середа, 23 серпня 2017 р.

Тероризм – неодмінна ознака сучасної Європи

Так склалось історично та психологічно, що деяким націям, у першу чергу європейським, вперто не хочеться вчитись на власних помилках. І ця доволі погана звичка з роками стає неодмінною вадою національного життя. Особливо, коли поміччю слугують різного роду "гуманістичні" ідеології, підпитані вливаннями багатомільйонних грантів, що працюють на відверту деградацію не тільки окремо взятої нації, а й пересічної особистості.

Адже вигідніше вдягнути райдужні окуляри та скандувати гасла про статеву рівність ніж боротись з наявною загрозою тероризму. За останні три роки вихідцями з ісламських країн Азії та Африки було скоєно близько десяти гучних терактів. Настала черга курортної Барселони.

Теракт, вчинений бойовиками так званої "Ісламської держави" (ІДІЛ) ввечері 18 серпня, говорить про масштабність і злагодженість дій терористів. Адже, щоб там не говорили прихильники асиміляції мігрантів, ісламісти – це одна з загроз європейської цивілізації, якій бюрократична машина ЄС не протистоїть належно. Не важливо, чи афганець першого покоління, чи сомалієць третього покоління міграції, варварське нутро все одно переважить Західну зону комфорту на терезах цивілізаційного вибору.

Постає логічне питання: чому, після стількох смертей мирних європейців, просто не перекрити міграційні потоки, які існують останні 25 років? На жаль, і до нині на нього немає відповіді. Адже саме поступливість стосовно прибулих "біженців" (переважно чоловічої статті до 35 років) з пустельних та тропічних країн призводить до їх вседозволеності.
Автор – Денис Ковальов

середа, 16 серпня 2017 р.

Нове слово про "Повстання Ідентичності"

Повстання ідентичності… Що це означає термінологічно: політичний акт традиції спрямований на звільнення від ліберально-демократичного свавілля чи онтологічний акт проявлення ідентичності як такої (якщо зробити наголос на останньому складі у слові "повстання")? Очевидно, що чітка відповідь на це питання дозволила б автору і чіткіше оформити свою благу вість, чи, як модно зараз говорити, месидж.
   Книга заявлена як спільна робота двох братів Ковальових є цікавою і сміливою спробою відповісти на багато онтологічних і метафізичних питань і викликів, які постали перед Україною і Європою в останню чверть століття після розпаду СССР. Але, на жаль, книга дещо втратила свою актуальність ще до того, як побачила світ. Втім у цьому немає вини авторів. Причиною є надзвичайно швидкі, а з точки зору Історії і взагалі блискавичні, зміни у суспільно-політичному житті України, Європи та світу. Та разом з цим це і та книга час, якої ще не настав, бо отруєна демо-ліберальним чадом спотворених ідей теоретиків "Франкфуртської школи", інфікована бацилами фемінізму, педерастії і юдофілії зґвалтована Європа із кастрованим почуттям національної гідності до неї ще не доросла.
   Провалу проекту повстання ідентичності у Європі немало посприяла і війна на Сході України. Саме вона дозволила вивести на світ божий єзуїтську сутність Московщини та пропагованого нею "рускава міра". Саме завдяки війні на Сході України стало очевидним і піддалося громадському розголосу фінансування тими, "чьї дєди ваєвалі", не лише крайньої лівиці, але і крайньої правиці (ідейних нащадків тих, проти кого "дєди ваєвалі"). Цей факт фінансування Московщиною європейської правиці суттєво вплинув морально-правову легітимацію правої справи та політичну дезорієнтацію правого електорату. Цією кризою правих рухів у Європі не оминули скористатися юдо-ліберали, підливаючи олії у вогонь дискредитації та зайвий раз стверджуючи безальтернативність юдо-ліберальних цінностей.
   Але приклад України вкотре доводить, що альтернатива юдо-лібералізму є і це – націоналізм. Олігархічна верхівка України, яка разом із чинним президентом тією чи іншою мірою спричинилася до війни проти України, сьогодні просто вимушена свої юдо-ліберальні цінності прикривати патріотичною риторикою, породжуючи феномен "вишиватництва", що є сучасним спадкоємцем хуторянства і загумінковості. Для цього навіть термін особливий придумали "жидобандерівці". Але прірва між словом і ділом, між патріотичною риторикою і нещадним грабунком народу і держави стає дедалі все більшою, і з часом її все важче прикривати патріотичними гаслами та зворотами, вишиванками й синьо-жовтими стрічками.
   Риторика патріотизму і націоналізму вимагає конкретних справ. І якщо вигукуючи "Слава Україні!" ти не спромагаєшся вишикувати до бою Залізні Загони Санації та Нової Реконкісти, застосувати до ворогів крайні заходи соціального захисту, то історія викине тебе на узбіччя непотребом.
   Повстання ідентичності… занадто емоційна книга. Але з іншого боку революції та війни це справа людей емоційних, пристрасних, пасіонарних: «Війна – справа молодих і ліки проти зморшок!».
   Так, нам є чого повчитися у фінів, так само, як і в поляків чи хорватів, але є багато уроків, які завдяки нам слід вивчити багатьом нашим сусідам і братам. Чи стане Третій Гетьманат панацеєю? Чи стане Intermarium доконаною геополітичною реальністю? Невідомо. Але, без сумніву, вони повинні бути певними світоглядними орієнтирами для кожного, хто бореться сьогодні за українську Україну і на фронтах російсько-української війни на Сході України, і у запіллі на фронтах ідеологічних.
   Отож... "Повстання Ідентичності" – книга контроверсійна й суперечлива у багатьох своїх моментах та спробах аналізу дійсності, у висновках та рекомендаціях, але вона не залишає байдужим, вона змушує вступати з авторами у заочну дискусію, доповнювати їх аргументацію, спростовувати їхні висновки, відкривати для себе нові істини й несподівані точки зору.
Автор – Володимир Долгіх

середа, 9 серпня 2017 р.

Армія Фінляндії – приклад духовного оновлення нації

Автор цього допису далекий від "дискусій" на військову тематику, особливо з приводу святкувань усіляких там днів ВДВ чи поліції, а особливо від запровадження нової форми Національної Гвардії України. Чи це вплине на загальну ситуацію на фронті та в запіллі? Та, мабуть, що ні!
   Влада та її посіпаки можуть скільки завгодно гратись у "на гражданкє" та "модернізувати військо", на виході все одно – пшик... Або, в гіршому випадку, новий Майдан, з озброєним до зубів розлюченим натовпом зубожілих громадян. Не приведи Господи до цього!
   Ми ніби розбудовуємо українську Україну, а парамілітарні структури все одно наскрізь пропитані "духом совка": Національна Гвардія України продовжує ідеалізувати свою історію від Вищої школи ОГПУ, поліціянти не цураються методів Дзержинського та Вишинського, в ЗСУ ще діє статут та система РККА... Це не суха статистика, а наявний факт, який ми ніяк не витравимо.
   Як фаховому історику, котрий займається вивченням зародження та розвитку фінської модерної нації та фінського націоналізму, мені до вподоби символічна традиція військовиків далекої країни Suomi. Погляньте-но (на світлинах знизу!), яка краса! Жодного пафосу, без претензійності, лише дисципліна й продовження справи, розпочатої не тільки маршалом Маннергеймом, а й такими героями як Пааво Талвела, Лаурі-Аллан Тьорні, Сімо Гяюгя...
   Фінська нація також пережила власну "комуністичну чуму", але її армія ніколи не рівнялась на каральні загони – виключно ідеалізація патріотів! Чому ж українці вклоняють голову перед "червоними визволителями" різних періодів, а родовід ведуть від вбивць власної нації? Оновлення держави мало розпочатись з духовного очищення від тоталітарних пут. Маємо заявити: ЗСУ є нащадками Армії УНР та УПА, СБУ продовжуватиме справу СБ ОУН, і так далі... Відторгнення (хочте, ампутація!) гангрени прищепленої Москвою розпочинається з думок та слів. Залишивши у минулому "рассєянство" у всіх його проявах, не спокушаючись на облуду сучасного "європейства", оберемо власний правильний шлях на майбутнє!
   Avanti al futuro, comerati!
Автор – Kalev Korpinen

середа, 2 серпня 2017 р.

