середа, 14 листопада 2018 р.

Наш румунський фронт

Військова агресія РФ проти України за останні 4 роки збудила у наших західних союзників власні загарбницькі бажання. І якщо з мадярами та поляками все зрозуміло, то румуни намагаються дистанціюватись від територіальних претензій нашій країні, обмежившись лише критикою мовної статті нового "Закону про освіту". Та чи такий вже смиренний та передбачуваний наш південно-західний сусід, яким він намагається бути в очах українців?
   Спершу – трохи історії... Румунія як сучасна держава оформилась територіально лише після завершення "Великої Війни" згідно з умовами Версальської мирної угоди. До того часу вона була дрібним королівством на півдні Карпат поміж великих імперій – Австро-Мадярської, Османської та Російської. У 1919 р. за участь у війні на боці переможців з Антанти румуни отримали ласий земельний шмат: Трансільванію (переважно населену мадярами та німцями), Бессарабію (більшість населення якої складали молдовани, українці, гагаузи та болгари) і Буковину (на 90% заселену етнічними українцями). Так на мапі Європи постала Велика Румунія (вона ж România Mare), уряд якої до початку Другої світової війни прагнув чимдуж інтегрувати приєднані землі у нові суспільно-політичні та етнічно-конфесійні реалії.
   Угода між Москвою та Берліном, підписана в серпні 1939 р., істотно підкорегувала румунські кордони (до Мадярщини відійшла Північна і Центральна Трансільванія, а до СССР – Північна Буковина і Бессарабія), проте у суспільстві вже було закарбовано їхню незмінність, яку тодішній уряд країни плекав відновити за будь-якої нагоди. У 1945-му країни-переможці знов винагородили румунів за їхню гнучку позицію, повернувши лише забрані мадярами території, на яких одразу було розпочато політику асиміляції. Комуністична влада Румунії робила все можливе, аби румунізувати у нових межах все населення країни, відкинувши тягар права корінних народів (мадяр-секеїв та українців) на рідну мову та віру. Це далося взнаки лише з ослабленням соцтабору в цілому – у 1989 р. саме трансільванські міста стали центром повстання проти комуністичної диктатури. Оновлена влада повела демократизовану Румунію у ХХІ ст., озброївшись "цінностями" єдиної Європи, не забувши прихопити з минулого проект "România Mare" з відверто шовіністичним забарвленням.
   На сьогодні українсько-румунські відносини знаходяться на паритетних умовах, але доволі швидко може бути загнані у глухий кут агентами Кремля по обидва боку кордону. По-перше, Київ закриває очі на видачу Бухарестом своїх паспортів мешканцям Чернівецької області, ігноруючи чинне законодавство щодо подвійного громадянства. По-друге, румунський уряд всіляко демонструє зневагу до України та її Конституцію, відкрито фінансуючи освітньо-культурні програми задля збільшення відсотка румунськомовних мешканців Буковини (донедавна так діяв і Будапешт на Закарпатті). По-третє, чисельна громада українців Румунії, що компактно проживає на півночі країни, всіляко зазнає утисків від Бухареста – українські школи та бібліотеки зачиняються, а у румунських вишах та гімназіях скорочується кількість годин викладання солов'їної, на користь власне державної мови.
   Активними у процесі румунізації українців є й маргінальні сили правого спрямування. Зокрема позапарламентські, але доволі впливові серед консервативної частини румунського суспільства партії "Noua Dreaptă", "Partidul România Mare" і "Totul pentru Țară", мета яких зводиться до вже загаданого будівництва "Великої Румунії". Звісно, поки триває військова агресія РФ, а Україна зайнята справами порятунку державної самостійності, румунські праві сили розгойдують човна шовінізму та іредентизму, дістаючи з нафталіну мапи міжвоєнного періоду. Вони не тільки закликають буковинських румунів асимілювати співвітчизників-українців, але й вимагають від Києва "повернути" Чернівецьку область у лоно її колишньої власниці. Знайомий сценарій, чи не так?!
   Наш південно-західний сусід, ймовірно надихнувшись безкарністю Москви та Будапешта, почав наголошувати на дискримінації українських румунів, як з боку влади, так і силами націоналістів. А між тим власники паспортів із коронованим золотим орлом вже давно самі перейшли у наступ, пред'являючи претензії українцям Буковини. Весною цього року Герцаївська районна рада, керуючись "благими намірами", підтримала клопотання про перейменування села Петрашівка на Міхорень. Усе для того, аби "відновити історичну справедливість" і догодити Бухаресту, попри те, що аналогічні дії в самій Румунії підпадають під дії карного кодексу. Вірогідно, що антиукраїнські сили такими діями розпалюють міжнаціональну ворожнечу, аби згодом у всьому звинуватити саме українців.
   Маємо нарешті сказати вголос – етнонаціональна політика сучасної Румунії щодо власної меншини за кордоном підриває українську державність. Крім того, вона також далека від декларованого демократизму і радше є свідченням викресленого сприйняття своєї та європейської історії. Румунський курс на легітимацію окупації українських територій вже давно полишив маргінальні кола, міцно осівши у кабінетах урядовців та парламентарів. Як мадяри ідеалізують диктатора Міклоша Горті за його спроби відновити велич корони Святого Іштвана, так і румуни наголошують на справедливому курсі шовініста Іона Антонеску, який придушив не одне українське повстання в Буковині та Бессарабії упродовж 1920-1940-х рр. Тому настав час припинити панькатися і домовлятися з невдоволеними сусідами, аби не опинитись у черговому "трикутнику смерті" поміж хижих і хворих на експансіонізм країн, готових роздерти Україну на шматки.
Автор – Денис Ковальов

