пʼятниця, 20 травня 2016 р.

Шлюб та діти - товари для споживання?

Спочатку всі думали, що проект закону про гомосексуальні шлюби був однією з тих мін-пасток, за допомогою яких політикани шукали собі чергової дози дешевої популярності, не в змозі вирішувати реальні проблеми. А потім ми швидко зрозуміли, що за цим підступом прослизнув реальний проект, за допомогою якого фанатики хочуть знищити те підґрунтя, яке підтримує уклад європейського суспільства, зробити його таким же хворим, як вони самі.
   Це питання не має нічого спільного з толерантністю або повагою до своєрідних почуттів чи сексуальних меншин. Гомосексуалізм не є чимось новим в історії. Легко порахувати прославлених персон - королів, королев та інших знатних осіб давніх часів, які надавали перевагу інтимним втіхам з особами своєї статі, за що часто піддавалися осуду в стародавніх літописах. Приватне життя є особистою справою кожної людини, і до тих пір, поки не перетворюється в провокаційні події та кричущі звернення, цьому немає ніяких заперечень. Дотримання таємниці "приватного життя" - потрібне. У Франції ж зі створенням так званого "громадянського партнерства і спільного проживання" (фр. pacte civil de solidarite et de concubinage, скорочено PACS), закон створив правову базу, що дозволяє двом людям однієї статі (або протилежної статі), жити разом з рядом соціальних і податкових пільг. Це соціальне визнання прагнення до любові.
   Інша справа шлюб. Мова йде не про любов, навіть тоді, коли він є наслідком кохання. Шлюб - це союз між чоловіком і жінкою для продовження роду. Якщо прибрати секс і продовження роду - нічого не залишається, крім любові, яка може випаруватися. На відміну від PACS, шлюб є інститутом, а не простим контрактом. Інститут шлюбу визначається набором взаємних прав і обов'язків не тільки подружжя, але також і ще не народженої дитини. Місто (тобто закон і його представники) втручається в урочисту церемонію, тому що це в загальних інтересах. Досі жодне суспільство ніколи не думало , що гомосексуальні пари дітородні.
   Варто підкреслити, що шлюб не є святом любові. Шлюб є установою на основі родоводу і спорідненості, навіть якщо обставини іноді допускають відсутність дітей. Презумпція батьківства є фундаментальною. Сьогодні ми думаємо про себе, як сини і дочки тих, хто народив нас так само, як героїв Іліади (Ахілл, син Пелея, Одіссей, син Лаерта, тощо) 3000 років тому. Не має значення - хороші чи погані відносини між поколіннями. Втрата походження завжди трагедія! Для дітей, народжених поза шлюбом, дослідження батьківства в меншій мірі пов'язане з потенційною спадщиною, ніж нагальна потреба знати, звідки ми прийшли і чиї ми діти. Слід також зазначити, що усиновлення завжди ризиковане. Деякі гомосексуальні пари вимагають право усиновляти дітей, як купувати собаку, кішку або секс-іграшку. На даний момент, закон забороняє аналогію між усиновленням гомосексуальної парою і парою, що складається з чоловіка та жінки в шлюбі. Він вважає, справедливо, що дитині для його подальшого розвитку потрібні батько і мати. Таким чином, до уваги береться інтерес дитини, а не примхи чи бажання деяких дорослих.
   Ясно, що змінити визначення батьківства і сім'ї, щоб задовольнити потреби егоїстичної меншості гомосексуальних пар було б руйнівним актом. Вони мають право на повагу їх відмінностей, за умови, що вони не руйнуватимуть інститут, який був розроблений в інтересах дітей. Якщо ми приймаємо "шлюб для всіх", чому б не поширити його на мавп або улюблену собаку, свого брата або сестру, батька чи матір? Чому б не уявити собі весілля жінки з двома або трьома чоловіками? Всі ці новації можуть здійснюватися більш-менш приховано поза шлюбом. В кінцевому рахунку, потрібно пам'ятати, що шлюб не є споживчим товаром відкритим для всіх фантазій.
   Потужним чинником є мода статі. Гендерні дослідження прийшли зі Сполучених Штатів і тепер є частиною вищої освіти. Ця мода стверджує, що статева належність соціально сконструйована. Симона де Бовуар писала у “Другій статі”: "Людина не народжується жінкою, вона нею стає". Вона була натхненна теорією Сартра, що ми бачимо себе так, як інші бачать нас. Це був ідіотизм, але книга була цікавою, тому й продалася. 
   Гендерні дослідники - феміністські і гомосексуальні екстремісти, які прагнуть виправдати свої особливості, заперечуючи, що є чоловіки і жінки. Без сумніву, є вівці і є барани. Так як ця частина населення володіє високою купівельною спроможністю, її вплив на громадську думку є значним. Тим більше, що їхні забаганки ретранслюються ЗМІ, просувають новинки і примхи, які живлять ринкову систему. Очевидно, для них сімейна модель, заснована на гетерогенності статі та дітей також питання "соціальної думки", яка повинна бути усунена. Це буде складніше, ніж вони уявляли...

