вівторок, 21 лютого 2012 р.

Муза та натхненниця ідеолога українського націоналізму

Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце – збуджений орел!
Олена Теліга
   Про Олену Телігу, поетку вогняних меж, як називав її ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, написано надто мало і не суттєво. Багато публіцистичних та біографічних статей присвячених Олені Телізі розглядають її тільки в двох іпостасях: як поетку, або як націоналістку і активну діячку ОУН. Та найбільш пристрасне, глибоке дослідження творчій діяльності Олени Теліги здійснив відомий власне її вчитель Дмитро Донцов. Однак, стосовно останньої тези можна посперечатись! На сьогодні, остаточно не з’ясовано, чи була Олена Теліга ученицею, чи музою Дмитра Донцова, однак вочевидь ясно, що обидві постаті зіграли важливу роль в житті один одного.
Символи українського націоналізму
   Знайомство Олени Теліги з Дмитром Донцовим відбулось у 1930 р. у Львові, куди переїхала поетеса з Варшаві, так як за рік до цього померла її мати. Тоді ж настали злиденні часи та нестатки: іноді Олені Телізі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре Львова, Дрогобича, Станіслава, Сокаля — і навіть манекенницею, але потім вдалося влаштуватися вчителькою початкових класів.
   Саме така самовідданість і самопожертва Олени Теліги за ради України вразили і водночас надихнули на плідну співпрацю з "поеткою з Божої ласки" ідеолога українського націоналізму  Дмитра Донцова. Молода українка стала ученицею і музою лицаря духу національної боротьби. Сам Дмитро Донцов дуже прозаїчно охарактеризував Олену Телігу: «Оригінальна в образках та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, горда в наставленні до життя – вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам».
Олена Теліга і Дмитро Донцов у Львові
   Олена Теліга стала музою Дмитра Донцова завдяки своїм несамовитими віршами, що так схожі на сприйняття слухачами вогняних, полум’яних поезій Тараса Шевченка. Дмитро Донцов милувався своєю музою, плекав у неї великі надії, щодо боротьбу за вільну Україну. Батько українського націоналізму змалював подібність поезії Олени Теліги до творчості улюбленої нею Лесі Українки. Дмитро Донцов вказує на геніальний дар поетки вогняних меж в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з вчорашнім, гостро переживати ганьбу і рабство своєї поневоленої нації. І як підсумок оцінки творчості Олени Теліги власне Дмитро Донцов пише: «Я не знаю ні одного після Шевченка поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Проведіння».
   В наш прогресивний вік, якби сказав Дмитро Донцов, в епоху тріумфуючого хама, у вік отарності, нищення всього індивідуального, яскравого, сміливого — зір з гордістю зупиняється на блискучій постаті Олени Теліги, музі та палкій українській націоналістки. У тих, хто її знав, в їх пам'яті завжди вона лишиться стрункою, різко вирізбленною, випнятою вгору. Її тремтяча життям постать як чарівної жінки і пророчиці, в свою темну епоху била на сполох, пробуджувала українство в тих людях, які не вже були за крок до зневіри.
   З вибухом Другої світової війни Олена Теліга таємно подорожувала окупованою німецькими військами Польщею. У грудні 1939 р. в Кракові Олена Теліга зустріла Олег Ольжича. В той же час за порадою свого вчителя Дмитра Донцова потеса вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де тісно співпрацювала з Олегом Ольжичем і Уласом самчуком у культурно-освітній референтурі. 22 жовтня 1941 р. вже в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.
Обкладинка праці Дмитра Донцова присвячена Олені Телізі
   Після Тараса Шевченка і Лесі Українки, муза Дмитра Донцова відновила в українській літературі містично-воєвничий дух старого Києва: «Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і в боротьбі за яку наложила головою. Нічого з плебейського не було в ній, нічого зі скиглення поезії початків XX ст. з їх занепадницьким сентименталізмом. Велика внутрішня сила била з неї, з її творчості, суворе завзяття, яке відблеском кидав на неї далекий, а потім такий близький, її в боях ранений, трагічний Київ. Жадоба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її самої призначення, згораючи світити в віки Божим смолоскипом — ось що виріжняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, тверду і горду. Такою була вона, такою була її творчість».
   Правду казали давні римляне, про те, що поетом не можна стати, поетом можна лише народитися. Думки, пророцтва, передчуття поетів-візіонерів, зокрема і Олени Теліги, виливаються їм неначе в трансі — на самітних проходах, в безсонні ночі, в пропасниці. Саме тому Олена Теліга була "поеткою з Божої ласки" – оригінальна в образах та ідеях, цілосна як рідко хто інший, елегантна у формі своїх віршів, елегантна у своїй статурі "прудконогої Діани", горда в наставленні до життя — вона лишила сучасним українцям взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії позбавленої всього вульгарного, простацького. З'явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкому і сірому, потім на кроваво-червоному небі війни і революції, неначе блискуча зірка, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.
Дмитро Донцов і Олена Теліга у Празі
   В Олени Теліги — шляхетність ліній поезії, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови, що пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Дмитро Донцов дуже палко змальовує потичність творчості своєї ідейної натхненниці: «Вірші "поетки з Божої ласки" рвуться з нестримною силою на каменистий верх, на найвищий шпиль. Пнуться в далечінь, наче напнятий лук. Стрункість ліній, пружність будови. Загальне вражіння чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного, — в небо, в височину. Подібна й колористика її поезій. Не знайти в в віршах тріпотно пестливих, або рожево мрійних барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірости брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірости!».
