Гетьманська модель Української держави

1978 р. у Нью-Йорку був викладений проєкт "Конституційних основ Української Держави у світлі програмових засад Гетьманського Руху". Ним українські консерватори-монархісти оприлюднили своє бачення державної моделі майбутньої незалежної України – проєкт, що гетьманці прагнули запропонувати Українському Народові опісля розпаду СССР. Вироблення документа обговорювалося й готувалося фахівцями-правниками на четвертих, п'ятих і шостих сесіях Ради Гетьманського Руху.

   Оголошуючи проєкт, президія зазначала, що таким чином «дає до рук, не тільки, членів і прихильників гетьманської ідеології, але також українського суспільства – проєкт ідеологічно-політичного документа, що являється актом боротьби за конституційні права Української Держави». Принципи побудови державности: традиціоналізм; трудова монархія; класократія. Основні засади Гетьманського Руху, перш за все, визначали, що Українська Nація не може існувати без своєї власної, незалежної та суверенної держави, а без існування Української Nації не може бути влаштованого громадського життя, ладу і спокою на Українській Землі.

   Виходячи з цього, ставилося завданням «орґанізувати ті сили, що хочуть збудувати незалежну і суверенну Українську Державу на всіх землях, заселених українською етнографічною масою». А отже, сповідувалася модель формування держави за етнографічно-національним принципом на основі соборности української історичної та національної території: «...утворити таку форму Держави, яка була б вища від дотеперішніх форм державности в Україні, більше відповідала потребам Української Nації й тому могла б забезпечити Українській Державі не ефемерне, а тривке існування на цілий ряд поколінь».

   Така держава мала спиратися на сталі класи всередині нації – на матеріяльно продуктивні, трудові й аристократичні, із забезпеченням кожному класу максимум її культурного та економічного розвитку. А відтак, гарантувати кожній верстві участь у правлінні державою, і головне, надати право місцевого самоврядування земель якнайширше. Власне, Земля – планована адміністративно-територіяльна одиниця в Україні після відновлення незалежности за історико-етнографічним принципом (до прикладу: Галицька, Київська, Одеська тощо).

   Всі класи та землі у гармонії між собою із правом самоврядування та особистої свободи формуються навколо одної, єдиної, шляхетної персони Національного Лідера в особі Гетьмана. Принцип трудової монархії стоятиме понад усіма класами й виключатиме домінування однієї партії чи касти. Така модель управління – персоніфікована в особі дідичного й незмінного монарха, уособлюватиме принцип національної та державної єдности, сталости національної традиції та зв'язуватиме таким чином цей принцип із поняттям непорушного, єдиного для всіх і поважаного всіма "Маєстату Нації та Держави"; монархом має стати "Гетьман всієї України", а національно-державний розвиток мав би тісно пов'язуватися із Церквою.

   Повнота влади у державі мала належати народові, персоніфікованому в особі монарха, і здійснювалася б через Гетьмана, через вищі законодавчі й судові органи. Українська монархічна ідея повністю відкидає диктатуру парламенту або Гетьмана і ставить вище них та народу лише Конституцію. Таким чином, Гетьман піти проти народу не може, це означає піти проти самого себе. Гетьманові мала належати обмежена Конституцією законодавча і судова влада; йому віддавалася ініціятива в усіх галузях законодавства.

   Гетьман мав санкціонувати закони, попередньо схвалені обома законодавчими палатами, після чого ці закони набирали б чинности. У випадках непогодження Гетьмана з ухвалами законодавчих палат, проєкт закону повертався б на повторний розгляд палат парламенту й набирав би чинності закону за умов схвалення його 2/3 персонального складу обох законодавчих палат. Гетьман мав призначати голову уряду та на подання голови затверджував би склад уряду, мав затверджувати та звільняти кожного міністра, а також приймати відставку уряду.

   Гетьман мав визначати зовнішніх взаємин Української Держави з іншими державами, а також приймати та акредитувати дипломатичних представників іноземних держав. Влада Гетьмана мала бути опертою на співпраці та співучасти в законодавстві й управлінні державою громадянства, орґанізованого на підставі Конституції; поширювалася б на всю територію держави. Титул Гетьмана мав бути таким: Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України.

   Найвищим законодавчим орґаном українського народу мав стати Державний Сойм (Перша Палата), який складався б з обраних представників терміном на 4 роки; кандидатів до Сойму мали висувати за списками Управління станів і класів та Козацькі Ради. Вибори передбачалися як: загальні, рівні, таємні та безпосередні з розподілом мандатів між класами та станами за пропорційним принципом відповідно до кількості поданих голосів. Право голосу мав кожен громадянин незалежно від статі, походження й віровизнання, що на момент виборів досяг повноліття (активне виборче право), а обраними, яким на момент волевиявлення виповнилося 24 роки (пасивне виборче право); ті, хто перебував би на військовій службі, могли б брати участь у виборах на загальних підставах.

