вівторок, 15 березня 2016 р.

Суспільство і тотальна війна

Остаточну перемогу над московським імперіалізмом у самому широкому розумінні може забезпечити лише воєнізоване суспільство, а не тільки армія, навіть якщо остання професійно підготовлена та технічно забезпечена високотехнологічним озброєнням.
   Аналіз військових конфліктів сучасності дає зрозуміти, що успішно протистояти геополітичним гігантам вдається не кадровим військовим формуванням, а саме невеликим групам ідеологічно вмотивованих бійців, що опираються на підтримку включених у процес протистояння широких верств населення.
   Розглядаючи проблему новітньої московсько-української війни, не важко погодитись із тезою про те, що оперувати цифрами тут недоречно. Хоча, варто визнати, що міф про непереможність російської армії, після влучних попадань українських гранатометників, давно заржавів на полях Донбасу...
   Прокремлівські сепаратисти на Сході України на справі являються лише уламком російського імперіалізму, що після подій 2013-2014-х рр. почав умовний процес запалення та інтоксикації організму нашої держави. У той же час, сепаратизм - це зброя яку ми свого часу повернемо проти Московії. Лінія фронту на Донбасі повинна розширитись фронтом в Чечні, Дагестані, Татарстані, Сибірі, Ростові-на-Дону і так далі на південь та схід. Зброї на українських військових складах вистачить на всіх! 
   Отже, така стретегія вимагає всебічної народної творчості та ентузіазму. Ресурси для боротьби не потрібно шукати зверху. Ти, твої друзі та коло знайомих - це найголовніше!
   Я з подивом для себе зрозумів, що у більшості молодих людей у віці 16-18 років здебільшого немає навіть власного комплекту форми (і це після двох років війни!), про серйозніші речі годі і думати. Цей факт говорить про те, що наше суспільство і його найцінніша складова - молодь, поступово відчужується від армії, що загрожує остаточно перетворити останню на державний інститут повністю підконтрольний політикам. Альтернатива відсутня, перемога буде куватись знизу. Якщо державі немає справи до молоді, за неї візьмуться націонал-революціонери...

четвер, 10 березня 2016 р.

Нарис героїчного чину закарпатців

"Не з'їздами і нарадами відбудуємо Україну! Націоналістична Україна повстане як вислід боротьби і самопосвяти", - сказав колись Михайло Колодзінський, визначний діяч УВО та ОУН, начальник генерального штабу "Карпатської Січі" та Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України...
   Сьогодні, напередодні відзначення чергової річниці з дня проголошення державної самостійності Карпатської України, ми зноу згадуємо той героїчний чин мешканців українського Закарпаття, українських патріотів та націоналістів, які чинили відчайдушний опір усіляким гітлерівським зайдам та мадярським окупантам весною 1939-го р. Громадяни Карпатської України стали першими у міжвоєнній Європі народом, що не змирився із анексією, а зі зброєю в руках став на захист своєї свободи від агресії ворога.
   Територія сучасного Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь увійшла до складу Чехословацької Республіки після завершення Першої світової війни. У 1938 р. чехословацька влада пішла на поступки самостійницьким вимогам українців, і 11 жовтня в Ужгороді постав перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який невдовзі очолив Авґустин Волошин – греко-католицький священик і директор учительської семінарії. Для захисту краю 9 листопада 1938 р. в Хусті була створена Організація народної оборони "Карпатська Січ", що нараховувала 10-15 тис. бійців, з яких військовий вишкіл пройшли 2 тис. осіб. В рамках Карпатської січі функціонували жіночі відділи.
   В ніч на 14 березня 1939 р. перші мадярські підрозділи гонведів вступили на територію Карпатської України. Тоді ж Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Рішення було закріплене на засіданні Сойму 15 березня 1939 р., який також обрав Волошина президентом та затвердив державні символи (синьо-жовтий прапор, гімн "Ще не вмерла Україна" та тризуб святого Володимира Великого у сполученні з гербом Закарпаття). Того ж дня, 15 березня 1939 р. Будапешт запропонував Хусту включити територію Карпатської України до складу гортиської Мадярщин, однак Волошин відмовився, тож мадярські гонведи вирішили атакувати без попередження.
   Найбільш кровопролитні зіткнення відбулися на Хустському відтинку фронту, кульмінацією став бій на Красному полі 16 березня 1939 р. Тут карпатські січовики разом з українцями чехословацької армії та молоддю зі Севлюської учительської семінарії організували оборону проти регулярної мадярської армії з танками, літаками, артилерією та важкою зброєю. Їм вдалося вдень затримати агресора, проте вже ввечері столиця Карпатської України впала. Наступного дня мадярські гонведи захопили Рахів, а 18 березня 1939 р. був взятий останній пункт оборони січовиків – селище Воловець. Проте із повною окупацією боротьба не завершилася: потужний партизанській рух діяв до кінця травня 1939 р., а поодинокі підпільники – до січня 1940 р.
   Загалом під час мадярської окупації території Закарпаття збройні сили Карпатської України провели близько 22 великих і малих боїв. Утрати січовиків у них становили до 1,5 тис. осіб убитими, пораненими та полоненими. Втрати противника склали від 100 до 200 убитими та до 500 пораненими. Після поразки Карпатської України ще 4,5 тис. патріотів стали жертвами мадярського терору.
   Ми пам'ятаємо героїчний чин українських патріотів Закарпаття! Слава Україні! - Героям Слава!
За матеріалами ЗОГО “Карпатська Січ”

