пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

Наш шлях

Сьогодні, на передодні чергової річниці створення УПА, хотілося б згадати це дивовижне явище в історії людства. Армія без тилу і без фронту 10 років вела героїчну боротьбу проти двох найбільших імперій світу. В чому ж секрет цієї дивовижної сили УПА? Очевидно не в автоматах і танках, бо противники мали набагато краще озброєння...
   Секрет у тому, що серця героїв були об’єднані однією ідеєю, знов ідеєю українського націоналізму. І власне це надавало їм сили і звитяги. Власне ця ідея надавала їм мужності вмирати з усмішкою… на обличчі. І навіть наймогутніше тодішня зброя: танки, літаки, гармати не здатні були зупинити борців, натхнених всепроникаючою: ідеєю – Ідеєю Nації!
   Націоналістичні ідеї завжди згуртовували найблагородніших, найвідданіших людей, починаючи від часів князя Святослава, періоду козаччини, закінчуючи часами ОУН-УПА і сучасним періодом творення Української держави. Адже "націоналізм" походить від слова "нація" – народ. І з’явився цей політичний термін в Україні лише на початку ХХ ст., хоча як вище він був завжди притаманний українцям. Українська родина, її устрій, спосіб взаємовідносин завжди вважались священними в суспільстві. А нація – це велика родина. Це велика єдність людей, скріплених поміж собою однією кров’ю і одним духом.
   Найкраще означення нації дав великий син України Тарас Шевченко. Нація – це мертві, живі і ненароджені, тобто те, щo об’єднує "славних прадідів великих", сучасників і прийдешні покоління. У всі періоди, коли Ідея Nації згасала в серцях українців, наше суспільство поринало в хаос, перетворювалось на велику руїну. Згадати хоча б 1917 р., коли уряд очолював Володимир Винниченко відомі його слова: «Я перш за все соціаліст, а потім вже українець». Власне він розпустив Українську армію, що призвело до окупації України більшовицькою Росією. Результат відомий – десятки мільйонів жертв. І навпаки, коли Ідея Nації, ідея любові до свого народу, гордість за свій народ з новою силою полонила серця українців, ми виходили на передові рубежі у світі, творили світову історію, а не були пасивними спостерігачами її творення.
   Пригадаємо часи Київської держави. Тоді Україна була одним із провідних центрів культурного життя Європи, найбільшою мілітарною силою Європи. Власне тоді Україна захистила білу расу від тотальної навали азіатських орд. Зупинила їх своїми грудьми. Це велике зіткнення двох рас, у якому Україна гідно виконала своє призначення. Підірвало могутність нашої держави, але забезпечило вільний розвиток інших народів Європи. В цьому наше велике призначення. Дуже гостро відчували місце України в світовому контексті українські націоналісти в 1930-1940-х р-, які проголосили у "Декалозі українського націоналіста": «Я дух одвічної стихії, що вберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя...». У цьому і є історична місія України, у цьому і є наш священний обов’язок, наше завдання перед цивілізованим людством – творите нове життя.
   Історія яскраво демонструє призначення України. Колись власне пра-Україна стала колискою індоєвропейської цивілізації. В інший час Київська держава вела криваву боротьбу з азіатською навалою, боронячи європейську цивілізацію, характерно, що лише тоді, коли Київська держава почала втрачати свою провідну роль у культурному і мілітарному житті, Європа зійшла на манівці, її почали заполонювати авантюристичні псевдоідеї, які проголошували хаос і безлад. Потрібні були століття, щоб біла раса збагнула згубність цих ідей, але вирватись з їхніх тенет їй вже не сила. Багато хто з провідних європейських філософів сьогодні говорить про кінець, сутінки Європи. Але багато хто ще не втрачає віри і лицаря, який зніме полуду з очей європейських націй, в нові ідеї, які, мов свіжий вітер, пронесуться просторами Європи. І тоді білі народи знову об’єднають свої сили для боротьби з Хаосом, для повернення Ладу. Така історична місія України!
   Як за часів УПА, коли велась боротьба проти двох найбільших імперій, так і зараз Україна стоїть на грані двох світів, і наш обов’язок сьогодні – протистояти руйнівним псевдоідеям якими заполонений Захід і які вороги прагнуть експортувати в Україну, протистояти агресивності згубних ідей дикого азіатського світу, уособленням якого сьогодні є Росія. Так, Україна здатна вивести людство з духовного і економічного занепаду. Але спочатку ми самі повинні вийти з кризи. Спочатку ми повинні збагнути своє покликання і свій обов’язок.
   Колись Дмитро Донцов проголосив, що «тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах всього людства, втягається, як самостійний чинник, в історичний хід подій, тільки такій нації виділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії». Ми повинні відчути себе великою нацією! Ворог, розуміючи призначення України, протягом століть намагався притупити національну гордість українців. Нас намагались проголосити і малоросами, і малопольщею. Але найстрашніше те, що багато хто з нашої великої української родини змирився з цим. Тож відродження України повинно починатися в серці кожного українця. Кожен повинен почати з себе. Як людина, котра скидає з себе лахміття, ми повинні скинути з себе згубні нашарування чужинецьких впливів, ворожих ідеологій. Українці повинні подивитися на світ українськими очима. Повинні налаштувати себе на боротьбу. Об’єднуватись. Бо ворог не спить. Ми, патріоти України, повинні відчувати себе лицарями. Нас об’єднує любов до Батьківщини, ненависть до ворогів України.
   Тож нехай кожен запитає себе, чи вірить він у те, що українці є великою нацією, чи вірить він у велике призначення України. І коли кожен повірить в ідею Нації, відчує її силу, ми будемо в тисячі разів сильнішими. Воїни УПА довели, що ідея – найсильніша зброя. Адже наша криза не в зовнішніх факторах, криза в наших серцях. І коли ми повіримо в Ідею Нації, повіримо, що Україні потрібні зміни – на наступних виборах вже не прийдуть до влади злодії, негідники. Тоді здобудемо таємничу силу, яка дасть нам змогу гордо випростатись і стати поруч з передовими народами світу, що разом творити історію.
   Тож нехай кожен відповість у своєму серці – чи є українці великою нацією, і якщо відповідь буде ствердна, ми станемо силою, яку не зупинить ніщо, яку не здолає ніхто. Нас ще не надто багато, але в нас зосереджена душа нації. І лише ми зможемо виконати заповіти Великих Героїв – заклик Духу одвічної стихії – творити нове життя. Ідеалізм, героїзм, самопосвята повинні стати нашими гаслами. Скинувши з себе лахміття чужих ідеологій, ми повинні  одягти лицарські лати і взяти меч українського націоналізму.
   Україна покликана вивести людство з духовної пітьми привести його в Золотий вік! І ми виконаємо це священне призначення, покладене на нас Провидінням. Ще ніч... Але на обрії вже з’являються перші вогні, сповіщаючи про новий день. Ніч не може тривати вічно, на зміну темряві приходить світло, на зміну хаосу приходить лад! Ми провісники нового дня! Провидіння вибрало нас! Гряде час подвигів та героїв! Новий день. Життєдайне сонячне світло зніме полуду з очей українців. Перші промені Сонця вже пестять наші обличчя, проганяють пітьму, освітлюють шлях. Наш шлях. Ми готові до боротьби. Кличе славна дорога. В нашому серці – священна ідея і віра в перемогу, в наших руках – меч правди і справедливості. І як колись Святослав виголошував противнику «Іду на Ви!», так ми сьогодні проголошуємо горде – Ми йдемо!
Автор – Андрій Парубій

