четвер, 24 листопада 2011 р.

Мультикультурність – причина краху ідеї Єдиної Європи

   З кожним днем українське суспільство розуміє, нинішня влада на чолі з Президентом України Віктором Януковичем не прагне інтегрувати нашу країни у єдине Європейське співтовариство, а навпаки своїми авторитарними діями зближується з Росією. Як би  там не було, однак Україна не повинна інтегруватися у будь-які наддержавні союзі чи то Європейський, чи то Євразійський. Україна має сама створити свій власний міждержавний союз і долучити до нього гідних акторів світової геополітики, серед яких Фінляндію, Німеччину, Канаду, Велику Британію, США, Францію, Бразилію, Китай, Аргентину, Туреччину, Південно-Африканську республіку, Швецію, Ізраїль, Польщу та Росію. Однак сьогоднішні реалії такі, що українська влада зовсім не українська, а тому власні міждержавні ідеї щодо союзів навіть не виникають. Українському суспільству, як і українській владі, треба пильніше придивитись до інтеграції у будь-які наддержавні союзи, не завжди ця інтеграція несе для народу позитивні наслідки, частіше – негативні.
    А чи має право існувати взагалі наддержавний союз, серед яких вищезгадані Європейський, ще не створений Євразійський та колись існувавший Радянський? Треба в цьому детально розібратись.
   Будь-який наддержавний союз, який створюється однією чи декількома розвинутими у економічному, політичному чи військовому плані країнами через пару десятиліть може перетворитись не конфедерацію, а через півстоліття – на федерацію, і прикладів цьому безліч.
   Сучасна економічна та етно-національна криза, що охопила ЄС викликана, насамперед, "імперським перенапруженням" європейських структур. Амбітні плани європейських лідерів, які планували створити Сполучені Штати Європи і розширити союз мало не до меж колишньої Римської імперії, зіштовхнулися на опір європейських вільних народів. У першу чергу, народів тих держав, які мали постійно сплачувати за розширення.
   Будь-яка імперія універсальна. Однак імперія в своєму розвитку спирається на "стрижневий народ", той народ, який несе основне навантаження з обслуговування імперської інфраструктури – сплачує найважливішу частину податків, служить в армії. "Стрижневий народ" не тільки несе імперське тягар, а й отримує основні преференції у вигляді припинення війн на своїх кордонах, стабільного розвитку, тощо. Чисельність "стрижневого народу" не повинна становити менше 50% від сукупного населення імперії. В іншому випадку стає важко утримувати єдність держави, оскільки виникає конфлікт між "стрижневим народом" і народами імперської периферії. Підсумок – розпад імперії.
   А що ж відбулося в Європі? Роль "стрижневого народу" в Європі відіграє франко-німецький блок, так як Франція і Німеччина були традиційними "штовхачами" європейської інтеграції, традиційним доменом, навколо якого створювалася Єдина Європа. На момент початку євроінтеграції Франція і Німеччина однозначно домінували в ньому і з економічної, і з демографічною точок зору. Вже з 1950-х рр. Європа поступово розширювалася, включаючи в себе нові країни. До середини 1990-х рр. населення Європи складало 374 млн. чоловік, з них населення Франції та Німеччині складало близько 140 млн. чоловік. Враховуючи економічну міць Франції та Німеччини, цього було цілком достатньо. До того ж за франко-німецьким блоком йшли багато країн ЄС, наприклад Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вступ до 1990-х рр. нових членів – країн старої Європи мало що змінювало, оскільки всі вони були культурно близькі франко-німецького блоку, економічно розвинені, і, що важливо, мало населені.
   Однак ноги європейського верблюда почали ламатись, коли стара Європа включила до свого складу держави нової Європи. Населення відразу ж збільшилося до 500 млн. чоловік. Так звана нова Європа (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Мадярщина, Словенія, Румунія, Болгарія) миттєво перетворилася на слаборозвинену периферію Європейського союзу.
У цій ситуації франко-німецький домен вже не зміг витримати великого навантаження. Адже до традиційно слабких економічно Греції, Іспанії та Португалії додався цілий регіон – вся Східна Європа. Платити за розширення повинні мешканці франко-німецького домену – прості французи і німці, яким слід змиритися з тотальною лібералізацією економіки і падінням рівня життя. У близькій перспективі Єдина Європа не принесе їм нічого, окрім зростання витрат і відсутності доходів. Референдуми у Франції та Нідерландах щодо запровадження єдиної європейської наддержавної конституції продемонстрували, що народи Західної Європи не бажають платити за розширення, не отримуючи від цього ніяких вигод.
   Чому ж європейська еліта пропустила удар, і тотальна кризу франко-німецького домену пройшла повз неї?
   Слід пам'ятати, що нинішня політична еліта Європи спадкоємиця еліти минулого століття. У той період у Західній Європі домінуючим були США, а тому європейські політики знали, що у випадку кризи американський президент не дасть загинути своїм ''підданим європейським громадянам''. Психологічно європейські лідери і досі вважають, що вони "посаджені" керувати своїми народами ззовні, тобто зі США.
