четвер, 18 січня 2018 р.

Кругова оборона України

Українці повинні готуватися до найгіршого! Кожен громадянин нашої країни повинен розуміти, що ми знаходимося в оточені держав, які мають до нас територіальні претензії. Польща хоче Галичину (а саме Львів), Мадярщина – Закарпаття, Румунія – Буковину і Південну Бессарабію (Буджак), Московія – Причорномор’я і Слобожанщину (поки-що), Білорусь – українське Полісся! Така ситуація, в перспективі, загрожує нашій незалежності. Але чому ми дивуємось!?
   Нам, українцям, необхідно існувати як незалежна держава, тим більше з сильною і досвідченою армію. До 2014 р. Україна існувала лише формально, агонізуючи на руїнах УРСР. У нас не було справжніх національних ідей і завдань, які б могли об’єднати все українське суспільство. Більшість наших громадян вважали, що наша державність слабка і здатна лише на обслуговування олігархічних структур. Багато з нас до цих пір вважає ганьбою іменувати себе "громадянином України".
   Але ситуація різко змінилася. Завдяки агресії на Сході, ми стали більш згуртованішими, рішучими та впертішими. Ми стали почуватися господарями на своїй землі. Проте це зовсім не сподобалося сусідам, які звикли бачити в нас лише як майбутню частину своєї імперії, з безоплатною робочою силою і величезними ресурсами. Україна починає ставати все більш незалежною і сильною. І більшість наших сусідів готові виправити цю ситуацію. Та чи дамо ми їм це зробити?

субота, 13 січня 2018 р.

Вудро Вільсон – расист посмертно?

Дива сучасного ліберального мислення... Власне, саме таким реченням можна лаконічно змалювати те, що нині відбувається в заокеанській країні, якою ніби керує ультраконсерватор. Проте на жаль, згідно з чинним законодавством і тернистій демократичній системі, президент не в змозі самостійно керувати США без згоди більшості у двопалатному Конґресі (Сенат і Палата представників). І саме цим фактом чудово користуються зазомбовані апологети тотальної рівності та мультикультуралізму, які готові звинуватити у расизмі, ксенофобії та шовінізмі того, хто колись навпаки відстоював права всіх людей та право націй на самовизначення. Мова йде про 28-го Президента США Томаса-Вудро Вільсона.
   Нещодавно з ініціативою перегляду проблеми старих демократичних символів єдиним фронтом виступили викладачі та студенти поважного американського вишу з Нью-Джерсі. Принстонський університет, одним зі студентів упродовж 1875-1879 рр. якого був Вудро Вільсон, нині хоче здихатися будь-якого зв'язку зі своїм випускником, адже той не тільки був сином вояка-конфедерата, а мав "неприпустимі" погляди щодо афроамериканців. Зауважимо, що це вже не вперше! Одним з речників цієї недолугої ініціативи стала Марґарет Макміллан, історик Оксфордського університету, яка викладає у Принстоні та захищає уявну рівність для всіх знедолених американців. Вона виступила з публічною заявою у ЗМІ, наголосивши на тому, що Вудро Вільсон був расистом і тут не може бути жодних сумнівів.
   Тут необхідно зазначити, що ця антирасистська істерія є прогнозованим наслідком політики де-патріотизації у південних штатах, де охоплена агонією маса лівих і чорних екстремістів за потуранням місцевої влади безбожно руйнували могили та меморіали видатним діячам-конфедератам часів американської Громадянської війни 1861-1865 рр. Не буде зайвим додати, що захисників історичної спадщини США прихильники так званої рівності піддавали суспільній деструкції та громадському осуду, як на велелюдних акціях і у соціальних мережах, так і через ЗМІ. Нині ж настала черга тих, хто стояв у джерел сучасного американського лібералізму: Вудро Вільсон, так би мовити, став першим серед рівних.
   Крім того, речники ініціативи Принстонського університету, цитуючи свідомо фальсифіковані історичні статті, змушують повірити громадськість у те, що проголосивши расову рівність, президент-демократ Вудро Вільсон все ж лишився реакціонером. Як і будь-який представник ліволіберального табору Марґарет Макміллан не змогла привести хоч якісь документальні докази на захист своїх слів. Навпаки, користуючись підтримкою студентства, вона на весь голос заявила, що 28-й Президент США підтримував політику сегрегації федеральної адміністрації та оточив себе виключно "білими супрематистами". Було також зазначено, що не можна виправдовувати Вудро Вільсона тільки тим, що він був людиною свого часу, членом Демократичної партії, одним із засновників Ліги Нації (попередниці ООН) і сприяв Версальському та Вашингтонському мирним угодам, адже його політична позиція відбивала основні тези расової сегрегації, що "ніби шрам вирізана на серце американської нації".
   Який висновок можна зробити з цієї ситуації? – По-перше, прибічники мультикультурної рівності почали переглядати історію, досягши межі: вони відкинули загальновідомі факти про расизм, фашизм і нацизм, заплямувавши героїчну спадщину часів Громадянської війни у США, і тепер проводять ревізію серед своїх ідейних попередників – демократів і лібералів. По-друге, "визнання помилок" Вудро Вільсона у політиці відносно афроамериканців є доволі показовим, адже може стати важливою віхою у подальшому наступі ліволіберлів на історію, релігію та свободу слова; таким чином вони намацують ґрунт для здійснення своїх докорінних змін в американському суспільстві. Ну і, по-третє, замість того, аби бути чесними з власною історією, примирившись з недоліками минулого, сучасні ревізіоністи з табору захисників всюдисущої рівності відверто нехтують здобутками попередників, зокрема Вудро Вільсона, забуваючи про ту роль, яку вони відіграли в міжнародній дипломатії та вітчизняній політиці.
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 8 січня 2018 р.

