субота, 22 грудня 2018 р.

Доленосний грудень 1918-го

Так склалося, що в історії України та Фінляндії доволі багато аналогій. Особливо яскраво вони прослідковуються з середини ХІХ-го ст. до середини ХХ-го. Звісно, що за останні 5 років всі, кому не лінь, порівнювали державницький шлях Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма і Павла Скоропадського, проте нас цікавить зовсім інше порівняння.
   От скажімо, чим цікава для обох наших держав дата 14 грудня 1918-го р.? – Звісно, що у цей день останній Гетьман поступився владою Директорії УНР, яку та відібрала у Павла Скоропадського напередодні у братовбивчому бою під Мотовилівкою. Сумні події наступного дворіччя всім відомі...
   А от щодо некоронованого фінляндського короля Вяйньо І (повне ім'я якого – Фрідріх-Карл-Людвіґ-Константін Гессен-Кассель-Румпенгаймський), то йому не пощастило навіть відвідати країну, чий парламент покликав правити у колишній автономії держави Романових. Родич німецького імператора Вільгельма ІІ зрікся трону, жодного дня не пожалкувавши про свій вчинок. Але фінляндські монархічні кола, як і їхні опоненти націоналісти, продовжували плекати ідею Великої Фінляндії під владою сильної руки з прусською виправкою.
   Кожен з них по своєму бачив майбутнє, але обоє визнавали патронат Берліна, який вже втратив свою велич. Скоропадський мав намір розбудовувати дідичну монархію в Соборній Україні, а Вяйньо І хотів бути впливовішою фігурою у суспільно-політичному житті Фінляндії за ту, що йому пропонували депутати Едускунти. Дві країни, дві долі – такі різні, але водночас доволі схожі.
   Маємо пам'ятати цю сторінку історії!

субота, 15 грудня 2018 р.

Чим здивує нова націоналістична партія у Фінляндії?

Цього тижня у Фінляндії була зареєстрована нова партія з правого табору. За повідомленнями місцевих ЗМІ, партійний реєстр міністерства юстиції Фінляндської Республіки поповнила сила євроскептиків і націоналістів — "Фінський народ у першу чергу" (від фін. Suomen Kansa Ensin). Наголосимо, що представники даної організації прагнуть залишити Євросоюз і домагаються депортації нелегальних мігрантів з країн Азії та Африки.
   То які першочергові завдання ставить перед собою нова націоналістична партія?  По-перше, захист інтересів фінського народу. По-друге, проведення всенародного волевиявлення щодо виходу Фінляндії з ЄС (так званий "Fixit"). По-третє, відмова від євро і повернення до національної валюти (фінської марки). По-четверте, закріплення на законодавчому рівні позаблокового статусу країни  неприєднання Фінляндії до військових блоків, а також посилення власної оборони та державних кордонів.
   Партійний лідер Марко де Віт був одним з ініціаторів демонстрації проти нелегальних мігрантів у містах Фінляндії. До слова, намети організації під гаслом "Suomi Ensin!" досі стоять поблизу головного залізничного вокзалу у Гельсінкі та розповсюджують агітацію про наслідки міграційної кризи для країн Балто-Скандинавського регіону. Чи стане нова політична сила євроскептиків конкурентом для "Справжніх фінів" (найбільша націоналістична партія у країні) сказати важко, адже за останні рік правий табір у Фінляндії пережив ідеологічний розкол і досі відчуває нестачу членства у власних лавах через маргіналізацію традиційного націоналізму.
За матеріалами "Фонтанка"

середа, 12 грудня 2018 р.

Творчість замість споживання

Якщо найближчим часом і гряде якийсь кінець світу, то тільки той, який самі ж люди й організовують. Причому аж ніяк не за допомогою техногенних катастроф, антропологічного впливу на навколишнє середовище або ще чогось. Бо все вище перелічене є тільки наслідком.
   У першу чергу, людина "зітре себе з лиця землі", остаточно переставши відрізнятися на її тлі, а потім і зовсім загинувши. Тобто, існує біологічне життя — але це лише забезпечення існування (ще без мети), а сфера духу — це власне зміст життя. При цьому дух окремої людини невіддільний від духу всієї Nації, бо якщо він по-справжньому сильний і великий, він завжди прагне до творчості (це і є його основна відмінна риса).
   Що таке творчість? — То є створення свого світу (хоча б у межах окремої держави), на благо якого кожен діє по-своєму, але кожен творить якусь його частину. Об'єднані спільною волею та керовані людьми з найбільш глобальним мисленням (хоча відповідальність за те, що відбувається в країні повинен усвідомлювати кожен). Представники ж Nації незалежно йдуть своїм самобутнім шляхом, наближаючись до своїх вищих ідеалів!
   Сьогодні ж ми спостерігаємо строго протилежне: біологічне життя залишилося, але не більше. Життя у вузькому, маленькому світі, серед своїх особистих примітивних потреб і без жодної мети зводиться в ранг норми. Особистість стає все дрібніше і дрібніше, а потреб для натовпу винаходять все більше і більше.
   І начебто у багатьох і є все для "гідного життя", а за рамки порожнього існування вийти вони все одно не можуть. Тому що володіють всім, крім цінностей, ідеалів та творчого духу. На зміну творінню прийшло тотальне споживання, що затягує людей і робить їх слухняним знаряддям у чиїхось руках (причому, в руках тих, у кого вищих цілей також немає), а суспільство споживання приречене, причому як в духовному, так і в кінцевому підсумку і в фізичному сенсі, однак поки панує саме воно.

