів будуть діяти не тільки на вулицях не тільки Таллінна, Мальмьо чи Берліна, але вже й Полтави, Тернополя, Одеси, де так багато студентів-вихідців з мусульманських країн, які на правду становлять неабияку небезпеку для корінного населення, у першу чергу жінок. Наша щаслива, безтурботна епоха добігає кінця і скоро у нас більше не буде прекрасних, безпечних міст, де ми могли б спокійно гуляти одні після заходу сонця не думаючи про завтрашній день.
За матеріалами "Uued Uudised"

вівторок, 3 вересня 2019 р.

Старі гріхи нової влади

Ні дня не проходить без скандалу та інтриг довкола так званої "Зе-команди" новообраного Президента України. Перші законодавчі ініціативи викликають не тільки жваве обговорення, але й певний острах у суспільстві. Скажімо, якщо узаконення зняття недоторканності з народних обранців підтримують переважна більшість українців, то продаж SIM-карток тільки за паспортом і реєстрацією IMEI-кодів телефонів така ж кількість громадян відверто засуджують.
   "Слуги народу" посилаються на існування подібних законодавчих "ініціатив" у понад 90 країнах світу, зокрема й в ЄС, задля посилення боротьби з телефонними зловмисниками та вимагачами. Адже не є таємницею, що SIM-кaртa слугує своєрідним аналогом ID-посвідчення, за яким вираховують особу громадянина. Варто наголосити, що в Україні спроба прив'язати власника мобільного телефону до паспорта не нова, до цього вже вдавалися попередники Володимира Зеленського з-поміж прибічників Віктора Януковича і Петра Порошенка.
   Вперше про запровадження реєстрації SIM-кaрт заговорили напередодні футбольного чемпіонату 2012 р. Тодішня депутатська більшість прикривалась спробою вираховування хуліганів, які мали б вчиняти безчинства з приїжджими вболівальниками. Але спроба провалилась, щоб повернутись за 2 роки під час Майдану в пакеті "диктаторських законів".
   Однак революційне Вогнехреща сплутало плани українофобів, і "закони" було скасовано. Проте в серпні 2017 р. коаліційна більшість вирішила, що під час війни з РФ варто завадити окупаційним військам анонімно отримувати інформацію про дислокацію та перебазування ЗСУ, коректуючи вогонь телефоном. Тож паспортизація власників мобільних телефонів вважалась єдиноможливим і превентивним засобом кібербезпеки.
   Та у народних обранців щось знов не склалося і закон відклали до нових віників. І ось тепер виявляється, що нова влада з-поміж "Зе-команди", не вивчивши помилки попередників, готується стати на ті самі граблі, розпочавши довготривалий процес ідентифікації абонентів. Ніхто з новобраних депутатів Верховної Ради, що пропонують ухвалити вказану норму, не замислився над тим, чи є ця ініціатива конституційною, але її всіляко намагаються представити як "прогресивну", котра зближує Україну з "цивілізованим світом".
   Подібні "ініціативи" від тих, хто не розуміється в українському законодавстві, є нічим іншим як спробами відвертання основної уваги українців від нагальних питань. Під виглядом убезпечити громадян від уявних загроз, як у романі-антиутопії Джорджа Орвелла "1984", новоявлені законодавці йдуть на порушення чинних наших із вами конституційних свобод, не розуміючи свою помилку. Наразі ж законопроєкт відкликано через збурення суспільства, але чи на довго?
Автор — Денис Ковальов

середа, 28 серпня 2019 р.

