Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій