четвер, 23 липня 2015 р.

Грузія як 2-й фронт для московської орди

Паралельно з Україною Грузія може стати другим фронтом для РФ в тому випадку, якщо Кремль побачить, що грузинська влада, спецслужби і збройні сили не можуть чинити опір діям Кремля як на кордоні, так і на окупованих територіях Абкхазеті (Абхазія) та Самачабло (Південна Осетія). Про це заявив дослідник кавказького питання, історик Алеко Квахадзе.
  За його словами Кремлю вигідно відновлення військової напруженості в Грузії, а також, потрібна інтенсивна комунікація з дружньою союзницею у Південному Кавказі — Вірменією. Владімір Путін не відмовиться від нової гарячої точки паралельно з Україною, аби тримати свій рейтинг "на плаву", тим більше після того як через недостатню активність міжнародних санкцій для РФ, адже минулого року їй просто "зійшла з рук" анексія Криму і Кремль не поніс за це жодного покарання.
   Після того як з Ірану були зняті санкції, Кремлю стала потрібна більш  частіша комунікація зі своїм стратегічним союзником, Вірменією, тому можливо, що РФ захоче прокласти сухопутний коридор до Єревану і для цього спробує військовим шляхом розділити територію Грузії на Східну (Кахеті, Тбілісі та Мцхета-Мтіанеті) та Західну (Самеґрело, Сванеті, Гурія, Імереті і Аджара). З центральної частини Грузії (Квемо-Картлі, Шіда-Картлі та Самцкхе-Джавахеті) Кремль може утворити протекторат під обопільним вірмено-московським окупаційним правлінням. Також не виключено, що війська РФ з надуманої причини почнуть інтервенцію, за допомогою якої зв'яжуть Цхінвалі з Єреваном через Борджомі і Горі. Є передумова того, що кремлівська влада РФ повторить в Грузії те ж саме, що зробила в Україні, хоча б тому, що зараз спостерігається активізація московської агентури і її пропагандистських ЗМІ в Тбілісі, Горі, Кутаїсі, Зуґдіді та Батумі. Це схоже на те, що передувало анексії Криму і військовій інтервенції на Донбас.
  Алеко Квахадзе заявив, що після 5-денної війни в серпні 2008 р. в західних політичних колах (особливо в США та у Великій Британії) постало питання про постачання озброєння Грузії і Україні, але у випадку із Грузією ця ситуація наразі виглядає більш вірогідною. Ще за часів президентства Міхеїла Саакашвілі та його міністра оборони Іраклі Аласанія, Грузія активно вела переговори про постачання оборонного озброєння різного типу, в той час як Україна розпочала процес зближення і переговорів із США та країнами NATO лише після Революції Гідності навесні 2014 р. В даному випадку у Грузії є більше шансів отрмати летальне озброєння.
   Після 5-денної війни в серпні 2008 р. під тиском РФ міжнародне співтовариство, країни з особливо сильним військовим виробництвом (Франція, Італія, Німеччина) наклали на Грузію неофіційне ембарго. Грузія не могла купувати озброєння, особливо  протиповітряне, і уряд Тбілісі був змушений розвивати своє військове виробництво власноруч. Після того як міжнародне співтовариство стало свідком агресії кремлівської агресії в Україні (Крим і Донбас), природно, у західних політичних колах постало питання про постачання озброєння не тільки Грузії, але Україні та Молдові. Слід зазначити, що мова йде про конкретні види озброєння, однак Україна і досі не отримала життєво важливе  протиповітряну і протитанкову зброю.
  За словами редактора журналу "არსენალი" Іраклі Аладашвілі, через те, що Грузія своїм геополітичним положенням має для України особливе значення, Кремль посилить свою агресивну політику на Тбілісі. Не тільки Грузія, але й всі сусіди Росії, які не входять в так званий Євразійський Союз (особливо Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан та країни Балтії) є для Кремля своєрідною лінією фронту "свій-чужий".
   Коли Московія без сорому проводить свою агресивну політику по відношенню до сусідів, на передній лінії завжди виявляються більш слабкі та меньші від неї країни. Влада РФ відкрито заявляє, що в 2015 р. у новий Євразійський Союз неодмінно повинні вступити всі колишні республіки СССР, а бажано, щоб і втрачені території Російської імперії, зокрема Фінляндія та Польща. Якщо додати до цього геополітичне положення Грузії, то ця невеличка кавказька країна має на сьогодні для України особливе значення як зі стратегічної, так і з тактичної точки зору. Крмі того, 80% економіки РФ залежить від енергоносіїв, тому Кремль хоче контролювати Грузію, щоб перекрити Заходу (ЄС та Туреччині) альтернативні джерела постачання енергоносіїв.
За матеріалами "Грузія On-line"

субота, 18 липня 2015 р.

Звернення лідера іспанської фаланги до вояків армії Іспанії

...Ви чули на вулицях не тільки крики "Хай живе Росія!" і "Росія - так, Іспанія - ні!", але і жахливо безсоромне гасло "Смерть Іспанії!" (за такі крики ще не покараний ніхто, зате за крики "Хай живе Іспанія!" або "Повстань, Іспаніє!" вже кинуті у в'язниці сотні людей). Суть руху - радикально антиіспанська.
 Безчестя, заохочення колективної проституції робітничої молоді під час свят на лоні природи, на яких творяться всякі безсоромності. Підрив сім'ї, заміненої вільною любов'ю, громадськими їдальнями, полегшенням розлучень і абортів (ви ще не чули, як іспанські дівчата кричали в ці дні: "Діти - так, чоловіки - ні!"?). Заперечення честі, якою завжди визначалися справи іспанців, навіть в нижчих шарах суспільства. Сьогодні в Іспанії панує підлість, людей вбивають боягузливо, накидаючись сотнею на одного. Вихваляються зради і доноси.
  Хіба це Іспанія? Хіба це іспанський народ? Ми живемо ніби в якомусь кошмарі, старий іспанський народ (витриманий, мужній, великодушний) немов підмінили фанатичним, дегенеративним плебсом, що знаходяться під наркотичним впливом комуністичної пропаганди. Ваше зброя повинна вступити в справу, щоб врятувати фундаментальні цінності, порушивши дисципліну, що стала примарною. І так було завжди: останнє слово залишалося за зброєю. В останній момент - як сказав Шпенглер - завжди знаходиться загін солдат, який рятує цивілізацію. 
   Без вашої сили, солдати, нам буде титанічно важко перемогти в боротьбі. За допомогою вашої сили ми одержемо рішучу перемогу над ворогом. Подумайте про вашу страшну відповідальність. Те, що станеться з Іспанією, залежить від вас. Формуйте вже сьогодні найміцніший союз, не чекаючи, поки до нього увійдуть ті, що вагаються. Присягніть вашою честю, що ви відгукнетеся на сигнал до бою, який прозвучить вже скоро. І повторіть слова старої клятви: "Хай винагородить нас Бог, якщо ми це зробимо, і нехай він спитає з нас, якщо ми цього не зробимо".
   ¡Arriba España!

вівторок, 7 липня 2015 р.

Куди поділась наша аристократія?

Втрату національної еліти слід розглядати як ключову причину нашої віковічної бездержавності. Були, щоправда, діячі які вбачали у втраті еліти більш ніж позитивний момент - перш за все мова про українських соціалістів, але це їхні особисті проблеми мислення, які потім вилилися в катастрофу державотворення доби УНР. Антиелітистські погляди в нашій суспільній думці є ще і антидержавними - пак, жодна держава не може бути збудована без хребта - еліти. Однак, безхребетність держави навпаки допомагає усім, хто хоче її інкорпорувати до якихось наддержавних проектів - еліта не заважає інкорпорації, бо не боїться втратити статус-кво в державі.
   Міхновський та Донцов розглядали проблему еліти невідривно від проблем нації, і вважали що причиною втрати її українською нацією є перш за все денаціоналізація, полонізація та русифікація - українські роди Чарторийських, Скоропадських, Лизогубів, Вишневецьких, Сангушко та інші з радістю переходили до чужої віри, до чужої мови, займали державні посади, навчали дітей в чужих школах та університетах, так власне і втратилась еліта доби Козаччини - козацько-шляхетська верхівка українського суспільства. Власне, тут українська думка розколюється надвоє : проповідники егалітаризму (Винниченки) вважають, що так і краще - на мужицькій культурі легше збудувати соціялізм! (Мужик-бо менш стійкий до брехні, аніж аристократ, мужик-бо чекає на провідника, якими і хотіли виступати соціалісти).
  Натомість, націоналісти-елітаристи - перш за все "свята Трійця" нашого націоналізму - Міхновський, Донцов та Липинський вважали, що нова еліта і лише вона може збудувати нову державу, лише участь вищих верств суспільства здатна збудувати щось серйозніше за махновську комуну (про такі "хлопські" форми національної державності в нашій історії можна писати цілі опуси - нестача еліт спричиняє казуси в державотворенні).
   Нове дворянство може витворитися лише спільною участю в військових операціях, бойових діях - дворянство шпаги. Є сенс розраховувати, що з колишніх солдатів та офіцерів після війни буде сформовано надійний кістяк суспільства, якого воно не мало досі. Слід сказати, власне, інші види дворянства зараз практично нереальні для наслідування - служиле дворянство є утопічним конструктом, позаяк з сучасного чиновництва дворянство було б просто жахливе. Бачимо, однак, намагання наслідувати елітність - бажання міністрів та губернаторів носити ордени, отримувати почесні звання, іноді навіть купляти в шарлатанських конторах шарлатанські документи про власне шляхетне походження. Така мімікрія викликає лише сміх - нова еліта не буде ні служилою, ні спадковою. Нові шевальє зараз скоріше за все сидять у окопах або в університетських бібліотеках...

пʼятниця, 3 липня 2015 р.

