На постсовєцькому просторі про події
листопада 1939 р. – серпня 1940 р. у Фінляндії та Естонії відомо дуже мало – не
більше ніж "Зимова війна" СРСР і Фінляндії та оксамитова про
радянська революція в Естонії. Нажаль, більшість істориків України, а тим паче
Росії та її сателітів – Білорусі та Казахстану, не зважають на те, що протягом
вказаного вище періоду у Фінляндії та Естонії нації боролись за самовиживання,
самостійність та незалежність власних держав проти червоної московської комуни.
Однак де взятись розумним, якщо при владі
дурні, або ще гірше – блатні кримінальні холуї?!
Та як би там не було… Відгриміла "Зимова
війна" і совкові потуги з непокірної Фінляндії переключились на більш
маленькі та вразливі прибалтійські самостійні Естонську, Латвійську та
Литовську республіки. Й. Сталін з партійної номенклатурою у московському Кремлі
готували, зокрема для Естонії безболісну та беззбройну оксамитову революцію.
Мета була проста – до влади замість демократичного пронаціоналістичного уряду Ю.
Улуотса мали прийти маріонетки з нещодавно забороненої Комуністичної партії
Естонії.
7 червня 1939 р. в Берліні міністром
закордонних справ Естонії К. Сельтером і райхсміністром закордонних справ
Німеччини Й. фон Ріббентропом було підписано "Договір про ненапад між
Німеччиною та Естонією".
Пізніше, 23 серпня 1939 р. в Москві було
підписано "Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР", секретним
додатковим протоколом до якого були розмежовані сфери обопільних інтересів СРСР
і Німеччини у Східній Європі. При цьому Естонія була віднесена до сфери
інтересів СРСР.
Як відголоском пакту Молотова-Ріббентропа, 28
вересня 1939 р. в Москві став підписаний "Пакт про взаємодопомогу між СРСР
та Естонською Республікою", за яким СРСР одержав у своє розпорядження
кілька військово-морських баз на естонській території на південному узбережжі
Фінської затоки.
Після неоднозначної псевдоперемоги у
"Зимовій війні" московський уряд більшовиків знов повернувся до
Естонії. 4-7 червня 1940 р. війська Білоруського Особливого, Калінінського і
Прибалтійського військових округів були підняті за тривогою і під виглядом
навчань почали зосереджуватись у кордону з прибалтійськими державами, одночасно
в стан бойової готовності були приведені радянські гарнізони в Естонії.
9 червня 1940 р. нарком оборони СРСР С.
Тимошенко направив командувачу Червонопрапорним Балтійським флотом В. Трібуцу
цілком таємну директиву №02622, в якій зазначалось, що 12 червня 1940 р. флот
СРСР повинен забезпечити блокаду Естонії (як і решти країн Прибалтики) з моря і
не дати Фінляндії та Швеції прийти на можливу допомогу. Також наказувалось забезпечити
блокування повітряного сполучення і проведення операцій з висадки десанту СРСР
в Таллінні і Палдіскі. З 9 на 10 червня 1940 р. в Ленінграді був зданий в друк "Короткий
російсько-естонський військовий розмовник", тематика якого зводилася до
лексики опитування полоненого, перебіжчика або місцевого жителя командиром
РСЧА.
16 червня 1940 р. в "Заяві уряду СРСР до
уряду Естонії" естонська сторона була звинувачена у невиконанні "Пакту
про взаємодопомогу" і їй було запропоновано невідкладно сформувати в
Естонії лояльний до більшовиків уряд, а також, щоб було негайно забезпечено
вільний пропуск на територію Естонії радянських військових частин для
можливості здійснення "Пакту про взаємодопомогу".
О 10 годині ранку 21 червня 1940 р. у
Таллінні розпочався мітинг на площі Свободи. Мітингувальники тримали в руках
плакати з написами: «Вимагаємо створення
уряду, який би чесно виконувало договори, укладені з Радянським Союзом!» і
«Вимагаємо робочим роботу, хліба і
свободи!». Кількість мітингувальників складала до 5000 осіб, серед яких більшість
складали робочі радянських військових баз і громадяни СРСР. Також на площі були
присутні радянські військові підрозділи. З промовою виступили представник
профспілок О. Пярн і представник радянської армії. Після закінчення виступу
проспівали "Інтернаціонал".