   Музика поезій Олени Теліги витримана в тих самих тонах, в тім самім стилю, що й їх кольористика, що й ціла будова. Не почуєте журливої мови потічка, ні соловїної солодкавости. Нема й приглушених тонів. Звучать вони глибокою і сильною пристрастю, динамікою. Цілість є наче безпереривна, всезростаюча аж до фінального акорду фуга тонів. Нераз чуєте — удари її серця мов удари молота. Мов крила вітряка — крутіж якогось радісного, несамовитого душевного підйому. Все чітке й лаконічне. Ні зайвих нот, ані зідхань даремних. Є бунт, є крик, є динаміка, рух, захват, виклик, екстаза, трагізм…
Олена Теліга з побратимами з ОУН
   Сучасна доба не сприяє розвиткові літератури, а тим не менш критиці. Занепад української культури, духовності, витворив особливу породу фахових критиків, які рідко заглядають у душу автора, в святая святих його творчості. Всупереч новітнім літературно-критичним поглядам творчість письменника чи поета не має бути дидактичною, не повинна виховувати українське суспільство в патріотичному руслі, а хіба лиш бавити.
   Перше, що кидається в очі читачеві поезії Олени Теліги, поетки вогняних меж — це славень інстинктовому, нестримному життєвому пориву, славень бурхливій радості життя, росту, пробудженій молодості. Нагромадження надміру життєвої енергії, динаміка життєвого еляну, які бурлили, як вулкан, і рвалися назверх, — було це. Кредо як її життя, так і поезії – це горяче пульсуюче бажання жити, бажання, яке, здається, зараз розірве зовнішню скорупу, всі рамки, що його стримують, і вибухне назверх. Це бажання надихало на плідну працю в ідеологічному плані Дмитра Донцова, який зазачав: «Все в ній є порив до яскравого, до блискучого, порив летіти крізь бурю і небезпеку. Це чисто анімальне відчуття радости життя, упоєння його пянким виром, виладованням надміру сили. В це життя влетіла вона «рудим конем в червоній амазонці». Типова постать національної нашої стихії з дикою енерґією, степового українського скакуна».
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту  istpravda.com.ua)

четвер, 16 лютого 2012 р.

Велич і загибель Великої Хорватії

   Як відомо, фактичним засновником Великої Хорватії був нітранський князь Самослав, який переміг у кривавому протистоянні не тільки аварів, а й франків і розширив кордони своєї держави аж до Кедан на заході і Стільська на сході. Однак, у 662 р. він помер і ця держава розпалася на чотири князівства:
• Нітранське, де правили безпосередні нащадки Славника, з яких нам відомі лише імена князів Прибини і Коцеля;
• Краківське, де панували нащадки Крака;
• Стільське, правителі якого нам невідомі і, нарешті;
• Хорватське на території сучасної Чехії, правителю якого, князю Славнику, в середині Х ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч і на короткий час (тому про неї так мало відомостей) стала однією з найбільших держав в Європі.
Давньоруська держава – Велика (Біла) Хорватія
   З історичних документів того часу (папської були 973 р., опису Богемії арабським мандрівником Ібн Якуба 967 р.) стає зрозуміло, що на території сучасної Чехії тоді існувало не одне, а цілих три князівства, одне з яких було суто чеським, а два інших давньоруськими – Хорватія і Дулібія. Столиця хорватського князівства, після того як чехи перенесли свою з Лівого Градця до Праги, певний час перебувала у Городищі. Однак, коли чеський князь Болеслав Жорстокий розпочав свій наступ не тільки на руську віру, а і на хорватські та злічанські землі, то батько князя Славника одружився з дочкою останнього злічанського князя і переніс цю столицю до Любеча, який знаходився у дуже важливому стратегічному місці переправи через річку Лабу біля сучасного міста Подебради. Крім того, щоб нейтралізувати загрозу з боку чехів, він разом з цілою Великою Хорватією увійшов до складу Київської Русі і у 939 р. великий князь Ігор прислав йому на допомогу рідного брата своєї матері князя Олега з дружиною, який допоміг тоді білим хорватам відстояти свої землі на заході. На знак вдячності за це, у 944 р., місцеві хорвати ходили разом з Ігорем на Константинополь, в чому не має вже бути жодних сумнівів, так як тільки вони могли розповісти візантійському імператору Костянтину Порфірородному відомості, які стосуються виключно Богемської Хорватії та її князя.
   З цих відомостей, записаних Костянтином Порфірородним протягом 944–955 рр., можна дізнатись, що Велика Хорватія займала тоді величезну територію від річки Прут до німецької Богемії, тобто усю територію Західної України, Словаччини, Моравії і більшу частину сучасної Чехії, що наймогутнішим з усіх хорватських князів був тоді князь Славник і що він перебував у союзі з німцями. На союз з німцями Славника примусила піти раптова смерть від деревлян київського князя Ігоря, син якого Святослав був ще малою дитиною і тому не був здатний захистити не те що далеку Богемську Хорватію, а навіть і рідну Київщину. Крім того, Славник одружився з дулібською княгинею Стережиславою і Дулібія охоче та без жодного спротиву приєдналася до його князівства. Розрахунок Славника виявився надзвичайно вдалим, з усього видно, що це була мудра людина і талановитий політик: німці почали постійно загрожувати взяттям Праги і Болеславу Жорстокому тоді вже було не до Хорватії, яку він, нарешті, залишив у спокої.