пʼятниця, 13 травня 2016 р.

Смерть нечувана розкіш, коли ти такий молодий

Коли ми оголошуємо на усі усюди про війну проти сучасного світу, ми розуміємо, що за націоналізм можна вмерти!
   Я б’юся в пам'ять своїх предків, за тріумф Традиції тих, хто були до мене в розумах тих, хто буде після мене. Я воїн Христа! Я гайдамака Залізняка! Я солдат з кожного боку Другої Світової Війни! У мене влучає куля, яку вистрілив я ж... Я співаю про війну, бо вона дає найвище право — убити за своє, і найвищий обов’язок — бути убитим при обороні найріднішого. Я відчуваю зв'язок з тими, хто бився на цих полях до мого приходу сюди...
   Наша війна буде тягнутися спальними районами і забутими індустріальними центрами. Ми впадемо на холодний асфальт, і скривавленими руками не зможемо знайти навіть крихту ніжної землі. І буде страшне гавкання зашкарублої індустріальної говірки перемежованою благим матом. Війна у стилі постмодерн, міська ґерилья — що ви іще чекали?! У наших пращурів був молодий чорнозем під тілом товариша, що впав поряд з ними, тоді значно більше потребувалося від бійця хоробрості й відваги, і значно менше — терпіння і досвіду. Були мрійливіші літа і міцнішою була віра. Але на останньому подиху ми хрипітимемо ті ж слова, що хрипіли вони. Згадуватимемо матерів і коханих. Будемо дивитися у високе небо. Буде сонячно і тепло... А за нами лежатиме Україна, тріскотітимуть кулі і рватимуться снаряди!
   Ми будемо переможцями, навіть якщо наші війська програють! Ми будемо героями, навіть якщо наші імена очорнять! Ми будемо святими, навіть якщо гріхи наші не можна буде виправдати! — "А з мене виросте трава для коня того, хто прийде після мене". Колесо сансари від Юрія Горліса-Горського. Уроки мужності від тих, хто вмер надто давно, щоб розказати тобі про неї, коли ти ще хотів слухати...
   Любов до Батьківщини, тихі води, ясні зорі, Шевченко, рідний дім, мати, кохана, п’яна юність, поцілунки, міцні шеренги, перша бійка з ідеологічними опонентами, газ, кийки, знову поцілунки, ніжність, вороги, друзі, мрії про далеке. Гвинтівки, шанці, плями крові, порох, кулі, знову Шевченко, смерть, що пролітає над вухом, бої, гармати, сталь і вогонь, тепер вже перевірені часом і простором вороги і друзі, танки, панцерники, гранати, останній набій, полон, визволення з присмаком терпкості. Перші партизанські рейди, бомби в держустановах, тремтлива романтика підпільництва, динаміт, піроксилін, тротил, атестат, терористи, схвальні вигуки народу, зброя в сховищах, душі в тілі, шалене серце в клітці юнацьких грудей. Омріяна перемога!..
   Хіба можна так вмерти за лібералізм? Кров, пролита за права ЛГБТ-спільноти, не харчує землю, вона стікає пустими патьоками вниз. Кулі, випущені за фемінізм, не досягають цілі, змінюють траєкторію, падають хрущами в темний обшир бетонних джунглів. Життя, покладені за бодіпозитив, є марною втратою, вояком загиблим від нещасного випадку при чистці картоплі.
   Ідея за яку ти вмираєш, має мати хоча б назву рідною мовою! Смерть в ім’я англіцизму — нечувана розкіш, коли ти такий молодий! А боротьба лібералів смішна і карикатурна. Маніфестації фриків і ходи блазнів. За таке не хочеться дати і ламаного гроша, не те, що більше. Ліберал обтинає тонку нитку між ним і минулим, саме тому його смерть це одиничний випадок, коли смерть націоналіста — крапля в морі обірваних життів. Колись це море пересилить гатку, що тримає його, сильне й глибоке, в межах, встановлених Великим братом і розіллється навкруги. Тому ти, ліберале, вмреш... А я вічно житиму в просторах свого народу. Саме тоді у мене буде багато часу, щоб вичитати твоїх ідеологів і проаналізувати характер твого руху уважніше. Слава Богу, тоді тебе вже не буде...
За матеріалами "Реваншу"

вівторок, 10 травня 2016 р.