Боротьба Північної Інґрії за самостійність

Навесні 1919 р. в російській частині Карельського перешийка з ініціативи фінської секції Петроградського губернського комітету “Російської комуністичної партії (більшовиків)”, почалася кампанія з проведення мобілізації інґерманландського населення (фінів та іжорців) в Робітничо-Селянську Червону Армію. Однак, інгерманландське селянство ухилялося від мобілізації, на що більшовицька влада Росії відповіла репресіями – кілька сотень чоловік було арештовано, а їх майно конфісковано, жінок і дітей примусово переселяли у далеке село Лодєйноє Поле на річці Свірь. Каральними акціями керував начальник внутрішньої оборони Петрограда, латиш Яков Петерс. Рятуючись від переслідувань, жителі прикордонних сіл переходили на територію Фінляндської Республіки.
   11 червня 1919 р. група бунтівних селян чисельністю 150-200 осіб захопила прикордонне селище Кірьясало із навколишніми лісовими і сільськогосподарськими угіддями, до яких входили ще 5 близько розташованих поруч сіл: Аутіо, Пусанмякі, Тіканмякі, Уусікюля і Вангакюля. Спроби більшовицьких прикордонників вибити селян назад до Фінляндії зазнали невдачі. Селяни утворили так званий “Кірьясальский виступ”, площею близько 30 км², що знаходиться в 50 кілометрах від Петрограда. Основною базою інґерманландського визвольного руху на Карельському перешийку став район Рауту-Раасулі на фінській стороні кордону і село Кірьясало на російській стороні, яке в результаті антирабільшовтцького повстання місцевих мешканців фактично відокремилася від Росії вже в червні 1919 р.
   9 липня 1919 р. в прикордонному селищі Рауту на березі річки Вуокса відбулися збори селян-біженців, в якому взяло участь близько 400 осіб. На зборах було обрано Тимчасовий Комітет Північної Інґрії (фін. Pohjois-Inkerin Hoitokunta) і проголошено створення незалежної Республіки Північна Інґрія (фін. Pohjois-Inkerin Tasavalta). Ця заява була в першу чергу продиктована емоційною реакцією на репресії більшовицького режиму, оскільки до цього висувалися лише гасла широкої національної автономії інґерманландців Карельського перешийку.
  Позиція офіційної влади Фінляндської Республіки була двоїстою: діям інґерманландських самостійників фінські прикордонники не чинили перешкод, однак і підтримки від фінських Збройних Сил Фінляндії вони фактично не отримували. Після того, як 15-20 липня 1919 р. більшовицькі орди почали наступ, інґерманландці були витіснені за лінію кордону. Офіційна позиція більшовицького керівництва полягала у вигнанні так званих “білогвардійських банд” і сил “контрреволюції”, при цьому було категорично заборонено переходити кордон Фінляндії. Однак, інґерманландці під проводом Юрйо Ельфвенґрена, колишнього ад'ютанта командира III-го армійського корпусу Російської імперії, змусили фінських прикордонників у Рауту надати їм зброю та набої і вночі 22 липня розпочали контрнаступ на Кірьясало. В результаті чого інґерманландським загонам на короткий час вдалося зайняти великий населений пункт Куйвасі в 20 км від Петрограду і почати розбудовувати молоду республіку.
   У захоплених селах інґерманландські повстанці швидко ліквідували у зародку більшовицьку загрозу. Ставлення місцевого населення до визволителів не було одностайним: частина мешканців підтримувала їх, інші поставилися вороже. 1-2 серпня 1919 р. інґерманландські загони були вибиті більшовицькими загонами з більшості зайнятих ними сіл Куйвасського повіту і відійшли назад в Кірьясало. Разом з ними пішли і 3000 місцевих мешканців.
  Протягом липня-жовтня 1919 р. Юрйо Ельфвенґрен був командиром Північно-Інґерманландського полку в Кірьясало, що мало стати фундаментом майбутніх збройних сил молодої республіки, і тимчасовим головою незалежної Республіки Північна Інґрія. 21 жовтня 1919 р. почався наступ інґерманландського війська на південь до Неви, що був узгоджений з командувачем Північно-Західної Армії Ніколаєм Юдєнічєм. На короткий час повстанцям вдалося захопити прикордонну смугу від Куйвасі до узбережжя Ладозького озера. Однак вони, як і в липні 1919 р. були вибиті назад в Кірьясало. Надії Юрйо Ельфвенґрена на переможний наступ Північно-Західної Армії не виправдалися, а фінська армія і на цей раз не надала підтримки.
