середа, 14 листопада 2018 р.

Наш румунський фронт

Військова агресія РФ проти України за останні 4 роки збудила у наших західних союзників власні загарбницькі бажання. І якщо з мадярами та поляками все зрозуміло, то румуни намагаються дистанціюватись від територіальних претензій нашій країні, обмежившись лише критикою мовної статті нового "Закону про освіту". Та чи такий вже смиренний та передбачуваний наш південно-західний сусід, яким він намагається бути в очах українців?
   Спершу – трохи історії... Румунія як сучасна держава оформилась територіально лише після завершення "Великої Війни" згідно з умовами Версальської мирної угоди. До того часу вона була дрібним королівством на півдні Карпат поміж великих імперій – Австро-Мадярської, Османської та Російської. У 1919 р. за участь у війні на боці переможців з Антанти румуни отримали ласий земельний шмат: Трансільванію (переважно населену мадярами та німцями), Бессарабію (більшість населення якої складали молдовани, українці, гагаузи та болгари) і Буковину (на 90% заселену етнічними українцями). Так на мапі Європи постала Велика Румунія (вона ж România Mare), уряд якої до початку Другої світової війни прагнув чимдуж інтегрувати приєднані землі у нові суспільно-політичні та етнічно-конфесійні реалії.
   Угода між Москвою та Берліном, підписана в серпні 1939 р., істотно підкорегувала румунські кордони (до Мадярщини відійшла Північна і Центральна Трансільванія, а до СССР – Північна Буковина і Бессарабія), проте у суспільстві вже було закарбовано їхню незмінність, яку тодішній уряд країни плекав відновити за будь-якої нагоди. У 1945-му країни-переможці знов винагородили румунів за їхню гнучку позицію, повернувши лише забрані мадярами території, на яких одразу було розпочато політику асиміляції. Комуністична влада Румунії робила все можливе, аби румунізувати у нових межах все населення країни, відкинувши тягар права корінних народів (мадяр-секеїв та українців) на рідну мову та віру. Це далося взнаки лише з ослабленням соцтабору в цілому – у 1989 р. саме трансільванські міста стали центром повстання проти комуністичної диктатури. Оновлена влада повела демократизовану Румунію у ХХІ ст., озброївшись "цінностями" єдиної Європи, не забувши прихопити з минулого проект "România Mare" з відверто шовіністичним забарвленням.
   На сьогодні українсько-румунські відносини знаходяться на паритетних умовах, але доволі швидко може бути загнані у глухий кут агентами Кремля по обидва боку кордону. По-перше, Київ закриває очі на видачу Бухарестом своїх паспортів мешканцям Чернівецької області, ігноруючи чинне законодавство щодо подвійного громадянства. По-друге, румунський уряд всіляко демонструє зневагу до України та її Конституцію, відкрито фінансуючи освітньо-культурні програми задля збільшення відсотка румунськомовних мешканців Буковини (донедавна так діяв і Будапешт на Закарпатті). По-третє, чисельна громада українців Румунії, що компактно проживає на півночі країни, всіляко зазнає утисків від Бухареста – українські школи та бібліотеки зачиняються, а у румунських вишах та гімназіях скорочується кількість годин викладання солов'їної, на користь власне державної мови.
   Активними у процесі румунізації українців є й маргінальні сили правого спрямування. Зокрема позапарламентські, але доволі впливові серед консервативної частини румунського суспільства партії "Noua Dreaptă", "Partidul România Mare" і "Totul pentru Țară", мета яких зводиться до вже загаданого будівництва "Великої Румунії". Звісно, поки триває військова агресія РФ, а Україна зайнята справами порятунку державної самостійності, румунські праві сили розгойдують човна шовінізму та іредентизму, дістаючи з нафталіну мапи міжвоєнного періоду. Вони не тільки закликають буковинських румунів асимілювати співвітчизників-українців, але й вимагають від Києва "повернути" Чернівецьку область у лоно її колишньої власниці. Знайомий сценарій, чи не так?!
   Наш південно-західний сусід, ймовірно надихнувшись безкарністю Москви та Будапешта, почав наголошувати на дискримінації українських румунів, як з боку влади, так і силами націоналістів. А між тим власники паспортів із коронованим золотим орлом вже давно самі перейшли у наступ, пред'являючи претензії українцям Буковини. Весною цього року Герцаївська районна рада, керуючись "благими намірами", підтримала клопотання про перейменування села Петрашівка на Міхорень. Усе для того, аби "відновити історичну справедливість" і догодити Бухаресту, попри те, що аналогічні дії в самій Румунії підпадають під дії карного кодексу. Вірогідно, що антиукраїнські сили такими діями розпалюють міжнаціональну ворожнечу, аби згодом у всьому звинуватити саме українців.
   Маємо нарешті сказати вголос – етнонаціональна політика сучасної Румунії щодо власної меншини за кордоном підриває українську державність. Крім того, вона також далека від декларованого демократизму і радше є свідченням викресленого сприйняття своєї та європейської історії. Румунський курс на легітимацію окупації українських територій вже давно полишив маргінальні кола, міцно осівши у кабінетах урядовців та парламентарів. Як мадяри ідеалізують диктатора Міклоша Горті за його спроби відновити велич корони Святого Іштвана, так і румуни наголошують на справедливому курсі шовініста Іона Антонеску, який придушив не одне українське повстання в Буковині та Бессарабії упродовж 1920-1940-х рр. Тому настав час припинити панькатися і домовлятися з невдоволеними сусідами, аби не опинитись у черговому "трикутнику смерті" поміж хижих і хворих на експансіонізм країн, готових роздерти Україну на шматки.
Автор – Денис Ковальов