Де стоїмо: національна мобілізація

Український революційний провід і ідея будуть ті самі завтра, що й нині! Вони виросли в протиставленні до всіх чужих ідейних впливів та всіх сил ворога в українській політичній дійсності, і врешті до всіх залишків власного українського сумного минулого останніх десятиліть...
   Тут немає, не буде й не може бути перероджень із одного в друге, компромісів і можливостей симбіозу чужих собі й досі діяметрально протилежних — течій. Вірити в такі можливості — значить не розуміти ні за шага законів ставання революцій! З другого боку, коли ми кажемо про можливість примиренства у теперішніх слуг Москви супроти нас, то це не значить, що ми уявляємо собі, що це примиренство буде загальним яьищем. Своєрідна в декого уява на 100% єдиного революційного фронту СУЗ проти Москви є теж одним із прекраснодушних плодів фантазії мрійників у політиці. Всі зусилля українського нацоналізму спрямовані на створення єдиного революційного фронту проти Москви, але коли не рахуватимемося з теоретичною можливістю нинішньої Еспанії на українському тлі й не будемо морально й усіляко інакше готові витягати всі висновки в такій можливій ситуації — то значить, що дамо себе заскочити фактам, а в політиці не сміє бути заскочень!
   Визвольний змаг української нації спирається в своїй закономірності на найпримітивнішому інстинкті  національної спільноти вдержатися й рости. Цей момент є найсутєвішою основою мобілізації   національних сил; він є повсякчасно існуючою істотністю, яка вимагає тільки якнайінтенсивнішого розгорнення й сконкретизовання у формах політичної активності. Саме на шляху до цього розгорнення й політичної конкретизації, виринають для політичного проводу питання метод мобілізації нації. Як розбудити в найширших масах нації, у всіх її соціяльних прошарах, серед усіх її інтелектуальних верств, недорозвинений чи приспаний національний інстинкт, як культивувати його й як будувати на його психольоґічному тлі політичну надбудову?
   Проблема перманентної національної мобілізації однаково актуальна для нації державної, чи недержавної. Для недержавної нації вона подвійно гостра, бо здобуття держави, як передумови для всякого дальшого росту нації, вимагає звичайно куди більше зусиль, ніж пізніше формування долі нації. Ці зусилля тому такі важкі, бо поневолена нація не живе в політичній порожнечі, а виставлена не тільки на фізичне насилля, але й на зусильні демобілізаційні зазіхання другої — державної нації, що її поневолює. Під кутом цих проблем потрібно мати якнай ясніший образ про українську дійсність.
   Які маємо тепер можливості ми — в стані поневолення для боротьби за душі власної "species" і демобілізації чужої? Які в нас засоби домогтися того, щоб ворожа ідея улягла вповні нашій наступаючій і лежала в поросі, розбита й немічна? А які можливості має ворог у цьому відношенні до нас? Не хочемо доходити тут до песимістичних стверджень, аде є цілковито можливим, що переможне розгорнення нашої ідеї довершиться вповні тоді, коли буде відновлена певна' вільна гра сил між нами й нашими ворогами. Себто, що певна меншість, в кожному разі якась частина цілого, може бути змушена боротися зразу не тільки з самими національними ворогами, але й за зведену на манівці частину прошарків власної нації — і то боротися не самими лише ідейними засобами!
   І українська національна революція буде мати свою "проти-революцію", "реакцію", чи як би її не назвали. Проти-революція чи реакція не є ніколи чимось одноразовим і не обіймають якогось точно означеного, часово обмеженого напрямку; їх можна схопити тільки з кожночасної політично-культурної ситуації. Реакцією чи протиреволюцією для українського націоналізму буде все, що протиставить себе, в меті чи шляху до неї, меті чи шляхам реалізації націоналістичної революції й спрямовує свою волю здебільша взад — до минулого стайу річей, як ідеалу. Вона триватиме так довго, поки розгортається сама революція — хоч повинна все більше завмирати.
   Повторюємо: хто стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того такі проблеми ясні, як сонце; хто ж оселився в облаках і не бачить звідтам землі — той стає розгублений, коли ступить на неї. Найвищий час відбути всім, хто ще здібний на це, таку зміну мешкання й акліматизуватися як шнеко рше в новому середовищі...
