субота, 14 липня 2018 р.

Новий початок на межі прірви

Все більше і більше ознак говорить нам про те, що сучасна цивілізація опинилась на межі прірви. Нам намагаються втлумачити, що на межі прірви знаходимося ми всі. Так, дійсно, ми перебуваємо на межі. Говорячи ми, підкреслимо, що мова про європейців! Але наша прірва позаду нас, а не попереду, як у всій цій чужій для нас системи.
   Наша прірва величиною у півтори тисячі років. І вона вже добігає свого логічного кінця. Так, ми наближаємося до рятівної межі, проте вона врятує не кожного спраглого... Цю межу назвемо "новим початком"! Прірвою і безоднею була для нас влада облудних земних Богів, яких йшли шукати спершу у пустелю та печери, згодом у мегаполіси.
   Тому не дивно, що ці пошуки повинні були залишити після себе пустелю навколо і пустелю всередині, над якими височіють бетонні брили зі скляними образами похмурого майбутнього. Ми провокуємо "новий початок", адже його очікування рівнозначно смерті! Саме до її горнила стрімголов наближається та Європа, яку ми знаємо. Вічно молоді стануть ще молодше, старі ж згинуть разом з мотлохом, який навколо. Ми повинні зробити крок у цей хаос, а тому горе тим, хто сподівається піднятися з цієї прірви, бо зраджують вони "великий початок", як тотожність абсолютно нового і вічного.
За матеріалами "Діорами"

понеділок, 9 липня 2018 р.

Етнічна злочинність — принада мультикультуралізму

Багатомільйонні міграційні потоки, які захлиснули Європу, остаточно змінили її обличчя. Тепер міста належать тим, хто ще вчора порпався у багнюці на березі Гангу чи добував прісну воду в солоному озері Чад. Найболючіше міграційна криза вдарила у слабке місце єдиного суспільного органу Євросоюзу — незахищену соціально бідну верству населення, представники якої здатні заради виживання йти на злочин.
   Серед країн, де азійські та африканські мігранти не тільки не асимілювались, але й стали раковою пухлиною нової громади, показовими є Швеція, Німеччина, Бельгія, Франція та Велика Британія. Саме тут люди на межі бідності, а разом з ними й кримінал, стають все більш жорстокими, а злочини у ряді випадків  відверто екзотичними та характерними скоріше для відсталих цивілізаційно країн (Сомалі, Бангладеш, Нігер). А сумнозвісний мультикультуралізм більше не в змозі приховувати радикальні настрої прибулих у Європу мігрантів.
   Першими, хто заволав про неприпустимість включення асоціальних елементів з "третього світу", стали нащадки Ваґнера і Юнґера. Минуло лише десятиліття наполегливого ​​мовчання влади ФРН, і ось німецький міністр внутрішніх справ на весь голос заявляє, що навала мігрантів призвела до вибухового зростання насильства. Щорічна кількість злочинів, скоєних вчорашніми біженцями на території Німеччини, зростає на 50% в арифметичній прогресії.
   Наступною сумну статистику оприлюднила і влада Великої Британії. Тут кількість вбивств на етнічному та релігійному ґрунті зростає вже кілька років поспіль. Особливо гостро ця проблема стоїть у типових англійських містах (Лестер, Манчестер, Ліверпуль), водночас Вельс і Шотландія вважаються більш безпечними регіонами країни. Лише за перші 6 місяців цього року Лондон обігнав Нью-Йорк за кількістю скоєних мігрантами вуличних злочинів!
   Але справа не тільки в цифрах і сухих статистичних даних. Етнічні меншини, прибулі з Пакистану чи Еритреї, поступово окуповують Європу, віддалені вулиці її затишних міст. Саме там, за потуранням місцевої влади та різних "борців за рівність", маргінали тропіків і пустель створюють закриті від людського ока ґетто.
   Всі знають не  чуток, що у таких міських кварталах найчастіше відбуваються сутички кримінальних угруповань зі специфічно жорстокими методами  розправи над кривдником. Згодом злочинці, у чиїх жилах тече бельгійська чи шведська кров, переймають досвід заїжджих "колег". Ось він у всій красі, уславлений культур-марксистами та лібералами мультикультуралізм  мігранти навчили місцевих бандитів, як правильно здійснювати злочини застосовуючи чи не первісну методику.
   Новітніми трендами в європейському криміналі стали поодинокі зґвалтування, напади з ножем і сірчаною кислотою, які "ввели в моду" африканські та південноазійські банди. По-перше, ніж доволі легко купити. А, по-друге, його наявність у наплічнику чи торбі неважко обґрунтувати під час поліційного обшуку кухонним інвентарем. Тому хвиля ножових атак наче чума захлиснула вулиці європейських міст від Бордо до Тампере. Крім того наголосимо, що саме вихідці з чорного континенту сьогодні контролюють постачання кокаїну до Європи, тому не дивно чому вони не мають у своїй справі конкурентів — ті усуваються швидко та жорстоко.
   Що ж стосується кислоти, то цей злочинний метод привезли мігранти з Південної Азії, які мають родичів на хімічних заводах і в аптеках, а отже легко дістають потрібний реактив. В Індії, Бангладеші та Пакистані саме таким чином заведено карати жінок, поведінка яких здається чоловікам або родичам занадто легковажною. В Європі ж, передусім в англійських містах, цей злочинний акт здійснюють проти вродливих білих дівчат з криком "Невірна!", щоб спотворити їхню зовнішність на все життя. Розслідувати "кислотні напади" практично неможливо, а постраждалі мучаться від болю, втрачають зір і не можуть пригадати зовнішність нападника.
   Інтернаціональні мегаполіси Євросоюзу на наших очах перетворюються на скупчення відразливих бетонних коробок та здичавілих від засилля мігрантів вулиць. Тут можна з легкістю отримати як невиліковну статеву хворобу, так і ножове поранення, а правоохоронці не змигнуть очима. Проблеми, які у більшості цивілізованих країн громадяни та влада намагаються побороти, в оселях глобалізму розквітли пишним цвітом під чуйним наглядом "борців за рівність".
   А найобурливіше те, що злочини, які відійшли у минуле ще у кінці Середньовіччя, знов повернулися, радикально змінюючи моральний клімат Старого Світу! Невдовзі для нас не буде новиною те, що десь у шведському Мальмьо чи бельгійському Льєжі узаконили норми шаріату. Адже все це робиться руками ідейних послідовників Маркса, Троцького і Маркузе, задля урізноманітнення зашкарублої християнськими традиціями Європи. І якщо хтось все ж спробує чинити опір цим "проґресивним ініціативам", у хід підуть найжорстокіші злочини, заздалегідь підготовлені політикою всюдисущого мультикультуралізму.
Автор — Денис Ковальов

середа, 4 липня 2018 р.

