субота, 21 квітня 2018 р.

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

вівторок, 17 квітня 2018 р.

Батьки-засновники США під прицілом мультикультуралістів

Не минуло й року з моменту перегляду усталених демократичних цінностей у США і нападу на постать президента Вудро Вільсона, як місцеві ліволіберали обрали собі нову жертву. "Расист і насильник!" – такі написи з'явилися цього тижня на пам'ятнику Томаса Джефферсона.
   Сидяча бронзова статуя третього американського президента встановлена ​​в університеті штату Вірджинія, який він заснував понад 200 років тому, була піддана нарузі. Зауважимо, що нині будь-які монументи видатним американським діячам кінця XVIII – початку ХХ ст. стали місцем для паплюження самого фундаменту свободи слова, такої оспіваної прихильниками мультикультурної рівності.
   Місцева поліція наголошує, що злочин було скоєно невідомими у день 275-ї річниці від народження Томаса Джефферсона (13 квітня). Водночас журналісти видання "The Cavalier Daily" повідомляють, що на постаменті пам'ятника одного з батьків-засновників США червоною фарбою було нанесено ганебний напис  "racist + rapist" (подано мовою оригіналу!). Таким чином, автора Декларації про незалежність Америки намагаються прирівняти до вуличного радикала, навісивши на нього свідомо неправдиві пропагандивні штампи.
   Відомо, що Томас Джефферсон був рабовласником і мав темношкіру наложницю на ім'я Саллі Геммінґс. Цілком законна на той час праця рабів використовувалася не тільки на плантаціях одного з батьків-засновників США, але й під час будівництва заснованого ним Університету Вірджинії. Хоч відповідно до тексту Декларації незалежності США усі люди та створені рівними, це не завадило її автору бути власником не одного десятка чорношкірих рабів. Однак, як би це дивно не звучало, перебуваючи на президентській посаді впродовж 1801-1809 рр. Томас Джефферсон заборонив ввезення в США нових рабів. І саме за це наступні покоління вважають його одним з найвидатніших державних діячів в американській історії. Тож не дивно, що обличчя Томаса Джефферсона прикрашає гору Рашмор поряд із зображеннями Джорджа Вашинґтона, Авраама Лінкольна і Теодора Рузвельта.
   Що хочеться додати на останок? – Як можна спостерігати, в останні роки у США набирає обертів рух за перегляд історичної спадщини, який не обмежений дискусійними діячами Конфедерації. Прихильники мультикультурної рівності, прогнозовано, після розправи над монументами Джефферсону Девісу і Роберту Лі, почали здійснювати напади на батьків-засновників США, у першу чергу Томаса Джефферсона. Для тих, хто керується утопічними ідеями лівого спрямування, наразі вже немає значення, чи була окремо взята історична постать німецьким нацистом, італійським фашистом чи американським демократом, головне, що вона не була прибічником толерантності та мультикультурної асиміляції. На сьогодні вже не має сумнівів, що після розправи над власною історією американські ліваки почнуть наступ на  релігію та свободу слова, здійснивши негативні докорінні зміни в суспільстві за орвеллівським зразком.
Автор – Денис Ковальов

вівторок, 10 квітня 2018 р.

Короткі думки про німців

Зрозуміло, що Берлін — це ще не вся Німеччина, але там її концентрат! Особисто мене зацікавила архітектура, система містоуправління, транспортні комунікації... Скриньки для вживаного одягу, ґратівки на вікнах для безпеки дітей, велодоріжки, двоповерхові мобільні автобуси та трамваї замість громіздких дуобасів та хамовитих маршрутників там уже давно не новина!
   Усміхнені люди, широковживана англійська мова, навіть серед старшого покоління, яскрава молодь, свобода вираження особистості. Не сподобалося те, що багато жінок палить, на стадіоні також важко дихати через дим. Німці без комплексів, справляють потребу, де зручно, навіть при чужинцях.
   Варто наголосити, що німецька поліція відкрита, будь-хто може зазирнути в "опорний пункт" і поставити необхідне запитання. Фізично Європа без кордонів, вона розділена радше ментально. Водночас помітив, як етнічні німці некомфортно себе почувають у громадському транспорті, який зазвичай переповнений або туристами, або мігрантами. Ці процеси викликають занепокоєння.
   Їжа смачна, а алкоголь, зважаючи на зарплати, дешевий. Німець протягом дня випиває мінімум одну літру пива для апетиту. А ще Німеччина дуже болісно сприймає поразку в Другій світовій війні та шкодує про вчинене, хоча ультраправі рухи там все ще дуже потужні.
   У футбольному ж сенсі Німеччина є серцем Європи, через комерціалізацію акцент з Англії змістився, саме тому фанати їздять до німців насолоджуватися справжньою грою. Необхідно розширювати власний кругозір, щоб не бути обмеженим. У першу чергу, це стосується зрештою всіх нас, українців!

субота, 7 квітня 2018 р.

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.
   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.
   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.
Автор — Денис Ковальов

середа, 4 квітня 2018 р.

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

четвер, 22 березня 2018 р.

Скляні бджоли стали реальністю?