субота, 10 листопада 2018 р.

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.
   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.
За матеріалами "DELFI"

вівторок, 6 листопада 2018 р.

Політична шахівниця сучасної Фінляндії

Упродовж останніх 10 місяців ми спостерігаємо небувале зростання популярності правих партій по всьому світу. Показові результати виборів в Італії, Швеції та Бразилії – переконують нас у тому, що настрій громадян у світі жваво правішає на фоні соціально-економічних та міграційних прорахунків лівих урядів. Цікавою у цьому плані є політична ситуація у Фінляндії.
   Ця північно-європейська країна завжди була своєрідним осередком окремішності, як мовно-культурному, так і в суспільно-політичному плані. Звісно, що свій вплив на громадську думку фінляндців упродовж тривалого періоду історії (особливо за часів незалежності!) намагалися здійснити найближчі сусіди – Швеція та Московія. Тому не є дивиною, що лівацтво має у Фінляндії міцний фундамент, через що націоналістичні та консервативні сили радше сидять на лавах опозиції й рідше виступають з позиції влади.
   Скажімо останні парламентські вибори 2015 р. засвідчили відносну полярність фінляндського суспільства. Тоді лідером стала "Партія Центру" (фін. Keskusta), у той час як друге і третє місця посіли націоналісти "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset) та ліберальна "Національна Коаліційна Партія" (фін. Kansallinen Kokoomus) відповідно. Центристи та ліберали пішли вимушено на союз з націоналістами, бо з першого дня роботи парламенту нового скликання опозиційний табір став яскраво червоним і не хотів ділити міністерські портфелі з представниками інших партій.
   Цьогорічний розкол у лавах націоналістів дав лівим силам шанс здобути наступного року безкомпромісну перемогу. "Справжні фіни" позбулися поміркованого членства, котре не тільки займає до сьогодні міністерські крісла, але вже під прапором партії "Синє майбутнє" (фін. Sininen Tulevaisuus), але й всіляко підтримує ліберальну лінію уряду (потурає нелегальній міграції, боронить права ЛГБТ-спільноти тощо). Цей факт засвідчує хибність обраного у 2015-2016 рр. націоналістами шляху – тодішнє партійне керівництво не хотіло псувати відносини з партнерами по коаліції, а тому не виконувало наданих виборцям і рядовому членству обіцянок.
   Єдиним промінням надії були вуличні радикали з-поміж "Північного руху опору" (фін. Pohjoismainen Vastarintaliike), проте вони наразі поза законом. Місяць тому апеляційний суд міста Турку постановив заборонити діяльність та розпустити "Північний рух опору" (на території Фінляндії через пропаганду нацизму та дискримінацію мігрантів. Наразі організація знаходиться у стані переходу в підпілля та просуватиме своє членство до легальних партій, як-то "Справжні фіни", аби відновити справедливість.
   Можна припустити, що фінляндська політична шахівниця стане найгіршим віддзеркаленням виборчих перегонів у сусідній Швеції. Адже на відміну від тамтешніх колег, які упевнено взяли 3-тє місце (мова про партію "Шведські демократи"), фінляндська правиця роз’єднана і наразі не входить навіть у п’ятірку згідно з останніми соцопитуваннями. Тому очевидною є перемога саме лівих сил на виборах у квітні 2019-го, що дозволить сформувати власний уряд послідовникам культурмарксизму вперше з 1999-го!
   Тому не дивуйтесь, якщо саме Фінляндія стане країною, де замість очікуваного повороту вправо ми спостерігатимемо радикальний ухил вліво. Наслідки можуть бути катастрофічними як для громадян цієї північноєвропейської країни, так і для нас з вами. Адже чинна влада буде ставити нам всім у приклад (як вона робить це останні 4 роки) "правильний вибір фінів", тож будьмо уважні!
Автор – Kalev Korpinen

субота, 3 листопада 2018 р.