   Проте криза франко-німецького домену викликана не тільки внутрішніми причинами і безоглядним розширенням Європейського союзу, а й причинами зовнішніми. Постійно зростаюча економічна міць Китаю рано чи пізно змусить розвинені країни Західної Європи розробити нову тактику перед обличчям китайської економічної загрози. Китайська економіка потенційно може досягти 50% від світової вже у близькому майбутньому. Китай може легко обійти в п'ять разів поступаються йому за населенням США. Тому не виключено, що США і ЄС можуть піти на більш тісні форми інтеграції для того, щоб компенсувати зростання китайської міці. Разом США і ЄС можуть скласти союз із населенням у 800 млн. жителів, здатний практично на рівних протистояти Китаю з його 1,3 млрд. населення.
   Поки що Євросоюз опиняється перед кількома можливими шляхами розвитку.
1. Розрізнена Європа, яка уявляє собою аморфне міждержавне утворення, загальний ринок, якого контролюється ззовні і готовий, у разі необхідності, до глибшої інтеграції зі США. У такій Європі зможуть уживатися одночасно безліч валютних систем, зможуть довгий час існувати ті чи інші бар'єри і, головне, не буде сильного центрального уряду. А це значить, що будуть враховані й інтереси народів країн франко-німецького домену.
2. Розкол на регіони. Цей варіант близький до попереднього варіанту, однак різниця полягає тільки в тому, що в рамках цього сценарію в Європі виникають протиборчі регіональні блоки, наприклад, блок країн Східної Європи, колишній франко-німецький блок, Великобританія та її союзники. Особливого сенсу в подібному розколі немає, оскільки він фактично загрожує Європі не кризою, а розпадом.
3. Створення єдиної держави. У цьому випадку Європі доведеться на час поставити бар'єр розширенню, відкласти у довгий ящик включення до свого складу Туреччини та України. Однак, створюючи єдину держав, європейцям все ж доведеться розширити франко-німецький домен і включити до нього іспанців, британців, італійців. Інакше кажучи, єдина Європа вже не зможе спиратися тільки на Францію та Німеччину, доведеться включати в франко-німецький домен держави, що достатньо економічно розвинені і населені для того, щоб стати разом з Францією і Німеччиною новим ядром ЄС.
4. Християнська Європа. Не секрет, що в конституції єдиної Європи християнство відвели на задній план, не давши йому місця навіть в преамбулі. Це викликало обурення з боку католицької церкви, тим не менше, протести віруючих не принесли результату. Проте створення Сполучених Штатів Європи як плавильного котла націй і релігій на даному етапі провалилося. Виникає місце для проекту "християнської Європи" замість "Європи гуманістичної та мультикультурної". Більшість мешканців Євросоюзу – католики. Католицтво сповідують французи, італійці, іспанці, поляки, частково німці – найбільші нації Європи, нині входять до домену або здатні претендувати на входження в нього в майбутньому. Опора на християнство могла б зберегти Францію і Німеччину в якості лідерів Єдиної Європи.
   Таким чином, загальні обриси можливого християнського проекту для Європи вже починають проглядатися. У будь-якому випадку, Європа вже не стане колишньою, якою вона була до цього. І це добре для України, бо наддержава у наших кордонів не відповідає національним інтересам. Поки в ЄС тривають непорозуміння та чвари, Україна зберігає потенційну можливість стати одним з європейських гравців, а не європейським протекторатом.
   Так чи інакше, але європейський франко-німецький домен капітулював перед ісламським фундаменталізмом не тільки на Близькому Сході, але і в самій Європі, тому і сталася криза. Мільйони мусульман, приїжджаючи до Європи, поповнюють ряди безробітних. Ця еміграція не є наслідком випадковості чи гуманності – вона є наслідком розрахованої політики європейських соціалістів. Ідеальним виборцем європейського соціалістичного та навіть комуністичного порядку є жебрак-біженець, який робить своїм дітям обрізання кухонним ножем на столі, ненавидить християн-європейців за їхнє процвітання, зневажає їх за їх легковір'я і голосує за псевдо соціальну підтримку. Проблема мусульманської еміграції в Європу – це не проблема мусульман, це проблема славнозвісної вседозволеності мусульман-мігрантів. У США немає проблем з мусульманами як з верствою населення – тому що в США пересічний мусульманин заробляє в шість разів більше пересічного американця.
   Європейський франко-німецький домен капітулював не тільки перед мусульманським фундаменталізмом, а й перед будь-якими видами диктатур і міжнародною бюрократією.
   Європи більше немає, є Євросоюз – а це зовсім інше. Колись Європа була конгломератом незалежних держав, що жорстоко воювали між собою і в Європі, і в усьому світі. ЄС став єдиним бюрократичним цілим, квазіімперіею стагнації, місцем працевлаштування колишніх президентів і депутатів. Конкуруюча Європа завоювала весь світ, об'єднана Європа втратила саму себе.
