Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)

   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.

   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!

 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.

   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.

 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.

   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.

 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.

 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.

 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).

   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.

  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.

  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.

  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.

Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.

   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.

Автор – Лесь Кондратенко