понеділок, 13 червня 2016 р.

Хмільний ефект мухомора

Відомий американський письменник Георґ Кеннан побував у Західному Сибіру в 1885 р. – щоб познайомитися з системою тюрем і становищем в'язнів. Його книга "Сибір!" зажила гучного розголосу, її було перекладено на мови всіх європейських держав. Із живого конгломерату його вражень, що цікаві й сьогодні, виберу лише окремі – в плані розмови. Неспроста, звичайно, він говорить про «два великі російські заклади – церкву й кабак», ставлячи церкву на перше місце, хоча цим зовсім не звеличує аж так місце церкви, й аж так не применшує місце кабака: поставлено ж поряд, як рівновеликі величини! Й спостережливий американець не помиляється – до такого відкриття доходили як до нього, так і після нього.
   Не можна, не жахаючись, читати про сибірські тюрми й сибірську каторгу, але водночас не можна, не жахаючись, читати в Георґа Кеннана про сибірську волю, про сибірське село, яке страшенно схоже на тисячі й тисячі інших. «Села... складалися, звичайно, з двох рядів ізб, що тягнулися на дві-три верстви вздовж брудної сільської вулиці, без будь-якої прикмети рослинності. Єдиною зеленню була ялинова гілка, яка висіла над входом до кабака. Кабаки ці, що носять масу всіляких назв, являють для держави дуже важливе джерело прибутку, а мужиків доводять до торби; вони одні виною цього запустіння й злиднів, які кидаються спостерігачеві в очі при вигляді села на великому сибірському тракті. У Західному Сибіру припадає на одну школу 30 кабаків, а в Східному Сибіру – навіть 35. У країні, де між можливістю вчитися і нагодою напитися існує таке співвідношення, не можна вимагати порядності, охайності і благополуччя».
   Книга "Сибір!" американця Кеннана і "Архіпелаг ГУЛАГ" москаля Солженіцина перегукуються, об'єднуючи начебто дві несумісні дійсності – царську й секретарську, та насправді це одна каторжна дійсність, що належить одному народу, який породжує деспотизм зі свого нутра, і який потребує деспотизму на свої голови. Уже з прикінцевих сторінок цього "ГУЛАГу" минулого століття хочеться переказати один розкішний епізод – тут якраз і йдеться про дві такі рівновеликі величини, як "кабак" і "церква": я поміняв їх місцями, бо і в розповіді американця так...
   Не доїжджаючи до Чіти миль п'ятдесят, у селі Туриново-воротному, їдучи на перекладних, не могли поміняти коней, бо всі жителі цього села без винятку були п'яні. По вулицях літали сани з парубками та дівчатами, що в співах надривали горлянки. Поштова ізба  переповнена розпашілими від горілки людьми. Ніде ні поштмейстера, ні ямщика, а староста був такий п'яний, що не міг триматися навіть з допомогою костура. Американець Кеннан довідався, що місцевий священнослужитель стільки "заклав за галстух", що його відправили додому на санях. Усі жителі села були п'янісінькі в дим – хто ж запряже коней? Крім гостей і якогось грудного маляти, не було жодної тверезої істоти. Батько цієї дитини, молодий офіцер, був п'янісінький – і збирався в дорогу. Він зняв зі стіни свою шаблю й передав її урочисто своїй дружині з проханням покласти в сани. П'янісінька його дружина відмовилась, то він театральним жестом притиснув шаблю до грудей і сказав, що покладе її сам   свою "першу наречену" та й зразу ж випустив шаблю з рук і навряд би чи підняв без допомоги "другої нареченої". Нарешті, вдалося знайти п'яного старосту, якому довго довелося втовкмачувати, що потрібні коні. Той записав Кеннана як людину з "Сусідніх Штатів". Вийшли надвір, староста закричав: «Андрію! Коней!» У відповідь – дикий сміх п'яного натовпу. Староста поскаржився: «Вони всі п'яні! Це кара Божа!».
   Минав час, нарешті молодий офіцер перецілував усіх жінок у кімнаті і подався до саней, за ним жінка з дитиною і шаблею в руках. Появилися два п'яні священики, пересіли з дрожок на поштові сани, до божевільне п'яних мужиків, та й поїхали. Вже було втрачену всяку надію виїхати, коли появився один, цілком тверезий ямщик і сказав, що коней знайдено. П'яний чиновник, увійшовши в чиновницький раж, накинувся з лайкою на нещасного ямщика й оштрафував на 50 коп.: «напевне, за його тверезість або за те, що він осмілився запрягти коней!» Зрештою, виїхали з села, яке втратило глузд. Що ж тут сталося?
- Тут освячували нову церкву,
сказав ямщик серйозно.
- Освячували церкву! – вкрай здивувався американець. – Хіба тут скрізь отак освячуються церкви?
- Я не знаю... П'ють інколи. Після молебну було гуляння, дехто напився.
- Дехто? Ви хочете, напевне, сказати, всі. Ви єдиний тверезий чоловік у всьому селі. Як це пояснити?