Пророцтва геніальних антиутопістів ХХ-го століття збуваються зі швидкістю, яка лякає. "Чудесний новий світ" вривається у наші життя перетворюючи красу світу на контрольовану вздовж і впоперек штучну техносферу. Точність пророцтв іноді лякає. Дійшло вже і до передбачених Ернстом Юнґером штучних бджіл!
   Як відомо, останнім часом у світі спостерігається масова загибель бджіл, передовсім через "синдром раптового покидання колоній" – тобто робочі особини просто летять геть з вулика і не повертаються (ймовірно, здихають). Серед визнаних причин проблеми – надмірне використання хімікатів (пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів, тощо). Серед не зовсім визнаних – активна поява ГМО-культур та вплив електромагнітного випромінювання, спричинене появою мобільного зв'язку. Останні дві причини визнаються не охоче зі зрозумілої причини, ніхто не хоче втратити перспективні мільярдні прибутки.
   Однак навіть проблеми пекельної хімізації сільського господарства цілком достатньо. Волання проплачених гуманістів про те, що хімія рятує планету від голоду лишаються дещо лицемірними. Адже бджоли запилюють третину сільськогосподарських культур, які споживають люди, а тому "зелена революція" (як і більшість інших розрекламованих дарунків проґресу) створює ще більше проблем, аніж вирішує (принцип контрпродуктивності). Проблема з бджолами найбільша e таких країнах, як США (через відсутність регуляцій, оскільки "права бізнесу" понад усе) і КНР (через відсутність регуляцій тому, що китайці – це люди-біороботи).
   Який вихід знайшли капіталісти? Зменшити використання хімікатів? – Ну звісно, що ні. Вони почали розробляти штучних бджіл-дронів. За це взялись вчені Гарвардського університету спільно з американським гігантом роздрібної торгівлі "Walmart", який виходить на ринок виробництва харчів (радше харчозамінників для людей). Штучні бджоли надаються до віддаленого контролю, літають, плавають, чіпляються до різної поверхні та здатні визначати "шкідливих комах". Не відомо, правда, чи вміють жалити. Загалом все виглядає так, як змалював у своїй повісті Ернст Юнґер.
   Тому одразу зрозуміло, що про продукти бджільництва, які настільки корисні людям, та про запилення квітів і рослин мова не йде взагалі. Адже навіщо сучасним людям-біороботам мед і красиві живі квіти? – Головне ж бо, заробіток капіталістам, а про здоров'я подбає корпорація "Bayer". Як бачимо, проґрес швидко досягає своєї мети – перетворення світу у сіру промислову буденність, де усе живе буде замінено технічними "новаціями" та роботами. 
За матеріалами "Зентропа Україна"

неділя, 18 березня 2018 р.

Права реакція бере гору в Європі

Помста за червоний травень 1968-го. Саме так лаконічно називають експерти те, що сталося впродовж останнього року на політичній арені в європейських країнах. Можна цілком точно визначити, що з плином 60 років культурмарксисти почали здавати позиція, віддаючи їх правій контрреволюції. Чорний відгомін червоних подій став неминучим саме тому, що ліві загралися у толерантність та всюдисущу рівність. Загнавши корінні нації Європи у ґетто, прибічники мультикультуралізму прагнули омолодити старий континент біженцями з мусульманських країн Азії та Африки, а отримали – постійні теракти, ґвалт і насилля, праву реакцію.
   Візьмемо до прикладу останні загальні вибори в Італії. Цьогорічні переможці з націонал-популістського табору "Рух п'яти зірок" (італ. Movimento 5 Stelle) і "Ліга Півночі" (італ. Lega Nord) насправді вийшли з комуністичної колиски "свинцевих 1970-х". Скажімо творець сепаратистської ліги Умберто Боссі – затятий шанувальник праць ідеологів Франкфуртської школи, який з плином часу обрав правий фланг через засилля своєї батьківщини кольоровими чужинцями. Його наступник Маттео Сальвіні молоді роки теж провів у лівому таборі, а фундамент політичної кар'єри заклав у виборчому списку італійських комуністів. Нині ж обидва представники "Ліги Півночі" – це речники повсталого правого табору, який вимагає рішучих змін.
   Аналогічний підйом націоналістів українці спостерігають на своєму західному кордоні. У Польщі та Мадярщині з року в рік дедалі більше громадян голосують за відвертих шовіністів і ксенофобів, які намагаються не стільки займатися внутрішньою політикою своїх країн, скільки загострити історичні та мовно-етнічні суперечки з Україною. Візьмемо до прикладу мадярів. Вже за тиждень там відбудуться парламентські вибори, які вирішать подальшу долю нашого сусіда з Паннонської рівнини – бути членом мультикультурної спілки під назвою ЄС чи обрати кардинально інший шлях. Звісно, що Будапешт не буде повторювати "Brexit", але у разі перемоги правих сил ("Fidesz" і "Jobbik") він і надалі зможе демонстративно зневажати вказівки Брюсселя на догоду своїм виборцям.
   Дехто з аналітиків вважає, що економічний успіх країн Європи кінця ХХ ст. змінив суспільство. Високі зарплати, доступна медицина, пристойні пенсії, відсутність бунтівного пролетаріату стали стрижнем сучасної цивілізації, яка невпинно опановує технічний проґрес. Та модернізація не завжди та не всюди відбувається безболісно. Адже за добробут, мир і стабільність необхідно чимось жертвувати: європейці віддали свою свободу і батьківщину новоприбулим мігрантам, обравши розмірене життя...
   Півстоліття тому повстале лівацтво споруджувало барикади на вулицях Парижу, з метою кардинально змінити устрій нашої цивілізації. Юнацький максималізм, одурманений ідеями Карла Маркса і Лейби Бронштейна, прагнув розконсервувати старий порядок із його усталеними традиціями. Їм вдалося збудувати комфортний, заможний і водночас псевдототалітарний світ, здавалося б, без жодних упереджень. Та це була помилка, яка революцією аморального духу породила революцію радикальних ідей. Ламаючи стіну мовчання, брехні та лицемірства, збудовану поколінням 1968-го, сьогодні бунтують ті, кому остогидла рівність, цензура, нав'язані правила міграційного розподілу варварів з тропіків і пустелі. Нові націоналісти відстоюють зовсім інший принцип: «Корінним народам Європи – справедливі права! Заїжджим нелегалам – сувора депортація!». І хто знає, може настане день, коли й в Україні також запанує права реакція, що своїми діями не тільки струсне підмурки, але й повністю ліквідує номенклатурно-олігархічну систему, котра панує нині "на нашій, не свої землі".
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 12 березня 2018 р.

