четвер, 7 серпня 2014 р.

Україна – не геополітичний вектор

(Стаття написана навесні 2014 р. світлої пам'яті Героєм України Павлом Левчуком, що загинув від рук московських окупантів під Луганськом, який мріям побачити Велику Україну від Сяну до Дону).
Сьогодення гостро ставить питання зовнішньополітичного вектору. Однак чи можемо ми на нього відповісти, коли не маємо власної геополітичної стратегії? І ми підходимо до цього питання у ситуації, коли маємо достатньо не вирішених внутрішньополітичних питань. До що ж ми маємо робити? Відповідь на це питання намагається надати дана стаття.
На початку, з’ясуємо, що означає саме поняття геополітики. Звичайно, тлумачень цього вислову достатньо, але, як на мене, то це перш за все як сама боротьба за розширення життєвого простору нації, так і методи цієї боротьби. А ось чи присутня вона у зовнішній політиці нашої держави?
 Перш за все, ми маємо негативну державницьку традицію маятника, що постійно тягнеться то в бік "цивілізованої Європи", то в бік "братських народів". Від самого початку наші політики не змогли здійснити більш рішучих кроків, ніж просте визнання позаблоковості держави. Насправді це мав бути лише перший крок, крок не для творчої реалізації будь-якої високої мети, чи то ліберальної, чи націоналістичної, чи соціалістичної. Ні, цей крок йшов від напівколоніальної, напівефімерної УРСР, яка не мала ані будь-якого суверенітету, ані навіть статусу поважної автономії. Крок на позаблоковість, відтак, був часом самоусвідомлення себе як самостійної країни, держави, нації. А далі була тиша, яку час від часу бентежили такі амбіційні утворення як ГУАМ, пізніше зближення українських та грузинських зовнішньополітичних інтересів, однак це все можна віднести лише до проб пера. Адже кожний такий період закінчувався відкатом до попереднього стану постійної залежності від геополітичних амбіцій більш потужних держав або їх об’єднань.
Далі, сьогоднішні події, коли суспільство, а не створена для цього величезна бюрократична машина із численними відомствами та управліннями, яку мі називаємо державою, намагається вказувати вектор тяжіння до одного з полюсів геополітичного впливу, говорить про, те що влада розплачується як за власну бездіяльність, так і за відсутність у попередніх керманичів спроб налагодити зовнішню політику.
Причиною такої ситуації і є довготривала не принциповість зовнішньої політики, її тяжіння до суто нагальних проблем. Тому напередодні підписання нових газових контрактів наші політики стають не на жарт уважними до позицій північного сусіда, натомість, коли мова починає заходити про отримання конче необхідних кредитів МВФ, то державні діячі схильні досить швидко говорити про важливість прав людини та тяжіння до цивілізованого західного світу.
Виклад цих думок, не має на меті вказати на вразливі місця української політичної еліти, хоча й не обходиться без цього, вони надаються читачеві для розуміння того, що подібна ситуація можлива лише за однієї умови – відсутності геополітики як такої. Вона, як і багато чого іншого, не була цікава для попередніх і нинішнього урядів та президентів.  Подібна легковажність була б звісно можлива, за умов, коли поза кордонами України існувала лише занедбана пустеля, що не представляла б інтересів для занадто віддалених наддержав. Однак на разі ми залишаємось об’єктом боротьби достатньо потужних геополітичних центрів: Російської Федерації та Європейського Союзу, до того ж час від часу потрапляємо в зону інтересів США та стаємо об’єктом територіальних претензій збоку, вкоріненої в європейський простір Румунії чи Польщі.
Для того, щоб зрозуміти принаймні перші кроки успішного становлення себе в світі, звісно необхідно визнати певні об’єктивні факти. Перш за все, світ дійсно стає глобальним, ми не можемо вирішувати внутрішні проблеми й забути про зовнішню політику. Діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК), штаб-квартири та виробництва, яких знаходяться будь-де на світовій мапі, також має свій економічний інтерес до наших територій.