   Отже Європа програла Євросоюзу. А якщо програє Європа, виграє США чи Китай. Стратегічно Європу може врятувати тільки одне: розвал ЄС, повернення до конкуруючих економік і конкуруючих валют. Якщо цього не відбудеться, поразку отримає не тільки Європа, поразку отримає сама ідея того, що демократія може довго забезпечувати прогрес суспільства, не породжуючи утриманства у виборця, інфантилізму в ідеолога і безвідповідальності в чиновника.
Поразка цієї ідеї там, де вона народилася, буде найбільшою катастрофою, яка спіткає цивілізований світ з часів краху Римської імперії.
   Тому зараз, коли весь світ відчуває економічну, соціально-політичну та етно-національну кризу, не варто Україні інтегруватись у вже наперед зруйновані та самоліквідовані союзи.
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з вільної енциклопедії Wikipedia)

понеділок, 14 листопада 2011 р.

Аморальність державної моралі або абсурдність "біло-синьої" цензури

   Нова влада – нові закони, і чим влада авторитарніше, тим жорсткіше зокони. Цим реченням українське суспільство має зрозуміти, що з кожним наступним обранням до будь-яких гілок влади бандитів та олігархів, з будь-якого регіону України, буде збільшуватись авторитарний режим з посиленням кланово-кримінально-олігархічного тиску на населення і буде нести українській нації лише загрозу зникнення.

Агітаційна листівка спілки журналістів України
   Вже протягом першого тижня листопада 2011 р. все українське суспільство обговорює життєвоважливий для всіх громадян України новий законопроект-доповнення закону «Про захист суспільної моралі», що становить серйозну загрозу для свободи не тільки преси, а й телебачення та світової мережі – Internet. Суспільство адекватно розцінює цей так би мовити законопроект-доповнення закону як наступ цензури. Верховна Рада України 6-го скликання, що була обрана на позачергових виборах 30 вересня 2007 р. протягом свого існування ніяк не може визначитись з головною хибою цього законопроекту-доповнення закону і дати чітке визначення суспільної моралі.
   Все українське суспільство, а особливо представники ЗМІ, стурбовано відсутністю системи стримувань і противаг, необхідних для запобігання зловживанням влади. Національна комісія із захисту суспільної моралі в Україні без будь-якого судового нагляду згідно з новим законопроектом зможе закривати друковані ЗМІ, відбирати ліцензії у електронних видань, скорочувати доступ до веб-сайтів за звинуваченням у сприянні війні, тероризму, іншим проявам злочинної діяльності, особливо українофобії, приниженню української нації. У разі ухвалення вище зазначеного законопроекту-доповнення закону над незалежними репортажами у ЗМІ будуть тяжіти впливові фігури, або ж страх перед Національна комісія із захисту суспільної моралі в Україні.
Карикатура на державну цензуру
   Захист суспільної моралі – справа дуже непроста і часто невдячна. Все ще залишаються такі люди, для яких суспільна мораль є чимось відмінним від загальноприйнятої думки. У тоталітарних державах це питання вирішувалося дуже просто – будь-яке відхилення від державної ідеології – це злочин, який повинен каратися. Чим менше відмінностей – тим краще. У демократичному суспільстві, в якому панує верховенство права все набагато складніше – в ньому формується ряд відмінностей, які можна не враховувати в тоталітарній системі.
   Визначення, яке не вдавалося багатьом поколінням філософів з різних країн світу і викликало безліч суперечок в академічному середовищі як України, так і розвинутих країн на кшталт Фінляндії, Німеччини, Франції, Великої Британії, Швеції та США – без проблем далося Верховній Раді Україні у законі «Про захист суспільної моралі», який був прийнятий 20 листопада 2003 р. під №1296-IV, який встановлює  правові основи захисту суспільства від розповсюдження  продукції,  що  негативно  впливає  на   суспільну мораль. Згідно зі ст. 1 вищезазначеного закону суспільна мораль – це система етичних норм, правил поведінки, що склалися в суспільстві на підставі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість.