Осмислити Лєніна

На вечері пам'яті Кондрада Крайцера філософ Мартін Гайдеґґер зауважив, що будь-яке споминання, в першу чергу, має бути приводом до осмислення  події чи особи, що споминається. У 100 річницю воістину революційних змін, що відбулись на українській землі, варто ще раз повернутись до осмислення особистості, що стояла у центрі цього процесу!
   Є люди, навколо яких кружляє історія; які мислять і творять її... Це люди, які не  тільки одержимі, але і можуть одержати своєю одержимістю маси, як зазначав у "Вотані" Карл-Ґустав Юнґ щодо діяльності Адольфа Гітлера. До таких, безумовно, належить і Владімір Ілліч Ульянов (він же Лєнін). "Монстр археомодерну і його батько", – ось яке визначення можна дати цій постаті!
   Різні терени Русі покинули епоху традиції у різний час. Якщо в Річ Посполиту капіталізм та інші принади модерну прийшли у першій половині ХVII ст., то у Московію модерн увірвався тільки з реформами Пєтра І на початку століття ХVIIІ-го. Однак, в обох випадках, і особливо – у випадку Московії, модерн так і не зміг глибоко проникнути у  суспільство, яке в основі своїй залишилось архаїчним. І понині народи Сходу Європи несуть у собі древні дохристиянські обряди, сакральні знання, мислення та світосприйняття: від ненависних лібералам та їх  челядникам "паскосвятства" до природного відторгнення чужинців і  збоченців, і найголовніше – це збереження залишків такого скарбу, як магічна картина світу. Все це – ті "пережитки", яких на прогресивному Заході вже майже не зустрінеш (на відміну від негрів-салафітів та лезбійсько-трансґендерних сімейств).
   Для того, щоб  зруйнувати ці залишки питомо людського і остаточно перетворити мешканців Сходу Європи на працівників та споживачів світовим фінансовим капіталом була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (далі РСДРП). В цьому плані цікавим є її перший з'їзд, на якому з 9 присутніх 5 були довгоносими чужинцями із "чєрти осєдлості", і тільки 4 – руського  походження. Власне, в цьому і полягала мета проекту: використати архаїчні пориви народів Русі до справедливості, щоб зламати недокапіталістичну аграрну Російську Імперію, зламати її  напівфеодальний, а значить, ієрархічний, священний державний порядок, встановити владу промислово фінансового капіталу в економіці через ринкові механізми та у політиці – через буржуазну парламентську  демократичну республіку...
   Так би все і сталось, якби їх всіх, цих  довгоносих хитрунів, не захопив нестримний потік волі їх євразійського  вождя – Владіміра Лєніна. Найбільшою загадкою можна вважати, як, все ж таки, представник іншого племені – напів-руський, напів-калмик зміг не  тільки, як в анекдоті, затесатись у таку тісну компанію, а ще й очолити  її. Власне, відповідь – це тільки одержимість і здатність одержати  інших...
   ...Лютнева революція 1917 р. перемогла. Самодержавство впало, проголошено буржуазну демократичну республіку, готуються установчі  збори, дух парламентаризму вже витає у повітрі, зсильні та політичні емігранти повертаються додому. Одним з перших серед них з-за кордону (одразу після Георгія Плєханова) вривається в нову буржуазну дійсність Лєнін. І просто розриває всіх своїми "Квітневими тезами": ніякої співпраці з Тимчасовим урядом; націоналізація промисловості, землі і банків; всю владу – радам робочих, селянських та солдатських депутатів; припинення імперіалістичної війни; соціалістична революція!..
   Не дивлячись на  те, що газета "Правда" описує його прийом як теплий, вже після першої промови в рядах революційних солдатів замайоріла думка підняти вождя більшовиків на штики. Навіть ті, хто приїхав із Лєніном у одному німецькому вагоні, почали потихеньку відсторонюватись від нього. Бюро ЦК РСДРП та Петроградський комітет м'яко кажучи холодно сприйняли "Квітневі тези". Чи не єдина їх палка захисниця – Олександра Колонтай – українка з древнього козацького роду Домонтовичів, що корінням сходить до однієї з гілок Рюриковичів! Однак, вирішено обговорити тези у районних комітетах Петрограда.
   На той час у партію більшовиків вступила величезна кількість робітників та солдатів, що абсолютно не розумілись не те що на марксизмі, а й в цілому більше знайомі були зі Святим письмом, ніж з  якимись сатанинськими писаннями модерну! Звісно, що теза про необхідність побудови розвиненого капіталізму для переходу до соціалізму для них була порожнім звуком. Соціалізм – тут і зараз! І під соціалізмом народ розумів (і зараз розуміє!) не майбутні кращі часи прогресу, а повернення у старий добрий "Золотий Вік". Для робітника і селянина тоді це була допетровска Русь, для обивателя сьогодні – це "Русь Червона" (хто б до цього як не ставився).
   І Лєнін на 100% відповів на запити розбурханої революційної архаїчної народної маси. Водночас, народ підтримав Лєніна. Після його блискучої перемоги і одностайної підтримки на відкритих зборах трьох районних партійних організацій Петрограда Іосіф Сталін завершує паузу та підтримує Лєніна. Вождь тріумфує у всіх організаціях, а потім – на конференції партії більшовиків. Об'єднання РСДРП(б) з буржуазними меншовиками – реформістами-модерністами відкинуто. Партія стає на рейки підготовки до соціалістичної революції...
   За  півроку незламна воля монстра Лєніна не тільки приведе більшовиків до влади, але і розчавить модерністів-реформістів з УНР, які б прекрасно ужились із Тимчасовим урядом, кадетами, есерами та меншовиками. І навіть – з більшовиками без Лєніна.
   Хтось вважає політику ліберальних марксистів з УНР помилковою. Ні, вона була вірною. Вірною для того, щоб разом із об'єднаною РСДРП та іншими демократичними партіями буржуазної Росії вести народи Русі шляхом модернізації. Але вони не врахували (не могли  врахувати!) фактор Лєніна. Якби не він – політичні нащадки Винниченка і  Мартова, Петлюри і Троцького під червоними і синьо-жовтими прапорами водили б зараз народи демократичної Росії на веселкові "МоскваПрайди". Але, не судилось... Рука Господня, навіть у кривавий спосіб, навіть зусиллями часто не кращих людей, завжди ламає плани дітей Диявола. Так воно буде і сьогодні. Чим, браття та сестри, і спасемось!
   P.S. А повалення  пам'ятників цьому монстру археомодерну на нашій святій землі символізує  перехід до іншої стадії – епохи археопостмодерну. Але це вже зовсім інша історія...
За матеріалами "Ingmar Crimson"

середа, 28 червня 2017 р.