На межі виживання

Націоналізм — це не бажання загарбати інший народ чи націю! Бо ж націоналізм ніколи не має на меті знищити людину, лише через те, що вона народилася іншою — це все ознаки імперіалізму. А тому, націоналіст хоче підтримувати порядок у своїй країні, серед своїх одноплемінників!
   Так, націоналізм – це імунна система нації, її дух і сила. Відсутність захисту і внутрішнього очищення нашого організму загрожує швидкою смертю – так само і держава! Водночас імперіалізм — це паразит, який живиться на останках вбитих жертв.
   Якщо ви не знали, то імперіаліст не може жити без постійної війни та крові. Така його сутність. Адже, як відомо з біології, кожен паразит бореться проти імунітету, з метою його експлуатації та смерті.
   Ми всі клітини великого імунітету, ми — захисники організму під назвою "Україна" і лише від нас залежить її майбутнє. Не потрібно вважати, що російський імперіалізм — це наша єдина загроза, після якої ми можемо спокійно відпочити. У світі занадто багато вірусів і паразитів, які живуть в сусідніх країнах, що лише і мріють поживитися нашим тілом...
За матеріалами НВР "Правий сектор"

субота, 20 жовтня 2018 р.

Час наслідувати Героїв!

Національна ментальна українська хвороба — не наслідувати Героїв, а просто ними пишатися. Але ж для звільнення Неньки треба Їх наслідувати. Тоді буде результат, адже в справі звільнення Неньки чогось більшість задовольняється лише пошаною.
   Героями не треба просто пишатися — треба робити те, що робили вони. Їхня кров волає про помсту. На місце кожного, що загинув, має прийти двоє нових Героїв, а не сотня тих, хто ними просто пишається.
   Як казав один бойовий друг: тисячі й тисячі українців готові скиглити, складаючи гіркі думи, пісні та вірші, які розривають смутком душу про злого "шоколадного Ірода" і важку долю України. Однак нікому не приходить в голову думка просто повісити того Ірода на стовпі, з якого вночі на Майдані світить лампа на занедбане місце полеглих Героїв Небесної Сотні. Чи може Міносвіти узаконило нововведення в українській мові, викинувши солодке як мед слово "помста"!?

понеділок, 15 жовтня 2018 р.

Демографічний вибух і бразильське волевиявлення

Нещодавно пройшов перший тур виборів президента Бразилії. Ця країна є вельми цікавою для нас. Адже вона є домівкою для 500 тис. українців, які на відміну від діаспори у США та Канаді ще не занурились остаточно в морок лібералізму з усіма його хибами для суспільно-політичного устрою.
   Зауважимо, що Бразилія – найбільша країна Латинської Америки, і у часи наявності в Україні влади з більшою кількістю розуму аніж теперішня, співпраця з нею приносила видимі результати. Наприклад, зведення майданчика для запуску українських ракет "Циклон-4" на космодромі "Алькантара". Або ж переорієнтація бразильської економіки з РФ (у рамках BRICS) на Україну.
   Водночас ситуація останнього десятиліття вселяла тривогу. Адже влада в Бразилії перебувала у руках політиків ліволіберального напряму, які відзначались зокрема активними заходами щодо асиміляції білого населення, що зосереджено на півдні країни. Це здійснювалось шляхом квот у владі для кольорових громадян, а також сприянням переселенню мулатів і метисів з Півночі на відносно білий Південь.
   Нагадаємо, що 95% українців Бразилії мешкає саме у південному штаті Парана. І хоч тиск ліволіберального уряду здійснювався, як не дивно, передовсім проти німецької громади, українці теж страждали від цієї тенденції. Тож досить очікуваним є те, що в першому турі виборів президента Бразилії 46% голосів отримав саме Жаїр Болсонару – політик, якому приписують праворадикальні погляди, що є нащадком німецьких колоністів і дотримується традиційних цінностей.
   Досить цікава демографічна й географічна статистика першого туру бразильських президентських виборів. Перше, що впадає в око, це помітна кореляція між расовим складом і результатами. У штатах, де переважають білі бразильці, результат звісно ж за кандидата, котрий принаймні не прагне їх асимілювати.
   Зауважимо, що "білим" у Бразилії (на відміну від США) вважається той, в кого є хоч крапля крові від корінних народів Європи. Ще чіткіша кореляція з рівнем бідності, який по правді кажучи, в умовах Латинської Америки за дивним збігом обставин майже збігається з расовим поділом! Загалом, можна зробити висновок про те, що в Бразилії все сталось так само, як і на виборах 2016 р. у США: провідну роль відіграли демографія і рівень мобілізації білої меншини.
За матеріалами "Зентропа Україна"

середа, 10 жовтня 2018 р.

Маємо дати відсіч територіальним зазіханням сусідів!