Зображення "зомбоящика"
   Навіть без детального аналізу зрозуміло, що під дане визначення може підпадати так і не підпадати все, що завгодно, залежно від думки особи, що інтерпретує цей закон. У дещо меншій мірі теж саме можна сказати про критерії віднесення відео продукції до порнографічної та пропагаючої насильство і жорстокість. Так, наприклад, перехід з однієї релігії в іншу має вважатися аморальним і не відповідати традиційним, духовним і культурним цінностям. Більше того, абсолютно не зрозуміло, що означають вищеназвані традиційні цінності, адже цінності знаходяться в постійному розвитку і багато хто з українських народних обранців не погодилися б жити в країні, в якій зараз керуються цінностями та життєвими пріоритетами, які були прийняті в суспільстві хоча б п'ятдесят років тому. Якщо ж дивитися ще глибше в історію, то такі цінності здалися б сучасній людині просто варварськими. Більш того, не піддається підрахунку приклади того, що вважалося аморальним і неприпустимим в один час і вважається зараз цілком прийнятною практикою. Хоча, здавалося б, законодавець прийняв до уваги цю особливість: ст. 4 не поширює дію цього закону на художні твори літератури, мистецтва та культури, які визнані класичним чи світовим мистецтвом. Визначення класичного мистецтва представляється проблематичним. Більше того, критерії виключення цього виду мистецтва з переліку теж видаються сумнівними. Багато творів мистецтва, які зараз можуть бути віднесені до класичних творів, вважалися, щонайменше, аморальними в час, коли вони були створені. Таким чином, даний закон може стати непереборною перешкодою на шляху творів мистецтва, які потенційно можуть стати класичними, але не відповідають нормам традиційної моралі.
   Критерії віднесення відео продукції до порнографічної і пропагує насильство і жорстокість не додають ясності. Практично будь-який кінематографічний твір тим чи іншим чином підпадає під дані критерії – там або демонструються ''непристойні'' частини тіла, або містяться сцени насильства. Норми, які містяться в законі, не дають чітких рекомендацій, а дають ґрунт для довільного втручання у здійснення права на свободу самовираження є не відповідними вимогам.
Карикатура на "зомбоящик"
   Неочікувано і гостро для народних обранців з законопроектом-доповненням закону ''Про захист суспільної моралі'' постало питання цензури в культурній сфері: потрібна вона чи не потрібна? І навіть ширше й глибше: що робити з культурою?
   Історія цензури стара як світ — скільки існує держава, стільки існує й цензура. Скільки існує кіно, стільки ж на його ''спині'' сидить кровопивця-цензура. Перший фільм було заборонено ще у 1915 р., який називався "Народження нації", що розповідав про історію організації Ku Klux Klan. Причиною заборони фільму стало нібито пропагування расистських мотивів. Але буває деспотія цензури і буває деспотія вседозволеності. Крім кволості, розрідження інтелектуального життя, багато хто не може не відчувати речей, які вже стали буденними: холодної огиди, коли бачиш деяку продукцію вітчизняного ринку, а надто у сфері ЗМІ. Такий мій висновок грунтується не тільки на такому факті, що надано Київськоим інститутом проблем управління ім. Горшеніна за 2008 р.: майже 60% українців вважають, що українським ЗМІ таки потрібна цензура в тому чи іншому вигляді. Передусім це стосується сцен насильства й жорстокості, а також пропаганди кримінального способу життя, демонстрація яких у ЗМІ, як вважають респонденти, має бути піддана цензурі.
   Слід враховувати аргументувати як ''за'', так і ''проти'' цензури за умов сучасної української реальності. Сьогодні в Україні цензура набула анекдотично рекомендаційної форми напівзакону, точніше — недозакону, з якою, проте, дехто бореться вельми вже серйозно. Ще й досі не вщухли пристрасті з приводу таких голлівудських фільмів як ''Бруно'', ''Хостел-2'', ''Пила-7'': як стверджують члени Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі,  додивитися до кінця ці фільми неможливо через надмірну жорстокість, навіть короткі рекламні ролики цих фільмів. Напруга цих пристрастей, підліткове утвердження дорослості нашого суспільства не може не вражати.
Зображення "від мавпи до людини — від людини до свині"
   Зрозуміло, що думка про рішення вищевказаної комісії ухвалюється виключно на особистих уподобаннях її членів на кшталт ''сподобалося — не сподобалося'', не може не виникати. А все через те, що немає критеріїв, неможливо провести чітку межу! Звідси запитання: то хто ж усе-таки повинен опікуватися питаннями цензури і моралі? Ринок? Держава? Ринок у цьому місці — місці його потенційної зустрічі з мораллю — віддалений від моралі найбільше. І ніякого суто споживчого механізму захистити мораль. Це казка, бо заради копійки українцям будуть показувати і розказувати будь-що. Чи означає це, що ініціатива має йти від держави, від влади, яка, будучи владою, якраз і зобов’язана якось управляти інформаційними потоками, впливати на них? Теж сумнівно. Принаймні це фарс, коли така ініціатива йде від влади, якій не вірять! Напевно, мораль повинна даватися взнаки без примусу, немовби сама собою — зумовлена поняттями цивілізації, цивілізованості.
   Цензура впливає не тільки на суспільну мораль, а й на свободу слова. Свобода слова – одне з ключових понять демократичного суспільства, проголошене як українським національним (ст. 34 Конституції України), так і міжнародним законодавством (Європейська конвенція з прав людини, Всезагальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права). Зокрема, ст. 10 Європейської конвенції з прав людини передбачає: «Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів». Слід зазначити, що тлумачення права на вільне висловлювання в сенсі свободи преси здійснило значний поступ завдяки практиці Європейського Суду з прав людини. Більшість конституцій світу, проголошуючи свободу слова, прямо заперечують цензуру, так і ст. 15 Конституції України, яка наголошує: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на  засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як  обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої чинною Конституцією і законами України». Цензура визначається як контроль держави, організації чи групи людей над публічним виявом думок і творчості індивіда. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль.