   Один делеґат до Державного Сойму мав обиратися на кожних 100 000 населення, будь-то міського чи сільського, а порядок виборів до парламенту, функції та обов'язки обраних мали бути передбаченими окремим законом. До компетенції Державного Сойму мали б належати розгляд і схвалення державних законів, ратифікація договорів, вступ до міжнародних організацій, прийняття змін, правок, та доповнень до Конституції й так далі. Загальні збори Сойму мали обирати президію (керувала б засіданнями під час сесій і мала виконувати поточну роботу між сесіями), голову, двох заступників голови, секретаря і членів президії по одному від кожної землі.

   Другою законодавчою Палатою мала стати Гетьманська Рада. Вона б творилася із представників центральних орґанів і обраних шляхом загальних виборів у землях, при цьому представниками центральних орґанів вважалися б: склад Президії Державного Сойму, склад Президії Великої Козацької Ради, голова Генерального суду, старости земель, склад Президії Вищої Військової Ради, склад уряду (голова, його заступники та міністри, комендант Гетьманської Резиденції). Кожна Земля до Гетьманської Ради могла б обрати трьох членів терміном на 4 роки.

   Президія Гетьманської Ради мала складатися з голови Гетьманської Ради, обраних двох заступників, секретаря і трьох членів. У Гетьманській Раді рішення приймалося б звичайною більшістю голосів, за винятком: «Ухвалення, внесення змін і доповнень до Конституції», – та повторного розгляду законопроєктів на протест Гетьмана, де потрібна кваліфікована більшість голосів для подолання вето. Найвищим виконавчим органом в державі мав бути уряд – Кабінет Міністрів, що ніс би відповідальність за свою діяльність перед гетьманом: «Уряд Його Світлости Гетьмана Всієї України складався б із прем'єра, інших міністрів і державного секретаря – управителя справами Кабінету, і який призначався б Гетьманом».

   На чолі кожного міністерства мусив стояти міністр, що був відповідальний перед головою уряду і перед Гетьманом. Періодично голова уряду (за діяльність всього уряду), міністр (за діяльність у своїй галузі) зобов'язані були б звітуватися у Державному Соймі. Ухвали Сойму по звітах повинні були б надсилатися гетьманом. Місцеві орґани державної влади мали становити Ради представників від виробничих класів і станів усього населення – цією конституційною засадою передбачалося гарантувати найактивнішу та ділову, безпосередню і справді демократичну участь Українського Народу в законодавстві й Управлінню Державою.

   У цілому ж, державний устрій пропонованого наприкінці 1970-х рр. Гетьманату визначався принципом: свобода, авторитет, влада і відповідальність. Але, на превеликий жаль, Україна не постала у вигляді Союзу Гетьманців-державників, а постала, як "братня республіка" до Москви, яка визволиться лише шляхом кривавої борні. Рік 2014-й мав це виправити, і багато чого сталося хорошого попри аґресію РФ, але лютий 2022-го радикально все змінив.

Автор – Друг "Regius"

Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Нащо нам такий світ, в якому не буде українства?

Війна великою кількістю вибиває носіїв найкращих генів. І постає просте питання: що робити з демографією? На нього є проста відповідь: активно поліпшувати природнім шляхом. Іншої не існує: всі свідки Церкви міґрації – космополіти, котрі загально не розуміють, що таке народ і коріння. А якщо розуміють – це зловісно налаштовані люди, котрі свідомо хочуть винищити українців.

   Ті ж, хто щось кажуть про перевагу якости над кількістю, просто не розуміють, яким чином нації співіснують та конкурують на мапі світу – вони просто за духом дурні світові провінціали... Українці ніколи не жили в кращих умовах, аніж ці 32 роки (відновленної) незалежности! Загрози голоду від посухи немає, епідемій немає, можливостей аж надто багато. Демографічна криза – криза світогляду, про це знають всі: матеріялістичні цінності особистого комфорту та зніженість нищать будь-яку вітальність. Цей народ не врятує збільшення материнського капіталу, або інші подібні речі.

   Економічний фактор – вторинний, хоча його важливість не варто відкидати. Так, існують нагальні побутові проблеми: міським головам треба хоча б облаштувати нарешті свої бетонні джунґлі для зручності руху з колясками; державна допомога справді корисна, а всіх підприємців та інших начальників, котрі нехтують повагою до працевлаштованих вагітних жінок і молодих матерів, треба обкласти штрафами та просто по-людськи відпиздити за вияви неповаги типу звільнення з посади замість оплачуваної відпустки. Заради кожної дитини, що могла відчути якийсь тягар невлаштованости через такі фактори, варто позабивати гвіздки у голови всіх винуватців таких проблем. Менше з тим, справа саме у цінностях: народжуваність підніме лише жага до життя.

   Фрідрих Ніцше писав, що все здорове та сильне бажає збільшитися, помножитися, розширитися, і тому найкращі роди минулого – плодовиті. У давній Спарті усвідомлювали проблемне співвідношення якости та кількости, і тому обкладали податками й суспільним гнітом тих, хто до 30 років не обзавівся нащадками. Ви не уявляєте, які важкі переживання у родичів тих достойних, хто загинув, та не встиг лишити по собі дитину: навіть просто тому, що їм було б легше перенести таку втрату.