У роковини проголошення Акту відновлення Української Держави

І радість, і журба переплелися... Проте люди не падали духом. Кожна мисляча людина міркувала так: роками у нашій славній Україні клекотіло большевицьке пекло, а це розстріли, депортації громадян у найдальші закутини "червоної імперії" на поневіряння і на смерть, визиск, топтання елементарних людських прав, розпиячування населення, нищення усіх морально-етичних засад, московщення та інші "блага"...
   І ось західна (брунатна) сила вдарила на нашого найлютішого ворога. То за всіма правилами логіки  це повинна б бути сила нам прихильна. Але не так сталося... Большевицького дідька замінив гітлерівський чорт. Змінилися тільки окупанти: на місце червоних прийшли брунатні, такі ж убивці, головорізи, людиноненависники!
   Вже 5 липня 1941 р. гітлерівці арештували Провідника ОУН Степана Бандеру, а чотири дні пізніше його першого заступника Ярослава Стецька, який вів Народні Збори у Львові в будинку колишньої "Просвіти", що на площі Ринок, і якого Збори обрали Головою Державного Правління. Чого німці домагалися від арештованих? Відкликати Акт 30 червня! Ані Степан Бандера, ані Ярослав Стецько не дали себе зламати, не покорилися німцям, заявляючи, що вони не злочинці, що виконували, волю українського народу, який споконвіку жив державним життям, боровся за віднову української державної суверенності і має Богом дане право бути господарем на своїй предківській землі. З боку нових "визволителів" посипалися умовляння і погрози, але Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відмовилися виконати побажання німців. Арештованих помістили у найстрашнішому концтаборі Заксенгавзен поблизу Берліну.
   Вранці 30 червня 1941 р. Дружина Українських Націоналістів увійшла до Львова. Дружиною (легіоном) командував сотник Роман Шухевич, якому саме того дня виповнилося 34 роки. Потрійна радість: визволення міста Львова і роковини народин, а ввечері проголошення Акту віднови Української Держави. На тому проголошенні Романові Шухевичу неодмінно слід було би бути, проте участі в Національних Зборах він узяти не міг. Тікаючи зі Львова, большевики замордували рідного брата Романа Юрія Шухевича – у тюрмі "на Лонського", тож треба було зайнятися похороном. День великої радості і невимовного болю для майбутнього Провідника ОУН на Рідних Землях і Головнокомандувача Української Повстанської Армії – Національного Героя України...
   Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. має велетенське значення: він прискорив процес політичного прозріння українського народу. Цим Актом змушено німецьких окупантів відкрити своє обличчя, звірячу суть націонал-соціалістичної кліки Гітлера, який разом зі Сталіним несе відповідальність за розв’язання Другої світової війни, за знищення щонайменше 50 млн. населення, за руїни, за муки й поневіряння волелюбних народів!
   Акт відновлення Української Держави разом із постановами ІІ-го Великого Збору ОУН став ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії – всеукраїнської збройної сили, що стала на захист народу перед брунатними й червоними окупантами.
   Збройна боротьба ОУН-УПА створила незнищенний фундамент для борців за українську державну суверенність. Пролита кров Героїв не пропала марно. І те, що ми маємо сьогодні проголошену й визнану країнами світу Державу, завдячуємо національно-визвольній боротьбі, що точилася на наших землях, а одним із головних дороговказів для тієї боротьби був історичний державний Акт 30 червня.
   Сьогодні, за винятком двох-трьох осіб, немає серед живих Тих, які були учасниками підготовки Акту 30 червня і проведення його у Львові. Злочинна рука Москви обірвала життя Провідника ОУН Степана Бандери, а ще раніше – Романа Шухевича. 5 липня цього року минає 31 рік, як Голова Державного Правління Ярослав Стецько відійшов у вічність. Мільйони українців схиляють голови перед світлою пам’яттю тих, що і життя не завагались віддати за Україну, за її державно-суверенне існування тих, що у найгрізніші хвилини на весь світ заявили, що Україна не підкориться чорним силам, які силкуються і далі посягають на честь і славу та на свободу українського народу.
Автор – Петро Дужий

неділя, 18 червня 2017 р.

Кінець держав третього стану

Від часів Римської імперії і до кінця Середньовіччя у Європі панувала індоарійська модель соціального і політичного устрою, в якій існувало три стани: перший стан духовенства, другий стан воїнів, третій стан – селяни, ремісники і торговців. В руках перших і других була влада духовна і світська, третіх – економічна, адже знаряддя праці переважно знаходились у їх руках, а грошові відносини не відігравали великої ролі.
   Однак, "Новий час" та епоха "просвітництва" перевернули все з ніг на голову. Буржуазні революції перекинули суспільну піраміду і систему цінностей. Поступово у політиці почали домінувати буржуа, у філософії: секулярні, світську, антирелігійні теорії, матеріалізм отримує своє філософське обґрунтування. Приходить час панування грошей в людських стосунках та економіки над політикою.
   Третій стан, що торжествує, розколюється на два табори: табір бариг і робітників. Перший представлений ідеологією лібералізму; другий, звісно, комунізму. Останній, створений баригами як інструмент управління робітництвом, починає жити своїм життям в руках тих, кого він покликаний був контролювати. З'являються держави бариг і держави робітників. Після Другої Світової Війни остаточно формуються два блоки-імперії, що їх представляють.
   Першою гине імперія робітників. Чому? – Бо неможливо людину, переконану в тому, що життя одне і конечне, змусити не грабувати і не обманювати ближнього свого. Бо віра у те, що є лише одне коротке життя, приводить багатьох до логічного висновку про необхідність встигнути все і наповнити життя насолодами, що можливо, звісно, тільки за рахунок інших. Так весь пафос робітництва і його інтересів зійшов до банального дерибану загального надбання найспритнішими і найпослідовнішими учнями кафедр наукового комунізму. Бо, насправді, приватизація – це єдиний логічний висновок із діалектичного матеріалізму.
   Імперія бариг впаде так само. Бо крім самих бариг вона, власне, нікому більше і не потрібна. Звісно, якби не існувало людей, вищих за бариг, така система могла б існувати вічно (або до самознищення). З усіх шарів суспільства виокремлювались би найспритніші, найпронирлівіші, найнахабніші і найбезчесніші ділки, пробивались би по головах на верхні щаблі суспільної піраміди, а інших би скидали вниз – у різому, в корневище – до скону тішитись ідеями рівності та заперечення ієрархії. І дійсно – в такому суспільстві немає ієрархії. Бо "ієрархія" – це у перекладі з грецької "священний порядок". А суспільну піраміду бариг "священним" порядком аж ніяк не назвеш.
   От тільки ламає цей несвященний порядок людина, створена і вихована для священного – воїн, поет, філософ, священик. Той, для кого матерія не первинна і не головна! Для кого гроші – лише засіб! Для кого влада – тягар, а насолода у ній не від панування, а від виконання свого призначення, тобто, служіння народу! Такі люди зламають суспільну піраміду бариг, витягнувши з неї підпірку (робітників та селян), тих, хто в силу свого народження і виховання не є ні таким спритним, ні аж настільки підлим, щоб опинитись на вершині піраміди. Вони призначені до простої і чесної праці – і це суспільство – також не їх, хоч і вони належать до третього стану.
   Тому суспільство і держава третього стану приречені. Нам залишається лише до кінця осмислити державу традиції на новому витку історії...
За матеріалами "Зентропа Україна"

понеділок, 12 червня 2017 р.