- Я не християнин, - відповів він холодно,
я бурят. І сам Кеннан так завершує цей епізод: «Єдиний тверезий чоловік на все село з населенням у 300-400 чоловік був язичник, і цього язичника присудив християнський чиновник до штрафу в 50 коп. за те, що він не напився п'яний, як інші добрі громадяни і не виявив цим своєї поваги до нової будівлі і до «святої православної церкви».
   Церква і шинок – дві підвалини національної свідомості! Ось зі "Слова про бражника": «Быть неки бражник и зело много вина пил вовся дни живота своего, а всяким ковшом господа бога прославлял и часто в нощи богу молился». Як то мовиться українською – скляний бог...
Автор – Євген Гуцало

четвер, 9 червня 2016 р.

"Реванш", що єднає українських революціонерів

Переможцями з поля битви в умовах наближених до постмодерних завжди перемагає той, хто виступає під знаменом домінуючого дискурсу. Все менше і менше ваги має чисельність активістів. Ліберали перемагають, бо у них в руках ЗМІ, а у нас — транспаранти. Правий рух може змінити цю ситуацію двома способами — або забрати у лівих і демократів чільне місце в ЗМІ, або змінити транспаранти на автомати.
   При цьому, варто зазначити, що друге не матиме ніякої користі без першого, адже наразі у світі відбувається лише та подія, яку побачили об’єктиви телекамер, і відбувається вона саме так, як це покажуть передові телеканали. І якщо щодо того, як така ситуація має впливати на те, що ми творимо, сказано багато, то про саме організаційні моменти нічого не говориться. Нинішній світ прямо вказує на те, що великі організації не здатні добитися успіху. Чим більшою є організація, тим менш радикальними є її дії. Більше того, великий розмір привертає значну увагу адептів режиму, сбушників, правоохоронців та інших ворожих елементів.
   У символіці старих правих часто використовувався лев. Сильна, велика і горда тварина, що своїми сталевими пазурами та іклами і сильним тілом відвойовує життєвий простір. Не дивно, що старі організації асоціювали себе з цією твариною. Єдина проблема полягає в тому, що в умовах урбанізованої площини сучасних країн леви можуть існувати хіба що в клітці. Мотуззя переплетених темних вуличок стягують міцну левову шию, громадини бараків і цегляних багатоповерхівок здавлює грудну клітину, пил багато чисельних машин забивається у легені. У клітці йому живеться легше, але в цих умовах цареві звірів відводиться хіба що роль забавки для дітей. Чого варта можливість вирячивши щелепи кинутися на незграбних людисьок, якщо твій кидок раз у раз зупиняють грати, встановлені місцевою адміністрацією. Тому нові праві, розуміючи ці категоричні зміни взяли собі у символ щура. Маленькі тварини — суть і сіль міських вуличок. Їх акції швидкі і майже непомітні до того моменту, поки не будуть помічені їх небезпечні результати. Великі ватаги щурів, що атакують зі сміливістю лева — ось приклад для послідовників. Кінець-кінцем лев на головній площі великого міста виглядає самотнім, нещасним і… жахливо несвоєчасним та занадто величним для сьогодення. В залежності від щурів.
   Щось подібне варто взяти на озброєння нашим побратимам з правих організацій. Не варто створювати великих партій. Виходом є мережа маленьких організацій з новими для українського націоналістичного руху ідеями та різними задачами і цільовою аудиторією. Цей спосіб діяльності має кілька переваг!
   Передусім, такий ти організаційної діяльності має значну перевагу у вигляді меншої ймовірності репресивних заходів. Якщо, судять учасника свободівського агітвідділу, то під репресії потрапляє вся ВО "Свобода". Якщо за грати потрапляє один з організаторів курсу лекцій з консервативної революції, то важко пов’язати його з головою націоналістичного політологічного клубу в одному з провідних університетів, або членом групи дослідників націонал-маоїзму. Сталося б це за умов існування єдиної ультраправої структури, всі троє мали б проблеми з законом. А так, лекції підло зірвано, але чорні сорочки миготять в інших залах, на інших лекціях, і на інших акціях. Окрім цього, головна задача правих сьогодні, це поширення ідей. Максимального різноманіття дискурсу можна досягнути лишень не зв’язуючи активістів путами партійної ідеології. Правим взагалі треба нав’язувати, стиль, а не примат Дмитра Донцова чи Рене Генона. При цьому ця група спільнот може, має і буде діяти спільно. Чорна сорочка і витончене вуличне насильство об’єднують більше, ніж членський квиток. 
   Сьогодні "Реванш" є тою школою, що готує керівні кадри для такої системи. Приєднуйтесь до нас, адже ми впевнені, що навчання — це цікаво!
За матеріалами харківського "Реваншу"

вівторок, 7 червня 2016 р.