   Проте до попереднього покоління теж питання: чому стільки родин, де часто син є єдиним у сім'ї? Через дивний постсовєцько-буржуазний пересуд про економічну недоцільність і важливість вкласти у дитину максимум – що контрастує з іншими соціяльними захворюваннями попереднього покоління, на кшталт полишення батьком жінки з дитиною напризволяще: «Пішов за хлібом та зник» – ґротескна реальність 1990-2000-х. Тому рецепт простий: усім пасіонаріям, хто обрав шлях війни та козацького життя, варто за будь-якої нагоди займатися питанням створення нащадків. Інакше в Україні лишиться тільки неякісний людський матеріал, і цей народ зникне.

   А щодо можливого зниження пасіонарности... Невідповідність між життям-пригодою та продовженням роду – це гидке міщанське упередження, створене тим типом людей, для яких пригода – це окремо у театрі, книжках і кіно, а життя – це рутина та робота. Середньовічні лицарі, в тому числі бідні, плодилися так, що їх прізвища носили цілі ватаги людей. І їх не бентежили епідемії та війни. Серед них були в тому числі поети та тонкі поціновувачі мистецтва. Пасіонарність знижується, якщо самі ви в'язнете у болоті, якщо вами верховодить дещо вище сил інерції, та ви відчуваєте палке бажання Вічного Повернення – вітальна енерґія буде киплячим потоком вирувати у вашій крови. Найкращих ґенів, тобто: хоробрості, творчого вогню та фізичної сили.

Автор – Євген Врядник

Москаль чиститиме чоботи українцеві

Минав новий день останньої битви добра і зла. Сили темряви всю ніч намагалися взяти першопрестольний Київ. Але замість того, щоби розвіяти свій богохульний стяг на вулиці Банковій, підбили багатоповерхівку.

   Глашатай орди на пару зі зрадником чеченського народу продовжують заявляти, що "ніяких втрат сили зла не несуть". Отже, матері загиблих окупантів, запам'ятайте, що для юди ваші діти – не втрата. Головний ординець сам зневірився у цій "спецоперації" та звільнив свого очільника Генштабу (горіти їм всім у пеклі).

   Орки з Московії нахабно брешуть, кажучи що "не будуть вбивати мирне населення", а насправді ж відкрито і прицільно розстрілюють цивільні автомобілі, нищать інфраструктуру, будівлі... Відбувається новий спланований геноцид українського народу загарбниками зі Сходу. Проте здаватися на поталу ворогу ніхто з нас не збирається.

   Наші воїни знищують ординців тисячами. Воїни з лав ЗСУ, НГУ, СБУ, МВС і ТрО нищать їхню стару техніку, для якої навіть уже закінчився бензин. Чорти бігають по тимчасово загарбаним територіям, вимагаючи у наших земляків припасів.

   Першопрестольний град Київ перетворився на справжню фортецю, де з кожного вікна на чортів із білокам'яного болота чекає як не кулемет, то гвинтівка чи коктейль. Божественні кузні не встигають екіпірувати всіх охочих стати до боротьби. Наші люди масово йдуть до лав війська, без повісток, без нічого; навіть з голими руками, заряджені духом намагаються зупинити ворожий транспорт.

   Орда боїться визнати високоморальність українського війська, вони кажуть, що українців ведуть у бій "загородзагони нацистів". Вони посилають своїх диверсантів, вербують їх серед українців. Але ми вже оголосили полювання на зрадників і колаборантів, помста буде смертельною!

   Ще багато чого потрібно зробити: ліквідувати всіх чортів на українській землі, зачистити тил та повернути всі загарбані історичні землі священної Руси – України! А далі... йти визвольним походом на московський Кремль, аби знищити цей огидний Мордор на землі. Слава Україні!

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Український націоналізм у добу штучного інтелекту

Український націоналізм, як втілення волі до життя української нації, не може оминати проблем, що перед нами ставить епоха постмодерну. При чому це стосується, як питань давно назрілих, так і тих, з якими українському суспільству ще доведеться стикнутися. До проблем такого штибу, належить зокрема й тема, яка донині практично не підіймається в загальнонаціональному та, зокрема, націоналістичному дискурсі.

   Це проблема штучного інтелекту! Перше, що варто було б відмітити в цьому питанні – це особливості самого виклику, який невдовзі постане перед нашим суспільством. Головною з них є той факт, що нова стадія науково-технічного прогресу, якою, безумовно, є створення штучного інтелекту (нехай поки у не надто досконалій формі), цілковито відрізняється від попередніх. Якщо попередні стадії передбачали перш за все спрощення роботи для працівників на виробництвах (а в пізніші часи майже повну їх заміну), не зазіхаючи на творчу сферу. То новий етап науково-технічної революції цілком здатний розширити свій вплив і на царину немеханічної творчої (креативної) діяльності людини.