"Справжні фіни" вертаються на правий шлях

Минулої суботи, 10 червня 2017 р., членство урядової націоналістичної партії "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset) більшістю голів обрала нового очільника. Ним став радикальний консерватор і євроскептик Юссі Галла-аго, який вважає застосування на практиці націоналістичної ідеології єдиним вирішенням нинішніх проблем у Фінляндській Республіці.
   Вже у першій, після свого обрання, промові до соратників новий партійний голова "Справжніх фінів" підняв питання, які зачіпають актуальність націоналізму, євроскептицизму та обмеження міграційної хвилі до Фінляндії. Юссі Галла-аго також розкритикував політичні програми та реформи "старих партій" ("Keskusta", SDP, "Kokoomus"), які стосуються поглиблення євроінтеграції та поблажливого ставлення до безчинств біженців-мігрантів з мусульманських країн Азії та Африки. Новий очільник "Справжніх фінів" нагадав всім присутнім однопартійцям на суботньому з'їзді в Ювяскюля, що хоча більшість фінляндців підтримує членство в Євросоюзі, але у довгостроковій перспективі членство в ЄС не в інтересах Фінляндії.
   Також зауважимо, що окрім лідера партії, фінляндські націоналісти обрали і нову політичну раду, заступників Юссі Галла-аго. Ними стали послідовні представники радикального крила партії "Справжні фіни": Лаура Гугтасаарі, Теуво Гаккарайнен та Юго Еерола.
   В свою чергу, зміна керівництва в єдиній урядовій націоналістичній партії не на жарт схвилювало як союзників по коаліції, так і опозиційні сили. Так, голова "Союзу лівих сил" феміністка Лі Андерссон вимагає від фінляндського прем'єр-міністра провести дострокові парламентські вибори у зв'язку з обранням радикального націоналіста Юссі Галла-аго керівником "Справжніх фінів". Пані Андерссон закликала лідерів "Keskusta" та "Kokoomus" зважити свої цінності і подумати, чи готові ці партії продовжити співпрацю в уряді з прихильниками євроскептицизму. А от лідер соціал-демократів Антті Рінне заявив, що "Справжні фіни" під керівництвом Юссі Галла-аго зосередяться на боротьбі проти ЄС та міграції, що може вплинути на стабільну ситуацію в середині Фінляндії, зокрема зупинку довгоочікуваного економічного зростання за останні 10 років.
   У той же час новий лідер націоналістів Фінляндії вже встиг заявити, що готовий продовжити роботу в уряді замість колишнього очільника "Справжніх фінів", міністра зовнішніх справ Тімо Сойні. Однак прем'єр-міністр Юга Сіпіля та міністр фінансів Петтері Орпо відмовились від коаліційного уряду з націоналістами заявив, що "Справжні фіни" під керівництвом Юссі Галла-аго – це зовсім інша партія, далека від демократичних та ліберальних цінностей, яких вони самі дотримуються.
   Таким чином можна із 100%-вою упевненістю заявити, що попри втрату кількох крісел в уряді (МЗС; міністерство праці та юстиції; міністерство оборони; міністерство соціальних справ та здоров'я; міністерство євроінтеграції, культури та спорту) націоналісти "Справжні фіни" вирішили повернутись до витоків, стати на правий шлях, котрий вони обрали як головну політичну магістраль на початку своєї діяльності, у кінці 1990-х рр. Чи виграє від таких змін Україна, котра останні 3 роки набирає швидкість на шляху євроінграції, спрогнозувати важко. Скоріш за все так, чим ні! Але для детальної відповіді, це питання варто адресувати тому, хто краще за нас розуміється на підводних каменях фінляндської політики, а саме, українському послу у Фінляндії. Гадаємо, амбасада України в Гельсінкі зможе підлаштуватись під нові політичні реалії, зробити висновки та отримати вигоду для українського народу і української діаспори Фінляндії.
Автор – Kalev Korpinen

четвер, 8 червня 2017 р.

Вічне лицаство врятує європейську цивілізацію

Більше тисячі років тому, на вкритих жовтневою памороззю полях поблизу французького міста Пуатьє, склалася унікальна в своєму роді військова каста. Саме їй судилося стати новою силою після похмурого і сильного варварства Темних Століть...
   Ця середньовічна каста випустила у світ легендарний образ лицаря – благородного воїна-аристократа. Він був готовий віддати життя в ім'я високого служіння своєму сеньйору, соратникам, Батьківщині, Богу та прекрасній дамі-володарці земних думок і серця лицаря, який неодмінно повинен був прославляти її ім'я в подвигах, скоєних на чужині! Образ лицаря, закованого в металеві обладунки, оспіваний великими поетами свого часу, став справжнім символом тріумфу європейського духу, благородства та жертовності над східним раболіпством і підлесливістю, що панували тоді в ісламському світі.
   Ті, чиї батьки на змієголових драккарах мандрували безкраїми морськими просторами, заливаючи свій меч ворожою кров'ю, шукаючи на полі брані місце в небесних хоромах Одіна, нині виривали з лап сарацинів Єрусалим, Антіохію та Акру. Нащадки Хлодвіґа франкського та Еріка норвезького трощили орди азійських завойовників на мальтійських кручах та в альпійських передгір'ях і, водночас, звільняли давню іберійську землю від мавританського ярма. Йдучи за покликом серця на захід сонця, вони завойовували нові, досі невідомі землі, розширюючи цим ореол проживання білого європейця.
   Середньовічна лицарська каста воїнів і правителів дала європейській цивілізації великих завойовників: Карла І Великого, Фрідріха І Барбароссу та Річарда І Левове Серце. Вона подарувала самовідданих воїнів віри: Ґотфріда Булонського і короля єрусалимського Бодуена IV, незважаючи на страшну хворобу, що зруйнувала заживо його тіло, він переміг хитромудрого сина Сходу, єгипетського курда Салах-ад-Діна. Ця каста подарувала видатних державних діячів: Філіпа II Авґуста, імператора Фрідріха ІІ Гоґенштауфена, який без бою повернув європейцям Святу Землю. Вона також подарувала великих поетів: Бертрана де Борна і Тібо Шампанського, котрі назавжди увічнили лицарський міф.
   І сьогодні серед справжніх європейців, як серед справжніх аристократів духу, образ стародавнього лицарства продовжує жити. Ще й досі живі в пам'яті нащадків і піднесені в літературі та мистецтві образи відважних королів-лицарів, безстрашних паладинів, прекрасних дів, які виявляли часом не меншу мудрість, хоробрість і благородство, а ніж їхні чоловіки чи сини. У цьому сенсі, лицарський образ, що одного разу возніс Західну цивілізацію до величі і слави, продовжує жити в тих, хто сьогодні готовий стати на захист нашої Європейської Вітчизни проти одвічного ворога. Того неприятеля, який скалить зуби на розрізнені і загрузлі в чвари взаємної неприязні європейські народи. Але згуртувавшись навколо героїчного стяга вічного лицарства, ми, як і колись герої Пуатьє або Відня, з честю відстоїмо і примножимо найбільшу спадщину наших пращурів.
   Прославивши наші імена в століттях, ми – прихильники справжньої Європи, продовжимо існування в собі і своїх спадкоємцях лицарського міфу, що бере початок в старих переказах сивого Середньовіччя...
За матеріалами "Vandea Alba"

неділя, 4 червня 2017 р.

Цивілізований каталонський сепаратизм

Сепаратизм – явище далеко не нове в іспанській політиці та й на Іберійському півострові загалом. Адже Королівство Іспанія являє собою складну мозаїку етнічних та лінгвістичних елементів, що представлені різного роду політичними гравцями.
   Про свою інакшість найчастіше заявляють такі регіони як – Каталонія (кат. Catalunya) та Країна Басків (баск. Euskadi), трохи менше Галісія (ґал. Galiza). І не безпідставно: адже каталанська мова відрізняється від іспанської (яку інколи називають кастильською, де нею найбільше розмовляють). А мова басків – унікальна і належить до окремої мовної сім'ї. Деякі фахівці з лінгвістики зазначають, що баскська мова, може бути далеким родичем картвельських мов Грузії. Саме тому мовно-культурні фактори стали підґрунтям для сепаратизму.
   В ході історичного розвитку Іспанія втрачала та набувала територій, тому питання незалежності в Каталонії назрівало давно, а зараз спалахнуло з новою силою. Так 2 роки тому, 27 вересня 2015 р. в Каталонії відбулись місцеві вибори і мешканці бунтівного регіону Іспанії вирішили скористатись своїм шансом. Вони проголосували за партії, які пропагують незалежність регіону від Мадриду: "Демократична конвергенція Каталонії" (кат. Convergencia Democratica de Catalunyaта "Ліві республіканці Каталонії" (кат. Esquerra Republicana de Catalunya) спільно отримали 62 із 135 місць у регіональному парламенті – 47,8% у відсотковому співвідношені, що становить абсолютну більшість! Вибори зафіксували рекордну явку виборців – 76%.
   Зауважимо, що за тиждень до виборів відбувся колосальний мітинг, так званий "марш незалежності", в столиці регіону – Барселоні. На ньому свою позицію висловило 1,5 млн. людей. А для Мадрида це чіткий сигнал до повної бойової готовності! Тим часом, партії-переможці анонсують ухвалення рішення щодо проведення референдуму, на якому хочуть розглянути питання від'єднання від Іспанії. Каталонські ліві націоналісти пргануть здійснити, аналогічний до шотландського, крок і звільнити себе від будь-яких союзницьких зобов'язань з рештою Іспанії. Щоправда, офіційний Мадрид виступив з різкою критикою таких ініціатив. Пообіцявши, як і раніше, блокувати такі спроби.
   Якщо такий референдум відбудеться, то це може стати вагомим кроком для здобуття незалежності Каталонії. Тому що каталонці обрали політичний метод досягнення мети. На відміну від басків, які обрали шлях збройного протистояння і програли офіційній владі. Каталонці, незважаючи на всі промислово-екномічні зв'язки з Іспанією, хочуть від'єднатись і побудувати власну державу... Чи вийде у них збудувати власне "Ельдорадо", а може нову каталонську Абхазію чи ДНР, покаже час.
   Ми ж, звісно, у свою чергу, жодним чином не пропагуємо підтримку сепаратистських рухів в Європі, адже розуміємо, як це може відіграти на стані сучасної України. Нам достатньо того, що вороги Української Держави з нуля досягли тимчасових успіхів в Криму та на Донбасі, і нині намагаються розіграти сепаратистську карту як "боротьбу якоїсь окремої нації за своє самовизначення". На нашу думку, цілком закономірним є підтримка суто правих і державоцентричних сил, які стоять на захисті національної традиції та історичної спадщини! Саме знайшовши порозуміння з представниками таких рухів, українцям вдасться не тільки зламати кремлівську пропаганду на Заході, але й долучити до своєї новітньої національної боротьби велику кількість прихильників спільною ідеєю та методами здійснення чину.
   Так переможемо: "Слава Україні! – ¡Viva España!".