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна  задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...
За матеріалами "Renovazio"

вівторок, 6 березня 2018 р.

Корсика вимагає більшої самостійності

Довготривала міграційна криза кардинально вплинула на політичну арену Європи, що склалась у післявоєнну добу та період розвалу соціалістичного табору. З кожним місяцем нерозуміння урядовцями Франції, Німеччини, Великої Британії, Швеції, Нідерландів тієї ситуації, яка склалась на вулицях їхніх міст через недбалу міграційну доктрину, призводить до зростання націоналізму, шовінізму, расизму та ксенофобі. У деяких окремих регіонах справа доходить навіть до сепаратизму!
   Останні загальні вибори до обох палат італійського парламенту продемонстрували бажання більшості населення здихатися нелегальних мігрантів шляхом підтримки відвертих популістів з правого табору. Серед них є й сепаратистські налаштована партія "Ліга Півночі" (італ. Lega Nord per l'Indipendenza della Padania), члени якої відверто пропагують не тільки розширення автономії для таких провінцій, як П'ємонт, Венето та Ломбардія, але і їх повне унезалежнення від Риму, тобто решти Італії.
   Не пасуть задніх і сепаратисти з французького острова Корсика. Минулого літа до Національної Асамблеї Франції (нижня палата парламенту) потрапили 3 корсиканських націоналісти з партії "Pè a Corsica". Тепер вони з найвищої трибуни держави будуть проголошувати не тільки власні популістські гасла, а й вимагати більшої автономії для свого острову. Потрапляння корсиканських сепаратистів вперше до французьких Національних Зборів є свідченням того, що мешканці цієї середземноморської провінції хочуть більше самостійності, у першу чергу в соціально-економічній сфері.
   Варто наголосити, що прямі вказівки корсиканським народним депутатам дає голова виконавчої ради (регіонального уряду) острова, націоналіст Жиль Сімеоні. Минулого місяця він особисто закликав президента Франції Еммануеля Макрона розпочати переговори про більшу автономію для Корсики, але не повну незалежність як сусідня Каталонія від Іспанії. За словами лідера корсиканських сепаратистів, вони вимагають рівноправного визнання корсиканської мови поряд із французькою, амністію для ув'язнених побратимів, яких вони вважають політичними та депортації нелегальних мігрантів назад до країн Азії та Африки. Адже останні становлять реальну загрозу ісламізації не тільки середземноморської провінції, а й всієї Франції, яка у недалекому майбутньому може перетворитись та європейський халіфат.
Автор − Денис Ковальов

пʼятниця, 2 березня 2018 р.