субота, 7 жовтня 2017 р.

Фенномани – будителі фінської модерної нації

Маленька північна країна Фінляндія увійшла до складу безмежної Російської імперії у 1808-1809 рр. Згодом нова влада, в обличчі призначених по черзі генерал-губернаторів, почала наводити лад у новоприєднаній провінції. У свою чергу російські імператори Алєксандр І та Ніколай І, додавши до своїх численних регалій ще й титул Великого Князя Фінляндського, спробували видатись реформаторами – розпочали кодифікацію та уніфікацію місцевого законодавства. Однак до радикальних реформ справа так і не дійшла, адже царська влада не хотіла псувати лояльні відносини з новими підданими.
   Тим часом у новоутвореному фінляндському суспільстві, окремому від прямого втручання Стокгольма та Санкт-Петербурга, почала прокидатися національна свідомість. Деякі ознаки такого пробудження з'явилися ще в кінці XVIII ст., але тільки після того, як Фінляндія була відділена від Швеції та стала частиною держави Романових, в ній міг розпочатися поступ національного руху. Пізніше серед фінських істориків він отримав назву фенноманії, тобто ідеології, яка була спрямована здебільшого на фінськомовне населення пропагуючи "фінляндську ідею", згідно з якою країна Суомі визнавалась окремою державою (як від Швеції, так і від Росії) за мовним принципом.
   Чому так сталося? Все дуже просто – нові віяння романтизму звільнили фінляндське суспільство від цензури та інтелектуального тиску самодержавної дійсності Російської імперії, яка тільки планувала русифікаторський тиск і крадькома спостерігала за суспільно-політичною ситуацією в Озерному краю Суомі. Враховуючи це, представники фенноманії розпочали свою діяльність у літературно-науковому руслі. Не дивно, що спочатку чолі руху стояли професор філософії та історії Юган-Вільгельм Снелльман, поет Юган-Людвіґ Рунеберґ, збирач народного карело-фінського епосу "Kalevala" Еліас Льоннрот та історик Адольф-Івар Арвідссон. Пізніше супротивниками фенноманів на політичній арені стали шведомани, які відстоювали права шведської мови як знаряддя шведського культурного впливу у Фінляндії.
   Саме фенномани Арвідссон та його товариш Юган-Якоб Тенґстрьом почали говорити про створення "незалежної держави" Фінляндії тоді, коли про це навіть мріяти було не можливо. Вони наголошували, що вільна країна Суомі буде орієнтуватись на Європу, але зберігатиме тісні зв’язки із Росією. Історик Арвідссон закликав до пробудження фінського національного духу і самосвідомості та вважав, що спільна фінська мова об'єднає фенноманів «внутрішнім ідейним та духовним зв'язком, який зміцнює всі партії та об'єднання…». Згодом ці ідеї були доповнені філософом та політичним діячем Ісраелем Гвассером у памфлетах у 1830-х рр. Саме він сформував підвалини теорії про Фінляндську Державу, яка мала звільнитись від будь-яких уній з Санкт-Петербургом чи Стокгольмом, укласти військово-політичний союз із Лондоном та Парижем, таким чином зарекомендувавши себе як новий гегемон у Східній Балтиці.
   Радикальні ідеї Арвідссона, Тенґстрьом, Гвассера згодом підхопив молодий філософ Юган-Вільгельм Снелльман, який народився у родині шведськомовного священика і змалечку виховувався у шані як до навколишніх фінських традицій, так і до спадщини Шведського королівства. Восени 1822 р. у віці 16 років Снелльман був зарахований до Імператорської Академії в місті Обу (нині Турку). Він планував стати священиком, і незабаром отримав стипендію для проходження теологічної практики. Періодично йому доводилося переривати навчання і працювати приватним учителем, що мало значний вплив на його майбутні погляди щодо про родину та виховання. У 1928 р. Снелльман успішно склав іспити та зосередився на фундаментальному вивченні філософії Ґеорґа Геґеля.
   На початку 1830-х рр. майбутній лідер фенноманського руху тісно контактував з іншими студентами, що перейнялися ідеями "фінляндського патріотизму". Однодумці об'єдналися у літературно-філософський гурток "Суботнє товариство" (фін. Lauantaiseura), до складу якого увійшли, зокрема, Рунеберґ, його дружина Фредріка, Сакаріас Топеліус, Юган-Якоб Нервандер, Маттіас-Александр Кастрен і Фредрік Цюгнеус. Щосуботи учасники товариства збиралися в будинку одного з його членів і обговорювали нові твори літератури, філософські трактати та політичну ситуацію в державі Романових і Європі. Головним предметом бесід зазвичай була класична німецька філософія, її осмислення з точки зору завдань фінського національного руху й розвитку літератури у Фінляндії. Спочатку товариством керував Нервандер, потім – Рунеберґ, а у 1832 р. був заснований друкований орган "Суботнього товариства" – газета "Helsingfors Morgonbladet".
   Однак Снелльман, бувши активним учасником гуртка, не публікувався на сторінках газети через деякі розбіжності з редакторами. Впродовж 1833-1840-х рр. він володів величезним впливом як куратор та інтелектуальний лідер на чисельне фінляндське студентство, адже надихав молодь до дискусії щодо національного питання на прикладі пригноблених поляків та ірландців. Влітку 1840 р. Снелльман у листі до своїх друзів критикував фінляндське суспільство та соціальну "прірву", що відділяла привілейовані стани та університетське середовище від простого народу. Цю "прірву" він розумів передусім через мовне питання: освічені люди розмовляли в побуті шведською мовою; діловодство було на французькій чи російській; а переважна більшість селян та ремісників спілкувались та розуміли лише фінську мову та її діалекти.
   Навесні 1843 р. Снелльман був призначений ректором середньої школи у місті Куопіо, де була друкарня, але не було місцевої газети. Тож з січня наступного року він організував видання шведськомовної газети "Saima", яка відображала вимоги нового індустріалізованого сучасного суспільства Озерного краю, критикуючи при цьому старе існуюче, яке, живучи в нових реаліях держави Романових, застрягло у шведській королівській традиції середини XVIII ст. Однак, на думку письменника Топеліуса, програма Снелльмана була утопічна і передчасна з точки зору умов і можливостей Фінляндії середини ХІХ ст. Основу часопису "Saima" становили статті, пов'язані з проблемами виховання дітей, жіночої освіти, розвитку шкіл та університетів. Багато місця відводилося також оглядам зарубіжної, насамперед, шведської літератури.
   З літа 1845 р. фінляндський генерал-губернатор князь Алєксандр Мєньшиков почав стежити за статтями газети "Saima", які для нього спеціально перекладали. Він розпочав листування зі Снелльманом, пропонуючи йому долучитись до поліпшення суспільного життя в Озерному краю. Царський намісник наголошував, що спершу слід звертатися безпосередньо до влади, а не викликати публічне невдоволення "нинішнім становищем країни". Снелльман мав власну думку, через що вже навесні 1846 р. до часопису був приставлений суворий цензор. Чиновників не влаштовував  різкий та саркастичний тон Снелльмана, що підривав їх авторитет. Цей аспект став ще гострішим на фоні загальнополітичної кризи в Європі навесні-влітку 1846 р. у зв'язку із повстанням в Кракові, діяльністю "професорського парламенту" в Німеччині, а також через питання належності Шлезвіґ-Гольштайна. Все це так чи інакше було пов'язане з інтересами Російської імперії. Наприкінці 1846 р., під тиском генерал-губернатора, фінляндський Сенат скасував дозвіл на діяльність газети "Saima", а Снелльман переїздить до Гельсінґфорсу (нині Гельсінкі).