середу, 9 березня 2016 р.

Де стоїмо: орден та провід

Де стоїмо? В нас уже стільки написалося й наговорилося про "напередодні рішаючих подій", що рука не повертається, щоб написати сьогодні ще раз, оте "напередодні"... Бо річ із цим дороговказом, "напередодні", дуже відповідальна: коли кажеться (або не кажеться), що треба бути свідомим, бо ж наслідки (в одному й другому випадку) далекойдучі. Коли казати раз-по-раз "напередодні", треба бути приготованим, що якась частина енергії, зуживана на труд розбудови й труд на довшу мету, відвязується від дотеперішнього свойого об'єкту діяння, і демобілізується в чеканні на ці "рішаючі події".
   Так є нажаль у нас у багатьох випадках! Казати, що рішаючі події "за горами" в нас ніхто не збирається, але не витягати ніяких нових висновків із того, що діється за останній час – так само було б зле, бо ж ситуація нагально домагається конфронтації з нею... Остаточно, нічого тут другого не видумати: вирішальною буде в цілій справі проблема людей, які погорджують однаково бездіяльним чеканням і, які вічно напружені до скоку, самі не дадуться нічому й нікому заскочити. Тому питанням про активних людей – про видвигання на чоло наших справ усюди того нового типа, що є вже в нас і що його імперативно вимагає момент – мусимо очолити тему: де стоїмо?!
   Український націоналізм репрезентує цього типа в українській дійсності; треба, щоб і в наших лавах найкращі з оцих людей енергії й здорового інстинкту прийшли всюди на вирішальних постах до слова! Бо одне певне – найближче майбутнє ставитиме нечувані вимоги до твердости людей і не менші вимоги до їх здібносте самостійно приймати рішення, кермуючися здоровим відчуттям конечностей. Важкий молот крушить скло, але виковує сталь!
   В умовах займанщини є доволі критеріїв пізнати твердість людини й доволі теж факторів цю твердість викути. Треба, щоб і в тих людей, які хвилево, де вони не були б, не чують на собі молота  –  не бракло цієї конечної твердости, бо йнакше може нам буря завалити неодин дімок із карт. А з другого боку, теоретично мусимо бути приготовлені на те, що наш фронт у часі цієї бурі не буде зорганізованою бойовою лінією, а розкиненими, відірваними від себе відтинками, які будуть, довше або коротше, кожний фронтом для себе – з існуванням єдиного проводу може тільки в моральній площині. Найперші і головні займанщини: 1) можливість розбиття нашого фронту на кілька самостійних баз у кожній із них зокрема; 2) порізання світа здовж і поперек замкнутими кордонами, воєнними бльокадами; 3) брак преси й усякого другого зв'язку; 4) діяння ворожої пропаганди – все це кликатиме в стоголоси за провідниками, що доростатимуть до хвилі! Це мусить бути справжній орден – ті, що вхоплять долю України в вирішальні хвилини в свої дужі руки. Вживаємо слова "орден" тільки для порозуміння в площині світових прикладів...
   Коли йде про моральні цінності, які репрезентує кожний орден – то 3 літери, що є для кожного з нас початком духової азбуки: ОУН – є поняттям настільки конкретним, що слово "орден" не може бути якимсь постулятом майбутнього...
   Вимогою майбутнього може бути вічний гін самодосконалення, заздрість за чистоту власних лав і політична зрілість стрінути хвилі, що грядуть!
   Український орден не мусить бути, не є й не буде великий числом, але ці люди, що до нього увійшли, мусять бути тверді, не боятися вмерти, знати, чого хочуть, і мати одну сильну віру, яка дасть їм отой непомильний інстинкт, що властивий расам провідників. Вони мусять мати горде самопочуття свойого вибранства й самопевности, в них мусить бути врешті тверда моральна дисципліна, яка не дозволить їм зійти на манівці отаманії, хоч би їх найвищий провід, точніше – його екзекутиви, були довше чи коротше фікцією. Цей провід може бути хвилево так чи інакше зліквідований, у тюрмі, або тровлений у глибокому підпіллі, може хвилево не мати доступу до батьківщини – цього всього можна очікувати. В серцях ордену цей провід має бути найбільшими святошами. Самі ж люди мусять мати те стовідсотково певне почуття, що за кожного з них стане й провід, і останній член ордену – всі вони разом творять спільноту, в якій панує здорова солідарність еліти!
