Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Героїчний сенс військової служби

Військова служба – це не чиясь примха, не наслідування, не дитяча гра в солдатики і не спортивний прояв суто гімнастичної переваги. Військова служба – це вимога життя. А іноді це і необхідність для людей і народів, які хочуть врятуватися.
   Що й казати, військова служба – це категоричний імператив для тих, хто відчуває, що його Батьківщина і безперервність її історичної долі вимагають – криками висохлих джерел, хвилями наказових голосів безпосереднього включення в ієрархічну і дисципліновану силу, під командою вождя, і покори військовій науці, героїчної тактики в дії. Військова служба розставила своїх вербувальників у всі куточках національної свідомості для тих, хто ще зберіг гідність людини та патріота. Саме військова служба об'єднала тих, чиї серця все ще відчувають биття народної крові.
   Вона покликала тих, хто чує в душі голос своїх предків, похованих у рідній землі, і в чиїх серцях віддається знайоме відлуння слави людей його нації й раси, які хочуть, щоб вони продовжували існувати. Це Батьківщині потрібні наші сили та руки, це вона наказує нам надягати уніформу, бути всім як один. Це Батьківщина вишиває рукою дружини, матері, нареченої на грудях, прямо над серцем, що б’ється, яке готове до боротьби і самопожертви, нашу емблему – ярмо і пучок стріл.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Простір останньої людини

Сучасне місто — простір кіберпанку й основний форпост західної цивілізації. Її відмінність — сміття. Культури минулого виробляли цінності вищого порядку: античне мистецтво і поезія, римське право і державний лад, середньовічна теологія і куртуазна любов.
   Цивілізації минулого являли собою апофеоз культури. Вони передрікали подальше в'янення колишніх цінностей. Апокаліпсис настане саме через відхід людства від них як таких, а сенсом другого пришестя стане усвідомлення руїни.
   Сучасне місто знищує окремо взятої людини, перетворюючи на придаток до техніки. Людина перестає бути самоцінністю, перестає бути маніфестацією сакрального і стає гвинтиком механічного монстра. Само по собі місто є брудним місцем, його задоволення — часто порочні, його професії — під корінь збиткові, його спосіб життя — неприязний...
   Настав час останньої людини та її похмурого царства — мегаполісу. Класичний noir описує місто, як дощове, похмуре і брудне місце скотів і виродків. Міський пейзаж переповненого людьми мегаполісу має естетичні обриси, але етично він приречений, адже немає тих соціальних інститутів, які давали б людям категоричний імператив і стежили за його виконанням.
   Час, прожитий у місті, залишає особливий відбиток на тілі окремо взятої людини у вигляді постійного поспіху. Їжа, сон, любов і навіть праця — все відбувається в божевільному темпі, який вибиває людину з природного сприйняття часу в особливий сомнамбулічний стан. Саме тому єдине надбання міста — порок, задоволення базових потреб і примноження додаткових.
   Сучасне місто вгамує будь-яку необхідність, але залишає за собою право розпоряджатися вашою душею, як Мефістофель, що полонить Фауста. Остання ж людина намагається вхопитися за шлейф норм моралі, і весь час провалюється в порожнечу. Коли Ніцше говорив що "Бог мертвий", він мав на увазі смерть, перш за все соціальних аспектів релігійності, її інститутів, а це — найгірший прояв того, що уособлю собою сучасне міське життя, особливо — у мегаполісі.

За матеріалами "Authentische Existenz"

Козацький міф потребує відродження

Складно знайти в історії народів світу приклад, коли б ціла нація міцно асоціювалась з певним суспільним станом. Один такий приклад, втім, існує. Це Україна і українці!

   "Землею козаків" звав нашу Батьківщину сирійський мандрівник Павло Алепський. Ucraina – Terra Cossacorum, так позначали на мапах західно-європейські мандрівники. Великий чин Богдана Хмельницького 1648 р. поширив козацький звичай з малої частини Надніпрянщини на всі терени Руси-України.