Зображення "понівечена Конституція України"
   Отож, зважаючи на те, що свобода слова в Україні гарантується національним та міжнародним законодавством, все ж таки необхідно створити дієвий механізм протидії проявам цензури в Україні, щоб реалізація права на свободу слова могла існувати за будь-якої влади та опозиції і не ставала приводом для політичних спекуляцій. Тому, з вище написаного виходить висновок – держава має право на контроль за різного роду медіа-проектами насильницького та порнографічного характеру, але не повинна втручатись у будь-які справи опозиційних ЗМІ та веб-сайтів, аби остаточно не зникнути з політичної мапи світу. Сподіваємось, Україна не встане у ряд країн, де соціальні мережі та вільні від тиску влади ЗМІ були заборонені або ліквідовані. Україна має боронити свободу слова, а не рівнятись на недолугі реформи своїх нерадянських сусідів. Українців не зупинили цензурою, а ні російська царська, а ні радянська влада, тому не хай проросійська ''данєцкая'' влада не сподівається на позитивні результати від своїх псевдо законопроектів. Українська нація сильна, а цензура це не тиск, це передумова соціал-національної революції, яка призведе до відродження України як могутньої європейської держави та українців як могутньої європейської нації.
Автор – Денис Ковальов
(світлини надані сайтом pravda.com.ua)

четвер, 10 листопада 2011 р.

Державна мова як засіб формування національної свідомості українського суспільства

   На сучасному етапі актуальність даної тематики є очевидною, оскільки це обумовлено складними процесами розбудови незалежної Української держави, творення української політичної нації. Мова – це не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність, вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає могутнім засобом зміцнення національної свідомості. У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти. Отже, творення української політичної нації вимагає розв’язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.
Агітаційна листівка "Я розмовляю українською!"
   У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, тривалий час перебуваючи у складі інших держав, українська нація позбулася можливості повноцінно користуватися своєю мовою. Внаслідок заборон і дискримінації, адміністративно-силового тиску, якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною століть, значна частина українського населення, в тому числі етнічних українців, відчужена від використання рідної мови як засобу національної комунікації та головного інструменту консолідації нації. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію в державі.
   Тому зараз, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націотворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави. Усе це актуалізує дослідження стану функціонування державної мови в сучасному українському суспільстві як необхідної умови зміцнення української національної свідомості, важливого чинника консолідації суспільства.
   Статус української мови як єдиної державної мови в Україні був визначений ще наприкінці 1989 р. Законом ''Про мови в Українській РСР'', що створило передумови для поступового відродження мови титульної нації як повнофункціонального засобу спілкування й важливого чинника розбудови соборної Української держави. З прийняттям Конституції України державний статус української мови був закріплений у ст. 10 Основного Закону, яка проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Простір для подальшого утвердження державного статусу української мови відкрило рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. під №10-рп/99 про офіційне тлумачення зазначеної статті Конституції України, згідно з якою державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах суспільного життя, зокрема в роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.
Агітаційна листівка "Українською прикольніше"

   З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи: Держдепартамент із здійснення державної мовної політики у структурі Державного комітету у справах національностей та міграції, Рада з питань мовної політики при Президентові України. Їх діяльність спрямовувалась на створення умов для розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також розвитку і використання мов національних меншин України, задоволення мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
   Виходячи з важливості зазначеної проблеми постановою Кабінету Міністрів України у 1997 р. були затверджені ''Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови'', а згодом у 2003 р. ще однією постановою уряду затверджена ''Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.''. Обидва документи спрямовані на розвиток, підтримку і захист державної мови в Україні. Їх зміст, по суті, визначає основні напрями мовної політики нашої держави та завдання органів влади щодо їх реалізації. Виходячи з вищезазначеного цілком справедливим постають питання: як змінилося становище української мови у суспільстві, якою є сучасна мовна ситуація в державі, і чи можна сьогодні констатувати зміцнення державного статусу української мови як важливого чинника консолідації суспільства, зміцнення національної свідомості?
   Так згідно із даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. українці становили 77,8% загальної кількості населення держави, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 р. українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську – 34,1%, іншу – 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері була: переважно українська – 41,8%, переважно російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6%. Основною рисою сучасної мовної ситуації в нашій державі залишається українсько-російська двомовність з широким функціонуванням російської мови в різних сферах суспільного життя на більшості території країни, що, природно, обернено пропорційно впливає на сферу використання української мови. Причини домінування російської мови в Україні та його наслідки визначається внаслідок взаємодії таких чинників, як багатовікова русифікація, міграція на територію України росіян, фізичне знищення, депортація і вимушена еміграція українців за межі України, створилася вкрай небезпечна і виняткова, суто ''російська'' ситуація, коли не мігранти змушені докладати зусиль проти їх асиміляції корінним народом, а, навпаки, національно свідомі українці змушені захищатися від мігрантів і доморощених збільшовичених перевертнів.