   "Весну народів" 1848-1849 рр. Фінляндія зустріла дуже спокійно, без масових демонстрацій та повстань. Проте наступна доба, так званого "похмурого семиріччя" (1849-1856 рр.), що прийшла за хвилею європейських революцій, природно позначилася на внутрішньополітичному житті Фінляндії. Озерний край почав розглядатися царизмом як зона проникнення революційних ідей, що підривають цілісність "єдінай і нєдалімай". Фінський національний рух було запідозрено в демагогічних тенденціях, тому його активні представники, зокрема Снелльман і Арвідссон, зазнали переслідувань з боку генерал-губернатора Мєньшикова. А у 1850 р. було видано закон про заборону друкувати книги фінською мовою, виключення  зробили тільки для релігійної літератури.
   Ставши "неблагонадійним", Снелльман вирішив припинити свою діяльність у сфері громадської критики та літератури, зосередившись на проблемі передумов економічного прогресу Фінляндії. У грудні 1854 р., під час Кримської війни, він приходить до висновку, що запорукою автономії Фінляндії є політика лояльності стосовно російського імператора, як того вимагала загальнодержавна безпека. Таким чином, Снелльман і фенномани стали на той момент в певній мірі противагою до зростаючої ліберальної опозиційної лінії, яку займали шведомани. Для остаточного культурного оформлення фінської нації під заступництвом російського імператора було необхідно, щоб більшість підданих Озерного краю могла користуватися плодами освіти, що, у свою чергу, було неможливим без зміцнення становища фінської мови, якою говорили широкі верстви населення. Тож Снелльман, який після Кримської війни був призначений професором філософії Гельсінґфорського університету і очолив рух фенноманів, починає опікуватись питанням надання мові більшості населення Великого князівства Фінляндського офіційного статусу.
   За царювання Алєксандра ІІ у 1863-1868 рр. Снелльман займав посаду віце-голови фінляндського Сенату, активно демонструючи лояльність до російського імператора і навзаєм одержуючи підтримку царської влади в здійсненні своєї програми переходу до державної фінської мови в Озерному краю. Проте, і Великий Князь Фінляндський, і його намісник грали у свою гру. Вони знали, що домінування шведської мови в громадському житті Фінляндії сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції, але не вірили, що фінська мова зможе коли-небудь дорости до рівня державної. Постало питання – підтримати ініціативу руху фенноманів, чи замінити шведську мову російською, примусово зробивши її єдиною офіційною мовою провінції, як це вже було зроблено в Наддніпрянській Україні? Далекоглядний Алєксандр ІІ обрав перший варіант, адже не бачив у фінів загрози для самодержавства, яку, приміром, несли ті самі покірні малороси-українці чи бунтівні поляки.
   Під час інспектування царських військ у Суомі в 1863 р. Великого Князя Фінляндського приймала делегація на чолі зі Снелльманом. Імператор схвалив його "Положення про мови", згідно з яким фінська мова після двадцятилітнього перехідного періоду ставала рівноправною мовою у всіх сферах життя – від побуту до діловодства та судочинства. Водночас така реформа зробила мовне питання політичним "яблуком розбрату" й активізувала фенноманський народний рух під гаслом Снелльмана «Єдина нація – єдина мова!». Фіни не хотіли мати кілька державних чи офіційних мов. Їхньою метою була загальна фінізація всього суспільного життя Озерного краю. Таких поглядів не поділяли опозиційні ліберали-шведомани, що були вихідцями зі шведськомовних родин, вважаючи їх необґрунтованими й небезпечними. Опоненти фенноманів мотивували свою позицію тим, що шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку у Фінляндії, а також, на їхню думку, гарант контактів зі Скандинавією. Важливо наголосити, що обидва угрупування керувалися виключно патріотичними й національними почуттями – вони хотіли блага, у першу чергу, для мешканців Фінляндії. Однак і перші, і другі сперечалися про те, що саме могло би стати найприйнятнішим для Фінляндії, тобто, як уникнути надалі поглинання Озерного краю Російською імперією та її варварською культурою, як це сталося у Польщі після січневого повстання 1863 р.
   Рішення підсказав імператор Алєксандр ІІ. Майже відразу після сходження на престол, ще до офіційної коронації, в травні 1856 р. він виголосив у Гельсінґфорсі програмну промову для фінляндського Сенату, в якій окреслив основні напрямки модернізаційної програми для Фінляндії, серед яких була так звана "Сеймова реформа". Восени 1863 р. – вперше за 54 роки! – російський імператор дав дозвіл скликати станово-представницький орган для розв’язання внутрішніх проблем, питань оподаткування, а також, одержати право більшої маневровості в усіх справах, окрім конституційних і зовнішньополітичних. Таким чином, поки піддані в Наддніпрянській Україні та Царстві Польському конали в кайданах самодержавства, люто ненавидівши царя, він здобув собі найбільшу прихильність серед фінів. А вже весною 1869 р. у Санкт-Петербурзі Великий Князь Фінляндський проголосив "Сеймовий статут", яким на законодавчому рівні було погоджено сферу діяльності станово-представницького органу.
   Та цим перемога фенноманів і лояльність царя до підданих Фінляндії не завершились. У 1872 р. була здійснена шкільна реформа, яка створила систему початкової та середньої освіти, яка зберігалася у загальних рисах до 1960-х рр. В економічному плані мешканці Озерного краю отримали небачені до того преференції – безмитний продаж власної продукції як на всій території Російської імперії, так і у сусідній Швеції. Тому, не варто дивуватись, що колись відстала аграрна провінція за якихось 25 років перетворилась на одну з найзаможніших країн у світі з розгалуженою мережею залізниць та промисловою інфраструктурою.
   Немає жодного сумніву в тому, що експорт і зовнішня торгівля були рушійною силою індустріалізації Фінляндії. Підвищений попит на товари фінляндського виробництва збільшував потік грошових коштів, які оживляли внутрішню економічну діяльність в Озерному краю. Однак обмежений внутрішній ринок не сприяв розвитку широкомасштабного промислового виробництва. Серед підданих було чітке розуміння того, що Фінляндія не може диктувати правила гри, пристосовуючись до потреб основних ринків. Разом з тим, бувши аутсайдером в індустріалізації, країна Суомі мала можливість використовувати технології, розроблені закордоном. З легкої руки "царя-визволителя" Алєксандра ІІ фінляндці отримали свою митницю, поштову службу та незалежні органи правосуддя. Водночас прибутки Великого князівства Фінляндського не вливалися до загальноімперської скарбниці, а прямували на власні потреби провінції.
   Тому не дивно, що лояльний до царизму та його реформ національний рух фенноманів отримав шалену підтримку серед підданих Озерного краю. Населення провінції, як фінськомовне, так і шведськомовне, з роками стаючи заможніше, поповнювало ряди борців за фінську Фінляндію, розпрямляючи крила до розуміння того, що можна бути зовсім незалежними від царя і його намісника. Звісно, що у цій ситуації визначну роль відіграв Снелльман і його послідовники-фенномани. Вони вплинули на остаточні рішення Алєксандра ІІ у так званому "фінляндському питанні". Роки літературно-наукової діяльності заступили місце для справжньої політичної боротьби партій та рухів, яка з плином часу мала принести фінам їх вільну Батьківщину-Фінляндію.
Автор  Денис Ковальов

