суботу, 30 грудня 2017 р.

Соборної мечеті у Гельсінкі не буде

Кілька тижнів тому прес-служба міського голови Гельсінкі повідомила, що усі плани будівництва великої мечеті в центрі столиці Фінляндії остаточно скасовані. Повідомляється, що ніби-то самі автори проекту відкликали свою заявку після того, як через надмірну увагу ЗМІ, патріотичної спільноти та рішення міської комісії з питань навколишнього середовища. Чиновники муніципальної ради Гельсінкі відмовили громаді мусульман у виділенні ділянки під будівництво мечеті.
   Зауважимо, що план масштабного як для скандинавського міста будівництва великої мечеті викликав негативні відгуки як серед патріотичних кіл, чиновників, лютеранського духівництва, так і серед пересічних мешканців тих районів Гельсінкі, де ймовірно мав постати цей ісламський релігійний центр. Автори проекту ("Союз мусульман Фінляндії", "Жінки-мусульмани" та культурно-релігійна організація "Fokus") не бажаючи конфліктувати з набагато сильнішими опонентами, прийняли рішення про відкликання своєї заявки. Тим паче, що земельну ділянку під будівництво мечеті так ніхто і не виділив.
   Підкреслимо, що важливу роль у відхилені проекту молитовного храму для мусульман всієї Фінляндії у Гельсінкі відіграли націоналісти. Відомо, що з різкою критикою на будівництво мечеті виступили народні депутати від партії "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset). Було зокрема заявлено, що головні інвестори цього масштабного проекту (королівська сім'я Бахрейну) з грошима і мігрантською робочою силою принесуть до Фінляндії радикальний іслам, а отже, і щоденну терористичну загрозу. Тож, аби не наражатися на акції прямої дії з боку фінських націоналістів, мусульманська громада й вирішила дати задню.
   Сподіваємось, що і надалі будь-які спроби пустельних чи інших варварів запланувати, забудувати, загарбати собі мирні вулиці цивілізованих країн Старого Світу будуть вщент розбиті потужною лавиною спротиву не тільки від прихильників націоналізму і традиціоналізму, а й небайдужими європейцями. Не хочете, аби ваша домівка перетворилась на гадючий відстійник із зубожілими мігрантами? – Починайте діяти вже зараз! Бо завтра може не настати зовсім.
Автор – Kalev Korpinen

середу, 20 грудня 2017 р.

Чи здолає вічність сучасність?

Сучасність намагається всіма силами витравити варварський початок з народів світу, прищепити народам так звану "цивілізованість". Вона, насправді, означає волю до самознищення замість волі до влади як невіддільного інстинкту кожної вільної духом людини. Сучасність абсолютизує в людині стандарт сприйняття світу, чуже усім видам щирої віри у щось особливе, екстатичне та діонісійське, що мало б наповнювати наше життя справжніми переживаннями...
   Механіцизм сучасності зводить будь-які переживання до реакції організму на гормони, які виробляються в результаті тієї чи іншої ситуації. Знову ж у цьому бачимо спробу звести нашу пристрасть та щирі переживання великого моменту до простих механізмів, хімічних реакцій у нашому організмі. Адже людина коштує у наш час рівно стільки, наскільки вона є божевільною. І вся раціональність, вся правильність, яку намагається імітувати сучасний світ, є тільки абсолютизацією уявної розумності, пошуку посередності, викорінення міфу й волі до влади з людської свідомості.
   Останні крихти діонісійського духу з синтезою аполлонічності в кожній культурі нині стираються тривіальною буденністю. Однак і міфи вміють мститися, особливо тим, хто вирішив, що далі обійдеться без цієї сфери – без незбагненного, без того, що неможливо повністю описати словами... Ці часи можна назвати пануванням профанного, пануванням років, що не продукують ідеали та образи для майбутньої культури, а тільки сумно споживають матеріальні ресурси та надбання минувшини.
   Боги старого світу давно здані "в ломбард" – чого варті статуї богів, якщо вони зроблені на заводі з пластику? Сучасний світ шукає виключно середину  лише середина є для сучасності справжньою цінністю  ні ліва, ані права крайність вже не приймається не тільки як норма, а і як просто припустима позиція. Мислитель, у повному розумінні цього слова, людина, здатна ставити запитання  у першу чергу питання на межі допустимого. Така людина сьогодні найбільш небезпечна для чинного в світі порядку денного. Для неї, як і для колишніх епох, існують запитання, які ставити не можна  вони руйнують ідилію реальності, проте на відміну від минулого, сучасність узурпувала такі цінності як "свобода", "відкритість" і, звичайно ж, "розум".
   Водночас, табуйовані теми все ж іноді висвітлюються божевільними. Однак їх тут же публічно піддають інтелектуальному остракізму, називаючи екстремістами, людиноненависниками, брехунами, звинувачуючи в антинауковості. Бо вони порушили ту грань, яка проголошує, що "так думати не можна"! За цією межею і закінчується реальність для людини, яка прийняла "сучасні" цінності як норму. Однак, реальність, яка колись була проголошена як світ без утопій і всілякої ідеї ось-ось завалиться. Впаде ззовні за допомогою нових варварів (яких в Європі тепер все більше і більше), або її зруйнують зсередини протверезілі діти модерну – це питання далеко не найважливіше.
   Якщо нашому світу вдасться уникнути долі Риму, який так само колись загруз у культі споживання та поваленні ідеалів своїх предків – це буде найбільший удар вічності по сучасності. Саме вічне завжди противиться сучасному – не минуле! Адже вічне займає радикальну позицію між минулим і сучасним. Великий Рим колись втратив свою традицію й вважав за краще споживання. Його долею стала загибель від рук менш освічених, нецивілізованих, але куди більш ідейних і мотивованих духовно варварів...
   Чи загрожує така розв'язка сучасному світу, добі так званого постмодерну, який також знайшов своє духовне коріння в епосі античності? Це питання залишимо без відповіді! Проте постановка його абсолютно точно назріла ще на початку ХХ ст., коли Освальд Шпенґлер видав свою фундаментальну працю "Занепад Європи". З того часу пройшло вже близько сотні років, але питання не стало менш актуальним, ніж тоді. Навіть навпаки, спостерігаючи події в Кьольні, Парижі, інших містах старої Європи, іноді здається, що розв'язка близька та ось-ось станеться щось, здатне остаточно відповісти на питання про подальше існування європейської цивілізації та отетерілої західної людини, яку мислителі Просвітництва так підносили за її критичність і здоровий глузд. Час все розставить на свої місця – це беззаперечний факт!
За матеріалами "Діорами"