Сьогодні розуми західних українських сусідів зайняті idea fix: на берегах Дунаю послідовники Міклоша Горті мріють про відродження Великої Малярщини; на берегах Вісли нащадки Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського прагнуть повернення так званих "Східних Кресів". Та якщо поляки демонструють свою зневагу до українців лише в плані історії, то мадяри, чиїм патроном нині відверто виступає Кремль, цілком здатні на військову агресії. Консервативний Будапешт, на відміну від ліберального Києва вже давно не цурається крокувати протоптаним шляхом Москви.
   Спершу були гранти для мадярської меншини Закарпаття на бізнес-ініціативи та освіту для молоді, згодом — роздача тисяч закордонних паспортів і участь українських мадярів у виборах західної сусідки, які б узаконювали дії Будапешта на нашій землі. Нині має вкрай несприятливу ситуацію, коли хижий птах-турул з короною Святого Іштвана І на голові та шаблюкою у кігтях готує провокацію для відторгнення Срібної Землі. Ми можемо й далі не помічати, що злочинні наміри мадярської влади та дії її агентів в Ужгороді та Берегові, але події в Криму й на Донбасі за останні 4 роки доводять  зволікання рівноцінне втраті, за яку ми платитимемо кров'ю та безцінним життям кожного українця.
   Коли у березні 1939-го р. мадярські гонведи, отримавши carte blanche від Адольфа Гітлера, посунули на незалежну Карпатську Україну, тільки свідомі патріоти стали на захист молодої держави. Гаранти самостійності та безпеки, серед яких був і Третій Райх, закрили очі на злочини окупантів. Тому, шановні читачі, не маймо сумнівів, коли сьогодні уряд Віктора Орбана прагне повторити тріумф своїх попередників-гортистів, західні партнери Києва (у першу чергу Брюссель, Париж і Берлін) стануть на наш бік в обороні закарпатської землі від зазіхань сусіда.
   Якою б не була круговерть історії, але Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення. Договори по лінії Євросоюзу і NATO не врятують Неньку від пазурів оскаженілого паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, які рішення може прийняти праворадикальний мадярський уряд: повторити московський сценарій, чи вдатись до тиску на українську владу з метою поступового витіснення українців з їх етнічної землі. А тому, будьмо уважні й готуймося до оборони українського Закарпаття!
Автор — Данило Катраник

пʼятниця, 5 жовтня 2018 р.

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.
   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.
   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.
   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.
За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

понеділок, 1 жовтня 2018 р.

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.
   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.
   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.
   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.
   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.
   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

пʼятниця, 21 вересня 2018 р.

Декомунізація наших осель

Сьогодні до уваги читачів пропонуємо думку про те, як українцям позбутися осоружних бетонних коробок-осель, зведених на швидку руку в добу більшовицької окупації. Адже після підняття економіки та розбудови середнього класу, в оновленій Українській Державі необхідно буде розробити план з ліквідації будинків-коробок. Хрущівки та новобудови доби Кучми-Порошенка мають піти на смітник історії!
   Для тих, хто читає нас уперше, наголосимо, що від природи індивідуалістична (у розумних межах) українська душа похована під залізобетоном цих безликих, сірих, брутальних блокових споруд. Вони вганяють у меланхолію і депресію; ця так би мовити естетика виливається у нашу щоденну етику. Необхідно покласти цьому край!
   Як уже було сказано, для початку нам потрібен значний відсоток середнього класу, а не як зараз. Середній клас схильний до самостійності, а отже надає перевагу приватному житлу. Скажімо, білий середній клас у США живе у передмістях, залишаючи міста-гадючники для кольорових і люмпенів. У цьому питанні не обійтись без державного втручання. Потрібні масштабні державні програми, наприклад: якщо ти віддаєш свою квартиру у бетоноблоці державі (а не продаєш комусь), то отримуєш мега-знижку на земельний наділ.
   Занадто вперта державна машина буде переселяти ж примусово. Українці вже проходили аналогічний процес у 1920-1970-х рр. Пусті бетоноблоки будуть зноситись, а згодом земля буде приватизована, і на її місці підприємці збудують щось корисне і красиве (будуть обмеження на архітектурні стилі). Завдання непросте, багато підводних каменів, шляхів вирішення теж можна придумати багато, значні фінансові труднощі вкупі, але ми переконані в одному: воно того варте. І рано чи пізно ми маємо за це взятися.
   Ми не лібертаріанці, не соціалісти! Нас не турбують права власності у таких питаннях, як і кількість витрачених на це коштів і тимчасові незручності. Адже ми вкладаємо у довготривалу перспективу — здоров'я нашої нації. І не знехтуємо заради цього зрівняти із землею 90% деяких міст, зокрема й тих, що досі шрамом "червоної чуми" паплюжать дух вільної Української Держави.
За матеріалами "Правого Гетьманату"

субота, 15 вересня 2018 р.

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News"що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань"arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».
   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...
   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 11 вересня 2018 р.

