вівторок, 25 червня 2013 р.

На захисті Естонії

На постсовєцькому просторі про події листопада 1939 р. – серпня 1940 р. у Фінляндії та Естонії відомо дуже мало – не більше ніж "Зимова війна" СРСР і Фінляндії та оксамитова про радянська революція в Естонії. Нажаль, більшість істориків України, а тим паче Росії та її сателітів – Білорусі та Казахстану, не зважають на те, що протягом вказаного вище періоду у Фінляндії та Естонії нації боролись за самовиживання, самостійність та незалежність власних держав проти червоної московської комуни.
   Однак де взятись розумним, якщо при владі дурні, або ще гірше – блатні кримінальні холуї?!
   Та як би там не було… Відгриміла "Зимова війна" і совкові потуги з непокірної Фінляндії переключились на більш маленькі та вразливі прибалтійські самостійні Естонську, Латвійську та Литовську республіки. Й. Сталін з партійної номенклатурою у московському Кремлі готували, зокрема для Естонії безболісну та беззбройну оксамитову революцію. Мета була проста – до влади замість демократичного пронаціоналістичного уряду Ю. Улуотса мали прийти маріонетки з нещодавно забороненої Комуністичної партії Естонії.
   7 червня 1939 р. в Берліні міністром закордонних справ Естонії К. Сельтером і райхсміністром закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною та Естонією".
   Пізніше, 23 серпня 1939 р. в Москві було підписано "Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР", секретним додатковим протоколом до якого були розмежовані сфери обопільних інтересів СРСР і Німеччини у Східній Європі. При цьому Естонія була віднесена до сфери інтересів СРСР.
  Як відголоском пакту Молотова-Ріббентропа, 28 вересня 1939 р. в Москві став підписаний "Пакт про взаємодопомогу між СРСР та Естонською Республікою", за яким СРСР одержав у своє розпорядження кілька військово-морських баз на естонській території на південному узбережжі Фінської затоки.
 Після неоднозначної псевдоперемоги у "Зимовій війні" московський уряд більшовиків знов повернувся до Естонії. 4-7 червня 1940 р. війська Білоруського Особливого, Калінінського і Прибалтійського військових округів були підняті за тривогою і під виглядом навчань почали зосереджуватись у кордону з прибалтійськими державами, одночасно в стан бойової готовності були приведені радянські гарнізони в Естонії.
 9 червня 1940 р. нарком оборони СРСР С. Тимошенко направив командувачу Червонопрапорним Балтійським флотом В. Трібуцу цілком таємну директиву №02622, в якій зазначалось, що 12 червня 1940 р. флот СРСР повинен забезпечити блокаду Естонії (як і решти країн Прибалтики) з моря і не дати Фінляндії та Швеції прийти на можливу допомогу. Також наказувалось забезпечити блокування повітряного сполучення і проведення операцій з висадки десанту СРСР в Таллінні і Палдіскі. З 9 на 10 червня 1940 р. в Ленінграді був зданий в друк "Короткий російсько-естонський військовий розмовник", тематика якого зводилася до лексики опитування полоненого, перебіжчика або місцевого жителя командиром РСЧА.
   16 червня 1940 р. в "Заяві уряду СРСР до уряду Естонії" естонська сторона була звинувачена у невиконанні "Пакту про взаємодопомогу" і їй було запропоновано невідкладно сформувати в Естонії лояльний до більшовиків уряд, а також, щоб було негайно забезпечено вільний пропуск на територію Естонії радянських військових частин для можливості здійснення "Пакту про взаємодопомогу".
  О 10 годині ранку 21 червня 1940 р. у Таллінні розпочався мітинг на площі Свободи. Мітингувальники тримали в руках плакати з написами: «Вимагаємо створення уряду, який би чесно виконувало договори, укладені з Радянським Союзом!» і «Вимагаємо робочим роботу, хліба і свободи!». Кількість мітингувальників складала до 5000 осіб, серед яких більшість складали робочі радянських військових баз і громадяни СРСР. Також на площі були присутні радянські військові підрозділи. З промовою виступили представник профспілок О. Пярн і представник радянської армії. Після закінчення виступу проспівали "Інтернаціонал".
  Однак мирно звалити легітимний уряд Пятса-Лайдонера-Улуотса більшовицьким зайдам не вдалось. Частина демонстрантів, у супроводі радянських броньовиків, попрямувала від площі Свободи до центральної в'язниці Таллінна, де окрім 27 політичних, було звільнено 274 кримінальні в’язні. До вечора 21 червня 1940 р. колона демонстрантів повернулася на площу Тоомпеа біля талліннської ратуші, де на головній вежі Естонії – Довгий Герман – був знятий державний синьо-чорно-білий прапор Естонії і вивішено червоне ганчір’я. Близько опівночі по радіо було оголошено склад нового маріонеткового уряду на чолі з комуністом Й. Барбарусом.
  Вніч з 21 на 22 червня 1940 р. в Таллінні, Палдіскі та Маарду розпочались запеклі бої захисників естонської незалежності та колишнього уряду проти радянських військових частин і загонів естонського союзу трудівників. Члени добровольчої воєнізованої організації "Союз оборони Естонії" (ест. Kaitseliit) почали проводити арешти комуністів та радянських нелегалів. Почалась організована з-за кордону несанкціонована громадянська війна.
Пісня естонського гурту Loits присвячена Soomepoisid
   Вже на ранок 23 червня 1940 р. про примусове призначення комуністичного уряду і початок масових збройних протестів у Таллінні, Палдіскі та Маарду знали не тільки громадяни Естонської Республіки, але й уряди сусідніх країн – СРСР, Фінляндії, Латвії та Швеції. Повітові дружини "Союзу оборони Естонії" у Нарві, Тарту, Пярну, Курессааре, Гаапсалу, Пайде, Петсері і Кярдлі почали захоплювати відділи поліції та муніципалітети аби не допустити до влади прорадянські сили. Однак на більшості території Естонії, де стояли багатотисячні озброєні загони РСЧА (повіт Іда-Вірумаа з Нарвою, повіт Сааремаа з Курессааре, повіт Гіюмаа з Кярдлою, повіт Гар’юмаа з Таллінном, повіт Пилвамаа, повіт Вирумаа та повіт Петсерімаа з Петсері) дії естонських борців за незалежність були зведені нанівець кількома сотнями пострілів з гвинтівок Мосіна. Прикордонні повіти вже належали совєцьким зайдам та оскаженілій голоті.