субота, 20 травня 2017 р.

З українською Церквою розбудуємо українську Державу

Зі Святого Писання відомо, що Всевишній створив цей світ для щастя всіх і кожного. Але щастя досягається різноманітністю форм, занять, діяльності, різнобарвності тих осіб, які щиро прагнуть до його здобуття. За стародавніми біблейськими переказами знаємо як Бог покарав тих, хто намагався, будуючи Вавилонську вежу, поєднати всіх людей у рабську  одноманітну юрбу.
   Саме тому нині варто застерегти активних євроінтеграторів та їхніх ідейних соратників з "русскава міра" від спроби створити на великому терені від Ліссабона до Києва і Тбілісі нео-Вавілонію чи-то під блакитно-зірковим шматтям, чи під триколором. Варто задалегідь пам'ятати, що поділ людей на народи, нації і раси – є божественним діянням. Тому кожен, хто виступає проти цього є прибічником сатанинського протиприродного марновірства! Те саме стосується і релігії – не можна змішувати в одну бездуховну масу християн, мусульман та буддистів, пропонуючи замість Бога комфорт та ідол споживацтва
   Чому ми почали допис з цього вступу? Все вельми просто! Останні дні Україну захлиснули нові церковні баталії. Як відомо, причиною тому є спроби народних депутатів України запровадити цікаві норми: а) законопроект №4511 пропонує встановити особливий статус для релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресора; б) законопроект №4128, що регламентує зміну підпорядкованості релігійної громади релігійним центрам шляхом реєстрації нової редакції статуту або внесення змін і доповнень до чинного. Декому, і всі знають про кого йде мова, вигідно знов розхитати ситуацію в державі, зіштовхнути лобами українців на конфесійному грунті, підкинувши їм "релігійну мульку" про непурішніть та від'ємність церкви від держави. Цього допустити ніяк не можна!
   Дехто, а саме парафіяни Московського патріархату УПЦ (насправді це анти-українська філія РПЦ в Україні) та правозахисники лівого штибу (грантожери і прислужники мультикультуралістів) заявили, що означені законодавчі ініціативи є "загрозою принципам свободи віросповідання і рівності всіх церков та релігійних громад в Україні". Насправді це все вигадки навіжених, які прагнуть підіграти нашим ворогам як зі Сходу (маємо на увазі РФ), так із Заходу. У свою чергу ми зазначимо, що в державі Україна релігія, останнім часом, перетворилась у знаряддя політичного тиску і втручання у справи "малих країн" з боку "великих". Особливо ми побачили це на прикладі окупації Московією півострова Крим та розв'язання війни на Донбасі, а також, нехтування конгломератом держав під назвою Євросоюз наших одвічних бажань: свободи, самостійності, українськості (традиція і націоналізм).
   Так, постійна антиукраїнська агітація з боку псевдо-православної церкви Московського патріархату призвела до релігійного розколу в середині України. Це триває вже кілька століть, а саме з моменту окупації Московським царством у 1654 р. та її прямими нащадками (Російська імперія та СССР), котрі залишили по собі купу аґентів-ренегатів з метою дестабілізації державної самостійності України та "повернення" її в лоно "єдінай і нєдєлімай". Зрадники української нації, прислужники церковників-гебістів за 26 років відновленої незалежності України сприяли не розвитку духовності та християнської моралі, а працювали виключно на деструкцію нашого народу: під час літургії проклинали Івана Мазепу та Степана Бандеру, українську мову відверто називали "тєлячім нарєчієм", закликали до війни з усім українським (від книг до монументальних споруд), сприяли розвитку українофобії та сепаратизму, запросили до хати окупаціні війська... Це не є вичерпний перелік усіх злодіянь московських попів в Україні! Але назагал відомо, що своїми діями вони, як і так звані тоталітарні секти, завдали і продовжують завдавати непоправної шкоди національному відродженню української нації.
   Щоб цього позбутись варто, діючи в інтересах української нації, проголосити повну свободу віросповідання і совісті. Досить слухати нікому не потрібні гнусаві поради недолугих юристів та зазомбованих парфіян! Діяти треба негайно, у тому числі і на законодавчому рівні. Водночас, крім затвердження зазначених раніше законопроектів №4128 та №4511, необхідно засудити, визнавши поза законом, всі релігійні течії, які своїми проповідями ведуть до розколу українського народу, відволікаючи його від нагальних задач: розбудови і захисту Батьківщини!
   Звісно, що далекоглядною метою є поява в оновленій українській державі, на засадах Гетьманату, єдиної помісної Церкви Христа. Але до того часу, всі українські патріоти, націоналісти та державники єдиною лавою мають виступити за заборону діяльності тих церков, конфесій і релігійних течій, які отримують грошову та іншу матеріальну допомогу від іноземних держав. Якщо релігійна течія не може існувати в Україні без допомоги ззовні, то вона не є українською, бо не має підтримки українців! Кожна церква, що веде анти-українську діяльність має покинути межі українських земель під загрозою переслідування з боку держави Україна. Нашим пріоритетом повинна стати підтримка та всеожна пропаганда християнської єдності (між РКЦ, УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП) з одного боку, та тими релігійними представниками (маємо на увазі рідновірів), котрі сприяють розбудові України як вільної й незалежної держави!
   У визначенні як друзів так і ворогів, згідно із Ісусом Христом, наші слова мають стати простими: так – так, ні – ні! Ворогами української нації, і взагалі, людства ми оголошуємо, насамперед, всі рухи та конфесії, котрі сповідують збочені сатанинські, комуністичні, інтернаціоналістські, варварські та глобалістичні вчення. Ця наволоч повинна бути знищена як найшвидше і пам'ять про неї треба стерти з пам’яті народу на віки!
   Настає час змін і нашої остаточної перемоги, тож єднаймося і кріпимо наші лави на шляху до величних звершень і торжества ідей національного відродження і могутності України!
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 15 травня 2017 р.