Постать із невичерпних джерел Поділля

Євген Чикаленко і до сьогодні залишається однією з найзагадковіших постатей в українській історії! Так, наприкінці XIX ст., коли більшість українських земель були окупованими Російською імперією (Наддніпрянщина), то на горизонті українського відродження постали такі велетні як Іван Карпанко-Карий, Микола Садовський та Панас Тобілевич, більше відомий як Саксаганський. З останнім Євген Чикаленко сидів за однією партою у школі, а перших двох знав особисто, бо то були брати Саксаганського... 
   Маловідомий для сучасних українців, Євген Чикаленко зробив набагато більший внесок в українську культуру, аніж декілька міністрів культури України разом взятих. Наприклад,у студентські роки Чикаленка ув'язнювали царські жандарми тільки за те, що він належав до драгоманівського радикального гуртка. 
   За деякий час він вже стає меценатом. За гроші Чикаленка видано "Русско-український словарь" Михайла Уманця-Комарова. До слова, цей словник видавався у 1893-1898 рр., але актуальним він є і до нині. Можливо, що і у найближчі роки він також не втратить сенсу! 
   Як і годиться уродженцю провінційного Поділля, Євген Чикаленко був аграрієм. Та навіть попри це, він не шкодував свої кошти та вкладав їх у розвиток української культури. За його підтримки існували десятки видань та газет, проводилися гуртки та видавалися праці багатьох українських письменників. У 1908 р. він був ініціатором створення Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою. 
   У часи Першої світової війни Євген Чикаленко переховувався від царської поліції за свої політичні переконання. Згодом подався на еміґрацію, де і провів останні роки свого життя. Обірвалося життя Чикаленка на чужині, у Чехословаччині в 1929 р. Але у пам'яті українців він лишиться назавжди, ну принаймні у тих, хто хоч трішки переймається відродженням української культури та самобутності!..

середа, 3 січня 2018 р.

