середу, 20 квітня 2016 р.

Перед великим іспитом

Велика світова війна і революція, що прийшла у висліді цієї війна в Росії, захопивши всю Україну в кругоровот бурхливих подій, заставили український самостійницький рух до великого життєвого іспиту...
   Тільки ж, на змаг прийшлось йому стати не тільки зі сподіваними ворогами українського народу — білою і червоною Москвою та з польськими імперіялістами, що, тільки що вирвавшись самі з неволі, простягли свої загарбницькі руки на Західньо-українські землі, але й з отруйними політичними течіями, дбайливо виплеканими підступним порогом внутрі самого українського народу, з москвофільством у Галичині, і "українським" соціялізмом на Наддніпрянщині. І це надало тому іспитові характер незвичайного трагізму.
   Про те зловісне ідеологічно-політичне роз'єднання українського активу напередодні першої світової війни говорить у своїх споминах один із чільних членів РУП, Юрій Коллард у "Спогадах юнацьких днів" у ЛНВ, і опісля УНП: "В перших часах існування РУП не було у нас ані "мішаного характеру", ані "мішаного складу" членів. То була ліга, лицарський орден молодих ентузіастів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій народ. Вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти. Не було в нас, скутих в одну могутню скелю, "мішаного характеру й мішаного складу", а була "одна думка й одна воля". Роз'єднання почалися пізніше, завдяки впливам з табору російських соціялістичнах партій і їх централістичних програм. Поволі стали щораз упертіше говорити про соціялізм, соціялістичний устрій і ось на сторінках "Гасла" появляється роз'яснення, що нібито нашу політичну мету треба розуміти як "Самостійну Україну" з широко розвиненим соціялістичним устроєм”. На місцях почалися суперечки в РУП. Одні стояли за соціялістичні гасла, другі відстоювали позиції національно-українські. Все це вносило дезорганізацію й розклад у партію. Наші непогодження з другою групою були глибшим, як то на перший погляд здавалося: вони полягали в різниці двох поглядів: ідеалістичного й матеріялістичного, які тоді почалися в нас вироблятися. Матеріалістичний світогляд полягає в тому, що нібито історія людства залежить від природніх умов, господарсько-економічних та географічно-політичних, тобто від матерії. Особа в історії людства значення не має. Особиста воля також не має значення. Змінити щось в історично-господарському процесі людська воля не може. Капітал зростає й централізується, а коли досягне та централізація найвищого ступеня, то само собою наступить кінець буржуазно-капіталістичною устрою. Коли згинуть менші господарства, а також менші нації, то це й приблизить людство до соціальної революції, тобто до Царства Божого на землі. Світогляд ідеалістичний, якого симпатиками були ми, полягає в тому, що людська свідома воля — велика двигаюча сила в історії. Людська жива воля керує нами, а не мертва природа. Тому ми стоїмо за волю особи, громади, нації. А в економічному відношенні наш принцип: вільна праця і право на здобутки нашої праці".
   Так, ото, український політичний актив, — у висліді єхидної дії російського соціялізму, що йому Михайло Драгоманов промостив шлях до умів і сердець великої частини української революційно настроєної молодої інтелігенції, приспавши лукаво їхню національну свідомість і сторожкість, ішов до великого життєвого іспиту роз'єднаним. По одній стороні барикади, поруч з московськими соціялістами, стали українські соціялісти, які всю увагу народніх мас звертали на соціяльно-економічні проблеми, проповідуючи "єдність усіх працюючих" під проводом "великого русского народу" й висміюючи ідею національно-державної суверенности українського народу. А по другій стороні — українські націоналісти, які в програмі первісної РУП, а опісля в УНП сформували ціль своїх змагань так: "Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від визиску!".
Автор - Петро Мірчук

пʼятницю, 15 квітня 2016 р.

Історик Соловйов і теорія "євразійства"

Знаменитий історик Сергій Соловйов (1820-1879 рр.) зажив слави, створивши "Історію Рассіі с дрєвнєйших врємьон" у 29 томах. Звісна річ, йому не відмовиш ні в знанні світової історії, ні в знанні історії Московії, ні в знанні ментальності московського народу. І хоч би яким ерудитом він тут виступав, однак не можна не сприймати маститого історика як апологета кремлівського месіанства, отих його євроазійських нюансів, які тепер посилено реанімуються вже на ґрунті так званого СНД. Власне, інших ідей і не міг і не може сповідувати патріот Московії як тоді, так і тепер, не можуть гальванізуватись якісь інші ідеї, коли йдеться про збереження імперії...