Де стоїмо: українсько-польські взаємини

...Є факт, що приблизно від 1935 р. Польщі вдалося частинно осягнути те, до чого змагала вона від низки років. На деяких давніших і новіших, відомих і менше відомих, прикладах хочемо зясувати в основному комплекс польських позицій в українській справі. Тож є засадничою помилкою й поглядом поза всяким почуттям дійсности — твердити (як це неодноразово чуємо й читаємо), ніби якінебудь потягнення Польщі в справах всеукраїнського масштабу диктовані суверенною волею нації, що експонує випливати на ширші води східноєвропейської політики.
   Не чимсь другим, ніж фактом і тільки фактом існування й боротьби в її межах 7 млн. українців, які є найважливішою проблемою польської державности від самого початку її існування аж по сьогодні — можна пояснити цю, в стимулах чисто дефензивну, політику Польщі. Держава, яка має 40% чужого й крайно ворожого їй населення, між ним найчисленніших і найактивніших у ворожій поставі українців —  не може мати другої проблеми, що була б важливішою! Ні питання закордонної політики, ні соціяльно-економічні справи, тощо — не тільки немислимі для Польщі, але вони змушують її під кутом цієї і тільки цієї проблеми глядіти на всі свої державні справи. Поскільки триває національна боротьба проти Польщі, а ведуть цю боротьбу в першій мірі українці — Польща не може стати ніяким серьозним закордонно-політичним партнером. Оскільки формується в світі бльок проти СССР, який схоче станути на союзницьку стопу з Україною проти Москви, то при активній  проти польській поставі Західньо-Українських Земель він не буде застановлятися, кого вибирати: соборну протимосковську (і протипольську) Україну, чи розхитану спараліжовану Польщу.
   Економічно Польща без чужих територій, а в першій мірі української, відразу зведена до ролі однієї з найбідніших держав в Европі. А тепер уже — проблема кольонізації, проблема розміщення промислу і таке інше: всі ці проблеми раз-у-раз, передусім, коли йде про українські території, є для Польщі незвичайно скомпліковані Це річі прості й самозрозумілі для кожного, хто дивиться відкритими очима. Є фактом наприклад, що успішна розбудова українського економічного життя за останні роки мала одне зо своїх джерел у тому, що польська торгівля й промисл, не зважаючи на всі намагання держави, з одного боку втікали поза ЗУЗ, а з другого боку не важилися приходити сюди з других частин держави, бо вважали ЗУЗ тереном, де поляк і все, що польське, не певне ні дня, ні години. Є фактом, що завдяки пропаганді "нової ери" ці річі подекуди були змінилися; до речі: це ще одна ілюстрація, як "нова ера" — "хоронить здобутки". Треба бути божевільним, щоб твердити, що держава, яка має в свойому внутрішньому житті так спутані до крайнього руки, як Польща  —  хотіла б брати "активну участь у перебудові відносин на сході Европи".
   Нам кажуть, зрештою послідовно, що треба власне Польщі розвязати ці руки шляхом ліквідації боротьби Західніх Земель. Але запитаймо тоді: чию політику ведете в такому разі, панове "визволителі" — українську чи польську? Бо ви, що хочете рятувати східні землі ціною західніх, скажіть нам нарешті, яка запорука, що Польща піде "визволяти Україну"? Чи та, що Польща дала Ундові полични ка (про це ще нижче), коли воно наївне гадало, що "притисне до муру" її в справі протибольшевицького фронту; чи та, що Польща збирається творити "козацьку націю" на наших схід - ніх кордонах; чи та, що вибрала на контрагентів для своєї "визвольної акції" найбільше безхарактерний зпоміж українства елемент? Чи може те, що творить завязки українських частин у такій формі, як табор у Каліші? Чи може, врешті, те є запорукою, що тисячі утікачів із УСРР, з яких можна ж би творити "легіони" — видають поляки, видусивши їх для цілей свєї розвідки при помочі ваших — і панове з "варшавського центру", людей, під большевицькі кулемети, або винищують голодом та пошестями й направду большевицькою каторгою — в спеціальних волинських і поліських концентраційних таборах і низці тюрем? В цій справі можемо сказати багато, що нам очевидно заперечуть, як казали недавно заперечити напр. "Ділові", що появилося в пресі про Чеботарьова... Але перед обличчям історії не дасться нічого заперечити!
   Тому, коли йде про задушевні мрії Лівицьких і їх прислужників, щоб ЗУЗ замовкли для забезпечення їх рації існування на польському хлібі, ми відповідаємо: «Ніколи!». Гадаємо зрештою, що й Польща свідома цього. І радимо взнати це її клієнтам зпід знаку УНР і "конгресу" та не творити ні собі, ні не впоювати в нікого ілюзій, що український націоналізм на ЗУЗ до цього допустить!