Молитва до Чесного Хреста

У темні часи живемо ми. Та не лише темні — абсурдні. Настільки, що просто через соціальні мережі у Києві сатаністи влаштовують ритуали проти... капіталістів і гомофобів! — Уявляєте?! Настав час для молитви до Чесного Хреста проти злих духів.
   Нехай воскресне Бог, і розвіються вороги Його, і нехай біжать від Лиця Його ненависники Його. Як щезає дим, нехай щезнуть. Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням і в радості промовляє: «Радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп'ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа, що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника».
   О, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, допомагай мені зі Святою Владичицею, Дівою Богородицею, і з усіма святими навіки. Амінь. Прости їх, Господи, бо не тямлять, що роблять. Прости і наверни до Чесного Хреста Свого. Нехай покаються. Поки мають час.

середа, 20 червня 2018 р.

Що таке сучасний світ?

Сучасний світ  це ринок, що вирвався з базарної площі і затопив собою все: державу, церкву, сім'ю, мистецтво, труд. Важко зараз уявити, що колись держава могла служити загальному благу, що віра була вірою, сім'я з любові, мистецтво заради прекрасного, а більшість трудящих були власниками засобів виробництва і не продавали свою працю. У сучасному світі політтехнологія, релігія, інтимне, що втрачають самі свою сутність, мистецтво, робота  все це елементи ринку, товари, які мають ціну, купуються і продаються.
   Сучасний світ  це простір торгівлі, гегемонія ринку і диктатура торгашів. Це рівняння, де модерн дорівнює поняттю капіталізм. Тому не дивуйтесь, що господар сучасного світу  це торгаш. Повстання проти сучасного світу  це подолання капіталізму, це повернення ринку у межі базарної площі, це скидання торгаша з п'єдестала і повернення постаті чесного купця. З трону на базарну площу.
   Хто може зняти бруд з престолі і престол  з бруду? Хто може здійснити консервативну революцію? — Тільки Герой! Герой  це той, для кого життя  це виклик, а не торгова пропозиція, хто бачить світ як простір для подвигу, а не місце для отримання прибутку. Герой  це той, хто відчуває свою повноту і приходить в цей світ віддавати, а не порожній торгаш, що шукає чим заповнити свою порожнечу за рахунок інших.
   Стан герої зник. Стара аристократія виродилась і була знищена. Де шукати нових героїв? Від студентських лав і лав військових до заводів, фабрик і шахт. Ми маємо звернутись до панівного гештальту модерну  ґештальту робітника. Робітник протистоїть торгашу. Серед робітників чимало героїв. І ми маємо знайти їх і розкрити їх суть. Ми маємо підірвати економічні основи капіталізму, тобто Модерну.
   Ми маємо повернути власність у руки трудящих  більшості, щоб припинити панування торгашеської меншості. І в цьому русі трудящі мають іти за героями, в першу чергу  зі свого середовища. Сучасний світ  це виклик, і ми його приймаємо!

субота, 16 червня 2018 р.

Чому боротьба за рівність — це шлях у Пекло?

Якщо хтось досі не здогадався, то сучасні борці за тотальну і всюдисущу рівність (ліваки, анархісти, комуністи та інші їм подібні істоти) більш слабкі, обділені рівнем інтелекту, ніж решта людей. Вони не можуть досягати висот у своєму житті та банально забезпечити своє життя у матеріальному плані, тому вони стають борцями за міфічну рівність. Вони просто не можуть змиритися з тим, що є успішніші за них люди, які завдяки своїй наполегливості, силі характеру, праці та життєтворчому духу досягають висот, розвиваються, нарощують нові сили в постійній боротьбі та підкорюють цей світ.
   Враховуючи це, борці та борчині хочуть зрівняти із собою працьовитих та успішних людей, щоб бути з ними на одному рівні. Та люди традиції, старого порядку, вічних цінностей – це люди боротьби! Вони знають, що таке повне пригод активне життя, що таке порядок і сила. Адже вони формують своє життя зусиллям незламної волі наполегливості. Їхнє життя – це своєрідний акт самовдосконалення, підкорення свого життя та світу.
   Люди праці й традиції найбільше шанують цезарів, величних людей старих часів, героїв та воїнів. Світ правих — це світ вічної боротьби та вибору, а не деградації та рівності! Світ порядку та ієрархії, а не хаосу та анархії. Саме через це так звані борці за рівність є всього на всього заздрісниками, ні на що не здатними невдахами та ледарями, які за допомогою "ідеї утопічної рівності" хочуть бути на одному рівні з кращими.
   Люди традиції не борються за абстракції, а творять своє життя, підкорюють та впорядковують його! Ми — представники правого руху, віримо в ієрархію, а не рівність, бо вона стимулює розвиток, щоб бути кращими. Люди у нашому світі ніякі не брати, а конкуренти: "Homo homini lupus est!". Боротьба за місце під сонцем — це поступ, а мирне співіснування чи нейтралітет – шлях деградації, занепаду та гниття. Кожен має право обрати своє...
За метеріалами "Голосу Крові"

понеділок, 11 червня 2018 р.