   Для історика Соловйова рух народних мас на схід - визначений долею, продиктований історією; взагалі, обгрунтування цього руху на терени чужих народів десь і не в свідомості, а в позасвідомості, в сфері понаднаціональної містики, це обґрунтування, здається, можна вмістити в таке слово, як "прєдопрєдєлєніє", але й це слово ні повністю, ні до кінця не пояснить, хіба що гуманно окреслить суть того, що говориться і сповідується. Рух на схід історик пояснює природно-географічними обставинами, причому мовить про рух так, як про жорстку заданість, фатальну необхідність, від якої ніяк не можна ухилитися - як не можна ухилитися індивідууму, котрий волею небес прийшов у світ, від кончої приреченості піти зі світу. Приреченість, котра начебто й не залежить як від окремих індивідуумів, так і від суми всіх індивідуумів, і вони в криваво-оргіастичному історичному акті й святкують цю свою приреченість у ній на рятівний філософський смисл, який - цей "смисл" - просто не здатні, приречено не здатні побачити за ними й тим більше виправдати (а ще більше - оцінити й пошанувати) всі ті племена, народності й народи, на крові й кістках яких, на сплюндрованій історії яких твориться цей криваво-оргіастичний танок "камарінскаго мужика"...
   Природно-географічні фактори продиктували рух на схід! Чи не лукавить історик Соловйов й іже з ним, що дотримуються такої думки? Бо ж усякі військові події та звитяги-вікторії на театрі воєнних дій свідчать, що цей рух у різний час розходився начебто концентрично-конвульсивними рухами навколо Москви, тривалий час ці московські конвульсії в напрямку заходу мали дуже послідовний і дуже виразний характер, ось тільки в цих "природно-географічних" умовах московські великі князі та царі-государі зустріли належний опір з боку виразно оформлених найближчих державностей - хай то Литва, Шведчина чи Туреччина, й ці народи зі зрозумілих причин не захотіли визнати цей фатальний рух на свої терени, навпаки - запропонували свій зустрічний рух у східному напрямку, й цей їхній рух чомусь теж зустрів тривалий збройний опір московитів. Так що свій фатально-неминучий рух московити спрямували за Волгу й за Урал саме тому, що тут не було державних утворень, спроможних чинити належний збройний опір цьому рухові, чому він (такий неминучий!) і зумів реалізуватися і виріс до містичного наповнення: "прєдопрєдєлєнія" - долі, та ще й... і таке знаходимо в філософських постулатах великодержавного історика... поставило росіян - народ і європейський, і християнський - порівняно з іншими європейськими народами в становище невигідне й незрівнянно гірше. А чому? - А тому! І тут дуже цікава логічно-смислова псевдоісторична казуїстика, пов'язана з обгрунтуванням цього невмолимого руху. Мовляв, коли для своїх народів Європа була матір'ю, то Східна Європа для своїх народів була мачухою, а другою їхньою мачухою була сама історія. Отже, дві мачухи, мало не сім мачух, а відомо, яке дитя буває в семи мачух. Уявляєте, якби московитам вдався рух у Західну Європу, тоді б у них не те що однієї мачухи (природно-географічних умов) не було, а й другої мачухи не було, тобто не було б і мачухи-історії, бо ж у Західній Європі вона б десь несподівано зникла, чи що, навіть якби перед цим і існувала протягом століть. Було б замість двох мачух, мабуть, дві матері, й обом би можна було пошукати генеалогію рідних, бо що-що, а генеалогію московити вміють собі підшукувати! 
   Але!.. Але ж - історія змусила одне з древніх європейських племен прийняти рух із заходу на схід і заселити ті країни, де природа є мачухою для людини. Але ж "древня російська історія є історія країни, яка колонізується". Якби то закінчилася колонізація - та й закінчився період древньої історії! Але ж і недавня, і новітня історія засвідчують, що Московія ніколи не вважала колонізацію довколишніх земель періодом завершеним, отже, її древня історія ніяк не закінчилася й сьогодні, тим більше, коли триває процес деколонізації, і Московія, всяіляко бореться з цим процесом, як Дон-Кіхот із вітряками, отже, затягуючи процес деколонізації, вона всіляко підживлює свою древню історію нецивілізованого народу - в часи новітньої історії у спільноті цивілізованих народів. Що ж, в історії, як стверджує пан Соловйов, "виражається народна самосвідомість", і це справді так для історії - як для безперервного процесу, що є продуктом і постійно твореним результатом цієї народної самосвідомості, котра може бути лише сама собою, вірною своїй природі, і нічим іншим, що суперечило б чи заперечувало б цю природу, й тут украй важливо побачити цю природу в її справжніх особливостях, а не схимерованих візіями засліплого патріота.