Славник – князь Великої Хорватії
   У 955 р. Славник разом з німцями розбив мадяр і до його князівства приєдналися Нітранське князівство, Краківська Русь і, цілком можливо, територія сучасної Західної України до річки Стир, де розташовувалось Стільське князівство. Скоріше за все, це сталося на цілком добровільній основі, особливо в тому, що стосується Краківської Хорватії, так як, як ми вже знаємо, хорватів в Чехію саме звідси привів Крак і місцевий хорватський князь Добромир явно був хоча і далеким, але родичем Славника. Такий стан речей проіснував майже три десятиріччя, але у 981 р. відбулися події, які в кінцевому результаті привели не тільки до загибелі Великої Хорватії, а і кожного з хорватських князівств зокрема. Саме тоді німці розпочали свій drang nach Osten, витісняючи поляків не тільки з території Німеччини, але навіть і західних регіонів сучасної Польщі на схід, а ті, у свою чергу, почали тиснути на русинів і навіть переходити річку Пілицю. Що стосується Славника, то саме в той час в цій династії сталося дві надзвичайно важливі події: старий князь помер і на його місце сів старший син Собеслав, а празьким католицьким єпископом несподівано для чехів і незважаючи на їх затятий опір був призначений Адальберт-Войцех, який був молодшим сином Славника і рідним братом найбільшого на той час ворога чехів Собеслава.
   Собеслав, хоча і належав до православної церкви, але не став надто перечити брату і дозволив поширити кордони його єпископства на цілу Велику Хорватію, яка простягалася тоді аж до річки Стир. Цей факт аж ніяк не означав, що на території Великої Хорватії православна церква була заборонена і панівною стала католицька. Обидві вони мали право на існування і змагання між ними тоді лише розпочалося, причому у цьому процесі на користь католиків досить велику роль відіграв сам Адальберт-Войцех. Тим не менш, як брата свого основного ворога, чехи, врешті-решт, вигнали його з Праги. Практично решту свого життя він присвятив місійній роботі на території Мадярщини та Польщі.
Монумент єпископу Адальберту-Войцеху у Празі
   Не менш драматично розгорталися події і в самій Чехії. Той факт, що його рідний брат став празьким єпископом, в жодному разі не позначився на позитивному ставленні Собеслава до чехів і, конфронтація між чеським і хорватським князівствами тоді, власне, і досягнула свого максимуму. Більше того, величезний економічний, військовий, а завдяки Адальберту-Войцеху, навіть і духовний потенціал хорватського князівства та його підтримка з боку Риму та німців, врешті-решт, мали закінчитися тим, що чеське князівство рано чи пізно могло розчинитися в хорватському і ми сьогодні мали би тут не Чехію, а Велику Хорватію. Ось чому чехи почали робити усе можливе і навіть неможливе для того, щоб знищити Велику Хорватію і, врешті-решт, вони цього досягли, але не стільки своїми руками, скільки руками та мечем великого київського князя Володимира.
   Сьогодні вже досить важко встановити, як Болеслав ІІ домовлявся з Володимиром і яку роль у тому, що сталося далі відіграли "чехині" (Адельта і Мальфріда), які були видані за київського князя. Скоріше за все, чеський князь нагадав Володимиру про те, що до 944 р., а можливо навіть і до 955 р., Велика Хорватія входила до складу Київської Русі і запропонував спільними зусиллями поділити її між собою. Крім того, великого київського князя явно обурив наступ на давні руські етнічні землі поляків і те, що кордони християнського світу вже наблизилися до Стирі (в той час Володимир ще був поганином).
Русь-Україна за Володимира Великого і Ярослава Мудрого
   Результатом усього цього були його походи 981 р. та 992 р. на захід з метою об'єднання усіх руських земель під владою Києва. У 981 р. він дійшов аж до Серадщини, де мав сутички з поляками. Тому літописець назвав цей похід походом "на ляхів", хоча його основною метою тоді була Краківська Русь. Тепер важко встановити, чи вдалося Володимиру у 981 р. підкорити її повністю, так як Нестор засвідчив тоді приєднання до Києва лише Перемишля і Червенських міст. Однак, у заповіті польської княгині Оди є унікальне свідчення того, що, якщо не у 981 р., то, принаймні, у 992 р. Київській Русі вже належала практично уся Краківська Русь включно із Сілезією: «А кордони Русі ідуть аж до Кракова і далі до річки, яка називається Одра» (тобто до сучасного міста Вроцлава).
   Щодо Болеслава ІІ, то він у 995 р. зруйнував не тільки Любеч, а й, як свідчить Козьма Празький: «просунув кордони Чехії до гір, що знаходяться за Краковом і звуться Тритри» (Татри). Саме після цих подій кордони Чехії, Мадярщини, Польщі та Київської Русі зійшлися в одній точці і цією точкою стала, власне, Краківська Русь. Не дивно, що, під 996 р., давньоруський літописець з тріумфом згадує про спільний русько-польсько-мадярсько-чеський кордон, замовчуючи той факт, що в жертву тоді була принесена така величезна давньоруська держава як Велика Хорватія.
Володимир Великий – князь Русі-України
   Якщо Болеслав ІІ захопив територію сучасної Чехії, Моравії і Західної Словаччини, дійшовши до Татр, а кордони Мадярщини на півночі в той час йшли вздовж Дунаю, то Володимиру Великому таким чином належала уся Краківська Хорватія разом із Сілезією і Мадярська Хорватія (більша частина сучасної Словаччини) до річки Дунай. Це була найбільша територія в межах єдиної руської держави за всю історію українського народу: від Воротислава (Вроцлава) на заході до Волги на сході і від Вишгорода на Віслі (біля сучасної Варшави) до Вишгорода на Дунаї. До неї увійшли практично усі руські етнічні та історичні землі, за виключенням хіба що Богемської Хорватії, Семигороду та Волощини. Якби Володимиру Великому вдалося втримати її у своїх руках і сьогодні вона належала сучасній українській державі, то йому можна би було простити навіть ту неймовірну жорстокість по відношенню до білих хорватів, коли у 992 р. він завойовував Краківську Русь (усі хорватські городища аж до Кракова були ним тоді вщент зруйновані і попалені). Однак, тріумф великого київського князя тривав не надто довго, лише до 999 р. Тому, нажаль, цей епізод давньої історії не закарбувався міцно в європейських літописах і в пам'яті українського народу.