   Вже зараз штучний інтелект цілком здатний створювати власні музичні композиції, малювати фотореалістичні відеоролики з людьми чи пейзажами (вигаданими або реальними) та вести цілком оригінальні бесіди з живою людиною. Що вже казати про більш практичні речі як то аналіз ринку, створення економічних прогнозів та планів з оптимізації виробництва. За кілька десятиліть ми вже станемо свідками, як творча сфера, яка раніше не підлягала машинізації, потребуючи обов'язкової присутності людини, скоротиться до вкрай незначних розмірів, поступившись місцем більш раціональному комп'ютеру. Скоріше за все ми побачимо масове скорочення кількості спеціалістів, що традиційно відповідають за створення так званого "м'якого продукту" (англ. software) та інших творчих професій, на зміну яким прийдуть спеціалісти з підтримки "жорсткого продукту" (англ. hardware). Загалом же людина поступово витіснятиметься з діяльності великого бізнесу, котрий буде локомотивом масового запровадження систем штучного інтелекту.

   Другим важливим моментом, який варто було б відмітити, є те, що попри залякування, які часто зустрічаються в сучасній масовій культурі, щодо поступової повної заміни машинами людини в цілому житті, а не тільки в питаннях економіки, як це було описано вище, загроза подібних суспільних перетворень (а вірніш знищення органічного суспільства) є абсолютно надуманою. За своєю природою штучний інтелект створюється для вирішення завдань в одній-єдиній, чітко визначеній галузі. Через що він не може бути настільки ж універсальним і адаптивним як людина.

   То які ж загрози несе у собі штучний інтелект і якими мають бути відповіді на них з боку здорового національного суспільства? – А ось які:

   1) Моральне питання. Внаслідок поступового наступу штучного інтелекту у все нових сферах життя людини обов’язково постане питання про роль самої людини у суспільстві, результатом чого стане поява руху так званих техноборців, який свого часу описав і розкритикував у своїй праці "Правда" ідеолог українського націоналізму Юліян Вассиян. На його думку, бувши плодом людської творчості, будь-яка технологія є втіленням людського духу, через що навмисне знищення технологій, мотивоване виключно хворобливим страхом перед ними, призводитиме виключно до занепаду суспільства, яке підсвідомо сприйматиме це як акт самознищення. Будь-які питання моралі в суспільстві, й означена проблема зокрема, знаходять свої відповіді в появі в суспільстві моральних авторитетів, котрі силою свого життєвого досвіду, творчості й авторитету загалом задають напрям для становлення або розкладу духовного здоров’я нації. Цими дороговказними зорями на національному небозводі є національна еліта, авангардом якої мають бути здорові націоналістичні сили. Сили, які власним прикладом і авторитетом відвертатимуть націю від деструктивних тенденцій та впливів.

   2) Економічне питання. Як відомо, націоналізм – це імунітет нації. Себто здатність національного організму тяжіти до здорового стану, який є органічно нормальним для суспільства. Це правило є основою націоналістичного світогляду. І саме воно є відповіддю на ті виклики, що ставить перед економікою технологія штучного інтелекту. Відповідно до української національної традиції основні виробничі сили завжди концентрувались в межах окремих приватних господарств, а не у великих компаніях чи чималих виробництвах. Це знайшло своє відбиття у працях ідеологів українського націоналізму Дмитра Мирона-"Орлика", Миколи Сціборського та Ярослава Стецька, в яких автори описували лад майбутньої УССД. У цьому ми знаходимо шлях до подолання економічних викликів, що перед нами постають.

   Зменшення долі людини у великому бізнесі може бути компенсовано розвитком малого й середнього підприємства, що з економічних причин не можуть дозволити використання штучного інтелекту у своїй діяльності. Це стосується, зокрема домашнього виробництва, де вкрай не рентабельне широко застосовувати системи штучного інтелекту або інші високі технології. Подібний перерозподіл праці займе багато часу і вимагатиме активного втручання держави, яка таким чином матиме значну вагу в економіці та ставатиме на своє місце в націонал-традиціоналістичній концепції держави, сповідуваної ідеологами українського націоналізму. А відповідно буде цілком органічним і абсолютно оптимальним як для українського громадянства, так і для майбутнього Української Держави в цілому.

   Крім вищезгаданих питань проблема штучного інтелекту має ще вкрай багато граней, таких як: застосування у воєнних цілях, духовно-релігійне сприйняття, використання з метою порушення закону, тощо. Усі ці грані мають бути глибоко досліджені націоналістичною думкою та проаналізовані відповідно до національної традиції, аби бути готовими до викликів, що їх невдовзі поставить перед Україною постмодерний світ.

Автор – Олександр Вайс

Перспективи місцевого самоврядування в Україні

Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена розгляду формування та розвитку українських міст.

   Для початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене, не має значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то, це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести самостійну відповідальність за її розвиток. На сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють чинну за СССР модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.

   Така ситуація засновується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку чинної муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення громад. Теперішнє податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проєкти, коли місто залишається із купою проблем та недостачею коштів?

   Звісно у такій ситуації залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох очільників "місцевого самоврядування". Більш того, системні економічні проблеми доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти. Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державну скарбницю України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів місцевого самоуправління до власних коштів.

   У результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав). Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів впливу.

   З рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів місцевих громад. У результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого самоврядування.

   Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде про посилення міграційних процесів у кінцевому пошуку кращого місця, що призведе до перенаселення одних міст на користь знелюднення інших. До того ж в наслідок таких процесів великі міста втрачають притаманну їм естетичну привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття, дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.

