понеділок, 14 січня 2019 р.

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 
За матеріалами "TalCual"

вівторок, 8 січня 2019 р.

Шоколад із присмаком діоксину

Добігає кінця президентська каденція однотурового з Вінниці. Його командою, як кажуть у народі, зроблено немало. Шкода, що лиш серед позитивних зрушень, які на собі відчули Україна та її громадяни, власнику бренду "Roshen" завдячуємо відродженням Помісної Православної Церкви.
   Не треба бути експертом, аби зрозуміти, що й цей подвиг робився нашвидкуруч перед виборами. І тут ніби поринаємо у спогади 9-річної давнини, коли його кум-бджоляр так само "з коліна", щоб надолужити згаяний рейтинг, визнав Героями України Степана Бандеру і Романа Шухевича. Паралелі ж очевидні, чи не так?
   Звісно, що не можна порівнювати доленосну для нації церковну автокефалію з одномоментним рішенням вчорашнього банкіра. Але факт залишається фактом — обидва президенти, таким своїм вчинком, намагаються виправдати втрачений на реформи час. Не говоримо й про те, що винними у провалі соціально-економічного поступу України оголошено "агентів Кремля" — націоналістів, добровольців, антикорупціонерів, але аж ніяк не "п'яту колону" під проводом олігархів Новинського, Ахметова і Коломойського.
   Єдине, що не було наприкінці каденції Віктора Ющенка, так це окупованого Криму і війни на Донбасі. Проте, на нашу думку, саме його нерішучість, ба навіть політична імпотенція, сприяла тому, що владу цілком "демократично" захопив донецький клан, який понад 3 роки працював на Кремль. Хоча й зараз грошовиті мішки "русскава міра" не проти використати дивіденди попередників, щоб знов мати вплив на всю Україну, а не лише на 2 східні області та кількох партійних маріонеток.
   Чи вивчимо ми, українці, свої помилки з вище наведеного буде видно вже наприкінці березня. Перед нами цілий квітник кандидатів, котрі обіцяють мир (капітуляцію) і стабільність (економічну стагнацію), але не перемогу (саме її) і відродження (національне та соціально-економічне)! Маємо обрати гідного, того, кому не байдужа доля кожного з нас, а не власної кишені.
Автор — Ревуч Січовий

середа, 2 січня 2019 р.

Козацький міф потребує відродження

Складно знайти в історії народів світу приклад, коли б ціла нація міцно асоціювалась з певним суспільним станом. Один такий приклад, втім, існує. Це Україна і українці!
   "Землею козаків" звав нашу Батьківщину сирійський мандрівник Павло Алепський. Ucraina – Terra Cossacorum, так позначали на мапах західно-європейські мандрівники. Великий чин Богдана Хмельницького 1648 р. поширив козацький звичай з малої частини Надніпрянщини на всі терени Руси-України.
   Наголосимо, що він поширив звичай і створив грандіозний міф. А як відомо, міф – це не казка чи вигадка, а те що дійсно було, те, що визначило долю народу і вийшло в рамки поза часом і поза плинною історією. Цим став козацький міф, що свої паростки дав від Кавказу до Лемківщини та Підляшшя, де також лунали пісні про козаків, і парубки з Бескидів вирушали в Глухів служити в гетьманській надвірній сотні.
   Борці за українську справу на Галичині початку ХХ ст. й ті взяли собі назву Січові Стрільці. У музеях по райцентрах Західної України ще до кінця 1990-х жила традиція хоч якось згадувати про хоч якусь присутність в тому чи іншому містечку чи селі військ Хмельницького. Це вже пізніше стало модним згадувати про "Бруно Шульца", "бамбетлі" та "бандерівську горілку"...
   Нині про Козаччину прийнято згадувати дедалі рідше. Доклались звісно й всюдисущі масмедійні таргани (предків яких вдало косив Максим Кривоніс), схильні все зводити до гротеску, маразму та насмішок. Ймовірно тому козацький міф став незручним.
   Однак все ж важко викреслити з цього міфу і православ’я, і звичай бути озброєним, і сам чоловічий архетип (маскулінність Козаччини). А головне, козацький міф об’єднує! Земляки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з-під Самбора слідуючи козацькому міфу знайдуть спільну мову з козацькими нащадками з Кам’яного Броду (Камброд, нині район Луганська), а цього так не хочуть вороги Української Nації!
За матеріалами "Зентропа Україна"

субота, 22 грудня 2018 р.

