понеділок, 30 березня 2015 р.

Забутий Донбас

В Україні та за її межами Донбасом частіше за все називають 2 східні області Української Держави – Донецьку та Луганську. Але насправді Донеччина і Луганщина це, так би мовити, центр Донецького кам’яновугільного басейну. Існують ще Західний Донбас, до якого належать декілька східних районів Січеславщини (окупаційна назва Дніпропетровська область) та кілька південних районів Харківщини. А от у складі сусідньої РФ знаходиться Східний Донбас, який деякий період своєї історії знаходився у складі Української соціалістичної республіки совєтів.
   Нині Східний Донбас окупований РФ та входить до складу Ростовської області. Найбільшими містами Східного Донбасу є Шахти, Новошахтинськ, Кам’янськ-Шахтинський і Донецьк. Як бачимо, навіть самі назви міст Східного Донбасу вказують на те, що тут також, як і на українському Донбасі, займаються переважно здобиччю вугілля. Цілком, увесь Донбас, а точніше Донецький кам’яновугільний басейн розподіляється на 30 вугленосних районів. З них 11 районів Східного Донбасу окуповані РФ. Проте, більша частина вугленосного району знаходиться у складі України.
   Заселення українцями Східного Донбасу розпочалося ще у другій половині XVIII ст., тоді як після зруйнування Запорoзької Січі та встановлення кріпацтва московською владою, українські козаки та селяни перебираються на Донські землі, займаючись тут сільським господарством. Але спалах економічного життя у цьому краї, як і на всьому Донбасі, припадає на середину ХІХ ст., коли швидкими темпами, за допомогою іноземних спеціалістів, починає розвиватися вугільна промисловість в Російській імперії.
   Лише за кілька десятиліть напівпорожні до того землі розбудовуються шахтами та шахтарськими селищами, залізницями та вугільними підприємствами. На берегах р. Сіверський Донець та по його притоках, що впадає у Дон, неподалік від старих козацьких поселень Гундорівська, Кам’янська, Сулинівський, тощо, виникають нові селища при копальнях та заводах – Свинарівська Копальня, Сулинський Завод, а також залізничні станції – Біла Калитва, Коксова, Гукове, Сулин, Гірна, Власівка, Шахтна. Тут, на площах поширення кам’яного вугілля та антрациту будуються кам’яновугільні копальні та окремі шахти і металургійні заводи.
   Значне збільшення українського населення на Східному Донбасі призвело до того, що з приходом до влади більшовиків було ухвалено рішення про об’єднання усіх донбаських земель у складі совєцької України. Визвольний рух в Україні у 1917-1921 рр., і бажання великої частини українців до створення незалежної української держави, змусили більшовиків включити до складу УССР як можна більше пролетарських районів Донецького кам’яновугільного басейну, аби таким чином за допомогою солідарного з комуністичною владою робітничого класу нейтралізувати українське селянство та українських самостійників.
  Столиця УССР була перенесена зі схильного до незалежності Києва у більш комуністичний та зросійщений Харків, а 23 березня 1920 р. Рада Народних Комісарів РСФСР ухвалила рішення про об’єднання всього Донбасу в складі Донецької губернії УССР з центром у Луганську. Східний Донбас увійшов до складу Шахтинського повіту цієї губернії, який згідно з новою адміністративною реформою 1923 р. став Шахтинською округою з центром у місті Шахти.
   Та вже наступного після реформи року Східний Донбас було відібрано від України. Політична ситуація кардинально змінилася – визвольний рух в Україні було приборкано силою: голодом у 1921-1923 рр. та репресіями. Проте, у Донському краї місцеві козаки ніяк не хотіли приймати совєцької влади, тож тепер більшовикам було вкрай необхідно пролетаризувати окуповану Донщину. І в Харкові, і в Бахмуті (тодішній столиці Донецької губернії), виступали рішуче проти розділу єдиної шахтарської області, наполягаючи, що розрив структури промислового регіону негативно відіб'ється на економіці, але Москва не хотіла чути України. 2 червня 1924 р. більшу частину Шахтинської і Таганрізької округ, було приєднано до Південно-Східної області РСФСР з центром у Ростові-на-Дону, яка у жовтні того ж року була перетворена в Північнокавказький край.
   Для того, аби зменшити відсоткову кількість українців в адміністративній одиниці, восени 1925 р. до Шахтинської округи приєднали більшу частину Морозівської округи, де переважну більшість складали етнічні росіяни, та перейменували округ в Шахтинсько-Донецький. В результаті, згідно з переписом 1926 р., українців в окрузі виявилося тільки 13,1%, менше, ніж у сусідньому Донецькому округу, з центром у Міллерові, де українці переважали – 55,1%.
  Після низки нових адміністративних перетворень, Східний Донбас опинився у складі Ростовської області РФ. За часів Хрущова, 1954 р., на недовгий період, шахтарські райони РФ стали основою новоутвореної Кам’янської області, з центром спочатку у Кам’янську-Шахтинському, а потім у Шахтах, але 1957 р. ці землі знову повернуто під керування Ростова-на-Дону, і таким чином утворення 3-ї області на Донбасі, поруч із Донецькою та Луганською областями України, так і не відбулося.
   Зараз Східний Донбас є депресивним район Ростовської області РФ. Вугільна промисловість краю зазнала великого занепаду. Залишається сподіватися тільки на майбутнє, якого у населення Східного Донбасу немає через політику кремлівської та місцевої влади.
За матеріалами "Гайдамаки"