"Повстання Ідентичності" очима правосекторівця

Свого часу видатний ідеолог українського націоналізму Юрій Липа писав про зникнення старої Європи, котра, поринувши в ідеологічні перегони, забула про власну суть, яку їй вдавалось зберігати та примножувати понад кілька тисячоліть. Дивно, але, читаючи рядки його творів може виникнути враження, ніби писались вони аж ніяк не 70 років тому, а просто минулої неділі після вечірнього випуску новин.
   І справді, у гонитві за перефарбованою соціалістичною мрією, котру тепер політкоректно називають ліберальними цінностями, Європа знову обрубує своє коріння та запускає у ствол власного дерева численних паразитів, котрі лиш висмоктують з нього усі соки, лишаючи по собі лиш попіл та гниль від, колись, незнищенного дерева. Приблизно таку, болісну, але до відчаю правдиву картину у першій главі своєї книги "Повстання Ідентичності" описують брати-гетьманці з Запоріжжя — Денис та Павло Ковальови.
   Взагалі, перша частина цієї книги є цілим окремим дослідженням, котре описує нинішній невтішний стан справ у Європі в царинах національної та соціальної політики, а також вивчає причини, котрі до цього призвели. На наочних прикладах яскраво демонструються наслідки впровадження в усі сфери життя неоліберальної доктрини, котра вже змінила до непізнаваності багато європейських столиць і продовжує роз’їдати підвалини європейської цивілізації.
   Цивілізації, завдяки якій свого часу виникли такі поняття, як нація та національна держава, відродження яких зрештою і стане порятунком справжньої Європи, як стало порятунком для численних народів, що свого часу обрали шлях життя і незалежності. Яскравим прикладом такого шляху є історія державності Фінляндії, котра обравши правильні національні, повною мірою, європейські, орієнтири, що дозволили їй з провінції Російської імперії стати повноцінним членом міжнародної спільноти та країною з найвищим рівнем життя у світі. Процес її становлення, описаний в другій частині книги братів Ковальових, є, по суті, втіленням в життя цитати класика українського націоналізму Степана Бандери: «Нація, що проміняла волю на хліб втратить і перше, і друге», адже є прекрасним прикладом, як народ, що мав не меншу кількість прорадянських елементів, ніж усі підкорені більшовиками народи, зміг встояти перед комуністичними обіцянками "фабрик робочим, землі селянам" і вберегти себе від тих жахіть, що спіткали підкорені червоним монстром нації.
   Проведення україно-фінських паралелей є процесом цілком логічним, але, все ж, недостатнім для усвідомлення того, як ми – українці маємо облаштовувати власну державу, оскільки в ньому пропонуються лише основні положення, а аж ніяк не готові рецепти, котрі можна було б використати в нашій країні. Втім, в останньому розділі автори "Повстання Ідентичності" пропонують власне бачення нинішніх проблем, наявних в Україні в більшості сфер життя, та способи їх подолання, ґрунтуючись на тих-таки загальних положеннях, що були виведені в попередніх розділах, та відштовхуються від української державотворчої традиції, беручи від неї усе найкраще та відкидаючи зайві та, подекуди шкідливі, нав’язані ззовні елементи держави.
   Взагалі за свою структурою "Повстання Ідентичності" нагадує підручник, кожен розділ якого підштовхує читача до певних роздумів та висновків, які стають у пригоді вже на наступній сторінці, створюючи таким чином довгий, але вельми цікавий логічний ланцюжок, котрий з кожним розділом підводить нас все ближче до відповідей на питання, з якими ми регулярно стикаємось як у ході нашої боротьби, так і в повсякденному житті. Відповідей, що одного дня дозволять нам створити справжню Українську Соборну Самостійну Державу.

четвер, 7 червня 2018 р.

Іслам з погляду Біблії

Після суперечливого ІІ-го Ватиканського собору у Католицькій Церкві вже не є новинкою те, що багато теологів, єпископів і священиків заявляють, що Бог християн і мусульман є один і той самий. Таке твердження є не біблійним, не правовірним та некатолицьким! Це називається єрессю – відхиленням від основних правд християнської віри, а люди, що сповідують дане твердження за істину, звуться відступниками чи апостатами.
   Так, на Синоді у Константинополі у 1180 р. була прийнята постанова, що Аллах не є Богом Біблії. Усі мусульмани, які хотіли б прийняти християнську віру Синод постановив зробити перед Святим Таїнством Хрещення обряд відречення від Аллаха і його пророка Магомета такими словами: «Анатема Богу Магомета, про якого Магомет говорить, що його Бог не народжував і не був роджений».
   Крім того, варто наголосити, що Аллаха, як його представлено в Корані, не існує. Це є карикатура істинного Бога витвореного демонічними силами через так зване "об’явлення" Магомету. Тому Коран не є Божим об’явленням, а Магомет – пророком і месією. Чому таке твердження?   Тому що Святе Письмо – це книга, яка написана під натхненням Святого Духа, має єдину ціль – вказати нам на спасіння в Ісусі Христі, який є правдивий Бого-Чоловік і Спаситель усього людства.
   Наголосимо, що Біблія розкриває нам правду про створення світу й усього живого створіння, правду про Бога та Його любов до людей. Усе Боже об’явлення завершилося в Ісусі Христі. Тепер потрібно усе це, що Господь об’явив для нашого спасіння, прийняти, увірувати та ним жити. Після вознесіння Ісуса Христа іншого об’явлення вже не буде. «Всі, які прийдуть і говоритимуть що вони месії є антихристи»– навчає апостол Іван. Тому іслам, який зародився 600 років після Воскресіння Ісуса Христа, це антирелігія!
   Послідовники Магомета відкидають факти смерті, воскресіння та сходження на небо Бога-Сина. Вони перекручують історичні джерела про Нього, черпаючи відомості з різних апокрифів. Доктрина про життя душі після смерті цілковито несумісна з християнським вченням. Душа, згідно з Кораном, йде до Аллаха, а потім повертається до свого тіла, аж поки прийде Ісса (тобто Ісус Христос), поклониться Аллаху і настане воскресіння. Розуміння раю – це розкішний сад з багатьма джерелами, де мусульмани будуть їсти та матимуть по 72 молоді діви-гуррії кожен на день для задоволення своїх сексуальних потреб.  А розуміння святості та боротьби з гріхом є відсутні в ісламі!
За матеріалами "Третьої Позиції"

неділя, 3 червня 2018 р.