   Соловйов саме бідністю та одноманітністю природних умов обгрунтовував відсутність осідлості в народі - і наявність великої рухомості: народ начебто перебував у "рідкому стані". Звичайно, це означає ставити з ніг на голову, бо причини слід шукати не в зовнішніх географічних факторах, а у факторах внутрішніх, які з генофонду нікуди не викинеш - і марне це намагання як учора, так і сьогодні. Лише пригляньтеся до панорамної картини, розмашисте намальованої натхненним істориком, коли він зображує цю начебто вже минулу древню історію, коли на безмежних просторах рухаються величезні маси народу. Якого народу, запитаєте ви. Та ясно якого: саме того народу, історію якого й пише історик. А по яких це величезних просторах, запитаєте ви, невже ці простори якісь анонімні, чи безлюдні, й тільки чекають на цю "рідку масу", яка куди не кинеться, то скрізь для неї "природа-мачуха" й "історія-мачуха"? Та ясно, що не по анонімних і не безлюдних просторах, а по залюднених, які мають споконвіку свої імена - ерзя, комі, чудь, остяки, гиляки, мордва, буряти, тощо, але "рідка маса" всього цього і не помічає, і не усвідомлює, вона "освоює" і чужі землі, і чужі народи, звершуючи титанічний подвиг, до якого начебто покликана. Еге ж, "а одно освоєніє Сібірі чяго стоіт!", як написав академік Дмитро Ліхачов.
   Отже, не наражаючись на гідний опір усіляких там "диких" остяків чи гиляків, оце "рідке" народонаселення рухається й рухається - палають ліси, готується вдобрений грунт. Гадаєте, стихійні колонізатори зупиняються на досягнутому рубежі? Та ж не зупиняються, бо в них немає поняття про досягнутий рубіж, у них є невситиме прагнення наступного рубежа, далі ще наступного, бо ж історик Соловйов пише з добрим знанням справи: тільки хоч трохи праця стає важча - вони знову зриваються в дорогу, а всюди простір, усюди готові прийняти його... Готові прийняти, чуєте? Причім манливий простір увесь час не ззаду, а попереду - там, де ще не горіли від їхніх рук ліси, де землю ще не пограбовано, а всілякі дикі племена ще не згвалтовано, вони ще готові "прийняти", й тут "земельна власність не має ціни". Ось цитата з вищезгаданої праці Соловйова: «Населить как можно скорее, перезвать отовсюду людей на пустые места, приманить всякого рода льготами: уйти на новые, лучшие места, на выгоднейшие условия, в более мирный, спокойный край; с другой стороны, - удержать население, возвратить, заставить других не принимать его - вот важные вопросм колонизирующейся страны, вопросы, которые мы встречаем в древней русской истории...».
   Ось така веремія! Чомусь за такої логіки не хочеться й дивуватись: щойно зайнято "порожні місця" - і зразу ж треба переселятися в "більш мирний і спокійний край", бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки "не можна здихатись самих себе", як справедливо зазначив академік Ліхачов, хоч би як, і хоч би ким декларувалося це бажання!
   А ще ж істориком Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати - московський!) є "кочовик-землероб". Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник - це безсумнівно. А що землероб? А що землероб - то лише якоюсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною часткою є таки - кочівник, саме від кочевницькоі вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас народу, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому Соловйовим визначенні "кочовик-землероб" поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покликом невиправної і непоправної природи - таки кочівник, і тільки кочівник, а землероб - то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому "дивному союзі" кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво - ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас і, на жаль, немає тут ніякої ради! І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в Соловйова появляються підстави - як у патріота! - кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого поводження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони - без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим - це так нам знайоме, це так традиційно! Зауважуючи цю споконвічну "удалость" пана Соловйов не без гіркоти змушені моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобстве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день...».
   Важко не згодитися! Звичайно, постійне прагнення постійного руху передбачало й передбачає оця "відсутність прив'язанності до одного місця", й ніяк не винувате тут "одне місце", себто природа, ніяка вона не мачуха сама по собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувата тут таки "відсутність", вдача етносу й окремих його представників, і ніяка реальна "відсутність" не створить ілюзію "присутності", навіть - уявімо собі! - якби любе-миле величезне "народонаселенння" посунуло таки в Західну Європу, в так звані "початкові вигідні умови", бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по-друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної ментальності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься. І як тут принагідне не згадати Олександра Блока, його поему "Скіфи", цю пісню пісень панмонголізму, цей щирий монолог, звернений, зокрема, й до Західної Європи. Ось вибірково:
«Мильоны - вас.
Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!
Да, скифы - мы!
Да, азиаты - мы,
С раскосыми и жадными очами!
Мы, как послушные холопы,
Держали щит меж двух враждебных рас
Монголов и Европы!
Мы любим плоть - и вкус ее, и цвет, 
И душный, спертый плоти запах... 
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет 
В тяжелых, нежных наших лапах?».