вівторок, 3 жовтня 2017 р.

Занепад Європи

Сучасна "цивілізація" Заходу потребує кардинального повороту, без якого вона рано чи пізно приречена на загибель. Ця "цивілізація" перекрутила існуючий розумний порядок речей. Вона перетворилася в царство кількості, матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла!..
   Захід забув про сенс таких слів як наказ і покора. Він забув про сенс дії та роздуми. Він забув про сенс ієрархії, могутності духу, людських богів... Він більше не знає природи! Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів і ритуалів – блискучим космосом, в котрому, як "царство в царстві", вільно рухається людина. Природа стала каламутною, фатальною поверхнею, а її таємниці профани науки намагаються обійти за допомогою своїх нікчемних законів і незначних гіпотез.
   Захід більше не відає мудрістю: він не знає шляхетної безмовності тих, які подолали самих себе; не знає світлого спокою тих, "які бачать"; не знає гордої "сонячної" реальності тих, в кому відродились ідеї крові, життя, могутності... На місці мудрості постала риторика "філософії" і "культури", світ професорів, журналістів, спортсменів, а отже – схема, програма, гасло. Місце мудрості заступила сентиментальна, релігійна, гуманістична скверна та плеяда порушених бюлетенів, які зі сп'янінням вихваляють "становлення рівності" і славлять "практику міжнаціональної єдності", тому що бояться мовчання та роздумів...
   Головна проблема сьогодення, це те, що Захід більше не знає держави! Держава як цінність, як імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "над-світу", яким вона була у всіх великих культурах давнини – від Китаю до Єгипту, від Персії до Рима, від Візантії до Священної Римської Імперії Німецьких Націй – потонула в міщанській убогості суспільства рабів і торговців.
   А що ж тоді є війна? Війна, за своєю власною волею, це найвища цінність (чи то в перемозі, а чи ж у поразці), як священний шлях духовної реалізації; це доступ в небесну оселю Бога, якщо хочте, Вальгаллу, відкритий перед героями, полеглим на полі битви. Чомусь в ісламі "священна війна" (джихад) є синонім "божественного шляху". Так само і в арійської Індії воїн завжди уподібнюється аскету, а в класичній стародавності війна символізувала собою "mors triumphalis" (у перекладі – "перемога через смерть"). Що означає така війна, боротьба за цивілізацію, не знають боягузливі європейські "активісти". Вони не знають воїнського чину, вони знають тільки солдат, і досить невеликої сутички, локального конфлікту, щоб привести їх у жах і викликати зворотну реакцію – потік гуманістичної, пацифістської та сентиментальної риторики.
   Європа втратила свою простоту, вона втратила центр своєї діяльності, вона втратила своє життя! Демократична, ліберальна недуга й отрута культурмарксизму просочились у її тіло аж до самого коріння, ця хвороба всюди: в юриспруденції, у науці, у мисленні...
   Водночас, славетних вождів-істот, які стали до влади не за допомогою підступності та насильства, не з користолюбства, не як спритні гнобителі рабів, а в силу своїх незаперечних трансцендентних життєвих гідностей, майже не залишилося більше на теренах від Біскайської затоки до Карпат. Європа нині уособлює величезне шарлатанське місиво, яке стискається й тремтить від страху, про який ніхто не сміє заявити відкрито. З грошима замість крові, з машинами та фабриками замість плоті, з газетами замість мізків, Європа сьогодні являє собою безформне тіло, яке неспокійно кидається з боку в бік, рухається під впливом сумнівних і невідомих сил, які перетворюють на пил будь-кого, хто наважиться протистояти або хоча б спробує ухилитися від впливу.
   Все це – плоди настільки огидної та водночас ославленої західної "цивілізації", про яку не сміємо говорити вголос. Все це – прославлені результати забобонної віри у безжальний "прогрес", яка суперечить римській королівській владі, суперечить давній Елладі, суперечить всім іншим формам великої арійської традиції. Тому не дивно, що з кожним роком все щільніше змикається кільце навколо тих небагатьох, які здатні до великої відрази та великого піднесення, до повстання проти сучасного світу. Тільки об'єднання народів поза сумнівними союзами є запорукою перемоги майбутньої Європи!
Автор - Юліус Евола