  Тим часом решта повітів ще вільної від червоних окупантів та їх помічників Естонії чинила опір більшовицькій комуні. Протягом 24-28 червня 1940 р. у Тарту, Пярну, Вільянді, Гаапсалу, Валзі, Раквере та Йиґеві місцева влада перейшла до рук активістів "Союзу оборони Естонії". У Таллінні та його передмістях колишні представники "Естонського союзу учасників Визвольної війни" (ест. Eesti Vabadussõjalaste liikumine) захищали північно-східні райони міста – південне узбережжя Фінської затоки – Віімсі, Уускюла, Піріта, Мууґа та Маарду. У ці портові райони нова "червона" влада Естонії не лізла, так як головним завданням уряду Й. Барбаруса було організувати вибори до парламенту, аби остаточно легітимізувати радянізацію маленької прибалтійської країни. Тому воєнізовані загони червоних облаштовувались у Таллінні та Палдіскі – морських воротах Естонії.
   Пам’ятаючи звірині пазурі більшовицької Москви на допомогу естонських братам 30 червня 1940 р. вирушили фінські добровольці, які хотіли зупинити червону наволоч і тут, у невеличкій прибалтійські країні. Зранку 1 липня 1940 р. з західного порту в Гельсінкі вийшов пасажирський паром у напрямку південного узбережжя фінської затоки. Пасажирами парому були 480 перевдягнутих у цивільне активісти фінського "Корпусу самооборони" (фин. Suojeluskunta) та 70 членів молодіжної націоналістичної організації "Синьо-чорні сорочки" (фін. Sinimustat/Mustapaidat), які мали при собі валізи з військово-польовим вбранням та легкою зброєю  – пістолет "Лагті L-35" (фін. Lahti L-35) і радянський трофей – ручна осколкова граната Ф-1.57-Г-721. Паром з фінськими добровольцями досяг Таллінна за 6 годин.
  Так повелось, що естонські історики завжди називали своїх добровольців, яки приймали участь у війнах на боці Фінляндії – "фінськими хлопцями" (ест. Soomepoisid). Цього разу, десант фінських добровольців, який приєднався до боротьби з червоними окупантами в Таллінні утворив батальйон, якому лідер "Союзу оборони Естонії" Й. Орасмаа дав назву Soomepoisid I. pataljon за те, що тепер фіни допомагають естонцям відвойовувати незалежність.
 Батальйон фінських добровольців по прибуттю парому в порт Таллінна зустрів шалений опір загонів РСЧА, що охороняли порт, які вже знали через свою розвідки про дії фінів. На допомогу фінам підоспіли активісти "Союзу оборони Естонії", які до цього не мали змогу активно битись в центрі Таллінна. Фіни та естонці намагались відбити атаки вояків РСЧА, які вже подали сигнал на радянську військово-морську базу в Палдіскі. На ранок 2 липня до Таллінна увійшов 3-х тисячний стрілкові-винищувальний полк РСЧА, який одразу почав трощити бакалійні та продуктові кооперації навколо талліннського порту аби не дати об’єднаним фінсько-естонським загонам запастись фуражем та відступити.
   В подіях кінця червня – початку липня 1940 р. жодна політична партія Естонії та навіть уряд і президент участі не брали – всі вони спостерігали, чи подужає більшовицька каральна машина національний опір естонців. Нажаль, саме через спостерігання за подіями, збройний масовий опір окупанту почав згасати. В ніч з 3 на 4 липня 1940 р. прикордонні частини РСЧА, які донедавна здобули Нарву та Петсері, увійшли в Тарту, Раквере, Гаапсалу, Вільянді, Йиґеву та Пярну. Націоналістична влада, яку утримували в цих містах представники "Союзу оборони Естонії" перейшла до червоних. Близько 3 тис. націоналістів та тих, хто їм співчував, було відправлено до прикордонної в’язниці у Яанілінн.
 Залишились непокірними тільки кілька охоплених національним повстанням районів Таллінна і повітові міста Рапла та Пайде. Головні бої жовнірів Soomepoisid I. pataljon відбувались 2, 3 та 4 липня 1940 р. у талліннських припортових районах Каламая, Коплі, Кар’ямаа та Палйясааре. Тут фінські добровольці та естонські загони "Союзу оборони Естонії" мали знищити паливні доки, які використовували радянські військові судна. Командири РСЧА зігнали на захисні барикади в доки багато беззбройних робітників талліннського порту, позаду них мали стояти вишколені в зимових боях з Фінляндією бійці РСЧА.
   Бої були не рівні. На ранок 4 липня 1940 р. “червоний” прем’єр-міністр Естонії Й. Барбарус дав наказ поліції Таллінна та військовим частинам естонської армії, яка базувалась в Маарду дати відсіч інтервентам та “фашистським” контреволюцінерам. Протягом дня у портових районах Коплі, Кар’ямаа та Каламая було знищено до 500 націоналістів та 300 фінських добровольців, захоплено в полон 150 активістів "Союзу оборони Естонії" та 45 фінських добровольці. Залишились непокірними лиш 200 націоналістів та фінських добровольці в районі Палйясааре, які тримали оборону району до ранку 5 липня 1940 р.
  А вже на ранок 5 липня 1940 р. президент К. Пятс нарешті виступив з заявою, яка засуджувала дії активістів "Союзу оборони Естонії" та фінських “інтервентів”. Крім того президентом Естонії було підписано "Указ про проведення позачергових виборів до Державної думи Естонії (ест. Riigivolikogu) та про формування нового складу Державної ради (ест. Riiginõukogu)", а також віддав наказ уряду про вжиття необхідних заходів для забезпечення прискореної організації проведення виборів та ліквідації націоналістичних заколотів у Таллінні, Раплі та Пайде. В ніч з 5 на 6 липня 1940 р. близько 100 активістів "Союзу оборони Естонії" та 50 фінських добровольців були вимушені сісти на човни і відплисти по інший бік Фінської затоки.
 14-15 липня 1940 р. було проведено позачергові парламентські вибори на однопартійній основі. У бюлетенях були лише прорадянські кандидати. Обраний таким чином парламент рішенням від 21 липня 1940 р. проголосив Естонську Радянську Соціалістичну Республіку. А 22 липня 1940 р. депутати обох палат естонського про радянського парламенту виступили із заявою про прийняття ЕРСР до складу СРСР. 6 серпня 1940 р. ЕРСР була включена до складу СРСР. Заарештовані заколотники-націоналісти, активісти "Союзу оборони Естонії", та фінські добровольці одразу ж були вивезені з території ЕРСР до РРФСР. Подальша їх доля на сьогодні не відома.
  Але факт залишається фактом – фіни завжди намагались побороти червону більшовицьку московську гідру, як у себе вдома у 1918-1921 рр. чи у 1939-1940 рр., так і у сусідів естонців. Сьогодні на лісовому цвинтарі в Таллінні кожен відвідувач може побачити гранітну стелу, над могилою захисників естонської незалежності 1940 р., серед яких є й імена фінських добровольців, жовнірів Soomepoisid I. pataljon – так звані "фінські хлопці".
   Вічна слава героям!
Автор – Денис Ковальов