   Цю поему написано в 1918 р., коли криваву оргію справляла революція, яка за задумом її вождів Леніна-Троцького мала стати світовою революцією, а якби таки стала, а якби перемогла - уявімо собі й таке! - то "народонаселення" таки б прийшло на обітований Захід у пошуках природи-матері й історії-матері, як писав історик Соловйов, і тоді б звершилося в уже добре знайомий нам спосіб "виправлення" історичного процесу, його "коригування":
«...Свирепый гунн 
В карманах трупов будет шарить, 
Жечь города, и в церковь гнать табун, 
И мясо белых братьев жарить!..».
   А чи не так?! Але чому ж не так, коли інші способи знайти природу-матір і історію-матір не те що не знайомі, а не визнаються, не сприймаються, протипоказані містиці диявольської закодованості. То як вам отак-то творений "евроазійський простір"?! Так званий "євроазійський простір", у який тепер хочуть затягнути й Україну, переконуючи, що оцей "євроазійський простір" їй мало не рідний, без нього не проживе. Та схаменіться, якщо здатні схаменутися! Бо ж не було для народонаселення, приреченого на "відсутність прив'язанності до одного місця" ніякої філософії усього «"євроазійського простору", ця філософія з'явилась пізніше, коли "рідкість" розтеклася; тримається філософія і тепер, бо "рідкість" хоче замкнутися в розтеклому вигляді, але чому Україна має перейматися вигаданими для утилітарного вжитку "рідкості" фантастичними ідеями як своїми власними, чому знаходяться охочі самі засунути наші голови в хомут нововеликодержавства? Ще у 1839 р. Микола Гоголь в одному з листів безкомпромісно узагальнив: «Не житье на Руси людям прекрасным. Одни только свиньи там живущи...». Упереджене перебільшення генія? Але ж, очевидно, геній мав для такого упередженого перебільшення серйозні підстави.
   Сумнозвісний історик Соловйов пише, що, кличучи до себе князів, древні племена зваблювали їх як розмірами землі, так і її багатством. І стверджує, що то була "велика і цнотлива дрімуча країна, очікуючи на населення, очікувала й на історію". Здається, тут більш-менш докладно проаналізовано, чи й справді ця земля на північ, на схід і на південь була така "цнотлива", а чи там жили "дикуни" й "туземці", і як то вони справді очікували чужого "народонаселення", і в який спосіб агресивні чужаки скористалися як розмірами завойованої землі, так і загарбаними багатствами, так і життям та історією самих "дикунів" і "туземців". Вони чекали історії - тільки, виявляється, не своєї!
   І сьогодні, оглядаючись назад, ми бачимо, якої дочекалися історії. Історик Соловйов пише, що "країна не лишилась характера території, що й досі колонізується". На жаль, процес колонізації не завершився й сьогодні, ми є його свідками! Неспроста ж у кремлівській військовій доктрині, сповідуваній президентами Єльциним, Путіним і Мєдвєдєвим, говориться про споконвічні інтереси еРеФії, які поширюються на всю територію колишнього СССР, отже, і на Україну, тобто всіма знана казочка про білого бичка - це і є національний гімн "старшого брата"...
Автор - Євген Гуцало

середу, 13 квітня 2016 р.

Де стоїмо: українська сила

На грані між нашою офіційною програмою й пляном діяння, можна б поставити (назвати б так її) бойову програму, яка в нічому не мала б ні відхилятися від існуючої програми, ні касувати її, а існувати побіч неї - з новим призначенням. На неї мусіла б покласти печать сьогоднішня наша боротьба з ворожими світоглядами й силами - отже куди більше заавансована (а скорше уміщена в більше конкретному розкладі сил) стадія руху, в порівнянні з часом, коли повставала програма ОУН в 1929 р.
   Ця програма мала б бути недовга, радше в виді кличів, як формульована Рух за останні роки пройшов.шлях велетенської боротьби; в міру цього відпадали від нього слабі, а цих слабих все найбільше між тими, що пристали інтелектуально до руху, а оставала й прибувала чимраз більше "проста людина". Отже при уложенні "бойової програми" треба звернути найбільшу увагу на цей факт (в центрі те, що суттєве для широко розгорненої щоденної боротьби, ясний стиль і тощо).
   Позатим - плян діяння! Ця справа одна з найпекучіших в проблематиці: де стоїмо? Плян діяння зміняється; головне, що мусить бути вічне - це перманентність діяння. Те, що нині є на потребу, це існування, диктованого знов же здоровим інстинктом того, хто атакує й кого атакують, такого пляну боротьби української національної революції, що заключав би в собі імперативи конкретної акції й для провідних організованих кадрів, і для якнайширших мас власного суспільного тла. Йде про глибоке усуспільнення нашого руху - його похід у широке життя з чуйним інстинктом, так, щоб український націоналізм і ціле життя - це реальне сьогодні - були двома поняттями, які покриваються.
