пʼятницю, 15 березня 2024 р.

Україна у розрахунку Наполеона I Бонапарта

Східна кампанія французького імператора Наполеона Бонапарта була значно інспірована дипломатичним меморіалом від 1808 р., що закликав відштовхнути московитів вглиб їхньої території, як це зробив Карл Мартелл у VIII столітті з Омеядами. Тоді король франків зупинив експансію ісламу в Європу. На жаль, мусульмани повернулися за "боргом" у XXI ст.
   Але повернімося до Наполеона. Вважалося, що Україна – ключ перемоги Франції над монархією Романових. Щоби найкраще скористатися ситуацією, безліч французьких аґентів збирали цінну інформацію про можливості наступу у бік Києва, надходили анонімні свідчення про стан міст, переправ та населення, зокрема, вирізнялася пропозиція:
   «Кілька слів імператора Наполеона до мешканців України, які треба передати таємно, зроблять якнайкращий вплив на їхню поведінку, бо вони страждають під владою Росії та тільки й мріють, щоби скинути це ярмо». Французи слідкували за антимосковськими настроями, що вже у 1811 р. охопили Волинь та переростали у повстання. Інші аґенти просувалися також вглиб країни  до Херсону, Черкас, Полтави, де збирали дані про розміщення військ.
   Ресурси країни мали цілком забезпечити потреби наступального війська. Відновлена державність у формі потенційно суверенного Королівства на землях України закономірно стала б східною фортецею наполеонівської Європи. Найкраще, але не без огріхів, цю тему дослідив Ілько Борщак у праці "Наполеон і Україна" (1937): «Якби армія Наполеона ввійшла була на Україну, певно, знайшовся б новітній Мазепа серед колишньої української старшини...».
За матеріялами часопису "Гетьманат"

неділю, 10 березня 2024 р.

Тихий голос України в озерному краї Суомі

Цьогоріч лютневий номер тематичного додатка найбільшої фінляндської газети "Гельсинґін Саномат" (HS Teema) присвячений Україні. У ньому вміщено і мій есей під назвою "Тихий голос України". Нижче спробую подати читачам його основні тези.
   Початок: ілюстрація того, наскільки голос України чутний у Суомі. У жовтні 2022 р. відбувся Гельсинський книжковий ярмарок, на якому було із десяток панельних дискусій та інших заходів про події в Україні, але... без жодного гостя з України. З наших там була аж одна учасниця, яка мешкає у Суомі, і говорила вона не про політику, а про українську поезію, та це було вдалині від двох головних сцен.
   Натомість російських учасників ("хороших русскіх") було як мінімум двоє (а може, й троє), і два "політичних" заходи з їх участю відбулися на головних сценах, із трансляцією і викладеним записом. На жаль, така ситуація не дуже мене й здивувала, бо у Суомі звикли дивитися на Україну та багато інших колишніх частин СССР не безпосередньо, а крізь російську призму. Навіть повномасштабне вторгнення не змінило цієї оптики, чи принаймні зміни відбуваються дуже повільно, із великою інерцією.
   За рік стався прогрес, і на торішньому книжковому ярмарку було вже три заходи з українськими гостями. Один із них – на головній сцені, за участю Олександра Михеда, але шлейф проблем тягнеться далі: якщо фіни захочуть почитати Михеда фінською мовою, нічого не вийде – таких перекладів просто нема. А взагалі переклади української літератури фінською мовою – велика рідкість, це стосується і класиків, і сучасників.
   Далі: приклад того, що інтерес до української літератури існує. У муніципальних бібліотеках фінляндського столичного регіону є два примірники «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (фінською мовою), і на них – довжелезна черга, 32 людини. Потім  короткий огляд української літератури, починаючи від Івана Котляревського, зі згадкою про несприятливі умови її розвитку, утиски української мови, "Розстріляне Відродження", але із констатацією того, що попри це в її середовищі регулярно з'являлися видатні письменники.
   На шпальтах HS Teema згадую і про відмінності між українцями та росіянами внаслідок різної історії двох народів, а також про те, що російський дисидент чи класик російської літератури – аж ніяк не завжди друг України. Наводжу слова Володимира Винниченка, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І як висновок: «Нема чого дивуватися, що в сучасній Україні різні відомі діячі, від Пушкіна до Солженіцина, ідуть услід за російським кораблем» (ну, сформулював я це, може, й не зовсім так...).
   Наостанок  узагальнення. Україна воює за своє існування і водночас робить важливі кроки, щоб інтеґруватися в Європу. Імовірно, фіни й українці дедалі частіше ставатимуть партнерами у різних процесах, а знання культури одне одного завжди допомагає краще порозумітися, тому бажано працювати на популяризацію української культури у Суомі.
   Способи можуть бути різні: інтенсифікація викладання української мови, збільшення кількості носіїв фінської мови, які знають українську і завдяки цьому зможуть перекладати нашу літературу. Було б непогано видати фінською бодай кілька класичних українських творів. Є потреба й у традиційних великих фінсько-українському та українсько-фінському словниках, слів так на 50 000 – 80 000, але саме собою це все навряд чи зробиться, треба фінансування.
   Найбільше приголомшило існування фонду Cultura-säätiö, який щороку надає ґранти на загальну суму 200 000 євро на «вивчення, викладання і дослідження російської мови та пов'язаної із нею культури». Тож я запитую в кінці: з огляду на те, що знання російської культури у Суомі й так уже набагато більше, ніж знання української, а з другого боку внаслідок відомих подій інтерес до рос. мови дуже впав, то чи не краще буде переорієнтувати бодай частину цих коштів на українську культуру? (До речі, це державні кошти, і таке їх цільове використання базується на ухвалі фінського парламенту від 2013 року).
Автор – Юрко Зуб

четвер, 7 березня 2024 р.

Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.
   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією nfr так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATOТакий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.
   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO  це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.
   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.
   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення. Та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.
За матеріялами "Foreign Policy"

вівторок, 5 березня 2024 р.

Концепція "відкритого суспільства" знищує нації зсередини

Нація  продукт ізоляції. Нація виникає тоді, коли якась окрема племінна група осідає на певній території та тривалий час із неї не сходить і інших на неї не пускає. Як наслідок, у цієї спільноти формуються унікальні, неповторні риси: мова (система комунікації), культура, мораль, традиції, світоглядні установки, менталітет, ну і генофонд, що визначає її типові антропологічні риси.
   Незрозуміла або малозрозуміла іншим спільнотам система комунікації (мова), яка є одним із головних маркерів нації, є безперечним свідченням існування тривалої ізоляції. Внаслідок цього нація регулярно не комунікувала з іншими спільнотами, але підтримувала комунікаційні зв'язки всередині. Тож розрив ізоляції веде до деконструкції нації.
   Відродження нації відбувається за тих самих умов, що й її народження: щоби відновити виснажені сили та загоїти національні травми, національний організм мусить на певний час ізолюватися від шкідливих й потужних зовнішніх впливів. І лише зміцнившись, відкритися для інтенсивних контактів. Тому концепція відкритого суспільства для постгеноцидної, постколоніальної нації є повільною смертю (хто хоче довершити справу Валуєва-Лєніна-Сталіна-Кагановіча-Путіна, не втрачаючи обличчя і репутації гуманіста, обов'язково пропагуватиме "відкритість").

неділю, 3 березня 2024 р.

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.
   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.
І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.
   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.
   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" у запіллі законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!
За матеріялами "Запорізької Солі"