Націоналізм — одна з основ нації

Дивуюся, коли багато людей питають, хто такі націоналісти, яка різниця між націоналістом чи патріотом. Націоналізм будь-якого народу має на меті, у першу чергу, здобуття власної державності, і що захист української мови як державної на законодавчому рівні є важливим кроком до цієї мети.
   Якщо хто не знає, то значення слова "націоналізм" є значно ширшим. Воно не обмежується радикальними його течіями. Націоналізм може бути, як демократичним, так і ліберальним. Варто навести, зокрема, тлумачення цього поняття в Оксфордському словнику англійської мови: «Бажання групи людей, які належать до одного народу і мають одну культуру, мову тощо, сформувати незалежну державу».
Якщо керуватися тлумаченням терміна, прийнятим у країні з давньою демократичною традицією, то до націоналістів треба віднести всіх тих українських громадян, які хочуть мати свою незалежну державу.
   У зв’язку з цим надзвичайної актуальності для нашого суспільства набувають міркування сучасного політолога Саймона Дюрінґа. Ось, що він сказав про націоналізм: «Абсолютне відкидання націоналізму чи відмова від розрізнення різних видів націоналізмів призводить до такого способу мислення, яким інтелектуали, особливо постколоніальні, відмовляються від ефективних політичних дій».

понеділок, 28 травня 2018 р.

Безкомпромісна боротьба горить у наших очах

Один із головних дестабілізуючих Срібну Землю осіб, опоблоківець Віктор Русин ініціює розгляд проекту рішення "Про Звернення Закарпатської обласної ради щодо необхідності законодавчого врегулювання питання організації та проведення мирних зібрань". Цим документом реакціонери прагнуть заборонити право громадян України на анонімність! Викликано це наростанням націоналістичної сили Закарпаття, зокрема маршем чорної колони до річниці проголошення Карпатської України.
   У зверненні наголошується на тому, що виключно завдяки оперативності Національної поліції вдалося уникнути "провокацій радикалів". Натомість самі правоохоронці не склали жодного протоколу чи звіту про порушення порядку! Ми розуміємо, що усе це є спекуляціями представників антиукраїнської влади, котрі бояться будь-якого прояву націозахисних дій.
   Достеменно відомо, що проплачені "тітушки", яких звозили з цілого Закарпаття та інших куточків України в Ужгород під прикриттям мали чинити провокації та сіяти міжнаціональну ворожнечу. Так, у Берегові, наприклад, їм вдалось створити картинку з побиттям авто на мадярських номерах. І саме наші групи націоналістів — охороняли та чергували біля всіх визначних для нації місць: могил, скверів тощо, аби протидіяти їхнім провокаціям. Зазначемо, що правоохоронні органи також доклали зусиль в захисті Національної гордості України!
   Натомість поплічник Віктора Януковича, його закарпатський тезка Віктор Русин (який, до слова, вітав Владіміра Путіна із переобранням!), дякував своїм "реальним пацанам". Питання: кому і за що? Чи не він сам належить до виконавців антиукраїнських замовлень кремлівських діячів? Чому досі відсутній, наприклад, чіткий закон щодо протидії та кримінальної відповідальності за різні прояви сепаратизму, закликів до автономії? Хіба це не нагальна проблема в Закарпатті? Чому покарання за такі дії - максимум вручення підозри, а далі справи глохнуть?
   Існує думка, що Геннадію Москалю, Віктору Русину та їм подібним вигідна така ситуація, і вони радо працюватимуть на кремлівську пропаганду. Натомість націоналісти  їх пряма загроза. А підконтрольні їм ЗМІ формують думку населення про небезпечність тих єдиних, хто їх справді захищає та горить ідеєю вільної України.
   Наш стиль, наші балаклави, наш чорний колір  символ! Символ боротьби, жертовності, готовності полягти за вищі ідеали. Ми є тими, хто власною кров'ю виборювали право української нації на життя на Майдані, на східному фронті, на вулицях міст. Проти нас завжди велись репресії, адже ми є непідконтрольні владі. Ми маємо право на слово і на протест.
   Кілька років тому саме у цих балаклавах сотні націоналістів стояли на смерть проти "беркутів", а пізніше у тих самих балаклавах тримали східні рубежі. Для багатьох з нас балаклави є захистом від репресій з боку системи. І саме тому вони прагнуть зняти їх нас. Цей проект-звернення є лакмусовим папером для усвідомлення справжньої ситуації в області: того, що владу Закарпаття складають люди путінського кума  Віктора Медведчука. І його прийняття стане прямим тому доказом. Адже "Карпатська Січ" своєю діяльністю вставляє палки в колеса їх намірам дестабілізації області та всіляко протидіє їх найманим сепаратистам.
За матеріалами НР "Карпатська Січ"

понеділок, 21 травня 2018 р.

Індекс гомофобії — засіб тиску на малі нації Європи

Однієї з ознак сучасного проґресу є рівність та мультикультурна асиміляція. Про ці хворобливі віяння модерної доби вже сказано удосталь, що нам на варто загострювати на них свій погляд. Адже зрозуміло, що чим більш критики буде сказано у бік поборників ліволіберальної ідеології, тим кращою буде їхня рекламна кампанія у суспільстві, яке не оклигало від тоталітарного більшовизму.
   Звісно, що відстежувати інформацію щодо впливу ворожих ідей на сусідні європейські країни потрібно, щоб підготуватись до рішучої відповіді утопічні антигуманній пропаганді. От скажімо цього місяця експерти Організації економічного співробітництва та розвитку підготували доволі цікавий звіт з переліком країн Європи, де панують найбільш гомофобні настрої серед місцевого населення. Першу трійку очолили мусульманська Туреччина і лютеранські Латвія з Естонією, де найбільше у житті відіграють віра та усталені народні традиції.
   Як вдалося з'ясувати, вибірка проводилась серед міського населення віком від 16 до 45 років. Попри те, що Естонія серед прибічників глобалізму та проґресу вже давно отримала назву "балтійського тигра", у соціально-політичному плані ця країна залишається непорушною домівкою традиційних цінностей. Тож цілком зрозуміло, що така ситуація не може не турбувати прибічників ґендерної рівності, які намагаються через своїх лобістів впровадити збочені ініціативи — від системи дошкільної та середньої освіти до медицини.
   Організатори опитування наголосили: «Попри активну агітацію толерантності та статевої рівності, представники так званої секс-меншини піддаються ризику несправедливого поводження в аспектах, важливих для їхнього добробуту, включаючи сімейне життя, освіту, економічні результати і здоров'я». Експерти Організації економічного співробітництва та розвитку також підтвердили, що індекс гомофобії негативно висвітлює імідж країни (у даному випадку Естонії) на міжнародній арені, а отже, впливові інвестори (ймовірно маються на увазі Сорос, Рокфеллер і Ротшильд) не будуть зацікавлені у принесенні важливих капіталовкладень.
   Хоча автори дослідження все ж лукавлять: у 2016 р. Естонія на законодавчому рівні визнала одностатеві шлюби, однак представники ЛГБТ-спільноти досі не наважились відкрито здійснити оформлення своїх збочених стосунків. Вірогідно, прибічників гомодиктатури відлякує суспільний осуд естонців, які через свою релігійність (85% населення визнають себе набожними) здатні на акції прямої дії, скажімо закидати ґей-парад бруківкою тощо. Будемо сподіватись, що на відміну від своїх західних та північних сусідів (шведів та фінів) мешканці Естонії будуть і надалі тримати щит традиційних цінностей, чинячи спротив девіантному тиску грантожерів.
   Як бачимо, сучасність (модерний світ) спотворює сенс буття — колись природне продовження Європи — західна цивілізація, сьогодні повертається проти неї, загрожуючи загибеллю під тиском ліволіберальних утопій, насправді непотрібних людям. Ліволіберальна загроза дуже небезпечна і саме вона спрямовує західну цивілізацію проти Європи. Так, замість піднесеного до Бога поняття "Occident" нам пропонують голлівудський "Western", під соусом розкладання нації, порнографії та брехливих цінностей, які купуються і продаються без огляду на усталені норми моралі, а далі — тільки швидка загибель людства.
Автор — Денис Ковальов