   Вдача українця схильна до категорій мрійницького сприймання життя. Чи не питоменна це річ, що в наших широких колах нині багато-багато й з особливим запалом говориться про проблеми майбутнього; однак це тільки балаканина, коли не є це студії - студії потрібні! - а звичайне пускання віжків фанатазії, і до того займає непропорційно велике місце в сфері наших політичних інтересів. Людині акції, про яку тут говоримо, не буде ніколи по нутру така самонаркоза візіями майбутнього. Вона вічно дрижить від гарячки чину, і в діянні, тільки в діянні, бачить своє призначення (ним може бути революційно-бойовий чин, суто - політична чи військова діяльність, однаково, як і наукова чи господарська й праця - з наставлениям націоналіста). Люди з таким наставлениям, що вміють і мусять, бо це їх життєва конечність, діяти, що виказують здоровий інстинкт при будуванні плянів конкретної акції на нині, а не беруться будувати райдужні повітряні замки майбутнього золотого віку України - такі люди мусять прийти в нас усюди до слова! Кладім усі десять пальців на живчик життя - лицем до конкретного сьогоднішнього дня! Він лежить перед нами безфоремною масою й чекає, щоб надати йому форму Й зміст, щоб аморфність стала цілеспрямованістю. Маючи перед собою мету нашої боротьби й заложення нашої програми - простягнім від них нитку до нашого сьогодні. Маючи перед собою напрямні політики Проводу - здеталізуймо їх у нашій реалізації. Те, що розуміється загально під словом "політика", є в даному випадку вузьким поняттям. Таку політику робить або мало людей, або як і багато, то в формі певних часово-обмежених акцій; ця політика мусить бути завершенням підпорядкованого її началам цілого суспільного життя. Дивімся на кожну постанову нашої програми й наш образ українського майбутнього під кутом: які висновки вже на зараз, на сьогодні, для кожного з нас треба витя, гати з цих правд і перспектив майбутнього!
   Ціла українська сила на землях, чисто матеріяльно, будується - беручи річ схематично - на двох принципах і в двох формах: 1) незалежній від займанщицької дійсности власній політичній організованості й 2) у загально-суспільній активності й організованості всіх можливих форм, включно з тими "легальними можливостями" займанщицького режиму (але й поза ними!), які зправила є уступками, в першій мірі вибореними саме названим політичним інструментом боротьби. Своєю суттю й змістом обі ці форми творять одне задля своєї підпорядкованосте одній і цій самій начальній меті й єдиному плянові діяння!
   Елемент політичної організованосте є вершком і опорою цілої будови державнотворчої сили. Місце організованого українського націоналізму в організмі української сили мусить окреслюватися наступними її ролями: 1) вона очолює й веде суто політичну творчість і боротьбу і 2) вона стимулює розгортання й підпорядковує своїм напрямним все національний фронт державнотворчих зусиль на як найширшій базі всіх площин зустрічі з ворогом і всіх можливостей власного національного росту. (Ясно, що оба названі завдання е й єдиною боротьбою, і єдиними державнотворчими зусиллями). Друге завдання є вищою стадією розвитку руху й вичерпання його можливостей стоїть перед нами на порядку дня. Зокрема, коли йде про "легальні можливості", то всі аргументи з комплексу "не варта, бо стоїмо напередодні...", або "зопортунізуємося", або "все розгромить і так пястук займаная" - нестійкі!
   Як було досі й е сьогодні з цими справами? Всі уступки Москви українському життю й українській ідеї (у рамках так назв, національної політики) були б не до подумання без існування й діяння за ввесь час московсь. панування в Україні, українських організованих центрів революційних сил і боротьби. Так само певне звязання польських рук у боротьбі з, нами спричинене досі тільки діянням анальогічних сил на Західніх Українських Землях. (До речі: всі приклонники української "будь - що - будь" держави над Дніпром і опортуністи з ЗУЗ мусіли б бути цього свідомі!). Це правда, що один і другий займанець намагається на основі цих своїх уступок будувати власний політичний капітал: на СУЗ - на паску аполітичної українізації, чи можливостей для творення української фахової інтелігенції - затягнути українство в трясовиння політичної ідеї "єдиної, неділимої"; на ЗУЗ - в подібний спосіб завести українську політичну думку на манівці ідеї "П'ємонту". Але ні одному, ні другому займанцеві ці його зазіхання досі не вдалися! Бо ціла проблема відтинка легальних можливостей української сили в умовинах займанщин полягає власне в тому, щоб ставити займанця кожночасно перед необхідністю йти на уступки українському життю, чи то відбираючи йому змогу репресій, чи то змушуючи його до концесій - паралізуючи одночасно його намагання політично капіталізувати власні уступки. Провідною думкою такої постановки боротьби є, як згадано, те, щоб намагатися розгорнути нашу державницьку творчість уже сьогодні на можливу широчінь, і щоб боротьба з ворогом розширилася на таку ж широчінь усіх можливостей життєвої організованости.