Гетьманат і реформа шкільної освіти

Україна вже понад чверть століття — незалежна держава. Однак і досі у нас діє запроваджена ще совєцькою номенклатурою система загальної освіти. Представники націоналістичних сил, зокрема й "Руху за Гетьманат", спільні у думці, що від будь-яких "ініціатив" накиненої українцям Москвою та її агентами необхідно відмовитись.
   Ми відштовхуємось від того, що усі люди від народження нерівні. А якщо це так, то не може бути не тільки рівності у правах усіх людей, а й рівності в освіті. Відбувається дискримінація кращих на користь гірших і навпаки. Скажімо, для розумних дітей планка занадто низька і школа їм лише заважає. Водночас ті, хто відстають у навчанні, навпаки з навантаженням не справляються.
   Ми впевнені у тому, що з першого класу потрібна певна диференціація за рівнем розвитку дітей. Після приходу у школу діти складатимуть тести та в залежності від кількості набраних балів потравлять у:
1) "А" клас — для дітей з високим рівнем інтелекту (майбутні кваліфіковані фахівці);
2) "Б" клас — для дітей з середнім рівнем інтелекту;
3) "В" клас — для дітей з низьким рівнем інтелекту (майбутні представники робочих професій).
   Програми для цих категорій, відповідно, будуть відрізнятись. Класи також будуть розділені за статевою ознакою. Ми переконані у різних соціальних ролях та біологічних відмінностях жінок та чоловіків, тому програми у них будуть різні. Приблизно до 6-го класу учні, як і зараз, будуть отримувати такі базові знання, як вміння читати, писати, рахувати, а також базові свідчення про деякі науки. Після — напрямок згідно з інтересами та здібностями дитини.
   Освітня програма не має і не буде ґвалтувати поверхневими знаннями про нецікаві учню предмети "заради галочки". Освіта буде гарантувати кар'єру і готувати кожного представника Української Nації бути компетентним спеціалістом у його сфері, а не випускати щороку дебілів, які після 11 років в школі не можуть обґрунтувати (саме обґрунтувати аксіому, а не знати!), чому (-1)*(-1)=1; або не знати призначення знаків пунктуації.
   А Гетьманат буде збудовано за всяку ціну!
За матеріалами "Правого Гетьманату"

вівторок, 20 лютого 2018 р.

Ґотичний Микола Гоголь у Фінляндії

Постать уродженця Полтавщини завжди причаровувала увагу широкого загалу та притягувала поціновувачів містичних історій. Та якщо на Батьківщині про письменника з козацького роду відомо майже все, то закордоном Микола Гоголь своєю творчістю та загадковістю заробив славу слов’янського аналога Едґара-Аллана По. А щоб підтвердити дану тезу цього тижня Університет Гельсінкі спільно з Національним інститутом аудіовізуалізації Фінляндської Республіки було вирішено презентувати для всіх охочих серію лекцій про постать українського прозаїка з доповненим кінопоказом за мотивами творів Миколи Гоголя.
   Організатори культурно-просвітницького заходу наголошують, що їх головна мета – у циклі публічних лекцій, присвячених творам і особистості родоначальника української ґотики, донести фінськомовній публіці своєрідність постаті уродженця Полтавщини. Але через те, що мешканці та літературознавці Фінляндії помилково вважають українського письменника представником московитської літератури, його ставлять в один ряд з Алєксандром Пушкіним та Івана Крилова. Адже не секрет, що Микола Гоголь, який тривалий час мешкав у Санкт-Петербурзі, був добре відомий фінляндському читачеві, оскільки його твори найчастіше за інших перекладали на фінську мову.
   Та попри всі спроби східного агресора привласнити собі українського класика, творця нашої ґотики у прозі, Микола Гоголь лишається письменником поза часом. Його тематика донині актуальна, як в сучасній Україні, так і у Фінляндії. По-перше, саме ранньо-декадентський стиль характерний зображенням усієї гнилості поміщицько-чиновницької системи Російської імперії, а "маленьку людину" з міських нетрів як слухняного гвинтика. А по-друге, Микола Гоголь заклав підвалини так званої літератури абсурду, у сатиричному тоні змальовуючи вульгарність вульгарної людини, гранично оголюючи суспільні суперечності сучасної йому імперської дійсності.
   Звісно, що різка соціальна спрямованість українського письменника позначається і в композиції його творів. У зв'язці сюжету конфліктом є не любовні чи сімейні обставини, а події суспільного значення, їх містичність і темна загадковість, а іноді навіть невизначеність майбутнього і скорбота. Власне, саме завдяки цьому деякі літературознавці схильні у думці, що Микола Гоголь – це наше віддзеркалення батька-засновника американського кривавого детективу Едґара-Аллана По. Хоча й не всі з цим погоджуються… Та як говорить давньоримська приказка: «Кожному своє!».
Автор – Денис Ковальов

четвер, 15 лютого 2018 р.

Наша ідея розтопить страх

Кажуть: герої не вмирають, герої не знають страху. Це кажуть ті, у кого над головою не свистіла куля і хто не ховав у землю побратимів. Насправді ж страх є, і смерть є, і страх смерті є... Просто потрібно навчитися керувати почуттями та відчуттями, бути певним в обраному тобою шляху. Тоді страх відходить на другий план.
   На перший виходить ідея! Ідея  ідеальна, непорушна, константна. Носій ідеї може зкурвитись, продатись, злякатись, втомитись, зламатись... Але ідея  ні. Ідея — твердиня, бастіон, ідеал. Ідея  це все! Ідея у мозку, у серці, у душі, у нейронах і аксонах, в артеріях і венах. Ідея у слові, у думці, у вчинку, у розмові, у сперечанні, у воланні, у заклику, у молитві, у вірші, у пісні, у колисковій майбутньому воїну і майбутній матері воїна...
   Так, ідея вічна! Бо ідея живе в нас. Ідея живе доти, доки живий останній її носій і проповідник. Наша ідея  Ідея Nації, ідея збереження, захисту і розквіту українців житиме вічно в нас і в наших нащадках. Адже ніхто, ніяк і ніколи не знищить її в наших серцях і душах!
   Забудьте про страх! Ніч найтемніша перед світанком. Наша ідея з'явиться як вранішнє Сонце. Наша ідея розтопить страх, непевність, зневіру і відчай. Наша ідея зігріє наші серця і душі. Закипить наша благородна арійська кров у наших жилах. Ми відчуємо силу і гонор, натхнення й прозріння. І ми будемо здатні на все. На все те, завдяки чому ми здобудемо волю і велич.
   Нас вже ніщо не зупинить! Так само, як ніщо не зупинить ідею, час якої вже настав...