субота, 22 червня 2013 р.

Безхребетна нація

Україна – найбільша і найбагатша держава Європи, однак її громадяни, в першу чергу українська нація, зубожіють в злиднях, порпаються в окупованому інформаційному просторі, традиції та автентична культура занедбана. Хіба це окраса України? Ми маємо вже сьогодні, зараз, визначити для себе шлях у наше майбутнє, відкинути всі існуючі протиріччя! Досить бути лише свободівцем чи ПУшником, бути тільки активістом АО чи незалежним націоналістом! Саме через цей розбрат вороги української нації (Януковичі, Азарови, Калєсніченки, Царьови, Симоненки, Бондаренки, Богословські, Яценюки та багато інших) ґвалтують нашу свідомість та неньку Україну!
   Перед тим, як розпочати виклад статті, хотілося б попередити читачів, що автор є українським націоналістом і виступає проти імперіалістичних, совкових та українофобських позицій і вимагає об’єктивної критики!
  Отже почнемо! Українська нація віками (після загарбання Петром І та Йозефом ІІ українських земель у XVIII ст.) прагнула незалежності шляхом утворення власної Української Соборної Самостійної Держави, і хай як би там не говорили різні “знавці” про походження українців та спадковості Русі, незалежність та державність Україна змогла здобути завдяки революції 1917-1921 рр., хоч і на тривалий час. Наші одвічні вороги – москалі (не росіяни, а власне москалі імперіалісти та гнобителі з Московії!), ляхи (не поляки, а ляхи-кресовики з Варшави!), мадяри (не угорці, а мадяри-ірридентисти з Будапешту), румуни (не молдовани та влахи, а румуни-монархісти з Бухаресту) за нагоди внутрішньополітичної кризи листопада 1918 – квітня 1919 рр. вдерлися в терени вільної України і почали кричати на весь світ, що це їх колишня одвічна земля!
  А що ж в цей час робили українці? Українська нація була знекровлена битвами Першої світової війни, а тому, розпочати вдалий, а головне масований наступ на окупантів з усіх сторін було неможливо. Сусіди-вороги окрім військового загарбання українських не своїх земель займались інформаційним забрудненням: червоні москалі задобрювали український пролетаріат та селянство комуністичною псевдосоціалістичною утопією держави-комуни суспільного добробуту, білі кацапи з української Кубані та Донщини прагнули повернути монархію та відновити панщину, ляхи за допомогою Франції вдерлися до Галичини пропагуючи Східні Креси і навертаючи українців у східних поляків, мадяри та румуни як гієни отримали лише кістки України після підписання мирних договорів у Версалі, Ризі та Вашинґтоні. Хоча мадяри вдерлись в Україну лише восени 1938 р., до того їх кістка належала чехам.
 Нова українська національно-визвольна революція розпочалась не в Києві, і не у Львові, а у Хусті, на Красному полі, коли молоді вояки "Карпатської Січі" почали боронити молоду нову українську державу проти голодних мадярських окупантів в березні 1939 р. Продовжили цю революцію батальйони "Nachtigal", "Roland", ДУН і похідні групи ОУН, які восени 1942 р. реорганізувались в УПА і боронили Україну до середини 1950-х рр.
  Так звана "революція на граніті" 1990-1991 рр. була мирною, без пролиття крові українців чи окупантів, які не втекли до Москви чи Тель-Авіву, а залишились тут, аби в новій псевдо українській формі панувати.
  Так і було до листопада 2004 р., коли через численні фальсифікації під час президентських виборів українці знов розпочали мирну "помаранчеву" революцію. Режим україножерів (так звані данєцкіє бандіти) не був подоланий чи знищений, у в’язниці ніхто не сів, україноненависники причаїлись – до реваншу 2010-2012 рр.
  У січні 2010 р. Президентом України став бандит-україножер Віктор Янукович, який одразу розпочав тиск на все українське – конаючу економіку, культуру, мову, традиції.
  Що ж далі? Коли українська безхребетна нація знов постане? Коли відбудеться революція українців, які не затушують, а знищать вщент окупантів?
  Сьогодні засоби виробництва повністю поділені між великими власниками – Ахмєтов, Коломойський, Янукович, Фірташ, Колєсніков, Клюєв. Залишилися деякі солодкі рештки державної власності. Уряд україножерів понад усе прагне приватизувати (радше відібрати в українців!) головне багатство нації – землю. Власне, вона і так вже розпайована і поділена між потужними землевласниками-орендаторами, головне ввести і узаконити порядок купівлі-продажу та не допустити до нього пересічних українців. З цим завданням влада впорається, адже серед політичних еліт – і тих, хто при владі, і тих, хто тимчасово в опозиції, щодо земельного питання існує повний консенсус. Логіка капіталізму па-данєцкі вимагає перетворення землі у товар.
   Чому ж українська нація мовчить? Чому через якесь не велике підвищення ціни на проїзд у громадському транспорті бразильці розпочали багато мільйонні народні протести та масові заворушення? Коли в Запоріжжі, Січеславі, Полтаві, Вінниці чи Львові піднімається тариф на проїзд у громадському транспорті на 1 грн. чи навіть 1 грн. 50 коп. – ми мовчимо, ніби так треба? Це покращення життя вже сьогодні?