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.
   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.
   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.
  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.
   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.
   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.
   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.
За матеріалами "Традиції і Порядку"

пʼятниця, 7 вересня 2018 р.

Фінська школа: чому замовчують недоліки?

Під очільництвом Лілії Гриневич відбувся перегляд освітньої програми в цілому – від садочків до вишів. Замість поглиблення знань із їхнім практичним застосуванням (біологічні та хімічні досліди, екскурсії у музеї тощо) чиновники Міносвіти продовжують планомірно ґвалтувати дітей поверхневістю "заради галочки" та чергового гранту від західних партнерів. Не варто забувати, що з виділених західними партнерами на реформу освіти 6 млн. євро, за призначенням підуть лише 2 млн. євро, бо решта – це оплата консультаційних послуг тих, хто напоумив здійснити докорінні зміни в  українському шкільному навчанні.
   За останній рік фахівці та експерти у галузі освіти напророкували Україні цілу торбу змін, які профільне міністерство запозичить у Фінляндії для покращення шкільного та університетського навчання. Адже як відомо, ця північноєвропейська країна – флагман сучасної системи освіти за рейтингом "Economist Intelligence Unit". Та чи все так райдужно, як розповідають експерти з  екранів телевізорів українцям?..
   Відповідаючи на це питання, ми виділимо кілька аспектів. По-перше, перехід від традиційної до сучасної освіти відбувся наприкінці 1960-х рр., на хвилі, спричиненої підйомом лівих ідей і поширенням так званого єврокомунізму, запозиченого у сусідній Швеції вже у середині 1970-х рр. По-друге, криза консервативної ідеології на тлі самоліквідації соцтабору та поява ліволіберального Євросоюзу на початку 1990-х рр. дали нове дихання деструктивним теоріям про ґендерне виховання дітей з раннього шкільного віку. Ну, і по-третє, на фоні заміни справжніх дисциплін хворобливими теоріями про рівність і мультикультуралізм, відбулось їхнє істотне розмивання та падіння рівня знань серед дітей старшого шкільного віку.
   У цілому реформа освіти у Фінляндії підмінила акцент у навчанні – необхідність вивчати скажімо математику зникла, поступившись місцем роботизованій техніці. Таким чином, пристосувавшись до нових вимог трудового життя мінливої сучасності. Звісно, що практики стало більше, але теорія все ж основа знань, якою не варто нехтувати.
   Що змінилось за останні півсторіччя у фінляндській системі освіти? – Учні початкової та середньої школи зрідка роблять домашнє завдання, а їхні знання не оцінюються зовсім. Крім того, вчителі проводять з дітьми тільки 4 години на день, решту часу присвячують професійному вдосконаленню, зокрема й в обов’язкових гуртках толерантності та мультикультурної рівності. Засилля різного роду ґендерних дисциплін призвело до зменшення математичного мислення у суспільстві, яке ще до початку 2000-х рр. стояло в авангарді глобального технологічного прориву (міжнародне дослідження "Trends in International Mathematics & Science Study" показує, що математичні навички фінських школярів погіршилися у рази з показниками 10-річної давнини).
   Водночас, у міністерстві освіти Фінляндії вважають, що вже за кілька років загальноосвітні школи все частіше будуть частиною багатофункціональних центрів. А будь-який зв'язок з минулим (тобто традиційною системою освіти) залишиться у підручниках історії та педагогіки. Передбачено, що школи стануть освітніми комплексами для гуманітарного обслуговування не тільки школярів, але й інших мешканців того населеного пункту, в якому вони розташовані.
   Саме ці важливі недоліки фінської школи свідомо ігнорують, або ж навмисно приховують від українців, так звані експерти та чиновники Міносвіти. Цілком зрозуміло, що відхід від традиційного навчання з комплексом усталених дисциплін та заміною їх девіантним вченням про "gender" – це програмоване знищення відсотка освіченості нації. І технологічний прорив, який неминуче впливає на українське суспільство, потребує не вигадок хворих шаленців, а покращення стану шкільної та університетської інфраструктури з гарантованим працевлаштуванням випускників за своїм фахом.
Автор – Данило Катраник

понеділок, 3 вересня 2018 р.

Активісти не мішень!

Всі ми пам'ятаємо 2013-й рік. Тоді  пси режиму Януковича здійснили понад 20 нападів з кастетами на активістів націоналістичної організації "С14". Хто нападав?  Достеменно відомо, що це були перевдягнені у цивільне представники так званої правоохоронної системи.
   Минуло 4 роки. Революція. Війна. Реформи. Багато, що змінилось у країні. Тодішні активісти  стали військовими, вчорашні діти підросли та стали на їх місце, захищаючи від беззаконня вулиці українських міст...
   На дворі — 2018-й рік. І, що ж ми бачимо? А бачимо ті самі методи, які застосовували проти патріотів міліціянти та розформований "Беркут". Напади на активістів з ножами, травматичною зброєю, кислотою. Постійні залякування та справжній мусорський терор, який не цурається використовувати проти народу тітушок. Досить, активісти — не мішень! Час зупинити це поліцейське свавілля, яке перейшло червону лінію.
За матеріалами "C14"

понеділок, 20 серпня 2018 р.