   Правда, є річчю не без значення, чи клали б ми при роздумуваннях проблематики цього сектора сильніший наголос надержавницьку творчість, яку він собою уявляє, чи на площину боротьби з займанцем. Перше, звичайно, може перерішувати пястук займанця. Засадничо треба ствердити: оба моменти мусять бути однаково наголошені. Коли перші засадничі уступки займанця були диктовані фактом існування певних наших організованих революційних сил, то - льогічно річ беручи - скріплення цих сил мусить мати теж сильніший вплив на уступчивость займанця. А це скріплення наступає, коли революційна організованість діє на базі одночасного підпорядкування її цілям і акціям та скоординуваиня з ними цілого суспільного жит тя нації. Коли ж займанець рішається вже дуже скоро на отверту реакцію, так само, коли "рішаючі події" стануться вже дуже скоро, то наша перемога тим певніша: бо наша боротьба буде безпримірна в багацтві своїх психольогічних стимулів, своїй суспільній ширині й можливостях випадів. Ані засада "чим гірше, тим ліпше", ані засада "голий розбою не боїться" для нас - як з ґрунту хибні - не існують!
   Як згадано, існують усе можливості якнайширшої суспільної творчости й боротьби ще й поза політично-кадровою організованістю із "легальним" сектором; можливості, які можуть вишукувати собі різні форми - "легальні" тільки як прикривка для "нелегальної" боротьби, і "нелегальні" по самій формі. Важне, щоб вони були сперті на власнопідметних основах і йшли по лінії, окреслюваній одним політичним проводом і його політичним "вірую" та конкретними плянами діяння. Остаточно, сутополітична, інтегруюча, будуюча, кермуюча, виховна чинність організованого націоналізму буде все вирішальною для того, щоб і "легальний" і "нелегальний" суспільно-революційний фронт реалізував мету боротьби. Для націоналістичного українства закордоном обовязують ці самі принципи, з тим, що все життя стоїть тут перед ним здебільша куди більше отвором, що сфера діяння тут подекуди ширша в своїх реально, політичних умовинах. Це українство мае свої окремі завдання в площині закордонної політики. Але чи вичерпало вже націоналістичне українство закордоном вповні всі можливості бути вільною кузнею, де виконується не один державнотворчий і суспільно-мобілізуючий експеримент із ділянки нашої загальної внутрішньої політики? Найгірше, що ті "вічні майбутники" - про яких ми згадували вище, що залюбки відриваються від дійсности й линуть, проковтуючи роки, в прийдешнє - доходять густо-часто до крайньо хибного способу думання. Це й зрозуміло, хто не стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того образ майбутнього не є органічним розвитком завтрішнього з теперішнього, а відірваною, вільно уявленою візією. Ця візія може мати з усім щось спільного, але не з законами історії й суспільною льогікою...
Автор – Ярослав Оршан

вівторок, 5 квітня 2016 р.

Загроза та виклики сучасного націоналізму

Чого не вистачає сучасному українському націоналістичному руху, так це потужної інтелектуальної складової. Перебуваючи в ліберальному дискурсі, націоналісти замість боротьби намагаються підлаштовуватись під так звані "сучасні умови".
   Постійне протистояння з ліберальними впливами, націоналістичний рух обмежує лише боротьбою з совком та "русскім міром", менше звертаючи увагу на загрози з боку тотального лібералізму Заходу, обмежуючи себе лише образами-символами Бандери, Шухевича та всіх інших незнаних нам... Тому в першу чергу націоналістичному руху потрібне якісне ідеологічне оновлення. І оновлення не в бік лібералізму і "современних вогнів" про які писав Донцов, а в бік революційного традиціоналізму.
   Теперішня влада, прикриваючись колись провокаторськими, а зараз попсовими гаслами "Слава Україні! Героям Слава!" лише дискридитує його. Тому в першу чергу необхідно провести власний "Kulturkampf". Ми маємо вибити з їхніх хижих лап білий та пухнастий діаспорянський націоналізм, натомість повернути той авантюристський дух 1930-х рр., який живив провокаторів та "агентів Кремля чи Варшави" та вів їх тернистим шляхом національної революції. Ми маємо забути про нещасненького Бандеру – жертву концтаборів чи окупаційної польської влади, натомість показати терориста, борця з режимом, політичного діяча, який завжди був незламним. По-друге, в той час, коли ліберали проводять різного роду конференції, круглі столи, націоналісти займаються тим, що намагаються мірятись хто з них кращий, забуваючи про спільну консолідацію в умовах загроз з боку ворогів зі Сходу та Заходу. Не дарма Ярослав Стецько писав: «Большевиків на Заході більше, як – поза москалями – на Сході!».