субота, 10 листопада 2018 р.

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.
   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.
За матеріалами "DELFI"

вівторок, 6 листопада 2018 р.

Політична шахівниця сучасної Фінляндії

Упродовж останніх 10 місяців ми спостерігаємо небувале зростання популярності правих партій по всьому світу. Показові результати виборів в Італії, Швеції та Бразилії – переконують нас у тому, що настрій громадян у світі жваво правішає на фоні соціально-економічних та міграційних прорахунків лівих урядів. Цікавою у цьому плані є політична ситуація у Фінляндії.
   Ця північно-європейська країна завжди була своєрідним осередком окремішності, як мовно-культурному, так і в суспільно-політичному плані. Звісно, що свій вплив на громадську думку фінляндців упродовж тривалого періоду історії (особливо за часів незалежності!) намагалися здійснити найближчі сусіди – Швеція та Московія. Тому не є дивиною, що лівацтво має у Фінляндії міцний фундамент, через що націоналістичні та консервативні сили радше сидять на лавах опозиції й рідше виступають з позиції влади.
   Скажімо останні парламентські вибори 2015 р. засвідчили відносну полярність фінляндського суспільства. Тоді лідером стала "Партія Центру" (фін. Keskusta), у той час як друге і третє місця посіли націоналісти "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset) та ліберальна "Національна Коаліційна Партія" (фін. Kansallinen Kokoomus) відповідно. Центристи та ліберали пішли вимушено на союз з націоналістами, бо з першого дня роботи парламенту нового скликання опозиційний табір став яскраво червоним і не хотів ділити міністерські портфелі з представниками інших партій.
   Цьогорічний розкол у лавах націоналістів дав лівим силам шанс здобути наступного року безкомпромісну перемогу. "Справжні фіни" позбулися поміркованого членства, котре не тільки займає до сьогодні міністерські крісла, але вже під прапором партії "Синє майбутнє" (фін. Sininen Tulevaisuus), але й всіляко підтримує ліберальну лінію уряду (потурає нелегальній міграції, боронить права ЛГБТ-спільноти тощо). Цей факт засвідчує хибність обраного у 2015-2016 рр. націоналістами шляху – тодішнє партійне керівництво не хотіло псувати відносини з партнерами по коаліції, а тому не виконувало наданих виборцям і рядовому членству обіцянок.
   Єдиним промінням надії були вуличні радикали з-поміж "Північного руху опору" (фін. Pohjoismainen Vastarintaliike), проте вони наразі поза законом. Місяць тому апеляційний суд міста Турку постановив заборонити діяльність та розпустити "Північний рух опору" (на території Фінляндії через пропаганду нацизму та дискримінацію мігрантів. Наразі організація знаходиться у стані переходу в підпілля та просуватиме своє членство до легальних партій, як-то "Справжні фіни", аби відновити справедливість.
   Можна припустити, що фінляндська політична шахівниця стане найгіршим віддзеркаленням виборчих перегонів у сусідній Швеції. Адже на відміну від тамтешніх колег, які упевнено взяли 3-тє місце (мова про партію "Шведські демократи"), фінляндська правиця роз’єднана і наразі не входить навіть у п’ятірку згідно з останніми соцопитуваннями. Тому очевидною є перемога саме лівих сил на виборах у квітні 2019-го, що дозволить сформувати власний уряд послідовникам культурмарксизму вперше з 1999-го!
   Тому не дивуйтесь, якщо саме Фінляндія стане країною, де замість очікуваного повороту вправо ми спостерігатимемо радикальний ухил вліво. Наслідки можуть бути катастрофічними як для громадян цієї північноєвропейської країни, так і для нас з вами. Адже чинна влада буде ставити нам всім у приклад (як вона робить це останні 4 роки) "правильний вибір фінів", тож будьмо уважні!
Автор – Kalev Korpinen