Військовий парад як вияв здорового мілітаризму

Майдан. Музиканти у піксельці п'ють каву і курять, розмістивши інструменти на парапетах. Хлопці у розгрузках та нових беретах їдять у фастфудах. Простір дороги заполонила урочиста сцена. Спекотний день репетиції параду. Приємний пейзаж.
   Та й парад до Дня Незалежності це приємно. Більше того гарно. Здоровий державний мілітаризм. Чиста техніка, яка пізнала або скоро пізнає бойову багнюку. Дійсно бойові прапори частин.
   Що святкувати, коли триває війна? — Принаймні те, що українська армія не переходить Збруч, а знаходиться за тридцять кілометрів від кордону. Та й треба більше святкувань, бо якось дістала ця українська вічна незадоволеність. Тому парад — це круто!

середа, 15 серпня 2018 р.

Фашизм – шлях відчайдухів-романтиків

Йшов 1807-й рік. Битва при Ейлау. Один із наполеонівських кавалеристів-офіцерів, побачив, що його підлеглі пригинають голову під ворожими кулями і не так вже й сильно рвуться у наступ. Він не розгубився і вигукнув: «Вище голови! Це кулі, а не випорожнення!». Інший офіцер наполеонівської армії якось влучно сказав: «Гусар, який не помирає до тридцяти – лайно, а не гусар». Сам Наполеон І Бонапарт помер у тридцять чотири. Чому? Відповідь проста: вінн, як і його армія – були фашистами.
   Так-так, вам не здалося. Фашизм початку ХІХ-го ст. кликав у далекі військові походи відчайдухів-романтиків, провідником яких і був Наполеон. Поет-декадант Шарль Бодлер описав ті часи, як "останній зліт героїки на фоні загального занепаду". Виявилося, що не останній. Останнім був фашизм, народжений в післявоєнній Італії.
   Політологія розглядає два можливих визначення фашизма. Перше – це спадщина італійських фронтовиків і футуристів, втілена зусиллями Беніто Муссоліні. Іншими словами, фашизм – це автентичний італійський фашизм. Друге визначення з’явилося дещо пізніше – у другій половині ХХ ст.. Коли почали розбиратися в подіях першої половини – середини ХХ ст., виявилося, що багато режимів мали спільні ознаки. Найцікавіше те, що різні інтелектуали в різних місцях планети прийшли до схожого визначення. Скажімо, у США з’явилася така звана "Школа нового консенсусу", яка, мабуть, одна з перших сказала, що фашизм – це набагато більше за Італію.
   Проте, світ складніший за політологію, і явища в ньому, часто не можна виразити науковим детермінізмом. Цікаво його вивчати зі слів тих людей, які безпосередньо брали участь в подіях, зі слів самих фашистів. Наприклад, зі слів секретаря Ернста Юнґера – Арміна Мьоллера, який є автором невеликої статті "Фашистський стиль". Останній дає настільки чудове визначення цьому явищу, що, неволею, відразу самому хочеться стати фашистом. Він говорить: «Фашизм – це стиль життя». Армін Мьоллер висловлює надзвичайно важливу думку – фашисти знаходили спільну мову не за рахунок спільних ідей, а через спільні форми, себто спільний стиль. Саме тому італійський фашизм симпатизував іспанським фалангістам. Армін Мьоллер одним махом об’єднав всіх правих радикалів, назвавши всіх фашистами! Представників, нині популярної серед традиціоналістів, Консервативної Революції, він так само назвав фашистами.
   Якщо ж намагатися окреслити ці "фашистські форми", то ми отримаємо культурну парадигму, близьку до людину воїна авраамічної традиції, або, скажімо японського самурая. Буття-до-смерті Мартіна Гайдеґґера є основним стовпом фашизма Арміна Мьоллера. Неважливо, чи помреш ти під час Хрестового походу, або Джихаду, важливо взяти участь. Неважливо, чи може виконати самурай наказ сьоґуна, чи ні – важливо його виконувати. Найбільшу цінність представляє не наслідок, не профіт, отриманий від дії, а сама дія. Дія – це художній акт, фашист – це актор життя.
   Культ смерті, що присутній в кожному фашистському русі, є кульмінацією вистави. Фашистська смерть має бути здійснена як вчинок. Від того – культ героя, притаманний правим, і культ війни, де це герой може народитися. Чи, наприклад, революція, де людина може перетворитися в героя, або мученика, що, в принципі, в даному випадку те саме. Мова йде до того, що фашизм – це трохи ширше за міжвоєнний період, за партію, за політичні погляди.
   У другій половині ХХ ст. в СССР жив такий собі музикант Сергєй Курьохін. Під час одного інтерв’ю у нього запитали, що він думає про фашизм, на що музикант відповів: «К вопросу о фашизме... "Фашизм" присутствует во всех явлениях культуры. Можно рассматривать любое явление как "начинающийся фашизм", "задавленный фашизм", "явный фашизм", "фашизм, отрицающий фашизм "и пр. Все имеет в себе зародыш "фашизма". А под фашизмом в чистом виде я понимаю романтизм. Если доводить романтизм до логического конца, он приводит к фашизму. Если вы романтик по ощущениям — вы должны обязательно остановиться. Иначе будете фашистом. Либо следовать до конца и становиться фашистом, либо отрицать романтизм».
   У сучасного культуролога з Москви, Бориса Хазанова, є стаття, присвячена діяльності Ернста Юнґера. У ній автор виокремлює окремий тип людей, представників якого неможливо поєднати воєдино, але, разом з тим, стає зрозуміло, що всі вони чимось схожі. Для прикладу, Ернст Юнґер, П’єр Дрійо ля Рошель, Юкіо Мішіма, Антуан де Сент-Екзюпері. Політичні погляди різні, світогляд різний, але стиль – один і той самий! Це, свого роду, культурний фашизм. Німець Юнґер, до речі, з усіх перелічених осіб, єдиний, хто помер від старості; француз Дрійо ля Рошель застрелився; японець Мішіма зробив харакірі; а Сент-Екзюпері розбився на літаку в пустелі... І хіба всі вони не романтики? Хіба всі вони не заперечили "реальність" в ім'я якихось, навіть їм до кінця незрозумілих, ірраціональних речей? Залізні люди, "практичні мрійники", титани духу, які змінювали світ.
   Фашизм  це насправді про містику, про таємницю, про мрію. Про щось таке, що складно описати. Хоча може ми й помиляємось. Може фашизм  це партія, корпоративізм і нудний для обивателя націоналізм. Зрештою, ми намагалися не переказати статті, а поділитися домислами, міркуваннями, рефлексіями... У будь-якому випадку, краще самі прочитайте.
За матеріалами "Справжньої Окраїни"