   Тому нашим спільним завдання є створення нового міфу. Міфу воюючої України в боротьбі з ордами зі сходу: більшовиками ХХ-го ст. і необільшовиками ХХІ-го ст. Ми маємо зруйнувати ілюзії заблукавших на тлі лібералізму європейських правих, тому зараз в нагоді стануть традиціоналістичні та антилібералістичні акценти націоналістичного дискурсу, спільним правим фронтом борючись із впливом "mondo modernо"Хоч і є зараз певні зрушення, а саме перемоги консервативних та націоналістичних партій в східній Європі. Все ж, українському організовуваному націоналізму є над чим працювати, враховуючи переслідування діючої влади проти представників правих рухів, добровольців, є шанс на те, що старі образи не завадять здоровому глузду в такий складний для руху час...

пʼятницю, 1 квітня 2016 р.

Ісламізація Європи

Вивчаючи тенденції політичного розвитку Європи, важко не помітити суперечності у стратегії репрезентантів радикального лібералізму (чи то пак, культурного марксизму). Уже не перший рік їхньою візитівкою можна вважати активне просування сексуальних девіацій та всього того, що знаходить своє теоретичне обґрунтування в гендерній ідеології.
   На цьому тлі малозрозумілою може здатися апологія з боку культурних марксистів процесів імміграції до Європи представників неєвропейських народів. Адже ці процеси, хоч і не є тотожними явищу ісламізації, але тісно з ним пов'язані, а ставлення ісламу до ціннісних орієнтацій культурного марксизму чітке й категоричне. Інакшими словами, культурні марксисти, які нібито борються за права “сексуальних меншин” (насправді обрії їхньої боротьби далекосяжніші), сприяють тому, аби Європа заселялася людьми, для яких смертна кара для содомітів є трансцендентно обґрунтованою нормою.
   Наведене щойно протиставлення (ЛГБТ чи мігранти-мусульмани) — це зовнішня сторона протиріч у поведінці культурних марксистів. Насправді ці протиріччя ще глибші. Культурні марксисти — це апологети найрадикальнішої форми емансипації. Їм ідеться про емансипацію індивідуума не просто від релігії, “метафізики”, моральних норм, національної спільноти, але й від нормативності, зафіксованої на тілесному рівні; зрештою, їм ідеться про емансипацію індивідуума від самого себе, про втрату індивідуумом власної неподільності, його перетворення на дивідуума. Водночас ці емансипатори сприяють переселенню до Європи людей, існування яких інтегроване у складну ієрархічну систему (теоцентризм, домінування релігійно-правових норм через їхню трансцендентну апріорність, залежність особи від кровної спільноти, домінування чоловіка в сім'ї та соціумі).
   Чи можна вважати таку непослідовність непослідовністю сутнісною, зокрема такою, що стосується ідейної матриці радикального лібералізму, а також далекосяжних стратегій, які з неї випливають? Врахування ряду чинників не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Передусім необхідно чітко усвідомлювати згадувану нетотожність понять “імміграція” та “ісламізація”. Імміграція до Європи неєвропейського населення дійсно призводить до збільшення на Європейському континенті питомої ваги ісламу (і в демографічному, і в культурному сенсі). І навпаки: ісламізація Європи послуговується явищем імміграції. Але обсяги першого і другого понять лише перетинаються, але аж ніяк не покриваються одне одним...
   По-перше, процес колонізації Європи неєвропейським населенням не зводиться до ісламізації — міграція несе Європі не лише іслам. Зміни, які терпить Європа, стосуються не лише релігії, але й ментальності, культури, антропології. В абсолютній більшості випадків ідеться не про перенесення ісламу на європейський ґрунт і витворення локальних варіантів європейської ісламської культури (приклади такої культури ми можемо зустріти на Балканах), а про переселення до Європи носіїв чужої їй культури. Не менш помітним є расовий бік питання: Європу заселяють носії чужого їй антропологічного типу (навіть якщо мова йде про представників південних груп європеоїдної раси). По-друге, не всі іммігранти є мусульманами. Серед мігрантів є представники інших релігій включно з християнством. По-третє, і про це більш детально ми поговоримо нижче, міграція до Європи мусульманського населення може супроводжуватися секуляризацією частини мігрантів — як частковою, так і повною. Елементарний здоровий глузд говорить нам, що культурні марксисти зацікавлені насамперед у кольоровій міграції, а не в ісламізації у відносному сенсі цього поняття (у ісламізації у абсолютному сенсі — у сенсі перетворення Європи на мусульманський континент — вони не можуть бути зацікавлені в принципі).