   Щоб перейти до питань закордонної політики, хочемо торкнутися ще одної проблеми, коло якої товчеться теж багацько непорозумінь. Це доволі відірвана в нашій темі, хоч і одна з високо засадничих, проблема, але вона незвичнйно характеристична для ментальности людей, що — схильні муміювати догми — є й дальтоністами в реальному політичному житті. А саме — недавно в часі абїсинської війни, а тепер у звязку з далекосхідним   конфліктом,  підносилися й підносяться серед українців голоси: по чийому боці мають бути наші симпатії? По боці тієї Італії чи Японії, що, як Москва чи Польща, збираються поневолювати свобідні народи, чи по боці тих саме народів, що їх брутальна сила окупанта позбавляє державності й свободи? Коли ж будемо говорити про симпатії, то зайдемо не в домену політики, а в домену психольогії чи фільософії. Симпатизувати ж можна в даних випадках або з тими, кому діється кривда, або з тими, хто не дає, щоб йому діяли кривду. Залежно від духового наставления людини взагалі. Бо в кожному разі, Москва й Польща йшли на нашу землю не з життєвих конечностей, як Італія на Абісинію, чи Японію на Китай. Але в політиці ніколи не йде про симпатії; власне українська політика в часі нашої короткої державності й довго після неї (в декого ще й до нині) була й є нерозривно з вязаною з цим комплексом "симпатій" й "антипатій"; і це було одним із наших найбільших нещасть. Вірили й вірять, що можна рахувати на чиїсь ірраціональні симпатії до нас та на чиїсь антипатії до наших ворогів; думали й думають, що вільно нам коли небудь казати, що ця або друга нація нам "більше симпатична" від другої й тому треба "шукати" союзу з нею...
   В 1936 р. прийшли події в Еспанії. Катальонці й баски — поневолені народи, звязали свою судьбу з комунізмом і Москвою. В декого (не тільки в наших доморослих червоних) знова сумніви: всеж це боряться дві поневолені нації за свою свободу, а Франко це мов Денікін, що хоче ліпити еспанську "єдину-нєділиму"... Справа тут уже така скомплікована, що мало хто важиться ставити ясно й недвозначно: за катальонцями й басками — проти Франка. Та треба б, мовляв, ставитися до цеї справи з певними "застереженнями"... Можна собі мати тисячу застережень, але коли треба витягати практичні висновки, то воии мусять бути ясні й недвозначні!
   Або ще справа Індій — "найбільшої поневоленої нації світа". Це можна відчути в декого з наших людей цілком виразно, що вони з якоюсь особливою радістю говорять: англійців горстка; хай тільки ця індійська маса рушиться! Взагалі Англія тріщатиме от — от аж ну... Коли запитати, чи з цього тріщання вийде щось для України, то відповідь буде приблизно така: ну, всеж — це справа поневолених народів взагалі... Коли йде про цю останню справу, то оборонці Індій були трохи заскочєні, коли довідалися, що існує еспансько-індійський комітет, при чому йде про червону Еспанію, і що індійська конгресова партія висилає в імені індійського народу привіти еспанським большевикам... Якже ж тут буде з нашими "симпатіями"? Виходить, що індійці наплювали на наші симпатії, так само, як катальонці й баски; вони лучаться з тією самою Москвою, яка нас поневолює. Так само тепер Китай. Як тут можливий спільний політичний фронт? І тут ми натрапляємо в ядро справи!
   Абстрагуючи засадничо від проблеми "симпатій" — могла б існувати взагалі в політиці концепція фронту всіх поневолених націй світа проти націй-гнобителів. До такої концепції (своєрідного "Інтернаціоналу поневолених"), коли вона була б мислима, можливо б прикладати щойно справу нашого психольогічного наставления — себто "симпатій" до всіх поневолених націй, від аісинбців і індійців починаючи та на всіх поневолених народах СССР, різних національних меншинах кінчаючи, і антипатій до кожної нації, яка поневолює якусь другу націю. Стверджуємо, що ідея такого Інтернаціоналу, як оруддя нашої визвольної боротьби, сьогодні неактуальна. І тому політичні фантоми в роді безумовної солидарности поневолених проти пануючих є шкідливі й небезпечні. Йде про Україну, а не про фантастичні концепції й сентиментальні солидарности в ім'я мертвих догм. Хтось скаже: але ж ви підважуєте націоналізм для себе самих; ви ж таким зовнішньо-політичним ставленням калічите своє внутрішньо-політичне обличчя! - Ні! Ідея нації для нас свята.