Тож зовнішня політика має доповнюватись і зовнішньою економічною діяльністю, експортом власної культури і т.д. Замкненість у своїх кордонах не є виходом із ситуації залежності, оскільки означає позбавлення самого себе нових перспектив розвитку. Так, ми маємо ризикувати на чужій території, однак варто позбавитись міфу, що національна економіка, на разі, є захищеною від проникнення зовнішніх економічних сил. Їх природа не визнає державних кордонів, а досвід маніпулювання із законодавством окремих країн уже давно є загально розповсюдженим серед ТНК.
Тому в цьому питанні необхідно визначити як однозначну важливість захисту національної економіки, так і її експансії принаймні на територію сусідніх країн. Навряд, хтось не помічав широку експансію білоруських брендів, що представляють харчову промисловість, на теренах України. Це і є вдалий приклад експорту власного виробника на міжнародній території, який необхідно наслідувати. З рештою, дестабілізація соціалістичної системи також починалась із популяризації Кока-коли, ПепсіKo, левайсів, вранглерів та тому подібного. Світ стає компактним, рішення штаб-квартири вітчизняних корпорацій, вступають у дію в філіях, розташованих на територіях сусідніх держав миттєво.
Далі, світ сприймає культурні впливи. Принаймні цей тренд вітчизняні політики підхопили доволі швидко, "шароварщина" вилізла із збіднілих сільських клубів, вишиванка стає достатньо модною, щоб спонукати сучасну молодіж до її придбання, звичайно із 100% екологічних матеріалів. І це також позитивне явище, сучасна українська музика, друкарництво, образотворче мистецтво й т.д. має вилазити із андеграунду й творити нові смисли, новий контекст буття українського суспільства. І це також має йти на озброєння в питаннях геополітики. Чимало етнічних українських земель знаходяться принаймні на території Росії, Румунії, Польщі. Якщо ми зможемо запропонувати конкурентний український культурологічний проект, то ми зможемо його винести у зовнішній простір, розпочати повзучу експансію етнічно українських земель. Сучасна історія пропонує масу альтернатив! Англомовна культурна експансія зі своїми лед зепеллінами, ролінг стоунзами, стенлі кубриками й т.д. не може бути вічною, тим більше не може бути єдиною.
Якщо ж ми поглянемо на стереотипні російські культурологічні проекти, то ми маємо визнати, що ми можемо це робити краще. На разі шоу-бізнес, кінематографія та інший притаманний північному сусіду "творчий продукт" є заскарузлим та не витримує жодної критики. Все що потрібно, щоб йому протистояти – це підвищення загального рівня розвитку вітчизняного суспільства, що не є надзадачею при державній підтримці. А це поміж іншому виключна можливість повернути левову частину етнічно українських земель, що знаходяться на території Росії, обличчям до своєї дійсної батьківщини.
І це лише, економічні та культурні аспекти, сучасний світ дає безліч можливостей! Далі, найбільш важливий пласт – власне геополітика. Україна є буфером і в цьому, знову таки як і в усьому об’єктивному, не має нічого однозначно злого та неправдивого. Просто ми ще не навчились отримувати від цього дійсні зиски. Маленька держава може зіштовхувати лобами великі та отримувати від цього свою користь.
Україна має значні перспективи в якості панівної держави на території, що розділяє Схід та Захід. Від нас можуть бути залежні, за висловами класиків геополітики, морські держави заходу та сухопутні – сходу. Починати звісно необхідно з малого, на разі, біля нас знаходиться Молдова, яка є предметом як наших геополітичних інтересів, так і Румунії. Звичайно сама по собі ця надзвичайно мала держава не може нас цікавити. Однак, якщо ми виграємо змагання за нею із Румунією, президент якої Траян Бесеску відверто заявляє про плани інкорпорації Молдовії до складу власної держави, то це буде перша заява про себе як про незалежну самостійну державу. Далі поширення впливу на території Білорусі, її політичний режим здається вічним, тому що ми слабкі. Чому ми відверто заявляємо, що ПР – це проросійський проект, а Віктор Ющенко був проамериканським, однак самі не спроможні створити проукраїнській проект на території Білорусі?
Таким чином, ми можемо говорити про значні майбутні перспективи становлення України в якості важливого геополітичного актора.
Автор – Павло Левчук

Немає коментарів:

Дописати коментар