неділя, 10 грудня 2017 р.

"Нові праві": історія, постаті, ідеологія

Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція!
   Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка).
   Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо!
   У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології…
   І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль  вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна.
   Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань.
   Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів.
   Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя.
   Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789"  лише етап її розвитку, а комунізм  її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).
   Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр.
   На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!
За матеріалами "Renovazio"

вівторок, 5 грудня 2017 р.

Синдром "малороса" як метод поневолення українців

Як відомо, формування нації неможливе без участі еліти – представників освічених верств суспільства. Тривалий час Україна не мала своїх національних поводирів з вищої касти, адже була підневільною територією кількох держав-окупантів. Проте так званий "український проект" не виник з нічого чи-то пак з волі представників австрійського й німецького генштабів. Він скрупульозно розроблявся українськими інтелектуалами у тісних кабінетах, підпільних клубах чи кав'ярнях, де вони готувались до майбутнього національного зриву, опонентами якого мали стати "заблудлі українські вівці"...
   Спочатку їхня аргументація на користь "окремішності" українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування "історичної козацької нації". Згодом, коли ця "нація" розпалася під впливом цілої низки внутрішніх й зовнішніх чинників, українські інтелектуали звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття "ми", і хто належить до "інших". Головним питанням кінця ХІХ-го – початку ХХ-го ст. було так зване "малоросійство".
   Скрупульозний, хоча й неоднозначний, аналіз цього явища дав Євген Маланюк: «Що ж таке малорос? Це – тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а – внаслідок, часом – і расово. Брюховецький – з одного боку, Тетеря – з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар… Бо, всупереч популярній у нас думці, малоросійство то не москвофільство і не ще яке не будь фільство. То – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне. Це – національне пораженство! Отже, є то логічне степенювання: хитливість, зрадливість, зрада й агентурність. Адекватним перекладом слова "малорос" киргизькою мовою є "манкурт"...».
   Проте звинувачувати малоросів у тому, що вони не є сповідниками української ідеї, ренегатами власного народу, не варто. Адже ці заражені московською отрутою знедолені українці потребують співчуття та настанов на правильний шлях. Відібрану пам’ять у безвольних, національно нестійких індивідуумів не повернути відразу: потрібен час, відповідна державна ідеологія і наполеглива праця нас усіх, щоб поступово, але неухильно ставити все з голови на ноги.
   Так, скажімо, в ісламській традиції для означення такої мімікрії серед представників однієї спільноти існує поняття "taqiyyāh" – обережна поведінка або приховування своїх поглядів (визначення чесноти шиїта у присутності суннітів). Європейські та українські психологи об’єктивніші у визначенні сутності "малоросійства". Вони говорять, що це цілий невропатичний комплекс, який можна назвати соціальним садистсько-мазохістським; це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність з анакрастичним синдромом та інші. Такий мазохізм нерозривно пов’язаний зі зловтіхою, підозріливістю, душевною черствістю, жорстокістю та іншими садистськими якостями. Конформна, вихована в "колективістському" дусі, нездатна до особистої вільної відповідальності та самостійного мислення, людина легко сприймає чужі, авторитарно насаджувані ідеї на віру, сліпо. Внаслідок цього в її психіці утворюються стереотипи, вирватись з полону яких мислення неспроможне.
   Розглядаючи феномен "малоросійства" необхідно зауважити, що як соціально-політична течія вона пропонує окремим представникам українства втечу від власного національного. Це свого роду специфічний різновид "втечі від свободи", притаманний певному типу української людини, що йдучи за нашим східним сусідом, прагне сильної руки пана-господарника. Таким чином, "малорос", як і "хохол", позбавлений будь-якого самостійного мислення через власне бажання до стабільності та безпеки (миру).
   У результаті – духовне життя нашого суспільства великою мірою визначається сплетенням різних варіантів "малоросійства". Водночас, публіцистика Дмитра Донцова називає цей синдром не інакше як "драгоманівщиною", а його носіїв – "драгоманівською людиною". Вона виступає провідником космополітизму, так званого "світового громадянства", заперечуючи націоналізм, як ознаку відсталості та старомодності.
   У свою чергу Юрій Липа охарактеризував синдром "малороса" втечею в хуторянство: «...То є втеча від природи: то є втеча від частини свого “я”, то є зменшення себе, отже, пораженство. Люди, що хочуть бути меншими, що залишаються при інстинктах і нижчих емоціях, бо вони нездатні до сублімації цих емоцій у вищі, більш суспільні. Це – хутір, або українці на нижчому рівні духовності. Це те, що обіч доктринерського дефетизму зробило ХІХ століття малим століттям української сили. Нема більшої безнадійності, як хуторянська апофеозу нижчих емоцій».
   Сучасний же дослідник Володимир Войтенко пропонує розглядати кілька типів носіїв комплексу "малоросійства": 1) пасивне, ознакою якого є пристосування до ситуації, сприйняття її як реальності одвічної та довічної; 2) "малоросійське яничарство"; 3) номенклатурне; 4) "малоросійський мазохізм", характерною ознакою якого є безперервні плачі на тему "як нас мучили вороги"; 5) ритуальне є підмурівком не плачу, а співу – які чудові з нас християни, які які у нас писанки та шаровари.
   На останок зауважимо, що спалах "малоросійства" у незалежній Україні (перехід україномовних громадян намову окупанта; співчуття мусульманським мігрантам; сприйняття ідей мультикультуралізму та ґендерної рівності) зумовлений застряганням частини суспільства, попри революційний Майдан і війну, у минулому, підсвідомо прагнучи "ковбаси за 2,20". Щоб подолати цей нав'язаний нам Москвою синдром, варто виплекати у собі почуття справжньої гідності та кровної помсти тим ворогам, які здійснили великі злочини над українською нацією. Адже без перемоги не буває миру, а без покарання винних (вбивць, ґвалтівників, корупціонерів, терористів) не може існувати жодна правова держава!
Автор – Денис Ковальов

вівторок, 21 листопада 2017 р.

Від ґендеру до ГУЛАГу один крок

Уміння розставляти пріоритети – ледь не найголовніша навичка, якій має навчитися кожен патріот. От взяти, наприклад, декомунізацію... Звісно, якщо ми будуємо нову Україну, то в ній вже ніколи не буде місця червоній більшовицькій наволочі. І нищити пам’ятки, пов’язані з ними – дуже хороша і важлива справа! Але тут є одне але...
   Зараз підіймає голову новий марксизм, сказати б  сучасний! У красивій обгортці рівності й толерантності, який ховається за такими кластерами як "ґендер", "права людини", "права ЛҐБТ", "боротьба з расизмом/сексизмом" тощо. І якщо замість протидії цим, так званим "культурним марксистам", вихованій на ідеологій Франкфуртської школи, які мають власні лояльні ЗМІ та потужний "дах" з боку ліволіберальних еліт, зосереджуватися боротьбою з пам’ятниками, то постає питання чи вірно ви обрали пріоритет?!
   Пам’ятники стоять. У тих старих вождів вірять одиниці людей, які не сьогодні, так завтра помруть від старості. А культур-марксисти діють! Вони поширюють серед молоді власні ідеї, транслюють їх з трибуни парламенту та на різних засобах масової інформації.
   Тому як на мене, зараз важливо протидіяти саме цій новій загрозі з Заходу. Якщо не вистачає потужного середовища, то долучайтеся до вже існуючих, хто цим вже займається! Інакше нашим онукам, якщо вони виростуть білими та гетеросексуальними патріотами, доведеться нищити пам’ятники Маркузе, Лукачу, Лещенку та Найєму...

