пʼятниця, 17 лютого 2017 р.

Остання цитадель європейської цивілізації

Після закінчення Другої світової війни світ почав судити нацистів за їх нелюдське ставлення до інших: газові камери, "голокост", масові розстріли... Увесь світ визнав нацизм злом, і на тому визнанні був створений Нюрнберзький процес. Саме на мовчазній згоді, але аж ніяк не на підставах справедливості. Світ, у вигляді союзників та СССР, звинуватив Третій Райх у мізантропії, антигуманізмі, уособленні зла всесвітніх масштабів і, вважаючи себе кращими за них, виносив вироки на Нюрнберзькому процесі!..
   Саме тому сучасний світ збудований на фальсифікації, на брехні. Бабин Яр став місцем масових розстрілів не в 1941 р., а за кілька років до цього. Німці не винаходили велосипед, вони користувалися совєцькими місцями масових розстрілів. Третій Райх звинуватили у злочинах ті, хто розстрілював цвіт української нації протягом 1920-х рр., заморив голодом кілька мільйонів людей в 1930-х рр., проводив масові розстріли в Биківні та Катині. Третій Райх судили ті, хто практикував расову сегрегацію у себе дома, проводили авіанальоти на житлові квартали Дрездена та скидували атомні бомби на японські міста з цивільним населенням. Ті хто засуджував нацистів за антигуманізм, були не більшими гуманістами за них.
   Коли ж почали розбиратися, звідки з’явився нацизм, виявилось, що він заснований на кращих інтелектуальних творах німецької нації: Геґель, Ґьоте, Фіхте, Ніцше, Гайдеґґер. Використовуючи німецьку інтелектуальну спадщину та символіку скандинавського язичництва, нацизм перетворився в неймовірний естетичний проект. Передусім, це був європейський проект, на відміну від московського комунізму та американської демократії. Поразка Третього Райху означала поразку не лише Гітлера – 9 травня 1945 р. капітулювала Європа!
   Новий західний світ, перелякавшись антилюдських нацистів і впевневшись у гуманності своїх дій, вирішив, що всьому виною ідеалізм. Ідеалізм – це те, чого потрібно уникати, це те, що радикалізує. Якщо в СССР довго намагались створити "homo soveticus", то в поствоєнній Європи швидко створили обивателя. Обиватель – спокійний цинік, агностик, людина яка задовольняється комфортом та своєю невизначеністю, це людина, для якої позиція "все складно" є прийнятною, для якої невирішеність власної позиції є задовільною. Обиватель – це міщанин Ґессе; це той, хто завжди шукає рівновагу. Він ніколи не віддасться буянню почуттів, так само як не віддасться аскетизмові. Обиватель намагається зберегти своє "Я", але інтенсивно жити можна лише за його рахунок. Тому він завжди екзистнційно помиляється...
   У 1991 р. на екрани вийшов культовий фільм "Європа" данського режисера Ларса фон Трієра (символічно, що в цьому ж році Україна стала незалежною!). Чого вартий лиш один діалог у кінці фільму: «- Але, здається, єдиний злочинець тут ти! - Але ж я нічого не зробив, я не був нічиїм спільником! - Отож бо й воно...»Головний герой фільму – американець, який приїжджає в післявоєнну Німеччину. Висновок, до якого приходить режисер – головний герой є найбільшим злочинцем через те, що він нічого не зробив, він не був ні на чиїй стороні, він не був чиїмось спільником. Бути причетним, бути винним, бути спільником – є сенсом Європи. А європейці сьогодення – не хочуть такими бути, європейці вже не хочуть бути європейцями. «Що ж тоді сталося з європейцями?» – подумаєте ви. А з ними сталося те, через що ми вже пройшли. Майбутнє європейської людини – минуле совєцької України.