пʼятниця, 7 грудня 2018 р.

Замість вітчизняних електровозів заокеанський мотлох

З легкої руки уряду Україна втрачає черговий промисловий гігант, який постачав залізниці високоякісні локомотиви. Кабінет міністрів не знайшов бюджетних коштів, аби врятувати від приватизації за безцінь стратегічне держпідприємство НВК "Електровозобудування" (більш відомий як ДЕВЗ), що у Січеславі. Тепер сотні працівників можуть опинитися на вулиці, а завод, який колись працював на оборону України, може бути знищений вже новими власниками.
   На сьогодні відомо, що урядовці мають передати ДЕВЗ в управління Фонду державного майна України, після чого вже наступного року підприємство буде виставлено на продаж через систему "ProZorro". Цікаво, що мотивацією для такого кроку, на думку чиновників КабМіну, є збитковість стратегічного заводу, який за останні кілька років не випустив жодного локомотива. І це не дивно, адже з приходом до влади клану Януковича у січні 2010 р., промислові об'єкти Придніпров'я мали або перейти у власність найближчого оточення тодішньої влади, або збанкрутіти, що й сталося із ДЕВЗ.
   А між тим, промисловий гігант від самого свого заснування працював на оборонну промисловість. Як зазначають працівники НВК "Електровозобудування", у 1980-1990-х рр. завод випускав військову продукцію, а для прикриття — тягові агрегати, шахтні електровози, автомотриси. На початку 2000-х рр. ДЕВЗ співпрацює з німецькою фірмою "Siemens", їхнім спільним дітищем став сучасний вітчизняний електровоз ДС-3, який теперішня влада замінює на більш дешевий американський тепловоз TE33A-Evolution від "General Electric".
   На нашу думку, занепад, що охопив важливий стратегічний завод у Січеславі, на пряму пов'язаний зі зміною влади в Україні, якій вигідно ліквідувати його. По-перше, після світової економічної кризи 2008-2009 рр. "Укрзалізниця" перестала закуповувати електровози, обравши замість ДЕВЗ своїм головним постачальником російський НЕВЗ (аналогічне підприємство у Новочеркаську). А по-друге, з грудня 2011 р. до серпня 2018 р. у керівництві НВК "Електровозобудування" змінилося 6 директорів, кожен з яких був членом "Партії регіонів" і упродовж своєї каденції займався виключно власним збагаченням коштом скорочення працівників та корупційних схем.
За матеріалами "Дніпроград"

субота, 1 грудня 2018 р.

Нащадки Бісмарка воліють "сильної руки"