пʼятницю, 15 грудня 2017 р.

Тенета єврооптимізму поглиблюють синдром "малороса"

Сьогодні ми продовжимо обговорювати розпочату раніше проблему меншовартості українців. Але акцент зробимо на тому, що на тепер синдром "малороса" переживає не абиякий розквіт серед нашої молоді, маскуючись у блакитно-зіркові цінності утопічної Євроспілки, підмінюючи поняття національної солідарності всепоглинальною рівністю. Думаєте, що це нісенітниці? – А от і ні!
   Цього тижня провідні українські ЗМІ випустили зі свого поля зору доволі суперечливу новину. Виявляється, що попри чинне законодавство з підтримки українізації ТБ і радіо, заявлені квоти на підвищення україномовного контенту не для всіх. Так, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення дозволили не виконувати свої є рішення деяким станціям, напряму порушуючи чинні закони України. Говорячи словами Джорджа Орвелла, є радіомовники рівні, але деякі з них все ж рівніші за інших…
   Кому і для чого державні чиновники виділили такі преференції? – Перше, це хто: "Мелодія", "Люкс FM", "Kiss FM", "Hit FM". Друге, це як – названі радіостанції просто переоформили ліцензії на право трансляції пісенного насичення в співвідношенні 25% україномовних до 60% пісень на мовах країн ЄС. Тобто, замість солов'їної в громадському транспорті чи на кухні пересічні українці чутимуть незвичну для себе музику з Болгарії, Мадярщини чи Нідерландів мовою цих же країн.
   Звісно, що для когось це справжня "перемога", адже російськомовні пісні названих радіомовників помножуються на 0. Проте ми угледіли в цьому кроці справжню "зраду"! Адже замість популяризації творчості українських виконавців та гуртів, радіопростір віддають на поталу черговим чужинцям, які замість патріотизму нестимуть нашій молоді усі принади проґресу. Крім того, немає сумнівів, що вищезгадані станції будуть транслювати в ефір відверту пропаганду мультикультуралізму та ґендерної рівності піснями Кончіти Вурст, Mika чи Адама Ламберта. Оце дійсно, гідна заміна Лепса й Тіматі!
   Який же висновок з цього цього можна зробити? – По-перше, превалювання в ефірі музики неукраїнського походження ятритиме рану меншовартості серед несформованої молоді (хіба у нас немає гідних виконавців?, чи сучасна українська музика гірша за європейську?). По-друге, синдром "малороса" поступово перейде у довготривалу хворобу утопічного єврооптимізму, коли українці з радістю прийматимуть чуже (навіть шлак, але виключно під знаком європейської якості), добровільно відмовляючись від свого рідного. Ну і, по-третє, аби скоріше позбутися цього нав'язаного поневолювачами синдрому, мусимо не тільки плекати українське, але популяризувати його як серед своїх, так і серед чужих (аналогічно нав'язуючи сусідам-європейцям нашу думку, ідеї та стиль).
Автор – Денис Ковальов

неділю, 10 грудня 2017 р.

"Нові праві": історія, постаті, ідеологія

Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція!
   Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка).
   Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо!
   У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології…
   І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль  вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна.
   Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань.
   Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів.
   Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя.
   Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789"  лише етап її розвитку, а комунізм  її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).
   Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр.
   На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!
За матеріалами "Renovazio"

вівторок, 5 грудня 2017 р.

Синдром "малороса" як метод поневолення українців

Як відомо, формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства. Тривалий час Україна не мала своїх національних поводирів з вищої касти, адже була підневільною територією кількох держав-окупантів. Проте так званий "український проект" не виник з нічого чи-то пак з волі представників австрійського й німецького генштабів. Він скрупульозно розроблявся українськими інтелектуалами у тісних кабінетах, підпільних клубах чи кав'ярнях, де вони готувались до майбутнього національного зриву, опонентами якого мали стати "заблудлі українські вівці"...
   Спочатку їхня аргументація на користь "окремішності" українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування "історичної козацької нації". Згодом, коли ця "нація" розпалася під впливом цілої низки внутрішніх й зовнішніх чинників, українські інтелектуали звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття "ми", і хто належить до "інших". Головним питанням кінця ХІХ-го – початку ХХ-го ст. було так зване "малоросійство".
   Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз цього явища дав Євген Маланюк: «Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке не будь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне. Це – національне пораженство! Отже, є то логічне степенювання: хитливість, зрадливість, зрада й агентурність. Адекватним перекладом слова "малорос" киргизькою мовою є "манкурт"...».
   Проте звинувачувати малоросів у тому, що вони не є сповідниками української ідеї, ренегатами власного народу, не варто. Адже ці заражені московською отрутою знедолені українці потребують співчуття та настанов на правильний шлях. Відібрану пам’ять у безвольних, національно нестійких індивідуумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги.
   Так, скажімо, в ісламській традиції для означення такої мімікрії серед представників однієї спільноти існує поняття "taqiyyāh" – обережна поведінка або приховування своїх поглядів (визначення чесноти шиїта у присутності суннітів). Європейські та українські психологи об’єктивніші у визначенні сутності "малоросійства". Вони говорять, що це цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським; це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з анакрастичним синдромом та інші. Такий мазохізм нерозривно пов’язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садистськими якостями. Конформна, вихована в "колективістському" дусі, нездатна до особистої вільної відповідальності та самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи, вирватись з полону яких мислення неспроможне.
   Розглядаючи феномен "малоросійства" необхідно зауважити, що як соціально-політична течія вона пропонує окремим представникам українства втечу від власного національного. Це свого роду специфічний різновид "втечі від свободи", притаманний певному типу української людини, що йдучи за нашим східним сусідом, прагне сильної руки пана-господарника. Таким чином, "малорос", як і "хохол", позбавлений будь-якого самостійного мислення через власне бажання до стабільності та безпеки (миру).
   У результаті – духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів "малоросійства". Водночас, публіцистика Дмитра Донцова називає цей синдром не інакше як "драгоманівщиною", а його носіїв – "драгоманівською людиною". Вона виступає провідником космополітизму, так званого "світового громадянства", заперечуючи націоналізм, як ознаку відсталості та старомодності.
   У свою чергу Юрій Липа охарактеризував синдром "малороса" втечею в хуторянство: «...То є втеча від природи: то є втеча від частини свого “я”, то є зменшення себе, отже, пораженство. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апофеозу нижчих емоцій».
   Сучасний же дослідник Володимир Войтенко пропонує розглядати кілька типів носіїв комплексу "малоросійства": 1) пасивне, ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) "малоросійське яничарство"; 3) номенклатурне; 4) "малоросійський мазохізм", характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему "як нас мучили вороги"; 5) ритуальне є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нас християни, які які у нас писанки та шаровари.
   На останок зауважимо, що спалах "малоросійства" у незалежній Україні (перехід україномовних громадян намову окупанта; співчуття мусульманським мігрантам; сприйняття ідей мультикультуралізму та ґендерної рівності) зумовлений застряганням частини суспільства, попри революційний Майдан і війну, у минулому, підсвідомо прагнучи "ковбаси за 2,20". Щоб подолати цей нав'язаний нам Москвою синдром, варто виплекати у собі почуття справжньої гідності та кровної помсти тим ворогам, які здійснили великі злочини над українською нацією. Адже без перемоги не буває миру, а без покарання винних (вбивць, ґвалтівників, корупціонерів, терористів) не може існувати жодна правова держава!
Автор – Денис Ковальов