субота, 10 лютого 2018 р.

Пограбування як специфічний хист

Розповідають, як колись, у далекій американській провінції, грабіжники зайшли в банк... Один з них вигукнув на вході: «Не рухатись! Гроші належать банку, а життя належить вам!». Всі присутні стрімголов лягли на підлогу. Це приклад того, як термін змінює сприйняття світу!
   Одна жінка провокативно лягла на стіл, але грабіжник сказав їй: «Це пограбування, а не згвалтування. Ведіть себе відповідно!». Це приклад того, як повинен вести себе професіонал — концентруватися на цілі.
   У процесі втечі з місця пограбування, наймолодший з грабіжників (з академічним ступенем) сказав самому старому, який ледь закінчив початкову школу: «Гей, старий, може порахуємо, скільки ми взяли?». Старий відповів сердито: «Не будь дурнем, тут дуже багато грошей, щоб їх перераховувати. Почекаємо, поки оголосять у новинах, скільки банк втратив». Це називається досвід — на сьогоднішній день досвід важливіше академічного ступеню.
   Після того, як грабіжники зникли, директор банку сказав бухгалтеру, щоб той подзвонив в поліцію. Бухгалтер відповів: «Стривай, давай спочатку додамо до вкраденої сумі ті 5 млн. доларів, які ми викрали минулого місяця і скажемо, що їх теж вкрали». Це називається — використовувати будь-яку можливість.
   Назавтра в новинах оголосили, що банк було пограбований на суму 100 млн. доларів. Грабіжники перерахували здобич, але нарахували всього 20 млн. доларів. Вони почали бурчати: «Ми ризикували життям за нещасних 20 млн. доларів, у той час, як банківська начальство вкрало 80 млн. доларів не моргнувши оком. Напевно краще вивчати, як працює система, замість того, щоб бути простим грабіжником». Це називається — знання — сила!
   Директор банку був дуже задоволений, а особливо тим, що його втрати на біржі були замасковані пограбуванням. Це називається — не боятися ризику. Дай людині пістолет, і він зможе пограбувати банк. Дай людині банк, і він зможе пограбувати всіх.

понеділок, 5 лютого 2018 р.

Чорнокнижництво чи естетичні прагнення?

Що таке Видавництво "Zалізний тато"? — Це божевільний ентузіазм та пару тисяч доларів загального бюджету. Це стартові проекти з всеукраїнським резонансом. Це коли про тебе пишуть сайти сепаратистів та стенографують ліберальні журналісти. Це тисячі кілометрів літературних рейдів та десятки презентацій... І все це тільки півроку діяльності!
   Зараз у нас в роботі чотири проекти. З допомогою вищих сил, всі вони побачать світ навесні. Кожний має естетичну цінність. Загалом естетика — найголовніше для нас. Адже низькоякісною літературою ринок перенасичений. Ще більше у нас ідей та прагнень...
   Ми уже думали під книжкові проекти викрадати різних сучукрлітних андруховичів та шклярів з подальшим продажем циганам. Так би вони хоча би мінімальний внесок у якісну українську культуру зробили. Проте усі табори, до яких ми зверталися, пропонували не більше двох золотих коронок за кожного. Коли дізнавалися, що це сучукрлітівці, то знижували ціну до однієї і то сумнівної якості. Так наламалась криміналізація видавничої справи.
   Отож, єдине, що поки стримує нас від тотальної перемоги на культурних фронтах, відсутність коштів на естетично-гарні продукти. Але "Zалізний тато" — це шалений ентузіазм і нові проекти, грошей нам на них у цьому році!

четвер, 1 лютого 2018 р.