понеділок, 13 листопада 2017 р.

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.
За матеріалами "Зентропа Україна"

вівторок, 7 листопада 2017 р.

Соборна мечеть розбрату у Гельсінкі

Нещодавно міський голова столиці Фінляндської Республіки заявив в інтерв'ю журналістам, що не хоче аби у середмісті Гельсінкі збудували мечеть. На думку Яна Вапаавуорі, мусульманський храм буде погано контрастувати з типовим архітектурним ансамблем фінляндської столиці. Щодо цього міський голова Гельсінкі має кілька аргументів: а) соборна мечеть не зможе об'єднати розрізнені мусульманські громади; б) ймовірні іноземні інвестори з Близького Сходу можуть принести до Фінляндії радикальний ісламізм.
   Як вдалося з'ясувати журналістам, проект будівництва соборної мечеті у Гельсінкі готові профінансувати підприємці Саудівської Аравії та королівська родина Бахрейну. Це у свою чергу може вплинути на поширення серед мусульманської громади Фінляндії радикальних ідей дхихадизму, консервативного ваххабізму, ісламського фундаменталізму. Також йдеться про те, що будувати соборну мечеть, якщо її проект узгодить міська влада Гельсінкі, будуть не місцеві, а завезені з мусульманських країн робітники.
   Водночас, як заявляє Ян Вапаавуорі, фінляндська столиця вже зараз потерпає від засилля мігрантів з країн Близького Сходу та Північної Африки, серед яких переважає згубна схильність до надмірного екстремізму й співчуттю ісламського тероризму в ім'я своєї релігії. Тож існує вірогідність, що зближення біженців-мусульман з робітниками (своїми братами по вірі) у майбутній соборній мечеті призведе до відкинення помірного ісламу й переходу у його більш радикальні форми. Тим більше, що у наявних мусульманських молитовних будинках у Гельсінкі, наголосив Ян Вапаавуорі, релігію майже не проповідують фінською, а виключно арабською мовою, чим ще більше відмежовують свою громаду від відкритого фінляндського суспільства.
   На останок зауважимо, що цього тижня повітовий суд Гельсінкі почав розгляд справи щодо трьох громадян Фінляндської Республіки, яких підозрюють у терористичних злочинах і участі у незаконних збройних формуваннях. Підсудними виявились  троє молодиків (сомалійці та афганці) першої хвилі міграції, що повернулися з Сирії, де воювали у складі сунітських загонів "Katibat al-Muhajire". Це якраз ті самі представники мусульманської громади Фінляндії, що замість слова Божого несуть своїм співвірянам екстремізм, агресію та людиноненависницьку ідеологію. Водночас прокуратура Гельсінкі інкримінує зазначеним особам підготовку терактів у 2012-2013 рр. та масові вбивства на не підконтрольній військам Башара аль-Ассада сирійській території. Що й казати, деструктивна демократія та ліволіберальні цінності викохали справжні плоди руйнації, яка зі скривавленої пустелі повертається на мирну європейську землю Фінляндії терактами...
Автор – Kalev Korpinen

пʼятниця, 3 листопада 2017 р.

Смерть, то справа людей, а не машини!

У наших братиків і сестричок, старших і менших, од чогось засіла в кістяних чавунках їхніх голів, страшна пристрасть. Полюбляють вони міряти свої та інші головешки, прицінюватися до надбрівних дуг і носів, аби тих, чиї носи, дужки та головешки не вписуються у закладений німцями й всіма іншими реєстр...
   Так от, тих усіх "непідходящих персон" прагнуть вони запхати у пічку чи у газову камеру і до побачення! Пристрасть не те, щоб добре, та нас всіх по добрій чарчині, чи по стрункому дівочому стану і випнутим череслам тягне... Та й всі ми не раз і не два ламали нелюбі нам носи й пробивали ненависні чиїсь голови. Ба, предки наші, встаючи з-під кам'яних хрестів шептали щось про спалені оранди, костьоли та синагоги, спаплюжені й кровію покриті майдани тої, ще жидівської Умані.
   Та все ж, це не те саме, що концтабірне життя! Не те, що газ у залізних кімнатах, не те, що розстріли над вигрібними ямами Зотоловерхого Києва на Дніпрі та інших городищ чужинських і нашеських. Тут треба ще сказати, що й самі такі ото установи придумані були любителями Рене Декарта і Томаса Ґоббса з Туманного Альбіону, щоб корити скотарів і землепашців бурів, людей прекрасної породи, яких ті ж англосакси хотіли звоювати й втихомирити. А за ними взялись усілякі їх послідовники-марксисти старої школи, що полюбили техніку і возвели її у свого ідола-Молоха. У свою чергу американці доростили тую-то техніку до транснаціональних корпорацій, а давши шанс пруссакам здійснити мілітарну революцію, перетворивши техніку на культ сили.
   Біда вже не у смерті, адже смерть лише лишається нам як чи не остання сакральна величина, їй, Слава Богу ще лишається бути. Біда в отій вражій техніці! Крім того, біда ще й у тому, що смерть несе не жиляста смаглява рука воїв чи тренована долоня ката, а суть машина. Вона забирає у смерті справжнє лице убивці! Хто тебе вбив, душе іновірська? – Мене Швачка стяв у Фастові. А тебе, нащадок його? – Молох залізний без назвиська. І нема в нього лику. І руки нема...
   Смерть, убивство  це чин великої ваги, за нього каються, без надії плачучи  Алілуя, як той же Микита Швачка в останній неспаленій церкві у вірші Великого Кобзаря. Як страшно і жорстоко  забрати в смерті вбивцю, відчужити від убивці  убієнного. У такому випадку виходить вже не смерть, не акт, а машина. А вбивати по списку, написаного рівним почерком клерка  хіба це по-справжньому? Це виходить математика, бухгалтерський розрахунок, а не буяння смерті. Це  не по справжньому! Бо в машинному алгоритмі знищення немає ні сакрального акту, ні життя взагалі  сама раціональна пустка.
За матеріалами "Renovazio"

середа, 1 листопада 2017 р.

