Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.

   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATO. Такий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.

   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO – це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.

   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.

   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення, та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Прагматизм німців слід сприймати як наслідок поразки у Другій світовій війні, окупації союзниками та подальшій денацифікації кількох поколінь. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.

За матеріялами "Foreign Policy"

Чи варто українському воїну вмирати за Таллінн?

Свого часу, ще до широкомасштабного вторгнення, у західних військово-політичних структурах і ЗМІ тривали жваві дискусії на предмет реакції NATO і її окремих членів на можливу агресію путінської еРеФії щодо країн Балтії. Прагматичні підрахунки військових експертів і аналітиків загалом зводилися до того, що загрози та непередбачувані наслідки є надто великими, аби йти на пряму конфронтацію з РФ. Загроза ядерної війни мала бути стримуючим чинником від негайного застосування 5 статті NATO.

   На тлі московсько-української війни ця давня дискусія («Чи варто вмирати солдату NATO за Таллінн?») дещо призабулася. І лише поява "вагнерівців" на кордонах із Польщею, Литвою та Латвією, знову актуалізувала її зміст. Впевнено гарантувати, що еРеФія наважиться на прямий напад на одну з країн NATO (скоріше на Латвію, Естонію або Литву, але не Польщу), звісно, не можна. Хоч вірогідність цього таки надзвичайно висока – зважаючи на путінську манеру підвищувати ставки в патових ситуаціях.

   А от в чому можна бути впевненим гарантовано, так це у тому, що в разі путінської агресії NATO, як структура, не надасть дієвої допомоги своїм балтійським членам. 5 статтю будуть довго погоджувати й голосувати, долати вето Мадярщини та Туреччини, висловлювати глибоку стурбованість та погрожувати новими пекельно-фіговими санкціями. Зважаючи ж на розмір території, чисельність населення, обсяг армій і озброєнь, питання щодо суверенітету країн Балтії вирішуватиметься протягом декількох днів. Західні ж Realpolitik і "прагматика" може хіба що запропонувати гвинтокрили для евакуації балтійських президентів.

   Що країнам Балтії, в разі московської інвазії, може запропонувати Україна? Тут питання не лише військової доцільності, а передусім нашої відповідальності та вдячності країнам, які відзначилися найбільш активною підтримкою нашій державі у найважчі для неї часи. Вони передали нам свою зброю, прийняли наших біженців, виділили найбільшу у відсотковому співвідношення фінансову допомогу, послідовно підтримали всі наші вимоги на дипломатичному рівні.

   Тож коли перший вагнерівець чи блакитна панамка ступить на естонську чи латвійську територію Україною має бути негайно задіяний план всеосяжної допомоги нашим найвідданішим союзникам – наш десант має негайно прибути до Таллінна чи Риґи. Тобто, наші війська мають негайно перейти кордони РФ і лукашенківського протекторату з осердям у Мінську, аби перешкодити просуванню московських військ і перерізати їх комунікації. Зважаючи на всі ризики розростання путінської агресії, Україні необхідно якнайшвидше укласти з усіма країнами Балтії, а також із Польщею та Молдовою, двосторонні військово-політичні угоди, які передбачали б наше негайне реагування (впродовж 24 годин), участь контингентів ЗСУ в обороні цих країн і перенесення військових дій безпосередньо на територію агресора, в разі нападу РФ на одного з наших союзників.

   Таку ж схему укладання двосторонніх угод варто запропонувати й іншим країнам, які ще пам’ятають, що таке союзницькі зобов’язання, справжня солідарність та верховенство міжнародного права: Фінляндія та Швеція могли б стати гарантами безпеки Естонії та Латвії; Польща укласти відповідну угоду з Литовою; Чехія з Польщею; Румунія з Молдовою; Велика Британія з усіма цими країнами. На місці ялового NATO має постати новий дієвий військово-політичний союз, який справді буде про взаємопідтримку, відповідальність і цінності, а не про цинізм, "реальну політику" та "прагматику". Україна має бути рушієм цих процесів і їх натхненником, оскільки наш приклад має закласти основи в нові принципи міжнародних відносин, у яких замість егоїстичних розрахунків і хворобливої меркантильності важитимуть взаємодопомога, справедливість, солідарність та дієве співчуття.