   Суворість і нетолерантність, скорість і категоричність рішень, відвага казати "так" або "ні", а не "так" або "так"; подавання нації правда до вірування, а не до роздумування – ось дальші вимоги для тих, що вхоплять керму української історії. Українська революція мусить бути вільна від невимовлених або недосказаних заповідей! В неї мусить бути вміння створити певні сакральні (священні) поняття – нація, суверенність, революція, надати цим поняттям єдиний і повний зміст, і оперувати ними з фанатизмом і такою "однобічністю", щоб вхопилися за голови всі "інтелігентні" обєктивісти й професори від політики!
   Отже такий орден може творитися передусім на підставі добору характерів. Цей добір відбувається в свойому найосновнішому правилі так односторонньо на принципі характерности, що це може бути навіть коштом інтелігенції (коли розуміти під нею тільки конкретне набуте знання) поодиноких носіїв ідеї. Це не значить, що цим звільняється когось від обовязку вчитися й учити. Маємо тільки відвагу сказати, що не боїмося закидів ні сьогодні ні завтра, що між нами мало шанобливих професорів – бо цього не боялися всі еліти! І тільки рухи, що не переростають стадії ідеольогічних гуртів і не ведуть революційної боротьби за владу – не мають потреби ставити на такі крайності. З другого боку, з таким самим притиском кажемо, що ті характери не будуть орденом, коли їх не зобовязуватиме інтелігентність і знання. Сама їх приналежність до ордену, вимоги, які стоять перед тими, що керують суспільним життям – кажуть їм учитися! Інакше ці люди не характери, бо ставлиться легковажно до святих завдань служби нації. Орден вимагає від свойого члена перш за все характеру; член ордену свідомий, що його дальше досконалення – це синтеза школення характеру й інтелекту. Важно тільки розрізнити, що школення й самошколеннн в ордені має ясно окреслені стимули та цілеве назначения, і тому воно не має нічого спільного з безплідною інтелектуальщиною.
   Коли на українських землях в умовинах займанщин, ці принципи добору стали вже більше або менше самозрозумілими, то тепер вони домагаються свойого права всюди й серед українських націоналістичних лав поза Україною. Бо за цим кличе хвилина, в обличчі якої стоїмо! Це правда, що закордонні пости, головно, де ходить про стик із чужинцями, вимагають великої інтелігенції й знання, але така сама правда, що служба справі закордоном в умовинах частої ізольованости, відірвання від етосу боротьби на рідному грунті, в умовинах тієї переборщеної, але коли йде про слабі характери то вповні слушної, правди, що "політика псує характер" – ця служба вимагає характеру й ще раз характеру!
   Маємо здобути й удержати владу в Україні! Для цього потрібно боротьби й ще раз боротьби! Для цього потрібно здорових нервів, безоглядности й здібности ставити у великій, грі на "пан, або пропав". Моментові влади й боротьби підпорядковуємо все – отже в людях глядимо перш за все за прикметами, які для цієї влади й боротьби найважніші. Тому буде найприроднішою в світі річчю, коли революційні дні в Україні приведуть із села й з фабрик у місто до революційних штабів у великому відсотку нашого здорового, нічим не здеморалізованого, довго спутаного – українця "з низів", що почне надавати свій стиль революції. Щоб цей елемент уповні сповнив свою ролю, він мусить бути підготованим і інтелектуально. Ця підготовка потрібна ще для одного: щоб зуміти притягти в процес ставання української державности й могутньости – інтелігенцію тих, які не мають більше нічого, крім неї.
   Коли приглянутися сучасним елітам націоналізму в других країнах, то кидається у вічі їх нехіть до так званих відірваних правд. Вони всі свищуть на шабльонові догми! Їх не манять ідеали "раїв" майбутнього! Усіх ущасливлювачів світа, що захвалюють один одинокий середник для осягнення блаженности – вони нагнали на сто чортів, як шарлятанів? Не вірять у непомильні науки й у незмінимі програми – а вірять у боротьбу! Не має. для них одноразового визволення – хай воно буде політичної, господарської чи моральної натури. Бо життя повне противенству а людині чину призначений вічний труд зводити ці противенства до рівноваги. Таке ж розуміння своєї ролі в українського ордену розвязує його відношення до часто видвиганого в нас, як кардинального, питання програми.
   Наша ідеольогія, світогляд розбудовані на зараз доволі добре, так само програму маємо... Отже маємо основні вихідні заложения й метові назначения нашого руху та основні шляхи їх реалізації. Сьогодні в цій площині треба не готових подрібних рецептів на майбутнє, а ще деякої розбудови цих заложень і назначень. Мусимо тепер класти головну увагу на плян діяння, плян боротьби, а отже не протиставлення програмовості, але відповідне її розуміння...
Автор – Ярослав Оршан