вівторок, 24 березня 2015 р.

Економіка в умовах фашизму

Чим фашизм принципово відрізняється від лібералізму та соціалізму? Останні два світогляди сформувались під впливом диктату економізму у політиці, просто одні кажуть що треба все поділити порівну, а інші, що воно і саме поділиться, за тим, хто які економічні здібності матиме.
  Фашизм же, навпаки, намагається ніби усунути ідеологічний диктат економіки в політиці, кажучи, що у політики є власна, така собі позаекономічна сутність, яка її детермінує. Філософія політики називає цю особливу сутність "Політичне" (очевидно, на противагу "економічному").
   Якщо подумати про метафізичну сутність фашизму, то вона може бути однозначно схарактеризована як бунт проти раціоналістичного виміру суспільного розвитку - проти відмирання всього, що не приносить прибуток. Власне, марксистська теорія безкласового суспільства (читай - суспільства лише пролетаріату) і прагне позбутися усіх, хто не здатний приносити гроші - усі, хто задіяні у невиробничій сфері. Ані поет, ані філософ, ані воїн такому суспільству не потрібні, аристократія відмирає тому, що не здатна приносити прибуток. Політично аристократія надважлива і "політичне" усіляко намагається її зберегти, у той час як економічно-раціональний вимір політичного всіляко намагається скасувати значення ієрархії та аристократичності, позаяк ці речі заважають чи-то вільному ринкові, чи-то безкласовому суспільству.
   Окреме питання про політичні координати, бачення економіки як детермінанти зводить до розуміння протистояння в політиці ліві-праві до суперечки між лібералами та соціалістами на економічному підґрунті.
  У той же час політичне, більш незалежне від економіки бачення, пропонує модель ліві-праві не на економічних підставах, а на суто політичних (наприклад, під лівими розуміються егалітаристи-космополіти, під правими елітаристи-націоналісти). Ідеологічна ревізія фашизму, яка йому просто необхідна, скоріше за все, прийде висновку, що новий фашизм може бути локалізований і в умовах соціалістичної економіки (як, наприклад, у Ля Рошеля, Ернста Нікіша, Штрассерів), і в умовах несоціалістичної (режим Піночета у Чилі, Іспанія часів Франциско Франко, хустисіалістська держава Перона в Аргентині). Це пов'язане, мабуть, з особливою рисою доби постмодерну, яка каже про поліпарадигмальність, поліідеологічність сучасної політики.
   Питання також стоїть дещо в іншому. Фашизм це понад усе емоція,а не система. Пристрасть, а не холодний розрахунок - стиль фашиста. Мабуть саме тому, економіка не детермінує фашизм як першочергова ознака.
Автор – Ярослав Божко

неділя, 22 березня 2015 р.