     Набагато спритнішими політиками виявилися чеський правитель Болеслав ІІ, мадярський правитель Іштван Великий і особливо польський король Болеслав Хоробрий, які вміло використали злість і військову потугу Володимира Великого проти свого власного народу на заході, а потім поділили Велику Хорватію між собою, причому, польському королю протягом 999-1024 рр. вдалося заволодіти нею майже повністю, захопивши тоді не тільки Краків, а і посунувши далі на схід навіть саму Київську Русь. Усе це, однак, не дає нам жодних підстав повністю забути і викреслити з давньоруської історії такий її феномен як Велика Хорватія.
Автор – Станіслав Нестор
(cвітлини взяті з сайту historyland.com.ua)

четвер, 9 лютого 2012 р.

Іслам – нова релігія старої Європи

   Сьогодні багато провідних європейських ЗМІ висвітлюють різного роду статті присвячені одні темі: "Майбутнє європейського ісламу". Минулорічний тріумф ісламської "арабської весни" змусив багатьох європейських експертів, сходознавців, політологів та аналітиків в іншому ключі поглянути на проблему новітнього "ісламського вторгнення", що була стиснута жорсткими рамками лише регіонального обговорення та вивчення.
Французька карикатура на  можливу"арабську весну" в Європі
   Так, фундаментальний іслам ще недавно сприймався в Європі як пугало, що був вкинутий в свідомість людей християнської цивілізації арабськими інтифадами. Однак сьогодні він вже підкорює розум і серця мільйонів віруючих. Можна окреслити проблему, щодо майбутнього ісламу в Європі. Якщо іслам буде і надалі поширюватися континентом сьогоднішніми темпами, то до кінця ХХІ ст. населення Європи "перейде в іслам". Трактування слова "перейде" може бути вільним: прийме іслам, оголосить його панівною релігією, буде підпорядкована мусульманському віровченню.
   Прояви ісламу стають все більш численними в містах, селищах, спільнотах, діаспорах Європи. Бельгійські міста Брюссель, Антверпен, Ґент, Льєж вже як "чисто європейські" і не сприймаються. Тепер в центрі цих міст стоять мінарети, можна почути спів муедзинів, побачити багатотисячні п'ятничні молитви в соборних мечетях. А у натовпі християн-європейців тепер частіше можна вгледіти чорну чадру, нікаби, бурки, м'які зелені шапочки, а що важливо і головне страшно – бороди, бороди, бороди...
Іслам – майбутня релігія Європи?
   В таких колись витончених країнах Європи як Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Голландія, Франція, Німеччина громадяни сповідують іслам все більше і більше. Його доктрини, вчення, традиції стають пануючими серед інших релігій, залучаючи нові маси людей. Нажаль, дурні християни-європейці з завидною легкістю змінюють свої переконання. Європа переживає будівельний бум! Та й ще який! В кожному європейському місті будується одразу декілька мечетей, молитовних будинків, ісламських центрів, центрів ісламської культури та цивілізації.
   Християнство здає позиції на соціальному і фундаментальному рівнях. Ватикан, серце християнської Європи, визнає офіційно, що іслам – релігія, яка випереджає по стрімкості розповсюдження в світі всі інші віровчення! Поповнення в рядах мусульманської віри йде, здебільшого, за рахунок корінних християн-європейців, які бояться за життя своєї родини, а може просто через власну дурість. Згідно з даними, які надав Ватикан статистичному вдепартаменту ООН в 2011 р., кількість послідовників ісламу у світі перевищила мільярд, а точніше складає – 1 млрд. 322 млн. осіб. І це все при тому, що мусульмани за чисельністю вже випереджають тих, хто сповідує християнство: 19% мусільман від усіх мешканців землі проти 17,5% християн.
Країни Європи де переважає мусульманське населення
   Окрім Ватикану, зрадництво християн-європейців підтверджує і міністерство внутрішніх справ Франції зазначаючи, що щорічно більше 40 тис. французів переходять в іслам. Особливо вражаючими темпами процес ісламізації відбувається у пенітенціарних закладах, виправних установах, де більшість затриманих становлять араби.
   Іслам багатьма європейцями сприймається як загроза, тим більше, що в Німеччині серед дітей до 15 років частка мусульман досягає вже 22%. Населення Швейцарії більшістю голосів в ході референдуму у 2010 р. висловилося проти будівництва в країні нових мінаретів. У Німеччині, Нідерландах, Великій Британії, Франції реакція на результати подібного референдуму виявилася схожою: деякі іммігранти обурені недостатньою толерантністю швейцарців. В Німеччині, як і в Швейцарії, мусульмани становлять 5% від усього населення, у Великій Британії – 3%, у Франції – трохи більше 6%.
   Багато хто в Європі вважають, що мусульмани не прагнуть інтегруватися в те європейське суспільство, в яке вони приїхали добровільно, а вважають за краще жити своєю громадою, як би в паралельному світі. Це дратує тих, хто впевнений, що "новоприбулі" повинні входити в рамки традиційної для цієї місцевості культури. Найактивніше цю точку зору відстоює нідерландський правий політик Герт Вільдерс, голова нідерландської Партії свободи (нидерл. Partij voor de Vrijheid). Звертаючись до іммігрантів, Герт Вільдерс прямо заявив: «Ви можете тут жити, тільки за умови якщо готові сприймати наші традиції, наші закони, нашу конституцію. Тільки в такому випадку ми готові допомагати вам інтегруватися. Тим, хто керується принципами джихаду і шаріату, ми рекомендуємо збирати речі і їхати, не чекаючи депортації».