Оргія на Московії як ефект хмільного мухомора

Хмільні напої на Русі – з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" народної душі. 
   Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476-1477 рр.) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість - адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу  і вже порожню повернути йому. 
   Хитрий венецієць легко відбувся. Сиґізмунд фон Герберштайн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої: мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від австрійських Габсбурґів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб «зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями...» і так далі.
   А ось проводжають із Москви до Персії ґольштинця Адама Олеарія – це вже друга чверть XVII ст. Гофмайстер Борис Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Ґольштінія у Московії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 р. спостережливого й переконаного протестанта Олеарія – так лікуються й тепер. Чи раніше в Московії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася! Він сам бачив 24 вересня 1634 р. публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку: «Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля».
   Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Фьодором Достоєвським "безодні" московського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.
Автор – Євген Гуцало

середа, 10 травня 2017 р.

Блакитно-чорні штурмовики фінського націоналізму

Мапа післявоєнної Європи 1920-х рр. рясніла появою розрізнених націоналістичних рухів. То тут, то там з колишніх фронтовиків Першої світової війни формувались радикально налаштовані угрупування, яким не подобався існуючий деструктивний стан речей в їхніх рідних країнах...
   Так в Італії під проводом Беніто Муссоліні оформлюється і бере владу фашизм, у свою чергу в Німеччині під проводом Адольфа Гітлера постає націонал-соціалізм, в Іспанії гуртуються майбутні фалангісти на чолі з Хосе-Антоніо Прімо-де-Ріверою та Раміро Ледесмою-Рамосом. Варто зауважити, що у далекій північній Фінляндії місцевий націоналізм, який тривалий час був виключно антицарським, після здобуття незалежності цієї країни, одразу прийняв яскраво виражені антикомуністичні гасла.
   У середині 1920-х рр. ветерани фінляндської Визвольної Війни 1918-го р. здихавшись відкритої червоної небезпеки від місцевих ліворадикалів, головним ворогом продовжували вважати Москву з її хворобливими прагненнями світової комуністичної революції. Молода північноєвропейська країна Фінляндія скинувши кайдани російського царизму почала готуватись до можливого вторгнення московського більшовизму.
   Першою і водночас найбільш чисельною націоналістичною силою у Фінляндії був Лапуаський Рух (фін. Lapuan Liike), що виник у листопаді 1929 р. в селищі Лапуа у провінції Західна Пох’янмаа. Варто підкреслити, що цей праворадикальний рух виник саме у той момент, коли розрізнені фінські націоналістичні організації із хаотичних об’єднались в єдину силу, що могла зупинити реванш місцевих лівих радикалів та, навіть, змусити  відчути острах за можливу втрату владу у президента та уряду Фінляндської Республіки.
   В той час як восени 1929 р. світ струснула економічна криза – "Велика Депресія", фінляндська економіка вже нездужала. На хвилі кризи, що розвивалась в Фінляндській Республіці, як гриби після дощу, почали з’являтись різні рухи, що відстоювали не економічні, а політичні вимоги. Праві сили, на відміну від лівих, дуже чітко відчули момент! Вони прагнули направити зростаюче в суспільстві невдоволення проти свого давнього ворога – соціалістів і комуністів, в яких бачили посібників головного і споконвічного тирана фінської нації – московитів. Ліві ж радикали відсиджуватись осторонь теж не збиралися, організовуючи різні акції громадянської непокори всією країною. Жорстка конфронтація досягла свого піку в кінці листопада 1929 р. у містечку Лапуа. Саме тут майбутні активісти Лапуаського Руху, головним чином, силами місцевої учнівської молоді, припинили незаконні збори комуністів застосувавши силу, не дали організувати страйк і знищили всі агітаційні матеріали лівих сил. Кілька найбільш активних місцевих мешканців стали обговорювати можливості подальших, більш радикальних дій... Нову організацію очолив ветеран Визвольної Війни 1918-го р. – Вігторі Косола.
   В березні 1930 р. у Ваасі молоді члени Лапуаського Руху здійснили погром типографії соціалістичної газети "Työn Ääni", що мало навести жах на все ліворадикальне підпілля Фінляндії. Такі показові акції прямої дії привели до лав Лапуаського Руху велику кількість палких патріотів Фінляндії: за рік до нього приєдналося майже 60 тис. осіб. Напади на комуністів та соціалістів нараховувались сотнями. Зазвичай активісти Лапуаського Руху діяли штурмової масою, з демонстративною публічністю, але були в організації і спецгрупи для точкових акцій, зокрема атентатів по відношенню до ораторів і депутатів від соціалістичних партій. Вони іменувались блакитно-чорними штурмовими загонами або ж "Sinimustat", лідером яких був філософ-традиціоналіст Ауліс Ойаярві. Це було молодіжне крило Лапуаського Руху, куди входили молоді люди віком від 16 до 33 років. Свою назву воно отримало за кольором власної уніформи – чорні сорочки (асоціація з фашизмом) і брюки з блакитними краватками (асоціація з фалангізмом). В якості привітання, активісти "Sinimustat" використовували римський салют.
   Центральний офіс Лапуаського Руху знаходився в провінції Пох’янмаа, у місті Вааса. У свою чергу, керівництво "Sinimustat" мало штаб-квартиру у Лапуа. Однак діяльність організацій вже почала користуватись підтримкою по всій країні завдяки антикомуністичним виступам та бійкам з лівими радикалами. Основну масу членства Лапуаського Руху складали селяни, військові, ветерани Визвольної Війни 1918-го р., які проводили демонстрації, влаштовували показові спалення лівої агітації, тощо. У свою чергу до лав "Sinimustat" входили студенти, спортсмени і священики,  які вдало проводили "полювання" на комуністів і соціалістів, нищили друкарні і видання лівого спрямування. Варто зауважити, що організація "Sinimustat" було справжнім фінським аналогом парамілітарних припартійних формувань як німецькі загони "Sturmabteilung" чи італійські чорносорочечники "Squadristi". Тобто, справжнім "військом партії", націленого проти демократичного ладу, слугуючи для силового придушення політичних противників.
   Ідеологія блакитно-чорних штурмових загонів "Sinimustat" формувалася під впливом Академічного Карельського Товариства (фін. Akateeminen Karjala-Seura). Важливе місце в ній займали ідеї Великої Фінляндії (фін. Suur-Suomi) – відторгнення земель Карелії та Інґерманландії від СССР, а також, крайній націоналізм фенноманів початку ХХ ст., лютеранські принципи соціальної солідарності та запозичена в італійських фашистів орієнтація на методи прямої дії з побудовою державного корпоративізму, і звичайно ж, жорсткий антикомунізм з домішками праворадикального популізму. Варто підкреслити, що італійський режим Беніто Муссоліні подавався як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Протягом 1930-1939 рр. "Sinimustat" активно підтримувало зв'язок з "Giovane Fascista"  та "Hitlerjugend". Особливо надихали фінських націоналістів фашистські успіхи щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії.
   У той же час, фінські блакитно-чорні штурмові загони, натхнені фашистським маршем на Рим та нацистським Пивним путчем, прагнули й собі здійснити захоплення влади збройним шляхом. Заступник командувача загонами "Sinimustat" з ідеологічно-виховної роботи, пастор парафії у Кіурувесі Еліас Сімойокі прагнув донести до лідера Лапуаського Руху необхідність такої справи. Після розгону "комуністичного шабашу" в Лапуа та знищення соціалістичної газети варто було діяти негайно, тож 7 липня 1930 р. близько 6 тис. активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat" з блакитно-чорними прапорами пройшли маршем вулицями фінляндської столиці, закінчивши його багатотисячним мітингом на центральній Сенатській площі перед кафедральним собором. До своєрідного "маршу на Гельсінкі" приєдналось ще 9 тис. селян з усіх селищ та міст південних провінцій Фінляндії. Вище політичне керівництво країни змушене було враховувати вимоги марширувальників, які отримали широку підтримку в суспільстві – уряд вимушений був піти у відставку. На зміну йому прийшов новий, зібраний з осіб, які симпатизували Лапуаському Рухові. Але головним наслідком "маршу на Гельсінкі" стала повна законодавча заборона комуністичної ідеології та діяльності комуністичних організацій.
   Однак бойове членство "Sinimustat" хотіло влади, загартованої у вуличних боях. Тож вони почали розробляти план збройного заколоту і встановлення націоналістичної тимчасової диктатуру під проводом Вігторі Косоли та уповноваженої директорії (на зразок латиноамериканської військової хунти) з активістів "Sinimustat". Також велась активна агітація щодо національного повстання проти засилля "демократів-капіталістів"...
   В кінці лютого 1932 р. 8 тис. членів Лапуаського Руху зібралися в селі Мянтсяля, на північ від Гельсінкі, з наміром захопити силою столицю Фінляндії. Протягом 1-3 березня 1932 р. вибухає націоналістичне повстання, що охопило провінції Уусімаа, Канта-Гяме та Південна Пох’янмаа. В ніч з 4 на 5 березня 1932 р. відбулась нарада керівників Лапуаського Руху та "Sinimustat" у Мянтсяля, де було прийнято рішення про концентрацію сил озброєних повстанців виключно поблизу Гельсінкі. Поліція та національна гвардія Фінляндії оточила селище Мянтсяля і почала захоплювати будинки, де перебували озброєні націоналісти-заколотники. В ході дводенних боїв 5-7 березня 1932 р. загинуло 150 активістів Лапуаського Руху та "Sinimustat", 50 осіб від урядових сил також були вбиті.
   Після невдачі заколоту, відповідно до вимог фінляндського президента, керівництво Лапуаського Руху та "Sinimustat" було заарештовано і відправлено до в’язниці у місті Турку. Діяльність цих націоналістичних організацій була заборонена. Проте, вже незабаром, у листопаді 1932 р. націоналістів-заколотників з Мянтсяля амністують, а на міцних залишках Лапуаського Руху створюють Народно-Патріотичний Союз (фін. Isänmaallinen Kansanliike). Розуміючи, що вже минула доба профашистських маршів та заколотів, колишні лідери та активісти Лапуаського Руху не змогли подолати існуючий у Фінляндії законний стан речей, тож вирішили до нього пристосуватись – реорганізувавшись в політичну партію. У січні 1933 р. загони "Sinimustat" легалізуються як молодіжна спортивна організація Народно-Патріотичного Союзу, чия штаб-квартира перемістилася з Лапуа в Гельсінкі. Від тепер на чолі блакитно-чорних штурмовиків, замість Ауліса Ойаярві, став лютеранський пастор Еліас Сімойокі – харизматичний проповідник ідеї Великої Фінляндії, один із учасник Визвольної Війни 1918-го р. та військової експедиції в Олонецьку Карелію у 1919-1920 рр.
   Варто зауважити, що тепер членство в "Sinimustat" допускалося з 10-річного віку, а з 17 років юнаки та дівчата вступали в лави Народно-Патріотичного Союзу і проходили військову підготовку на полігонах Охоронного Корпусу (фін. Suojeluskunta). Крім того, в обов’язковому порядку почалося вивчення поезії загиблих побратимів в Мянтсяля – Сакарі Сіітойнена та Вейккі Местоли, а також історичні дослідження Йоосе-Олаві Ганнули, військові мемуари Пааво Талвели, біографії Беніто Муссоліні і Горста Весселя, теоретико-філософські праці Джовані Джентілє та Шарля Морасса. Ядро організації складали 5,5 тис. юнаків та дівчат, які принесли присягу на вірність "Sinimustat", хоча точний облік членства не вівся.
   Керівництво "Sinimustat" організовувало щомісячні табори бойової і політичної підготовки, де проводилось військове навчання активістів, читалися політико-ідеологічні лекції, влаштовувалися патріотичні концерти. Попри свою войовничість, в основному блакитно-чорні штурмовики тепер діяли в рамках фінляндської законності. Діяльність зводилася до пропаганди, публічних зборів, масових антикомуністичних демонстрацій та видання друкованих засобів пропаганди (агітаційні листівки, газети, ідеологічні брошури).
   Розуміючи, що знов збройним шляхом владу у Фінляндії не взяти, Еліас Сімойокі разом з верхівкою Народно-Патріотичного Союзу налагодили тісні відносини з "вапсами" – естонським Рухом Учасників Визвольної Війни (ест. Eesti Vabadussõjalaste Liit). У грудні 1935 р. окремі загони "Sinimustat" взяли участь в спробі поваленні уряду Константіна Пятса. Однак заколот "вапсів" і блакитно-чорних штурмовиків був придушений, а офіційний Таллінн висловив занепокоєння в бік Гельсінкі щодо втручання фінських націоналістів у внутрішні справи Естонської Республіки. Відповідь фінляндських урядовців не змусила себе чекати – діяльність "Sinimustat" з січня 1936-го р. була заборонена.
   Після розпуску і заборони діяльності "Sinimustat" керівництво Народно-Патріотичного Союзу спробувала відтворити партійну молодіжну організацію на чолі із Еліасом Сімойокі під назвою "Mustapaidet" або просто – "чорні сорочки". Проте тепер, фінські штурмовики не могли яскраво демонструвати свій запал на публіку як раніше. І лише розгортання Другої світової війни та московська агресія по відношенню до Фінляндії відкрило шанс для активістів "Sinimustat"/"Mustapaidet". У період Зимової Війни (1939-1940 рр.) та Війни-Продовження (1941-1944 рр.) фінські штурмовики в масовому порядку пішли на фронт, захищати рідну Батьківщину відрізняючись в боях завзятістю і фанатизмом.
   Нова світова м’ясорубка радикально змінила ставлення фінляндських громадян до націоналістів, які тепер виступали оборонцями державної незалежності країни. Розуміючи цю обставину, в січні 1940 р. фінляндський президент попросив прем’єр-міністра включити до складу уряду країни лідера Народно-Патріотичного Союзу. Однак, таке державне визнання і національне піднесення зіграло поганий жарт із фінськими націоналістами, шанувальниками фашизму! Після поразки Фінляндії у війні з СССР, уряд переможеної країни погодився на кабальну мирну угоду, що забороняла діяльність всіх націоналістичних та воєнізованих організацій. Тож фінські блакитно-чорні штурмові загони, "культурні негідники" з Лапуа, були вимушені ось таким чином завершити свій бойовий та ідеологічний шлях, на догоду більшовицькій Москві з боку поступливого уряду, за ради Вітчизни, Suomi...
Автор – Денис Ковальов