Автор – Олег Однороженко

Естонія хоче відновлення справедливості, Московія — проти

Державний кордон між Естонською Республікою і РФ має відповідати пунктам Тартуської мирної угоди від 1920 р., яка de jure й de facto лишається чинною. Таку думку нещодавно вкотре повторив голова Рійґікоґу Генн Пиллуаас, вимагаючи від Кремля повернути загарбані землі: Петсері (нині Печорський район Псковської області) та Яанілін (Івангород з околицями Кінгісеппського району Ленінградської області). Політик певен, що тільки після передачі Естонії окупованих РФ територій можна говорити про діалог і співробітництво двох країн.

   Зі слів Генна Пилуааса можна зрозуміти, що йому як і решті націоналістів маленької балтійської республіки, йдеться про соборність і відновлення історичної справедливості. А от московити, як природні загарбники, вважають подібні висловлювання "зазіханням" на нібито "ісконно їхні землі". Хоча останні чомусь після завершення Другої світової війни перетворилися на занедбану, депресивну діру, звідки тікає молодь, зокрема й до сусідньої Естонії.

   Таллінн і Москва не можуть вибудувати нормальні відносини один з одним з початку 1990-х, коли більшовицький проєкт під назвою СССР почив у Бозі. Представники путінського режиму не перший рік звинувачують естонську владу навмисній ескалації дипломатичного конфлікту через прикордонну суперечку, відкидаючи прийняття за основу Тартуської угоди. І це зрозуміло, нащадки ґебістів вигідно показати сусідів загарбниками, тоді як вони — "миротворці, визволителі та возз'єднювачі" (ось тільки Крим, Війпурі, Яанілін ніколи не були, не є і не будуть кацапським!).

   Маленка балтійська республіка, попри своє становище у складі ЄС і NATO, а отже без огляду на вказівки з Брюсселя і Вашингтона, намагається виробити власну зовнішньополітичну стратегію. Особливо, коли йдеться про напружені відносини з країною-агресором зі Сходу. Якщо Москва, котра неодноразово переступила через міжнародне право і порушила status quo повоєнних кордонів емоційно ностальгує за втраченою величчю недоімперії, то Таллінн воліє дотримання укладених двосторонніх угод, включно з поверненням незаконно відібраних у нього в 1944-1946 рр. земель.

   «Якщо вони хочуть нормальних добросусідських відносин, треба повернути нам наше. Адже ще угода від 12 січня 1991 р. між РСФСР і Естонією визнана всі юридичні факти, що підтверджують нашу спадкоємність у тому числі законність Тартуського договору 1920 р., який ніким не був анульований. Ми повинні діяти так само прямо, як 100 років тому діяли Установчі Збори Естонії; ми чекали відновлення нашої державної самостійності півстоліття, можемо почекати ще, щоби наш прапор нарешті замайорів над нині окупованими територіями», — прокоментував ситуацію Генн Пиллуаас.

За матеріалами "Eesti Päevaleht"

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.

   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.