   Досі влада ігнорувала трудовий капітал – українську націю. Впоравшись із заводами і землею, олігархи згадали і про людей. Встановлення контролю над робочою силою або навіть над усім населенням України з боку пануючого класу є системним і неминучим – згадайте історію – Німеччина 1920-х рр., Велика Британія середини ХІХ ст., Франція 1918-1940 рр., СРСР від 1922 до 1991 рр. Передусім, встановлюється контроль над народженням і життям людини – впроваджується страхова медицина (у деяких країнах), точніше, підтверджується її фактичний платний статус, тривають маніпуляції з виплатами з народження дитини. Посилюється контроль над свідомістю через реформу освіти. Кількість вишів скорочується, академічна незалежність ліквідовується, замість єдиної державної мови – кілька регіональних. І взагалі – Україні не вистачає слюсарів, сантехників, інженерів – пролетаріат, ти де? Вища освіта псує електорат? Так і є. Телебачення транслює шоу та ностальгічні фільми епохи СРСР. Совковий Афоня – взірцевий архетип потрібного владі електорату.
  Хочете ще приклад? Нещодавні заворушення у Туреччині спричинили кризу у туристичному бізнесі європейських країн. Турецьке суспільство не хоче вертатись у ісламське османське варварське минуле де над людиною панує Коран і Шаріат. Сутички через збереження стамбульського парку Гізім перерослo у всенародний гнів проти неоосманської політики тандему Ердогану-Ґюля. Що ж в Україні? В Києві, Одесі, Львові чи Ялті розпродають муніципальні землі олігархам, українці виходять, і їх б’ють спортивні скінхеди-антифашисти, на цьому все. А де революція, про яку говорять з 2010 р.? Це така фішка політичних партій?
   Радянська влада дуже розбестила населення своєю соціальною уравняловкой. В одному будинку міг жити і професор, і слюсар п'ятого розряду. Але сучасний капіталізм вимагає більш чіткої сегрегації. От як у США: підвищили зарплату на $100? Переїжджай у новий район. Звільнили з роботи? Теж пакуй речі і шукай інше житло. Те саме відбуватиметься і в Україні. Пеня за борги з комунальних послуг – перший кро до класової сегрегації. Всіх бідних, слабких і немічних поселять у соціальне житло на кшталт американського Гарлему початку ХХ ст. Побудують нові бараки – запорізький Павло-Кічкас, січеславська Чечелівка. Дуже зручно, до речі. Школи будувати не треба, все одно діти бідних не вчаться, нехай краще працюють. Для тих, хто здатен заплатити за комунальні "послуги", є інше ярмо – посилення державного контролю над життєдіяльністю, чи не працює особа як націоналіст? Отже, контроль за робочою силою як джерела доданої вартості – системний і всеосяжний.
   Українська нація і далі буде безхребетною якщо не встане з колін і не піде з вилами у кабінети можновладців забрати своє напрацьоване, а не награбоване!
  Кажуть: пенсійна реформа і Трудовий кодекс викличуть таке збурення народу, що "податковий" майдан здаватиметься дитячою грою. Та невже? А майданові революції принесли покращення? Вони принесли реванш україножерів, які зголодніли і прагнуть зїсти все, аби після них нічого не залишилось нікому.
   З точки зору економіки, суспільство ділиться на дві основні верстви: роботодавців і найману робочу силу. Великі власники засобів виробництва або олігархи займають пануюче становище у державі. Їх завдання – зафіксувати цей стан – ось вам стабільність.
  Може досить майданів, час переходити у революційну боротьбу! Під час першого майдану – "помаранчевої" революції 2004 р. рушійною силою виступали середні власники, але не такі заможні і впливові. На другому Майдані теж стояли підприємці або дрібна буржуазія. Це активні самозайняті люди, які мали хоч і малий, проте ефективний організаційний і фінансовий ресурс. У них були чіткі економічні вимоги. Ці самодостатні люди сприймають державу як ворожий або, у кращому випадку, паралельний світ. Чи підуть вони на третій майдан? Чи може акція опозиції "Вставай – Україно!" це лише ширма для якоїсь тимчасової вистави?
  Ніхто нікуди не піде, якщо це буде знов майдан. Звичайно, акції опозиції протягом березня-червня 2013 р. показали, здатність опозицію зібрати хоч якусь купку людей. Однак чому ця багатотисячна купка не стоїть під Качанівською колонією чи Лукянівським СІЗО? Що ж таке? Акція "Вставай – Україно!" проплачена, може не з Москви, і не з Тель-Авіва, однак точно не з криївок! Бо патріоти з Галичини чи Донбасу не мають такі шикарні авто як депутати місцевих рад від опозиції та влади.
  Нажаль, з плином часу, який українська нація втрачає на користь україножерів, втрачається і здатність до самоорганізації. У східній Україні люди зариваються у копанки, а не розбивають шибки місцевої адміністрації. Західна Україна працює у Португалії, Італії, Іспанії та, навіть. Росії. Офісний планктон Києва моніторить сайт "Пропоную роботу". Безхребтність української нації доведена нею самою!
  Під загрозою звільнення ніхто з найманих працівників на новий майдан у робочий час, коли працює парламент, не піде – у всіх діти, сім'ї і споживчі кредити. А в суботу-неділю краще відпочити, відновити сили для нового трудового тижня. Новий трудовий кодекс і закон про соціальний діалог остаточно нівелюють значення профспілок – атрофований орган соціалістичного минулого.
  Ласкаво просимо у світ українського олігархічного капіталізму? Ми маємо вже сьогодні гуртуватись і не чекати виборів 2015 р., які знов будуть сфальшовані! Хто не з нами (українською нацією), той поти нас! Беремось до революційної боротьби!
   Слава нації!
Автор – Денис Поліщук