Героїчний сенс військової служби

Військова служба – це не чиясь примха, не наслідування, не дитяча гра в солдатики і не спортивний прояв суто гімнастичної переваги. Військова служба – це вимога життя. А іноду це і необхідність для людей і народів, які хочуть врятуватися.
   Що й казати, військова служба – це категоричний імператив для тих, хто відчуває, що його Батьківщина і безперервність її історичної долі вимагають – криками висохлих джерел, хвилями наказових голосів безпосереднього включення в ієрархічну і дисципліновану силу, під командою вождя, і покори військовій науці, героїчної тактики в дії. Військова служба розставила своїх вербувальників у всі куточках національної свідомості для тих, хто ще зберіг гідність людини та патріота. Саме військова служба об'єднала тих, чиї серця все ще відчувають биття народної крові.
   Вона покликала тих, хто чує в душі голос своїх предків, похованих у рідній землі, і в чиїх серцях віддається знайоме відлуння слави людей його нації й раси, які хочуть, щоб вони продовжували існувати. Це Батьківщині потрібні наші сили та руки, це вона наказує нам надягати уніформу, бути всім як один. Це Батьківщина вишиває рукою дружини, матері, нареченої на грудях, прямо над серцем, що б’ється, яке готове до боротьби і самопожертви, нашу емблему – ярмо і пучок стріл.
За матеріалами "Зентропа Україна"

середа, 21 серпня 2019 р.

Ніцшеанська "остання людина" і занепад Заходу

Понад 100 років тому німецький філософ Фрідріх Ніцше говорив про "останню людину". Тоді йому здавалося: ну, куди вже гірше!? Людина — це те, що має перетворитися!
   Але нам сьогодні так само здається, що від явищ, які ми спостерігаємо навколо, і гірше вже бути не може. Так, дійсно, останні події в Україні та світі говорять про чергове повстання мас, про диктатуру посередності над особистістю, про пріоритет анально-орального wow-імпульсу, як писав Віктор Пєлєвін, і виставлення його як основного рушія сучасного політичного та історичного процесу. Але так само зараз вимальовуються й альтернативи.
   Втім світовий капіталістичний порядок з лівацьким душком тяжіє до тоталітарності у найгіршому розумінні (де там сталіністам і маоїстам!). Він намагається не просто знищити альтернативи, зовсім ні. Він намагається утворити такий порядок, аби ці альтернативи ніколи не були усвідомлені!
   Сучасна цивілізація Заходу (так званий West World) сьогодні заслабка. Ба більше, вона повторює шлях давнього Риму, коли його корінні мешканці — римляни, латиняни — замість того, аби воювати, віддавалися гедонізму і збоченням, а до війська набирали "варварів" із підкорених провінцій: скіфів, германців, слов'ян. Ці варвари були віддані Риму рівно настільки, наскільки сам Рим вчасно виплачував грошове утримання і забезпечував продовольством.
   Сьогодні Захід як цивілізацію захищають так само варвари. Точніше — це чужинці: мігранти, нелегали, біженці. Називайте їх як хочете, однак їм усім чужа західна культура.
   Служба у війську для уродженця турецького Курдистану чи Сенегалу — це можливість соціального ліфта. А отже задоволення насамперед матеріальних потреб, але аж ніяк не служіння якійсь вищій ідеї. Саме тому рано чи пізно ці варвари з Півдня та Сходу зруйнують Західні Імперії!
Автор — Володимир Долгіх

середа, 14 серпня 2019 р.

Пам'ятники московським окупантам на скривавлених землях фіно-угрів

Кремль мітить територію сусідніх держав своїми пам'ятними знаками, нагадуючи, що колись ці землі входили до її сфери впливу. Останнім часом московська агентура заворушилась у країнах Балтії, зокрема в Естонії, та у Фінляндії. Влада ж цих країн стурбована намаганням Кремля увічнити наступного року русифікатора Ніколая Бобрікова і патріарха Російської православної Церкви Алєксія Рідіґера.
   Вже пів року на Московщині збирають кошти для спорудження погруддя генерал-губернатору Великого Князівства Фінляндського, курує проєкт особисто міністр закордонних справ країни-агресора — Сєргєй Лавров. Пам'ятник русифікатору Фінляндії Ніколаю Бобрікову передбачається встановити в його колишньому маєтку поблизу Великого Новгорода. За повідомленням місцевих ЗМІ, у Кремлі знають про ставлення фінляндців до фігури колишнього царського намісника, але це становить якоїсь перешкоди для встановлення погруддя (просто московити чхати хотіли на чиїсь бажання і потреби, окрім своїх власних!).
   Тим часом в естонському місті Йигві готують місце для статуї московському православному патріарху Алєксію II (Рідіґеру). Її планують спорудити на території місцевої Богоявленської церкви, де свого часу служив чекіст-ієрарх. Цікаво, що у даному випадку ініціаторами виступила не Москва чи РПЦ, а саме місцеві мешканці Йигві, здебільшого російськомовні, які оголосили збір коштів на пам'ятник (орієнтовна вартість — 50 тис. євро).
   Слід зауважити, що активні представники російськомовної громади Йигві вважають за потрібне увічнювати саме своїх одноплемінників, натомість всіляко зневажають наявні у місті пам'ятники видатним естонцям. Зокрема героя Визвольної війни 1918-1920 рр. Александра Тиннісона люди називають опудалом, який плюндрує середмістя одним своїм виглядом і все тому, що він допоміг своїй Батьківщині здобути хоч нетривалу, але ж таки справжню державну самостійність від Москви, до якої тягне російськомовну громаду. Що й казати, це просто неповноцінні особи, які не поважають історію, якою б вона не була.
За матеріалами "DELFI"