   Наголосимо, що він поширив звичай і створив грандіозний міф. А як відомо, міф – це не казка чи вигадка, а те що дійсно було, те, що визначило долю народу і вийшло в рамки поза часом і поза плинною історією. Цим став козацький міф, що свої паростки дав від Кавказу до Лемківщини та Підляшшя, де також лунали пісні про козаків, і парубки з Бескидів вирушали в Глухів служити в гетьманській надвірній сотні.

   Борці за українську справу на Галичині початку ХХ ст. й ті взяли собі назву Січові Стрільці. У музеях по райцентрах Західної України ще до кінця 1990-х жила традиція хоч якось згадувати про хоч якусь присутність в тому чи іншому містечку чи селі військ Хмельницького. Це вже пізніше стало модним згадувати про "Бруно Шульца", "бамбетлі" та "бандерівську горілку"...

   Нині про Козаччину прийнято згадувати дедалі рідше. Доклались звісно й всюдисущі масмедійні таргани (предків яких вдало косив Максим Кривоніс), схильні все зводити до гротеску, маразму та насмішок. Ймовірно тому козацький міф став незручним.

   Однак все ж важко викреслити з цього міфу і православ’я, і звичай бути озброєним, і сам чоловічий архетип (маскулінність Козаччини). А головне, козацький міф об’єднує! Земляки гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного з-під Самбора слідуючи козацькому міфу знайдуть спільну мову з козацькими нащадками з Кам’яного Броду (Камброд, нині район Луганська), а цього так не хочуть вороги Української Nації!

За матеріалами "Зентропа Україна"

Демографічний вибух і бразильське волевиявлення

Нещодавно пройшов перший тур виборів президента Бразилії. Ця країна є вельми цікавою для нас. Адже вона є домівкою для 500 тис. українців, які на відміну від діаспори у США та Канаді ще не занурились остаточно в морок лібералізму з усіма його хибами для суспільно-політичного устрою.
   Зауважимо, що Бразилія – найбільша країна Латинської Америки, і у часи наявності в Україні влади з більшою кількістю розуму аніж теперішня, співпраця з нею приносила видимі результати. Наприклад, зведення майданчика для запуску українських ракет "Циклон-4" на космодромі "Алькантара". Або ж переорієнтація бразильської економіки з РФ (у рамках BRICS) на Україну.
   Водночас ситуація останнього десятиліття вселяла тривогу. Адже влада в Бразилії перебувала у руках політиків ліволіберального напряму, які відзначались зокрема активними заходами щодо асиміляції білого населення, що зосереджено на півдні країни. Це здійснювалось шляхом квот у владі для кольорових громадян, а також сприянням переселенню мулатів і метисів з Півночі на відносно білий Південь.
   Нагадаємо, що 95% українців Бразилії мешкає саме у південному штаті Парана. І хоч тиск ліволіберального уряду здійснювався, як не дивно, передовсім проти німецької громади, українці теж страждали від цієї тенденції. Тож досить очікуваним є те, що в першому турі виборів президента Бразилії 46% голосів отримав саме Жаїр Болсонару – політик, якому приписують праворадикальні погляди, що є нащадком німецьких колоністів і дотримується традиційних цінностей.
   Досить цікава демографічна й географічна статистика першого туру бразильських президентських виборів. Перше, що впадає в око, це помітна кореляція між расовим складом і результатами. У штатах, де переважають білі бразильці, результат звісно ж за кандидата, котрий принаймні не прагне їх асимілювати.

   Зауважимо, що "білим" у Бразилії (на відміну від США) вважається той, в кого є хоч крапля крові від корінних народів Європи. Ще чіткіша кореляція з рівнем бідності, який по правді кажучи, в умовах Латинської Америки за дивним збігом обставин майже збігається з расовим поділом! Загалом, можна зробити висновок про те, що в Бразилії все сталось так само, як і на виборах 2016 р. у США: провідну роль відіграли демографія і рівень мобілізації білої меншини.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Права пост-людини