Українці – нація справжніх воїнів

Українці – нація справжніх воїнів і, водночас, шалених відморозків, зачата принесеним з крайньої півночі крижаним вітром і сірим залізом мечів. Ми виростали на війні, війною жили і помирали в бою. Хрестоматійний образ миролюбного “хохла-землероба”, що пропиває усі гроші у шинку та каже "лиш би не було війни", має стільки ж спільного з істинним обличчям українців, як Путін з ельфами Середзем'я.
   Скільки разів за всю історію нас вирізали мало не повністю, і щоразу нордична відмороженість проривалася назовні і породжувала героїв нашого минулого. Навіть після м'ясорубки двох світових воєн, совєцького геноциду, війни, яку вели ОУНівці у міжвоєнних роках, післявоєнного поголовного випилювання найпасіонарнішого елементу українці все одно залишилися тими, ким були з самого початку  вояцькою нацією щирих відморозків.
   Минаючи воплі гей-лібералів про мирний протест, дибільну мармизу Руслани і ліхтарики, євромайдан явив класичне традиційне суспільство, яке у нас майже забрали, без сторонніх домішок. Барикада на Грушевського, лінія фронту. Вогонь, сморід, бруд, каміння, гранати, кулі. Як магнітом тягне саме туди, і тягне саме чоловіків. Різних, від офісного планктону до сивочолих дядьків, які в житті, напевно, не тримали нічого небезпечнішого за лопату чи сапку.
   У кожній парі очей страх і захват, кров всередині кипить. Взяти шину і донести її до лінії оборони, наражаючись під кулі це неабиякий вчинок. Але бракує шин, а не бажаючих підставити свою голову під шакалячі зуби виродків по той бік фронту.
   Після повернення варто заглянути в очі людини, яка ще вчора, напевно, боялася дати в пику, а сьогодні ризикує собою. Це чорні води Дніпра принесли той самий вітер з Півночі, який огортав обличчя завойовників, будівничих імперії. Те ж саме крижане повітня наповнює легені неомайданівської піхоти, що ним дихали козаки Сагайдачного і терористи Бандери. Чоловіки завжди залишаються чоловіками, навіть під тягарем постмодернізму, і споживацтва. Як тільки приходить час, рука мимовільно тягнеться до зброї.
   Господь любить відморозків. Усі круті мужики, правильні хлопці від князя Святослава до генерала Шухевича, від козаків до крутянців, від лицарів короля Данила до останніх хрестоносців у одностроях кольору фельдґрау і рунами на комірах - усі вони спостерігають за нами з Небес, і, напевно, посміхаються так само щиро, як і того дня, коли вибороли місце у царстві Господньому, яке, як відомо, здобувають тільки силою.
За матеріалами ЗОГО Карпатська Січ

пʼятниця, 20 березня 2015 р.

Національна стихія та національна порода

Шаблони політичної топографії підганяють під рамки раціоналістичних ідеологій всі віддтінки національної стихії ХХ ст. Людина, що сприймає фашизм та нацизм не в контексті радянської пропаганди, людина, що здатна розрізнити реалізацію національної ідеї в Італії та Німеччині обов'язково наштовхується на ще одну оману догматизму, котра декларує 2 головні ознаки цих явищ. Націонал-соціалізм  це завжди диктат нації над державою, фашизм  це диктат держави над нацією, ці твердження потребують уточнення. Національна стихія, котру в загальному можна назвати стихією фашистською, не догматична, а ситуативістська.
   Італія, виклик якій кинув Муссоліні – це феодальна роздробленість і відсутність масової національної ідентичності. Отже, для реалізації національної ідеї, варто було створити державу, ідентифікувати себе з якою повинен був і неаполітанець, і флорентієць, і венеціанець. Держава та спільний подвиг мали викувати та об'єднати нову італійську націю. Символ італійського фашизму – фасція та єдність.
   Німеччина, виклик якій кинув Гітлер, мала націю але втратила державу. Поразка в Першій Світовій, ганебні угоди, окуповані території, ворожий етнічний елемент, що узурпував власність на засоби виробництва – це ворог тогочасної німецької нації, котра мала повернути собі свою державу. Символ німецького націонал-соціалізму – це свастика та життя.
   Опираючись на ситуативістське сприйняття національної стихії, можна зробити певні висновки щодо України. Остання має державу і має націю, що умовно поділена на дві породи, котрі (далі будемо застосовувати неакадемічний стиль) зазвичай йменують козаками та свинопасами.
  Нинішня порода свинопасів фактично реалізувала свою національну ідею і завоювала свою державу з її жовто-блакитними олігархами, європейськими мріями, англомовним президентом та постійними компромісами перед викликами. Козаки ж, що розсіяні по траншеям, в'язницям та конспіративним квартирам, мають усвідомити, що реалізація козацької національної ідеї можлива лише в консолідації, безкомпромісності та самопожертві.
   Національна ідея козацької породи української нації – це бути (стати її щитом та мечем) над державою породи нижчої, що виражатиметься у володінні виключними правами та привілеями.
Іншими словами, всі хто бачить прем'єром Яценюка, а дільничим Петренка мають їх отримати. Яценюк чи Порошенко (як архетипи гречкосійських лідерів) мають право попросити кредит у МВФ, Петренко має право залякати свинопаса Іваненка. Але вирішувати коли оголошувати перемир'я з ворогом або на якій швидкості їхати, козак має сам опираючись на принципи котрі і визначають суть його національної породи.
Автор – Богдан Ходаковський