Політична криза у Німеччині на фоні останніх місцевих виборів може суттєво змінити ситуацію у країні, де останні 14 років керує пані Анґела Меркель. Особливо гострим питанням, що не один рік поляризує німецьке суспільство, є прийняття урядом ФРН мільйонів мігрантів з мусульманських країн Азії та Африки. Адже не секрет, що так звані біженці принесли у Німеччину етнічну злочинність та масові вуличні зґвалтування, які корінні мешканці хочуть побороти "сильною рукою" повернувшись до правої диктатури.
   Останні дослідження, результати яких нещодавно опублікував Університет Ляйпциґу, доводять, що 70% опитаних німців висловилися на користь обмеження власних конституційних прав, аби зупинити міграційну кризу та соціальну нестабільність, викликаною нелегалами. Причому запровадженню диктатури на чолі з відвертим націоналістом чи патріотично налаштованим представником генералітету будуть радіти 40% опитаних зі Східної Німеччини (колишня НДР), у той час як із Західної — всього 21%. У цілому більшість учасників дослідження (66% від усіх опитаних) погодилися замінити чинну парламентську демократію на жорсткіший політичний устрій з метою порятунку не тільки ФРН, а й всієї Європи від навали мусульман.
   Варто наголосити, що така розбіжність у поглядах мешканців, скажімо того ж Ляйпциґу і Дюссельдорфу є закономірністю. Адже не секрет, що федеральний уряд об'єднаної Німеччини упродовж останніх 30 років замість цементування нації провадив політику мультикультуралізму та асиміляції корінного населення з мусульманськими мігрантами. Підкреслимо, що і Ґергард Шрьодер, і його наступниця у кріслі німецького канцлера Анґела Меркель створили вкрай полярне суспільство, що досі не вилікувалось від багаторічного поділу на Східну (соціалістичну) і Західну (ліберальну) Німеччину, яку добивають нелегали та  замовні статті у підконтрольних великому капіталу ЗМІ.
   У підсумку серед нащадків Бісмарка, Гінденбурґа й Аденауера виникають цілком адекватні, але водночас доволі радикалі настрої, які вони воліють проектувати на події 85-річної давнини. Мусульмани з Азії та Африки, котрих захищають ЗМІ та ліволіберали, є найсерйознішим викликом для німецького суспільства з часів Другої світової війни. Втрата ж довіри та легітимності низки громадянських інституцій (як органи самоврядування, поліція, благодійні організації тощо) та суспільно-політичної еліти, на нашу думку, є ключовим фактором успіху правих сил.
   На нашу думку, вище наведена ситуація може бути загрозливою для чинного порядку речей не тільки у Німеччині, але й у Європі в цілому. По-перше, майже третина німецького суспільства у тій чи іншій формі поділяє праві погляди (націоналізм, консерватизм, неонацизм), тому завтрашні потенційні виборці без краплі сумнівів приведуть до влади лиш тих, хто запевнить їх у викоріненні міграційної хвороби, навіть якщо це будуть будівничі нової диктатури. А по-друге, зашкарублість усталеної парламентської системи, яку представляють найбільші партії (ХДС/ХСС, Ліві, СДПН, Зелені), на правду знищує німецьку державність зсередини, бо ігнорує деструктивну діяльність культурмакрсистів, ЛГБТ-спільноти й великої мусульманської громади, тому пересічні громадяни вкотре шукають порятунку у правих ідеологіях, воліючи "сильної руки".
Автор — Данило Катраник

субота, 17 листопада 2018 р.

Василь Рябоконь — рятівник Кубані

Василь Рябоконь — офіцер Полтавського полку, що на початку ХХ ст. дислокувався на Південному Кавказі. Ця постать маловідома сучасній Україні. А між тим, Василь Рябоконь був народним месником Кубані, який вів боротьбу з московськими окупантами до 1924 р.
   У розпал Перших визвольних змагань він став символом боротьби, а ім'я "Рябоконівця" стало прозивним і страхітливим для більшовиків. Кубанці навпаки були гордими носіями цього почесного звання. Бо згодом ще багато років горді українці Кубані, плюючи в обличчя совєцьким катам, говорили: "Рябоконя на вас нема оце".
   Свою службу Василь Рябоконь почав у Полтавському полку в Тифлісі (нині — Тбілісі). У 1918 р. повернувся у рідні місця, був членом Лебединської ради, однак через розбіжності з більшовиками одразу після приходу білогвардійців прилучився до їхнього руху. Згодом він був зарахований у Другій Уманський полк.
   На початку 1920 р. червоні комісари зайняли рідні місця кубанського месника і вбили його батьків. Сам Василь Рябокінь переховувався до приходу врангелівського десанту — у серпні 1920 р. командування Збройних Сил Півдня Росії передало затятому борцю з більшовизмом 3-ю сотню полку "Порятунок Кубані" полковника Сергія Скакуна. У 1920-1925 рр. рештки цього формування діяли як повстанська група, здійснюючи нальоти на хутори та знищуючи червоних активістів — восени 1925 р. Василь Рябокінь потрапив у пастку чекістів, його загін був розгромлений, а сам кубанський месник згодом  був засуджений і розстріляний.
За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

середа, 14 листопада 2018 р.