За матеріалами "DELFI"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

Воєнний стан у Литві: країна готується до найгіршого

Тимчасові обмеження прав і свобод людини, комендантська година, реквізиція майна, регулювання цін – і це неповний перелік того, що пропонує вжити литовський президент під час ймовірного воєнного стану. Даля Ґрибаускайте пропонує внести поправки у "Закон про запровадження воєнного стану" 17-річної давності враховуючи гібридну агресію РФ щодо своїх сусідів.
   Все це робиться для того, аби запобігти повторенню історичної трагедії 77-річної давнини. Нагадаємо, що Литва вже пережила період  підступної анексії та багаторічної окупації здійсненної більшовицькою Москвою в червні 1940 р. Тоді литовська армія без наказу не могла чинити жодного опору, а тому країну було окуповано практично без єдиного пострілу всього за кілька годин.
   При цьому необхідно також зауважити, що впродовж останніх 20 років незалежна Литовська Республіка стала членом Євросоюзу і NATO. Тому чинна редакція "Закону про запровадження воєнного стану" (прийнята ще в 2000 р.) реально не відповідає ані нинішньому геополітичному положенню, ані змінам, які відбулися всередині країни. Оновлений закон має стати частиною перегляду всієї законодавчої бази, пов'язаної з обороною країни, яка, хоч і розраховує на допомогу союзників, а проте готується до найгіршого сценарію.
   На сьогодні відомо, що відповідно до пунктів вищезгаданого оновленого закону буде введено військово-адміністративну посаду командарма, який безпосередньо підкорюватиметься тільки головнокомандувачу (литовському президенту). Крім того командарм не тільки керуватиме усіма збройними силами Литви, а й зможе заборонити чи обмежити використання електронних засобів зв'язку (інтернет, телефон, GSM-мережу), якщо з'являться підстави припускати, що відбувається поширення інформації у стан ворога. У свою чергу президент-головнокомандувач прийматиме рішення з питання оборони, необхідні для функціонування держвідомств і місцевих адміністрацій, координуватиме дипломатичні засоби.
   Найцікавіше те, що у разі військової агресії політичне керівництво Литви стане мобільним і важко досяжним для противника, але як і раніше буде працювати. Адже не буде статичної ставки у Вільнюсі чи Каунасі... І навіть тоді, коли буде втрачено одного чи кількох керівників держави (президент, прем'єр-міністр, спікер парламенту, тощо), всі громадяни Литовської Республіки все одно мають чинити запеклий опір агресору під проводом офіцерів, комбатів та командарма. Наголошено також і на великій ролі резервістів та власників вогнепальної зброї. Вони за першого сигналу збираються у призивному пункті після чого мають сформувати передові (фронтові) та тилові (територіальні) загони оборони.
   Як бачимо, попри свої компактні розміри, балтійська республіка Литва не збирається повторювати помилки свого історичного минулого. На відміну від теперішньої України (мова про владну верхівку), яка хоч і демонструє намір дати ворогу відсіч всіма силами, але по факту це ніщо інше як показова для різних ЗМІ ширма. Українським можновладцям варто брати приклад зі своїх литовських колег і вже зараз вибудовувати оборонну стратегію у випадку масованого наступу ворога з кількох вірогідних напрямків: Північ (білоруське Полісся), Північний Схід (московські Брянщина та Курщина), Схід (тимчасово окуповані українські території Луганщини та Донеччини), Південь (тимчасово окупований український Крим) та Південний Захід (тимчасово окуповане молдовське Придністров'я).

   Також не варто списувати з рахунків і бойовий потенціал українських націоналістів (НВР "Правий сектор", Національний Корпус, ВО "Свобода", тощо), чиї воєнізовані формування (ДУК, "Азов", Легіон Свободи, тощо) пройшли горнило найзапекліших битв на Донбасі. Опора на резервістів литовського зразка в теперішній Україні має бути опорою не на репресивні силові структури (МВС і Національна Гвардія), а на вишколені ідейні кадри націоналістичного руху. Саме вони своєю жертовністю будуть готові принести усім громадянам довгоочікувані мир і спокій під синьо-жовтим прапором виключною перемогою під червоно-чорним стягом національного поступу.
   Так переможемо! Слава Nації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов

Кому дістається незалежність?

Кому дістається справжня незалежність? Відповідь на це запитання до сміху проста: незалежність дістається тому, кому вона потрібна і хто до цього докладає бодай мінімальні зусилля. Коли українці вкотре почнуть свою пісню за "лихую долю", варто поцікавитися: а що вони зробили, щоб мати щасливіше життя?

  Чому менші чисельністю, територією, економічним потенціалом, талантами народи (наприклад, такі, як латвійці) отримали свою незалежність на відміну від нас? Тому, що вони більше прагнули цього, проявили більше характеру. І вони її ВИБОРОЛИ, а не отримали. Бо все у житті потрібно виборювати, а не отримувати, як даність. Бо вони мають психологію пана-господаря, вершителя власної долі, а не раба, що позирає на різні боки, шукаючи поглядом свого хазяїна.

   При всій нашій військовій обдарованості, героїзмі та ліпших бойових якостях ми залишилися ні з чим. Бо не сприймали незалежність всерйоз і не знали, що з нею робити. Ключ до розуміння - психологія. Народ із психологією наймита-раба не матиме політичного успіху попри успіх військовий.

  Під час визвольних змагань першої половини ХХ-го ст. ми продемонстрували неабияку військову майстерність та самопосвяту, але не зробили жодних кроків до здобуття свободи. Читаючи про події тих років, можна зробити висновок: українці бачили себе як партизанів, але не як повноцінну армію. Вони ховалися в лісі, конспірувалися, атакували й тікали, грабували конвої, робили відплатні акції. Але ніде ви не зустрінете, щоб перед вояками стояла задача захопити населений пункт, винищити колаборантів, призначити власну адміністрацію, мобілізувати під свої стяги місцевих, взяти на облік неблагонадійних, оголосити свої правила винятковими й обов'язковими до виконання. І це на своїй землі, у себе вдома! У москалів чомусь із цим ніколи не було проблем, де б вони не були. Бо це - наслідок психології. Тільки народ із повноцінною психологією матиме незалежність! І це справедливо.