   Ми ствердили отже, що сьогоднішня Польща й легенда "напувати коней у Дніпрі" — це кпини. Ціла польська політика в українському питанні зводиться до оборони позицій поневолення Західньо-Українських Земель! Ундівець Дмитро Левицький схотів у згадуваній уже вище соймовій промові за грати з Польщею у відкриті карти — мовляв, наша співпраця тут основується на ясних і недвозначних плянах щодо Східньо-Українських земель. За кілька днів він почув був (пригадуємо...) від тодішнього міністра внутрішніх справ Косьцялковського слова, які загально найшли в поляків і в українців окреслення: поличник. Представник польської політики, щоб не відповісти Левицькому на його апель гри в відкиті карти в питанні "визволення СУЗ" — злаяв ціле УНДО, що воно не репрезентує українства, що воно "могикани" і тощо. Це не є річ припадкова! Польща не зайняла досі, та зайняти не могла й  не зможе — ні... Словно, ні фактично зобов'язуючого становища в справі, на якій у нас будуються "визвольні концепції". Навпаки, вона веде чортівську гру, яка досі наносить українству самі удари, яка комплікує в високій мірі справу визволення України взагалі! А гра ця подиктована чисто й виключно внутрішньо-політичними моментами, а саме українською проблемою в рямцях Польщі. Ясно, що гра вірвалася б, коли б не стало партнера!
   Вернемо ще до справи конгресу. Порушуючи ширше справу, не відгріваємо забутих річей. Конгрес досі не відбувся але він відбудеться, по всякій імовірносте, коли його властиві аранжери вийдуть із своєї резерви супроти дотеперішньої "вільної гри сил" на цьому відтинку й сильніше "натиснуть" на українських "конгресменів". Передконгресові конференції відбувалися легально у Львові — під польською опікою; так само ціла пропаганда  конгресу  ведеться в українській пресі під Польщею без ніяких перешкод. Отже вже з цього погляду не оставляє ціла імпреза  ніяких  сумнівів. Поляки потребують конгресу на те, щоб усе, що вони будуть робити для ліквідації української небезпеки, мало, так мовити б, українську  — "всеукраїнську" — санкцію. Ролю санкції з українського боку в протиукраїнських потягненнях поляків відігравали досі всякі заяви ундівських парляментарних   репрезентацій і делегацій на різних міжнародніх конгресах. Але це була всеж тільки одна партія... А тепер це був би орган "всіх нормальних і доброї волі людей", як кажеться в одній "конгресовій" статті. Пригадаймо, як поляки заарештовують одних УеНеРівців із санкції других (полковник Єфтимович, переслідування поодиноких "калішців" із санкції "варшавського центру"). Конгрес має дати полякам санкції в дальших протиукраїнських потягненнях на ЗУЗ і взагалі проти українського націоналізму, якого одинокого Польща визнає небезпекою для себе. Коли конгрес схотів би говорити в отвертий спосіб із поляками про справи "визволу" СУЗ, Йому дадуть поличника, як дали його Дмитрові Левицькому. Бо Польща грае, а її "українські" партнери маріонетки в цій грі, яку вони вважають, чи вдають, що вважають визвольною політикою, а яка кидає колоди під ноги справжній визвольній політиці.
   Тому навіть не сниться нам витягати проти конгресу аргументи з засадничої площини, що ідея конгресу механічна і сходити на таку площину, значить творити конгресівцям ілюзії, що не знаємо й не розуміємо, що вони уявляють із себе й затемнювати непотрібно справу. Не йде тут про проблему, як повстають і діють проводи, як відбувається національна консолідація, бо ж йде про проблему: українська визвольна політика чи поборювання її ворогом!
   Ось недавно звернувся до "Лугу" у Львові польський "Інститут виховання фізичного й пшиспособєня войськовего"  —  якому підпорядкувалася частина лугової організації на чолі з Дашкевичем —  з таким домаганням: лугові однострої мають бути пошиті на польський лад, прапор мусить мати польський напис і орла, "Луг" зобовязаний брати участь у всіх польських імпрезах разом з другими організаціями, що входять до "пшиспособєня"... Отже це є польське формування українського легіону, який разом із Ридзом-Сміґлим помаширує визволяти Київ (твердження одної зо статтей "конгресівців")!? Ні один луговик ще ні разу не стрілив із рушниці, ні не мав її в руках, але мусить уже натягнути "рогатувку" й ходити на паради з тими самими "стшельцями", що шаліють по українських селах, розбивають українські установи, громлять українських діячів! В такі ситуації заманевровують себе панове дашкевичі!..
   Коли пригадаємо цілий арсенал польських "новоерівських" помислів для своїх українських контрагентів — з ділянки наступу на душу ЗУЗ; і коли у притомним о собі цілий польський економічно-кольонізаційний наступ в атмосфері "нової ери" і всі щораз більше удосконалювані польські окупаційні практики — стане нам ясним перед очима одне:йде про рішаючий Удар для українства на наших Західних Землях! Все це діється в парі з певними потягненнями в міжнародній площині. Коли йде наприклад про Німеччину, хоче Польща все ще робити їй надії, що стане разом із нею на протимосковські позиції, на те, щоб у цій Німеччині найти петрифікатора теж перше за все польського посідання ЗУЗ. Що це чинить або чинила бодай до недавна Польща не без успіху — може посвідчити крайно негативне становище деяких німецьких пресових органів до справ Західньо-Українських Земель. Діялося це цілком по лінії польських бажань обезброїти ЗУЗ, усунути ЗУЗ поза скобки міжнародньої політичної уваги, не допустити до повстання української державности над Дніпром  — це єдиний шлях для Польщі вдержати своє існування, свій стан посідання. Другого нема! Це ж повинно бути ясним, як день!