   Культурна політика СССР була побудована навколо "простої людини". Художники повинні малювати так, щоб це розуміла "проста людина". Музиканти мають співати такі пісні, які будуть зрозумілі "простій людині". Музика не повинна обтяжувати ані складними текстами, ані потребувати від слухача музичної освіти. Треба щось таке просте, що можна запам’ятати та проспівати. Філософ має говорити просто, або взагалі нічого не говорити, бо "простій людині" не зрозуміти ні Геракліта, ні Гегеля. Відповідно, всі хто говорить занадто складно, незрозуміло – вороги "простої людини", класово несвідомі люди. «Земля належить народу!» – говорили вони. Виявилось, що не лише земля, але й мистецтво – для народу, для простої людини. Зрештою, сталося так, що "проста людина" знала краще за митців, яким має бути мистецтво: такого малювати не треба, бо "простій людині" незрозуміло; такого писати не треба, бо занадто складно.
   Теж саме спіткало Європу – її захопила "проста людина". Тільки завоювання Європи відбулося не через ідеологію, як то було в СССР, а через ринок. Попит породжує пропозицію. Не пишіть занадто розумних книг, вони не будуть продаватися. Не травмуйте читатача своєю ерудованістю, не змушуйте його ніяковіти. "Проста людина" тому і є простою – вона не хоче не розуміти, але й не хоче переступити через себе, щоб зрозуміти. "Маленькі люди", захопивши Європу, знищили все, що було вище за них. Від того, суспільство не зацікавлене в продукуванні "високої культури". "Висока культура" оголошена неправильною, нетолерантною, ідеалістичною, утопічною, максималістською, середньовічною – обирайте будь-яке слово, що вам подобається. Лицар більше не є героєм романів, він стає їх жертвою. Його знищують через іронію, або сарказм, він – лох, який не може знайти собі місця.
   Та найцікавіше в тому, що ми хочемо бути європейцями і знаємо як ними бути краще за європейців. Війна завжди зобов’язує; вона не дозволяє "простій людині" повторно захопити Україну, бо "проста людина" не може добровільно йти на війну – це "не її війна". Війна – справа тих, хто хоче бути причетним, бути винним, бути чиїмось спільником. Питання причетності – це питання життя. Українці будуть існувати до тих пір – доки вони будуть своїми спільниками.
   Зрештою, де ще початися новому циклу, як не в окраїні? Коли сонце сідає на Заході – воно встає на Сході. З цих людей, із жителів прикордоння, Європа отримує другий подих. Мандрівники повертаються з України, приносячи душу в бездушні міста. Вони відмічені пограниччям, вони – перші провісники іншого. Ви й не зчуєтесь як на околицях ващого міста з’являться мавки та чугайстри, а у відьомських підвалах будуть готуватися державні перевороти.
   Не зважаючи на бідність інтелектуальної традиції, ми маємо дещо дуже важливе, те, що може компенсувати її. Українці – архаїчні. Європейці пережили різноманітні фашизми ХХ ст. і "спростились", а ми – ні. Ми відстали від "сучасного світу" і тому маємо перевагу. Ми бідніші – і тому ми маємо перевагу. Ми ще "нецивілізовані" гумовою жвачкою, що розтягнулась від Сан-Франциско до Берліну після 1945 р., так само ми відмовляємось від совєцької спадщини в ім’я того, щоб бути цивілізованими Європою. Однак перед тим, як плекати європейську ідентичність, треба виплекати українську. А за українську ідентичність поговоримо іншим разом!
За матеріалами "Окраїни"