Московія поглинула бунтівну Південну Осетію

Якось непомітно для українських ЗМІ пройшла дуже значуща подія, яка на пряму стосується територіальної цілісності та суверенітету нашої держави. Так, вже тиждень тому до складу РФ "увійшов" новий регіон — 24 січня Кремль без зайвого галасу і пафосу "прийняв" у лоно Московської держави південноосетинських сепаратистів з усієї грузинською провінцією Самачабло. Попри те, що Державна Дума одноголосно ратифікувала лише внесену ще у листопаді минулого року Владіміром Путіним угоду про входження до складу армії РФ так званих "збройних сил" Південної Осетії, насправді це означає законодавчу окупацію бунтівної грузинської провінції.
   Як вдалося з'ясувати, текст затвердженого документа має на увазі перегляд поточної структури "армії" Південної Осетії та приведення її до загальновійськових стандартів, що існують у РФ. Крім того, частина південноосетинських "збройних сил" і зовсім будуть скорочені на користь збільшення присутності окупаційних сил підконтрольних Москві. Таким чином, військові з Цхінвалі просто переходять на службу до РФ і стають контрактниками.
   А виходячи з того, що територія провінції Самачабло (Південної Осетії) з серпня 2008-го р. знаходиться під прямим офіційним контролем окупаційної армії РФ, понад 90% населення цього регіону мають паспорти громадян РФ, де чітко вказана приналежність не до Тбілісі, а до Москви. Крім того на території самопроголошеної південно-кавказької республіки основною валютою є рубль, а другою "державною мовою" є московська говірка. Звісно, що не вистачає ще кількох юридичних деталей для остаточного закріплення окупації бунтівної грузинської провінції, але по факту здається це лише справа найближчих років. У свою чергу офіційний Тбілісі відразу ж розкритикував дії Москви та південноосетинських сепаратистів, назвавши їх провокацією і спробами, що заважають мирному врегулюванню конфлікту. Але це поки все, чим може вдовольнитися грузинський уряд, адже після поразки у 5-денній війні 2008-го р., країна так і не змогла психологічно оговтатись...
   Водночас політичні аналітики зазначають, що статус Південної Осетії нині нагадує відносини між Пуерто-Ріко і США: de jure острівне державне утворення — це не-інкорпорована організована територія, що знаходиться у прямому підпорядкуванні федеральної влади США, але de facto вона не включена до складу Американської держави. Всі пуерторіканці мають подвійне громадянство, власне самого Пуерто-Ріко і США, правда з деякими обмеженнями. Наприклад, вони не можуть брати участі у федеральних виборах (обирати Президента і Конґрес), не можуть бути обрані на будь-яку громадську і державну посаду у США. Українцям же варто замислитись, чи не є це ковтання Москвою нової території, черговою спробою зрозуміти, наскільки дорогим стане для РФ поглинання нашого буремного Донбасу. Сподіваємось, що Кремль нарешті вдавиться і почне тріщати по швах (етнонаціональних кордонах).
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 23 січня 2018 р.

"Безвіз" і Перший Голодомор

Падіння УНР восени 1920-го р. означало й падіння візового режиму з двома Московіями: білою і червоною (а запровадив той режим вельмишановний Гетьман Павло Скоропадський). Вже на початку 1921-го р. тим "безвізом" скористалася двомільйонна червона армія Владіміра Лєніна, а з нею – стільки ж цивільних "харчових мігрантів" з усіх московських палестин.
   Так, багато московитів незабаром реемігрувало – ну коли (згідно з доктриною Лєніна) було подолано "обжорство украінскіх крєстьян". Але багато й залишилося! Насамперед ті, які всього за кілька років добре натуралізувались серед українців. Ці "натуралізовані" москалі легко впізнаються у документах вже за 1927-й р. – про реєстрацію новонароджених дітей мігрантів, зокрема у запилених справах на полицях Чернігівського обласного архіву.
   От стандартна тека "Заяви до Дептівської сільської ради про реєстрацію новонароджених дітей" (тепер це Конотопський район Сумської області). З п'яти родин переселенців з Московщини чотири власноруч написали заяви непоганою українською мовою. І лише родина з Тамбовської губернії відписалася у Дептівську сільраду по-чужому. А могли ж усі п'ятеро: "Какая разніца, дароґі сначала сдєлайтє, нє упадобляйтєсь" і все у такому дусі... І нічого б їм не було – двомільйонна окупаційна армія нікуди не ділася!
   Але перемогла українська мова! Ну принаймні до Другого Голодомору у 1932-1933 рр. А потім уже й незручно якось було... То син воєнного, то "Крим-ето-Крим", то "ідітє на фронт". Та й "безвіз" з усіма Московіями досі працює. Скоро 100 років як...

четвер, 18 січня 2018 р.

Кругова оборона України

Українці повинні готуватися до найгіршого! Кожен громадянин нашої країни повинен розуміти, що ми знаходимося в оточені держав, які мають до нас територіальні претензії. Польща хоче Галичину (а саме Львів), Мадярщина – Закарпаття, Румунія – Буковину і Південну Бессарабію (Буджак), Московія – Причорномор’я і Слобожанщину (поки-що), Білорусь – українське Полісся! Така ситуація, в перспективі, загрожує нашій незалежності. Але чому ми дивуємось!?
   Нам, українцям, необхідно існувати як незалежна держава, тим більше з сильною і досвідченою армію. До 2014 р. Україна існувала лише формально, агонізуючи на руїнах УРСР. У нас не було справжніх національних ідей і завдань, які б могли об’єднати все українське суспільство. Більшість наших громадян вважали, що наша державність слабка і здатна лише на обслуговування олігархічних структур. Багато з нас до цих пір вважає ганьбою іменувати себе "громадянином України".
   Але ситуація різко змінилася. Завдяки агресії на Сході, ми стали більш згуртованішими, рішучими та впертішими. Ми стали почуватися господарями на своїй землі. Проте це зовсім не сподобалося сусідам, які звикли бачити в нас лише як майбутню частину своєї імперії, з безоплатною робочою силою і величезними ресурсами. Україна починає ставати все більш незалежною і сильною. І більшість наших сусідів готові виправити цю ситуацію. Та чи дамо ми їм це зробити?