   Ми звертали увагу, що в УеНеРівсько-конгресових "визвольних" теоретизуваннях цілу справу представляють, навіть не маскуючися іноді, як визвіл ззовні. Бо "все скінчиться Кругами й Базарами", коли Україна сама пірветься з мотикою на сонце, а вже, щоб без війни "актуалізувалася українська проблема" то про це немає й мови! Можуть випиратися цього слова сотні разів, але йде про "інтервенцію", точніше — про те, що в нас розуміють під цим поняттям: про прихід уряду й державности для України  — ззовні, на чужих багнетах. Нема чого дивуватися, що ці люди заступають якраз таку концепцію. Коли якась політична організація існує на грунті, то вона будує тут свою силу, є суверенним чинником, який опісля вже здібний вести і те, що називається закордонною політикою. Коли ж хтось існує поза й тільки поза грунтом та е від початку тамошнього свого існування агентом чужої сили, отже чинником не суверенним, то ясно, що єдина визвольна концепцій, яка може вдержати його при політичному житті, це є концепція визволу ззовні. Тоді конечно теж і говорити про те, що Україна сама без того,  щоб її "найшли" чужі — здобудеться тільки на Крути й Базарі. Хай спробує заступати "уряд УНР" і Ко концепцію національної революції, хай спробує заступити концепцію зводжений соціяльних здвигів у національно-революційне русло і тощо. Заступати таку концепцію їм — значило б зректися "проводу", бо "проводом" вони можуть бути тільки в інтервенції. В усякій другій концепції вони зависли б у повітрі!
   І звідтіля оце категоричне звязання долі української нації з вибухом війни. Та тут ще до того ціла низка "але". Погляди панів "визволителів" у справах цієї війни в такому ж степені невлучні — зрештою знов таки з конечности — як жалюгідне ціле їх політичне обличчя. Бо є очевидним, що проблематика цього історично-національного зявища, що називається війною, нині змінилася, наприклад в порівнянні з 1914 р. еспанські події повинні чогось учити тих, які хочуть учитися. Коли говорити про форму війни на найближчий час, то можна надіятися, що така форма світової війни,як її бачимо ші еспанському прикладі, є куди ближче на фоні можливостей нинішнього дня, ніж зудар на лад 1914 р.! Зудар двох ідеольогічних таборів в одній країні — й психольоґічне, а здебільша й мілітарно — політичне опреділення низки зовнішніх сил по одному й другому боці. Ясно, в наших умовинах червоний ідеольогічний табор буде ще виразнішою голою силою Москви, ніж деінде. В обличчі сильного, як ніколи досі, ідеольоґічного двоподілу світа, ідуть потенціяльні фронти світової війни почерез державні організми, а не тільки лініями державних кордонів. Тому заки вибухне світова війна в стилю 1914 р. (що до цього таки дійде  —  не сумніваємося!), будемо мати можливо ще десять Еспаній. І одною з цих Есланій повинна бути Україна! Себто хочемо цим сказати, що коли має існувати те, що називається  українська закордонна політика, а не агентура чужих сил, то ця політика має оперувати "еспанськими" категоріями, а не категоріями наприклад польськими чи чеськими з часу війни 1914-1918 pp., які рішаються сьогодні дезактуалізації українського визволу, або відкладання його ad calendar greco... Але як вимовити це голосно панам інтервентам, коли до українських Франко (або скажім радше — провідників зо ще більшими успіхами, як він) їм так дуже далеко! Вони можуть бути щонайвище новими "гетьманами" Скоропадськими, винесеними чужими багнетами й спертими на них.
   Та тут не кінець. Політика панів Лівицьких і компанії взагалі, могла б бути на перший погляд клясичним прикладом туподумности: з одного боку горлають, що тільки війна їм поможе а з другого мусять чейже бачити, що Польща докладає всіх зусиль, щоб перешкодити цій війні. Останнє наближення до Румунії це не конвенанси, це акція, за якою стоять могутні протектори — між советами й ворожим їм світом в Европі має створитися "нейтральний пояс", щоб не допустити до зудару в стилі, як це публіциствують панове "визволителі". В силу таких "поясів" не дуже віримо, але: 1) вони напевно відкладають бодай на якийсь час конфлікт; і, 2) вони кажуть ворогам советів думати про інші шляхи боротьби в ними. Виходити сьогодні десь з категоріями "війни", значить робити неповажне враження. Може недавна справа Тухачевского й товаришів стукає панам "визволителям" у голову...