Ідеологія так званих "прав людини" на ділі захищає всі відозміни людських індивідів до рівня в якому вже важко зауважити риси властиві людині. Людям властивий поділ на дві статі; людям властиво належами до спільнот за ознакою раси, етносу та релігії; людям властиві емоції та дії, зокрема такі які розглядаються толератними моралістами як насильство (не говоримо добре це чи погано, така вже природа людей); людям властиво вигадувати, брехати чи надихатись прекрасним; людям, як й іншим живим істотам, властивий інстинкт захищати свій життєвий простір...
   Ідеологія так званих "прав людини" захищає індивіда у відриві від його раси, етносу, культурного тла, релігії, тепер вже й статі. Змінювати релігію вже можна, можна навіть почути, що в кожного вона індивідуальна. Можна виявляється змінювати національність (хоча б у "цивільному" сенсі пов'язаному з поняттям громадянства). Якщо ці фундаментальні приналежності дозволено змінювати, "прогрес" приніс подальші "покращення" — зміну статі. Це вже удар не тільки по "духовній" складовій людської сутності, а й по біологічній!
   Так, процес видається абсурдним, якщо не оминути нову (псевдо)філософію розкручувану глобалістами: мова йде про трансгуманізм! Тобто проголошення людини не вінцем творіння/еволюції, але лише ланкою, яку слід подолати та переступити на шляху до пост-людини "покращеної" винаходами науки та техніки (штучний інтелект, генні модифікації тощо). До речі, релігію було оголошено перешкодою до такого "світлого майбутнього" самим автором терміну "трансгуманізм" Джуліаном Гакслі, що і пояснює антирелігійну істерію лібералів та їх позашлюбних дітей з усього лівого спектру.
   На справді йдеться про штучне проектування пост-людини як ідеального споживача та виробника, який не буде ані любити, ані ненавидіти, ані проявляти агресії, ані вірити в Бога, не матиме емоцій, не брехатиме, а головне справно платитиме податки. Цю рису біоробота-постлюдини було названо чи не найвижливішою його корисною рисою на з'їзді філософів та економістів в Амсетрдамі, який відбувся весною 2018 р. за участі таких знакових постатей постмодерної філософії як Петер Слотердейк та Славой Жіжек. Транс-люди будуть звісно ж позбавлені статі та сексуальності, адже ці дві ознаки "старих" людей (ну таких як у кривавому Середньовіччі) заважають економіці (і звісно породжують сексуальні домагання на робочому місці).
   Пост-люди не матимуть статі, а тому менеджер буде працювати. Дивлячись на пики активістів рухів на захист статевих збоченців, розумієш, що ці пророцтва цілком реальні. Народження дітей заміниться на їх вирощення в лабораторних умовах і з генетикою потрібною для глобального естеблішменту, хоч звісно спершу споживачам розповідатимуть, що генетична модифікація їх дітей це просто ще один спосіб уникнути можливих хвороб, і так далі, і тому подібне... Люди з генами страуса, щоб швидше бігати, чи очима протезами, щоб далі бачити цілком вписуються в ще одне явище — трансабільності, тобто свідомого самокаліцтва, що дає змогу до того здоровим людям встановлювати собі протези.

   По суті модифікація організму технічними пристроями за задумом глобалістів має стати прийнятним явищем, що перетворює людину, чи то пак симбіоз людини й машини, в засіб виробництва вже в буквальному сенсі. І цей широкий відступ від заявленої теми статті потрібен був для того щоб описати весь ряд запланованих перетворень зі знищення людськості. Ось далеко не повний перелік: атеїзм, антирасизм, масова міграція та змішання рас та етносів, ГМО, зрощення фарма-корпорацій та виробників харчів, пропаганда змін статі та статевої орієнтації тощо. Ідеологія прав людини є лишень юридичною обгорткою для забезпечення цих процесів та майбутнього урегулювання пост-людського суспільства напівлюдей-напівроботів без віри, етносу, раси, статі та інших людських "недоліків"! Ідеальних рабів глобального капіталу, як "заповідав" Джордж Орвелл.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Марксизм – служка капіталізму

Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
   По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
   По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
   По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
   По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
   До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
   Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
   Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
   Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
   Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
   У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
   Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.

   Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
   Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології  – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Кінець держав третього стану

Від часів Римської імперії і до кінця Середньовіччя у Європі панувала індоарійська модель соціального і політичного устрою, в якій існувало три стани: перший стан духовенства, другий стан воїнів, третій стан – селяни, ремісники і торговців. В руках перших і других була влада духовна і світська, третіх – економічна, адже знаряддя праці переважно знаходились у їх руках, а грошові відносини не відігравали великої ролі.