пʼятниця, 5 травня 2017 р.

Бути українцем!

Що для нас сьогодні означає бути українцем? Напевне не багато співвітчизників задає собі це питання. І напевно не багато хто може дати на нього відповідь.

   Бути українцем – це не просто означає мати окреслену відповідну етнічну чи державну приналежність. Бути українцем – це не означає ідентифікацію за мовною ознакою. В сьогоднішніх умовах бути українцем, значить усвідомлювати і нести відповідальність. Усвідомлювати і нести відповідальність перед творцем, котрий волів щоби ми народилися українцями і вклав у це певний вищий сенс, усвідомлювати і нести відповідальність перед предками, котрі дали нам життя, потом і кров'ю заповідали нам бути гідними, продовжити і довершити їхню працю, зберегти і примножити їхні здобутки, усвідомлювати і нести відповідальність перед нащадками, для котрих ми зобов'язані забезпечити краще майбутнє і достойну перспективу.

   Бути українцем – означає усвідомлювати і нести відповідальність перед нацією, родом, перед Україною – святою землею, на котрій ми народилися, на котрій ростемо і котрій належимо. Ми маємо своїх героїв, на яскравих прикладах ідеї та чину котрих маємо виховуватись самі і виховувати молодь. Естафетою переходить з покоління в покоління палаючий смолоскип боротьби за волю і прапор вірності Ідеї Nації. Боротьби правдивої і безкомпромісової. Прийшов наш час!.. Тут і сьогодні ми повинні виконати своє історичне призначення, продиктоване глобальною і універсальною національною ідеєю, котра спрямована не в минуле, а в перспективу і полягає в: 1) окресленні національного ідеалу, візії нації; 2) визначенні шляху досягнення національного ідеалу; 3) осягненні цього шляху.