понеділок, 13 лютого 2017 р.

Чи здолаємо совковий патерналізм?

Ми живемо у чудовий час змін!.. Хоча китайська приказка і говорить, що відчути на собі всю повноту змін можуть лише покидьки. Однак, на нашу переконливу думку – така доба навпаки створює сприятливі умови для повалення пануючого устрою мерзотників і наволочі, та постання золотої доби героїв-захисників. У першу чергу це стосується нашої скривавленої Неньки-України!
   Аби у нас в державі відбулися якісні перетворення у всіх галузях життя, зокрема в сфері виробничих відносин, варто змінити державний устрій. В сьогоднішній моделі держави є такі системні протиріччя, котрі значно гальмують розвиток всього українського суспільства. Почнемо з того, що найбільшої шкоди природнім процесам керування українським суспільством віддано на поталу принципу розподілу влади на 3 незалежні гілки: виконавчу, законодавчу і судову владу. Однак за існуючим з давніх часів правом справедливості, вся влада в державі Україна завжди належала її народу – Українській Nації. Будь-які розмови про якесь надумане розмежування влади між різними гілками, в кінцевому рахунку веде до відсторонення народу від його владних повноважень. Наш народ в період між виборами доручає державному органу користуватись владою від свого імені.
   Проте влада є специфічною субстанцією, яка в природному вигляді існує тільки в цілісному стані. І звісно, що будь-який її поділ абсолютно закономірно призведе до протиріч і боротьби за її повернення до природного стану, тобто до цілісності влади як такої. Поки триває боротьба за цілісність влади, суспільство і його виробничі сили розвиваються не завдяки цим "гілкам влади", а в супереч їм!
   Нажаль історія залишила нам не тільки спогади про героїчні часи українських визвольних змагань, але й тяжку ментальну спадщину московського колоніалізму. Його гидка формація сьогодні пульсує під виглядом невмирущого патерналізму, для якого є характерним дріб'язкове опікування над підлеглими, бажання регламентувати всі сторони їхнього життя. Особливо гострою проблема панування патерналізму стала у часи панування тоталітарного СССР. Власне тоді відбулось утворення серед суспільства прошарку громадян, розбещених соціальними подачками, що існує і досі. Патріархальні стосунки, які склались за таких умов протягом 1922-1991 рр. сьогодні виглядають як ілюзія і самообман тих осіб, що ще в них вірять.
   Продовження практики в сучасній Україні патерналістської моделі поведінки, зводить нанівець всі спроби справжнього реформування нашого суспільства. Така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна з одвічним східним ворогом. Ситуація може докорінно зміниться лише шляхом прийняття нового Головного Закону України, а формою майбутнього устрою стане осучасний традиційний Гетьманат. Цей державний устрій повністю відповідає  природним законам самоорганізації українського суспільства. Своєю традицією ідея Гетьманату глибоко коріниться в  тисячолітньому українському історичному та державницькому досвіді, водночас цілком може використовувати надсучасні технологічні досягнення. Тут принагідно згадати слова видатного флорентійського державного та політичного діяча Нікколо Мак'явеллі: «Якщо вже йдеться про інтереси Батьківщини, не слід розмірковувати, справедливим є це рішення чи несправедливим, милосердним чи жорстоким, похвальним чи ганебним, облишити слід усілякі міркування і прийняти те рішення, яке відповідає порятунку її життя та збереженню свободи!».
   Що з цього нам сьогоднішнім українцям може знадобитись? – Відповідь логічна і лаконічна, все вищенаведене! В країні, яка потерпає від злиднів і корупційних схем, де уряд торгує з вбивцями власного народу й заробляє на крові співвітчизників, що велетенськими кроками наближається до прірви – не має шансів на подальше існування. Інтереси Держави Україна, як і її народу, віддано на поталу кільком олігархам, а рішення які ними приймаються є не те що несправедливими, а підлими і незаконними. Тож аби змінити такий існуючий стан речей в Україні має бути відтворено дійсне народовладдя з цілісною системою спеціальних заходів. Відродити Гетьманат можна лише силою, усунувши негативні та манкуртизовані елементи шляхом приходу до влади українських націоналістів з військовим досвідом та життям, відданим своїй Батьківщині. Адже той, хто виявив натхнення працювати державним посадовцем, той повинен йди до своїх виборців, до людей і пояснювати чим він кращий від інших, брати на себе зобов’язання і справжню відповідальність за їх невиконання. Його ідеологія – це добробут співгромадян і підтримання віри в силу української ідеї!
   Зі Сходу в Україну щодня сунуть азіатські орди московських окупантів, що в своїх хворобливих мріях прагнуть відновити імперське минуле, розв’язавши відкриту окупаційну війну проти українців. Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього і зовнішнього ворога. Настав час відродити ідею державного устрою – Гетьманату.
   Все українське суспільство усвідомить себе єдиною діловою і духовною спільнотою лише тоді, коли скине ярмо інородних політичних ідеологій з поділом влади та іншими побрихеньками, почне дослухатись справжніх національних поводирів, а не ламіхузів з тугим гаманцем і зможе закласти основи стрімкого зростання могутності Української Держави.
   Не варто сподіватись на швидкий прихід до влади шляхом державного перевороту військової хунти і диктатури. Якщо серед українського вояцтва і надалі будуть жевріти постсовкові цінності, а не віра у перемогу української зброї, не бачити нам ані Гетьманату, ані України загалом. Розпочинати треба з просвітницької діяльності, ширити націоналістичну пресу та літературу, пісні та кінострічки, щоб заволодіти розумом пересічноо жовніра Збройних сил України. Адже якщо цього не зробити, вже завтра московські окупанти разом зі своїми манкуртами-хохлами дійдуть до Закарпаття та Волині, і пізно буде волати про втрачені можливості патріотичного виховання. Літаки і танки ворога приходять тоді, коли відгриміли бої на полі освіти та культури... Програш у такій ситуації для будь-кого є неминучий, однак для українців – неприпустимий! Пам'ятаймо і не допустімо цього!
Автор – Денис Ковальов