Наш румунський фронт

Військова агресія РФ проти України за останні 4 роки збудила у наших західних союзників власні загарбницькі бажання. І якщо з мадярами та поляками все зрозуміло, то румуни намагаються дистанціюватись від територіальних претензій нашій країні, обмежившись лише критикою мовної статті нового "Закону про освіту". Та чи такий вже смиренний та передбачуваний наш південно-західний сусід, яким він намагається бути в очах українців?
   Спершу – трохи історії... Румунія як сучасна держава оформилась територіально лише після завершення "Великої Війни" згідно з умовами Версальської мирної угоди. До того часу вона була дрібним королівством на півдні Карпат поміж великих імперій – Австро-Мадярської, Османської та Російської. У 1919 р. за участь у війні на боці переможців з Антанти румуни отримали ласий земельний шмат: Трансільванію (переважно населену мадярами та німцями), Бессарабію (більшість населення якої складали молдовани, українці, гагаузи та болгари) і Буковину (на 90% заселену етнічними українцями). Так на мапі Європи постала Велика Румунія (вона ж România Mare), уряд якої до початку Другої світової війни прагнув чимдуж інтегрувати приєднані землі у нові суспільно-політичні та етнічно-конфесійні реалії.
   Угода між Москвою та Берліном, підписана в серпні 1939 р., істотно підкорегувала румунські кордони (до Мадярщини відійшла Північна і Центральна Трансільванія, а до СССР – Північна Буковина і Бессарабія), проте у суспільстві вже було закарбовано їхню незмінність, яку тодішній уряд країни плекав відновити за будь-якої нагоди. У 1945-му країни-переможці знов винагородили румунів за їхню гнучку позицію, повернувши лише забрані мадярами території, на яких одразу було розпочато політику асиміляції. Комуністична влада Румунії робила все можливе, аби румунізувати у нових межах все населення країни, відкинувши тягар права корінних народів (мадяр-секеїв та українців) на рідну мову та віру. Це далося взнаки лише з ослабленням соцтабору в цілому – у 1989 р. саме трансільванські міста стали центром повстання проти комуністичної диктатури. Оновлена влада повела демократизовану Румунію у ХХІ ст., озброївшись "цінностями" єдиної Європи, не забувши прихопити з минулого проект "România Mare" з відверто шовіністичним забарвленням.
   На сьогодні українсько-румунські відносини знаходяться на паритетних умовах, але доволі швидко може бути загнані у глухий кут агентами Кремля по обидва боку кордону. По-перше, Київ закриває очі на видачу Бухарестом своїх паспортів мешканцям Чернівецької області, ігноруючи чинне законодавство щодо подвійного громадянства. По-друге, румунський уряд всіляко демонструє зневагу до України та її Конституцію, відкрито фінансуючи освітньо-культурні програми задля збільшення відсотка румунськомовних мешканців Буковини (донедавна так діяв і Будапешт на Закарпатті). По-третє, чисельна громада українців Румунії, що компактно проживає на півночі країни, всіляко зазнає утисків від Бухареста – українські школи та бібліотеки зачиняються, а у румунських вишах та гімназіях скорочується кількість годин викладання солов'їної, на користь власне державної мови.
   Активними у процесі румунізації українців є й маргінальні сили правого спрямування. Зокрема позапарламентські, але доволі впливові серед консервативної частини румунського суспільства партії "Noua Dreaptă", "Partidul România Mare" і "Totul pentru Țară", мета яких зводиться до вже загаданого будівництва "Великої Румунії". Звісно, поки триває військова агресія РФ, а Україна зайнята справами порятунку державної самостійності, румунські праві сили розгойдують човна шовінізму та іредентизму, дістаючи з нафталіну мапи міжвоєнного періоду. Вони не тільки закликають буковинських румунів асимілювати співвітчизників-українців, але й вимагають від Києва "повернути" Чернівецьку область у лоно її колишньої власниці. Знайомий сценарій, чи не так?!
   Наш південно-західний сусід, ймовірно надихнувшись безкарністю Москви та Будапешта, почав наголошувати на дискримінації українських румунів, як з боку влади, так і силами націоналістів. А між тим власники паспортів із коронованим золотим орлом вже давно самі перейшли у наступ, пред'являючи претензії українцям Буковини. Весною цього року Герцаївська районна рада, керуючись "благими намірами", підтримала клопотання про перейменування села Петрашівка на Міхорень. Усе для того, аби "відновити історичну справедливість" і догодити Бухаресту, попри те, що аналогічні дії в самій Румунії підпадають під дії карного кодексу. Вірогідно, що антиукраїнські сили такими діями розпалюють міжнаціональну ворожнечу, аби згодом у всьому звинуватити саме українців.
   Маємо нарешті сказати вголос – етнонаціональна політика сучасної Румунії щодо власної меншини за кордоном підриває українську державність. Крім того, вона також далека від декларованого демократизму і радше є свідченням викресленого сприйняття своєї та європейської історії. Румунський курс на легітимацію окупації українських територій вже давно полишив маргінальні кола, міцно осівши у кабінетах урядовців та парламентарів. Як мадяри ідеалізують диктатора Міклоша Горті за його спроби відновити велич корони Святого Іштвана, так і румуни наголошують на справедливому курсі шовініста Іона Антонеску, який придушив не одне українське повстання в Буковині та Бессарабії упродовж 1920-1940-х рр. Тому настав час припинити панькатися і домовлятися з невдоволеними сусідами, аби не опинитись у черговому "трикутнику смерті" поміж хижих і хворих на експансіонізм країн, готових роздерти Україну на шматки.
Автор – Денис Ковальов

субота, 10 листопада 2018 р.