неділя, 24 вересня 2017 р.

Плоди Революції Гідності: війна, зрада, реставрація

Давайте визнаємо, що Майдан програв! Програв як засіб швидкого переведення країни на інший шлях розвитку. Ми не стали колонією Москви, в першу чергу, через тупість самої кремлівської верхівки, яка мала всі шанси втопити 5% майданівців в крові і байдужості міщан... Бо що робити з Віктором Януковичем, ми знали, а ось далі ні! Це не означає, що не треба боротися за своє. Але час на те, щоб швидко й легко, ми вже впустили. На жаль!..
   Нам не вдалося повалити владу "комсомольців 80-х". Вони змогли замість реформ відбутися перефарбуванням паркану. Вони змогли не допустити реального очищення силових та судових органів влади. Вони так і не допустили до влади свіжу кров. Так, система їх влади хитається на очах, вона не ефективна, але вона  є, та єдина, яка працює й має реальний вплив.
   Тепер комсомольці-олігархи вже третій рік поспіль намагаються блокувати покарання тих, хто під час Революції Гідності виступив на стороні узурпатора Віктора Януковича та його кремлівських ляльководів. Бо прекрасно розуміють, що подзвін буде й за ними. Тому будуть розвалюватися справи беркутівців, будуть виходити на волю вбивці, судді-перевертні будуть випускати на волю корупціонерів та відбілювати синків багатіїв...
   Як не дивно, але нова-стара влада буде діяти по звичному сценарію. У 2019-му ам нав'язуватимуть знов два відомі ним сценарії: або – взірця 1999-го, з другим туром між Петром Порошенком та кимось на кшталт Юлії Тимошенко (голосуємо проти когось за владу); або 2010-го, нічним кошмаром з Юлією Тимошенко проти Юрія Бойка чи ще чогось подібного з табору українофобів.
   Наше завдання на найближчі роки  це нарешті сформувати своє політичне представництво. З кого і як  не питайте, сам поки не знаю. Але без цього ми приречені на вічну зраду типу сьогоднішнього так званого суду. Якщо ще простіше, нам потрібен новий 1994-й! З одночасними перевиборами й президента, й парламенту  хай і не дочасними, але без приходу до влади потім нового Леоніда Кучми чи йому подібного бариги.

вівторок, 19 вересня 2017 р.

Чому українці забули про війну на Сході?

Сьогодні пересічні українці живуть звичайним сірим життям. Таким же, як 5 років тому, 10 чи навіть 20... Все стало буденщиною з гірким присмаком сірості та однаковості. Не існує радісного вчора, чи світлого завтра – є гидке сьогодні!
   Проте між Україною зараз і Україною десь так років 5 тому є одна разюча різниця – це відкрита військова інтервенція східного сусіда. Колись більшість українців вважали його майже братом, їздили в гості, а він – підступно, до речі як і завжди, встромив ножа у спину і нині посміхається від заподіяної шкоди.
   У січні-лютому 2014 р. був сплеск активності української громадськості. Більшість боялась, переживала, допомагаючи фронту, чим могла. Але для тієї ж більшості війна завершилась вже за 9 місяців – у вересні 2014 р., коли були підписані сумнозвісні "Мінські угоди". Однак, насправді, військові дії продовжуються, люди гинуть, загроза залишається...
   Влада держави Україна та підконтрольні олігархам ЗМІ цілеспрямовано відволікають громадян від проблеми війни. В масовій свідомості проектується образ ефемерного "АТО", яке триває одночасно з постійними липовими "перемир'ями". Це спантеличує та дезорієнтує широкий загал суспільства. Як наслідок, більшість населення просто відмежовується від далеких та незрозумілих подій на фронті.
   Зрештою, самим українцям не надто подобалось думати, що в них державі йде війна, оскільки це жахає. Значно простіше забути цей факт і не згадувати, як страшний сон. Проте між сном і реальністю є різниця - сон не несе справжньої загрози.

пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

Інтерв'ю з італійським правим гуртом "Sköll"

Італійська "права сцена" фокусується виключно на класичному фашизмі та, природно, ідеалізує героїв того періоду. Яскравий доказ цього – міланський виконавець Федеріко Ґольйо та його гурт "Sköll". Їх музика – це спроба позбутися маргіналізації "правої сцени" без серйозних політичних претензій та відкритої агресії. Пісні "Sköll" спрямовані на молоде покоління італійців, де фашизм знаходить свої власні відповідні кольори: червоне вино, яскраве сонце і залізна зброя. Усе це об'єднуються в екстаз героїчної боротьби, якби це було життєве тло, що поступово просуває минуле у майбутнє, закликавши добровольців виконувати свій героїчний чин. Ось чому ми вирішили поговорити з лідером гурту "Sköll". Тож до вашої уваги шановні читачі, інтерв’ю з Федеріко Ґольйо.
N.I: - Отже, назва Вашого гурту "Sköll" має свого роду абревіатуру або якусь абстрактну концепцію? Що вона взагалі означає, поясніть, будь ласка?
Sköll: - Назва "Sköll" походить від імені давньонорвезького вовка зі скандинавського міфу про Раґнарьок. Це саме той вовк, який сприяє славнозвісним "сутінкам богів". Це міф про відродження: руйнування існуючого порядку, який починає нове життя. Метафорично, мені подобалося пов'язувати цей скандинавський міф з ідеєю руйнування сьогоднішнього, так званого модернового світу, щоб відновити його на основі давнього порядку та ієрархії. Крім того, існує також причина для історичного "коріння": колись північна Італія отримала значний внесок у свій розвиток завдяки пануванню германського племені лонгобардів. Вони мали стародавнє скандинавське походження – первісний ареол їх мешкання це сучасна шведська провінція Сконе.
N.I: - Скажіть, скільки вже років гурт "Sköll" є активним учасником "правої сцени"? Як сучасна італійська аудиторія сприймає вашу музику, естетику відновлення футуризму і, можливо, ідеалізацію періоду правління Дуче?
Sköll: - Я став активно займатись музикою ще у 1999 р. А вже за рік було створено гурт "Sköll", який почав давати перші концерти на правих акціях. Також у 2000 р. було записано демо-альбом "Cosmo o microcosmo"! Відтоді й понині наш рекорд-лейбл це римська студія запису "Rupe Tarpea", яка сприяла випуску 13 повноцінних альбомів і понад 100 пісень! Моя аудиторія, яка в основному слухає "Sköll", любить насамперед теми моїх пісень, їх чергування, присвячених історіям боротьбі за ідентичність, героїзму, жертовності, персоналіям, які стали відмінними прикладами для італійців як європейської нації. Останнім часом було приділено велику увагу інтимній ліриці та коханню.
"Sköll" – Italia (la tempesta futurista)
N.I: - Що приваблює Вас у героїзмі минулих часів? Якщо взяти до уваги альбом "Marmofuoсo", тут прослідковується доволі чітка лінія... Італія, увійшовши у "Велику Війну" на боці майбутніх переможців, програла. Згодом як грім серед ясного неба з’явився лідер фашизму, що мав прославити давньоримську традицію в променях футуризму.
Sköll: - Героїзм великих людей минулого – не мертва опера, вона дійсна тільки для книг з історії. В моєму розумінні, минувшина – це швидше мотив натхнення для майбутніх поколінь. Великі люди завжди були прикладами для наслідування. У "Marmofuoco" я прагнув розповісти про неймовірну італійську епопею часів Першої світової війни. Я розповів про покоління великих італійців, про їх ідеальний імпульс боротьби, мужність і любові до своєї Батьківщини, Італії. У центрі Варезе, міста в провінції Ломбардія, є статуя... В основі цієї статуї закарбований напис: «Герої потрібні для появи інших героїв!». Ось сенс всієї моєї музики: герої – це приклади, фундаментальні постаті, які можуть надихати інших людей наслідувати свій чин.
N.I: - У той же час Ваша увага зосереджена на так званих "останніх романтиках", мова про Юкіо Мішіму, Єву Перон, Філіппо-Томазо Марінетті, Габріеле Д'Аннунціо, Домініка Веннера... Якщо пам'ять не зраджує, є також згадки про Юліуса Еволу та Ернста Юнґера. Ви хочете прославити величну боротьбу з деградацією сучасного світу? Чи можете музика "Sköll" – це повстання? Як сучасна Італія, до слова – член Європейського Союзу, сприймає Вашу музику? Чи не відчувається рука державної цензури або заборони на концерти?
Sköll: - Звичайно, моя музика, музика гурту "Sköll" – це музика протилежної від сучасної мейнстрімної течії. Я не пливу за течією навпаки, намагаюсь плисти у потрібному для себе напрямку. Сьогодні, щоб бути ушанованим таких почестей як Марінетті, Д'Аннунціо, Мішіма, наслідуючи не тільки їх ідеї, а й стиль життя (спорт, прямі дії, мужність, войовничий патріотизм), необхідно перебувати у вирі революційної боротьби. В Італії музика "Sköll" вже відома за межами вузького кола так званої "правої сцени", та починає поширюватися вже за усталеними рамками політизованого середовища. Можливо, навіть попри це, цензура для мене стала тією стороною, яку варто просто не помічати. Мета ж влади не в тому, щоб заборонити мені виступати, а щоб позбавити шанувальників музики "Sköll". У цьому прояві доволі характерний останній епізод "тиші" – це сміховинне видалення сторінки, присвяченій гурту "Sköll" у вільній енциклопедії Wikipedia кількома європейськими мовами (італійська, французька, іспанська, німецька та англійська). Я вважаю, що це жалюгідна кампанія урядової демоліберальної цензури, спрямованої конкретно проти мене та "Sköll".
N.I: - Українські праві активісти поважають Ваших колег, таких як "ZetaZeroAlfa", "Drizzatorti", "Ultima Frontiera"... Інтерв'ю з фронтменом гурту "Sköll", ймовірно, першовідкриття не тільки для Вас, але і для українських шанувальників італійської "правої сцени". Що Ви хотіли б сказати своїм фанатам з далекої країни в Східній Європі?
Sköll: - Я – прибічник національної ідентичності, я також написав багато пісень, присвячених саме цій тематиці, історії та традиціям, далеким від італійських... З цієї причини я завжди дуже радий виявити шану моїм фанатам, не тільки в Італії, а й далеко за її межами, зокрема й в Україні. Я вітаю вас, мої українських брати! Може це прозвучить дещо іронічно, на останок я б хотів додати смішну річ. Я вже сказав, що лангобарди – це вихідці зі Скандинавії, які залишили по собі неоцінений скарб в історії та в людях північної Італії... Кажуть, що шведські вікінги колись давно також зробили аналогічний крок у розбудову нашої столиці на Дніпрі – Києва. Тож, можливо, у нас є якась спільна кров!.. Хтозна, може ми єдині не тільки музикою...
Розмову провів і записав Kalev Korpinen

понеділок, 11 вересня 2017 р.