четвер, 9 лютого 2017 р.

Проблема сепаратизму на Закарпатті

Однією з найбільших проблем з якими зіштовхнулась сучасна Україна є питання сепаратизму. Не будемо вдаватись до теми Донбасу та Криму, адже за 2,5 роки було написано достатньо аналітичних матеріалів на цю тему. Натомість питання закарпатського сепаратизму маловідоме серед широких мас.
   Перш за все, існує декілька проектів: так званий "русинський", який ставить за мету утворення русинської автономії, або ж навіть незалежної держави. Так, в грудні 2008 р. священник УПЦ МП отець Дімітрій Сидор оголосив про створення республіки "Подкарпатская Русь", за який отримав умовний термін та не зрікся своїх ідей і продовжував з'являтись та заявляти свої ідеї на заходах "Українського Вибору", під протекцією кума Путіна, пана Медведчука. Водночас не можна повністю ігнорувати "русинське питання" як таке, адже єресь московського попа підтримують не всі русини, натомість багато з них прагне певної культурної автономії. Русини мають бути інтегровані в загальноукраїнську спільноту на рівні лемків чи бойків. Не варто заперечувати їхню самобутність у той час, коли всі країни навколо визнають їх. Хоч в Московії і досі існують суперечки про станову чи етнічну належність "казаків", для нас русини мають стати тим, що для Кремля було Військо Донське. Отож, вони мають захищати наше прикордоння від зазіхань західних сусідів, таких як Мадярщина та Словаччина, які намагаються їх використати в своїх інтересах.
   По-друге, разом з тим існує ще один, "мадярський" проект, який опосередковано через діяльність різних мадярофільських (чи радше мадяронських) організацій, або прямо через державну політику із захисту мадярів, пов'язані на пряму з політикою Будапешта. Ще з 2001 р. у Мадярщині діє закон "Про мадярів, які проживають в сусідніх країнах", що підсилює гуманітарну залежність мадярів, котрі мешкають поза власною державою, видаючи допомогу, стипендії та різні пільги. Проте діяльність Мадярщини не обмежується лише гуманітарною допомогою. У жовтні 2015 р. почався процес формування "добровільних народних дружин", на який згідно постанови уряду Мадярщини виділено 40 тис. євро! Ще одним важливим елементом цієї нової гібридної війни є діяльність культурницьких організацій, які просувають мадярську культуру. На даний момент в Закарпатській області діє 99 шкіл з викладанням мадярської мови, які лише посилюють вплив Будапешту на цей український регіон. Таким чином, їхня діяльність прямо загрожує національній безпеці України! Не можна було оминути той факт, що зараз владу в Мадярщині зосередила консервативна партія "Fidesz" під проводом Віктора Орбана. Значною підтримкою користуються і різні націоналістично-шовіністичні сили, які не визнають Тріанонську мирну угоду від 1920 р. та прагнуть відновити "Велику Мадярщину", серед них і славнозвісна партія "Jobbik".
   Звісно, що не варто негативно ставитись до цієї сусідньої європейської держави в світлі зазначених процесів. Проте, не слід не поважати її! Адже ця країна разом із Польщею є для нас прикладом відстоюванням власних інтересів, незважаючи на тиск демоліберального Брюсселю.
   Природа не любить порожнечі! Якщо влада України протягом 25 років відновленної незалежності не займалась послідовно питанням захисту інтересів населення Закарпаття, то цим займалась Мадярщина через власні інтереси. Тому маємо багато вчитись у сусідів-мадярів та сусідів-поляків: не кланятись єврокомісарам, дбати лише про себе, вести правильну інформаційну політику, захищати інтереси своїх громадян та підіймати життєвий рівень українського населення. Таким чином проблема ймовірного сепаратизму на Закарпатті зникне сама по собі. Українці, ми сильніші, у нас більше ресурсів, ми маємо більший потенціал. Чому б і нам не ставати успішними?!