Доленосний грудень 1918-го

Так склалося, що в історії України та Фінляндії доволі багато аналогій. Особливо яскраво вони прослідковуються з середини ХІХ-го ст. до середини ХХ-го. Звісно, що за останні 5 років всі, кому не лінь, порівнювали державницький шлях Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма і Павла Скоропадського, проте нас цікавить зовсім інше порівняння.
   От скажімо, чим цікава для обох наших держав дата 14 грудня 1918-го р.? – Звісно, що у цей день останній Гетьман поступився владою Директорії УНР, яку та відібрала у Павла Скоропадського напередодні у братовбивчому бою під Мотовилівкою. Сумні події наступного дворіччя всім відомі...
   А от щодо некоронованого фінляндського короля Вяйньо І (повне ім'я якого – Фрідріх-Карл-Людвіґ-Константін Гессен-Кассель-Румпенгаймський), то йому не пощастило навіть відвідати країну, чий парламент покликав правити у колишній автономії держави Романових. Родич німецького імператора Вільгельма ІІ зрікся трону, жодного дня не пожалкувавши про свій вчинок. Але фінляндські монархічні кола, як і їхні опоненти націоналісти, продовжували плекати ідею Великої Фінляндії під владою сильної руки з прусською виправкою.
   Кожен з них по своєму бачив майбутнє, але обоє визнавали патронат Берліна, який вже втратив свою велич. Скоропадський мав намір розбудовувати дідичну монархію в Соборній Україні, а Вяйньо І хотів бути впливовішою фігурою у суспільно-політичному житті Фінляндії за ту, що йому пропонували депутати Едускунти. Дві країни, дві долі – такі різні, але водночас доволі схожі.
   Маємо пам'ятати цю сторінку історії!

субота, 15 грудня 2018 р.

Чим здивує нова націоналістична партія у Фінляндії?

Цього тижня у Фінляндії була зареєстрована нова партія з правого табору. За повідомленнями місцевих ЗМІ, партійний реєстр міністерства юстиції Фінляндської Республіки поповнила сила євроскептиків і націоналістів — "Фінський народ у першу чергу" (від фін. Suomen Kansa Ensin). Наголосимо, що представники даної організації прагнуть залишити Євросоюз і домагаються депортації нелегальних мігрантів з країн Азії та Африки.
   То які першочергові завдання ставить перед собою нова націоналістична партія?  По-перше, захист інтересів фінського народу. По-друге, проведення всенародного волевиявлення щодо виходу Фінляндії з ЄС (так званий "Fixit"). По-третє, відмова від євро і повернення до національної валюти (фінської марки). По-четверте, закріплення на законодавчому рівні позаблокового статусу країни  неприєднання Фінляндії до військових блоків, а також посилення власної оборони та державних кордонів.
   Партійний лідер Марко де Віт був одним з ініціаторів демонстрації проти нелегальних мігрантів у містах Фінляндії. До слова, намети організації під гаслом "Suomi Ensin!" досі стоять поблизу головного залізничного вокзалу у Гельсінкі та розповсюджують агітацію про наслідки міграційної кризи для країн Балто-Скандинавського регіону. Чи стане нова політична сила євроскептиків конкурентом для "Справжніх фінів" (найбільша націоналістична партія у країні) сказати важко, адже за останні рік правий табір у Фінляндії пережив ідеологічний розкол і досі відчуває нестачу членства у власних лавах через маргіналізацію традиційного націоналізму.
За матеріалами "Фонтанка"