субота, 3 листопада 2018 р.

На межі виживання

Націоналізм — це не бажання загарбати інший народ чи націю! Бо ж націоналізм ніколи не має на меті знищити людину, лише через те, що вона народилася іншою — це все ознаки імперіалізму. А тому, націоналіст хоче підтримувати порядок у своїй країні, серед своїх одноплемінників!
   Так, націоналізм – це імунна система нації, її дух і сила. Відсутність захисту і внутрішнього очищення нашого організму загрожує швидкою смертю – так само і держава! Водночас імперіалізм — це паразит, який живиться на останках вбитих жертв.
   Якщо ви не знали, то імперіаліст не може жити без постійної війни та крові. Така його сутність. Адже, як відомо з біології, кожен паразит бореться проти імунітету, з метою його експлуатації та смерті.
   Ми всі клітини великого імунітету, ми — захисники організму під назвою "Україна" і лише від нас залежить її майбутнє. Не потрібно вважати, що російський імперіалізм — це наша єдина загроза, після якої ми можемо спокійно відпочити. У світі занадто багато вірусів і паразитів, які живуть в сусідніх країнах, що лише і мріють поживитися нашим тілом...
За матеріалами НВР "Правий сектор"

субота, 20 жовтня 2018 р.

Час наслідувати Героїв!

Національна ментальна українська хвороба — не наслідувати Героїв, а просто ними пишатися. Але ж для звільнення Неньки треба Їх наслідувати. Тоді буде результат, адже в справі звільнення Неньки чогось більшість задовольняється лише пошаною.
   Героями не треба просто пишатися — треба робити те, що робили вони. Їхня кров волає про помсту. На місце кожного, що загинув, має прийти двоє нових Героїв, а не сотня тих, хто ними просто пишається.
   Як казав один бойовий друг: тисячі й тисячі українців готові скиглити, складаючи гіркі думи, пісні та вірші, які розривають смутком душу про злого "шоколадного Ірода" і важку долю України. Однак нікому не приходить в голову думка просто повісити того Ірода на стовпі, з якого вночі на Майдані світить лампа на занедбане місце полеглих Героїв Небесної Сотні. Чи може Міносвіти узаконило нововведення в українській мові, викинувши солодке як мед слово "помста"!?