неділя, 5 лютого 2017 р.

Підпільна організація "Kagaali": фінляндський опір московському самодержавству

Історія є ціквим предметом, з точки зору вивчення як помилок, так і досвіду минувшини. Характерно, що сучасні покоління в різних країнах світу трактують власний історичний шлях по-своєму: хтось зневажає погляди та дії своїх попередників; а дехто, навпаки, надихається і творить справжні героїчні культи. Але неодмінно у лави тих, кого зневажають і ким надихаються потрапляють палкі патріоти і націоналісти, така їхня доля!..
   Сьогодні хотілося б розповісти про невідому в Україні організацію патріотів вільної Фінляндії, яка діяла підпільно у важкі роки царської політики русифікації і, члени якої не бажали допустити зникнення власної національної ідентичності у плавильному казані підкорених династією Романових народів. Спочатку зауважимо, що для Великого князівства Фінляндського перша половина ХХ ст. була дійсно неспокійною. На території фінляндської автономії, яка була затиснута між Шведським королівством із Заходу та Російською імперією зі Сходу, національна самосвідомість дозрівала набагато активніше, ніж в деяких інших народів Європи, що були у той час складовими багатонаціональних імперій. Провідну роль в історії зародження фінського модерного націоналізму протягом 1899-1905 рр. відіграли активісти підпільної організації “Kagaali”, заснованої на початку бобріковської русифікації Озерного краю Суомі.
   Організація “Kagaali” була заснована в маєтку Тургольма у селищі Лааясало на острові Туллісаарі. Господар цього маєтку, генерал Якоб-Юліус аф Ліндфорс успадкував капітал від свого вітчима – промисловця і торгового магната південно-західної Фінляндії Генріка Борґстрьома, що був одним з батьків-засновників свекоманської “Ліберальної партії” у 1880-му р. Під час перших зборів активісти підпільної організації “Kagaali” проголосили своєю метою розгортання опору політиці русифікації генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Помітну роль у створені цієї антицарської організації відіграв лідер свекоманського руху Леопольд Мехелін, однак згодом через свої розбіжності з прихильниками фінізації Фінляндії, він вимушений був відійти від участі у діяльності організації “Kagaali”. Тож згодом почергово керівні місця займали: 1) младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд, Гейккі Ренвалль; 2) Карл Маннергейм (старший брат майбутнього маршала і 6-го президента Фінляндії), Адольф фон Бонсдорфф і Вільгельм Зілліакус від “Шведської народної партії”. Члени організації “Kagaali”, у першу чергу младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд та Гейккі Ренвалль були налаштований проти дій царського намісника у Фінляндії, що мали нівелювати будь-які розбіжності між метрополією та автономією.
   Варто наголосити, що фінляндський генерал-губернатор Ніколай Бобріков відкрито провадив антифінську політику й забороняв будь-які громадсько-політичні організації, окрім легальних партій, що мали представництво у Сеймі Великого князівства Фінляндського, тому діяльність організації “Kagaali” була підпільною. Навіть попри те, що до складу цієї організації входили відому в Озерному краї публіцисти, аристократи, депутати фінляндського Сейму і сенатори, царський намісник дозволяв існування виключно культурних об’єднань, що мали провадити лиш просвітницьку роботу серед безграмотних селян та робітників, однак не більше. Тож члени організації “Kagaali”, не дивлячись на свій статус та привілеї, діючи підпільно, закликаючи співгромадян хоч і до пасивного, але опору, майже щодня наражали себе на небезпеку у вигляді тимчасовго арешту, конфіскації майна, тривалого позбавлення волі та інших можливих “сюрпризів” з боку бобріковської жандармерії, адже діяли проти політичної волі царського намісника і всієї правлячої династії Романових.
   Першим головою підпільної організації “Kagaali” був Леопольд Мехелін, який проголосив основною зброєю своїх соратників пропаганду. Слово, чи-то у пресі, а чи під час публічних заходів, мало показати фінляндським підданим, що методи русифікатора Ніколая Бобрікова є незаконними і такими, що підривають майже 100-річну унію між двома державами: Великим князівством Фінляндським та Російською імперією. Леопольд Мехелін закликав фінляндців до пасивного опору діям царського намісника: не обслуговувати дислокований у фортеці Свєаборґ військовий гарнізон, не купляти у заїжджих московітських купців товари і тому подібні дії на межі саботажу. Леопольд Мехелін завдяки активістам організації “Kagaali” ініціював збір підписів до всенародної антибобріковської петиції направленої у вересні 1901 р. до царя Ніколая ІІ. Цю петицію підписали близько 500 тис. мешканців Озерного краю, тому вона стала відома в історії як “Велика Адреса” (від фін. Suuri adressi).