субота, 13 січня 2018 р.

Вудро Вільсон – расист посмертно?

Дива сучасного ліберального мислення... Власне, саме таким реченням можна лаконічно змалювати те, що нині відбувається в заокеанській країні, якою ніби керує ультраконсерватор. Проте на жаль, згідно з чинним законодавством і тернистій демократичній системі, президент не в змозі самостійно керувати США без згоди більшості у двопалатному Конґресі (Сенат і Палата представників). І саме цим фактом чудово користуються зазомбовані апологети тотальної рівності та мультикультуралізму, які готові звинуватити у расизмі, ксенофобії та шовінізмі того, хто колись навпаки відстоював права всіх людей та право націй на самовизначення. Мова йде про 28-го Президента США Томаса-Вудро Вільсона.
   Нещодавно з ініціативою перегляду проблеми старих демократичних символів єдиним фронтом виступили викладачі та студенти поважного американського вишу з Нью-Джерсі. Принстонський університет, одним зі студентів упродовж 1875-1879 рр. якого був Вудро Вільсон, нині хоче здихатися будь-якого зв'язку зі своїм випускником, адже той не тільки був сином вояка-конфедерата, а мав "неприпустимі" погляди щодо афроамериканців. Зауважимо, що це вже не вперше! Одним з речників цієї недолугої ініціативи стала Марґарет Макміллан, історик Оксфордського університету, яка викладає у Принстоні та захищає уявну рівність для всіх знедолених американців. Вона виступила з публічною заявою у ЗМІ, наголосивши на тому, що Вудро Вільсон був расистом і тут не може бути жодних сумнівів.
   Тут необхідно зазначити, що ця антирасистська істерія є прогнозованим наслідком політики де-патріотизації у південних штатах, де охоплена агонією маса лівих і чорних екстремістів за потуранням місцевої влади безбожно руйнували могили та меморіали видатним діячам-конфедератам часів американської Громадянської війни 1861-1865 рр. Не буде зайвим додати, що захисників історичної спадщини США прихильники так званої рівності піддавали суспільній деструкції та громадському осуду, як на велелюдних акціях і у соціальних мережах, так і через ЗМІ. Нині ж настала черга тих, хто стояв у джерел сучасного американського лібералізму: Вудро Вільсон, так би мовити, став першим серед рівних.
   Крім того, речники ініціативи Принстонського університету, цитуючи свідомо фальсифіковані історичні статті, змушують повірити громадськість у те, що проголосивши расову рівність, президент-демократ Вудро Вільсон все ж лишився реакціонером. Як і будь-який представник ліволіберального табору Марґарет Макміллан не змогла привести хоч якісь документальні докази на захист своїх слів. Навпаки, користуючись підтримкою студентства, вона на весь голос заявила, що 28-й Президент США підтримував політику сегрегації федеральної адміністрації та оточив себе виключно "білими супрематистами". Було також зазначено, що не можна виправдовувати Вудро Вільсона тільки тим, що він був людиною свого часу, членом Демократичної партії, одним із засновників Ліги Нації (попередниці ООН) і сприяв Версальському та Вашингтонському мирним угодам, адже його політична позиція відбивала основні тези расової сегрегації, що "ніби шрам вирізана на серце американської нації".
   Який висновок можна зробити з цієї ситуації? – По-перше, прибічники мультикультурної рівності почали переглядати історію, досягши межі: вони відкинули загальновідомі факти про расизм, фашизм і нацизм, заплямувавши героїчну спадщину часів Громадянської війни у США, і тепер проводять ревізію серед своїх ідейних попередників – демократів і лібералів. По-друге, "визнання помилок" Вудро Вільсона у політиці відносно афроамериканців є доволі показовим, адже може стати важливою віхою у подальшому наступі ліволіберлів на історію, релігію та свободу слова; таким чином вони намацують ґрунт для здійснення своїх докорінних змін в американському суспільстві. Ну і, по-третє, замість того, аби бути чесними з власною історією, примирившись з недоліками минулого, сучасні ревізіоністи з табору захисників всюдисущої рівності відверто нехтують здобутками попередників, зокрема Вудро Вільсона, забуваючи про ту роль, яку вони відіграли в міжнародній дипломатії та вітчизняній політиці.
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 8 січня 2018 р.