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.
   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.
За матеріалами "DELFI"

вівторок, 6 листопада 2018 р.

Політична шахівниця сучасної Фінляндії

Упродовж останніх 10 місяців ми спостерігаємо небувале зростання популярності правих партій по всьому світу. Показові результати виборів в Італії, Швеції та Бразилії – переконують нас у тому, що настрій громадян у світі жваво правішає на фоні соціально-економічних та міграційних прорахунків лівих урядів. Цікавою у цьому плані є політична ситуація у Фінляндії.
   Ця північно-європейська країна завжди була своєрідним осередком окремішності, як мовно-культурному, так і в суспільно-політичному плані. Звісно, що свій вплив на громадську думку фінляндців упродовж тривалого періоду історії (особливо за часів незалежності!) намагалися здійснити найближчі сусіди – Швеція та Московія. Тому не є дивиною, що лівацтво має у Фінляндії міцний фундамент, через що націоналістичні та консервативні сили радше сидять на лавах опозиції й рідше виступають з позиції влади.
   Скажімо останні парламентські вибори 2015 р. засвідчили відносну полярність фінляндського суспільства. Тоді лідером стала "Партія Центру" (фін. Keskusta), у той час як друге і третє місця посіли націоналісти "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset) та ліберальна "Національна Коаліційна Партія" (фін. Kansallinen Kokoomus) відповідно. Центристи та ліберали пішли вимушено на союз з націоналістами, бо з першого дня роботи парламенту нового скликання опозиційний табір став яскраво червоним і не хотів ділити міністерські портфелі з представниками інших партій.
   Цьогорічний розкол у лавах націоналістів дав лівим силам шанс здобути наступного року безкомпромісну перемогу. "Справжні фіни" позбулися поміркованого членства, котре не тільки займає до сьогодні міністерські крісла, але вже під прапором партії "Синє майбутнє" (фін. Sininen Tulevaisuus), але й всіляко підтримує ліберальну лінію уряду (потурає нелегальній міграції, боронить права ЛГБТ-спільноти тощо). Цей факт засвідчує хибність обраного у 2015-2016 рр. націоналістами шляху – тодішнє партійне керівництво не хотіло псувати відносини з партнерами по коаліції, а тому не виконувало наданих виборцям і рядовому членству обіцянок.
   Єдиним промінням надії були вуличні радикали з-поміж "Північного руху опору" (фін. Pohjoismainen Vastarintaliike), проте вони наразі поза законом. Місяць тому апеляційний суд міста Турку постановив заборонити діяльність та розпустити "Північний рух опору" (на території Фінляндії через пропаганду нацизму та дискримінацію мігрантів. Наразі організація знаходиться у стані переходу в підпілля та просуватиме своє членство до легальних партій, як-то "Справжні фіни", аби відновити справедливість.
   Можна припустити, що фінляндська політична шахівниця стане найгіршим віддзеркаленням виборчих перегонів у сусідній Швеції. Адже на відміну від тамтешніх колег, які упевнено взяли 3-тє місце (мова про партію "Шведські демократи"), фінляндська правиця роз’єднана і наразі не входить навіть у п’ятірку згідно з останніми соцопитуваннями. Тому очевидною є перемога саме лівих сил на виборах у квітні 2019-го, що дозволить сформувати власний уряд послідовникам культурмарксизму вперше з 1999-го!
   Тому не дивуйтесь, якщо саме Фінляндія стане країною, де замість очікуваного повороту вправо ми спостерігатимемо радикальний ухил вліво. Наслідки можуть бути катастрофічними як для громадян цієї північноєвропейської країни, так і для нас з вами. Адже чинна влада буде ставити нам всім у приклад (як вона робить це останні 4 роки) "правильний вибір фінів", тож будьмо уважні!
Автор – Kalev Korpinen

субота, 3 листопада 2018 р.