   Цікаво, що в цей же час до діяльності підпільної організації “Kagaali” активно приєднуються жінки Фінляндії. Вони проявляли свою активну громадянську позицію вже на початку ХХ ст. – у травні 1902 р. дружини Леопольда Мехеліна, Пера-Евінда Свінгуфвуда та Карла Маннергейма створили жіночу секцію організації “Kagaali” під назвою “Naiskagaali”. Жінки-активістки підтримували родини постраждалих від царської влади під час агресивної кампанії бобріковської русифікації Фінляндії. У часи московсько-японської війни членкині “Naiskagaali” займались контрабандою і поширенням забороненої у автономному Великому князівстві Фінляндському націоналістичної та антицарської преси зі Швеції та Данії, також передавали секретні повідомлення від ув’язнених активістів до лідерів свекоманського і фенноманського руху, займались збором коштів на будівництво шкіл у сільській місцевості.
   У 1903 р. Леопольд Мехелін залишає лави організації “Kagaali” через ідеологічні суперечки щодо того, чи варто і надалі продовжувати ненасильницький опір діям генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Брат Вільгельма Зілліакуса, відомий своїми подорожами в місцях компактного проживання фінів у США та Канаді, радикал-націоналіст Конрад-Віктор Зілліакус закликав активістів організації “Kagaali” вийти з підпілля і чинити більш активний опір по відношенню до москалів-узурпаторів. Конрад Зілліакус у своїх численних статтях в нелегальній пресі закликав фінську молодь до вбивств через атентати представників царської влади у Фінляндії, а також розгортання революційного запілля для опозиційних партій з центральної частини Російської імперії – есерів та меншовиків.
   Коли у 1905 р. Російська імперія зазнала принизливої воєнної поразки від Японії, це викликало соціальні хвилювання по всій державі. Струснула революція і Фінляндію – нарешті пасивний опір, до якого закликав Леопольд Мехелін мав зійти нанівець і відкрити шлях більш активному: народному гнів через бунт і повстання. Після загального страйку, що відбувся у всіх промислових містах Російської імперії, зокрема в Гельсінґфорсі, Таммерфорсі та Виборзі, організація “Kagaali” припинила своє існування і була розпущена. Доба русифікаційного гноблення була завершена, діяльність організації “Kagaali” вже була не потрібна, на її місце прийшли нові організації, метою яких був активний опір та далекосяжна мета – виборення державної самостійності для Фінляндії.
   В якості висновку хотілося б зазначити, що попри свій задекларований пасивний опір підпільна організація “Kagaali” змогла вивести на значно новий рівень боротьбу фінської нації за свою національну окремішність. Тож наступні громадсько-політичні рухи мали в своєму запасі міцний теоретико-практичний досвід аби чинити вже активний опір самодержавному царизму. Крім того, можна провести своєрідну історико-географічну паралель з діяльністю першої української політичної організації, що постала у 1891 р. в Полтаві на засадах націоналістичної ідеології – мова про Братство Тарасівців. Так само як і організація “Kagaali”тарасівці” визнавали державу Романових окупантом, яка нищить всі політичні і культурні надбання і поневолює вільні народи, вимагали припинити русифікацію як в культурній, так і суспільно-політичній сфері. Братство Тарасівців”, аналогічно до діяльності організації “Kagaali”, провадило власну працю у підпіллі, а свої ідеї українські братчики ширили через літературні твори та публіцистичні статті, друковані в українській пресі на Галичині, що нелегально переправляли в Наддніпрянщину.
   Ось так пасивний опір фінляндських патріотів зміг вивести з ладу царську машину самодержавства і дати поштовх молоді для здійснення самостійницьких прагнень та майбутніх державотворчих процесів. Те ж саме було і з тарасівцями”, які заклали міцну ідеологічну та практичну основу для здійснення в Наддніпрянській Україні суспільно-політичних звершень з побудови єдиної Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ. А вже те, яким саме чином скористались набутим досвідом від Братства Тарасівців” та організації “Kagaali” наступні покоління – тема для іншої статті.
Автор – Денис Ковальов