середа, 7 серпня 2019 р.

Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.
Автор — Денис Ковальов

четвер, 1 серпня 2019 р.

Туристи правих поглядів приносять гроші, а не екстремізм

Мальовниче італійське селище Предаппіо — типовий провінційний населений пункт, який живе своїм власним життям. Все змінюється два рази на рік, коли сюди наче паломники з'їжджаються тисячі правих активістів з усієї країни. Але це закономірно, бо Предаппіо — мала батьківщина родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тутешньому родинному меморіалі.
   Одягнені в чорні футболки туристи правих поглядів із татуюваннями на руках і ногах навідують селище 28 квітня і 29 липня — річниця народження і загибелі Вождя італійської нації (італ. Duce). Неофашисти, націоналісти, консерватори, традиціоналісти, неонацисти, нові праві — ось вичерпний перелік тих, хто приїжджає до Предаппіо вшанувати пам'ять на могилі Беніто Муссоліні. Саме вони щороку поповнюють місцевий бюджет тисячами євро, у той час як сусідні міста і селища тихо заздрять.
   Економіка Італії останнім часом не в найкращому стані, а для маленького гірського селища з населенням 6000 мешканців гроші, навіть від прибічників батька-засновника фашизму, неабияка фінансова допомога. На них — з квітня по липень і з липня по квітень — у Предаппіо розбудовують інфраструктуру, поповнюють необхідними крамом місцеві медичні та освітні заклади. Бізнес в останні роки у селищі зміг оклигати від кризи 2008-2009 рр. і стати впевнено на ноги.
   Родинний склеп Муссоліні, розташований на цвинтарі Сан-Кассіано, відкритий для публіки з 2017 р. До того, там проводилися реставраційні роботи. Влада Предаппіо зазначає, що безперервний потік людей пов'язаний саме з постаттю Duce, тож якщо його прибрати чи знищити, як це зробили в Австрії з могилою батьків Адольфа Гітлера, то селище знов перетвориться на економічно відсталу діру, і молодь, котра нарешті почала працювати вдома, почне залишати Предаппіо у пошуках кращої долі.
   Місцеві мешканці, які ставляться з підозрою до туристів з правими поглядами, визнають важливість існування могили Беніто Муссоліні. Дехто з них заявляє, що головною помилкою Вождя італійської нації був союз із Вождем німецької нації (нім. Führer), але вони обидва заплатили за це своїм життям у 1945 р., а тому їхні справи краще залишити знавцям історії. Беніто Муссоліні може бути мертвим, однак створена ним ідея продовжує жити, і не тільки в Італії.
За матеріалами "The Guardian"

неділя, 30 червня 2019 р.