Українська мова як принциповий момент державотворення

Більшість країн, що розташовуються поруч з Україною, змагаються за збереження своєї мови на наших територіях. Натомість владна верхівка Україні залишила напризволяще 1/3 наших етнічних земель. Відмежувалася не тільки від земель, а й від українців!
   Зауважимо, що всі етнічні землі, що є об'єктом палких дискусій, мають свою специфіку та особливість. Зокрема варто наголосити, що етнічний принцип у значній мірі відображався по мові та самовизначенню мешканців. Водночас будь-який з урядів в Україні не доклав зусиль, аби відродити українську мову на тих землях, де вона в недалекій історії була. Навіть більше, жоден з урядів не зміг найти підхід до українців, щоб спонукати їх використовувати власну мову.
   Впродовж чверть століття відновленої української незалежності жодна з влад – від Кравчука і до Порошенка – не зуміла пояснити українцям, що мова має значення, що це не просто елемент спілкування, а частина ідентичності та нашої самостійності! Українську мову знають по всій території України (і навіть більше!), але її не використовують за особистими переконаннями. Очевидно, що Кремль тільки і чекає, коли невдоволений українець почне російською висловлювати своє обурення про те, що його "притискають", але і цю систему можна подолати.
   Природно і нормально, коли в Україні українці розмовляють українською. Нас навіть влаштує те, якщо в іншій державі українці будуть розмовляти українською, якщо в іншій державі не українці будуть розмовляти українською, якщо в Україні не українці розмовлятимуть українською, але мова  це принциповий момент. Хай ці зміни будуть не сьогодні і не завтра, але вони потрібні для зміцнення українства. Доля цілої нації важливіша, аніж неаргументовані переконання меншості!

середа, 25 жовтня 2017 р.

Метод революції

Питання про свободу волі знов і знов постає протягом тисячоліть і по духу часу отримує позитивну або негативну відповідь. Матеріалістична епоха, з якої ми походимо, повинна була визнати її, а у самій людині вбачати рухливий принцип історичного звершення. Здається, що в наші дні чималий ступінь переживання війни викликає якийсь внутрішній рух, а тому виникла якась нова установка. Звідусіль нас наздоганяє якесь сподівання щодо поглибленої релігійності, бажання увірувати в вищі сили; воно позначається і в оживлянні наших старовинних церковних спільнот аж до високоінтелектуальних кіл у великих містах, де відшукуємо своє втамування в окультизмі, спіритизмі та інших дивовижних різновидах.
   Водночас у біології намагаються звільнитися від механістичних теорій дарвінізму і вважають за краще сприяти віталізму як вченню про особливу життєву силу, котра має свої творчі закони. Освльд Шпенґлер у своїй праці "Загибель Абендланда" розгорнув перед нами потужну картину, на якій культури, великі життєві єдності світу, проростають наче рослини, цвітуть і блякнуть, викликані таємничою рушійною волею. Прийняти такий світогляд зовсім не означає кинутися в обійми бездіяльного фаталізму. У ставленні до особистого доречний, скоріше, досвід судді, який у відповідь на спробу вбивці захиститися тим, що його неминуча доля вбивати, відповів: «А моя доля –засудити тебе до смерті». І якщо ми визнаємо внутрішню необхідність революції, то це аж ніяк не означає, що ми визнаємо революціонерство і його форми.
   Коли ми у великому обрамленні долі виходимо на маленьку політичну сцену і намагаємося досліджувати питання провини, ми повинні почати з себе. Розділова лінія, якою розрізнені народ і революція, на відміну від інших революцій, протиставила один одному не класи, не віросповідні спільноти, вона протиставила національній людині ненаціональну. Водночас і національна людина несе провину за революцію, оскільки вона допустила її появу, майже не опираючись буремному часу. Проте, якщо державне керівництво спасує вже при першому спалаху повстання, якщо воно не наважиться використати з належною гостротою всю повноту своїх владних повноважень, що ж тоді може зробити окрема людина, до того ж вихована у дусі послуху? Однак те, у чому революція дорікнула своїм священним вождям, є її великої виною.
   Оскільки тут ми судимо з точки зору фронтовика, його позиція щодо революції для нас найбільш істотна. Людина, яка повернулась на батьківщину після чотирьох років запеклої боротьби, яка навмисно залишилась фронтовиком до останнього подиху, яка жила і воювала в міцному єднанні зі своїми побратимами, зіткнулася з новим, чужим натиском урбанічних міст і не може зрозуміти цього. Ця людина, яка звикла відмовлятися від усього, що придає цінність життю, заради цих самих цінностей, більш великих ніж окрема доля, не знаходить собі місця в цій розбещеності голого, ненаситного індивідуалізму. Тип революціонера він одразу почав протистовляти як смертельного ворога із дієвим виразом. Також людина-фронтовик змушена вчитися думати в нових тезах, що обрушилися на неї потоком помітних слів, аби внутрішньо подолати їх і знайти стійкість у шаленому коловороті подій.
   Серед таких помітних тез була і так звнаа "на ґрунті даних фактів", яка означає, що діяльна людина має зважати на жорстоку дійсність і пристосовуватися до будь-якої зміни обставин. Але не було і не має жодного підґрунтя, на якому міг би стояти фронтовик. Так, якби революція опанувала цілим суспільством, якби вона не тільки вимагала прав, а й брала на себе обов'язки, тоді в її рамках знайшлося б місце і для фронтовика. Для цього досить було, щоб вона розподіляла посади, займала вакансії та пожирала старі капітали; їй слід було б взяти на себе оборону країни, щоб довести війну, якщо не до переможного, то хоча б до гідного завершення. При цьому революція не тільки не могла б не зберегти ядро ​​народної мужності, а й знайшла б для себе традицію, якої до сих пір їй явно не вистачає.
   Іноді запитують, чому ця революція з часом не опанувала молодими національними вождями та перш за все хоча б частиною офіцерського корпусу, щоб їх робота забезпечила збройною силою здійснення її ідей, як це з успіхом відбулося в Парижі в 1789 р. та в Росії Леніна в жовтні 1917 р. Відповідь проста: тоді не було жодних ідей, а без ідеї до революції можна залучити ще менше людей, ніж зулучити їх без грошової винагороди. З'явилися люди досить сильного революційного запалу, але вони вирушили туди, куди мали вирушити, а саме у лави добровольчих корпусів, які продовжували воювати на східному кордоні. Там вони виконували роботу, яка на даний момент ще не оцінена. Решта була навіть рада позбутися їх так само, бо, захопивши владу без боротьби, вже ніхто не прагнув подальшого розвитку, а виключно спокою.
   Поводирі революції задовольнялися фразами, на кшталт "революція на марші", яких було цілком достатньо, щоб тримати в страху безсиле бюргерство. Один тільки Ґустаф Носке обдумував спробу підкріпити революційний рух владою. Але і він за своїм форматом не був тією людиною влади, подібною до більшовика Льва Троцького. Адже перед обома сторонами конфлікту він вважав за краще постати в білій жилетці, сидячи поміж двома стільцями: для робітників він був "кривавою собакою", а для офіцерів  партійним секретарем. Його дії не доросли до вогневої проби, розпочатої в дні путчу Каппа. Та й "Червона армія", яка виступила в дусі тих днів, через брак професіоналів виявилася безпечною.
   Поки комунізм працює в основному з пролетарськими масами під керівництвом тонкого шару інтелектуалів, він буде поступатися порухам, в яких діє природжений вождь, особливо якщо цей вождь до того ж досвідчений офіцер. Не виключено, що у комуністів була можливість, спираючись на Росію, оголосити війну Франції й таким чином залучити на свою сторону більшу частину національних сил, бо питання про власність не належить до того суттєвого фактора, що роз'єднує нас з комунізмом. Безсумнівно, комунізм як бойовий рух нам ближче, ніж демократія, і, без сумніву, між нами було б яке-небудь залагодження, мирне або збройне. Але не можна не підкреслити: люди того часу зовсім не хотіли боротьби, не хотіли особистої залученості, не хотіли крові, вони хотіли спокою...
   Німецький комунізм не був російським комунізмом! Там була ідея, і її здійснювали незважаючи ні на що. Боролися всередині країни та воювали за нові кордони, робили історію, а у нас робили балаканину. У Росії заради цілей, які можна схвалювати або не затверджувати, викорінювали цілі верстви населення і під керівництвом царських офіцерів вдерлися в Польщу, тоді як у Німеччині в коливанні між стилем кафе і ганебними, але нудними вчинками визначною була тільки внутрішня слабкість. Не вистачало породи, мучеників, драматичного розвитку, тієї переконливої логіки, з якою нещадна хода великої ідеї поєднує діяння; коротко кажучи, не вистачало революції! Цілком можна припустити, що недовгий потужний розвиток без огляду на жалюгідну долю одинаків завів би нас далі, ніж заклеювання великих гнійних виразок пластирами парламентських заходів. Російська революція мала би бути національною, але її інтернаціоналізм став ідеальним методом для розширення можливостей більшовизації Європи. Якби у німецьких комуністів було стільки витримки та впевненості, що вони могли обпертись на наполеонівський інтернаціоналізм, тоді Берліном замість Москви панував би на континенті, тоді б з ними варто було розмовляти на рівних.
   У всякому разі, так званій "листопадовій революції" не вдалося послужити фронтовикам, і це для неї є доволі характерно. Хитрі паньки дозволили собі відмовитися від таких символів, як мужність, честь, доблесть, символи, які приводили та призводитимуть до перемоги... Те, що революція з необхідністю зайняла ворожу позицію по відношенню до справжніх фронтовиків, небезпечно для неї й для тих, хто взяв на себе її духовний і матеріальний спадок.
   Якби творці революції дійсно зробили висновки, мали б у запасі безкорисливі ідеї, що виросли не з інстинктів, а з внутрішнього сподівання, тоді б ядро ​​мужності само собою повинно було випасти на їх частку. Адже фронтовик у кінці війни, виснажений жахливими зусиллями, відчув себе раптом зовсім самотнім у повній духовній занедбаності. Якби при цьому було хоч що-небудь відповідне здатності цих людей до саможертви, вони б з радістю протягнули руку помочі владоможцям. Але на цьому ярмарку революції, дешевому розпродажі держави, були не потрібні тверді натури. Так сила, яка показала себе настільки грізною на всіх кордонах і фронтах, розсіялася, як можуть розсіюватися сили тільки в Німеччині.
   Якщо відбулися протести, часом доволі криваві, то тепер вже не на часі досліджувати, чия в цьому вина. Будуть ще поставлені пам'ятники, про які сьогодні годі й мріяти. Ця революція після такої війни не залишила в нас нічого, щоб підносило дух, тільки гнітючу відразу до часу. Адже коли людина йшла, хитаючись, крізь події, вона виявила себе тільки в оголеній користі, спрямованій лише на власну вигоду.
Автор – Ернст Юнґер