неділя, 16 червня 2013 р.

У пошуках ІV-ї республіки

Попередньо хочу зазначити, що ідея даної статті первісно зародилася як своєрідна відповідь на ідею ІІІ Гетьманату, але на відміну від останнього ми не будемо поринати у містику і творити організацію орденського типу, тим більше, що фактично ІІІ Гетьманат почив у бозі, хоча окремі його осередки ще продовжують діяти.
  Після лютневої революції в Росії політичні права на українські землі заявила Центральна Рада. Перед українським народом замайоріли примарні перспективи створення власної держави. Цілий рік було згаяно на те, щоб зрозуміти, що потрібно будувати власну соборну державу. І як показує історія, згаяний час для розбудови державного апарату і війська – це була головна помилка діячів ЦР УНР, яка вартувала життів мільйонів українців вбитих у громадянській війні, замордованих різнокольоровими окупантами, заморених голодом, розтоптаних брудним чоботом сталінських репресій.
   Сьогодні у нас, тих, хто вивчає події тих далеких буремних років, звичайно, виникає безліч запитань і до Грушевського, і до Винниченка, і до Петлюри, і до всіх інших, хто тією чи іншою мірою був причетний до Української Катастрофи ХХ ст., але це питання, на які ніхто вже не дасть відповіді, бо кожен заплатив за це свою ціну. Ми ж пропонуємо поглянути на українське державотворення трохи інакше. Можливо наш погляд буде не оригінальним, у чомусь компілятивним чи еклектичним, втім ми, принаймні для себе, маємо виробити певне бачення онтологічної основи подальшого державотворення України, щоби в подальшому мати змогу уникнути поширення тих думок та ідей, які можуть призвести до наслідків, які наш нарід пережив у ХХ ст.
   В одній із попередніх робіт (дивись Україна – незавершений проект) ми вже висловлювали думку про те, що політична історія власне України як держави починається з ХІХ ст., а саме зароджується у творчості Тараса Шевченка. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Великим Кобзарем. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Тарасові вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо сказати, що саме у Шевченка Україна чи не вперше повсюдно називається саме Україною.
   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону рідної землі. Саме з цього заклику і починається вже політичний проект Україна. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Поета.
   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став саме Кобзар Шевченка. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, ніби Шевченка і не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.
  Таким чином, опускаючи ряд історичних подій з усим їхнім трагізмом і драматизмом, ми можемо стверджувати, що І, ІІ, ІІІ і IV Універсали, а також Акт Злуки УНР і ЗУНР стали тією юридичною основою, на якій постала І-ша республіка, яка хоч і проіснувала недовго, але по суті створила політико-правовий прецедент, заявивши право нашого народу жити у своїй власній державі.
  Наприкінці 1922 р. юридично і політично оформлюється суспільно-політичне явище у державницькому житті українського народу, яке ми умовно назвемо ІІ-га республіка, тобто Радянська Україна. Цьому квазідержавному утворенню Богом була відпущена довша історична доля, ніж його попереднику – 69 років. За цей час трапилося багато чого не менш трагічного і драматичного у житті нашої нації, ніж у 1917–1922 рр., але тим не менше нам вдалося вибороти для себе певні політичні права (створення квазідержавного утворення) та гарантії (на кшталт членства в ООН) та зібрати під одним дахом приблизно 60% всіх етнічних українських територій, підготуватися інституційно і юридично до нового етапу українського державотворення, який розпочався із проголошенням у 1990 р. державного суверенітету, а у 1991-му – незалежності України.
   Цей період, який фактично триває і донині, ми пропонуємо умовно називати періодом ІІІ республіки. За цей час відбулася інституціоналізація України як незалежної держави, ствердилися усі її атрибути. Втім характерною особливістю цього політико-правого явища було і залишається засилля “совка” в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства і на всіх територіях. Саме ці обставини дозволяють говорити нині про режим внутрішньої окупації і його антиукраїнське наповнення. Тобто набувши форми, Українська Держава так і наповнилася українським змістом. Ця ситуація дає можливість багатьом науковцям і політичним діячам говорити про незавершеність України як політичного проекту та про непевні перспективи подальшого поступу. У зв’язку з цим вкотре постає питання суспільно-політичного ідеалу, певного політико-міфологічного концепту, до якого має прагнути Українська Держава як політичний інститут, що знаходиться у прогресивній динаміці.