   Однак, "Новий час" та епоха "просвітництва" перевернули все з ніг на голову. Буржуазні революції перекинули суспільну піраміду і систему цінностей. Поступово у політиці почали домінувати буржуа, у філософії: секулярні, світську, антирелігійні теорії, матеріалізм отримує своє філософське обґрунтування. Приходить час панування грошей в людських стосунках та економіки над політикою.

   Третій стан, що торжествує, розколюється на два табори: табір бариг і робітників. Перший представлений ідеологією лібералізму; другий, звісно, комунізму. Останній, створений баригами як інструмент управління робітництвом, починає жити своїм життям в руках тих, кого він покликаний був контролювати. З'являються держави бариг і держави робітників. Після Другої Світової Війни остаточно формуються два блоки-імперії, що їх представляють.

   Першою гине імперія робітників. Чому? – Бо неможливо людину, переконану в тому, що життя одне і конечне, змусити не грабувати і не обманювати ближнього свого. Бо віра у те, що є лише одне коротке життя, приводить багатьох до логічного висновку про необхідність встигнути все і наповнити життя насолодами, що можливо, звісно, тільки за рахунок інших. Так весь пафос робітництва і його інтересів зійшов до банального дерибану загального надбання найспритнішими і найпослідовнішими учнями кафедр наукового комунізму. Бо, насправді, приватизація – це єдиний логічний висновок із діалектичного матеріалізму.

   Імперія бариг впаде так само. Бо крім самих бариг вона, власне, нікому більше і не потрібна. Звісно, якби не існувало людей, вищих за бариг, така система могла б існувати вічно (або до самознищення). З усіх шарів суспільства виокремлювались би найспритніші, найпронирлівіші, найнахабніші і найбезчесніші ділки, пробивались би по головах на верхні щаблі суспільної піраміди, а інших би скидали вниз – у різому, в корневище – до скону тішитись ідеями рівності та заперечення ієрархії. І дійсно – в такому суспільстві немає ієрархії. Бо "ієрархія" – це у перекладі з грецької "священний порядок". А суспільну піраміду бариг "священним" порядком аж ніяк не назвеш.

   От тільки ламає цей несвященний порядок людина, створена і вихована для священного – воїн, поет, філософ, священик. Той, для кого матерія не первинна і не головна! Для кого гроші – лише засіб! Для кого влада – тягар, а насолода у ній не від панування, а від виконання свого призначення, тобто, служіння народу! Такі люди зламають суспільну піраміду бариг, витягнувши з неї підпірку (робітників та селян), тих, хто в силу свого народження і виховання не є ні таким спритним, ні аж настільки підлим, щоб опинитись на вершині піраміди. Вони призначені до простої і чесної праці – і це суспільство – також не їх, хоч і вони належать до третього стану.

   Тому суспільство і держава третього стану приречені. Нам залишається лише до кінця осмислити державу традиції на новому витку історії...

За матеріалами "Зентропа Україна"

Ідеальна держава Юліуса Еволи

Першою характерною рисою ідеальної держави є рішуча і безкомпромісна позиція проти всякої демократії і соціалізму! Час покласти край дурній недалекоглядності, боягузтву і лицемірству тих, хто безупинно вживає слово "демократія", пропагуючи і вихвляючи її. Демократія - це регресивне, сутінкове явище!

