понеділок, 13 листопада 2017 р.

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.
За матеріалами "Зентропа Україна"

вівторок, 7 листопада 2017 р.

Соборна мечеть розбрату у Гельсінкі

Нещодавно міський голова столиці Фінляндської Республіки заявив в інтерв'ю журналістам, що не хоче аби у середмісті Гельсінкі збудували мечеть. На думку Яна Вапаавуорі, мусульманський храм буде погано контрастувати з типовим архітектурним ансамблем фінляндської столиці. Щодо цього міський голова Гельсінкі має кілька аргументів: а) соборна мечеть не зможе об'єднати розрізнені мусульманські громади; б) ймовірні іноземні інвестори з Близького Сходу можуть принести до Фінляндії радикальний ісламізм.
   Як вдалося з'ясувати журналістам, проект будівництва соборної мечеті у Гельсінкі готові профінансувати підприємці Саудівської Аравії та королівська родина Бахрейну. Це у свою чергу може вплинути на поширення серед мусульманської громади Фінляндії радикальних ідей дхихадизму, консервативного ваххабізму, ісламського фундаменталізму. Також йдеться про те, що будувати соборну мечеть, якщо її проект узгодить міська влада Гельсінкі, будуть не місцеві, а завезені з мусульманських країн робітники.
   Водночас, як заявляє Ян Вапаавуорі, фінляндська столиця вже зараз потерпає від засилля мігрантів з країн Близького Сходу та Північної Африки, серед яких переважає згубна схильність до надмірного екстремізму й співчуттю ісламського тероризму в ім'я своєї релігії. Тож існує вірогідність, що зближення біженців-мусульман з робітниками (своїми братами по вірі) у майбутній соборній мечеті призведе до відкинення помірного ісламу й переходу у його більш радикальні форми. Тим більше, що у наявних мусульманських молитовних будинках у Гельсінкі, наголосив Ян Вапаавуорі, релігію майже не проповідують фінською, а виключно арабською мовою, чим ще більше відмежовують свою громаду від відкритого фінляндського суспільства.
   На останок зауважимо, що цього тижня повітовий суд Гельсінкі почав розгляд справи щодо трьох громадян Фінляндської Республіки, яких підозрюють у терористичних злочинах і участі у незаконних збройних формуваннях. Підсудними виявились  троє молодиків (сомалійці та афганці) першої хвилі міграції, що повернулися з Сирії, де воювали у складі сунітських загонів "Katibat al-Muhajire". Це якраз ті самі представники мусульманської громади Фінляндії, що замість слова Божого несуть своїм співвірянам екстремізм, агресію та людиноненависницьку ідеологію. Водночас прокуратура Гельсінкі інкримінує зазначеним особам підготовку терактів у 2012-2013 рр. та масові вбивства на не підконтрольній військам Башара аль-Ассада сирійській території. Що й казати, деструктивна демократія та ліволіберальні цінності викохали справжні плоди руйнації, яка зі скривавленої пустелі повертається на мирну європейську землю Фінляндії терактами...
Автор – Kalev Korpinen

пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

Смерть, то справа людей, а не машини!