Телевізор як засіб внутрішньої окупації

Багато хто з націоналістів і патріотів вже давно забув, що таке перегляд "зомбоящика". І лише таке свято як Новий рік відкриває нам вікно в інший, чужий світ, який є реальним для абсолютної більшості сучасних українців. Світ "українського" телебачення...
   Невеличка ремарка! Щоб бути об’єктивним, автор цієї статті спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі. Це так, якщо вважати, що ТБ-ящик просто механічно задовольняє потреби аудиторії, а насправді, жодної мовної та культурної політики у країни, яка воює проти РФ немає! Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна й агресивна. І ця активна, подекуди занадто агресивна мовна і культурна політика йде зі Сходу, а отже є продуктом Москви.
   Ми свідомо залишаємо поза увагою випуски новин (хоч і з ними ситуація, м’яко кажучи, не "україноцентрична"), але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "1+1". Мільйони глядачів вмикають телевізор для того, щоб розважитися та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра". Варто пройтися послідовно від 1-ї кнопки на пульті до 12-ї впродовж новорічної ночі, і що ж ми побачимо і почуємо? Українська мова була лише на 2-х телеканалах. З них лише на одному вона переважала, на іншому – була мовою кепкування міських новоукраїнців з селюків Старої України. Вся решта каналів являє собою безальтернативне панування "вєлікава і маґучєва язика".
   Весь натовп "українських" зірок, всі ці Полякови, Потапи, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські, у новорічну ніч радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду"  російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок... Адже хто такі 40 млн. української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на концертах у країні, яка на сплачені гастролерами податки, вбиває наших громадян на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму? І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі у порівнянні з "сталічнимі звьоздамі"?..
   Ця зневага тих, хто вибився у так звану міську богему і навіть – найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у Москві. Прихильники "українських" зірок – це мільйони тих, хто їх годує, що гидкіше за цинізм та брехню наших політиків (останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми), ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдо-еліти!
   Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І, о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні повідомлення. Мова не про відверті рупори Кремля, як вже згаданий вище "Інтер" чи ахметівська ТРК "Україна", а про такі, здавалося б, "чисті" українські канали як "НТН", "СТБ", "1+1" та "ICTV". Вони майже добу транслювали нескінченний марафон старого совєцького лайна з постійними алюзіями та обігруваннями старої естради доби та штампів кіно доби СССР у всіх жартах конферансьє. Вишенькою ж на торті виглядав ну дуже "патріотичний" і архі-комедійний "Вечірній Квартал", чиї актори послуговувалися виключно мовою окупанта, а всі їхні пісеньки з нібито "актуальним" змістом були покладені на музику совєцької старовини.
   Що маємо у підсумку? Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України! Путінські танки змогли окупувати лише Крим і третину Донбасу, тоді як імперським насиченням ТБ і культурними кодами повністю окуповано український медіапростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу) телевізійний вимір належить компанії провінційних недо-зірок, рівня сільської команди КВК (він же КВН).
   У світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний! А через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампів совєцької мас-культури. Верхівкою ж досконалості для них є так би мовити "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Москви; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають і не люблять; по-друге, вони зневажають і не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.
   Враховуючи те, хто формує український телепростір, і те, чим він наповнений, перестаємо дивуватись нашим поразкам і проблемам у повсякденні. Ми починаємо швидше дивуватись перемогам і тому, що ми ще тримаємось на фронті та на плаву як держава. Скоріш за все, цей наш український шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі успадкований від предків. Адже лише загартовані духовно можуть спокійно жити у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, і все ж залишатись українцями!
   Так ми воюємо і не перестаємо дивувати себе і свого ворога. Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми, поки що, програємо вщент. Програємо всім цим ненашим зірковитим індивидам, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати! Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів і тією найманою шоблою, яка на їхні (тобто на наші, вкрадені олігархами) гроші, промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час дати їм гідну відсіч, шановні українці?..
Автор – Євген Дикий