понеділок, 14 травня 2018 р.

Як Армія УНР визволяла Донбас

Бої за донецьку заглибину 1918 року — це героїчний військовий похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Володимиром Сікевичем. У квітні 1918 р. на східні терени Катеринославської губернії почався наступ українського війська проти більшовиків з метою встановлення української влади. Під час походу спеціальна група Запорізького корпусу Армії УНР звільнила Придніпров'я, Харківщину та Донеччину від більшовиків.
   Перші успіхи на фронті українське військо здобуло 10 квітня 1918-го. А вже наступного дня після переформування Запорізької дивізії у корпус, штаб запорожців одержав таємний усний наказ уряду УНР, оголошений військовим міністром Олександром Жуковським. Було сформовано Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків. Група мала вирушити у напрямку Лозова-Слов'янськ для звільнення від більшовицьких частин Донецького басейну. Організацію та відрядження цього формування запорожців поводив сам генерал Олександр Натієв.
   Після 12-годинного бою 15 квітня українські війська здобули станцію Барвінкове. Тут вони втратили 9 убитих і 59 поранених; 17 квітня 3-й піхотний полк зайняв Слов'янськ, а 18 квітня — Бахмут. Далі група полковника Сікевича разом із німецькими військами зайняли після цілоденного бою 25 квітня станцію Микитівку. На ранок 30 квітня вояки Армії УНР дійшли до станції Ковпаково, завершивши таким чином звільнення від більшовиків поневоленого українського Донбасу...
За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

понеділок, 7 травня 2018 р.

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.
   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 1 травня 2018 р.

100-річчя Української консервативної революції

Саме відродження української державності 100 років тому йшло всупереч з логікою історії. Ми постали з попелу мов жар-птиця, коли цього всі якраз найменше чекали. Україні заходились відновлювати давню державність, державність козацької нації, квінтесенцією якої мало стати відновлення інституту гетьманства. І це сталось 29 квітня 1918 р. На гетьманство у столиці Русі, місті Києві, був помазаний Павло Скоропадський.
   Нині годі дискутувати про те, хто був кращим століття тому УНР (і які саме — петлюрівці там чи болбочанівці), гетьманці, отаман Григор'єв чи нарком Скрипник з футуристами... Гетьманський проект, проте вабить чимось особливим, чимось глибинним і невимовним. І справа не тільки в стилі, його не бракувало і твердим унрівцям.
   Гетьманство виступило як український проект що йшов проти "сучасного світу", адже містив явні монархічні відсилання (які ідеологічно оформились, щоправда, в еміграції) та навіть відновлення де-юре воїнського стану  козацтва. Серйозний виклик пролетаризації та ліберальній демократії.
   Гетьманський проект зміг об'єднати людей різних політичних орієнтацій і походження. Його підтримали як галичани, так і колишні "малоросійські чорносотенці". Перші до речі вже після проголошення ЗУНР вкрай негативно оцінювали перспективу повалення гетьманату. Можна скільки завгодно говорити, що Гетьман був "криптомоскаль", однак фактом після нього, завдяки листопадово-грудневому Майдану (прокляті місяці в українській історії!) ми вже точно отримали владу москалів, але й купно з жидами, які забирали в селян хліб значно більше і значно ефективніше аніж німецькі емісари з гетьманською державною вартою.
   Титанічний (в античному, "поганому" і власне початковому сенсі цього слова) український характер проявив себе якнайсильніше  поставити надзадачу і в результаті отримати над жахливу катастрофу. Зауважимо, вірними до кінця Гетьманові лишились саме українського духу люди, такі як Микола Сахно-Устимович чи Іван Полтавець-Остряниця. Характерно, що прихильники Гетьмана в еміграції витворили оригінальну ідеологію  Українську трудову монархію, яка б поєднувала традиційну, християнську вертикальну ієрархічну структуру суспільства з якнайширшим залученням трудящих до розподілу створених ними благ.
   Чи не вперше українці витворили власну ідеологію без копіювань чи то західного прогресизму, чи то західних же правих ідеологій. 29 квітня 1918 р. попри все є і буде спалахом українського духу, що живиться з глибин одвічної традиції.
За матеріалами "Зентропа Україна"

субота, 21 квітня 2018 р.

Що є радикалізм?