неділя, 15 березня 2015 р.

Що є фашизмом нині?

Що є фашизмом нині? Що зі старої політичної доктрини сьогодні може бути взято на прапор успішно, а що ні? – Перш за все слід відійти від розуміння фашизму як виключно тоталітарного руху. Це не є базовою характеристикою і навіть більше, жорстка асоціація фашизму з тоталітарністю це лібералістичне бачення, що скрізь хоче бачити політику через призму політичних свобод та інших власних цінностей.
 Тоталітаризм не може бути детермінуючою ознакою "вічного фашизму", того який тепер намагаються чи-то встановити, чи-то відновити деякі діячі; тоталітаризм слід бачити лише як характеристику саме італійського фашизму 1920-1940-х рр., яка не може бути реалізована тепер, в умовах діяльності "постфашистського" руху. В тому числі і за тоталітаризм критикував дієвий фашистський рух теоретик традиціоналізму та консервативної революції Юліус Евола, що виступив певного роду "надфашистом". Тоталітаризм не є цінністю фашизму, а лише тимчасовим засобом, інструментом втілення фашистських ідей.
   Звичайно, не можна говорити про фашизм і як про рух ліберально-демократичний, однак, система, яка буде встановлена постфашизмом (якщо це взагалі колись відбудеться) не буде ліберал-демократією, а відобразить унікальний і дійсно по-старому новий тип правління, у якому, скоріше за все, будуть відображені аристократичні або меритократичні засади. Детермінуючою характеристикою фашизму можна вважати апеляцію до ідеї, взагалі домінування світу духовного над матеріальним, а у деяких трактуваннях – і волі над "раціо".
   Фашизм не боїться змінювати світ не заради економічного зиску, а заради ідеї. Поборення культу матерії, чи то культу безідейного "раціо", який принесла епоха Просвітництва – основна мета фашизму. Це власне така собі звірина реакція традиційного суспільства на раптову смерть і аристократичних принципів, і Бога, і ідеї, і віри (не лише у релігійному сенсі) заради економічних інтересів. Через особливу "ідейність" фашистського руху, його особливу "пасіонарність", є сенс думати, що постфашизм принесе з собою подолання постмодерну (чи навпаки, подолання постмодерну принесе з собою постфашизм), оскільки епоха зневіри має остаточно змінитись на час нового романтизму, в тому числі і ідейного, і національного. Це буде, безумовно, розквіт нового націоналізму, але також і нового фашизму, оскільки фашизм є загальноєвропейським знаменником для місцевих недемократичних націоналізмів різних країн – у націоналізму не має спільної ідеологічної точки зору на необхідний устрій Європи, і взагалі відсутня хоч якась спільна ідеологія, спільна для всіх націоналістів Європи ідеологічна база. Європа націй же, як альтернатива ЄС, пропагується найбільше неофашистами і антиглобалістами правого толку.
   Без традиціоналістичного сприйняття світу фашизм нового часу просто неможливий. Для 1930-х рр. Беніто Муссоліні був важливіший для фашиста, ніж Юліус Евола. Тепер навпаки, теоретики традиціоналізму є більш ідеологічно застосовними для постфашистських рухів, аніж реальні лідери фашистського руху минулого. Те ж саме можна сказати і про ідеологів консервативної революції у Німеччині, ідеї яких набагато більш корисні рухові тепер, аніж ідеї популярних у їх часи нацистських ідеологів. Можна навіть припустити, що для набуття певної політкоректності термін "консервативна революція" стане більш загальним, аніж "фашизм", і що він позначатиме не лише німецький феномен, а і увесь загальноєвропейський правий рух традиціоналістського штибу.
   P.S. Скоріше за все, старі методи фашизму по типу створення масових партій з сильними активістами напоготові вже ніким не будуть використовуватися. Фашистські активісти тепер мають освоїти мережеву модель структури, без єдиного центру. Фашистські ж еліти мають впливати в основному не на маси, а перш за все на інтелектуалів, аби створити вигідну рухові інтелектуальну атмосферу в суспільстві.
Автор – Ярослав Божко

пʼятниця, 13 березня 2015 р.