пʼятниця, 20 жовтня 2017 р.

Воєнний стан у Литві: країна готується до найгіршого

Тимчасові обмеження прав і свобод людини, комендантська година, реквізиція майна, регулювання цін – і це неповний перелік того, що пропонує вжити литовський президент під час ймовірного воєнного стану. Даля Ґрибаускайте пропонує внести поправки у "Закон про запровадження воєнного стану" 17-річної давності враховуючи гібридну агресію РФ щодо своїх сусідів.
   Все це робиться для того, аби запобігти повторенню історичної трагедії 77-річної давнини. Нагадаємо, що Литва вже пережила період  підступної анексії та багаторічної окупації здійсненної більшовицькою Москвою в червні 1940 р. Тоді литовська армія без наказу не могла чинити жодного опору, а тому країну було окуповано практично без єдиного пострілу всього за кілька годин.
   При цьому необхідно також зауважити, що впродовж останніх 20 років незалежна Литовська Республіка стала членом Євросоюзу і NATO. Тому чинна редакція "Закону про запровадження воєнного стану" (прийнята ще в 2000 р.) реально не відповідає ані нинішньому геополітичному положенню, ані змінам, які відбулися всередині країни. Оновлений закон має стати частиною перегляду всієї законодавчої бази, пов'язаної з обороною країни, яка, хоч і розраховує на допомогу союзників, а проте готується до найгіршого сценарію.
   На сьогодні відомо, що відповідно до пунктів вищезгаданого оновленого закону буде введено військово-адміністративну посаду командарма, який безпосередньо підкорюватиметься тільки головнокомандувачу (литовському президенту). Крім того командарм не тільки керуватиме усіма збройними силами Литви, а й зможе заборонити чи обмежити використання електронних засобів зв'язку (інтернет, телефон, GSM-мережу), якщо з'являться підстави припускати, що відбувається поширення інформації у стан ворога. У свою чергу президент-головнокомандувач прийматиме рішення з питання оборони, необхідні для функціонування держвідомств і місцевих адміністрацій, координуватиме дипломатичні засоби.
   Найцікавіше те, що у разі військової агресії політичне керівництво Литви стане мобільним і важко досяжним для противника, але як і раніше буде працювати. Адже не буде статичної ставки у Вільнюсі чи Каунасі... І навіть тоді, коли буде втрачено одного чи кількох керівників держави (президент, прем'єр-міністр, спікер парламенту, тощо), всі громадяни Литовської Республіки все одно мають чинити запеклий опір агресору під проводом офіцерів, комбатів та командарма. Наголошено також і на великій ролі резервістів та власників вогнепальної зброї. Вони за першого сигналу збираються у призивному пункті після чого мають сформувати передові (фронтові) та тилові (територіальні) загони оборони.
   Як бачимо, попри свої компактні розміри, балтійська республіка Литва не збирається повторювати помилки свого історичного минулого. На відміну від теперішньої України (мова про владну верхівку), яка хоч і демонструє намір дати ворогу відсіч всіма силами, але по факту це ніщо інше як показова для різних ЗМІ ширма. Українським можновладцям варто брати приклад зі своїх литовських колег і вже зараз вибудовувати оборонну стратегію у випадку масованого наступу ворога з кількох вірогідних напрямків: Північ (білоруське Полісся), Північний Схід (московські Брянщина та Курщина), Схід (тимчасово окуповані українські території Луганщини та Донеччини), Південь (тимчасово окупований український Крим) та Південний Захід (тимчасово окуповане молдовське Придністров'я).
   Також не варто списувати з рахунків і бойовий потенціал українських націоналістів (НВР "Правий сектор", Національний Корпус, ВО "Свобода", тощо), чиї воєнізовані формування (ДУК, "Азов", Легіон Свободи, тощо) пройшли горнило найзапекліших битв на Донбасі. Опора на резервістів литовського зразка в теперішній Україні має бути опорою не на репресивні силові структури (МВС і Національна Гвардія), а на вишколені ідейні кадри націоналістичного руху. Саме вони своєю жертовністю будуть готові принести усім громадянам довгоочікувані мир і спокій під синьо-жовтим прапором виключною перемогою під червоно-чорним стягом національного поступу.
   Так переможемо! Слава Nації! – Смерть ворогам!
Автор – Денис Ковальов

пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

Наш шлях

Сьогодні, на передодні чергової річниці створення УПА, хотілося б згадати це дивовижне явище в історії людства. Армія без тилу і без фронту 10 років вела героїчну боротьбу проти двох найбільших імперій світу. В чому ж секрет цієї дивовижної сили УПА? Очевидно не в автоматах і танках, бо противники мали набагато краще озброєння...
   Секрет у тому, що серця героїв були об’єднані однією ідеєю, знов ідеєю українського націоналізму. І власне це надавало їм сили і звитяги. Власне ця ідея надавала їм мужності вмирати з усмішкою… на обличчі. І навіть наймогутніше тодішня зброя: танки, літаки, гармати не здатні були зупинити борців, натхнених всепроникаючою: ідеєю – Ідеєю Nації!
   Націоналістичні ідеї завжди згуртовували найблагородніших, найвідданіших людей, починаючи від часів князя Святослава, періоду козаччини, закінчуючи часами ОУН-УПА і сучасним періодом творення Української держави. Адже "націоналізм" походить від слова "нація" – народ. І з’явився цей політичний термін в Україні лише на початку ХХ ст., хоча як вище він був завжди притаманний українцям. Українська родина, її устрій, спосіб взаємовідносин завжди вважались священними в суспільстві. А нація – це велика родина. Це велика єдність людей, скріплених поміж собою однією кров’ю і одним духом.
   Найкраще означення нації дав великий син України Тарас Шевченко. Нація – це мертві, живі і ненароджені, тобто те, щo об’єднує "славних прадідів великих", сучасників і прийдешні покоління. У всі періоди, коли Ідея Nації згасала в серцях українців, наше суспільство поринало в хаос, перетворювалось на велику руїну. Згадати хоча б 1917 р., коли уряд очолював Володимир Винниченко відомі його слова: «Я перш за все соціаліст, а потім вже українець». Власне він розпустив Українську армію, що призвело до окупації України більшовицькою Росією. Результат відомий – десятки мільйонів жертв. І навпаки, коли Ідея Nації, ідея любові до свого народу, гордість за свій народ з новою силою полонила серця українців, ми виходили на передові рубежі у світі, творили світову історію, а не були пасивними спостерігачами її творення.
   Пригадаємо часи Київської держави. Тоді Україна була одним із провідних центрів культурного життя Європи, найбільшою мілітарною силою Європи. Власне тоді Україна захистила білу расу від тотальної навали азіатських орд. Зупинила їх своїми грудьми. Це велике зіткнення двох рас, у якому Україна гідно виконала своє призначення. Підірвало могутність нашої держави, але забезпечило вільний розвиток інших народів Європи. В цьому наше велике призначення. Дуже гостро відчували місце України в світовому контексті українські націоналісти в 1930-1940-х р-, які проголосили у "Декалозі українського націоналіста": «Я дух одвічної стихії, що вберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя...». У цьому і є історична місія України, у цьому і є наш священний обов’язок, наше завдання перед цивілізованим людством – творите нове життя.
   Історія яскраво демонструє призначення України. Колись власне пра-Україна стала колискою індоєвропейської цивілізації. В інший час Київська держава вела криваву боротьбу з азіатською навалою, боронячи європейську цивілізацію, характерно, що лише тоді, коли Київська держава почала втрачати свою провідну роль у культурному і мілітарному житті, Європа зійшла на манівці, її почали заполонювати авантюристичні псевдоідеї, які проголошували хаос і безлад. Потрібні були століття, щоб біла раса збагнула згубність цих ідей, але вирватись з їхніх тенет їй вже не сила. Багато хто з провідних європейських філософів сьогодні говорить про кінець, сутінки Європи. Але багато хто ще не втрачає віри і лицаря, який зніме полуду з очей європейських націй, в нові ідеї, які, мов свіжий вітер, пронесуться просторами Європи. І тоді білі народи знову об’єднають свої сили для боротьби з Хаосом, для повернення Ладу. Така історична місія України!
   Як за часів УПА, коли велась боротьба проти двох найбільших імперій, так і зараз Україна стоїть на грані двох світів, і наш обов’язок сьогодні – протистояти руйнівним псевдоідеям якими заполонений Захід і які вороги прагнуть експортувати в Україну, протистояти агресивності згубних ідей дикого азіатського світу, уособленням якого сьогодні є Росія. Так, Україна здатна вивести людство з духовного і економічного занепаду. Але спочатку ми самі повинні вийти з кризи. Спочатку ми повинні збагнути своє покликання і свій обов’язок.
   Колись Дмитро Донцов проголосив, що «тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах всього людства, втягається, як самостійний чинник, в історичний хід подій, тільки такій нації виділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії». Ми повинні відчути себе великою нацією! Ворог, розуміючи призначення України, протягом століть намагався притупити національну гордість українців. Нас намагались проголосити і малоросами, і малопольщею. Але найстрашніше те, що багато хто з нашої великої української родини змирився з цим. Тож відродження України повинно починатися в серці кожного українця. Кожен повинен почати з себе. Як людина, котра скидає з себе лахміття, ми повинні скинути з себе згубні нашарування чужинецьких впливів, ворожих ідеологій. Українці повинні подивитися на світ українськими очима. Повинні налаштувати себе на боротьбу. Об’єднуватись. Бо ворог не спить. Ми, патріоти України, повинні відчувати себе лицарями. Нас об’єднує любов до Батьківщини, ненависть до ворогів України.
   Тож нехай кожен запитає себе, чи вірить він у те, що українці є великою нацією, чи вірить він у велике призначення України. І коли кожен повірить в ідею Нації, відчує її силу, ми будемо в тисячі разів сильнішими. Воїни УПА довели, що ідея – найсильніша зброя. Адже наша криза не в зовнішніх факторах, криза в наших серцях. І коли ми повіримо в Ідею Нації, повіримо, що Україні потрібні зміни – на наступних виборах вже не прийдуть до влади злодії, негідники. Тоді здобудемо таємничу силу, яка дасть нам змогу гордо випростатись і стати поруч з передовими народами світу, що разом творити історію.
   Тож нехай кожен відповість у своєму серці – чи є українці великою нацією, і якщо відповідь буде ствердна, ми станемо силою, яку не зупинить ніщо, яку не здолає ніхто. Нас ще не надто багато, але в нас зосереджена душа нації. І лише ми зможемо виконати заповіти Великих Героїв – заклик Духу одвічної стихії – творити нове життя. Ідеалізм, героїзм, самопосвята повинні стати нашими гаслами. Скинувши з себе лахміття чужих ідеологій, ми повинні  одягти лицарські лати і взяти меч українського націоналізму.
   Україна покликана вивести людство з духовної пітьми привести його в Золотий вік! І ми виконаємо це священне призначення, покладене на нас Провидінням. Ще ніч... Але на обрії вже з’являються перші вогні, сповіщаючи про новий день. Ніч не може тривати вічно, на зміну темряві приходить світло, на зміну хаосу приходить лад! Ми провісники нового дня! Провидіння вибрало нас! Гряде час подвигів та героїв! Новий день. Життєдайне сонячне світло зніме полуду з очей українців. Перші промені Сонця вже пестять наші обличчя, проганяють пітьму, освітлюють шлях. Наш шлях. Ми готові до боротьби. Кличе славна дорога. В нашому серці – священна ідея і віра в перемогу, в наших руках – меч правди і справедливості. І як колись Святослав виголошував противнику «Іду на Ви!», так ми сьогодні проголошуємо горде – Ми йдемо!
Автор – Андрій Парубій