Однак мирно звалити легітимний уряд
Пятса-Лайдонера-Улуотса більшовицьким зайдам не вдалось. Частина демонстрантів,
у супроводі радянських броньовиків, попрямувала від площі Свободи до
центральної в'язниці Таллінна, де окрім 27 політичних, було звільнено 274
кримінальні в’язні. До вечора 21 червня 1940 р. колона демонстрантів
повернулася на площу Тоомпеа біля талліннської ратуші, де на головній вежі
Естонії – Довгий Герман – був знятий державний синьо-чорно-білий прапор Естонії
і вивішено червоне ганчір’я. Близько опівночі по радіо було оголошено склад
нового маріонеткового уряду на чолі з комуністом Й. Барбарусом.
Вніч з 21 на 22 червня 1940 р. в Таллінні,
Палдіскі та Маарду розпочались запеклі бої захисників естонської незалежності
та колишнього уряду проти радянських військових частин і загонів естонського
союзу трудівників. Члени добровольчої воєнізованої організації "Союз
оборони Естонії" (ест. Kaitseliit) почали проводити арешти комуністів та радянських
нелегалів. Почалась організована з-за кордону несанкціонована громадянська
війна.
Пісня естонського гурту Loits присвячена Soomepoisid
Вже на ранок 23 червня 1940 р. про примусове
призначення комуністичного уряду і початок масових збройних протестів у
Таллінні, Палдіскі та Маарду знали не тільки громадяни Естонської Республіки,
але й уряди сусідніх країн – СРСР, Фінляндії, Латвії та Швеції. Повітові
дружини "Союзу оборони Естонії" у Нарві, Тарту, Пярну, Курессааре,
Гаапсалу, Пайде, Петсері і Кярдлі почали захоплювати відділи поліції та
муніципалітети аби не допустити до влади прорадянські сили. Однак на більшості
території Естонії, де стояли багатотисячні озброєні загони РСЧА (повіт
Іда-Вірумаа з Нарвою, повіт Сааремаа з Курессааре, повіт Гіюмаа з Кярдлою,
повіт Гар’юмаа з Таллінном, повіт Пилвамаа, повіт Вирумаа та повіт Петсерімаа з Петсері) дії естонських борців за незалежність були
зведені нанівець кількома сотнями пострілів з гвинтівок Мосіна. Прикордонні
повіти вже належали совєцьким зайдам та оскаженілій голоті.
Тим часом решта повітів ще вільної від
червоних окупантів та їх помічників Естонії чинила опір більшовицькій комуні.
Протягом 24-28 червня 1940 р. у Тарту, Пярну, Вільянді, Гаапсалу, Валзі, Раквере
та Йиґеві місцева влада перейшла до рук активістів "Союзу оборони Естонії".
У Таллінні та його передмістях колишні представники "Естонського союзу учасників Визвольної війни" (ест. Eesti Vabadussõjalaste liikumine) захищали північно-східні райони міста –
південне узбережжя Фінської затоки – Віімсі, Уускюла, Піріта, Мууґа та Маарду.
У ці портові райони нова "червона" влада Естонії не лізла, так як
головним завданням уряду Й. Барбаруса було організувати вибори до парламенту,
аби остаточно легітимізувати радянізацію маленької прибалтійської країни. Тому
воєнізовані загони червоних облаштовувались у Таллінні та Палдіскі – морських
воротах Естонії.
Пам’ятаючи звірині пазурі більшовицької
Москви на допомогу естонських братам 30 червня 1940 р. вирушили фінські
добровольці, які хотіли зупинити червону наволоч і тут, у невеличкій
прибалтійські країні. Зранку 1 липня 1940 р. з західного порту в Гельсінкі вийшов
пасажирський паром у напрямку південного узбережжя фінської затоки. Пасажирами
парому були 480 перевдягнутих у цивільне активісти фінського "Корпусу
самооборони" (фин. Suojeluskunta) та 70 членів молодіжної націоналістичної організації "Синьо-чорні
сорочки" (фін. Sinimustat/Mustapaidat), які мали при собі валізи з
військово-польовим вбранням та легкою зброєю – пістолет "Лагті L-35" (фін. Lahti L-35) і радянський трофей – ручна
осколкова граната Ф-1.57-Г-721. Паром з фінськими
добровольцями досяг
Таллінна за 6 годин.
Так повелось, що естонські історики завжди
називали своїх добровольців, яки приймали участь у війнах на боці Фінляндії – "фінськими
хлопцями" (ест. Soomepoisid). Цього разу, десант фінських добровольців,
який приєднався до боротьби з червоними окупантами в Таллінні утворив батальйон,
якому лідер "Союзу оборони Естонії" Й. Орасмаа дав назву Soomepoisid I. pataljon за те, що тепер фіни допомагають естонцям
відвойовувати незалежність.