На межі виживання

Націоналізм — це не бажання загарбати інший народ чи націю! Бо ж націоналізм ніколи не має на меті знищити людину, лише через те, що вона народилася іншою — це все ознаки імперіалізму. А тому, націоналіст хоче підтримувати порядок у своїй країні, серед своїх одноплемінників!
   Так, націоналізм – це імунна система нації, її дух і сила. Відсутність захисту і внутрішнього очищення нашого організму загрожує швидкою смертю – так само і держава! Водночас імперіалізм — це паразит, який живиться на останках вбитих жертв.
   Якщо ви не знали, то імперіаліст не може жити без постійної війни та крові. Така його сутність. Адже, як відомо з біології, кожен паразит бореться проти імунітету, з метою його експлуатації та смерті.
   Ми всі клітини великого імунітету, ми — захисники організму під назвою "Україна" і лише від нас залежить її майбутнє. Не потрібно вважати, що російський імперіалізм — це наша єдина загроза, після якої ми можемо спокійно відпочити. У світі занадто багато вірусів і паразитів, які живуть в сусідніх країнах, що лише і мріють поживитися нашим тілом...
За матеріалами НВР "Правий сектор"

субота, 20 жовтня 2018 р.

Час наслідувати Героїв!

Національна ментальна українська хвороба — не наслідувати Героїв, а просто ними пишатися. Але ж для звільнення Неньки треба Їх наслідувати. Тоді буде результат, адже в справі звільнення Неньки чогось більшість задовольняється лише пошаною.
   Героями не треба просто пишатися — треба робити те, що робили вони. Їхня кров волає про помсту. На місце кожного, що загинув, має прийти двоє нових Героїв, а не сотня тих, хто ними просто пишається.
   Як казав один бойовий друг: тисячі й тисячі українців готові скиглити, складаючи гіркі думи, пісні та вірші, які розривають смутком душу про злого "шоколадного Ірода" і важку долю України. Однак нікому не приходить в голову думка просто повісити того Ірода на стовпі, з якого вночі на Майдані світить лампа на занедбане місце полеглих Героїв Небесної Сотні. Чи може Міносвіти узаконило нововведення в українській мові, викинувши солодке як мед слово "помста"!?

понеділок, 15 жовтня 2018 р.

Демографічний вибух і бразильське волевиявлення

Нещодавно пройшов перший тур виборів президента Бразилії. Ця країна є вельми цікавою для нас. Адже вона є домівкою для 500 тис. українців, які на відміну від діаспори у США та Канаді ще не занурились остаточно в морок лібералізму з усіма його хибами для суспільно-політичного устрою.
   Зауважимо, що Бразилія – найбільша країна Латинської Америки, і у часи наявності в Україні влади з більшою кількістю розуму аніж теперішня, співпраця з нею приносила видимі результати. Наприклад, зведення майданчика для запуску українських ракет "Циклон-4" на космодромі "Алькантара". Або ж переорієнтація бразильської економіки з РФ (у рамках BRICS) на Україну.
   Водночас ситуація останнього десятиліття вселяла тривогу. Адже влада в Бразилії перебувала у руках політиків ліволіберального напряму, які відзначались зокрема активними заходами щодо асиміляції білого населення, що зосереджено на півдні країни. Це здійснювалось шляхом квот у владі для кольорових громадян, а також сприянням переселенню мулатів і метисів з Півночі на відносно білий Південь.
   Нагадаємо, що 95% українців Бразилії мешкає саме у південному штаті Парана. І хоч тиск ліволіберального уряду здійснювався, як не дивно, передовсім проти німецької громади, українці теж страждали від цієї тенденції. Тож досить очікуваним є те, що в першому турі виборів президента Бразилії 46% голосів отримав саме Жаїр Болсонару – політик, якому приписують праворадикальні погляди, що є нащадком німецьких колоністів і дотримується традиційних цінностей.
   Досить цікава демографічна й географічна статистика першого туру бразильських президентських виборів. Перше, що впадає в око, це помітна кореляція між расовим складом і результатами. У штатах, де переважають білі бразильці, результат звісно ж за кандидата, котрий принаймні не прагне їх асимілювати.
   Зауважимо, що "білим" у Бразилії (на відміну від США) вважається той, в кого є хоч крапля крові від корінних народів Європи. Ще чіткіша кореляція з рівнем бідності, який по правді кажучи, в умовах Латинської Америки за дивним збігом обставин майже збігається з расовим поділом! Загалом, можна зробити висновок про те, що в Бразилії все сталось так само, як і на виборах 2016 р. у США: провідну роль відіграли демографія і рівень мобілізації білої меншини.
За матеріалами "Зентропа Україна"

середа, 10 жовтня 2018 р.

Маємо дати відсіч територіальним зазіханням сусідів!