   Гадаємо, що стукає й гадаємо, що казати цим людям, що вони туподумні, це був би комплімент. Справи за ясні, щоб їх хтось не розумів. Йде попросту про кліку, яка мусить бук ти свідома своєї злочинної ролі, але яка все ж відважується ображувати націю, що вона, що люди її покрою, "визволяють" Україну. Бо коли собі десь існує блазень Остряниця, то він на довшу мету нешкідливий, але в акції "уряду УНР" куди більше нечесности й шкідництва, як в "гетьмана" Остряниці! Бо простежимо ще хвилину проблеми, як вони повязаш. Ми можемо бути певні, що коли СУЗ зірвалися б суверенним революційним зривом до самостійного життя, то Польща намагатиметься доложити всіх сил, щоб цей зрив на "спілку" з Москвою здушити. Бо Польща не хоче ніякої української державности, в її життєвому інтересі лежить і мусить лежати  — як найдовше кітлування, а не остаточна розправа на фронті Москва-Україна, бо тоді тільки вона може хоронити свій стан посідання. А що зараз українська динаміка небувало сильна, то "уряд УНР" й созвучні йому сили на ЗУЗ існують у поляків на те, щоб вже зараз УеНеРівськими тенденціями під важу вати сили української ідеї взагалі й на випадок зриву  — "уряд УНР" і компанія існують на те, щоб революції над Дніпром відразу защепити первні розкладу. Бо Україна з таким "урядом" на чолі, це держава-аномалія. Ця держава повстала б не актом спільної волі й горіння мас, що видають із себе провід, а через насадження "проводу" масам  — йому ж певно відразу ворожим.
   Отже зародки недуги України — невласне потрібне Польщі. Та ж катастрофальний союз Петлюри з поляками в 1920 р. навчив їх напевно одному: коли треба українські маси відвернути від української ідеї, то вистарчить, щоб ця ідея найшлася у стичності з польською ідеєю. Не тільки занархізовані чи пасивні маси, але повстанці — еліта українського села — масово демобілізувалися або ставали ворожі до українського уряду, як зявилася польська армія в Україні. І це було так за Петлюри, а нині це "провід"  —  як його добре знаємо ми й вся Україна!
Автор – Ярослав Оршан

пʼятниця, 3 червня 2016 р.

Заклик до українців

Українці! Любіть один одного, допомагайте один одному. Допомагайте один одному, навіть якщо ненавидите, один одного!  Наша сила – в єдності! В ній запорука нашого успіху, наш порятунок і процвітання. Завдяки національному колективізму ми пройдемо через віки, окріпнемо і підкоримо світ!
   Національна єдність – це мета, але вона ж і засіб для досягнення мети. Ось в чому сенс, до чого необхідно прагнути. Все інше – вторинне, воно прийде само собою. Допомагайте один одному, не бійтеся, що Вас назвуть націоналістами, не бійтеся протекціонізму – це наш головний інструмент. Більше співпрацюйте з людьми близькими Вам за кров’ю і за генами, тільки своїм одноплемінникам ви можете довіряти. Формуйте свої національні кадри. Кадри – свята святих. Вони вирішують все! Кадри сьогодні – це наше завтра. Кожен університет, кожен факультет, кожна кафедра повинні готувати наші національні кадри.
   Готуйте Українську молодь прийняти естафету поколінь. Хай кожне покоління неукраїнців стикається з нашою потужною обороною. Кожен раз, коли зі сцени сходить старше покоління, його місце має зайняти ще більш потужна когорта заздалегідь підготовлених і зміцнілих Українців. Для цього необхідно як можна раніше висувати на керівні посади наших молодих людей, доводячи їхню зрілість, відповідальність, геніальність. Хай насправді це зараз не так, вони дозріють на своїй посаді. Чия влада – того й правда! Ми повинні передати нашим дітям більше, ніж ми прийняли у своїх батьків, а ті, в свою чергу збільшать отримане від нас, і передадуть своїм дітям. Від покоління до покоління наша нація повинна ставати сильнішою!
   Світ жорстокий, в ньому немає місця для сентиментів. Кожен народ сам кує своє щастя. Не наша справа турбуватися про інородців. Якщо ми будемо думати про добробут чужинців, хто потурбується про нас?  Створюйте свої колективи і цими колективами виштовхуйте неукраїнців. Пам’ятайте: всі високооплачувані і впливові посади – це наш національний прибуток. Чи варто віддавати інородцям те, що може і повинно належати нам? Хай чужинці живуть своєю примітивною ідеологією – ми будемо жити своєю. Не бійтеся конкуренції, не бійтеся битв. Хай поразки не вибивають Вас із колії і не лякають. Зробивши правильні висновки із поразки в наступному бою Ви здобудете перемогу. Уникаючи ж зіткнення з ворогом, Ви ніколи не відчуєте смак перемоги. Пам’ятайте: що не вб’є мене, те зробить мене сильнішим! Все, що знають і вміють інородці, знаємо і вміємо ми. Багато з того, що знаємо і відчуваємо ми, інородці не знають і не відчувають. Все що вони мають сьогодні – це їхня межа. Все що ми маємо сьогодні – це засіб для досягнення більшого завтра. Все що вони мають сьогодні – це наше завтра, в їхньому тимчасовому користуванні. Повернути собі своє – ось наша задача. Коли інородці гризуться, підкиньте дров у вогонь ненависті! А потім добийте втомленого переможця! Хай все їхнє стане вашим. Не існує аморальних речей, якщо вони тільки сприяють процвітанню нашого народу. Мета виправдовує засоби! Інородці тупі і обмежені в своїх можливостях, тому вони ставлять межі всьому. Ми ж кажемо, що можливості людини безмежні, тому ми будемо керувати обмеженими!