У наших братиків і сестричок, старших і менших, од чогось засіла в кістяних чавунках їхніх голів, страшна пристрасть. Полюбляють вони міряти свої та інші головешки, прицінюватися до надбрівних дуг і носів, аби тих, чиї носи, дужки та головешки не вписуються у закладений німцями й всіма іншими реєстр...
   Так от, тих усіх "непідходящих персон" прагнуть вони запхати у пічку чи у газову камеру і до побачення! Пристрасть не те, щоб добре, та нас всіх по добрій чарчині, чи по стрункому дівочому стану і випнутим череслам тягне... Та й всі ми не раз і не два ламали нелюбі нам носи й пробивали ненависні чиїсь голови. Ба, предки наші, встаючи з-під кам'яних хрестів шептали щось про спалені оранди, костьоли та синагоги, спаплюжені й кровію покриті майдани тої, ще жидівської Умані.
   Та все ж, це не те саме, що концтабірне життя! Не те, що газ у залізних кімнатах, не те, що розстріли над вигрібними ямами Зотоловерхого Києва на Дніпрі та інших городищ чужинських і нашеських. Тут треба ще сказати, що й самі такі ото установи придумані були любителями Рене Декарта і Томаса Ґоббса з Туманного Альбіону, щоб корити скотарів і землепашців бурів, людей прекрасної породи, яких ті ж англосакси хотіли звоювати й втихомирити. А за ними взялись усілякі їх послідовники-марксисти старої школи, що полюбили техніку і возвели її у свого ідола-Молоха. У свою чергу американці доростили тую-то техніку до транснаціональних корпорацій, а давши шанс пруссакам здійснити мілітарну революцію, перетворивши техніку на культ сили.
   Біда вже не у смерті, адже смерть лише лишається нам як чи не остання сакральна величина, їй, Слава Богу ще лишається бути. Біда в отій вражій техніці! Крім того, біда ще й у тому, що смерть несе не жиляста смаглява рука воїв чи тренована долоня ката, а суть машина. Вона забирає у смерті справжнє лице убивці! Хто тебе вбив, душе іновірська? – Мене Швачка стяв у Фастові. А тебе, нащадок його? – Молох залізний без назвиська. І нема в нього лику. І руки нема...
   Смерть, убивство  це чин великої ваги, за нього каються, без надії плачучи  Алілуя, як той же Микита Швачка в останній неспаленій церкві у вірші Великого Кобзаря. Як страшно і жорстоко  забрати в смерті вбивцю, відчужити від убивці  убієнного. У такому випадку виходить вже не смерть, не акт, а машина. А вбивати по списку, написаного рівним почерком клерка  хіба це по-справжньому? Це виходить математика, бухгалтерський розрахунок, а не буяння смерті. Це  не по справжньому! Бо в машинному алгоритмі знищення немає ні сакрального акту, ні життя взагалі  сама раціональна пустка.
За матеріалами "Renovazio"

середа, 1 листопада 2017 р.

Українська мова як принциповий момент державотворення

Більшість країн, що розташовуються поруч з Україною, змагаються за збереження своєї мови на наших територіях. Натомість владна верхівка Україні залишила напризволяще 1/3 наших етнічних земель. Відмежувалася не тільки від земель, а й від українців!
   Зауважимо, що всі етнічні землі, що є об'єктом палких дискусій, мають свою специфіку та особливість. Зокрема варто наголосити, що етнічний принцип у значній мірі відображався по мові та самовизначенню мешканців. Водночас будь-який з урядів в Україні не доклав зусиль, аби відродити українську мову на тих землях, де вона в недалекій історії була. Навіть більше, жоден з урядів не зміг найти підхід до українців, щоб спонукати їх використовувати власну мову.
   Впродовж чверть століття відновленої української незалежності жодна з влад – від Кравчука і до Порошенка – не зуміла пояснити українцям, що мова має значення, що це не просто елемент спілкування, а частина ідентичності та нашої самостійності! Українську мову знають по всій території України (і навіть більше!), але її не використовують за особистими переконаннями. Очевидно, що Кремль тільки і чекає, коли невдоволений українець почне російською висловлювати своє обурення про те, що його "притискають", але і цю систему можна подолати.
   Природно і нормально, коли в Україні українці розмовляють українською. Нас навіть влаштує те, якщо в іншій державі українці будуть розмовляти українською, якщо в іншій державі не українці будуть розмовляти українською, якщо в Україні не українці розмовлятимуть українською, але мова  це принциповий момент. Хай ці зміни будуть не сьогодні і не завтра, але вони потрібні для зміцнення українства. Доля цілої нації важливіша, аніж неаргументовані переконання меншості!

середа, 25 жовтня 2017 р.