Сьогодні розуми західних українських сусідів зайняті idea fix: на берегах Дунаю послідовники Міклоша Горті мріють про відродження Великої Малярщини; на берегах Вісли нащадки Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського прагнуть повернення так званих "Східних Кресів". Та якщо поляки демонструють свою зневагу до українців лише в плані історії, то мадяри, чиїм патроном нині відверто виступає Кремль, цілком здатні на військову агресії. Консервативний Будапешт, на відміну від ліберального Києва вже давно не цурається крокувати протоптаним шляхом Москви.
   Спершу були гранти для мадярської меншини Закарпаття на бізнес-ініціативи та освіту для молоді, згодом — роздача тисяч закордонних паспортів і участь українських мадярів у виборах західної сусідки, які б узаконювали дії Будапешта на нашій землі. Нині має вкрай несприятливу ситуацію, коли хижий птах-турул з короною Святого Іштвана І на голові та шаблюкою у кігтях готує провокацію для відторгнення Срібної Землі. Ми можемо й далі не помічати, що злочинні наміри мадярської влади та дії її агентів в Ужгороді та Берегові, але події в Криму й на Донбасі за останні 4 роки доводять  зволікання рівноцінне втраті, за яку ми платитимемо кров'ю та безцінним життям кожного українця.
   Коли у березні 1939-го р. мадярські гонведи, отримавши carte blanche від Адольфа Гітлера, посунули на незалежну Карпатську Україну, тільки свідомі патріоти стали на захист молодої держави. Гаранти самостійності та безпеки, серед яких був і Третій Райх, закрили очі на злочини окупантів. Тому, шановні читачі, не маймо сумнівів, коли сьогодні уряд Віктора Орбана прагне повторити тріумф своїх попередників-гортистів, західні партнери Києва (у першу чергу Брюссель, Париж і Берлін) стануть на наш бік в обороні закарпатської землі від зазіхань сусіда.
   Якою б не була круговерть історії, але Україні, як і іншим країнам, що межують з Мадярщиною, слід вже сьогодні готуватись до можливого вторгнення. Договори по лінії Євросоюзу і NATO не врятують Неньку від пазурів оскаженілого паннонського турула, бо ніхто не знає заздалегідь, які рішення може прийняти праворадикальний мадярський уряд: повторити московський сценарій, чи вдатись до тиску на українську владу з метою поступового витіснення українців з їх етнічної землі. А тому, будьмо уважні й готуймося до оборони українського Закарпаття!
Автор — Данило Катраник

пʼятниця, 5 жовтня 2018 р.

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.
   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.
   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.
   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.
За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

понеділок, 1 жовтня 2018 р.

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.
   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.
   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.
   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.
   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.
   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

пʼятниця, 21 вересня 2018 р.

Декомунізація наших осель

Сьогодні до уваги читачів пропонуємо думку про те, як українцям позбутися осоружних бетонних коробок-осель, зведених на швидку руку в добу більшовицької окупації. Адже після підняття економіки та розбудови середнього класу, в оновленій Українській Державі необхідно буде розробити план з ліквідації будинків-коробок. Хрущівки та новобудови доби Кучми-Порошенка мають піти на смітник історії!
   Для тих, хто читає нас уперше, наголосимо, що від природи індивідуалістична (у розумних межах) українська душа похована під залізобетоном цих безликих, сірих, брутальних блокових споруд. Вони вганяють у меланхолію і депресію; ця так би мовити естетика виливається у нашу щоденну етику. Необхідно покласти цьому край!
   Як уже було сказано, для початку нам потрібен значний відсоток середнього класу, а не як зараз. Середній клас схильний до самостійності, а отже надає перевагу приватному житлу. Скажімо, білий середній клас у США живе у передмістях, залишаючи міста-гадючники для кольорових і люмпенів. У цьому питанні не обійтись без державного втручання. Потрібні масштабні державні програми, наприклад: якщо ти віддаєш свою квартиру у бетоноблоці державі (а не продаєш комусь), то отримуєш мега-знижку на земельний наділ.
   Занадто вперта державна машина буде переселяти ж примусово. Українці вже проходили аналогічний процес у 1920-1970-х рр. Пусті бетоноблоки будуть зноситись, а згодом земля буде приватизована, і на її місці підприємці збудують щось корисне і красиве (будуть обмеження на архітектурні стилі). Завдання непросте, багато підводних каменів, шляхів вирішення теж можна придумати багато, значні фінансові труднощі вкупі, але ми переконані в одному: воно того варте. І рано чи пізно ми маємо за це взятися.
   Ми не лібертаріанці, не соціалісти! Нас не турбують права власності у таких питаннях, як і кількість витрачених на це коштів і тимчасові незручності. Адже ми вкладаємо у довготривалу перспективу — здоров'я нашої нації. І не знехтуємо заради цього зрівняти із землею 90% деяких міст, зокрема й тих, що досі шрамом "червоної чуми" паплюжать дух вільної Української Держави.
За матеріалами "Правого Гетьманату"

субота, 15 вересня 2018 р.