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.
   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.
За матеріалами "Зентропа Україна"

четвер, 7 вересня 2017 р.

Неконвенціональна війна

Європейські народи довгі століття вели незліченні та майже безперервні війни. У цих збройних конфліктах гартувався дух європейських націй, народжувалися їх герої і вожді. Але неважко помітити, що характер цих війн був цілком відмінним коли порівняти збройне протистояння двох європейських народів з протиборством у якому Європа ставала до бою з військовою потугою іншої цивілізації.
   У першому випадку ми мали справу з конвенціональною війною, що велася за певними правилами, передбачала повагу до супротивника, дотримання слова і всього того, що ми називаємо рицарським кодексом честі. Ці війни безумовно надають нам і приклади нерицарського поводження, зламання слова, підступного поводження з ворогом. Але подібна поведінка ніколи не мала схвалення. Підлі переможці ніколи не ставали героями епічних творів, їхні вчинки не наслідували, а їхніми іменами не називали дітей. На відміну від них переможені герої, що до кінця лишалися вірними рицарським чеснотам, не раз ставали об’єктом прославлення. Попри поразку їм віддавали належне як соратники, так і вороги.
   У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
   Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
   Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
   По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
   Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?
   Звичайно наші воїни сподівалися на дотримання слова, особливо після того, як під "чесне офіцерське" наше командування випустило російське угруповання зі Слов’янська – у такій самій ситуації, що згодом склалася під Іловайськом. Але ж наші солдати й офіцери знають, що таке слово честі. А от наші супротивники навіть не уявляють, що воно таке. Тож безсенсово навіть питати з них за це.
   Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
   Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.

середа, 30 серпня 2017 р.

Віднайти в собі Ахіллеса

Кажуть, мрія європейця завжди виходить за межі його буденного життя. Вірно й те, що всі інші речі слід називати цілями (ступенями до породження свого головного "дітища"). Люди нашого типу не живуть заради цілей, мрія  ось єдина відрада життя!
   Європеєць хоче вийти за межі "біологічного". І, Господи, стількох це бажання тягло, здавалося б, до божевільних вчинків!.. А на правду, чи можна знайти когось божевільнішого за македонця Олександра Великого, римлянина Юлія Цезаря і корсиканця Наполеона Бонапарта? Чи не є божевільним Платон, який, мріючи про "ідеальну державу", вже вдруге потрапив у рабство там, де сам намагається його будувати?
   Потрібно знайти в собі сміливість визнати життя всього лише миттю, що вартує одного єдиного дня. Необхідно визнати, що ми не є центром Всесвіту, але, йдучи своєю або ж краще Божою волею, ми будемо прагнути до того, щоб на звернуло на власний шлях з далекоглядним поглядом. Саме там ми будемо боротись не тільки за цивілізацію, а й за пам'ять!
   Ми тікаємо від звичного способу життя, думок, відчуттів, тому що не здатні в них живити своє щастя. Наші мрії  це радість і страждання одночасно, подібно розуму, завдяки якому ми знаходимо сенс і завдяки йому ж його втрачаємо (розуміючи безглуздість життя з точки зору космічних масштабів). Але якщо людині відкрилося "світило", він не зможе жити інакше.
   От візьмемо до прикладу легендарного героя давньої Еллади  Ахіллеса. Так, перед великою війною за Трою, він ховався серед жінок, не бажаючи їхати на "не його війну". На той момент Аххілес ще не знайшов себе, він не знав свого призначення. Але коли перед сонмом жінок розклали товари (прикраси, їжу, одяг, вазони, зброя), Ахіллес намагався себе не видати (він був одягнений в жіночі вбрання). І тоді ж протрубили тривогу, ініціювавши напад на острів. Жінки розбіглися, лише Ахіллес без будь-яких роздумів, буквально-таки інстинктивно, оголив один з привезених ахейських мечів. І ось тільки тоді він зрозумів, що йому судилося їхати на цю війну! Судилося прийняти славну смерть і залишитись на століття героєм усних легенд та переказів.
   Не дивно, що вже на війні, Ахіллес став настільки прекрасним, що його наслідували не всі найбільші завойовники наступних часів – від македонського царя Олександра до італійського дуче БенітоТому, чим раніше кожен з нас відкине свої ретроградні сумніви, знайде серед цілого місива "своїх цілей" власне призначення, тим швидше ми зможемо "скуштувати це життя", позбувшись земних мук.
За матеріалами "Діорами"

середа, 23 серпня 2017 р.