   Говоріть і вчиняйте впевнено, напористо і агресивно. Не демонструйте невпевненості ні в словах, ні в рухах (навіть якщо ви й сумніваєтеся). Спрага – ніщо! Імідж – все! Хто має правильний імідж, той не помре від спраги, тому що завжди знайдуться люди готові прислужити володарю світа – вони вам наллють. Звинувачуйте в українофобстві тих, хто виступає проти нас. Звинувачуйте голосно, і не забувайте додати ще кілька звинувачень: в педофілії, гомосексуалізмі, інтелектуальній недорозвиненості. І немає значення чи відповідає це дійсності. В суспільній свідомості "українофоб" і "педераст" повинні стати словами синонімами. Не забувайте нагадувати про горе яке виніс Український народ сторіччями позбавлений незалежності. Нагадайте про різанини, які нам влаштовували загарбники, нагадайте про голодомори. Нехай жиди, кацапи, ляхи та інші пам’ятають про свій вічний борг перед Українським Народом! Пропускайте всі явища через призму наших інтересів, кожне явище має бути розглянуте з точки зору вигідно чи не вигідно це Українцям.
   Українці, приділяйте особливу увагу контролю над засобами масової інформації. Телебачення, радіо, преса, книговидавництво, Інтернет – ми повинні володіти цим. Чи хоча б гарним шматком цього пирога. Ганебним є той факт, що "українськими" телеканалами володіють жиди, кацапи, молдованин і татарин. Жодного Українця! Яку "правду" можуть повідомити ці власники? Яку завгодно, тільки не Українську! Якщо телебачення в якийсь момент є недоступним для Українців, потрібно зосередитися на пресі і Інтернеті. Газети і веб-сторінки мають бути цікавими і не обмежуватися суто партійною, чи суто політичною інформацією. Українець, що випускає нецікаву газету Українською мовою, робить злочин проти України.
   Будьте в усьому лідерами, намагайтеся завжди бути першими. Виховуйте в собі і своїх дітях керівний характер щоденно і щогодинно, навіть в дрібницях повсякденного життя. Не поступайтеся ні в чому: хай навіть це буде черга в магазині! В будь-якому колективі беріть владу в свої руки і керуйте їм в наших інтересах. Адміністративну і творчу частину ми повинні виконувати самі. На долю інородців нехай залишиться чорнова низькооплачувана фізична праця. Хай вони будуть не вищі за вантажника або прибиральницю. Якщо у Вас є пристойна вакансія, беріть на роботу лише Українця! Якщо не можете зробити цього – ліквідуйте посаду. Не можете зробити ні першого, ні другого – візьміть на роботу представника малої білої нації, що не має власної держави, або здобула її нещодавно (білорус, литовець, ірландець, але ні в якому разі не жид, не кацап, і не кольорова афро-азіатська потвора!).
   Знищуйте пам’ятники ворогів Українського Народу. По відношенню до цього бидла термін "вандалізм" не діє! Всіма засобами боріться з українофобами: звертайтеся із закликами до суспільства і адміністрації, тягніть їх в міліцію і суд, поливайте їх брудом де тільки можна. Право на привілеї і спокійне життя отримає лише той, хто смиренно йде за нами і разом з нами. Той хто хоче йти своїми незалежними шляхами, потенційно небезпечний і має бути позбавлений всякої підтримки з боку Української спільноти. Треба позбавити таку особу засобів до існування. Або наш націоналістичний порядок, або повна дезорганізація. Там де намагаються обійтися без Української Національної Ідеї повинен бути хаос!
   Інородці всіх країн і у всіх країнах мають працювати під нашим керівництвом і приносити нам користь. Поза межею наших інтересів не існує суспільних інтересів. Хто не з нами, той проти нас! Викиньте із себе почуття покори і смиренності по відношенню до тих, хто нас ображає. Будьте непримиренні до ворогів наших! Якщо Ви сьогодні пробачите їм малу образу – завтра вони нанесуть Вам велику. Не звикайте до образ самі, і відбивайте в інших бажання ображати Вас. Хай інородці умовляють один одного бути обережними, толерантними і гнучкими по відношенню до нас. Хай вони обережно стримують свій натиск. Ми повинні діяти рішуче і швидко, ставлячи їх перед фактом. Хай вони довго й нудно дискутують, як нам протистояти. Ми не обмежимося дискусіями. Ми будемо діяти! Нас не цікавить, що про нас скажуть, адже антиреклама – це теж реклама. Реклама наших ідей, наших цінностей, нашої сили. Хай опір наших ворогів буде для нас стимулом до посилення агресії, а не гальмом. Їхня протидія необхідна нам для підтримки бойового духу, але не більше того.  Ніколи не зменшуйте тиск. Чим жорсткіший опір неукраїнців, тим більшими мають бути покарання. Вони повинні в десятикратному обсягу компенсувати нам наші збитки. Якщо зараз інородці грабують Україну і вивозять з неї капітали, то в ідеалі ми повинні досягти того, що інші країни будуть піддаватися нашому грабунку. Що було їхнє – має стати нашим. Не забувайте, завоювання бувають не лише військовими, але й економічними, або культурними.