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News"що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань"arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».
   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...
   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 11 вересня 2018 р.

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.
   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.
   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.
  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.
   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.
   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.
   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.
За матеріалами "Традиції і Порядку"

пʼятниця, 7 вересня 2018 р.

Фінська школа: чому замовчують недоліки?

Під очільництвом Лілії Гриневич відбувся перегляд освітньої програми в цілому – від садочків до вишів. Замість поглиблення знань із їхнім практичним застосуванням (біологічні та хімічні досліди, екскурсії у музеї тощо) чиновники Міносвіти продовжують планомірно ґвалтувати дітей поверхневістю "заради галочки" та чергового гранту від західних партнерів. Не варто забувати, що з виділених західними партнерами на реформу освіти 6 млн. євро, за призначенням підуть лише 2 млн. євро, бо решта – це оплата консультаційних послуг тих, хто напоумив здійснити докорінні зміни в  українському шкільному навчанні.
   За останній рік фахівці та експерти у галузі освіти напророкували Україні цілу торбу змін, які профільне міністерство запозичить у Фінляндії для покращення шкільного та університетського навчання. Адже як відомо, ця північноєвропейська країна – флагман сучасної системи освіти за рейтингом "Economist Intelligence Unit". Та чи все так райдужно, як розповідають експерти з  екранів телевізорів українцям?..
   Відповідаючи на це питання, ми виділимо кілька аспектів. По-перше, перехід від традиційної до сучасної освіти відбувся наприкінці 1960-х рр., на хвилі, спричиненої підйомом лівих ідей і поширенням так званого єврокомунізму, запозиченого у сусідній Швеції вже у середині 1970-х рр. По-друге, криза консервативної ідеології на тлі самоліквідації соцтабору та поява ліволіберального Євросоюзу на початку 1990-х рр. дали нове дихання деструктивним теоріям про ґендерне виховання дітей з раннього шкільного віку. Ну, і по-третє, на фоні заміни справжніх дисциплін хворобливими теоріями про рівність і мультикультуралізм, відбулось їхнє істотне розмивання та падіння рівня знань серед дітей старшого шкільного віку.
   У цілому реформа освіти у Фінляндії підмінила акцент у навчанні – необхідність вивчати скажімо математику зникла, поступившись місцем роботизованій техніці. Таким чином, пристосувавшись до нових вимог трудового життя мінливої сучасності. Звісно, що практики стало більше, але теорія все ж основа знань, якою не варто нехтувати.
   Що змінилось за останні півсторіччя у фінляндській системі освіти? – Учні початкової та середньої школи зрідка роблять домашнє завдання, а їхні знання не оцінюються зовсім. Крім того, вчителі проводять з дітьми тільки 4 години на день, решту часу присвячують професійному вдосконаленню, зокрема й в обов’язкових гуртках толерантності та мультикультурної рівності. Засилля різного роду ґендерних дисциплін призвело до зменшення математичного мислення у суспільстві, яке ще до початку 2000-х рр. стояло в авангарді глобального технологічного прориву (міжнародне дослідження "Trends in International Mathematics & Science Study" показує, що математичні навички фінських школярів погіршилися у рази з показниками 10-річної давнини).
   Водночас, у міністерстві освіти Фінляндії вважають, що вже за кілька років загальноосвітні школи все частіше будуть частиною багатофункціональних центрів. А будь-який зв'язок з минулим (тобто традиційною системою освіти) залишиться у підручниках історії та педагогіки. Передбачено, що школи стануть освітніми комплексами для гуманітарного обслуговування не тільки школярів, але й інших мешканців того населеного пункту, в якому вони розташовані.
   Саме ці важливі недоліки фінської школи свідомо ігнорують, або ж навмисно приховують від українців, так звані експерти та чиновники Міносвіти. Цілком зрозуміло, що відхід від традиційного навчання з комплексом усталених дисциплін та заміною їх девіантним вченням про "gender" – це програмоване знищення відсотка освіченості нації. І технологічний прорив, який неминуче впливає на українське суспільство, потребує не вигадок хворих шаленців, а покращення стану шкільної та університетської інфраструктури з гарантованим працевлаштуванням випускників за своїм фахом.
Автор – Данило Катраник