   На нашу думку, весь цей політико-міфологічний концепт чи то суспільно-політичний ідеал як комплексне явище можна спробувати об’єднати концептом IV Республіки. Деякі скептики можуть заявити: «Ха! Теж мені вигадали велосипед! Все це підробка під епохи політичної історії Франції з її поділами на республіки!» Втім, це твердження буде так само вірним, як і те, що ми навели на самому початку статті у зв’язку з ідеєю ІІІ Гетьманату.
  На захист нашої точки зору ми можемо сказати, що запропонований нами концепт вочевидь не є позбавленим певних історичних та ідейно-політичних алюзій і в тому чи іншому вигляді має певні аналоги у Світовій історії. Але з іншого боку ми також хочемо зазначити і те, що, вочевидь, саме такий поділ на республіки буде найбільш відповідним у підході до дослідження політичної історії України. Принаймні він дає можливість не лише виокремити характерні етапи політичного розвитку України, але й зрозуміти певний генетичний зв’язок, або спадковість між тими чи іншими формами політичного життя українського народу в межах своєї власної держави.
   Іншим важливим моментом в даному контексті є спроба підкреслити народницький, себто республіканський характер Української Держави, який так чи інакше, але все ж зберігався на протязі усіх трьох етапів які вже пережила Україна, і який має бути збереженим в майбутньому з наповненням українським змістом Української Держави. Таким чином, Україна для нас є громадська справа, rzeczpospolita, або res publica, якщо комусь вухо ріже польська мова.
   IV Республіка має ґрунтуватися на таких засадничих принципах, які матимуть норми прямої юридичної дії і мають бути відображені у Конституції:
1) Верховенство Права (норми Конституції мають бути вищим законом для чиновників і суддів усіх рівнів);
2) Україноцентризм, який виражається у максимі: «Україна понад усе!»; введення кримінальної відповідальності за українофобські вчинки і висловлювання;
3) Рівноправ’я (соціальне, національне, гендерне тощо);
4) Соціальна справедливість (розподіл суспільного блага має бути пропорційним і не дозволяти надприбутки одним за рахунок зубожіння інших);
5) Панукраїнізм (такий характер зовнішньої і внутрішньої політики який покликаний забезпечити культурну монолітність українського народу як всередині України, так і поза її межами; орієнтація на створення Великої України в територіальних межах і на принципах задекларованих у IV Універсалі Центральної Ради та підтверджених Актом злуки та іншими в тому числі і міжнародними актами);
6) Український духовний простір (на території України має бути заборонена діяльність всіх конфесій, які ведуть богослужіння іноземними мовами або мають духовні центри поза межами України);
7) Подолання наслідків тоталітаризму і русифікації (законодавчо мають бути визначені юридичні механізми і часові проміжки ліквідації в топоніміці українських міст і сіл назв більшовицької і російської імперій, а також чітка відповідальність за порушення вимог закону. Наприклад, місцева рада, яка не вжила заходів у визначений строк із перейменування вулиць, прибирання з них ідолів більшовицької та російської імперій має бути розпущена (без права переобрання осіб, які брали участь у невиконанні закону), а посадові особи притягнуті до кримінальної відповідальності за зраду Україні);
8) Люстрація органів державної влади, правоохоронних органів, органів безпеки держави, судової системи, запровадження суду присяжних у кримінальних справах.
  За наявності часу і бажань усі ці засадничі принципи можна детальніше розвинути і доповнити. В даному разі вони пропонуються лише як можливий перспективний напрямок. І не менш важливим на нашу думку має стати пункт про укладення Нової Суспільної Угоди між громадянином України і Українською Державою. Ідея полягає в тому, що кожен громадянин України, який набуває повноліття має підписати з Українською Державою Суспільну Угоду, якою будуть визначатися права та обов’язки Громадянина та Держави та відповідні гарантії. Подібну угоду мають також підписувати всі особи, які претендують на громадянство України. Особа, яка з тих чи інших причин відмовляється від підписання суспільної угоди не може набути повноти прав і обов’язків громадянина Української Держави.
   Крім того, Конституція, зміни до неї, а також рішення щодо Державного Прапора, Гімну та Герба також повинні прийматися шляхом народного волевиявлення після громадського обговорення. До подібних рішень має відноситися і рішення про встановлення IV Республіки. Тільки тоді, коли справа державотворення стає справді громадською справою – республікою – вона виповнюється вищого сенсу в ім’я своєї нації.
   Слава Україні!
Автор – Володимир Махновець