пʼятниця, 10 серпня 2018 р.

Вклонитися Маннергейму, вибачитися перед фінами

Війна — справа мужніх і хоробрих, чиї серця сповнені прагненням справедливості. Але часи невблаганно змінюються, диктуючи нові правила, які створили люди, що і дня не нюхали пороху, мерзлого ґрунту та гнилої плоті. Тож благородний похід в ім'я високих ідеалів, оспіваний трубадурами та кобзарями, став надбанням підручників з історії, поступившись місцем антигуманній агресії задля матеріальної наживи.
   Ймовірно, що так розмірковував і фінляндський маршал, регент і президент вільної держави Суомі — Карл-Ґустаф-Еміль Маннергейм. Він наголошував, що нова (сучасна) доба приносить з собою нові обов'язки, але, як і раніше, всі основні питання людства вирішуються залізом та кров'ю. Ореол героїзму та святості ще довго буде супроводжувати цю постать сучасної історії Фінляндії, постать захисника державної незалежності.
   Саме з метою вклонитися маршалу Маннергейму та звернутися до фінської нації, у Гельсінкі завітав речник "Правого сектору" та директор видавництва "Zалізний тато" — Дмитро Савченко. Він, як персона відома у націоналістичному русі, від імені українців вибачився перед народом Фінляндії за участь наших пращурів у Зимовій Війні (30.ХІ.1939-13.ІІІ.1940) на боці агресора  армії СССР. Звернення було зроблено 26 липня цього року на могилі фінляндського маршала.
Звернення Дмитра Савченка до фінської нації
   Вчинок речника "Правого сектору" сміливо можна прирівняти до дипломатичного кроку окремо взятої людини, яка не дивлячись на політичну ситуацію у Європі, встановлює мости між дружніми Україні державами. І це не дивно, адже постать Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма для Фінляндії завжди актуальна так само, як для нашої країни постать гетьмана Павла Скоропадського. Тож попри будь-які спроби москалів розсварити наші вільні нації, ми не зупинимось на досягнутому, продовжуючи справу славних попередників.
Автор — Денис Ковальов

неділя, 5 серпня 2018 р.