Батальйон фінських добровольців по прибуттю парому в порт Таллінна зустрів шалений опір
загонів РСЧА, що охороняли порт, які вже знали через свою розвідки про дії
фінів. На допомогу фінам підоспіли активісти "Союзу оборони Естонії",
які до цього не мали змогу активно битись в центрі Таллінна. Фіни та естонці
намагались відбити атаки вояків РСЧА, які вже подали сигнал на радянську військово-морську
базу в Палдіскі. На ранок 2 липня до Таллінна увійшов 3-х тисячний стрілкові-винищувальний
полк РСЧА, який одразу почав трощити бакалійні та продуктові кооперації навколо
талліннського порту аби не дати об’єднаним фінсько-естонським загонам запастись
фуражем та відступити.
В подіях кінця червня – початку липня 1940 р.
жодна політична партія Естонії та навіть уряд і президент участі не брали – всі
вони спостерігали, чи подужає більшовицька каральна машина національний опір
естонців. Нажаль, саме через спостерігання за подіями, збройний масовий опір
окупанту почав згасати. В ніч з 3 на 4 липня 1940 р. прикордонні частини РСЧА,
які донедавна здобули Нарву та Петсері, увійшли в Тарту, Раквере, Гаапсалу, Вільянді,
Йиґеву та Пярну. Націоналістична влада, яку утримували в цих містах
представники "Союзу оборони Естонії" перейшла до червоних. Близько 3
тис. націоналістів та тих, хто їм співчував, було відправлено до прикордонної в’язниці
у Яанілінн.
Бої були не рівні. На ранок 4 липня 1940 р. “червоний”
прем’єр-міністр Естонії Й. Барбарус дав наказ поліції Таллінна та військовим
частинам естонської армії, яка базувалась в Маарду дати відсіч інтервентам та “фашистським”
контреволюцінерам. Протягом дня у портових районах Коплі, Кар’ямаа та Каламая
було знищено до 500 націоналістів та 300 фінських добровольців, захоплено в
полон 150 активістів "Союзу оборони Естонії" та 45 фінських
добровольці. Залишились непокірними лиш 200 націоналістів та фінських
добровольці в районі Палйясааре, які тримали оборону району до ранку 5 липня
1940 р.
А вже на ранок 5 липня 1940 р. президент К. Пятс нарешті
виступив з заявою, яка засуджувала дії активістів "Союзу оборони Естонії"
та фінських “інтервентів”. Крім того президентом Естонії було підписано "Указ
про проведення позачергових виборів до Державної думи Естонії (ест. Riigivolikogu) та про формування нового
складу Державної ради (ест. Riiginõukogu)",
а також віддав наказ уряду про вжиття необхідних заходів для забезпечення
прискореної організації проведення виборів та ліквідації націоналістичних
заколотів у Таллінні, Раплі та Пайде. В ніч з 5 на 6 липня 1940 р. близько 100
активістів "Союзу оборони Естонії" та 50 фінських добровольців були
вимушені сісти на човни і відплисти по інший бік Фінської затоки.
14-15 липня 1940 р. було
проведено позачергові парламентські вибори на однопартійній основі. У бюлетенях
були лише прорадянські кандидати. Обраний таким чином парламент рішенням
від 21 липня 1940 р. проголосив Естонську Радянську Соціалістичну Республіку. А 22 липня 1940 р.
депутати обох палат естонського про
радянського парламенту виступили із заявою про прийняття ЕРСР до складу СРСР. 6 серпня 1940 р.
ЕРСР була включена до складу
СРСР. Заарештовані заколотники-націоналісти,
активісти "Союзу
оборони Естонії", та фінські добровольці одразу ж були вивезені з
території ЕРСР до РРФСР. Подальша їх доля на сьогодні не відома.
Але факт залишається фактом – фіни завжди
намагались побороти червону більшовицьку московську гідру, як у себе вдома у
1918-1921 рр. чи у 1939-1940 рр., так і у сусідів естонців. Сьогодні на
лісовому цвинтарі в Таллінні кожен відвідувач може побачити гранітну стелу, над
могилою захисників естонської незалежності 1940 р., серед яких є й імена
фінських добровольців, жовнірів Soomepoisid I. pataljon
– так звані "фінські хлопці".
Вічна слава героям!
Автор – Денис Ковальов
Немає коментарів:
Дописати коментар