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!
Автор — Ревуч Січовий

Пропаганді наркотиків не місце на наших вулицях

Доки в Україні триває війна за власну державну самостійність, деякі підприємливі ділки вирішили збагатитися, отруюючи українців. Наркомафія почуває себе безкарною, оскільки очевидним є те, що злочинців покривають зі сторони керівництва так званої поліції. Адже не секрет, що за спиною у тих, хто поширює наркотичні речовини стоять впливові особи з правоохоронної системи, котрі отримують відсотки від продажу отрути.
   Крім того, не варто забувати, що на свободі наркоділки, котрих співробітники МВС затримували "на гарячому" під час того, як вони заробляли гроші цим чорним бізнесом. Однак продавці та розповсюджувачі наркотиків не потрапили за ґрати. Доказом тому слугують сотні написів на стінах будинків, на вулицях нагих міст, котрі оголошують, де можна отруйні речовини купити.
   Мова навіть не йде про масове поширення в навчальних закладах! Адже всі знають, що наркомафія активно працює з молоддю саме поблизу вишів і шкіл. У зв'язку з цим, свідома патріотизму українська молодь оголошує війну розповсюджувачам отрути й першочергово звертаємося до простих громадян, допомогти побороти наркомафію.
   Пропаганді наркотиків не місце на вулицях наших міст! І нехай підтвердженням наших слів слугує теза славетного Олега Ольжича: «Не знаю нічого гидшого, як юнак в лакерах, молода здорова людина, син народу, що корчиться в лютих муках, людина, яка думає тільки, що ввечері танці; ану, трохи аскетизму, трохи пориву і уміння відмовити собі в ласощах життя в ім'я вищої цілі!». Бо ж не слова, ми завжди дію несемо в народ!
За матеріалами "Карпатської Січі"

понеділок, 24 червня 2019 р.

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.
Автор — Данило Катраник

пʼятниця, 21 червня 2019 р.

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!
За матеріалам НВР "Правий сектор"

вівторок, 18 червня 2019 р.

Юнґеріана крокує Україною

Він прогулювався під час сталевих гроз шанцями у Пікардії, Артуа і Фландрії. Він збирав вкрай рідкісних і дивовижних представників флори та фауну поблизу мармурових скель. Його взору були доступні химерні скляні бджоли з майбутнього, про які не можливо й помислити...
   Молодий штурмовик Імперської Армії Німеччини, а згодом — капітан збройних сил Третього Райху з околиць Ганновера на ім'я Ернст із родини Юнґерів пройшов уздовж та впоперек пів-Європи, щоб згодом розповісти про свої пригоди нащадкам. Його перу належить не одна солідна праця, якою зачитувались не тільки палкі прихильники, але й затяті опоненти, ба навіть — вороги. Сьогодні його творча спадщина по своєму закохує у фронтове життя і воєнні будні українців: відчайдушних добровольців з полку "Азов"; не звиклу до будь-яких змін академічну спільноту; турботливих панянок, що бажають пізнати дійсність крові та вогню; а головне — спраглих до буремного життя авантюристів!
   Книга "Feuer und Blut", видана торік українською мовою завдяки літературному клубу "Пломінь", нарешті має свого читача. Meine Grüße an Sie, leidenschaftliche Bewunderer des Krieges! Це справді гідна, без перебільшення — достойна праця, яка поєднала у собі не тільки маленький уривок великої битви світової бійні, але й фронтові листи автора до родини, яка позбавлена можливості відчути "радощі війни".
   Хтось знайде на сторінках лиш опис розпатраних кулями тіл вояків і розореної снарядами довколишньої природи. Комусь припаде до душі точне змалювання бою між англійцями (Tommies) та німцями (Boche), коли стройові колони жовнірів у повному обмундируванні прямо з маршу вступали в запекле протиборство за нічийну землю (Niemandsland). Бо ж, «мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під щільним вогнем, що дух часу розпадається на шмаття, мов крихке вбрання» (Ернст Юнґер "Вогонь і кров" стор. 149).
   Блискавичність подій, які описує ідеолог Консервативної Революції, наводить на думку, що війна є не стільки витвором чийогось злого умислу, скільки місцем, де переплітаються воєдино сотні, тисячі, мільйони доль і життів людей, які добровільно чи примусово беруть у ній участь. Ймовірно через позитивне, а іноді — нейтральне ставлення автора книги до війни як руйнівного і смертоносного явища, хочеться читати на одному диханні кожне виведене ним чорними літерами на білому папері, які далебі просякнуті духом свого войовничого часу, кров'ю і вогнем. Бо ж історію конкретної події, а надто — маленької битви великої війни у переліску, що її оповів ганноверський майстер Ернст Юнґер на сторінках книги "Feuer und Blut", необхідно всотувати з її серця, так би мовити з її епіцентру!
   Для мене особисто, Юнґер — це порив, Юнґер — це воля до життя, Юнґер — це запал... Не дивно, що його творчість, навіть по смерті, не втрачає, а навпаки — збільшує свою авдиторію. Гортати сторінки праці "Feuer und Blut" і співпереживати автору одне задоволення, бо ж спонукає не тільки до роздумів, але й до дій, а це, товариство, вагома причина, аби читати й бути частиною великого всесвіту на ім'я Jüngeriana.
Автор — Kalev Korpinen