   До середини серпня 1919 р. в складі інґерманландського війська нараховувалось 799 осіб, а у жовтні чисельність збільшилася до 1136 осіб. Активних спроб захопити Республіку Північна Інґрія з боку більшовиків не робилося через небезпеку початку війни із Фінляндією. Проте, більшовики обмежилися значним зміцненням оборони Карельського перешийка поблизу Шліссельбурга та Петрограда. Тим не менш, невелика ділянка прикордонної території з центром в селі Кірьясало до кінця 1920 р. залишався під контролем Республіки Північна Інґрія і представляла собою державу в мініатюрі із власними органами управління, судами, поштою, тощо. Інґерманландський полк, який займав цю територію, отримав статус підрозділу прикордонної охорони фінської армії. В грудні 1919 р. через невдалі спроби розширити територію Республіку Північна Інґрія Юрйо Ельфвенґрен був відсторонений від посади і відправлений під арешт у фінське селище Рауту. Його місце зайняв офіцер царської армії Юкка Тіранен.
   Тим часом з червня 1920 р. в естонському місті Тарту йшли мирні переговори між Фінляндією і РСФСР. Представники Совєцької Росії вважали інґерманландське питання внутрішньою справою Росії, однак до кінця переговорів вони проявили в ньому велику поступливість, не бажаючи подальшого затягування переговорного процесу. Ані більшовики, ні фінська влада не надавали великого значення “кірьясальському питанню”, адже обоє вважали її авантюрою. Угода підписана в Тарту відновлювала стару лінію кордону на Карельському перешийку і автоматично означала, що Республіка Північна Інґрія зі столицею Кірьясало відходить до території РСФСР. Уряд Фінляндської Республіки не хотів затягувати конфлікт та рятувати невеликий шмат Інґрії, адже розумів, що у разі поразки своїх військ під Кірьясало, розпочнеться наступ більшовиків на Гельсінкі, а цього допустити не можна було. Фінляндія вирішила віддати територію Північної Інґрії більшовикам, при цьому завбачливо переселивши місцеве фінськомовне населення на свою територію.
   Після ратифікації парламентом Фінляндії Тартуської мирної угоди 5 грудня 1920 р. військо Республіки Північна Інґрія вишикувалося на свій останній парад. Після польового богослужіння був спущений прапор молодої республіки, а Юкка Тіранен віддав історичний наказ: «Кроком руш до Фінляндії, додому!». Міст через прикордонну річку Тунгельманйокі був прикрашений фінськими прапорами і ялиновими гілками. Через кілька днів у фінському селищі Ліппола був зачитаний наказ про розформування війська Республіки Північна Інґрія.
   В травні 1920 р. фінська влада дозволяє Юрйо Ельфвенґрену вільно пересуватись країною, та навіть виїжджати до Естонії і Швеції. Протягом червня 1920 р. – травня 1921 р. він, посилаючись на своє білоруське коріння, служив радником генерала Олега Васильківського і був офіційним представником (послом) Білоруської Народної Республіки у Фінляндії. Зрада фінською владою Республіки Північна Інґрія в Тарту не давала Юрйо Ельфвенґрену спокою, тому у липні 1921 р. він починає здійснювати керівництво підпільними організаціями в Петрограді і Кронштадті з метою антибільшовицького повстання. У 1925 р. для розгортання підпільної роботи Юрйо Ельфвенґрен таємно в’їхав на територію РСФСР завдяки румунському паспорту, але був упізнаний під Твєр'ю і заарештований. В ніч з 9 на 10 червня 1927 р. Юрйо Ельфвенґрен був розстріляний в Москві за “постановою ОГПУ”. Історики відзначають, що даний розстріл став одним з перших проявів сталінських масових репресій.
   Як би там не було, але за недовгий час свого існування Республіка Північна Інґрія та її голова Юрйо Ельфвенґрен зробили все можливе, аби стати історією героїчної боротьби за самостійність наодинці із ордою більшовиків. Республіка Північна Інґрія змогла створити усі необхідні державні атрибути: герб, прапор, гімн, армія, флот, військова форма, військові нагороди, суд, пресою, власною валютою, поштою та поштовими марками. Територія колишньої Республіки Північна Інґрія в 1927 р. увійшла у знову утворений Куйвозовський фінський національний район з центром в селі Куйвозі, хоча всі фіни та ікорці вже давно переселились до Фінляндії. Повага та пам'ять – ось 2 основні риси, які характеризують сучасних інґерманландських активістів у путінській Росії. Вони пам’ятають про звитяги своїх пращурів та вдіяти так само не здатні, адже ґебістський режим контролює свідомість більшість населення Інґрії, що стала частиною Лєнінградської області еРеФії. Без допомоги ззовні сучасний інґерманландський самостійницький рух приречений…
Автор – Денис Ковальов