   Міста, які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на підтримку лицемірного образу успішності ділового центру внаслідок зубожіння власних передмість або робочих районів. Тим часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що можна називати патріотизмом починається із виплеканого поважного ставлення до власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду, частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають незліченно глибокі наслідки.

   На справді, ми маємо справу зі сформованими на місцевому рівні об’єднаннями чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного комунального господарства тощо. На економічно розвинених територіях визначальну роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти, які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його в автономний та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про приклади Донецька та Січеславська, яким вдавалося формувати конкурентні політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.

   На сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.

Автор – Левко Писарчук

Революція скасовується, готуймося до зрежисованих бунтів!

Я люблю революції, повстання, люблю громадянські війни, ну і просто війни, звісно. Не закоханий у них, просто люблю, особливо, в художньому оформленні як людина, котрій цікаві певні явища, котрі не дають старіти, лоскочуть нерви, спонукають до гормональних вибухів. Як у громадянина, у мене ставлення до цього складніше і ось тому я іноді думаю про пріоритети.

   Не треба бути геополітичним стратегом, щоби не розуміти — ​що наразі Україна є хоч і розграбованим від душі, але все ще жирним шматком у самісінькому центрі Європи! Що зараз вона в такому становищі (останні 7 років — це однозначно), за якого більш-менш розгорнута дестабілізація приведе до широкого і тотального громадянського конфлікту. А це, своєю чергою, призведе, як мінімум, до масштабного зовнішнього вторгнення з різних боків і, звісно, з благородними цілями: для збереження миру і демократії; для забезпечення прав людини та порятунку життя громадян; для запобігання техногенним і екологічним катастрофам; ну і тому подібне.

   І у зворотному порядку теж слід очікувати неприємностей: будь-яка ескалація війни на Сході України, її швидке розгортання — приведе до громадянського конфлікту. І навіть турбулентність від омріяного "розпаду РФ" приведе до всього цього, що описано вище, хоч і з різних боків, а ми знову опинимося "не готові", зокрема на рівні державних інституцій. І тоді така тоді "децентралізація" почнеться — ​мама не горюй, на рівні: «Дайош більше Україн, веселих і гарних»!

   Не скажу, що мене це не зацікавлює або не розбуркує як людину, не як громадянина. Як громадянин я за інше — пора посилювати Державну прикордонну службу, не на "вхід", а на "вихід", аби ні одна "зараза" не втікла від цього омріяного шабашу вогню, крові й металу. Від військкомату з повісткою, від голоду і холоду, від братніх пострілів по ногах і в спину, від розуміння — що все, край, там зі Сходу (і з Заходу) таке посунуло, що колись про нас будуть складати легенди й міфи, як героїчно ми все просрали, бо були такими "шаленими патріотами", не розставивши своєчасно і по ситуації пріоритети.

   Бо воювати з дверми та вікнами Офісу Президента вихідними, та ще й у балаклавах, та з селфі на смартфони — це аж ніяк не системна революція, жертовність і виважений терор; це не так страшно, як прямо бити Віктора Медведчука або Андрія Портнова; це навіть не так небезпечно, як "насрати в автозаку". Видихаються, та й весна ж на дворі, скоро городи підуть, шашлики, посівна... Ні, не буде революції, а от бардак — ​можливий, бо гегемонів не вбачається, лише одні бенефіціари всюди!

Автор — Ігор Куліковський

Українці мусять ставити перед собою глобальні завдання

Усі біди самостійної держави Україна від того, що нею керують не ті, кому вона потрібна і кому болить її доля, але ті, для кого вона — об'єкт щоденного визиску й упослідження. Не варто дивуватися тому, що за останні 30 років політична еліта так і не змогла випрацювати національну ідею, якою б торувала шлях українська нація. Відтак метання між одіозними режимами, яким на сьогодні є РФ і ЄС, ні до чого доброго не приводять, а констатують безхребетність нас як суб'єкта міжнародні політики.
   Що й казати, маленькі нації (до прикладу словаки) переймаються дрібними (локальними) питаннями. Натомість великі нації (скажімо українці чи турки) мають значні амбіції та переймаються величними питаннями. Тож на порядок денний сьогочасного українства виходить давно назріла проблема — наша національна ідея (Ідея Nації, якщо хочете) мусить бути наступальною, активною, а головно не пацифістською, але агресивною (згадаймо добу Козаччини та Гетьманщини XV-XVIII ст., коли наші пращури розширяли українську ойкумену на всі сторони світу).
   Окрім того, щоб зрозуміти себе тут і зараз, необхідно виходити за наявні межі, головно — усталені державні кордони. Скажімо, з вибухом нового Майдану (сценарій цілком імовірний, враховуючи теперішній стан справ у країні) варто поставити собі за мету експортувати революційну хвилю, першочергово — на Схід до РФ, яка вже 6 рік здійснює окупацію наших земель. Експансія українського повстання відбуватиметься вже не як бунт скривджених народних мас (здебільшого його освічених верств) проти олігархічної влади, але як революція Русі-України проти Московської орди.
   Українство, як і взимку 2013-2014 рр., здатне знову показати гарний приклад і стати лідером для європейських націоналістів. Адже ми — спадкоємці федерації вільних скіфів, демократії Січі, республіки Гуляйполя, котрі своєчасно дали світу досвід самоорганізації Майдану. Нині це може стати джерелом органічного опору системі, як всередині держави, так і зовні.