Метод революції

Питання про свободу волі знов і знов постає протягом тисячоліть і по духу часу отримує позитивну або негативну відповідь. Матеріалістична епоха, з якої ми походимо, повинна була визнати її, а у самій людині вбачати рухливий принцип історичного звершення. Здається, що в наші дні чималий ступінь переживання війни викликає якийсь внутрішній рух, а тому виникла якась нова установка. Звідусіль нас наздоганяє якесь сподівання щодо поглибленої релігійності, бажання увірувати в вищі сили; воно позначається і в оживлянні наших старовинних церковних спільнот аж до високоінтелектуальних кіл у великих містах, де відшукуємо своє втамування в окультизмі, спіритизмі та інших дивовижних різновидах.
   Водночас у біології намагаються звільнитися від механістичних теорій дарвінізму і вважають за краще сприяти віталізму як вченню про особливу життєву силу, котра має свої творчі закони. Освльд Шпенґлер у своїй праці "Загибель Абендланда" розгорнув перед нами потужну картину, на якій культури, великі життєві єдності світу, проростають наче рослини, цвітуть і блякнуть, викликані таємничою рушійною волею. Прийняти такий світогляд зовсім не означає кинутися в обійми бездіяльного фаталізму. У ставленні до особистого доречний, скоріше, досвід судді, який у відповідь на спробу вбивці захиститися тим, що його неминуча доля вбивати, відповів: «А моя доля –засудити тебе до смерті». І якщо ми визнаємо внутрішню необхідність революції, то це аж ніяк не означає, що ми визнаємо революціонерство і його форми.
   Коли ми у великому обрамленні долі виходимо на маленьку політичну сцену і намагаємося досліджувати питання провини, ми повинні почати з себе. Розділова лінія, якою розрізнені народ і революція, на відміну від інших революцій, протиставила один одному не класи, не віросповідні спільноти, вона протиставила національній людині ненаціональну. Водночас і національна людина несе провину за революцію, оскільки вона допустила її появу, майже не опираючись буремному часу. Проте, якщо державне керівництво спасує вже при першому спалаху повстання, якщо воно не наважиться використати з належною гостротою всю повноту своїх владних повноважень, що ж тоді може зробити окрема людина, до того ж вихована у дусі послуху? Однак те, у чому революція дорікнула своїм священним вождям, є її великої виною.
   Оскільки тут ми судимо з точки зору фронтовика, його позиція щодо революції для нас найбільш істотна. Людина, яка повернулась на батьківщину після чотирьох років запеклої боротьби, яка навмисно залишилась фронтовиком до останнього подиху, яка жила і воювала в міцному єднанні зі своїми побратимами, зіткнулася з новим, чужим натиском урбанічних міст і не може зрозуміти цього. Ця людина, яка звикла відмовлятися від усього, що придає цінність життю, заради цих самих цінностей, більш великих ніж окрема доля, не знаходить собі місця в цій розбещеності голого, ненаситного індивідуалізму. Тип революціонера він одразу почав протистовляти як смертельного ворога із дієвим виразом. Також людина-фронтовик змушена вчитися думати в нових тезах, що обрушилися на неї потоком помітних слів, аби внутрішньо подолати їх і знайти стійкість у шаленому коловороті подій.
   Серед таких помітних тез була і так звнаа "на ґрунті даних фактів", яка означає, що діяльна людина має зважати на жорстоку дійсність і пристосовуватися до будь-якої зміни обставин. Але не було і не має жодного підґрунтя, на якому міг би стояти фронтовик. Так, якби революція опанувала цілим суспільством, якби вона не тільки вимагала прав, а й брала на себе обов'язки, тоді в її рамках знайшлося б місце і для фронтовика. Для цього досить було, щоб вона розподіляла посади, займала вакансії та пожирала старі капітали; їй слід було б взяти на себе оборону країни, щоб довести війну, якщо не до переможного, то хоча б до гідного завершення. При цьому революція не тільки не могла б не зберегти ядро ​​народної мужності, а й знайшла б для себе традицію, якої до сих пір їй явно не вистачає.
   Іноді запитують, чому ця революція з часом не опанувала молодими національними вождями та перш за все хоча б частиною офіцерського корпусу, щоб їх робота забезпечила збройною силою здійснення її ідей, як це з успіхом відбулося в Парижі в 1789 р. та в Росії Леніна в жовтні 1917 р. Відповідь проста: тоді не було жодних ідей, а без ідеї до революції можна залучити ще менше людей, ніж зулучити їх без грошової винагороди. З'явилися люди досить сильного революційного запалу, але вони вирушили туди, куди мали вирушити, а саме у лави добровольчих корпусів, які продовжували воювати на східному кордоні. Там вони виконували роботу, яка на даний момент ще не оцінена. Решта була навіть рада позбутися їх так само, бо, захопивши владу без боротьби, вже ніхто не прагнув подальшого розвитку, а виключно спокою.