У Карла Маркса в його праці "До критики геґелівської філософії права. Вступ" є фраза: "Бути радикальним — значить зрозуміти річ в її корінні". Важко з цим не погодитися, навіть не бувши марксистом, зважаючи на відпочаткове значення терміну "радикал" (від лат. radicis), як "корінь".
   Тому варто наголосити, що радикалізм — це здатність дивитися в "корінь", виявляти істинні та, що головне, приховані причини будь-яких подій. Саме це і є головним фактором розвитку суспільства. Це своєрідний рух вперед (поступ чи проґрес), спротив і подоланням інертності.
   Ствердження радикалізму в масовій свідомості звужує можливість маніпуляції масами зі сторони влади, яка завжди прагнула, заради свого спокійного існування, максимально нейтралізувати будь-які радикальні настрої в суспільстві, підміняючи суть проблеми її наслідками. Тому бути сьогодні радикалом робить честь кожній людині доброї волі. Радикалізуйтеся!

вівторок, 17 квітня 2018 р.

Батьки-засновники США під прицілом мультикультуралістів

Не минуло й року з моменту перегляду усталених демократичних цінностей у США і нападу на постать президента Вудро Вільсона, як місцеві ліволіберали обрали собі нову жертву. "Расист і насильник!" – такі написи з'явилися цього тижня на пам'ятнику Томаса Джефферсона.
   Сидяча бронзова статуя третього американського президента встановлена ​​в університеті штату Вірджинія, який він заснував понад 200 років тому, була піддана нарузі. Зауважимо, що нині будь-які монументи видатним американським діячам кінця XVIII – початку ХХ ст. стали місцем для паплюження самого фундаменту свободи слова, такої оспіваної прихильниками мультикультурної рівності.
   Місцева поліція наголошує, що злочин було скоєно невідомими у день 275-ї річниці від народження Томаса Джефферсона (13 квітня). Водночас журналісти видання "The Cavalier Daily" повідомляють, що на постаменті пам'ятника одного з батьків-засновників США червоною фарбою було нанесено ганебний напис  "racist + rapist" (подано мовою оригіналу!). Таким чином, автора Декларації про незалежність Америки намагаються прирівняти до вуличного радикала, навісивши на нього свідомо неправдиві пропагандивні штампи.
   Відомо, що Томас Джефферсон був рабовласником і мав темношкіру наложницю на ім'я Саллі Геммінґс. Цілком законна на той час праця рабів використовувалася не тільки на плантаціях одного з батьків-засновників США, але й під час будівництва заснованого ним Університету Вірджинії. Хоч відповідно до тексту Декларації незалежності США усі люди та створені рівними, це не завадило її автору бути власником не одного десятка чорношкірих рабів. Однак, як би це дивно не звучало, перебуваючи на президентській посаді впродовж 1801-1809 рр. Томас Джефферсон заборонив ввезення в США нових рабів. І саме за це наступні покоління вважають його одним з найвидатніших державних діячів в американській історії. Тож не дивно, що обличчя Томаса Джефферсона прикрашає гору Рашмор поряд із зображеннями Джорджа Вашинґтона, Авраама Лінкольна і Теодора Рузвельта.
   Що хочеться додати на останок? – Як можна спостерігати, в останні роки у США набирає обертів рух за перегляд історичної спадщини, який не обмежений дискусійними діячами Конфедерації. Прихильники мультикультурної рівності, прогнозовано, після розправи над монументами Джефферсону Девісу і Роберту Лі, почали здійснювати напади на батьків-засновників США, у першу чергу Томаса Джефферсона. Для тих, хто керується утопічними ідеями лівого спрямування, наразі вже немає значення, чи була окремо взята історична постать німецьким нацистом, італійським фашистом чи американським демократом, головне, що вона не була прибічником толерантності та мультикультурної асиміляції. На сьогодні вже не має сумнівів, що після розправи над власною історією американські ліваки почнуть наступ на  релігію та свободу слова, здійснивши негативні докорінні зміни в суспільстві за орвеллівським зразком.
Автор – Денис Ковальов

вівторок, 10 квітня 2018 р.

Короткі думки про німців

Зрозуміло, що Берлін — це ще не вся Німеччина, але там її концентрат! Особисто мене зацікавила архітектура, система містоуправління, транспортні комунікації... Скриньки для вживаного одягу, ґратівки на вікнах для безпеки дітей, велодоріжки, двоповерхові мобільні автобуси та трамваї замість громіздких дуобасів та хамовитих маршрутників там уже давно не новина!
   Усміхнені люди, широковживана англійська мова, навіть серед старшого покоління, яскрава молодь, свобода вираження особистості. Не сподобалося те, що багато жінок палить, на стадіоні також важко дихати через дим. Німці без комплексів, справляють потребу, де зручно, навіть при чужинцях.
   Варто наголосити, що німецька поліція відкрита, будь-хто може зазирнути в "опорний пункт" і поставити необхідне запитання. Фізично Європа без кордонів, вона розділена радше ментально. Водночас помітив, як етнічні німці некомфортно себе почувають у громадському транспорті, який зазвичай переповнений або туристами, або мігрантами. Ці процеси викликають занепокоєння.
   Їжа смачна, а алкоголь, зважаючи на зарплати, дешевий. Німець протягом дня випиває мінімум одну літру пива для апетиту. А ще Німеччина дуже болісно сприймає поразку в Другій світовій війні та шкодує про вчинене, хоча ультраправі рухи там все ще дуже потужні.
   У футбольному ж сенсі Німеччина є серцем Європи, через комерціалізацію акцент з Англії змістився, саме тому фанати їздять до німців насолоджуватися справжньою грою. Необхідно розширювати власний кругозір, щоб не бути обмеженим. У першу чергу, це стосується зрештою всіх нас, українців!

субота, 7 квітня 2018 р.