   Те, що наближається революційна ситуація — абсолютний і безумовний факт, котрий не варто ігнорувати. Ланцюг раніше "неможливих явищ" вже почав збуватися, тому тепер його можна спокійно передбачати, а відтак підготуватися. Швидше за все повторення подій 2013-2014 рр., а тим паче 2004 р. не передбачається, бо зміни матимуть не регіональний (локальний), але планетарний (глобальний) характер, як 100 років до нас, тож приготування до наслідків розхитаного балансу мають розпочатися свідомими людьми вже зараз, допоки не стало запізно.

За матеріалами "Facebook"

Українці мусять відмовитися від московського наративу ідентичності

На 30-му році відновлення державної самостійності та 6-му році війни з Московією Україна і досі орієнтується на свого сусіда зі Сходу. А тим часом, саме він, як країна-агресор, продовжує визначати семантичний простір для нас, формуючи вигідну для себе ідентичність. Відтак покірних у всьому малоросів (читайте — хохлів), здатних лише витанцьовувати перед глузливим царем у шароварах і жерти до нестями борщ із варениками (читайте — олів'є з чебуреками) вкотре намагаються загнати у стійло, де вже давно чекають Воркута, Колима, Магадан.
   Для пересічного громадянина РФ українці — менші брати, котрі потребують любові через примус (до миру і союзу зокрема). А от для політичної верхівки, ми — дешева робоча сила, якою можна легковажити, провадячи варварську дегуманізацію і популяризуючи добровільну відмову від цивілізованості. Цілком зрозуміло, що і перші, і другі бажають нашого винищення, хоч і кожен на свій лад, тому ми мусимо нарешті зробити вибір: «Бути українцями — нащадками княжої Русі, Гетьманату Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського, УНР і УПА, чи продовжувати лишатися корисними ідіотами у стратегічних (для нас — доленосних) планах Кремля?».
   Оздоровлення нашої нації має початися з деколонізації нашого мислення. Відтак ми мусимо називати речі своїми іменами, як вони є, як розуміємо їх ми — українці, а не ті, хто прагне нав'язати нам свою думку, засобами пропаганди (інформативно) чи силою (військовою агресією). По-перше, що Україна — це Русь, державоутоврююча нація якої (як не прикро) несвідомо прилучилася до появи імперського проєкту Москви (спершу — царського, потім — більшовицького); а по-друге, що уся спадщина, котру нам лишили попередники (від ґотів Германаріха до дисидентів Чорновола, Хмари й Лук'яненка) станом на тепер потребує перегляду відповідно до нагальних потреб українства, яке продовжує стримувати на Донбасі одвічного ворога зі Сходу.
   Громадяни України, незалежно від національності й мови спілкування, мають нарешті усвідомити, що відсутність власне нашої пропаганди та сталої державної стратегії грає на руку тих, хто хоче нас загарбати чи зрабувати. Наявна у нас панівна еліта не хоче розбудовувати соборну і самостійну державу, бо гроші та власне майно їм рідніші, скажімо, за вишиванку чи "садок вишневий коло хати". Відтак стратегічний план розвитку Батьківщини мають запропонувати представники освічених верст, так звані "кращі люди" чи "українські брахмани" з-поміж пересічних громадян.
   Постає логічне питання: «А чи є зараз такі?». На це відповімо — звісно, що є! Будь ласка, читайте й розповсюджуйте серед друзів і знайомих книги тих, хто пропонує здорову альтернативу недієздатним державним проєктам: "Нація золотих комірців" Ігоря Каганця, "Київ Хунта Сіті" Дмитра Савченка, "Повстання Ідентичності" Дениса і Павла Ковальових, "Орієнтири Спротиву" Ігоря Загребельного, "Народний Гетьманат" Юрія Якуби. На сторінках цих праць знайдемо вичерпний матеріал для роздумів, а головне — пропозиція так званого перезаснування/перезавантаження держави Україна відповідно до потреб її населення на вимоги мінливого часу, тож просто беріть, читайте й пропагуйте своє, а не запозичуйте чуже, і тим більше — вороже!

Автор — Дмитро Човган

Слово про "Народний Гетьманат"