четвер, 3 березня 2016 р.

Хвороба європейської культури

Говорячи про цінності особистості і новий реалізм, нам вже доводилося вказувати на особливий характер, властивий культурі і мистецтву в сучасному світі. Сьогодні варто розглянути європейську культуру з дещо іншої точки зору, головним чином для того, щоб зрозуміти, яке значення може мати ця приватна сфера, нас цікавить особливий тип людини.
   Щоб проілюструвати зв'язок, який існує між мистецтвом і культурою останнього часу і процесом розпаду в цілому, можна звернутися до основного положення, висунутого Крістофом Штедінґом в своїй роботі "Імперія і хвороба європейської культури", в якій досить докладно розглянуті походження і характеристики культури, що сформувалася в Європі після заходу її традиційної єдності. Пан Штедінґ розкриває, що відправною точкою для зародження цієї культури стало роз'єднання, нейтралізація, емансипація і абсолютизація приватних сфер, які були раніше органічними частинами єдиного цілого. Однак особливу увагу він приділяє тому центру, який ставив форму для всього існування цілком та повністю, що надавав сенс життя і забезпечував в повній мірі органічний характер, в тому числі і культурної сфери. Позитивний і необхідний прояв цього центру на політичному рівні автор співвідносить з принципом імперії, що розуміється не тільки в суто світському (тобто в вузько політичному), але і в духовному сенсі, який він зберігав ще за часів середньовічної європейської ойкумени і який мав першорядне значення в політичної теології великих ґібеллінів і того ж Данте Аліґ'єрі.
   В Європі цей процес розпаду, колишній, як зазвичай, є наслідком втрати різних вищих точок відліку і торкнувся, в тому числі, зазначену сферу діяльності, яка мала 2 взаємопов'язані причини. Перша полягала в своєрідному паралічі ідеї, перш ніж служила центром тяжіння для всього навколишнього, що складало європейську традицію, що супроводжувалось помутнінням, матеріалізацією і занепадом імперського принципу та його колишнього впливу. Другою причиною, настільки тісно пов'язаної з першою, що проявляються вони практично одночасно і виглядають як певне ціле, став відцентровий рух, роз'єднання і автономізація приватних сфер, що було обумовлено саме ослабленням і зникненням початкової сили тяжіння. З політичної точки зору, відомим наслідком цього процесу, на якому ми не будемо тут зупинятися, став кінець загального єдності, яка в суспільно-політичному сенсі, незважаючи на широку систему окремих автономій і наявні тертя, була колишнім європейським світом. Зокрема, сталося те, що Штедінґ називає "швейцарізацією" або "голландізацією" територій, раніше органічно включених в імперське ціле, а отже сталось партикуляристське дроблення, яке зазвичай супроводжується зародження національних держав. В інтелектуальному плані це з усією неминучістю мало призвести до виникнення розколотої, "нейтральної" культури, геть позбавленої всякого об'єктивного характеру...
   Дійсно, саме такі є сьогодні генезис і панівний характер культури, науки та мистецтва, що переважають в сучасну епоху. Однак тут не місце для більш докладного аналізу цього питання! Якщо повернутися до сказаного про сучасну науку і її прикладне застосування, можна було б легко відшукати в даній сфері риси того, що стало автономним самому процесу, які не контрольовані і не стримувані ніякою вищою інстанцією, яка була б здатна обмежити і направити в задане русло. Тому нерідко створюється враження, що науково-технічний розвиток, образно кажучи, тримає людину в їжакових рукавицях, нерідко заганяючи його в тяжкі, непередбачені і повні несподіванок обставини. Зайве навіть нагадувати тут про такі аспекти сучасної науки як крайня спеціалізація і відсутність вищості,, що об'єднує принципи, настільки вони очевидні... Це природні слідства однієї з догм прогресистської думки, що відстоює "свободу науки" і наукових досліджень, які не підлягають жодним обмеженням, що, в свою чергу, є просто злегка пом'якшеним способом виправдати і узаконити цю розрізнену діяльність.