Бій за Тампере — фінські Крути навпаки

Дуже часто доводиться чути порівняння української військової історії з фінською. Деякі горе-експерти так затято проводять паралелі звитяжного чину фінської нації часів Зимової Війни та підносячи до небес заслуги Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма, забуваючи про події, обставини та людей, які цьому передували. Звісно, що ніхто не заперечує заслуг Маршала Фінляндії у боротьбі за незалежність з кількома окупантами, але 100 років тому не він один відіграв важливу роль у становленні фінської державності.
   Скажімо, однією з найкривавіших подій у Визвольній Війні Фінляндії 1918-го р. була битва за стратегічне місто Тампере. Саме про неї сьогодні й поговоримо. На наш погляд, цей бій можна порівняти з героїчною обороною Крут українським юнацтвом, хоче це лише умовності.
   Так, після "червоного заколоту", вчиненого у кінці січня місцевими радикальними соціал-демократами, весь південь Фінляндії по лінії Порі-Вілппула-Гейнола-Лаппеенранта-Рауту опинився у руках більшовицьких маріонеток. Законний "білий" уряд Пера-Евінда Свінгуфвуда тимчасово переїхав на західне узбережжя, у місто Вааса. Звідси й мав розпочатися визвольний похід новоствореної Фінляндської Армії під проводом генерала Маннергейма.
   Із самого початку війни "червоних" і "білих" Тампере вважалось другим після Гельсінкі бастіоном "пролетарської революції", воротами у Центральну та Північну Фінляндію. Місто було зайняте червоними повстанцями ще у січні 1918-го р., але на його території все ж діяли невеликі підпільні загони новоутвореного "Охоронного Корпусу". Бійці-патріоти мали підготувати плацдарм та місцеве населення до очікуваного визволення Армією Фінляндії.
   План урядових військ полягав у тому, щоб оточити місто й ліквідувати усі наявні в ньому сили "червоних". Генерал Маннергейм поділив свою армію на 4 угруповання, якими командували Карл Вілкман, Мартін Ветцер, Гаральд Г'ялмарсон і Ернст Ліндер. На противагу "білим", оборону Тампере здійснювали "червоні" командири Ейно Раг'я і Гуґо Салмела. Очільник вищого органу влади фінляндської "пролетарської революції" Куллерво Маннер вагався, пропонуючи своїм соратникам зберегти сили для майбутнього наступу й здати місто, відступивши на Схід до кордонів РСФСР. Однак керівництво "Червоної Гвардії" Фінляндії, за особистим наполяганням Льва Троцького, обрала шлях неповернення — оборону Тампере.
   Увечері 26 лютого 1918 р. генерал Маннергейм віддав наказ шведському воєначальнику Ліндеру наступати на селище Лемпяяля, таким чином перерізавши залізницю Тампере-Порі. Це мало замкнути кільце навколо Тампере з півдня. Згодом було визначено дату загального наступу усієї Армії Фінляндії — 15 березня. Як пізніше стверджував сам Маннергейм, для нього було важливим завершити операцію до настання весняного бездоріжжя, що могло істотно ускладнити просування військ.
   Активна фаза наступу на Тампере була розпочата у переддень висадки експедиційного корпусу Імперської Армії Німеччини у Ганко. Генерал Маннергейм розумів значення визволення міста власними силами, тож німецька Балтійська дивізія під проводом Рюдіґера фон дер Ґольтця мала лише відтягувати на себе сили супротивника на Півдні, концентруючись навколо Гельсінкі. На ранок 25 березня Ліндер зайняв передмістя Сіурі, завершивши оточення Тампере, а за 3 дні, 28 березня, у так званий "кривавий страсний четвер", розпочався штурм міста силами Ветцера і Вілкмана.
   Опір "червоних" був запеклим. Вони розуміли, що Тампере — ключ до всієї Південної Фінляндії, а головне, до Гельсінкі. Тож головні сили "Червоної Гвардії" були сконцентровані у центрі та у східних районах міста. Та всупереч цьому угруповання Ветцера увійшло в Тампере: 2-й єгерський полк, кинутий у бій, блискуче витримав іспит, попри втрату половини свого складу. За словами Маннергейма, командири з винятковою хоробрістю вели за собою недавніх призовників, які бачили перед собою осяяне успіхом майбутнє вільної від "червоної чуми" Фінляндії. Саме тут, на закривавленій бруківці промислового Тампере, і загартовувався той славетний фінський мілітарний дух, котрий мечем дарував нації самостійність.
   Упродовж 29 березня — 2 квітня 1918 р. бої затихли. Розпочалась остання фаза звільнення міста. На ранок 3 квітня, після кількахвилинної артпідготовки, урядові війська почали штурм центральної частини Тампере. Наступ відбувався з Півдня та Сходу, бо на Заході загони "Червоної Гвардії" встигли підготуватись, спорудивши надійні укріплення та барикади, які противник не зміг подолати. Того ж дня 10 тис. німецьких жовнірів висадилися у Ганко, розпочавши наступ у бік Гельсінкі довжиною у 120 км. Увечері 4 квітня кільком сотням "червоних" вдалося вирватися з оточення, тому на ранок 5 квітня запеклий опір чинили найбільш червоногвардійці. Квартал за кварталом упродовж дня контроль над Тампере переходив до урядових військ, які не щадили ворога. Тому вже невдовзі місто було в руках Армії Фінляндії.
   Бої закінчилися опівдні 6 квітня 1918 р., після остаточної капітуляції залишок "Червоної Гвардії". Полонених (приблизно 10 тис. осіб) зібрали на центральній площі Тампере, оголосивши зрадниками Фінляндської Держави. Згодом найбільш активних "червоних заколотників" (до 300 осіб) було розстріляно, а за вироком у допомозі окупації були страчені 200 більшовицьких найманців з РСФСР. Історики країни Суомі схильні у думці, що бій за Тампере став найбільшою битвою Визвольної Війни 1918-го р. "Червоні" зазнали величезних втрат у живій силі, а тому були зламані морально. Подальший опір військам генерала Маннергейма та німецькому експедиційному корпусу лише підтвердив неспроможність лідерів "пролетарської революції" реально оцінити ситуацію, що склалась. Тому, вже 12 квітня було звільнено Гельсінкі, а 29 квітня — Вііпурі.
   Визвольна Війна Фінляндії проти "червоної чуми" завершилась 16 травня 1918 р. спільним урочистим парадом об'єднаних фінсько-німецьких військ у столиці незалежної держави Суомі. Тут також варто додати, що попри значну військову та політичну підтримку Німеччини, законний уряд Фінляндії зміг власними силами звільнити більшу частину Півдня країни, охопленого "пролетарською революцією". Водночас, мирна угода підписана у лютому 1918 р. у Брест-Литовську розв'язала руки Дієвій Армії УНР, яка останні 2 місяці зазнавала поразки у боях з більшовиками. У кінці березня українські війська відновили наступ і вже невдовзі повернули втрачені міста: 29 березня 1918 р. Запорозький кінний полк імені Костя Гордієнка з приданим йому Запорозьким кінно-гірським гарматним дивізіоном визволили Полтаву від військ московської комуни, а 8 квітня 1918 р. Запорозький полк імені УНР розгромивши війська московської комуни переможно вступив до Харкова.
   Що ж до порівняння бою за Тампере і битви під Крутами, то воно радше умовне. Адже, по-перше, керівникам нещодавно проголошеної незалежної Фінляндії вдалося не стати на манівці лівої пропаганди, а обрати шлях національного державного будівництва за європейським зразком (брали за приклад Швецію та Німеччину). По-друге, Фінляндська Армія не була демобілізована і деморалізована більшовицькою та пацифістською пропагандою, а тому змогла не тільки вистояти, але й чисельно збільшити свої лави. По-третє, фіни як нація розуміли важливість окремішності та власної державності поза будь-якими союзами чи федераціями, тим паче, якщо там буде колишня метрополія. Тож усі (від старого до малого) йшли воювати за своє майбутнє без нав'язаних ідеологічних штампів, відстоювати свою честь і гідність, захищати себе та своїх близьких від заражених "червоною чумою" озброєних бойовиків. Ну і, по-четверте, на відміну від Крутів, бій за який на правду сповнений трагізмом та біллю за полеглу молодь, битва з Тампере несе справжнє осяяння героїзму, попри криваві наслідки. Адже уряд Фінляндії чудово розумів, що без оборони своєї землі усіма силами та засобами (включно з розстрілами), а не тільки юнацьким запалом, розбудова самостійної держави є неможливою. Шкода, що керманичі України упродовж 1917-1921 рр. цього так і не збагнули: через ідеологічні та класові сварки на 70 років вони віддали націю на поталу ворогам для кривавої розправи.
Автор — Денис Ковальов