Агітаційна листівка від ВО "Свобода"
   Двомовність в Україні має кілька суттєвих особливостей. Передусім існує розбіжність між етнічною та мовною самовизначеністю, коли значна частина етнічних українців у повсякденному житті для спілкування використовує російську мову. Важливим є той факт, що ще за радянських часів саме російська мова набула статусу мови міжнародного спілкування, який вона продовжує зберігати й нині, забезпечуючи спілкування не тільки між національними меншинами України, а й між народами колишнього СРСР. Ще однією найважливішою особливістю мовної ситуації в Україні є різний мовний статус регіонів, який, насамперед, обумовлюється відмінностями історичного розвитку західної та східної України. При цьому переважна більшість українців західного регіону є україномовною, південного та східного регіонів – російськомовною, центр займає проміжне становище, де нажаль, панує суржик, який аж ніяк не є літературною мовою.
   У такій складній ситуації держава має постійно дбати про баланс інтересів між різномовними групами регіонів. А для цього потрібна виважена мовна політика, спрямована на розширення сфери функціонування державної мови як стрижня, серцевини нації, яка має єднати суспільство в одне ціле, а також гарантування усієї законної поваги прав мовам національних груп з тим, щоб забезпечити їх повноцінний розвиток та лояльність до Української держави як своєї Батьківщини.
   На жаль, в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Через відсутність нового закону про мови, ст. 10 Конституції України не змінила мовну ситуацію, хоча за логікою саме ''узаконення'' функціонування української мови Основним Законом незалежної України мало б докорінно змінити мовну ситуацію в державі, що сформувалася ще за часів існування СРСР (російська мова є домінантною, а українська займає другорядну позицію). Слід зазначити, що відсутність державної підтримки і захисту української мови й культури спричинили посилення процесу русифікації, внаслідок чого на деякі важливі сфери суспільного життя російська мова має великий вплив. Сьогодні в масовій культурі, засобах масової інформації, бізнесі, спорті, інших сферах домінує російська мова. Телебачення фактично стало засобом русифікації народу, зокрема молоді, і не сприяє розвиткові державної мови. Через невідповідність державної політики негативні тенденції домінують на книжковому ринку України, де більшість становлять російськомовні видання. Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Продовжується витіснення української преси російською. Попри те, що Закон ''Про мови в Українській РСР'' вважається чинним і в незалежній Україні, але він не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови.
Агітаційна листівка "Стоп русифікації!"
   Сьогодні більшість важливих сфер суспільства, насамперед діловодство, наука, техніка майже не забезпечені словниками, довідниками, програмами. Мовою комунікацій в Україні є російська, а в системі комп’ютерних комунікацій переважає англійська. До цього часу українською мовою послуговується досить невелика частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. З боку посадових осіб держави постійно порушується чинне мовне законодавство і конституційні вимоги щодо використання державної мови. Переважна більшість державних керівників і управлінців усіх рівнів на сході й півдні країни не вважає своїм службовим обов’язком розширювати сферу застосування державної мови, не вживає її у своїй роботі або й не володіє нею. Це призводить до поширення у суспільстві думки, що знати, шанувати, і плекати державну мову, послуговуватися нею – необов’язково. Практично зовсім не використовується державна мова і в бізнесових структурах.
   Загалом сьогодні відбувається подальше згортання сфери функціонування української мови, а, отже, гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації національної свідомості громадян України, прищеплення чужих стереотипів та навіювання їм почуття меншовартості. Внаслідок цього відбувається розмивання ідентичності української нації, духовне знищення людського резерву, з якого формується українська еліта.
   Враховуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності – процес надзвичайно складний. Поки що політики і суспільство довго і важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. За всі роки незалежності проблема мови є предметом спекуляцій різних політичних сил під час виборчих кампаній. Останнім часом, всупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській. Мовне питання особливо актуалізувалося з ратифікацією нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у травні 2003 р., яка стосується одного з найскладніших питань мовної політики будь-якої країни – проблеми досягнення оптимальності у співвідношенні між сферами та статусом функціонування державної мови та мов національних меншин. Ратифікація Хартії повинна була стати важливим кроком у досягненні Україною цивілізованих європейських стандартів у сфері захисту прав людини у культурно-мовній сфері. Проте в українському суспільстві й політикумі, зокрема, існують різні погляди на цей документ.
Агітаційна листівка "Не руйнуй мову!"