   Цій "свободі" відповідає практично таке ж значення, більш відома як "свобода культури", звеличувана нібо якесь "прогресивне" завоювання, що також відкриває шлях руйнівним процесам, які йдуть на повну силу в неорганічну цивілізації за для завоювання (все це є цілком протилежнм тій свободі, яка, на думку Джамбатісти Віко, була властива "героїчним періодам" колишніх товариств). Одним з найбільш типових виразів цього прагнення нової культури до "нейтралітету" є протиставлення культури політиці. Відстоюється ідеал чистого мистецтва і чистої культури, які не повинні мати нічого спільного з політикою. У діячів культури, котрі намагаються відстояти лібералізм і культурний гуманізм, цей розрив нерідко обертається прямою опозиційністю. Добре відомий тип інтелектуала або гуманіста, що зазнає критики по відношенню до всього, що має хоча б найменший зв'язок зі світом політики: з ідеалом і авторитетом держави, суворою дисципліною, війною, владою і пануванням - майже істеричну нетерпимість, навідріз відмовляючись визнавати за подібними ідеями якусь або духовну або "культурну" цінність. В результаті окремі культурологи прагнуть категорично відокремити "історію культури" від "політичної історії", перетворивши першу в абсолютно самодостатню наукову сферу діяльності. Звичайно, антиполітичний пафос і відчуження, які властиві "нейтральним" культурі і мистецтву, багато в чому виправдані деградацією політичної сфери, тим низьким рівнем, на який скотилися політичні цінності останнім часом. Однак, крім цього, мова йде про якусь принципову позицію, завдяки якій ніхто вже не помічає аномалії подібної ситуації, оскільки "нейтральний" характер став основною рисою сучасної культури...
   Тож, щоб уникнути непорозумінь, має сенс уточнити, що протилежною ситуацією, за якої слід визнати нормальний і творчий характер, є не те положення, при якому культура ставиться на службу державі і політиці (тут, як і вище, ми використовуємо це поняття в сучасному здеградованому сенсі), але така ситуація, коли єдина ідея, в якій втілений основний, центральний символ даного суспільства, виявляє свою силу і одночасно надає відповідне, нерідко незримий, вплив як на політичну сферу (з усіма властивими їй, далеко не тільки матеріальними, цінностями, як це буває в сучасній державі), так і на сферу мислення, культури і мистецтва; це виключає будь-який розкол або принциповий антагонізм між культурою і політикою, а отже, і необхідність зовнішнього втручання.
   З огляду на повну відсутність сьогодні цивілізацій органічного типу і майже беззастережне торжество процесів розпаду у всіх сферах існування, подібна ситуація видається практично немислимою, і єдиною, хоча й фатальною (оскільки сама по собі вона є помилковою і згубною), альтернативою виявляється або "нейтральна" позиція мистецтва і культури, позбавлених всякого вищого узаконення і значення, або прислуговування воістину виродковим політичним силам, як це відбувається при "тоталітарних режимах", особливо тих, які були сформовані під впливом теорій "марксистського реалізму" і супутньої полеміки проти "декадентства" і "відчуження" буржуазного мистецтва.
   Як ми вже говорили, розглядаючи проблему "цінностей особистості" та їх подолання, природним результатом, що випливають з цього відчуженого характеру мистецтва і культури, стає суб'єктивізм, тобто повне зникнення в цій сфері об'єктивного і безстороннього стилю і, в більш загальному сенсі, втрата всякого вимірювання глибини...
Автор - Юліус Евола