Герт Вільдерс
   Настільки різкі заяви зараз все частіше звучать в Європі. Люди, що міркують так, правда, забувають, що причини появи мусульман в європейських країнах абсолютно різні. Мусульмани у Великій Британії, Нідерландах, Франції – це підсумок тієї політики, яку проводили ці країни в минулому. У Німеччині мусульмани – це перш за все гастарбайтери, запрошені на роботу, але фактично давно вже не гості.
   Останнім часом мільйони французів, шведів, голландців і німців стали буквально шкірою відчувати, що іслам є справжньою загрозою їх національної самоідентичності. В минулому році канцлер ФРН Анґела Меркель була змушена підкреслити, що всі спроби побудувати мультикультурне суспільство "провалилися". Її любий західний сусід Ніколя Саркозі також не залишився в боргу, і поскаржився на посилення в Європі радикального ісламу.
   Згідно з даними голосування Le Mond, які були проведені маркетинговою компанією IFOP у 2011 р., 68% французів і 75% німців вважають, що мусульмани погано інтегруються в суспільство. Інші – 55% французів і 49% німців вважають, що вплив ісламу занадто великий, тоді як 60% населення в обох країнах вважають, що всі проблеми мусульман пов'язані з їх "небажанням" інтегруватися в суспільство взагалі, так і є. Цікавим видабться останні результати – цілих 42% французів і 40% німців зазначають, що існування на їхній території мусульманських комун представляє " потенціальну загрозу" їх національної самоідентичності.
Прапор нової ісламської Європи – Єврабії
   Іслам останнім часом стає постійно всезростаючим рухом, а не релігією, що безпосередньо впливає на традиції європейського суспільства, громадську думку. Іммігранти, які в пошуках кращої долі тікають зі своїх країн у більш заможні країни Європи не знаходять там місця роботи, а тому йдуть на вулиці, через що їх звинувачують в злочинності, у збільшенні безробіття. Тим часом колишній ідеолог мультикультурого суспільства, Ніколя Саркозі пішов у рішучий наступ щодо ісламського екстремізму, і нещодавно заборонив носіння паранджі в громадських місцях.
   Сьогодні слід говорити не тільки про страх християнської Європи перед ісламом, а й про певний страх ісламу перед Європою. Головна помилка європейців у тому, що вони показують свій страх публічно. Це спонукає мусульман активніше вимагати в першу чергу богословських поступок. А окремі ісламські радикали, бачачи страх європейців, вже зараз заявляють, що Європа впала! Наразі спостерігається така картина, Західна Європа (Франція, Голландія, Бельгія, Німеччина та Велика Британія) стає постхристиянською цивілізацією, звільняє таким чином плацдарм для фундаментального ісламу. А от у Східній Європі (Хорватія, Чорногорія, Болгарія і Мадярщина) християн стає все більше. У тому числі – за рахунок мусульман, які прийняли християнство.
Мапа майбутньої Єврабії
   Головною проблемою християнсько-ісламського діалогу в Європі є відсутність у європейських мусульман єдиного духовного лідера (всеєвропейського імама). Відповідно, і переговори вести немає з ким. А коли діалог ведеться, то він приймає виключно богословські форми. Окремі мусульманські лідери вимагають визнання християнами Корану священним писанням, а Мухаммеда – пророком в християнському розумінні на рівні з Мойсеєм чи Ісусом. Але піти на це християнські церкви Європи просто не можуть. Адже це означатиме фактичне прийняття ісламу і призведе до висунення мусульманами нових, ще більш радикальних вимог. Одже наразі залишається чекати, коли Європа прокинеться і почне діяти на користь встановлення християнської справедливості, не тільки у себе в хаті, але й поза її межами!
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту lemonde.fr)

неділя, 5 лютого 2012 р.

Ворог, що зачаївся в Паннонії

   Наша рідна ненька Україна, як ніхто з інших знає, що таке країна-сусід і сусід-ворог, це було доведено історією. Як і раніше, сьогодні Україну з усіх можливих боків оточили зовнішні вороги, які найбільше хочуть знищити її цілісність та суверенітет шляхом прихованої, а іноді, і відкритої пропаганди антиукраїнських цінностей, паплюження українських традицій та заради українського громадянства на користь більш комфортного, іншого. Зовнішні вороги, на відміну від внутрішніх, завдяки професійній армії мають більше можливостей для того аби відібрати в України її законні етнічні землі, об'явивши їх "своїми". Однак, чи законно це? – Звісно, що ні!
Велика Мадярщина мрія мадярських націоналістів
   Перед тим, як перейти до викриття можливого зовнішнього ворога, хотілося б дещо зазначити. Сьогодні українцям постійно підсовується тупувато-дегенеративна ідея про те, що Патріотизм і Націоналізм – далеко не одне і теж, або, навіть, що це – ворожі один одному поняття. Слід згадати такий "інтелектуальний" клич: «Молодь проти націоналізму, молодь за патріотизм!». Така масована пропаганда втовкмачує в голови: Патріотизм – це територіальне уподобання, Націоналізм – кровно-культурне. Вірити в таке можуть тільки не надто розумні та далекоглядні люди. Треба поглянути на правдивість, або хоча б логічність таких тверджень. Наші сусіди: Польща, Росія, Мадярщина, Румунія не розрізняють патріотизм від націоналізму, там це означає одне й теж – любов до своєї батьківщини.
   А тепер про ворога! Сьогодні, нібито дружні українцям сусіді мадяри, які мешкають в Мукачеві, Берегові, Тячеві, Хусті, Чопі, Ужгороді та Виноградові – проявляють себе як патріоти виключно Закарпаття (мадяр. Kárpátalja), тільки бажано без українців і з назвою "Східна Мадярщина" (мадяр. Észak-Alföld Magyarorságban). Саме тому ці "патріоти" за триста років свого проживання на далекій західній українській землі не вивчили ні української мови, ні культури, не сприйняли українські національні інтереси, як свої. Це "патріоти" виключно української території і вороги української державності. Українські мадяри ворожі до України і українців, але "дружні" до української території.