   Поводирі революції задовольнялися фразами, на кшталт "революція на марші", яких було цілком достатньо, щоб тримати в страху безсиле бюргерство. Один тільки Ґустаф Носке обдумував спробу підкріпити революційний рух владою. Але і він за своїм форматом не був тією людиною влади, подібною до більшовика Льва Троцького. Адже перед обома сторонами конфлікту він вважав за краще постати в білій жилетці, сидячи поміж двома стільцями: для робітників він був "кривавою собакою", а для офіцерів  партійним секретарем. Його дії не доросли до вогневої проби, розпочатої в дні путчу Каппа. Та й "Червона армія", яка виступила в дусі тих днів, через брак професіоналів виявилася безпечною.
   Поки комунізм працює в основному з пролетарськими масами під керівництвом тонкого шару інтелектуалів, він буде поступатися порухам, в яких діє природжений вождь, особливо якщо цей вождь до того ж досвідчений офіцер. Не виключено, що у комуністів була можливість, спираючись на Росію, оголосити війну Франції й таким чином залучити на свою сторону більшу частину національних сил, бо питання про власність не належить до того суттєвого фактора, що роз'єднує нас з комунізмом. Безсумнівно, комунізм як бойовий рух нам ближче, ніж демократія, і, без сумніву, між нами було б яке-небудь залагодження, мирне або збройне. Але не можна не підкреслити: люди того часу зовсім не хотіли боротьби, не хотіли особистої залученості, не хотіли крові, вони хотіли спокою...
   Німецький комунізм не був російським комунізмом! Там була ідея, і її здійснювали незважаючи ні на що. Боролися всередині країни та воювали за нові кордони, робили історію, а у нас робили балаканину. У Росії заради цілей, які можна схвалювати або не затверджувати, викорінювали цілі верстви населення і під керівництвом царських офіцерів вдерлися в Польщу, тоді як у Німеччині в коливанні між стилем кафе і ганебними, але нудними вчинками визначною була тільки внутрішня слабкість. Не вистачало породи, мучеників, драматичного розвитку, тієї переконливої логіки, з якою нещадна хода великої ідеї поєднує діяння; коротко кажучи, не вистачало революції! Цілком можна припустити, що недовгий потужний розвиток без огляду на жалюгідну долю одинаків завів би нас далі, ніж заклеювання великих гнійних виразок пластирами парламентських заходів. Російська революція мала би бути національною, але її інтернаціоналізм став ідеальним методом для розширення можливостей більшовизації Європи. Якби у німецьких комуністів було стільки витримки та впевненості, що вони могли обпертись на наполеонівський інтернаціоналізм, тоді Берліном замість Москви панував би на континенті, тоді б з ними варто було розмовляти на рівних.
   У всякому разі, так званій "листопадовій революції" не вдалося послужити фронтовикам, і це для неї є доволі характерно. Хитрі паньки дозволили собі відмовитися від таких символів, як мужність, честь, доблесть, символи, які приводили та призводитимуть до перемоги... Те, що революція з необхідністю зайняла ворожу позицію по відношенню до справжніх фронтовиків, небезпечно для неї й для тих, хто взяв на себе її духовний і матеріальний спадок.
   Якби творці революції дійсно зробили висновки, мали б у запасі безкорисливі ідеї, що виросли не з інстинктів, а з внутрішнього сподівання, тоді б ядро ​​мужності само собою повинно було випасти на їх частку. Адже фронтовик у кінці війни, виснажений жахливими зусиллями, відчув себе раптом зовсім самотнім у повній духовній занедбаності. Якби при цьому було хоч що-небудь відповідне здатності цих людей до саможертви, вони б з радістю протягнули руку помочі владоможцям. Але на цьому ярмарку революції, дешевому розпродажі держави, були не потрібні тверді натури. Так сила, яка показала себе настільки грізною на всіх кордонах і фронтах, розсіялася, як можуть розсіюватися сили тільки в Німеччині.
   Якщо відбулися протести, часом доволі криваві, то тепер вже не на часі досліджувати, чия в цьому вина. Будуть ще поставлені пам'ятники, про які сьогодні годі й мріяти. Ця революція після такої війни не залишила в нас нічого, щоб підносило дух, тільки гнітючу відразу до часу. Адже коли людина йшла, хитаючись, крізь події, вона виявила себе тільки в оголеній користі, спрямованій лише на власну вигоду.
Автор – Ернст Юнґер