   Справжня держава повинна бути спрямована як проти капіталізму, так і проти комунізму. Його осередком повинні стати принцип авторитету і трансцендентний символ верховної влади. Одним з природних уособлень цього символу є монархія. Потреба у вищому освяченні даної трансцендентності має основоположне значення. Монархія цілком сумісна з "легітимною диктатурою", у відповідність з древнім римським правом. Монарх може дарувати (обов'язково на основі лояльності) виняткові права людині, яка володіє особливими якостями і підготовкою, на час надзвичайної ситуації або для вирішення особливих завдань. Не договірні відносини, а узи вірності і слухняності, вільного підпорядкування і честі складають основи справжньої держави. Їй не відома демагогія і популізм. Вона органічна і єдина, не будучи "тоталітарною".
   Вищевказані відносини є передумовою широкої децентралізації. Приватні свободи і автономії знаходяться в прямій залежності від відданості і відповідальності. У разі порушення зобов'язань центральна влада відповідно до власної природи має право на втручання, здійснюване з тим більшою твердістю і суворістю, чим більше свободи було допущено.
   Справжня держава не визнає системи парламентської демократії та партократії. Вона може дозволити лише гнучке корпоративне представництво виборчого характеру у вигляді Нижньої або Корпоративної Палати, над якою знаходиться Верхня Палата, як вища інстанція, яка гарантує верховенство політичного принципу і вищих (не тільки матеріальних і практичних) цілей. Тому вона вимагає рішучої відмови від помилкової системи загального рівного виборчого права. Настільки ж неприйнятним є гасло "політизації мас". Більшість здорової нації не повинна займатися політикою. Фашистська тріада "авторитет, порядок і справедливість" зберігає для справжньої держави незаперечне значення.
   Політична партія, необхідний орган руху в період боротьби і на перехідному етапі, після приходу до влади і стабілізації не повинна переростати в  "однопартійну" систему. Основним завданням має стати створення Ордену, який є співучасником гідності і авторитету, на членів якого будуть покладені деякі з функцій, властивих в колишніх традиційних режимах дворянству, як політичного класу, що займає ключові позиції в державі: в армії, на дипломатичних посадах, передумовою чого слугувала сувора етика і особливий спосіб життя. Це ядро має стати також хранителем і носієм ідеї держави, а також не допустити тиранічної ізоляції володаря верховної влади.
   Сфера політики і влади за самою своєю природою незалежна від економіки і не повинна підкорятись економічним групам або інтересам. Тут доречно згадати слова Сулли, який говорив, що він прагне володіти не золотим посудом, а мати владу над тими, хто цим посудом володіє. Необхідно провести корпоративну реформу в самому серці світу праці та виробництва, тобто на підприємствах, які повинні бути органічно реорганізовані і рішучезвільнені від класовості і класової боротьби, тобто, як від "капіталістичного", так і пролетарського або марксистського мислення.
   Відповідно до фашистської концепції суддею, який буде залагоджувати конфлікти і непорозуміння, має бути держава. Об'єктивність і сила цієї вищої інстанції, втілені у відповідних структурах, які покладуть край використанню страйків для шантажу держави, бо вже цілком очевидно, що їх метою є задоволення скоріше політичних, ніж соціальних або економічних вимог.

   Життєво важливою умовою існування справжньої держави є наявність особливої атмосфери високої напруги, яку не слід плутати з штучним збудженням. Важливо, щоб кожен займав власне місце, отримуючи задоволення від діяльності, яка відповідає його природі і уподобаннням, і, отже буде вільною і бажаною як така, а не з практичних міркувань або нездорового бажання стрибнути вище власної голови.
   На високу оцінку також заслуговує мужнє, помірне обмеження потреб, а також смак до внутрішньої дисципліни і антібуржуазна орієнтація життя. Абсолютно неприпустимо нахабне моралізаторське втручання суспільного в приватне життя. Тут принципом також є свобода, пов'язана з такою ж степеню відповідальності. По суті, атмосфера справжньої держави повинна бути персоніфікуючою, духовною і вільною. Внутрішня сила повинна створювати потенційне тяжіння, що змушує окремих людей, групи, окремі частини і членів Ордену обертатись навколо центру. Справжня особистість реалізується лише там, де діють сили, які вказують на щось більше, ніж просто особистість.