субота, 7 жовтня 2017 р.

Фенномани – будителі фінської модерної нації

Маленька північна країна Фінляндія увійшла до складу безмежної Російської імперії у 1808-1809 рр. Згодом нова влада, в обличчі призначених по черзі генерал-губернаторів, почала наводити лад у новоприєднаній провінції. У свою чергу російські імператори Алєксандр І та Ніколай І, додавши до своїх численних регалій ще й титул Великого Князя Фінляндського, спробували видатись реформаторами – розпочали кодифікацію та уніфікацію місцевого законодавства. Однак до радикальних реформ справа так і не дійшла, адже царська влада не хотіла псувати лояльні відносини з новими підданими.
   Тим часом у новоутвореному фінляндському суспільстві, окремому від прямого втручання Стокгольма та Санкт-Петербурга, почала прокидатися національна свідомість. Деякі ознаки такого пробудження з'явилися ще в кінці XVIII ст., але тільки після того, як Фінляндія була відділена від Швеції та стала частиною держави Романових, в ній міг розпочатися поступ національного руху. Пізніше серед фінських істориків він отримав назву фенноманії, тобто ідеології, яка була спрямована здебільшого на фінськомовне населення пропагуючи "фінляндську ідею", згідно з якою країна Суомі визнавалась окремою державою (як від Швеції, так і від Росії) за мовним принципом.
   Чому так сталося? Все дуже просто – нові віяння романтизму звільнили фінляндське суспільство від цензури та інтелектуального тиску самодержавної дійсності Російської імперії, яка тільки планувала русифікаторський тиск і крадькома спостерігала за суспільно-політичною ситуацією в Озерному краю Суомі. Враховуючи це, представники фенноманії розпочали свою діяльність у літературно-науковому руслі. Не дивно, що спочатку чолі руху стояли професор філософії та історії Юган-Вільгельм Снелльман, поет Юган-Людвіґ Рунеберґ, збирач народного карело-фінського епосу "Kalevala" Еліас Льоннрот та історик Адольф-Івар Арвідссон. Пізніше супротивниками фенноманів на політичній арені стали шведомани, які відстоювали права шведської мови як знаряддя шведського культурного впливу у Фінляндії.
   Саме фенномани Арвідссон та його товариш Юган-Якоб Тенґстрьом почали говорити про створення "незалежної держави" Фінляндії тоді, коли про це навіть мріяти було не можливо. Вони наголошували, що вільна країна Суомі буде орієнтуватись на Європу, але зберігатиме тісні зв’язки із Росією. Історик Арвідссон закликав до пробудження фінського національного духу і самосвідомості та вважав, що спільна фінська мова об'єднає фенноманів «внутрішнім ідейним та духовним зв'язком, який зміцнює всі партії та об'єднання…». Згодом ці ідеї були доповнені філософом та політичним діячем Ісраелем Гвассером у памфлетах у 1830-х рр. Саме він сформував підвалини теорії про Фінляндську Державу, яка мала звільнитись від будь-яких уній з Санкт-Петербургом чи Стокгольмом, укласти військово-політичний союз із Лондоном та Парижем, таким чином зарекомендувавши себе як новий гегемон у Східній Балтиці.
   Радикальні ідеї Арвідссона, Тенґстрьом, Гвассера згодом підхопив молодий філософ Юган-Вільгельм Снелльман, який народився у родині шведськомовного священика і змалечку виховувався у шані як до навколишніх фінських традицій, так і до спадщини Шведського королівства. Восени 1822 р. у віці 16 років Снелльман був зарахований до Імператорської Академії в місті Обу (нині Турку). Він планував стати священиком, і незабаром отримав стипендію для проходження теологічної практики. Періодично йому доводилося переривати навчання і працювати приватним учителем, що мало значний вплив на його майбутні погляди щодо про родину та виховання. У 1928 р. Снелльман успішно склав іспити та зосередився на фундаментальному вивченні філософії Ґеорґа Геґеля.
   На початку 1830-х рр. майбутній лідер фенноманського руху тісно контактував з іншими студентами, що перейнялися ідеями "фінляндського патріотизму". Однодумці об'єдналися у літературно-філософський гурток "Суботнє товариство" (фін. Lauantaiseura), до складу якого увійшли, зокрема, Рунеберґ, його дружина Фредріка, Сакаріас Топеліус, Юган-Якоб Нервандер, Маттіас-Александр Кастрен і Фредрік Цюгнеус. Щосуботи учасники товариства збиралися в будинку одного з його членів і обговорювали нові твори літератури, філософські трактати та політичну ситуацію в державі Романових і Європі. Головним предметом бесід зазвичай була класична німецька філософія, її осмислення з точки зору завдань фінського національного руху й розвитку літератури у Фінляндії. Спочатку товариством керував Нервандер, потім – Рунеберґ, а у 1832 р. був заснований друкований орган "Суботнього товариства" – газета "Helsingfors Morgonbladet".
   Однак Снелльман, бувши активним учасником гуртка, не публікувався на сторінках газети через деякі розбіжності з редакторами. Впродовж 1833-1840-х рр. він володів величезним впливом як куратор та інтелектуальний лідер на чисельне фінляндське студентство, адже надихав молодь до дискусії щодо національного питання на прикладі пригноблених поляків та ірландців. Влітку 1840 р. Снелльман у листі до своїх друзів критикував фінляндське суспільство та соціальну "прірву", що відділяла привілейовані стани та університетське середовище від простого народу. Цю "прірву" він розумів передусім через мовне питання: освічені люди розмовляли в побуті шведською мовою; діловодство було на французькій чи російській; а переважна більшість селян та ремісників спілкувались та розуміли лише фінську мову та її діалекти.
   Навесні 1843 р. Снелльман був призначений ректором середньої школи у місті Куопіо, де була друкарня, але не було місцевої газети. Тож з січня наступного року він організував видання шведськомовної газети "Saima", яка відображала вимоги нового індустріалізованого сучасного суспільства Озерного краю, критикуючи при цьому старе існуюче, яке, живучи в нових реаліях держави Романових, застрягло у шведській королівській традиції середини XVIII ст. Однак, на думку письменника Топеліуса, програма Снелльмана була утопічна і передчасна з точки зору умов і можливостей Фінляндії середини ХІХ ст. Основу часопису "Saima" становили статті, пов'язані з проблемами виховання дітей, жіночої освіти, розвитку шкіл та університетів. Багато місця відводилося також оглядам зарубіжної, насамперед, шведської літератури.
   З літа 1845 р. фінляндський генерал-губернатор князь Алєксандр Мєньшиков почав стежити за статтями газети "Saima", які для нього спеціально перекладали. Він розпочав листування зі Снелльманом, пропонуючи йому долучитись до поліпшення суспільного життя в Озерному краю. Царський намісник наголошував, що спершу слід звертатися безпосередньо до влади, а не викликати публічне невдоволення "нинішнім становищем країни". Снелльман мав власну думку, через що вже навесні 1846 р. до часопису був приставлений суворий цензор. Чиновників не влаштовував  різкий та саркастичний тон Снелльмана, що підривав їх авторитет. Цей аспект став ще гострішим на фоні загальнополітичної кризи в Європі навесні-влітку 1846 р. у зв'язку із повстанням в Кракові, діяльністю "професорського парламенту" в Німеччині, а також через питання належності Шлезвіґ-Гольштайна. Все це так чи інакше було пов'язане з інтересами Російської імперії. Наприкінці 1846 р., під тиском генерал-губернатора, фінляндський Сенат скасував дозвіл на діяльність газети "Saima", а Снелльман переїздить до Гельсінґфорсу (нині Гельсінкі).