Кárpátalja омріяне мадярами українське Закарпаття
   Минулого року правляча в Мадярщині право-консервативна коаліція схвалила нову конституцію країни, що дозволяє владі цієї країни під приводом захисту етнічних мадяр втручатися у справи сусідніх держав, серед яких і Україна. ЄС піддав її критиці, однак Мадярщина не має наміру відмовлятися від нового закону. Поки війська та уряди країн-членів ЄС боролися з лівійським диктатором Муаммаром Каддафі, намагалися врегулювати крах економіки Ірландії, Португалії та Греції, в Мадярщині зросла гідра справжнього великодержавного шовінізму. Тут прийнята нова конституція, згідно якою, усередині країни були дозволені депортації циган-ромів.
   На минулих парламентських виборах в Мадярщині, які відбулися у квітні 2010 р., переконливу перемогу відсвяткували праві "популісти" і праві консерватори. Правоконсервативний Союз молодих демократів, скорочено "Фідес" (мадяр. Fidesz), отримав близько 54% голосів виборців, а вкрай права націоналістична партія "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom) зібрала понад 15% голосів. Таким чином, в оновленому парламенті Мадярщини консерватори і націоналісти сформували переважну більшість.
Передвиборча агітація партії "Йоббік" гарантує відтворення Великої Мадярщини
   За ініціативою прем'єр-міністра Віктора Орбана, що є головою партії "Фідес" (мадяр. Fidesz), мадярський парламент прийняв нову конституцію, яка налякала європейських бюрократів і лівих маргіналів особливо такими новаціями: збільшується роль християнства в державі, відроджується гортиська модель Мадярщини 1920-1940-х рр. і мадярський націонал-патріотизм, слова "Бог" і "нація" набувають великого значення, а крім того, Мадярщина бере на себе зобов'язання захищати етнічних мадяр за межами країни, а це вкрай складно, бо кожен четвертий етнічний мадяр живе за межами Мадярщини! Нова конституція Мадярщини декларує і "право на життя з моменту зачаття", визначає державну заборону на аборти. Крім того, шлюб визначається як "союз між чоловіком і жінкою". Одностатеві шлюби – поза законом.
   Так, можна навести найскромніші підрахунки вчених щодо мадярів, які живуть поза межами своєї етнічної батьківщини:
а) в Румунії в регіоні Трансільванія мешкає не менше 1,5 млн. мадяр-секеїв;
б) понад 300 тис. мадяр мешкає в сербському автономному краї Воєводина;
в) від 50 тис. до 100 тис. мадяр мешкає в Хорватії;
г) не менш 500-550 тис. мадяр мешкають в Словаччині;
д) 156 тис. мадяр мешкає в Україні, переважно в Закарпатській області.
Сучасне розселення мадяр
   Рік тому Мадярщина почала роздачу національних паспортів етнічним мадярам, які мешкають в сусідніх Словаччині, Україні, Румунії та Сербії. Таким чином, в найближчому майбутньому з'явиться маса людей, яких мадярська влада повинна буде захищати. Деякі українські ЗМІ вже спрогнозували, що першою жертвою великодержавного шовінізму в Мадярщині стане Україна, а саме Закарпаття. Так як Мадярщина є найважливішим союзником Німеччини у Східній Європі, тому ліберальний уряд ФРН поки закриває очі на "зростання національної самосвідомості" в дунайській країні. Зокрема, він виявляється в популярності воєнізованих націоналістичних організацій – наприклад, нової мадярської гвардії (мадяр. Magyar Gárda Mozgalom), що входить у партію "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom).
   Втім, поки мадярські націоналісти ще не готові влаштовувати змагання із українськими "сусідами", і тренуються на місцевих циганах. У селі Дьйондьйошпото недалеко від Будапешту у медьє Гевеш мадярські націоналісти ледь не влаштували над циганами кривавий самосуд, однак в справу втрутилася місцева поліція, яка заарештувала кілька десятків "правих", а Червоний хрест, від гріха подалі, вивіз із села до Будапешту близько 280 циган, в основному, жінок і дітей. Взагалі ж, проблема циган в Мадярщині є, на думку місцевих націоналістів і великодержавних патріотів, однією з найголовніших. У країні налічується від 500 тис. до 650 тис. циган, що становить від 5% до 6,5% її населення.
Сучасні мадярські цигани
   Біда сусідньої Мадярщини, як і України, полягає у тому, що цигани практично не інтегруються в суспільство у якому живуть, і на якому паразитують, а зіткнення між мадярами та циганами – так то звичайна і буденна річ. У багатьох селах і невеликих містечках Мадярщини вже давно відкрито існують так звані "народні дружини" або "ополчення", які влаштовують "походи" циганськими кварталамих, не випускаючи можливості влаштувати "побоїще" із місцевими ромами. Не залишаються в боргу й цигани. Правда, оскільки Мадярщина – це держава мадяр (як це вони самі розуміють і декларують своєю новою конституцією), то співчуття у влади цигани не зустрічають. А затриманих поліцією "правих" екстремістів, правоохоронні органи намагаються якомога швидше звільняти (якщо ті когось не вбили).
   Втім, цигани далеко не найголовніший ворог мадяр. На їхню думку, всі біди Мадярщини від того, що з нею в XX ст. обійшлися вкрай несправедливо. В Австро-Мадярщині мадяри разом з німцями і частково євреями були привілейованими націями. Все змінилося після краху імперії в 1918 р., коли австро-мадярська армія та їй союзна німецька армія отримали поразку у Першій світовій війні. Однак нові кордони Мадярщини вже не влаштовували місцевих націоналістів, тому ставши союзниками нацистського Третього Рейху, мадяри в 1938-1941 рр. їх помітно округлили (Адольф Гітлер запропонував регенту Мадярщини Міклошу Горті цілком всю Словаччину, але останній, чомусь, відмовився від такого подарунка).