   Ісламізація — це неминуче явище, похідне від міграції. Як даність, воно використовується марксистами, але аж ніяк не є самоціллю. Лише в такій іпостасі ісламізація знаходить своє місце у стратегіях культурного марксизму, будучи в ряді випадків тактичною зброєю. Попри те, що нинішнє європейське християнство є більш секуляризованим, ніж іслам неєвропейських народів, чинник ісламізації використовується для подальшої секуляризації Європи шляхом її дехристиянізації. Артикулюючись у межах нинішньої ліво-ліберальної парадигми як меншина, мусульмани дістають більше прав, ніж корінне населення Європи. Це використовується і окремими мусульманськими групами, і секуляристами для того, щоб ще більше витіснити християнство з публічної сфери (чого лишень варта заборона християнської символіки з метою, нібито, недопущення образи релігійний почуттів меншин).
   Аналогічний механізм спрацьовує і в випадку нищення історичної пам'яті європейських народів, зокрема моментів, пов'язаних із протистоянням між християнською Європою та мусульманським світом. Доволі промовистим є випадок з 74-річною німкенею Марією Франк, яку засудили за плакат, в якому жінка нагадувала співвітчизникам про розгром турків військом Священної Ліги. Але чи не найважливіша функція ісламізації в стратегіях культурного марксизму — це руйнування базової європейської нормативності. Навіть ідентифікація Європи із постхристиянською культурою для прихильників радикального лібералізму є неприйнятною. І справа тут не лише у генетичній спорідненості останньої із християнською культурою минулого, але й у самому факті гомогенності, котра в лівацькій оптиці постає не інакше, як “тоталітаризм” і “фашизм”. Нарешті, не варто забувати про пошуки радикальнішим крилом культурних марксистів нового революційного суб'єкта. Основним критерієм очікуваного “месії” є найрізноманітніша маргінальність, зокрема етнічна та соціальна. Мігранти, в тому числі мігранти-мусульмани, для ліваків такого штибу постають у якості субстрату для народження нового революційного суб'єкта. Лиш для цього мігранти мають пройти шлях маргіналізації. Як показує досвід, це їм нерідко “вдається”.
   Вказана на початку статті непослідовність культурних марксистів розв'язується тим, що вони роблять ставку на поступову втрату мігрантами-мусульманами віри та інших “архаїчних” елементів. Вони явно не зацікавлені в тому, аби в Європі воцарював шаріат. Різні представники ліво-ліберального табору бачать зміст деісламізації мігрантів-мусульман по-різному. Хтось мріє просто про засвоєння ними ліберально-секулярних цінностей. Хтось орієнтується на їхню щойно згадувану маргіналізацію. Нарешті, хтось може сподіватися на виникнення псевдо-ісламу, аналогічного пародіям на християнство (з гендерною рівністю, терпимістю до содомії, облудним гуманізмом замість теоцентризму). Та жоден із представників ліво-ліберального табору не хоче бачити Європу мусульманською.
   Про ставку на деісламізацію свідчать тенденції останніх років. Особливо переконливим є досвід Франції, де секуляризм демонструє все менше терпимості до ісламу (при цьому рівень нетерпимості до християнства не спадає). Симптоматичною є історія з “Charlie Hebdo”, радикальним лівацьким виданням, яке замість оперативних ігор з використання ісламу проти християнства проводить радикально секуляристську політику. Найцікавіше у ситуації із “Charlie Hebdo” те, що в межах нинішньої ліво-ліберальної системи це видання дозволяє собі найбільш блюзнірські випади проти ісламу, і це подається просто як користуванням базовими лібералістичними свободами. Натомість елементарні вияви християнської культури можуть бути протрактованими як злісне порушення прав меншин. В межах ліво-ліберальних стратегій похідна від міграції ісламізація — не більше, ніж молот, призначенням якого є знищити залишки європейськості. Далі цей молот також має бути знищений, бо інакше він обернеться проти того, хто намагається ним користуватися.
   Чітке розуміння місця, яке займає ісламізація у стратегіях культурних марксистів, надзвичайно важливе для вибудовування стратегії і тактики протидії з боку здорових сил європейських народів. Ті європейські “ультраправі”, “націоналісти” тощо, які артикулюють проблему міграції, фокусуючи увагу на ісламі, і при цьому протиставляють йому “секулярні традиції Європи”, несвідомо переходять на бік ворога, стають корисними ідіотами на службі культурним марксистам чи, радше, тієї деструктивної метафізичної сили, яка за ними стоїть.