Держава Україна у глухому куті через недолуге управління вищим керівництвом. Чинна суспільно-політична система насправді є нашаруванням ліберальної демократії на післясовєцький олігархат. Саме тому громадяни України потребують якісного оновлення згідно з власною традицією державотворення, що відповідає сучасним глобальним змінам.
   Цілком очевидно, що той шлях, який нині українцям пропонують (радше — нав'язують) згори приречений завести нашу державність у глухий кут вже за кілька років. Жодні порівняння з іншими країнами світу нам тут не допоможуть, бо, по-перше, не та соціально-економічна і політична специфіка, а по-друге, у нас досі народ легко задурити через телевізор фальшивими мантрами про покращення вже сьогодні. Інша справа, коли беремо до уваги власні не доведені до кінця власні надбання, як скажімо державницький проект Гетьманату.
   На жаль сьогодні, попри розвиток вітчизняного книговидання, теоретичні обґрунтування традиційної української держави, що спиралась на народну пам'ять і культуру, без закордонних запозичень (демократія, парламентаризм, комунізм тощо) годі й шукати. Більшість публіцистів намагаються ототожнити Гетьманат як не "козацькою республікою", так із "дідичною монархією". Проте і перші, і другі помиляються, бо Народний Гетьманат — якісно новий, попри тяглу національну традицію, державний механізм для України, який не ділить владу на гілки та не оббирає громадян зайвими податками, про що детально розписав у своїй книзі січеславський правник Юрій Якуба.
   Праця розрахована на широке коло читачів — від академіків і чиновництва, до шахтарів і слюсарів. По-перше, автор писав доволі сухий юридичний текст доступною мовою, навівши у кожному з 22 розділів порівняння до конкретної життєвої ситуації. По-друге, книга закликає кожного замислитись над тим, чи готові ми здійснювати рішучі зміни сьогодні, заради кращого завтра, і не тільки для нас особисто, але й для наступних поколінь українців — це найголовніше, що можна виділити, прочитавши понад 300 сторінок поважного фоліанта.
   Не варто вимагати від "Народного Гетьманату" універсального розв'язання своїх проблем, бо це не книга рецептів! Сторінки книги радять як правильно, а головне безболісно здійснити перебудову самостійної держави Україна у часи глобальних викликів і гібридних війн. Водночас Юрій Якуба як автор прагне запалити у читача бажання бути учасником у доленосних державотворчих процесах в Україні попри особистісні погляди на цей світ, бо планувати наше майбутнє має право не якесь обмежене коло втаємничених осіб, а самі українські громадяни.
   Що ж у підсумку? — Не шукаймо "ідеальних моделей держави" десь закордоном, оскільки кожна країна земної кулі в довгому історичному процесі випрацьовувала свій індивідуальний державний апарат, пристосований до тих чи інших національних умов: поділ гілок влади у Франції та Великій Британії, система стримувань і противаг у США, спілка олігархату і спецслужб з кримінальними елементами в РФ — усі вони дуже суттєво відрізняється. Україні ж йти власним шляхом, яким тернистим і утопічним він не був би, бо як сказав автор книги "Народний Гетьманат", і ми з ним тут погодимося: «Все починається з мрії!», а наша мрія — Українська Гетьманська Держава.

Автор — Денис Ковальов

Доленосний грудень 1918-го

Так склалося, що в історії України та Фінляндії доволі багато аналогій. Особливо яскраво вони прослідковуються з середини ХІХ-го ст. до середини ХХ-го. Звісно, що за останні 5 років всі, кому не лінь, порівнювали державницький шлях Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма і Павла Скоропадського, проте нас цікавить зовсім інше порівняння.

   От скажімо, чим цікава для обох наших держав дата 14 грудня 1918-го р.? – Звісно, що у цей день останній Гетьман поступився владою Директорії УНР, яку та відібрала у Павла Скоропадського напередодні у братовбивчому бою під Мотовилівкою. Сумні події наступного дворіччя всім відомі...

   А от щодо некоронованого фінляндського короля Вяйньо І (повне ім'я якого – Фрідріх-Карл-Людвіґ-Константін Гессен-Кассель-Румпенгаймський), то йому не пощастило навіть відвідати країну, чий парламент покликав правити у колишній автономії держави Романових. Родич німецького імператора Вільгельма ІІ зрікся трону, жодного дня не пожалкувавши про свій вчинок. Але фінляндські монархічні кола, як і їхні опоненти націоналісти, продовжували плекати ідею Великої Фінляндії під владою сильної руки з прусською виправкою.

   Кожен з них по своєму бачив майбутнє, але обоє визнавали патронат Берліна, який вже втратив свою велич. Скоропадський мав намір розбудовувати дідичну монархію в Соборній Україні, а Вяйньо І хотів бути впливовішою фігурою у суспільно-політичному житті Фінляндії за ту, що йому пропонували депутати Едускунти. Дві країни, дві долі – такі різні, але водночас доволі схожі.

   Маємо пам'ятати цю сторінку історії!