Гортиська Мадярщина у 1939-1944 рр.
   Хотілося для підтвердження вищезазначеного навести деякі формулювання з нової мадярської конституції, які явно загрожують Українській Соборності: «Мадярщина, керуючись ідеєю єдності мадярської нації, несе відповідальність за долю тих мадяр, що живуть за її межами. Мадярщина захищає своїх громадян, де б вони не перебували. У кожного мадярського громадянина є право на захист Мадярської держави під час його перебування за кордоном. Кожен мадярський громадянин зобов'язаний захищати свою Батьківщину». Нарешті, прямо в преамбулі до нової конституції Мадярщина іменується не "Мадярська Республіка", а просто "Мадярщина", що нібито підтверджує правонаступництво по відношенню до земель корони Святого Іштвана – середньовічної мадярської держави, яка за площею перевершувало сучасну Мадярщину в тричі, і мала західні межі на берегах Адріатичного моря, а східні межі – на правому берегу річки Прут. Об'єктивно кажучи, все це виглядає як спроба історичного реваншу. Мадярщина програла дві світові війни, її територію урізали. Тепер багатьом в Будапешті хочеться повернути все назад за рахунок сусідів.
   Сьогодні, розуми мадяр, які постраждали від новітньої світової економічної кризи, зайняті ідеєю відродження Великої Мадярщини (мадяр. Nagy-Magyarország). Якщо відбудеться друга хвиля кризи, ці ідеї можуть втілитися в реальність. Нова конституція Мадярщини викликала жваві негативні відгуки в ЄС ще до її прийняття. Але суть конфлікту не в цьому, а в тому, що, затвердивши конституцію, правляча правоконсервативна партія "Фідес" (мадяр. Fidesz) одночасно звернулася в Брюссель за допомогою для порятунку потопаючої від кризи економіки. Економічне становище Мадярщини дуже близько до грецького – країна на межі дефолту. Її зовнішній борг дорівнює 75% ВВП. До речі, в самій Мадярщині далеко не всі схвалюють нову конституцію. Так 6 січня 2011 р. в центрі Будапешта відбулася 100-тисячна демонстрація проти нової конституції, яка вступила в силу 1 січня 2012 р. Опозиція звинуватила уряд Віктора Орбана в "демонтажі демократії і насадженні авторитаризму", однак на уряд це не вплинуло.
Віктор Орбан – премєр-міністр Мадярщини і голова партії "Фідес"
   Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, що може прийняти праворадикальний мадярський уряд. Краще бути готовими до різного роду сценарію. Однак, якщо сучасна антиукраїнська влада не стане українською і не буде на захищати Українську Соборність, українська нація візьме як і колись зброю і піде захищати свої землі від загарбників, адже нікому не дано паплюжити святу рідну батьківську землю.
   Слава нації!
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту right-world.net)

середа, 1 лютого 2012 р.

Спільна історія, різні шляхи розвитку

   Як не дивно, такі різні і нібито далекі одна від одної європейські країни як Україну і Фінляндію робить схожими хіба що спільне минуле, коли обидві країни були складовим частинами Російської імперії. Не минуло ще й 100 років з того часу, коли Україна іменувалася царським режимом Малоросією, а Фінляндія – Великим князівством Фінляндським. На початку ХХ ст. обидва уламки "могутньої" імперії майже в один і той же час зробили спроби стати самостійними державами. Фінляндії це вдалося, а от Україні це нажаль ні. Знесилений від братовбивчої війни Київ, впав під ударами німецьких, а потім і більшовицьких військ. За двадцять років вже нова радянська імперія спробувала силою повернути у лоно колишньої Російської імперії і Фінляндію, і в українців з'явилася нова можливість говорити про "спорідненість". Однак історія сама вирішила для себе, якими шляхами підуть Україна та Фінляндія.
Символ українсько-фінляндської дружби
   Зараз Україна тільки намагається наздогнати Фінляндію в тому, що остання вже успішно і навіть блискуче виконала зі своєю економікою, соціальною сферою, культурою. Фінляндія, як ніхто інший, могла б поділитися своїм успішним досвідом з Україною, якби уряд останньої захотів цього. У 2010 р. Надзвичайний і Повноважний Посол Фінляндії в Україні Лаура Рейніля у своєму інтерв’ю газеті "Київський Телеграф" зазначила про існування своєрідної паралелі між історичним процесом та соціально-економічним розвитком України і Фінляндії.
   Так наприклад в інтерв’ю було зазначено, що у Гельсінкі до цих пір зберігся пам'ятник російському імператору Олександру ІІ Романову, так як він відвідував Велике князівство Фінляндське і багато для нього зробив в свій час і в складних геополітичних умовах. Слід зазначити, що постать Олександра ІІ у фінів асоціюється з постаттю "царя-визволителя", хоча кріпосництва у Фінляндії ніколи не було, однак Великий князь Фінляндський дав фінам можливість використовувати у побуті власну рідну мову, відновив діяльність Сейму (станово-представницький парламент Великого князівства Фінляндського). Але потрібно завжди пам'ятати, що Фінляндія була конституційною державою, як у складі Російської імперії, так і раніше, в часи Швецького королівства.
Пам'ятник Олександру ІІ на Сенатській площі у Гельсінкі
   Сьогодні, попри існування в Україні антинародного авторитарного режиму, все ж таки налагоджуються відносини між, умовно кажучи, двома осколками колишньої імперії – Україною і Фінляндією, які мають свою позитивну динаміку. Так наприклад, торгові зв'язки між країнами розвиваються досить швидко, однак фінські інвестори не в змозі бути на рівних умовах з українськими олігархічними кланами, які намагаються щоденно ввести "данєцкую" монополію в українську слабку від криз економіку.