   Теж у зовнішньо-політичній площині спираємося на ідею нації, але не в божевільний спосіб: фронту з  москвофільськими поневоленими  націями проти пануючих націй, які є ворогами нашого найбільшого ворога — Москви. Ідея націоналізму — це сьогодні в світі перше за все боротьба з найбільшим ворогом усіх націй взагалі, і нашої зокрема: Москвою й большевизмом. Коли б ми стратили з ока цей фронт націоналізму проти москво-комуни, а закладали собі другі фронти, за якими до речі (як в індійському, китайському й еспанському випадку) стояла б Москва — то це була б пропаща позиція! Практично зрештою не міг би ніхто на це рішитися. Бо як можна співпрацювати рівночасно з Туркестаном і Грузією, що не мовкнуть ні на хвилину в боротьбі з Москвою, і з тією Катальонією, яка стала пляцдармом Москви в Европі? Але йде тоді про відворотну сторінку медалі: чи можлива наприклад наша беззастережна готовість найти спільну мову з націоналістичною Еспанією, яка є в конфлікті з двома поневоленими націями. Фронт поневолених націй мусить покриватися з фронтом протимосковських націй. І коли можлива в нас співпраця з другими поневоленими націями, то тільки на ґрунті опертя на націоналістичний фронт світа й на проти-московські позиції... Практично ці можливості існують в більшості випадків. Де їх нема — там мусимо бути готові витягти останні висновки.
Все вище сказане не перечить тому, що в нас можуть бути на поодинокі справи поодиноких поневолених націй другі погляди, ніж наприклад у деяких   націоналістичних держав. Для нас все буде безапеляційним постулятом повне розбиття СССР і Польщі на поодинокі національні держави й за таку постановку ми можемо ломати копіє... Але сумніватися, яке зайняти сьогодні становище, коли треба було б це становище зайняти ясно й недвозначно, супроти Індій чи Катальонії — або других подібних випадків, яких може ще бути дуже багато було б непростимою наївністю.
   Закордонна політика є тією ділянкою політики, яка ведеться в упорядкованій державі зправила авторитарно, в якій западають рішення й виконуються потягнений волею одиниці чи кількох одиниць. Найглибше довіря до проводу нації — це головне, що остає до безпосереднього сказання широким масам нації в міжнародній політиці. Посередньо нація доповнює, звичайно, закордонну політику проводу різним діянням, яке вповні повинно бути згармонізоване з закордонно-політичними постулатами проводу. Всеж справи закордонної політики сьогодні  куди, куди більше рясніють наприклад на сторінках української преси й у широких дискусіях, ніж внутрішня політика, а це тому м.ін., що є серед українства політичні групи, які з закордонної політики вчинили свою єдину вивіску й предмет "діяння", бо внутрішньої політики не ведуть, або ведуть невдало. Спеціяльно одна група пакостить найбільше українській закордонній політиці — з її шкідливою роботою доводиться нам зустрічатися раз-у-раз, і тому в нікого з нас не сміє бути неясностей щодо її ролі. Протиставлення наших закордонно-політичних постулятів унагляднить нам найкраще всю небезпеку цієї злочинної закордонно-політичної концепції — небезпеку, яку може й не все доцінюемо як слід.
   Відомо, що люди часто тратять у час паніки спокійні нерви й ясний розум та готові на найбільш нерозважні й погубні вчинки. Цю правду усвідомила собі ця горстка політичних банкротів серед українства й хоче покласти її в основу своїх погубних для нації плянів. Побиваючи всі рекорди в горланні про "напередодні рішаючих подій", хочуть ці люди викликати паніку, що Україні горить дах над головою, або що вона летить у пропасть, а потім підсунути свою, ліпше чи гірше зашифровану, рецепту та власну кандидатуру на "провід"; дати тонучому вхопитися цього мов бритви і, покалічену жертву, завести справді над пропасть.
   Українство йде до величезної поразки, після якої воно позбудеться й тих придбань, що має нині. Все скінчиться новими Крутами й новими Базарами — тільки десятки разів більшими. Єдина можливість актуалізації української проблеми залежить від того, чи буде війна, чи ні. Підчас світової війни Україна стала потрібною лише під кінець війни, а тепер будуть її шукати з самого початку. І ось ця війна вибухне от-от, а українці зовсім до цього моменту не готуються... Такий хід думок різних алярмуючих  голосів із кругів згаданої групи.
   Вихід? - "Всеукраїнський національний конгрес", що визнає "уряд Української Народньої Республіки" й його орієнтацію на визвіл Польщею України з московського ярма. Теперішня організація "Луг" на ЗУЗ стане завязком українського лєгіону, що піде, як колись "Українські Січові Стрільці", визволя ти братів-українців із московських кайдан... Все це концепції такі, скажім делікатно фантастичні обирати обличчя "визволителів східних земель". УНДО зв'язалося тоді з урядом УНР, а група Палієва з гетьманом Скоропадським. Якраз тоді! Отже капітуляція на власному, приділеному історією, відтинку боротьби, і ніщо друге, було тим мотивом, що пхнув опортуністів з ЗУЗ на позиції "визволителів".
   Історія української державно-політичної думки повинна занотувати грубими літерами ту "світлу" сторінку, як то прибрали "всеукраїнський масштаб" поодинокі політичні течії по українських провінціях...
Автор – Ярослав Оршан