вівторок, 11 червня 2013 р.

Творець державницької традиції

  Безпосередня активна участь полкника Євгена Коновальця в бурхливих подіях на наддніпрянській Україні в 1917-1919 рр. була для нього важким іспитом державницько-політичної зрілости. Його він видержав блискуче.

  Вже першим своїм виступом полковник Євген Коновалець підняв угору прапор українського самостійництва і міцно та рішуче держав його розвиненим під час дворічних боїв проти червоних і білих московських імперіялістів, не схиливши його вниз ні в одному із так численних моментів важких, аж до IV-го Універсалу — до повного національно-державного самостійництва. В питанні національно-державної самостійности України залишається він весь час строго принциповим і безкомпромісовим.

  Друга основна риса полковника Євгена Коновальця, виявлена ним так виразно в добі збройних змагань, це його державницько-творча настанова. Держава в розумінні майбутнього Провідника УВО-ОУН – є Гарантом волі й добробуту. Виведеній тоді українськими соціялістами на сцену політичної дії засаді “насамперед партія!”, полковник Євген Коновалець з усією рішучістю протиставляє засаду “насамперед держава!”. А тому він позитивно ставиться до УНР, хоч соціялістичні експерименти її керівників йому ніяк не подобаються, і так же позитивно ставиться він теж до гетьманської Української Держави.

   Від керманичів УНР вимагає полковник Євген Коновалець безупинно державницько-творчої програми і дії: плянової розбудови справно діючого адміністраційного апарату; формування здисциплінованої армії; заведення ладу й порядку та вкорочення всякої анархії і сваволі антидержавницьких елементів; припинення оргій партійщини; передання керування державними фінансами та економікою країни в руки не партійних агітаторів, але дійсних фахівців; розбудови шкільництва і всіх інших ділянок державно-національного життя.
Соборна Україна, за яку боровся Євген Коновалець
   Соборництво — це третя основна риса патріотизму полковника Євгена Коновальця, так прикладно задемонстрована ним у дії в тих часах важкого іспиту. Для нього існує лише одна Україна і лише один український народ.
  Як здецидований самостійник і державник майбутній Провідник УВО-ОУН Євген Коновалець усвідомлює собі від першого дня революції в Росії конечність існування міцної, здисциплінованої української армії, без якої не оборонити самостійності відновленої української держави перед новими імперіялістичними зазіханнями Москви. Тому плянові організування української армії присвячує свою головну увагу. Будучи ж соборником, він вважає, що українці із західніх земель, які опинилися на території східньої частини України, так само зобов’язані захищати Золотоверхий Київ, як і наддніпрянці.