   Сила наша, як було сказано – в національному колективізмі. Тому важливо, щоб жоден Українець від малого до старого не залишався осторонь Націоналістичного Руху. Він має залучатися до проукраїнських політичних партій, молодіжних патріотичних рухів, дитячих спортивних секцій, що пропагують національні види єдиноборств (наприклад бойовий гопак), культурно-етнографічних гуртків, де Українців знайомитимуть з національною культурою (танці, вишивка, національна кухня). Засоби національної самоідентифікації повинні широко використовуватися не лише Українцями України, але й нашою діаспорою, яка до того ж повинна підтримувати матеріально і морально Націоналістичний Рух в межах самої України!
Автор  Ярослав Оболонський

середа, 1 червня 2016 р.

Білий день надії

Світає... Настав білий день. Ширяють вільні птахи. Україна теж, все своє життя, поривається до волі. Україна теж, мала, має і матиме крила. Чи це крила Скіфських і Сарматських Вершників, які не мчали, а летіли. Чи це крила Руського Воїнства, Козацьких Полків, Гайдамацьких Загонів, Січового Стрілецтва, Галицької і Надніпрянської Армій, Активістів ОУН, Орлів УПА і АТО, які своїми крилами затулили Україну від наступу зла. Здійнялась Україна в холодну, непривітну синь неба - крилами Небесної Сотні. Крім невидимих крил, Україна має дула автоматів, кулеметів, артилерії, танків... Але зараз мова переважно про крила, небо, висоту.
   Чим більше в України озброєних до зубів ангелів-охоронців, тим вище здіймається вона у своїй славі. Нова, Велика Україна - це Україна війни, це агресивна держава. Інакше - не може бути за означенням. Україна купалась в променях слави, була вільною, степовим яструбом різала небо, тільки тоді, коли горіла агресією і дихала війною на оточуючий, меркантильний світ. Багато хто ламав Україні крила… Бо зависоко любить літати! Ламали москалі, які здебільшого "переварили" більшу половину континенту, а Україну не змогли і ніколи не зможуть. Ламали поляки, але самі зламались і втратили свою державу на великий час. Ламав їй крила і найнебезпечніший диктатор всієї земної цивілізації, геній зла - Йосип Сталін. Ламали інші… Але не зламав ніхто!
   Скільки б не згорала Україна - вона підіймається з попелу завжди. Багато хто, цього ніяк не втямить, адже історія нікого не вчить, окрім як - найпроникливіших. Україна горіла Майданом, а тепер піднімається з попелу небуття, могутніми змахами крил Небесної Сотні і героїв східного фронту. Але крила бувають не тільки духовними. Україна має також міцні, величезні, металеві крила, крила літаків Олега Антонова, конструкторське бюро (КБ) якого, було створене 31 травня, 1946 р. в Києві.
   Великий шлях еволюції здолали залізні птахи України. Вінець - найбільший літальний гігант світу - український транспортний літак: АН 225 "Мрія", адже такий розмах крил, може мати тільки мрія і більше ніщо, у цьому білому світі, у цей білий день. Українська Мрія втричі більша за найбільший літак, найбільшої (по факту) країни світу - США. Поки це, тільки біла мрія України, яка "то виринає, то потопає в хмарах", викликаючи у заздрісної москальні – "зубний скрежет" і "триповерхові компліменти". Азовський Рух, крокує своїм шляхом твердо, залізно, невідступно - щоб небесна мрія з найбільшими в світі, білими крилами - перетворилась на ще більшу, світлу реальність, вже тут – на священній, українській землі...
   Щоправда і небесну білу Мрію, готова спаплюжити перекупна, крамарська влада, призначивши керувати заводом Антонова - колишнього продавця машин. Небесному польоту, авіаційному життю - вона протиставляє грошову, приземлену суть. Ангелів Майдану і Війни, вона кидає за грати - щоб не піднімали своїми змахами крил Україну, щоб їх спинила стеля "одиночки". Українській Нації, влада прив`язує до шиї гантелі тарифів, цін, русифікації, корупції, грабежу. Влада та її чиновники - чужі Україні кроти, які у своїх норах, як у казочці про Попелюшку, вічно рахують на рахівниці своє золото, яке ніколи не зможуть витратити. Вони самі не полетять і нам намагаються не дати. Дарма, адже ми народжені для неба...
   P.S. Шпаги сонячних променів наскрізь проштрикнули кімнату. Порошинки сяють як діаманти і молекулами, повільно плавають в концентрованих потоках світла...