   Досвід зарубіжних країн переконує, що питання державної мови займає провідне місце в процесі формування політичних націй і консолідації суспільства. Однією із традиційних моделей об’єднання націй у Європі, які утворилися в ХІХ – на початку ХХ ст., є формування нації за суто етнічною ознакою на основі так званого ''етнічного націоналізму''. У цьому випадку політична нація створюється переважно з представників якогось одного етносу – чисельно чи політично переважаючої етнічної групи або етнічної групи, що претендує на таке домінування. Формування етнічних націй пов’язане з ''титульним етносом'', тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та державно-політичним атрибуціям владності – території і кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типовій економіко-господарській діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів тощо.
   Слід зазначити, що представники титульного етносу одержують громадянство держави на підставі належності до етносу з усіма свободами і правами, що випливають з цього. З правової точки зору подібна позиція означає нав’язування в обов’язковому порядку всім громадянам держави певних культурно-мовних норм і цінностей домінуючого етносу, що одночасно супроводжується відмовою визнавати за окремими громадянами іншого етнічного походження права особистого вибору культурних уподобань. За цих обставин домінуючий етнос автоматично стає політичною нацією. Інші етнічні групи або взагалі не одержують громадянства й, відповідно, зазнають утисків стосовно своїх громадянських, а особливо політичних прав, або їхні окремі представники приймаються в громадянство цієї держави за особливою процедурою. При цьому однією з необхідних умов отримання громадянства є знання державної (офіційної) мови. Прикладом такого шляху формування політичних націй у сучасній Європі можуть бути, тією чи іншою мірою, країни Прибалтики, зокрема Латвія, Естонія.
   Якщо в подібному контексті змоделювати формування політичної нації в Україні, де, як вже нами було зазначено, ''титульний етнос'' – українці – становить переважну більшість населення країни, цей процес має відбуватися саме на етнічній основі. Отже, в цьому сенсі не підлягає сумніву, що українська мова, як мова найчисленнішого, автохтонного і титульного етносу країни має утвердитися у статусі єдиної державної мови. Саме на цьому наголошують радикально налаштовані націонал-патріотичні сили нашої держави.
Агітаційна листівка ВО "Свобода"
   Водночас слід зауважити, що реальна мовно-культурна ситуація, яка склалася в країні, засвідчує слабкість, розмитість самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації. Як уже нами було зазначено, значна частина етнічних українців у спілкуванні не користується рідною мовою, відчужена від власної культури, байдуже ставиться до проблем її розвитку. Безперечно, цьому сприяла колоніальна політика імперських держав, і в першу чергу Російської імперії, тоталітарного режиму колишнього СРСР, в попередній період розвитку суспільства, спрямована на нищення національної мови, культури, традицій. Але значною мірою це пояснюється і тим, що в незалежній Українській державі так і не була реалізована виважена культурно-мовна політика, спрямована на зміцнення національної свідомості українського народу, консолідацію суспільства.
   Важливим є й інший аспект зазначеної проблеми. Якщо в Україні взяти за основу подібну модель формування політичної нації, то при цьому слід було б визнати за українською етнічною групою особливий статус у суспільстві, змістивши акценти на етнічних цінностях, наслідком чого може бути обмеження культурно-мовних та інших запитів неукраїнських етнічних груп. Але запровадження подібної політики порушує права людини і, жодним чином, не сприятиме консолідації суспільства навколо державотворчих процесів, а, навпаки, створюватиме міжнаціональну напругу і загрожуватиме існуванню самої держави. Тому етнічна модель формування нації скоріше всього не може бути взята за основу, оскільки ніяк не виступає об’єднуючим чинником багатоетнічного українського суспільства, а, навпаки, за певних обставин, може виконати роз’єднуючу роль.
   Україна є багатоетнічною державою, але, на нашу думку, подібна модель для неї є не зовсім прийнятною. На відміну від вищезазначених держав, в Україні є ''титульний етнос'' – українці, корінна і найчисленніша нація, територія основного розселення якої визначила загалом кордони держави і яка дала цій державі назву. Українці кількісно переважають в усіх регіонах країни за винятком лише Автономної Республіки Крим. Тому культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. У будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів. За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її в національно-політичному сенсі – неможливим, оскільки залишається нерозв’язаним питання про її етносоціальну основу. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності, в тому числі у справі державного будівництва.
Агітаційна листівка "Будь собою! Розмовляй українською"
   Вільне опанування всіма громадянами України мови свого громадянства – це, як підтверджує багатовіковий досвід держав світу, запорука міжетнічної злагоди, єдності і стабільності суспільства, ефективного функціонування держави, позитивного її сприйняття як повноцінного і незалежного суб’єкта світової спільноти. Українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини, у свою чергу, мають доброзичливо ставитися до української культури і, в міру можливого, сприяти її відродженню. В аспекті освіти і виховання кожний громадянин України, незалежно від його етнічного походження, має знати державну мову, історію держави, Конституцію України, підтримувати незалежність та поважати її символіку. Україна має бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна батьківщина в існуючих кордонах. За цих умов етнічні меншини об’єднаються у справі державотворення з основною українською нацією, не втрачаючи своєї етнічної самобутності.