вівторок, 1 березня 2016 р.

Хто володіє інформацією, той володіє світом

Ми живемо в епоху постмодерну, коли первісну роль відіграють не якісь умовні матеріальні цінності, а семе те, що не можливо взяти до рук, а саме інформація та інтелект! Існує дуже влучна приказка на цю тематику: "Хто володіє інформацією, той володіє світом!". Цю фразу, яку ми так часто звикли чути зідусіль, що й ніхто точно не пам'ятає, яка видатна історична постать сказала ці слова...
   А проте, витоки даного висловлювання лежать не у такому далекому минулому, як наприклад латиснькі висловлювання римських полководців чи давньогрецьких філософів. Однак і тут не обійшлося без відомих дотепер закулісних сил. Вважається, що ця фраза, стала знаменитою завдяки прагненню єврейських заможних магнатів з династії Ротшильд першими дізнаватися новини. Саме це їхнє прагнення, а також єдине (крім грошей!) хобі - розведення поштових голубів - одного разу допомогло їм зробити ціле багатство! Це було в 1815 р., коли після тріумфального повернення Наполеона І Бонапарта, так званих "100 днів", фондові біржі чекали результату вирішальної битви при Ватерлоо. Чекали його і брати Ротшильди: Натан - в Лондоні, а Якоб - в Парижі, попередньо неабияк поповнивши свої голубники в північно-західній Європі. Початок битви явно було за французьким імператором, про це сповістили Лондон. Але спостерігачі не передбачали, що на допомогу армії генерала Артура Веллінґтона прийде прусський корпус Гебхарда фон Блюхера, який і вирішить результат бою...
   Наполеон І Бонапарт був повалений. Голуби з шифрованими донесеннями про це були терміново відправлені Ротшильдам. Вранці Натан Ротшильд уже журився з приводу успіхів французького імператора і продавав свої акції. Той же трюк виконав в Парижі і Якоб Ротшильд. На біржі почалася паніка - адже Ротшильди, які всі новини дізнавались першими, продавали папери. Продавати почали всі, стався обвал англійських, австрійських, прусських цінних паперів. А в цей час агенти Ротшильдів скуповували ці ж папери за безцінь! Тільки через 2 доби на біржі дізналися, що насправді Наполеон І Бонапарт битву програв. Люди втрачали все майно, а Ротшильди за один день заробили 40 млн. фунтів стерлінгів і стали володарями значної частини британської економіки.
   І це тільки початок історії головних ляльководів... Сьогоднішні реалії куди складніше, проте політичні процеси здійснюються не без їх участі.
Автори - Друг Арій та Ревуч Січовий