Права пост-людини

Ідеологія так званих "прав людини" на ділі захищає всі відозміни людських індивідів до рівня в якому вже важко зауважити риси властиві людині. Людям властивий поділ на дві статі; людям властиво належами до спільнот за ознакою раси, етносу та релігії; людям властиві емоції та дії, зокрема такі які розглядаються толератними моралістами як насильство (не говоримо добре це чи погано, така вже природа людей); людям властиво вигадувати, брехати чи надихатись прекрасним; людям, як й іншим живим істотам, властивий інстинкт захищати свій життєвий простір...
   Ідеологія так званих "прав людини" захищає індивіда у відриві від його раси, етносу, культурного тла, релігії, тепер вже й статі. Змінювати релігію вже можна, можна навіть почути, що в кожного вона індивідуальна. Можна виявляється змінювати національність (хоча б у "цивільному" сенсі пов'язаному з поняттям громадянства). Якщо ці фундаментальні приналежності дозволено змінювати, "прогрес" приніс подальші "покращення" — зміну статі. Це вже удар не тільки по "духовній" складовій людської сутності, а й по біологічній!
   Так, процес видається абсурдним, якщо не оминути нову (псевдо)філософію розкручувану глобалістами: мова йде про трансгуманізм! Тобто проголошення людини не вінцем творіння/еволюції, але лише ланкою, яку слід подолати та переступити на шляху до пост-людини "покращеної" винаходами науки та техніки (штучний інтелект, генні модифікації тощо). До речі, релігію було оголошено перешкодою до такого "світлого майбутнього" самим автором терміну "трансгуманізм" Джуліаном Гакслі, що і пояснює антирелігійну істерію лібералів та їх позашлюбних дітей з усього лівого спектру.
   На справді йдеться про штучне проектування пост-людини як ідеального споживача та виробника, який не буде ані любити, ані ненавидіти, ані проявляти агресії, ані вірити в Бога, не матиме емоцій, не брехатиме, а головне справно платитиме податки. Цю рису біоробота-постлюдини було названо чи не найвижливішою його корисною рисою на з'їзді філософів та економістів в Амсетрдамі, який відбувся весною 2018 р. за участі таких знакових постатей постмодерної філософії як Петер Слотердейк та Славой Жіжек. Транс-люди будуть звісно ж позбавлені статі та сексуальності, адже ці дві ознаки "старих" людей (ну таких як у кривавому Середньовіччі) заважають економіці (і звісно породжують сексуальні домагання на робочому місці).
   Пост-люди не матимуть статі, а тому менеджер буде працювати. Дивлячись на пики активістів рухів на захист статевих збоченців, розумієш, що ці пророцтва цілком реальні. Народження дітей заміниться на їх вирощення в лабораторних умовах і з генетикою потрібною для глобального естеблішменту, хоч звісно спершу споживачам розповідатимуть, що генетична модифікація їх дітей це просто ще один спосіб уникнути можливих хвороб, і так далі, і тому подібне... Люди з генами страуса, щоб швидше бігати, чи очима протезами, щоб далі бачити цілком вписуються в ще одне явище  трансабільності, тобто свідомого самокаліцтва, що дає змогу до того здоровим людям встановлювати собі протези.
   По суті модифікація організму технічними пристроями за задумом глобалістів має стати прийнятним явищем, що перетворює людину, чи то пак симбіоз людини й машини, в засіб виробництва вже в буквальному сенсі. І цей широкий відступ від заявленої теми статті потрібен був для того щоб описати весь ряд запланованих перетворень зі знищення людськості. Ось далеко не повний перелік: атеїзм, антирасизм, масова міграція та змішання рас та етносів, ГМО, зрощення фарма-корпорацій та виробників харчів, пропаганда змін статі та статевої орієнтації тощо. Ідеологія прав людини є лишень юридичною обгорткою для забезпечення цих процесів та майбутнього урегулювання пост-людського суспільства напівлюдей-напівроботів без віри, етносу, раси, статі та інших людських "недоліків"! Ідеальних рабів глобального капіталу, як "заповідав" Джордж Орвелл.
За матеріалами "Зентропа Україна"

середа, 1 серпня 2018 р.

Соборній Україній — автокефальну Церкву!

Московія мріє нас знищити! Америка забрала в нас зброю! Європа хоче нашої капітуляції! Так, усі наші сусіди бажають наших територій. А Україна дедалі більше нагадує обложену фортецю, стіни якої доводиться захищати від ворога ззовні й від ворога зсередини. І внутрішній бік стін загрожений страшніше ніж зовнішній.
   Власне, цим Україна дуже нагадує Церкву. А найпаче тим, що списки ворогів майже збігаються. Бо ж у Церкві багато щурів, багато лицемірів. І ось тим Церква теж нагадує Україну. Адже Церква попри те існує дві тисячі років й, хоч би що там сталося, існуватиме до кінця світу. Бо віра перемагає все.
   Українці переважно сумніваються в тому, чи виживе Україна вже в найближчі часи. Бо зневіра вбиває все! Українці мають навчитися вірі. Церква — єдине місце в світі де цьому вчать професійно. Amen.