середа, 4 квітня 2018 р.

Добровольці – нащадки воїнів-героїв

Війна для сучасної людини стане останнім вольовим спалахом осягнення власної сутності. Війною ми відокремлюємо себе від "іншого", що допомагає нам набути справжнє єство. Подіями на Сході держави Україна ми відокремлюємо себе не тільки від "російського", а загалом – від несправедливості.
   З кожним пострілом ми закріплюємо за собою тезу: «Ми – не росіяни!», також «Ми – не глобалізована несправедливість!», а значить ми маємо власну правду, цінність якої значно більше за національні обставини, але в першу чергу – національні. У той час, коли західна цивілізація закликає нас усіляко прагнути компромісів, давайте визнаємо, що ми не обороняємось, а воюємо.
   «Не треба виправдовувати війну», – кажуть... Дійсно, не треба, бо вона не потребує жалюгідної раціоналізації у жодних її проявах. Водночас, запропоновані компроміси стануть лише конкордатом з неправдою.
   Нині ми переживаємо новий оберт історії національно-визвольних змагань, який дарує нам воїнів. Кожен, хто доторкнувся до війни – здобув власне буття, став ближче до істини та правди, а ті палкі голови, хто сміливо піддається тяжінню до збройної боротьби, вільно тягнуться на вогонь протистоянь, – заслуговують додаткової честі та слави.
   Жодних компромісів – вони роблять нас частиною неправди! Більше війни – менше жалюгідного забуття у мареві фальшивих ідей! Полюбіть війну та обирайте війну. І жінки, бережіть палкі голови чоловіків, проте категорично ніколи не ховайте їх від драматичних розгортань історії!

четвер, 22 березня 2018 р.

Скляні бджоли стали реальністю?

Пророцтва геніальних антиутопістів ХХ-го століття збуваються зі швидкістю, яка лякає. "Чудесний новий світ" вривається у наші життя перетворюючи красу світу на контрольовану вздовж і впоперек штучну техносферу. Точність пророцтв іноді лякає. Дійшло вже і до передбачених Ернстом Юнґером штучних бджіл!
   Як відомо, останнім часом у світі спостерігається масова загибель бджіл, передовсім через "синдром раптового покидання колоній" – тобто робочі особини просто летять геть з вулика і не повертаються (ймовірно, здихають). Серед визнаних причин проблеми – надмірне використання хімікатів (пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів, тощо). Серед не зовсім визнаних – активна поява ГМО-культур та вплив електромагнітного випромінювання, спричинене появою мобільного зв'язку. Останні дві причини визнаються не охоче зі зрозумілої причини, ніхто не хоче втратити перспективні мільярдні прибутки.
   Однак навіть проблеми пекельної хімізації сільського господарства цілком достатньо. Волання проплачених гуманістів про те, що хімія рятує планету від голоду лишаються дещо лицемірними. Адже бджоли запилюють третину сільськогосподарських культур, які споживають люди, а тому "зелена революція" (як і більшість інших розрекламованих дарунків проґресу) створює ще більше проблем, аніж вирішує (принцип контрпродуктивності). Проблема з бджолами найбільша e таких країнах, як США (через відсутність регуляцій, оскільки "права бізнесу" понад усе) і КНР (через відсутність регуляцій тому, що китайці – це люди-біороботи).
   Який вихід знайшли капіталісти? Зменшити використання хімікатів? – Ну звісно, що ні. Вони почали розробляти штучних бджіл-дронів. За це взялись вчені Гарвардського університету спільно з американським гігантом роздрібної торгівлі "Walmart", який виходить на ринок виробництва харчів (радше харчозамінників для людей). Штучні бджоли надаються до віддаленого контролю, літають, плавають, чіпляються до різної поверхні та здатні визначати "шкідливих комах". Не відомо, правда, чи вміють жалити. Загалом все виглядає так, як змалював у своїй повісті Ернст Юнґер.
   Тому одразу зрозуміло, що про продукти бджільництва, які настільки корисні людям, та про запилення квітів і рослин мова не йде взагалі. Адже навіщо сучасним людям-біороботам мед і красиві живі квіти? – Головне ж бо, заробіток капіталістам, а про здоров'я подбає корпорація "Bayer". Як бачимо, проґрес швидко досягає своєї мети – перетворення світу у сіру промислову буденність, де усе живе буде замінено технічними "новаціями" та роботами. 
За матеріалами "Зентропа Україна"