  Його пожиттєвим символом віри від днів ревеолюбції стали три головні слова: «Самостійництво, державництво й соборництво!».
Січові Стрільці полковника Євгена Коновальця
   Ні головою уряду, ні міністром, ані провідником якоїсь із впливових політичних партій в періодах Центральної Ради та Директорії УНР Євген Коновалець не був. У роках збройної боротьби за українську державу 1917-1921 рр. він був тільки комендантом та ідейно-політичним провідником одної із військових формацій УНР — Січових Стрільців. А однак — саме він, полковник Євген Коновалець, був тим, хто найбільше заважив на тому, що політичні події на наддніпрянській Україні в 1917-1921 рр. прибрали виразний характер боротьби за самостійну українську державу.

   Цю істину мусить признати кожен совісний і чесний дослідник тієї доби нашої історії!

  Наш національний Провідник – Євген Коновалець із Куренем, а згодом Корпусом Січових Стрільців був завжди надійною опорою для уряду української держави та здецидованим оборонцем її самостійности в найбільш критичних моментах. Його постать під політично-моральним оглядом на тлі тодішніх подій і осіб це — постать велетня. Цю непересічність індивідуальності Євгена Коновальця признають і його партійно-політичні противники.
Євген Коновалець і Стрілецька Рада у 1920 р.
   Так ось, львівська газета “Діло” (з датою 31 травня 1938 р.), орган УНДО, писало про роль і значення полковника ЄвгенаКоновальця в боротьбі Наддніпрянщини за державність в 1917-1921 рр.: «З іменем Євгена Коновальця зв’язана найсвітліша сторінка історії боротьби проти Московщини; його ім’я для кожного українця означає передусім творця Січових Стрільців, спершу невеличкого куреня, потім корпусу, тієї єдиної й цілком вийняткової української військово-революційної формації, яка мала де-де більше значення від її чисто військових операцій, її перемог і поразок: це була школа українця-соборника й українця-державника, школа, з якої виходив ідеальний тип українця, який не знав партикулярного патріотизму, для якого не існувала Галичина, ані Наддніпрянщина, Буковина ані Закарпаття, та який думав виключно тільки всеукраїнськими категоріями, хоч би вони в даному моменті йшли позірно на шкоду тіснішій батьківщині, в якій Січовий Стрілець народився…».
  Велич світлої постаті полковника Євгена Коновальця як носія ідеї і чину державного будівництва така сильна, а його заслуги в спрямуванні збройної боротьби українського народу в 1917-1921 рр. на шлях самостійництва й державництва такі непересічні, що навіть американська “Народня Воля”, орган соціялістів, противників українського націоналізму, в числі з датою 2 червня 1938 р. таки признала: «Євген Коновалець, бувший хорунжий австрійської армії, полонений росіянами, став восени 1917 р. комендантом “Галицького Куреня” в Києві, що пізніше прийняв назву Куреня Січових Стрільців. Курінь виріс у полк, а далі в корпус... Комендант Коновалець на тому становищі заслужився багато, що політика українського уряду не схитнулася довгий час ні в большевицький, ні в польський, ні в денікінський бік… На еміграції члени Стрілецької Ради з Коновальцем на чолі дали почин до організації відпору проти поляків і большевиків, окупантів українських земель...».

Вождь української національної революції
  У важкому, але нестримному марші до свободи від початкку революції 1917-1921 рр. вів український народ в перших двадцяти роках полковник Євген Коновалець — Вождь української національної революції, а після його трагічної загибелі веде до перемоги — його дух!
Автор – Петро Мірчук

середа, 5 червня 2013 р.

За Родіну! За Гітлера!

   Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки…
  5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті. А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: «Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого».
  Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ "не помітили" цього сенсаційного документу.
   «Мислю – отже існую!», – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію.
   Депутат від ПР Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про "пасобнікав нєофашистов". Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004 р., коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак "пасобнікав" фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських "пасобнікав". А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки.

  Ось яку статистику подає історик Вадим Махно: «20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами; 13 советских генералов и комбригов; 3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.; 1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.; 6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.; 3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.». І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців.
  «Я нарахував на службі у Гітлера,»  – розповів В. Махно газеті "Експрес",  – «19 генералів-євреїв, 10 генералів-українців і 155 генералів-росіян. А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500  – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців».
  Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. "Галичина" була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька!

  Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення "русской криминальной полиции". Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни. Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни.
  Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 р. РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний. Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі.
  Дивізія "Галичина" брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами. Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину?

  Колаборанти були й серед євреїв. «Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции,» – пише В. Махно. – «Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова  – 750 человек. Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник "решения" еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал. Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман. Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман».
   А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали.
«В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно. – 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек».
   Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб. В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17.

   Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції.
   По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. «В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем "Зелёная армия Роздымахи" действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей "Русской народной стражи" и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года».
   Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна "СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины".
   Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?