субота, 21 квітня 2018 р.

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

вівторок, 17 квітня 2018 р.

Батьки-засновники США під прицілом мультикультуралістів

Не минуло й року з моменту перегляду усталених демократичних цінностей у США і нападу на постать президента Вудро Вільсона, як місцеві ліволіберали обрали собі нову жертву. "Расист і насильник!" – такі написи з'явилися цього тижня на пам'ятнику Томаса Джефферсона.
   Сидяча бронзова статуя третього американського президента встановлена ​​в університеті штату Вірджинія, який він заснував понад 200 років тому, була піддана нарузі. Зауважимо, що нині будь-які монументи видатним американським діячам кінця XVIII – початку ХХ ст. стали місцем для паплюження самого фундаменту свободи слова, такої оспіваної прихильниками мультикультурної рівності.
   Місцева поліція наголошує, що злочин було скоєно невідомими у день 275-ї річниці від народження Томаса Джефферсона (13 квітня). Водночас журналісти видання "The Cavalier Daily" повідомляють, що на постаменті пам'ятника одного з батьків-засновників США червоною фарбою було нанесено ганебний напис  "racist + rapist" (подано мовою оригіналу!). Таким чином, автора Декларації про незалежність Америки намагаються прирівняти до вуличного радикала, навісивши на нього свідомо неправдиві пропагандивні штампи.
   Відомо, що Томас Джефферсон був рабовласником і мав темношкіру наложницю на ім'я Саллі Геммінґс. Цілком законна на той час праця рабів використовувалася не тільки на плантаціях одного з батьків-засновників США, але й під час будівництва заснованого ним Університету Вірджинії. Хоч відповідно до тексту Декларації незалежності США усі люди та створені рівними, це не завадило її автору бути власником не одного десятка чорношкірих рабів. Однак, як би це дивно не звучало, перебуваючи на президентській посаді впродовж 1801-1809 рр. Томас Джефферсон заборонив ввезення в США нових рабів. І саме за це наступні покоління вважають його одним з найвидатніших державних діячів в американській історії. Тож не дивно, що обличчя Томаса Джефферсона прикрашає гору Рашмор поряд із зображеннями Джорджа Вашинґтона, Авраама Лінкольна і Теодора Рузвельта.
   Що хочеться додати на останок? – Як можна спостерігати, в останні роки у США набирає обертів рух за перегляд історичної спадщини, який не обмежений дискусійними діячами Конфедерації. Прихильники мультикультурної рівності, прогнозовано, після розправи над монументами Джефферсону Девісу і Роберту Лі, почали здійснювати напади на батьків-засновників США, у першу чергу Томаса Джефферсона. Для тих, хто керується утопічними ідеями лівого спрямування, наразі вже немає значення, чи була окремо взята історична постать німецьким нацистом, італійським фашистом чи американським демократом, головне, що вона не була прибічником толерантності та мультикультурної асиміляції. На сьогодні вже не має сумнівів, що після розправи над власною історією американські ліваки почнуть наступ на  релігію та свободу слова, здійснивши негативні докорінні зміни в суспільстві за орвеллівським зразком.
Автор – Денис Ковальов

вівторок, 10 квітня 2018 р.

Короткі думки про німців

Зрозуміло, що Берлін — це ще не вся Німеччина, але там її концентрат! Особисто мене зацікавила архітектура, система містоуправління, транспортні комунікації... Скриньки для вживаного одягу, ґратівки на вікнах для безпеки дітей, велодоріжки, двоповерхові мобільні автобуси та трамваї замість громіздких дуобасів та хамовитих маршрутників там уже давно не новина!
   Усміхнені люди, широковживана англійська мова, навіть серед старшого покоління, яскрава молодь, свобода вираження особистості. Не сподобалося те, що багато жінок палить, на стадіоні також важко дихати через дим. Німці без комплексів, справляють потребу, де зручно, навіть при чужинцях.
   Варто наголосити, що німецька поліція відкрита, будь-хто може зазирнути в "опорний пункт" і поставити необхідне запитання. Фізично Європа без кордонів, вона розділена радше ментально. Водночас помітив, як етнічні німці некомфортно себе почувають у громадському транспорті, який зазвичай переповнений або туристами, або мігрантами. Ці процеси викликають занепокоєння.
   Їжа смачна, а алкоголь, зважаючи на зарплати, дешевий. Німець протягом дня випиває мінімум одну літру пива для апетиту. А ще Німеччина дуже болісно сприймає поразку в Другій світовій війні та шкодує про вчинене, хоча ультраправі рухи там все ще дуже потужні.
   У футбольному ж сенсі Німеччина є серцем Європи, через комерціалізацію акцент з Англії змістився, саме тому фанати їздять до німців насолоджуватися справжньою грою. Необхідно розширювати власний кругозір, щоб не бути обмеженим. У першу чергу, це стосується зрештою всіх нас, українців!

субота, 7 квітня 2018 р.

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.
   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.
   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.
Автор — Денис Ковальов

середа, 4 квітня 2018 р.

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!