   Національна ідея – ідея невпинного і всебічного розросту сили, слави, багатства і величі Української Нації і об'єднуватися треба не навколо тих, хто її лише декларує, а навколо тих, хто її реалізує. Великі ідеї народжують, мобілізують і об'єднують великих людей. Великі люди продукують і здійснюють великі ідеї...

   Українці свою історію писали не чорнилом, а кров'ю. Наша національна ідея творилася не в кабінетах, а на полях битв, перемогами і поразками, здобутками і втратами, її творили не науковці, а герої, предтечі, пророки. Могутні князі та їх звитяжні дружинники, славні гетьмани, отамани та їх козаки, гайдамаки і опришки, Шевченко, Січові Стрільці, крутянці, воїни УНР, холодноярські повстанці, бойовики УВО і підпільники ОУН, командири і вояки УПА – червоною ниткою міцно пов'язано традицію боротьби і змагання, котра не дає згаснути вогнику віри і надії. Бути такими, як вони.

   Дихати на повні груди. Жити повнокровно і змістовно. Бо з нічого не буде чогось, ніщо не може бути чимось. Робити не для того, щоб робити, а задля того, щоб зробити. Не поза, а позиція, не демагогія, а ідеологія, не ефектність, а ефективність. Бути українцем – бути максималістом, бути націоналістом, бути якіснішим, принциповішим, гоноровішим, активнішим, розумнішим, сміливішим, освіченішим, сильнішим. Сенс полягає в тому, що українці мають стати кращими, і тоді Україна стане кращою, тоді українцям стане краще. Тоді фортуна усміхнеться нам і ми переможемо!

Автор — Віктор Рог

понеділок, 1 травня 2017 р.

Самурай Заходу: українське відкриття

Нещодавно харківські націоналісти з руху "Renovazio" анонсували появу україномовного перекладу ґрунтовного антисистемного твору відомого ідеолога французьких "нових правих" – Домініка Веннера, "Самурай Заходу: Бревіарій бунтівників" (фр. Un samouraï d'Occident: Le bréviaire des insoumis). Ця книга є доволі потужною розумовою зброєю у руках тих, хто воює із мультикультурним засиллям і прагне відродження справжньої традиції. Тим же, хто вперше чує ім'я полум'яного французького традиціоналіста та назву його останньої вже посмертної книги, варто прочитати цей допис, аби бути у всеозброєнні!
   Почнемо з того, що Домінік Веннер, котрий народився в квітні 1935 р. у столиці Франції, протягом всього свого життя, аж до вчинення самогубства у соборі Паризької Богоматері в травні 2013 р., захоплено проповідував консервативні та традиціоналістські ідеї в споживацькому суспільстві модерного світу. Протягом 1970-2000-х рр. він своїми статтями-закликами у власному журналі "La Nouvelle Revue d'histoire" протестував розпочатого ідейними нащадками "покоління 1968 р." встановлення гомо-диктатури, постійної деградації інституту сім'ї, плюндрування егалітарного духу суспільства та заплямовування героїчної минувшини. Домінік Веннер став в обороні традиційних цінностей загиблого "покоління 1914 р.", до яких він відносив Юліуса Еволу та Ернста Юнґера, тож не дивно що саме квінтесенцією його ідейного шляху є публікація "Самураю Заходу…" вже після самогубства.
   Про що ця книга? – Сама назва наштовхує читача на свій зміст! Як відомо, Бревіарій (від лат. Breviarium) – це збірник канонічних щоденних молитв Римо-Католицької Церкви, тож праця Домініка Веннера є своєрідним молитовником сучасного борця з деградацією сучаного світу зі встановленням традиціоналістської справедливості. Автор з перших сторінок книги запрошує свого читача зробити перший крок у двобій добра (традиції, націоналізму, ієрархії) зі злом (рівність, розпста, споживацтво, мультикультуралізму, гомо-диктатура) для захисту сучасної Європи, аби було що лишити нащадкам. Він також пропонує нам сформувати власну мрію без ідеологічних штампів, пропонуючи свій власний шлях "медитативного історика", гартованого у пустельній війни в Алжирі та політичної боротьби 1968 р.
   Домінік Веннер, сам того не знаючи, стає сучасним середньовічним лицарем – захисником традиції, але вже в образі самураю Заходу. І тут варто наголосити, що для нього як і для багатьох інших "нових правих", поняття Заходу це не американізований, споживацький, дикий "West", а навпаки – європейський, цивілізований, християнський "Occidens", котрий має протиставлятись ординському, нецивілізованому, мусульманському Сходу – "Oriens". Домінік Веннер у своїй книзі наголошує, що вина за сучасну людську деградацію в Європі лежить на винятковому інтелектуальному і моральному пануванні ідеологів-вестенрнізаторів з "покоління 1968 р.", яким ненавістні традиція, національна ідентичність та патріотизм, бо прагнуть вони вторгнення масової імміграції для змішування і залюднення європейської моно раси. На думку французького самураю Заходу, варто відродити дух егалітаризму оперту на стоїчну етику, самоконтроль, мораль, які відкривають шлях для возз'єднання з нашою давньою ідентичністю, занурену в своє християнське лоно.
   "Самурай Заходу…" – проста книга, котра подає "чітку лінію", розкриваючи приховані істини сучасного світу: 1) налагодити добрі відносини з природою, не шкодячи їй; 2) відбудувати етичну модель, яка дозволить людині знайти найкраще в себе. Основна частина посмертної книги Домініка Веннера упорядкована з опублікованих в останні роки життя автора розрізненних есе, присвячених темі енвайронменталізму та стоїчній моралі. В першу чергу французький самурай Заходу наголошує на красі природи, тієї природи котру ще еллін Геракліт називав «та, що любить ховатись у тіні…», бо ж в абсолютному розриві з давньою мудрістю про навколишній світ, наголошує Домінік Веннер, сучасна цивілізація прагнула покласти край чарівності природи, заполонивши весь існуючий терен промисловістю та житлом, не залишаючи шансів тваринам та лісам.
   Проте, він вважав, що великі цивілізації Європи – від хороброго Риму до дисциплінованої Пруссії – як "різні світи" не вагаючись стають "самураями Заходу" наслідуючи у своєму розумінні кодекс честі "Būshi-Dō". Необхідно зауважити, що Домінік Веннер пропонує читачу об'їздити Японію, аби зрозуміти приклад її інакшості в порівнянні з Європою: «Для того, щоб існувати, щоб боротися, варто заперечувати самому собі, своїм примхам і забаганкам! Я сподіваюся, що ми перестанемо шукати прощення і милість, щоб звернутися до сили, гідності та енергії. Традиція є джерелом основних енергій. Це походження! І походження передує початку. Той, хто вважає, що традиція це – минуле, помиляється! Традиція – це те, що завжди відбувається в різних формах».
   І на останок: автор цього допису лише стисло проаналізував Magnum Opus ідеолога французьких "нових правих". Колись, під час туристичної мандрівки до Берліну весною 2015 р., вдалося власноруч побачити паперовий варіант "Самураю Заходу…" на одному з блошних ринків німецької столиці. Погортавши сторінки та розгледівши обкладинку книги Домініка Веннера стало зрозуміло – ця праця не є "молитовником", "катехізисом" або "книгою рецептів" здійснення націоналістичного повстання. Це скоріше компас, орієнтир, дороговказ для майбутніх поколінь. Самурай з Окциденту, славної пам'яті Домінік Веннер, запрошує свого читача стати тими, ким є насправді – без фальші та пафосу: «Природа наш фундамент, історична перевага як мета, а краса культури – горизонт!». Тож вперед, до сторінок чудового фоліанта, гортаючи одну за одною сторінки у пошуках спраглої істини!
Автор – Денис Ковальов