За матеріалами "Zentropa-Україна"

Синдром розсіяної уваги як "подарунок" сучасності

В наші "прогресивні" часи реалізовано те, чого так боявся геніальний письменник Олдос Гакслі. Інформаційні потоки в буквальному сенсі збивають людину з ніг, кидаючи її в океан цифрового галасу та словесного шуму. В цьому океані вже давно потонули правильні сенси та істини.
   Інформації стало так багато, що більшість вже не в стані її фільтрувати і або вірить в будь-яку маячню, яку бачить по ящику, або стає індиферентною навіть до важливих суспільних проблем.
   Чи часто у вас буває таке, що ви не можете зосередитись на якійсь конкретній справі - домашній роботі в університеті або школі, написанні якогось тексту, та і взагалі не можете довго займатись певним тривалим процесом? Тоді у вас "синдромом розсіяної уваги", назвемо це так...
   Найяскравішим прикладом виступає читання, а точніше проблеми, які виникають вже, на жаль, у переважної кількості людей, коли вони беруть книжку в руки або читають з цифрових носіїв. Сідаєш за книгу Ернста Юнґера, починаєш читати абзац, дочитуєш до кінця, і розумієш, що нічого з прочитаного в мозку не відклалося. Навіть один абзац!!! Натомість в голові літає думка про те, що треба ще піти в магазин чи подзвонити другу. Але є ситуація гірше, коли подолання навіть п`яти сторінок тексту стає неможливим без того, щоб відкрити улюблений "вКонтактик" на комп`ютері чи смартфоні. Найгірше, що для більшості це вже не є проблемою, бо вони і не читають взагалі. Геніальне рішення в "нашу" інформаційну еру! Соцмережі, відеоігри, "вірусні" відеоролики, смішні картинки - все ці здобутки "культури споживацтва" є головною зброєю проти вашої уваги. Доступність інтернету, в який тепер не можна зайти хіба що з запальнички, лише посилює ефект.
   Синдром розсіяної уваги у лікарів фігурує під назвою "синдром дефіциту уваги та гіперактивності" (СДУГ). Ми розглядаємо лише один з аспектів цього синдрому, який пов`язаний з неуважністю. Такий діагноз широко відомий, адже ним дуже люблять кидатись дитячі лікарі, обзиваючи так майже будь-яку поведінку малечі. На жаль, ця проблема сильно охопила дорослу аудиторію, що нас в даному випадку і цікавить. Чи варто казати, що така ситуація гальмує особистісний розвиток та не може сприяти покращенню розумових і, як наслідок, професійних якостей у молоді зокрема?
   Як же це можливо вилікувати? - Тільки примусом! Треба перебудовувати своє життя, змушувати себе долати свої звички. Надамо ряд порад, які точно допоможуть покращити увагу і концентрацію.

   Змушуйте себе читати, не відволікаючись! Вимкніть телефон, витягніть інтернетний шнур з ноутбука, пориньте в "печерний світ", як люблять казати сучасні ліберальні псевдоінтелектуали.
   Стежте за рухами свого тіла, коли ви у даний момент фізично бездіяльні! Це може здатись дивною порадою, але вона є надзвичайно корисною, бо також допомагає "лікувати нерви". На приклад, сидите ви на лекції. Не стукайте ручкою по парті, не крутіть в руках лінійку або щось інше) Важливо навчитись контролювати свої рухи, які не мають прикладного сенсу, зменшувати їх кількість.
   Фільтруйте інформаційні потоки, які через вас проходять, не дайте засмічувати ваш мозок! Ця порада є одною з найголовніших. Необхідно привчити себе надавати перевагу читанню книжки або якійсь іншій корисній діяльності, ніж перегляду медіа фаст-фуду. Сортуйте інформацію, яку ви переглядаєте в мережі. Саме сидіння в соцмережах чи на розважальних ресурсах знищує в людині можливість концентруватись, бо середній час перегляду якоїсь картинки 1-2 секунди, а дотепного відео 2-3 хвилини, а далі йде нове зображення, нова тема, новий жарт. Перемогти себе і відмовитись від такого дозвілля важко, але під силу людині, у якої вольові якості переважають над рефлекторними.
   Важливим є навчитись відпочивати від сучасної інформаційної лавини. Ходіть в походи, вибирайтесь з друзями на природу, гуляйте з коханою по місту, займайтесь спортом. Але не беріть з собою всі ці гаджети і девайси, які так і тягнуть вашу руку перевірити чи не сталося щось "надважливе" за ті 5 хвилин, які ви не дивились на екран! 

За матеріалами "Zentropa-Україна"