   На загальному рівні кожному українцю відомо про промисловість Фінляндії в основному завдяки знаменитій фінській фабриці з виготовлення паперу та фарб Тіkkurrіllа, яка в Україні активно рекламується, а також мегаконцерну Nokia. Зараз це, звичайно, інтернаціональний концерн, але фіни, як справжні патріоти, вважають Nokia власне фінською компанією. Велика частина технічного обладнання Nokia до цих пір виробляється в Фінляндії, концепція діяльності мегаконцерну як і управляння у більшій мірі теж власне фінське. Мегаконцерн Nokia першим не тільки у Фінляндії, а й у Європі, застосував високі технології. Це була перша ластівка, а сьогодні вже утворилося велике коло невеликих компаній-філій, які теж працюють в даній галузі.
Перший символ знаменитого фінського мегаконцерну
   Раніше Фінляндія славилася на весь світ своїми природними багатствами, папером, деревом, фарбами. І зараз у неї три основні галузі економічного підйому – машинобудування, електротехніка та паперова промисловість. Товарообіг сьогодні між Україною та Фінляндією на жаль не відповідає існуючим потенціалом. І торговий баланс не зовсім позитивний для України. Зараз Фінляндію цікавлять такі базові поставки з Україною, як продукти металургійної та хімічної промисловості, сировина, деяка продукція аграрно-промислового комплексу та одяг.
   Фінляндія стала країною-членом ЄС, скажімо так, однією з останніх. З чим це було пов'язано? Різні строки інтеграції, або фіни не дуже хотіли бути певною частиною спільної Європи? Звичайно ж, існують різні причини так званої "фінської повільності". Можна дати відповіді так:
• по-перше, сучасний ЄС перетворився з кількох політико-економічних міждержавних об’єднань тільки з часом у єдине ціле, те чим ЄС є зараз. Раніше ЄС було досить маленьким об'єднанням в центрі Європи, далеким від Фінляндії та країн Скандинавії;
• по-друге, у той час, коли Фінляндія не була країною-членом ЄС, політична ситуація була іншою, ще існував поділ Європи на Східну, під впливом СРСР, і Західну, під впливом США і НАТО. А коли закінчилася "Холодна війна" і з'явилася можливість розвиватися більш спокійно і незалежно від тиску ідеології східного сусіда, фіни, звичайно, використали її.
"Фінляндія бореться з російським орлом за Конституцію" картина Едварда Істо
   Три країни, які стали членами ЄС у 1992-1996 рр. – Австрія, Швеція і Фінляндія – були нейтральними державами. І вступ у ЄС раніше стало б політичним протиріччям з цим статусом і не могло поєднуватися з нейтралітетом. І це був саме політичний крок для вищезгаданих трьох держав – вступити до ЄС. Однак, з іншого боку, може бути, не дуже правильно говорити, що фінська інтеграція до Європи розпочалася в 1990-х рр., коли фіни оформили членство в ЄС. Фіни, як розвинена європейська нація і до цього мала вже досить високий рівень економічної інтеграції з іншими європейськими націями, особливо з сусідами із Балто-Скандинавського регіону: шведами, норвежцями, естонцями, німцями.
   Іноді уряд Фінляндії замислюється над тим, що інтеграція – це не тільки членство у ЄС. Фіни, як справжні європейці точно знають, що інтеграція – це процес. Для фінів це був тривалий процес, і коли Фінляндія стала країною-членом ЄС, то це був лише завершальний, але досить маленький крок. Хоча, звичайно, тоді довелося досить багато змінити в законодавстві країни – у 1999 р. була прийнята нова редакція Конституції Фінляндської Республіки.
Розширення Європейського Союзу у 1995 р.
   Можна порівняти причини нейтралітету Австрії та Фінляндії. Так, уряд Австрії наполягав, що обрав нейтралітет як форму захисту проти можливої ​​радянської експансії у 1950-х рр. і щоб вивести з країни окупаційні війська країн-переможниць: СРСР, США, Великої Британії та Франції. А от Фінляндію, ні радянські війська, а ні війська союзників окуповувати не збирались, але, тим не менш, зростання у 1950-1960-х рр. військової могутності СРСР гальмував вступ Фінляндії до ЄС. Саме тому уряд Фінляндії обрав політичний нейтралітет, як захист від СРСР. Тому й економічні зв'язки між Фінляндією та СРСР після Другої світової війни завжди були "надто гарними". Післявоєнна політика фінського уряду була дуже вдалою – фіни зберегли свою політичну систему, а найголовніше, відстояли свою незалежність і самостійність. Фінам вдалося зберегти свій варіант демократії.
   Сьогодні фіни не будують нову "лінію Маннергейма", навіть попри відродження могутності східного сусіда. А протистояння між Росією та Фінляндією – це вже історія, тому що, фіни знають, що у Фінляндії краще, ніж там, в Росії. Україні треба брати приклад з Фінляндії та не боятися зростанню впливу Росії, навпаки, бути гідним дати відсіч. Незалежність Фінляндії нараховує 95 років, незалежність України – лише 20 років, а це означає, що своїм досвідом незалежної держави фіни могли б поділитись із українцями, аби протистояти ідеї "рускава міра". Українська державність має стати власне українською, а не проросійською, чи проамериканською, політик мають бути державниками і відстоювати не свої інтереси, а інтересу народу, української нації. Маємо надії, що 2012 р. принесе не мрії та надії, а реальні перетворення. Україна має постати з попелу і зміцнити своє положення не тільки в Європі, а й у світі. Сподівання мають стати реальністю, нація має стати сильною!
   Слава Україні!
Автор – Денис Ковальов
(світлини взяті з сайту finland.org.ua)