субота, 15 червня 2019 р.

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.
За матеріалами "Свободної преси"

середа, 12 червня 2019 р.

Пам'ятаймо, що війна — це жертви

Ми часто обманюємо дорогих нам людей. Вони хвилюються за нас, а ми не говоримо їм правди, щоб не робити боляче. Адже не можна сказати дівчині, що відпочиваєш після бою, в якому поранили твого друга, коли сам ти — дивом залишився цілим.
   Не можна говорити матері, що знаходишся за сто метрів від московських виродків. І розказуєш про перебування на полігоні чи на другій лінії оборони. Проте, мовчати теж не хочеться, адже поряд з твоїми близькими, живуть ватні особи, яким начхати на Україну і все що в них є українського — це запис в паспорті.
   А проте, війна — це жертви! Вона приносить біль усім: тим, хто воює і тим, хто чекає. Не забуваймо про це!
Автор — Михайло Ухман

неділя, 9 червня 2019 р.

Подвійні стандарти й підміна понять — норма для країн Заходу

Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
   Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
   І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
   Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
   Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.
За матеріалами "YLE"

четвер, 6 червня 2019 р.

Імена, закарбовані у вічність

Буденні справи та післявиборчий вир нової дійсності для України все більше відгороджують нас від війни. Хтось прагне не думати про бойові дії на Сході, комусь окупація та московська агресія видаються чимось далеким, а хтось взагалі закриває очі на війну і прагне свою умовну втому від неї потішити подорожами закордоном. Однак навіть попри ці там на Донбасі гинуть люди, а наш з вами спокій вже 6-й рік оберігають мужні воїни — добровольці!
   Нещодавно саме про доблесних бійців з передової вийшла книга-сповідь "Герої сучасності". Її автор — Сергій Адаменко (на псевдо "Патрік") нині живе та працює в Ірландії, однак влітку 2014-го він був одним із тих, хто поповнив лави добровольців, що йшли визволяти Схід від московської окупації. Йому довелося повоювати у складі 1-ї Окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" і саме імена побратимів — полеглих смертю героїв та ще живих — ірландський козак "Патрік" закарбував на сторінках власної книги.
   Серед великого загалу тих, кого автор називає Героями сучасності, можна виділити тендітну і в той сами час вольову дівчину, чиїй хоробрості може повчитися не один чоловік. Аліна Михайлова — волонтер і боєць, яка залишила мирне життя не заради авантюрних пригод чи особистої вигоди, а свідомо обравши шлях добровольця. Вона одна з тих, кому ми з вами зобов'язані мирним небом над головою й розголосом про війну на Сході далеко за межами України.
   Усміхнене дівоче обличчя у пилу та поросі, на голові — шолом, на тілі — важкий бронежилет із підсумками, у руках — приладдя для надання невідкладної допомоги бійцям. Її ноги пройшли не один кілометр нашого проклятого Донецького степу і сльози від втрат серед побратимів не зупинили її. Вона не здалась і продовжує захищати свою Батьківщину як вміє, як може, як їй велить серце, бо вона — вірна донька України!
Автор — Денис Ковальов

понеділок, 3 червня 2019 р.

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.
За матеріалами "Authentische Existenz"

пʼятниця, 24 травня 2019 р.