   P.S. Дивуєтеся, чому Латвія має незалежність, а Україна - ні? Пропонуємо вашій увазі два повчальні відео: 1) як у Латвії, зокрема, ще в дитячому садочку проводять військово-патріотичні уроки; 2) як латвійська поліція ставить на місце москальських десантників. Тож, дивіться і робіть висновки.

За матеріалами "ВАРТИ"

Україна – не геополітичний вектор

(Стаття написана навесні 2014 р. світлої пам'яті Героєм України Павлом Левчуком, що загинув від рук московських окупантів під Луганськом, який мріям побачити Велику Україну від Сяну до Дону).
Сьогодення гостро ставить питання зовнішньополітичного вектору. Однак чи можемо ми на нього відповісти, коли не маємо власної геополітичної стратегії? І ми підходимо до цього питання у ситуації, коли маємо достатньо не вирішених внутрішньополітичних питань. До що ж ми маємо робити? Відповідь на це питання намагається надати дана стаття.

На початку, з’ясуємо, що означає саме поняття геополітики. Звичайно, тлумачень цього вислову достатньо, але, як на мене, то це перш за все як сама боротьба за розширення життєвого простору нації, так і методи цієї боротьби. А ось чи присутня вона у зовнішній політиці нашої держави?

 Перш за все, ми маємо негативну державницьку традицію маятника, що постійно тягнеться то в бік "цивілізованої Європи", то в бік "братських народів". Від самого початку наші політики не змогли здійснити більш рішучих кроків, ніж просте визнання позаблоковості держави. Насправді це мав бути лише перший крок, крок не для творчої реалізації будь-якої високої мети, чи то ліберальної, чи націоналістичної, чи соціалістичної. Ні, цей крок йшов від напівколоніальної, напівефімерної УРСР, яка не мала ані будь-якого суверенітету, ані навіть статусу поважної автономії. Крок на позаблоковість, відтак, був часом самоусвідомлення себе як самостійної країни, держави, нації. А далі була тиша, яку час від часу бентежили такі амбіційні утворення як ГУАМ, пізніше зближення українських та грузинських зовнішньополітичних інтересів, однак це все можна віднести лише до проб пера. Адже кожний такий період закінчувався відкатом до попереднього стану постійної залежності від геополітичних амбіцій більш потужних держав або їх об’єднань.

Далі, сьогоднішні події, коли суспільство, а не створена для цього величезна бюрократична машина із численними відомствами та управліннями, яку мі називаємо державою, намагається вказувати вектор тяжіння до одного з полюсів геополітичного впливу, говорить про, те що влада розплачується як за власну бездіяльність, так і за відсутність у попередніх керманичів спроб налагодити зовнішню політику.

Причиною такої ситуації і є довготривала не принциповість зовнішньої політики, її тяжіння до суто нагальних проблем. Тому напередодні підписання нових газових контрактів наші політики стають не на жарт уважними до позицій північного сусіда, натомість, коли мова починає заходити про отримання конче необхідних кредитів МВФ, то державні діячі схильні досить швидко говорити про важливість прав людини та тяжіння до цивілізованого західного світу.

Виклад цих думок, не має на меті вказати на вразливі місця української політичної еліти, хоча й не обходиться без цього, вони надаються читачеві для розуміння того, що подібна ситуація можлива лише за однієї умови – відсутності геополітики як такої. Вона, як і багато чого іншого, не була цікава для попередніх і нинішнього урядів та президентів.  Подібна легковажність була б звісно можлива, за умов, коли поза кордонами України існувала лише занедбана пустеля, що не представляла б інтересів для занадто віддалених наддержав. Однак на разі ми залишаємось об’єктом боротьби достатньо потужних геополітичних центрів: Російської Федерації та Європейського Союзу, до того ж час від часу потрапляємо в зону інтересів США та стаємо об’єктом територіальних претензій збоку, вкоріненої в європейський простір Румунії чи Польщі.

Для того, щоб зрозуміти принаймні перші кроки успішного становлення себе в світі, звісно необхідно визнати певні об’єктивні факти. Перш за все, світ дійсно стає глобальним, ми не можемо вирішувати внутрішні проблеми й забути про зовнішню політику. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири та виробництва, яких знаходяться будь-де на світовій мапі, також має свій економічний інтерес до наших територій.