Автор – Денис Ковальов

Декомунізація наших осель

Сьогодні до уваги читачів пропонуємо думку про те, як українцям позбутися осоружних бетонних коробок-осель, зведених на швидку руку в добу більшовицької окупації. Адже після підняття економіки та розбудови середнього класу, в оновленій Українській Державі необхідно буде розробити план з ліквідації будинків-коробок. Хрущівки та новобудови доби Кучми-Порошенка мають піти на смітник історії!
   Для тих, хто читає нас уперше, наголосимо, що від природи індивідуалістична (у розумних межах) українська душа похована під залізобетоном цих безликих, сірих, брутальних блокових споруд. Вони вганяють у меланхолію і депресію; ця так би мовити естетика виливається у нашу щоденну етику. Необхідно покласти цьому край!
   Як уже було сказано, для початку нам потрібен значний відсоток середнього класу, а не як зараз. Середній клас схильний до самостійності, а отже надає перевагу приватному житлу. Скажімо, білий середній клас у США живе у передмістях, залишаючи міста-гадючники для кольорових і люмпенів. У цьому питанні не обійтись без державного втручання. Потрібні масштабні державні програми, наприклад: якщо ти віддаєш свою квартиру у бетоноблоці державі (а не продаєш комусь), то отримуєш мега-знижку на земельний наділ.
   Занадто вперта державна машина буде переселяти ж примусово. Українці вже проходили аналогічний процес у 1920-1970-х рр. Пусті бетоноблоки будуть зноситись, а згодом земля буде приватизована, і на її місці підприємці збудують щось корисне і красиве (будуть обмеження на архітектурні стилі). Завдання непросте, багато підводних каменів, шляхів вирішення теж можна придумати багато, значні фінансові труднощі вкупі, але ми переконані в одному: воно того варте. І рано чи пізно ми маємо за це взятися.
   Ми не лібертаріанці, не соціалісти! Нас не турбують права власності у таких питаннях, як і кількість витрачених на це коштів і тимчасові незручності. Адже ми вкладаємо у довготривалу перспективу — здоров'я нашої нації. І не знехтуємо заради цього зрівняти із землею 90% деяких міст, зокрема й тих, що досі шрамом "червоної чуми" паплюжать дух вільної Української Держави.

За матеріалами "Правого Гетьманату"

"Повстання Ідентичності" очима правосекторівця

Свого часу видатний ідеолог українського націоналізму Юрій Липа писав про зникнення старої Європи, котра, поринувши в ідеологічні перегони, забула про власну суть, яку їй вдавалось зберігати та примножувати понад кілька тисячоліть. Дивно, але, читаючи рядки його творів може виникнути враження, ніби писались вони аж ніяк не 70 років тому, а просто минулої неділі після вечірнього випуску новин.

   І справді, у гонитві за перефарбованою соціалістичною мрією, котру тепер політкоректно називають ліберальними цінностями, Європа знову обрубує своє коріння та запускає у ствол власного дерева численних паразитів, котрі лиш висмоктують з нього усі соки, лишаючи по собі лиш попіл та гниль від, колись, незнищенного дерева. Приблизно таку, болісну, але до відчаю правдиву картину у першій главі своєї книги "Повстання Ідентичності" описують брати-гетьманці з Запоріжжя — Денис та Павло Ковальови.

   Взагалі, перша частина цієї книги є цілим окремим дослідженням, котре описує нинішній невтішний стан справ у Європі в царинах національної та соціальної політики, а також вивчає причини, котрі до цього призвели. На наочних прикладах яскраво демонструються наслідки впровадження в усі сфери життя неоліберальної доктрини, котра вже змінила до непізнаваності багато європейських столиць і продовжує роз’їдати підвалини європейської цивілізації.
   Цивілізації, завдяки якій свого часу виникли такі поняття, як нація та національна держава, відродження яких зрештою і стане порятунком справжньої Європи, як стало порятунком для численних народів, що свого часу обрали шлях життя і незалежності. Яскравим прикладом такого шляху є історія державності Фінляндії, котра обравши правильні національні, повною мірою, європейські, орієнтири, що дозволили їй з провінції Російської імперії стати повноцінним членом міжнародної спільноти та країною з найвищим рівнем життя у світі. Процес її становлення, описаний в другій частині книги братів Ковальових, є, по суті, втіленням в життя цитати класика українського націоналізму Степана Бандери: «Нація, що проміняла волю на хліб втратить і перше, і друге», адже є прекрасним прикладом, як народ, що мав не меншу кількість прорадянських елементів, ніж усі підкорені більшовиками народи, зміг встояти перед комуністичними обіцянками "фабрик робочим, землі селянам" і вберегти себе від тих жахіть, що спіткали підкорені червоним монстром нації.
   Проведення україно-фінських паралелей є процесом цілком логічним, але, все ж, недостатнім для усвідомлення того, як ми – українці маємо облаштовувати власну державу, оскільки в ньому пропонуються лише основні положення, а аж ніяк не готові рецепти, котрі можна було б використати в нашій країні. Втім, в останньому розділі автори "Повстання Ідентичності" пропонують власне бачення нинішніх проблем, наявних в Україні в більшості сфер життя, та способи їх подолання, ґрунтуючись на тих-таки загальних положеннях, що були виведені в попередніх розділах, та відштовхуються від української державотворчої традиції, беручи від неї усе найкраще та відкидаючи зайві та, подекуди шкідливі, нав’язані ззовні елементи держави.

   Взагалі за свою структурою "Повстання Ідентичності" нагадує підручник, кожен розділ якого підштовхує читача до певних роздумів та висновків, які стають у пригоді вже на наступній сторінці, створюючи таким чином довгий, але вельми цікавий логічний ланцюжок, котрий з кожним розділом підводить нас все ближче до відповідей на питання, з якими ми регулярно стикаємось як у ході нашої боротьби, так і в повсякденному житті. Відповідей, що одного дня дозволять нам створити справжню Українську Соборну Самостійну Державу.

Автор — Олександр Вайс