четвер, 5 травня 2016 р.

Будь-яке лівацтво - ворог!

Події 2013-2014 рр. призвели до низки позитивних змін у сфері суспільної свідомості. До цих змін належить і зростання антикомуністичних настроїв. Свідченням цього є "чЛєнінопад" (стихійне знищення "пам’ятників" Лєніну та іншим більшовицьким покидькам), вимоги заборонити КПУ, фіаско цієї антиукраїнської сили на виборах тощо. Таким чином у суспільстві сформувалося чітке ставлення до "комуністичного минулого" (точніше – періоду московсько-більшовицької окупації), а також сучасних червоних прислужників Кремля.
   Проте цим у жодному разі не можна обмежуватися, адже КомПартія – це не єдиний ворог на лівому фланзі. Ворогом є будь-які ліваки незалежно від назви (комуністи, соціалісти, анархісти, ліві ліберали, "нові ліві"), кумирів (Ленін, Сталін, Троцький, Мао, Маркузе) чи орієнтації на зовнішні сили (на Росію або на Захід). "Хороших" ліваків не буває!
   З проросійськими, "сталінськими" лівими все зрозуміло; про них писати не варто. Натомість заслуговують на увагу "нові ліві". Передусім, ці ліваки – продовжувачі давньої соціалістичної "традиції" поборювання людської моралі, передусім статевої. Якщо соціалісти минулого виступали за так звану "вільну любов", то сьогодні головним об’єктом їхнього "визволення" є гомосексуалісти та інші збоченці. Так само більшість "нових лівих" подібно до своїх попередників сповідують феміністичні погляди. Одним із головних ворогів "нових лівих" є міфічний "фашизм". "Фашизм", на їхню думку, панує усюди, і тут вони дуже схожі на московських "ватників". Для ліваків "фашизм" – це й національно-патріотичні почуття, і вірність релігійним моральним принципам, і віра у міцну сім’ю. Здавалось би, на тлі нинішнього патріотичного підйому подібна риторика цих "антифашистів" нестрашна. Проте ліваки не один рік опановують вітчизняну академічну сферу (цьому дуже сильно сприяє добре фінансування з боку Заходу). Відпрацьовуючи отримані гранти, ліваки своєю псевдонауковою писаниною намагаються підважити і основи здорового націоцентричного мислення, і традиційні погляди на людську сексуальність та інститут родини. Доволі активними «нові ліві» є у пропаганді мультикультуралізму. Саме ліваки "постмарксистського" типу відповідальні за те, що у Західній та Північній Європі фактично відбувається тихий геноцид корінних, білих народів. Прийшовши до влади, "культурні марксисти" встановили режим екстремістської "толерантності", котрий перетворює білих на людей другого сорту, які не мають права обороняти власну землю від мігрантів і мусять постійно каятися у "злочинах" білої раси. Вітчизняні ліваки прагнуть того самого.
   Ліваки дуже шкідливі тим, що розводять безплідну соціальну демагогію і водночас є слухняними найманцями великого капіталу. В Україні це стосується не лише "нових лівих", але й проросійських комуністів. Наприклад КПУ, відмовившись від старого дискредитованого вчення про перемогу соціалістичної революції, до недавнього часу була надійним елементом злочинної олігархічної системи, формуючи крайній проросійський її фланг. "Нові ліві", також здебільшого відкинувши ідею соціалістичної революції, переймаються проблемами не "пролетаріату" (його вже багато років не існує), а "переслідуваних груп" – вище гаданих мігрантів, збоченців тощо. Щоправда, вони часом говорять про соціальну справедливість чи права найманих робітників, але це не більше, ніж демагогія. Власникам великого капіталу вигідно мати справу не з суспільством, скріпленим національною солідарністю, почуттям гідності та моральними принципами, а з деградованою біомасою – сукупністю споживачів, платників податків, робітників. Таку біомасу дуже легко контролювати, адже вона не здатна не те, що на опір, але й на осмислення свого рабського становища. У справі формування такої біомаси "нові ліві" – це передовий загін транснаціональних корпорацій.