четвер, 2 липня 2015 р.

Революція, допоки не пізно!

Здійснення націоналістичної революції є необхідним не лише тому, що без неї Україна на виграє війни з Московією і не позбудеться колоніального статусу (відносно не лише Москви, але й Заходу).
  Здійснення націоналістичної революції є необхідним ще й тому, що лише вона може зупинити процеси виродження нашого суспільства – процеси, які набирають масштабів в геометричній прогресії. Україна ще до відновлення неоколоніальної "незалежності" у 1991 р. стала ареною для діяльності ворожих сил, які сповідують антихристиянські, антинаціональні, анти людські ідеї.
   Засвоєнню ідей лібералізму (у найширшому значеннівід політичних ідей до методологічних принципів гуманітарних досліджень) сприяло бажання вирватися з "совка". Замість того, щоб протиставити радянському нігілізму правдиві цінності, чимало "зачарованих на Захід" вхопилися за ще більш нігілістичні ідеї. Тим паче, ці ідеї конвертувалися у фінансову допомогу (а це, особливо в контексті 1990-х рр., було особливо актуальним).
   Нині Україна обплутана щупальцями сил, які прагнуть знищити людину у її традиційному сенсі. Фонд "Відродження", Фонд Генріха Бьолля, всілякі "Крони", тощо. Врешті-решт, куратором України від Заходу є один із найбільших ліво-ліберальних екстремістів Джордж Сорос. Але проблема, на жаль, не обмежується діяльністю сторонніх сил. Маховик виродження в Україні вже запущений, і він може діяти навіть самостійно.
   Це лише грубий марксизм може стверджувати, що причиною докорінних змін є не ідеї, а розвиток продуктивних сил (та й у марксизмі ця теза переглянута: Ленін увів поняття партії як революційного авангарду, далі Дйордь Лукач розвинув ці ідеї, нарешті Антоніо Грамші сформував концепцію інтелектуального домінування). Правий дослідник Французької революції Огюстен Кошен для позначення тієї сили, яка стоїть за катастрофічними змінами, увів поняття "малий народ". "Малий народ", що підготував Французьку революцію – це інтелектуали, філософи, юристи, носії "салонної культури".
   Зараз такий "малий народ" сформований в Україні і активно пускає свої метастази в наше суспільство. Його представники – гуманітарії, журналісти, типу-літератори. Замість салонів цей "малин народ" сидить у Facebook чи вКонтакте. Інтереси (власне кажучи, цінності) "малого народу" тісно переплітаються з інтересами олігархії. І це дає неабиякий ефект.
Влітку 2013 р. Янукович, догоджаючи олігархам, форсованими темпами повів нашу неоколонію шляхом євроінтеграції. Сперечаючись із прихильниками євроінтеграції, я окрім політичних і економічних аргументів наводив аргументи ціннісно-ідеологічні (гомодиктатура, дехристиянізація, мульті-культі). Взамін міг почути: «Надивився російського ТБ! Не обов’язково приймати їхніх цінностей! Не обов’язково проводити гей-паради!» Зараз же я чую або те, що потрібно йти на поступки Заходу, аби отримати допомогу у боротьбі з Росією, безвізовий режим (це такий поцреатизм у нашої євровати – хочуть безперешкодно їздити гівна виносити з-під пристарілих італійців та німців), або ж узагалі: «Шо за совок?! В усьому нормальному світі одностатеві шлюбі легалізовані! Україна – це Європа!»
 "Малий народ" діє, і діє доволі успішно. Сподіватися перемогти «малий народ», не маючи важелів державної влади так само наївно, як наївно мріяти про перемогу на виборах. Проводимо на високому рівні якусь конференцію, присвячену небезпеці культурного марксизму. Крупні ЗМІ забезпечать інформаційний супровід? Наївне питання. Видамо підручник профілактичного змісту. Міністерство освіти його затвердить?
 Питання навіть за межею наївності, враховуючи те, що МОН очолює фактично соціалістка і феміністка. Перелік прикладів можна продовжувати. А їхня суть у тому, що будь-який спротив ідеям "малого народу" буде або замовчуватися або маргіналізуватися (згадаймо, як ЗМІ подавали інформацію про ініціативу депутатів щодо заборони абортів або висвітлювали нещодавню протидію "гей-параду").
   Єдиний доступний на нинішній момент спосіб зупинити виродження – захоплення влади і використання механізмів державного контролю!