Постать із невичерпних джерел Поділля

Євген Чикаленко і до сьогодні залишається однією з найзагадковіших постатей в українській історії! Так, наприкінці XIX ст., коли більшість українських земель були окупованими Російською імперією (Наддніпрянщина), то на горизонті українського відродження постали такі велетні як Іван Карпанко-Карий, Микола Садовський та Панас Тобілевич, більше відомий як Саксаганський. З останнім Євген Чикаленко сидів за однією партою у школі, а перших двох знав особисто, бо то були брати Саксаганського... 
   Маловідомий для сучасних українців, Євген Чикаленко зробив набагато більший внесок в українську культуру, аніж декілька міністрів культури України разом взятих. Наприклад,у студентські роки Чикаленка ув'язнювали царські жандарми тільки за те, що він належав до драгоманівського радикального гуртка. 
   За деякий час він вже стає меценатом. За гроші Чикаленка видано "Русско-український словарь" Михайла Уманця-Комарова. До слова, цей словник видавався у 1893-1898 рр., але актуальним він є і до нині. Можливо, що і у найближчі роки він також не втратить сенсу! 
   Як і годиться уродженцю провінційного Поділля, Євген Чикаленко був аграрієм. Та навіть попри це, він не шкодував свої кошти та вкладав їх у розвиток української культури. За його підтримки існували десятки видань та газет, проводилися гуртки та видавалися праці багатьох українських письменників. У 1908 р. він був ініціатором створення Товариства Українських Поступовців і його фактичним головою. 
   У часи Першої світової війни Євген Чикаленко переховувався від царської поліції за свої політичні переконання. Згодом подався на еміґрацію, де і провів останні роки свого життя. Обірвалося життя Чикаленка на чужині, у Чехословаччині в 1929 р. Але у пам'яті українців він лишиться назавжди, ну принаймні у тих, хто хоч трішки переймається відродженням української культури та самобутності!..

середа, 3 січня 2018 р.

Телевізор як засіб внутрішньої окупації

Багато хто з націоналістів і патріотів вже давно забув, що таке перегляд "зомбоящика". І лише таке свято як Новий рік відкриває нам вікно в інший, чужий світ, який є реальним для абсолютної більшості сучасних українців. Світ "українського" телебачення...
   Невеличка ремарка! Щоб бути об’єктивним, автор цієї статті спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі. Це так, якщо вважати, що ТБ-ящик просто механічно задовольняє потреби аудиторії, а насправді, жодної мовної та культурної політики у країни, яка воює проти РФ немає! Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна й агресивна. І ця активна, подекуди занадто агресивна мовна і культурна політика йде зі Сходу, а отже є продуктом Москви.
   Ми свідомо залишаємо поза увагою випуски новин (хоч і з ними ситуація, м’яко кажучи, не "україноцентрична"), але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "1+1". Мільйони глядачів вмикають телевізор для того, щоб розважитися та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра". Варто пройтися послідовно від 1-ї кнопки на пульті до 12-ї впродовж новорічної ночі, і що ж ми побачимо і почуємо? Українська мова була лише на 2-х телеканалах. З них лише на одному вона переважала, на іншому – була мовою кепкування міських новоукраїнців з селюків Старої України. Вся решта каналів являє собою безальтернативне панування "вєлікава і маґучєва язика".
   Весь натовп "українських" зірок, всі ці Полякови, Потапи, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські, у новорічну ніч радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду"  російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок... Адже хто такі 40 млн. української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на концертах у країні, яка на сплачені гастролерами податки, вбиває наших громадян на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму? І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі у порівнянні з "сталічнимі звьоздамі"?..
   Ця зневага тих, хто вибився у так звану міську богему і навіть – найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у Москві. Прихильники "українських" зірок – це мільйони тих, хто їх годує, що гидкіше за цинізм та брехню наших політиків (останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми), ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдо-еліти!
   Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І, о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні повідомлення. Мова не про відверті рупори Кремля, як вже згаданий вище "Інтер" чи ахметівська ТРК "Україна", а про такі, здавалося б, "чисті" українські канали як "НТН", "СТБ", "1+1" та "ICTV". Вони майже добу транслювали нескінченний марафон старого совєцького лайна з постійними алюзіями та обігруваннями старої естради доби та штампів кіно доби СССР у всіх жартах конферансьє. Вишенькою ж на торті виглядав ну дуже "патріотичний" і архі-комедійний "Вечірній Квартал", чиї актори послуговувалися виключно мовою окупанта, а всі їхні пісеньки з нібито "актуальним" змістом були покладені на музику совєцької старовини.
   Що маємо у підсумку? Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України! Путінські танки змогли окупувати лише Крим і третину Донбасу, тоді як імперським насиченням ТБ і культурними кодами повністю окуповано український медіапростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу) телевізійний вимір належить компанії провінційних недо-зірок, рівня сільської команди КВК (він же КВН).
   У світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний! А через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампів совєцької мас-культури. Верхівкою ж досконалості для них є так би мовити "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Москви; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають і не люблять; по-друге, вони зневажають і не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.
   Враховуючи те, хто формує український телепростір, і те, чим він наповнений, перестаємо дивуватись нашим поразкам і проблемам у повсякденні. Ми починаємо швидше дивуватись перемогам і тому, що ми ще тримаємось на фронті та на плаву як держава. Скоріш за все, цей наш український шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі успадкований від предків. Адже лише загартовані духовно можуть спокійно жити у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, і все ж залишатись українцями!
   Так ми воюємо і не перестаємо дивувати себе і свого ворога. Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми, поки що, програємо вщент. Програємо всім цим ненашим зірковитим індивидам, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати! Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів і тією найманою шоблою, яка на їхні (тобто на наші, вкрадені олігархами) гроші, промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час дати їм гідну відсіч, шановні українці?..
Автор – Євген Дикий