   "Весну народів" 1848-1849 рр. Фінляндія зустріла дуже спокійно, без масових демонстрацій та повстань. Проте наступна доба, так званого "похмурого семиріччя" (1849-1856 рр.), що прийшла за хвилею європейських революцій, природно позначилася на внутрішньополітичному житті Фінляндії. Озерний край почав розглядатися царизмом як зона проникнення революційних ідей, що підривають цілісність "єдінай і нєдалімай". Фінський національний рух було запідозрено в демагогічних тенденціях, тому його активні представники, зокрема Снелльман і Арвідссон, зазнали переслідувань з боку генерал-губернатора Мєньшикова. А у 1850 р. було видано закон про заборону друкувати книги фінською мовою, виключення  зробили тільки для релігійної літератури.
   Ставши "неблагонадійним", Снелльман вирішив припинити свою діяльність у сфері громадської критики та літератури, зосередившись на проблемі передумов економічного прогресу Фінляндії. У грудні 1854 р., під час Кримської війни, він приходить до висновку, що запорукою автономії Фінляндії є політика лояльності стосовно російського імператора, як того вимагала загальнодержавна безпека. Таким чином, Снелльман і фенномани стали на той момент в певній мірі противагою до зростаючої ліберальної опозиційної лінії, яку займали шведомани. Для остаточного культурного оформлення фінської нації під заступництвом російського імператора було необхідно, щоб більшість підданих Озерного краю могла користуватися плодами освіти, що, у свою чергу, було неможливим без зміцнення становища фінської мови, якою говорили широкі верстви населення. Тож Снелльман, який після Кримської війни був призначений професором філософії Гельсінґфорського університету і очолив рух фенноманів, починає опікуватись питанням надання мові більшості населення Великого князівства Фінляндського офіційного статусу.
   За царювання Алєксандра ІІ у 1863-1868 рр. Снелльман займав посаду віце-голови фінляндського Сенату, активно демонструючи лояльність до російського імператора і навзаєм одержуючи підтримку царської влади в здійсненні своєї програми переходу до державної фінської мови в Озерному краю. Проте, і Великий Князь Фінляндський, і його намісник грали у свою гру. Вони знали, що домінування шведської мови в громадському житті Фінляндії сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції, але не вірили, що фінська мова зможе коли-небудь дорости до рівня державної. Постало питання – підтримати ініціативу руху фенноманів, чи замінити шведську мову російською, примусово зробивши її єдиною офіційною мовою провінції, як це вже було зроблено в Наддніпрянській Україні? Далекоглядний Алєксандр ІІ обрав перший варіант, адже не бачив у фінів загрози для самодержавства, яку, приміром, несли ті самі покірні малороси-українці чи бунтівні поляки.
   Під час інспектування царських військ у Суомі в 1863 р. Великого Князя Фінляндського приймала делегація на чолі зі Снелльманом. Імператор схвалив його "Положення про мови", згідно з яким фінська мова після двадцятилітнього перехідного періоду ставала рівноправною мовою у всіх сферах життя – від побуту до діловодства та судочинства. Водночас така реформа зробила мовне питання політичним "яблуком розбрату" й активізувала фенноманський народний рух під гаслом Снелльмана «Єдина нація – єдина мова!». Фіни не хотіли мати кілька державних чи офіційних мов. Їхньою метою була загальна фінізація всього суспільного життя Озерного краю. Таких поглядів не поділяли опозиційні ліберали-шведомани, що були вихідцями зі шведськомовних родин, вважаючи їх необґрунтованими й небезпечними. Опоненти фенноманів мотивували свою позицію тим, що шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку у Фінляндії, а також, на їхню думку, гарант контактів зі Скандинавією. Важливо наголосити, що обидва угрупування керувалися виключно патріотичними й національними почуттями – вони хотіли блага, у першу чергу, для мешканців Фінляндії. Однак і перші, і другі сперечалися про те, що саме могло би стати найприйнятнішим для Фінляндії, тобто, як уникнути надалі поглинання Озерного краю Російською імперією та її варварською культурою, як це сталося у Польщі після січневого повстання 1863 р.
   Рішення підсказав імператор Алєксандр ІІ. Майже відразу після сходження на престол, ще до офіційної коронації, в травні 1856 р. він виголосив у Гельсінґфорсі програмну промову для фінляндського Сенату, в якій окреслив основні напрямки модернізаційної програми для Фінляндії, серед яких була так звана "Сеймова реформа". Восени 1863 р. – вперше за 54 роки! – російський імператор дав дозвіл скликати станово-представницький орган для розв’язання внутрішніх проблем, питань оподаткування, а також, одержати право більшої маневровості в усіх справах, окрім конституційних і зовнішньополітичних. Таким чином, поки піддані в Наддніпрянській Україні та Царстві Польському конали в кайданах самодержавства, люто ненавидівши царя, він здобув собі найбільшу прихильність серед фінів. А вже весною 1869 р. у Санкт-Петербурзі Великий Князь Фінляндський проголосив "Сеймовий статут", яким на законодавчому рівні було погоджено сферу діяльності станово-представницького органу.
   Та цим перемога фенноманів і лояльність царя до підданих Фінляндії не завершились. У 1872 р. була здійснена шкільна реформа, яка створила систему початкової та середньої освіти, яка зберігалася у загальних рисах до 1960-х рр. В економічному плані мешканці Озерного краю отримали небачені до того преференції – безмитний продаж власної продукції як на всій території Російської імперії, так і у сусідній Швеції. Тому, не варто дивуватись, що колись відстала аграрна провінція за якихось 25 років перетворилась на одну з найзаможніших країн у світі з розгалуженою мережею залізниць та промисловою інфраструктурою.
   Немає жодного сумніву в тому, що експорт і зовнішня торгівля були рушійною силою індустріалізації Фінляндії. Підвищений попит на товари фінляндського виробництва збільшував потік грошових коштів, які оживляли внутрішню економічну діяльність в Озерному краю. Однак обмежений внутрішній ринок не сприяв розвитку широкомасштабного промислового виробництва. Серед підданих було чітке розуміння того, що Фінляндія не може диктувати правила гри, пристосовуючись до потреб основних ринків. Разом з тим, бувши аутсайдером в індустріалізації, країна Суомі мала можливість використовувати технології, розроблені закордоном. З легкої руки "царя-визволителя" Алєксандра ІІ фінляндці отримали свою митницю, поштову службу та незалежні органи правосуддя. Водночас прибутки Великого князівства Фінляндського не вливалися до загальноімперської скарбниці, а прямували на власні потреби провінції.
   Тому не дивно, що лояльний до царизму та його реформ національний рух фенноманів отримав шалену підтримку серед підданих Озерного краю. Населення провінції, як фінськомовне, так і шведськомовне, з роками стаючи заможніше, поповнювало ряди борців за фінську Фінляндію, розпрямляючи крила до розуміння того, що можна бути зовсім незалежними від царя і його намісника. Звісно, що у цій ситуації визначну роль відіграв Снелльман і його послідовники-фенномани. Вони вплинули на остаточні рішення Алєксандра ІІ у так званому "фінляндському питанні". Роки літературно-наукової діяльності заступили місце для справжньої політичної боротьби партій та рухів, яка з плином часу мала принести фінам їх вільну Батьківщину-Фінляндію.
Автор  Денис Ковальов