Тож зовнішня політика має доповнюватись і зовнішньою економічною діяльністю, експортом власної культури і т.д. Замкненість у своїх кордонах не є виходом із ситуації залежності, оскільки означає позбавлення самого себе нових перспектив розвитку. Так, ми маємо ризикувати на чужій території, однак варто позбавитись міфу, що національна економіка, на разі, є захищеною від проникнення зовнішніх економічних сил. Їх природа не визнає державних кордонів, а досвід маніпулювання із законодавством окремих країн уже давно є загально розповсюдженим серед ТНК.

Тому в цьому питанні необхідно визначити як однозначну важливість захисту національної економіки, так і її експансії принаймні на територію сусідніх країн. Навряд, хтось не помічав широку експансію білоруських брендів, що представляють харчову промисловість, на теренах України. Це і є вдалий приклад експорту власного виробника на міжнародній території, який необхідно наслідувати. З рештою, дестабілізація соціалістичної системи також починалась із популяризації Кока-коли, ПепсіKo, левайсів, вранглерів та тому подібного. Світ стає компактним, рішення штаб-квартири вітчизняних корпорацій, вступають у дію в філіях, розташованих на територіях сусідніх держав миттєво.

Далі, світ сприймає культурні впливи. Принаймні цей тренд вітчизняні політики підхопили доволі швидко, "шароварщина" вилізла із збіднілих сільських клубів, вишиванка стає достатньо модною, щоб спонукати сучасну молодіж до її придбання, звичайно із 100% екологічних матеріалів. І це також позитивне явище, сучасна українська музика, друкарництво, образотворче мистецтво й т.д. має вилазити із андеграунду й творити нові смисли, новий контекст буття українського суспільства. І це також має йти на озброєння в питаннях геополітики. Чимало етнічних українських земель знаходяться принаймні на території Росії, Румунії, Польщі. Якщо ми зможемо запропонувати конкурентний український культурологічний проект, то ми зможемо його винести у зовнішній простір, розпочати повзучу експансію етнічно українських земель. Сучасна історія пропонує масу альтернатив! Англомовна культурна експансія зі своїми лед зепеллінами, ролінг стоунзами, стенлі кубриками й т.д. не може бути вічною, тим більше не може бути єдиною.

Якщо ж ми поглянемо на стереотипні російські культурологічні проекти, то ми маємо визнати, що ми можемо це робити краще. На разі шоу-бізнес, кінематографія та інший притаманний північному сусіду "творчий продукт" є заскарузлим та не витримує жодної критики. Все що потрібно, щоб йому протистояти – це підвищення загального рівня розвитку вітчизняного суспільства, що не є надзадачею при державній підтримці. А це поміж іншому виключна можливість повернути левову частину етнічно українських земель, що знаходяться на території Росії, обличчям до своєї дійсної батьківщини.

І це лише, економічні та культурні аспекти, сучасний світ дає безліч можливостей! Далі, найбільш важливий пласт – власне геополітика. Україна є буфером і в цьому, знову таки як і в усьому об’єктивному, не має нічого однозначно злого та неправдивого. Просто ми ще не навчились отримувати від цього дійсні зиски. Маленька держава може зіштовхувати лобами великі та отримувати від цього свою користь.

Україна має значні перспективи в якості панівної держави на території, що розділяє Схід та Захід. Від нас можуть бути залежні, за висловами класиків геополітики, морські держави заходу та сухопутні – сходу. Починати звісно необхідно з малого, на разі, біля нас знаходиться Молдова, яка є предметом як наших геополітичних інтересів, так і Румунії. Звичайно сама по собі ця надзвичайно мала держава не може нас цікавити. Однак, якщо ми виграємо змагання за нею із Румунією, президент якої Траян Бесеску відверто заявляє про плани інкорпорації Молдовії до складу власної держави, то це буде перша заява про себе як про незалежну самостійну державу. Далі поширення впливу на території Білорусі, її політичний режим здається вічним, тому що ми слабкі. Чому ми відверто заявляємо, що ПР – це проросійський проект, а Віктор Ющенко був проамериканським, однак самі не спроможні створити проукраїнській проект на території Білорусі?

Таким чином, ми можемо говорити про значні майбутні перспективи становлення України в якості важливого геополітичного актора.

Автор – Павло Левчук

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.

  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.

   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.

  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.

   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.

  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.

   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.

  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.

   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

Автор – Мирослав Греділь