   Отже, виходячи з вищезазначеного, нагальною постає потреба формування і реалізації виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, що передбачала б захист і підтримку національної мови, забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати рідну мову і свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави. Якщо вдатися до радикальних дій щодо впровадження української мови, наприклад, шляхом згортання в Україні випуску російськомовної періодики і книжкових видань, чи заборони російських програм на радіомовленні й телебаченні – то попри те, що це веде до порушення прав певної частини громадян, може викликати гострий опір південних та східних регіонів держави, де україномовні громадяни становлять незначну меншість, ще міцніше прив’язати російськомовних українців до інформаційного простору Росії, остаточно вивівши їх з-під будь-якого впливу української національної ідеї. Водночас відмова від активної популяризації української мови серед представників нації сприятиме її поступовому витісненню з усіх сфер суспільного життя російською мовою, а в умовах глобалізованого світу, поширенню ще однієї мови – англійської. Тому в державі потрібно провести низку виважених заходів, які б зміцнювали позиції державної мови.
   Державна мовна політика має передбачати такий важливий аспект сучасної мовної ситуації, як невідповідність мови спілкування національній належності особи. У період ідеологічної та морально-психологічної інтеграції нації важливим є використання певних російськомовних форм українського національного життя, національної культури, що допоможе усвідомити неукраїномовним представникам національних меншин, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Не слід ототожнювати мовну ознаку з почуттям патріотизму, українськості. Через рiзнi обставини громадяни часто не володіють українською мовою, однак при цьому зберігають щирі почуття до України. Чимало з них використовують найменші можливості для оволодіння мовою свого народу, залучають до цього інших i працюють в ім’я українського народу. Влада має всіляко підтримувати готовність значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Подібні заходи поряд із зусиллями щодо популяризації української мови допоможуть підвищити рівень національної свідомості і сприятимуть консолідації української нації.
Агітаційна листівка ВО "Свобода"
   Але найважливішим чинником, що зараз може суттєво впливати на повноцінне функціонування української мови, є зацікавленість держави у вирішенні мовної проблеми. Реалізація державної мовної політики залежить переважно від доброї волі представників державної влади, Президента як гаранта конституційного порядку функціонування мов, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України. Ідея реального закріплення за українською мовою статусу державної може і повинна стати полем об’єднання зусиль партій та громадських організацій, співпраці інститутів громадянського суспільства з владними структурами. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має бути виваженою і послідовною, поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і обережністю в засобах її реалізації.
   Одним із пріоритетних напрямів державної мовної політики насамперед має бути приведення мовного законодавства і практики його застосування у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її ст. 10, і в першу чергу в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоврядування, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України. З метою зміцнення державного статусу української мови необхідно прийняти закон ''Про державну українську мову'', який регулював би особливості функціонування й захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. При цьому державна підтримка мов національних меншин має регулюватися окремими законодавчими актами.
   Невід’ємним елементом державної політики має бути піднесення престижу української мови, зміцнення української мовної свідомості і гідності, розширення сфери функціонування державної мови. Для цього потрібно створити належну нормативну базу підтримки і пільг для україномовних засобів масової інформації, книговидання українською мовою, українського кіно й української пісні – традиційної берегині української мови й історичної пам’яті народу. Для досконалішого володіння мовою за підтримки держави мають бути розроблені різноманітні програми вивчення української мови, а також забезпечене їхнє фінансування. Держава має створити всі необхідні засоби для розширення застосування української мови в усіх сферах життєдіяльності в межах всієї України, захисту української мови від зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації, поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України. Необхідною умовою утвердження належного українській мові статусу в державі та суспільстві має бути затвердження на урядовому рівні єдиних мовних стандартів, норм і правил української мови та українського правопису.
   Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки. Основною рисою сучасної мовної ситуації в Україні залишається українсько-російська двомовність, при цьому продовжується звуження сфери функціонування української мови і відчутно посилюється вплив російської мови на всі сфери суспільного життя, що не сприяє зміцненню української національної свідомості. Це обумовлюється як тривалим домінуванням в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі, так і відсутністю відповідної мовної політики в незалежній Українській державі, яка б сприяла повноцінному впровадженню української мови як державної в усі сфери суспільного життя. Культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. Українська політична нація постає на основі цінностей корінного українського етносу, його мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства – державною мовою. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності у справі державного будівництва. Поки що політики і суспільство довго й важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. Протягом усього періоду незалежності в Україні мовна проблема є предметом спекуляцій різних політичних сил з метою задоволення власних інтересів. В умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, продовження спекуляцій з боку політичних сил навколо мовного питання, намагання штучно його загострити, створення української мовної єдності, беззаперечно, є консолідуючим чинником української політичної нації. Потрібна виважена державна мовна політика, яка б передбачала захист і підтримку національної мови й водночас забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин.
   Таким чином, українська від державної має стати загальнонаціональною мовою в Україні.
Автор – Денис Ковальов
(світлини надані сайтом svoboda.org.ua)