   Окрім того, єдина перспективна антиолігархічна, антикапіталістична сила – це праві, консервативно-націоналістичні рухи, які виступають за гармонійний суспільний устрій, борються проти глобалізму і ставлять собі за мету революційним шляхом усунути нинішню антинародну "політичну еліту". Борючись проти націоналізму, ліваки тим самим борються за збереження світової олігархії (плутократії). Нарешті, злочинна сутність "нових лівих" добре помітна зараз, під час війни. У той час, коли суспільство має бути об’єднаним навколо ідеї війни, вони пропагують пацифізм, засуджують війну, висувають гасла на кшталт «Мир народам, війна державам!» тощо...
   У ХХ ст. Україна була однією з країн, котрі найбільше постраждали від червоних, лівацьких ідей. Спочатку соціалістичний дурман, котрим були опановані лідери Центральної Ради, призвів до поразки Національно-визвольних змагань і окупації України більшовицькою Москвою. Потім українці відчули на собі усі "переваги" соціалізму в інтерпретації Лєніна, Троцького та Сталіна. Лівацькі ідеї обернулися для українського народу десятками мільйонів загиблих від розстрілів, концтаборів, штучного голоду. Пам’ятаючи досвід минулого, сьогодні українські патріоти мають боротися проти будь-яких проявів червоної чуми незалежно від того, у якій модифікації вона існує!

неділя, 1 травня 2016 р.

Партизани Танатосу

Якось так сталося, що рух, який нині намагається зупинити ошалілий модерн, який проривається в наше життя через законопроекти про ЛГБТ, наскрізь просякнутий думкою про невідворотність смерті, ба навіть якусь її солодкість.
   Це вже не фашистське "Me ne frego!" і "Viva la muerte!", це радше розуміння приреченості, яке наступає не на мітингах і маршах, а в останні хвилини життя, під час бою чи біля валютного обмінника.
   Європа, смерть якої пророкував Освальд Шпенґлер, була на той час ще золотопогонною і трохи аристократичною, по-авантюристськи вірила в Утопію і тому з однаковою бравістю бралася будувати і комунізм, і фашизм, і ліберальну демократію. Європа ж сучасна вже повністю вивітрила дух аристократії і ієрархічності - жодного авантюризму, лише відчай через крах усіх трьох утопій, які намагалися будувати в минулому. Такій Європі не соромно бажати смерті. Це не смерть великої імперії, це відчуття запустіння - всі розуміють, що бути фашистом вже пізно, а лібералом вже не модно...
   Залишається одне - самостійне протистояння невідворотності буття! Ідеології - лайно! Психологічні стани - наше все. Одним із станів є стан розуміння плинності життя, який часто описувався самураями і зокрема Юкіо Мішімою. Плинність життя означає необхідність величі тут і зараз - смерть чатує вже за рогом.
   Отож, вдягайте метафізичний бронежилет, діставайте обріз з шафи духовного опору і вирушайте у самостійну боротьбу - партизанську боротьбу під знаком Танатосу...
За матеріалами "Чорної Ради"