вівторок, 3 жовтня 2017 р.

Занепад Європи

Сучасна "цивілізація" Заходу потребує кардинального повороту, без якого вона рано чи пізно приречена на загибель. Ця "цивілізація" перекрутила існуючий розумний порядок речей. Вона перетворилася в царство кількості, матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла!..
   Захід забув про сенс таких слів як наказ і покора. Він забув про сенс дії та роздуми. Він забув про сенс ієрархії, могутності духу, людських богів... Він більше не знає природи! Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів і ритуалів – блискучим космосом, в котрому, як "царство в царстві", вільно рухається людина. Природа стала каламутною, фатальною поверхнею, а її таємниці профани науки намагаються обійти за допомогою своїх нікчемних законів і незначних гіпотез.
   Захід більше не відає мудрістю: він не знає шляхетної безмовності тих, які подолали самих себе; не знає світлого спокою тих, "які бачать"; не знає гордої "сонячної" реальності тих, в кому відродились ідеї крові, життя, могутності... На місці мудрості постала риторика "філософії" і "культури", світ професорів, журналістів, спортсменів, а отже – схема, програма, гасло. Місце мудрості заступила сентиментальна, релігійна, гуманістична скверна та плеяда порушених бюлетенів, які зі сп'янінням вихваляють "становлення рівності" і славлять "практику міжнаціональної єдності", тому що бояться мовчання та роздумів...
   Головна проблема сьогодення, це те, що Захід більше не знає держави! Держава як цінність, як імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "над-світу", яким вона була у всіх великих культурах давнини – від Китаю до Єгипту, від Персії до Рима, від Візантії до Священної Римської Імперії Німецьких Націй – потонула в міщанській убогості суспільства рабів і торговців.
   А що ж тоді є війна? Війна, за своєю власною волею, це найвища цінність (чи то в перемозі, а чи ж у поразці), як священний шлях духовної реалізації; це доступ в небесну оселю Бога, якщо хочте, Вальгаллу, відкритий перед героями, полеглим на полі битви. Чомусь в ісламі "священна війна" (джихад) є синонім "божественного шляху". Так само і в арійської Індії воїн завжди уподібнюється аскету, а в класичній стародавності війна символізувала собою "mors triumphalis" (у перекладі – "перемога через смерть"). Що означає така війна, боротьба за цивілізацію, не знають боягузливі європейські "активісти". Вони не знають воїнського чину, вони знають тільки солдат, і досить невеликої сутички, локального конфлікту, щоб привести їх у жах і викликати зворотну реакцію – потік гуманістичної, пацифістської та сентиментальної риторики.
   Європа втратила свою простоту, вона втратила центр своєї діяльності, вона втратила своє життя! Демократична, ліберальна недуга й отрута культурмарксизму просочились у її тіло аж до самого коріння, ця хвороба всюди: в юриспруденції, у науці, у мисленні...
   Водночас, славетних вождів-істот, які стали до влади не за допомогою підступності та насильства, не з користолюбства, не як спритні гнобителі рабів, а в силу своїх незаперечних трансцендентних життєвих гідностей, майже не залишилося більше на теренах від Біскайської затоки до Карпат. Європа нині уособлює величезне шарлатанське місиво, яке стискається й тремтить від страху, про який ніхто не сміє заявити відкрито. З грошима замість крові, з машинами та фабриками замість плоті, з газетами замість мізків, Європа сьогодні являє собою безформне тіло, яке неспокійно кидається з боку в бік, рухається під впливом сумнівних і невідомих сил, які перетворюють на пил будь-кого, хто наважиться протистояти або хоча б спробує ухилитися від впливу.
   Все це – плоди настільки огидної та водночас ославленої західної "цивілізації", про яку не сміємо говорити вголос. Все це – прославлені результати забобонної віри у безжальний "прогрес", яка суперечить римській королівській владі, суперечить давній Елладі, суперечить всім іншим формам великої арійської традиції. Тому не дивно, що з кожним роком все щільніше змикається кільце навколо тих небагатьох, які здатні до великої відрази та великого піднесення, до повстання проти сучасного світу. Тільки об'єднання народів поза сумнівними союзами є запорукою перемоги майбутньої Європи!
Автор - Юліус Евола