Слово про "Народний Гетьманат"

Держава Україна у глухому куті через недолуге управління вищим керівництвом. Чинна суспільно-політична система насправді є нашаруванням ліберальної демократії на післясовєцький олігархат. Саме тому громадяни України потребують якісного оновлення згідно з власною традицією державотворення, що відповідає сучасним глобальним змінам.
   Цілком очевидно, що той шлях, який нині українцям пропонують (радше — нав'язують) згори приречений завести нашу державність у глухий кут вже за кілька років. Жодні порівняння з іншими країнами світу нам тут не допоможуть, бо, по-перше, не та соціально-економічна і політична специфіка, а по-друге, у нас досі народ легко задурити через телевізор фальшивими мантрами про покращення вже сьогодні. Інша справа, коли беремо до уваги власні не доведені до кінця власні надбання, як скажімо державницький проект Гетьманату.
   На жаль сьогодні, попри розвиток вітчизняного книговидання, теоретичні обґрунтування традиційної української держави, що спиралась на народну пам'ять і культуру, без закордонних запозичень (демократія, парламентаризм, комунізм тощо) годі й шукати. Більшість публіцистів намагаються ототожнити Гетьманат як не "козацькою республікою", так із "дідичною монархією". Проте і перші, і другі помиляються, бо Народний Гетьманат — якісно новий, попри тяглу національну традицію, державний механізм для України, який не ділить владу на гілки та не оббирає громадян зайвими податками, про що детально розписав у своїй книзі січеславський правник Юрій Якуба.
   Праця розрахована на широке коло читачів — від академіків і чиновництва, до шахтарів і слюсарів. По-перше, автор писав доволі сухий юридичний текст доступною мовою, навівши у кожному з 22 розділів порівняння до конкретної життєвої ситуації. По-друге, книга закликає кожного замислитись над тим, чи готові ми здійснювати рішучі зміни сьогодні, заради кращого завтра, і не тільки для нас особисто, але й для наступних поколінь українців — це найголовніше, що можна виділити, прочитавши понад 300 сторінок поважного фоліанта.
   Не варто вимагати від "Народного Гетьманату" універсального розв'язання своїх проблем, бо це не книга рецептів! Сторінки книги радять як правильно, а головне безболісно здійснити перебудову самостійної держави Україна у часи глобальних викликів і гібридних війн. Водночас Юрій Якуба як автор прагне запалити у читача бажання бути учасником у доленосних державотворчих процесах в Україні попри особистісні погляди на цей світ, бо планувати наше майбутнє має право не якесь обмежене коло втаємничених осіб, а самі українські громадяни.
   Що ж у підсумку?  Не шукаймо "ідеальних моделей держави" десь закордоном, оскільки кожна країна земної кулі в довгому історичному процесі випрацьовувала свій індивідуальний державний апарат, пристосований до тих чи інших національних умов: поділ гілок влади у Франції та Великій Британії, система стримувань і противаг у США, спілка олігархату і спецслужб з кримінальними елементами в РФ — усі вони дуже суттєво відрізняється. Україні ж йти власним шляхом, яким тернистим і утопічним він не був би, бо як сказав автор книги "Народний Гетьманат", і ми з ним тут погодимося: «Все починається з мрії!», а наша мрія — Українська Гетьманська Держава.
Автор — Денис Ковальов

неділя, 19 травня 2019 р.

Уява штовхає на подвиги

Бунт найкращої молоді прекрасної та грізної тотальної епохи проти песимістичного детермінізму. Повстання проти запрограмованості перемоги темряви над світлом, грошей над ідеями, індустрії над духом... Туга за архіпелагами вічних зоряних світів.
   Земля і кров, буря і натиск, воля до життя, так казав Заратустра, Зиґфрід та Нібелунги. Чорні штандарти з черепом та кістками, мертві імператори Священної Римської імперії німецької нації, легендарні лицарі Флоріан Ґейер та Ґетц фон Берліхінґен із залізною рукою, скандинавські руни та солярні знаки... Це той світ, що сповнений авантюр і ризиків!
   Світова скорбота, надлюдина, присмерк Європи. Консервативна Революція, Вічне Повернення і Велика Пригода поєднали героїчний реалізм, загибель богів, ресентимент, весела наука, смерть цивілізації. Сучасний світ — як воля та уява, по той бік добра і зла, це народження трагедії з духу музики, остання ранкова зоря напередодні сутінки Богів.
За матеріалами "Карпатської Січі"