середа, 1 лютого 2017 р.

Говорити про ідею

Коли починаємо говорити про ідеології, чомусь завжди мова заходить про те, що було і те, що стало. Наші попередники на поприщі політичних ігор говорили про минуле і майбутнє. Ми - про минуле і сучасне! Кінець модерну витер майбутнє. Ідеологія без майбутнього - це ідеологія, що зістарилась. Її розквіт належить підручникам, а не ранковим випускам новин.
   Якщо це так, то навіщо вона взагалі потрібна? Навіщо всі ці книги, форма і прапори? - Зачується одразу дзвін чіткого питання читача, подібний дзвону меча о щит. Друже мій, не кажи так, це ознака поганого тону! Адже значно приємніше відповісти на твоє запитання ще до того, як ти його поставиш. Ідеологія апріорі необхідна! Вона для нас є жаданою, як є жаданою полярна зірка для моряка, що збився з курсу. Ідейна концепція, як і зоря, недосяжна для невеличкого човника в бурхливому життєвому морі. Але ж лише вона вказує правильний шлях.
   Ми вивчаємо тези старих і нових ідеологів звичайно не тому, що збираємося повністю втілити їх замисли. Для цього нормальні люди заводять дітей, а не учнів. Щоправда і діти зачасту ідуть за учнями, а не батьками. Ідеологи потрібні нам лише тому, що в буремній пітьмі всесвітнього безладу вони намацали пучками пальців тонке лезо нитки Аріадни, що один кінець її привязаний до великого і значущого, а інший впав до їх руки. Але вони, слабкі й малі у сліпучому світлі свого досягнення не можуть дійти до кінця і звертають очі-жарини в бік правильного шляху. Ми йдемо за обраним ними маршрутом, але зупиняємося там, де хочемо.
   Можливо всі життєві трагедії великих філософів спричинені саме таким неспівпадінням "хочу" їх, тих, хто бачить шлях, і "хочу" тих, хто за ним іде. Хоча все одно всіх нас єднає терпкувате мушу, а не солодке бажаю. Індивідуум, що іде за покликом серця, через призму метафори виглядає як кролик, котрого тягнуть на шворці на убій. При цьому особистість в даному випадку є одночасно і кроликом, і його хазяїном, що смикає шворку.
   Безумовно, непогане уособлення тваринного і людського в Людині. Така метафора ілюструє також і те, що має бути основним, а що-вторинним та інші принципові закономірності. А ще важливо те, що позиція кролика виглядає значно зрозумілішою, хоча це не означає, що вона краща.
За матеріалами "Реваншу"