Тероризм – неодмінна ознака сучасної Європи

Так склалось історично й психологічно, що деяким націям, у першу чергу європейським, вперто не хочеться вчитись на власних помилках. І ця доволі погана звичка з роками стає неодмінною вадою національного життя. Особливо, коли поміччю слугують різного роду "гуманістичні" ідеології, підпитані вливаннями багатомільйонних грантів, що працюють на відверту деградацію не тільки окремо взятої нації, а й пересічної особистості. Події минулого тижня, теракти в Турку та Барселоні, яскраво засвідчують той факт, що вдягнувши райдужні окуляри, запрошуючи мігрантів звідусіль до себе в хату, скандуючи гасла про статеву рівність не дасть жодних аргументів на захист прав і свобод тих, хто займається цим неподобством. Адепти мультикультуралізму, хворі на культурмарксизм головного мозку, замість того, аби боротись з наявною загрозою тероризму не десь у пісках Сирії, Іраку та Лівії, а на вулицях Лондона, Берліна та Парижа, агітують за деградацію власного суспільства, що роз'їдає рештки традиційності. За останні три роки вихідцями з ісламських країн Азії та Африки було скоєно близько десяти гучних терактів, жоден з яких не був підданий жорсткому аналізу з боку поборників лівацьких ідей.
   Останні теракти, вчинені бойовиками так званої "Ісламської держави" (ІДІЛ) ввечері 18 серпня в Барселоні та зранку 19 серпня в Турку, говорять про масштабність і злагодженість дій терористів. Адже, щоб там не говорили прихильники асиміляції мігрантів, ісламісти – це одна з найважливіших загроз сучасності для європейської цивілізації, якій бюрократична машина ЄС не протистоїть належно. І не важливо, чи афганець першого покоління, чи сомалієць третього покоління міграції, варварське нутро все одно переважить західну зону комфорту на терезах цивілізаційного вибору.
   Що вже й казати, якщо уряд Фінляндії розпочав справжній "комуністичний експеримент" із запровадження для 2000 випадково відібраних безробітних громадян щомісячної оплати в розмірі 560 євро. Як заявляють можновладці, ці кошти не будуть оподатковуватись, а учасники "експерименту" зможуть мати додаткові джерела прибутків. Цікаво, що переважну більшість цих "піддослідних" становитимуть новоприбулі біженці з пустельних країн Близького Сходу та Магрибу, які нещодавно отримали фінляндське громадянство. Урядовці Фінляндії зважились на цей експеримент після кількох років щедрого фінансування з державного бюджету (більш ніж 30 тис. євро на рік!) таких програм як: 1) всебічний розвиток освітньо-навчальних заходів, спрямованих на недопущення расової та міжконфесійної ненависті; 2) надання ґендерній рівності державної підтримки, а феміністичним спільнотам – дозвіл на організації масових заходів; 3) сприяння асиміляції мігрантів; тощо.
   І ось тут постає ряд цілком логічних питань... Чи може суспільство, яке роками піддається насильному впливу деструктивних ідеї лівого спрямування, не тільки відповісти, а й попередити можливу терористичну загрозу на своїй території? Чому після стількох смертей мирних європейців просто не перекрити міграційні потоки, які існують останні 25 років? Для чого й досі з державного бюджету фінансувати структури з відверто хижацькими намірами та підривною антинаціональною діяльністю? На жаль, і до нині на них немає відповіді... Адже саме поступливість стосовно прибулих "біженців" (переважно чоловічої статті до 35 років) з пустельних та тропічних країн призводить до їх вседозволеності, а потурання апологетам райдужної рівності остаточно знищує традиційні родинні зв'язки та інститут шлюбу чоловіка й жінки як такий.
   Звісно, що випадковий наїзд багатотонної вантажівки на пішоходів чи вибух пояса шахіда у публічному місці важко попередити, але можливо передбачити. Сучасний світ став глобальним – це добре і погано водночас. По-перше, кордони стали прозорішими. По-друге, велика кількість людей через всілякого роду катаклізми легко мігрує з неблагонадійних батьківщин у "світ надій" (країни ЄС, США, Канада). По-третє, відбувається культурний обмін між представниками однієї нації з представниками інших. По-четверте, уніфікація економічних потуг, збільшення конкуренції та запровадження світового вільного ринку. Ну і так далі... Хоча переваги глобалізації, яких не так вже й багато, розподіляються нерівномірно, тому не дивно, що негативних наслідків більше.
   Ось, власне, на цьому плодючому ґрунті файно прижився ісламський фундаменталізм та міжнародний тероризм. В заможних і самодостатніх країнах Європи місцева влада багато років закривали очі на пропаганду в мечетях та ісламських центрах "священної війни" наступники пророка Магомета. Тож не варто дивуватись, що люди, які стоять за терактами в Турку, Барселоні, Стокгольмі, Манчестері та Ніцці, це громадяни виключно європейських країн, котрі стали жертвами мусульманського релігійного зомбування (мова як про нащадків мігрантів, так і про корінних європейців). На сьогодні єдиною метою ісламістів є знищення традиційно, а радше, християнської Європи, та побудова на її руїнах своєї варварської цивілізації. Про це вже мовилось не однократно! Бойовики "Ісламської Держави", руху "Талібан" та "Аль-Каїди" вважають Захід одним великим ворогом, тож для них немає різниці кого і яким чином вбити – аби жертв було якомога більше.
   Висновки робіть самі. Однак маємо застерегти, що тероризм, яким його знали у ХІХ-ХХ ст. змінив свою тактику і стратегію, ставши неодмінною ознакою життя сучасного світу, у першу чергу Європи. Радикальна відмінність нового тероризму від старого у володінні всіма видами зброї (впритул до ядерних боєголовок!). І те, що терористи XXI ст. можуть без жодного порушення та зітхання на власний розсуд і волю Аллаха розпорядитись своїм життям, зустрівшись сам на сам зі смертю, та прихопивши із собою кілька десятків невірних – є фатальним!
   У ситуації, що склалася на сьогодні, важко знайти один чи навіть кілька виходів, аби врятувати своє життя. Передусім держави, які стикнулись із викликом нового тероризму, мають вживати всіх можливих заходів для ліквідації організаційного підпілля, що готує вчинити замах на життя: відшукувати серед заїжджих мігрантів послідовників радикального ісламу; проводити інформаційно-роз'яснювальну роботу з підозрілими особами; зміцнювати власні кордони та митний контроль; відпрацьовувати антитерористичні методи боротьби; здійснювати патріотично-виховну роботу із населенням; не допускати поширення деградаційних рухів та течій (культурмарксизм, ґендерна рівність, тощо), що знищують традиційний устрій суспільства; і будь-які інші методи у такому ж дусі.
   Залишається сподіватись, що наша думка та пропозиції будуть почуті тими, хто веде відповідальну політичну гру на вітчизняній та світовій шахівниці. Будьмо обачні, адже ворог може бути скрізь! Не варто давати йому марних надій на здійснення свого кривавого чину нашою безвідповідальністю та пасивністю. Дослухаймося до порад досвідчених постатей, вчимося на помилках минувшини, формуймо власний світогляд, працюймо на благо Батьківщини! У єдності – наша сила, у традиції – наша міць, у націоналізмі – наша перемога.
Автор – Денис Ковальов