Реформи під час війни як показник повноцінної держави

Дід пам’ятає як у 2005 р. курс долара був 5 грн. Потім відбулись всілякі грандіозні події, революція, скинення президента та інші пертурбації і зараз отой клятий долар по 7,6 грн. Отакий він нестабільний, отой єгипетський фунт. Тих, хто зараз набрав у груди повітря і приготувався починати у всьому звинувачувати хунту, і все таке інше, дід просить – видохнути, будь ласка! І послухайте, що дід зараз розкаже. Діда давно просять висказатися про гривню, то дід і висказується. Чай-каву заваріть, читати трошки є що. Попереджаємо – все нижчевикладене просто власні думки, опінія, спостереження простого сільського хлопа.
   Якщо у вас вдома на кухні перестає текти вода, або лише дзюрчить ржава й вонюча, то можна безкінечно міняти краники – вода все одно не потече. Можна навіть поставити платиновий краник із стразами, але і від цього якість води не покращиться. Можна навіть отого клятого крана зняти і при всій сім’ї суворо топтати його на кухні ногами – результат буде той же. Це вам любий слюсар скаже. Висновок – треба розбирати стіну і змінювати труби. І бажано, по всьому стояку.
   Наведений приклад, звичайно, не досконалий. Економічна система України набагато складніша матерія, ніж простий водопровід. Проте, аналогія простежується достатьно чітко. Тобто, можна оту нещасну Гонтарєву без кінця топтати ногами і щодня відкривати проти неї карні провадження, а чи від цього укріпиться гривня? Сільська аналітика дає однозначну відповідь – ні, не укріпиться.
   Курс національної валюти – це дуже складна річ. Дід не буде глибоко лізти в цю матерію, але візьмемо, наприклад, Єгипет. Єгипетський фунт покоїться на 3-х китах: Суецький канал, туризм та експорт деяких товарів. При тому 2 перші статті доходів гарантують надходження валюти в саму країну, а держава вже знає як зробити так, щоб валюта не сильно витікала з Єгипту. Звідси і курс 7,6 грн. навіть після революцій, тощо. Бо Суецький канал працює на відмінно, а валюта притікає. І щодо туризму – ми ж бачимо, що в будь-яких ситуаціях єгиптяни кістьми ляжуть, аби забезпечити туристам максимальний комфорт, щоб вони в Єгипет їздили і валюту привозили.
   А що ж у нас? Суецького каналу в України нема, предки нам пірамід не настроїли, то і туристів не так багато. Крим москалі відібрали, то весь потік туристів з Ялти та Алушти тепер у Одесі та Буковелі. Внутрішній ринок в нас теж не такий, якби всім нам хотілось. Тому, економіка в України, а значить і курс гривні, залежать від експорту. Експорт давно організовано через посередницькі фірми, а валюта в країну поступає лише в тих кількостях, які необхідні для оплати місцевої робочої сили, послуг, сировини і податків та зборів. Решта виручки від експорту осідає за бугром. У момент погіршення внутрішньої ситуації приток валюти зменшується, забезпечення гривні слабне, Національний Банк України починає щось регулювати і забороняти, експортери жахаються ще більше, валюти стає ще менше, населення панікує і забирає вклади і пішло-поїхало – ажіотаж і все таке інше. Тим часом у московському Кремлі пан Хуйло радісно потирає руки.
   Теперішню систему починав створювати Леонід Кучма в далекому 1994 р. на руїнах совецької моделі, яка на той час дійшла до свого логічного гаплика. Кучмі треба було економіку якось ратувати, тому він не довго думаючи пішов по простому і зрозумілому йому російському сценарію: феодально-олігархічна модель при сильному папі-президентові. Треба визнати, що на тому етапі система себе виправдала – економіка потроху укріпилася, в країну зайшла певна кількість валюти, були створені умови для запровадження власних повноцінних грошей. Але економічна система імені Кучми-Юща-Яника, яка на 2013 рік вичерпала свій ресурс, труби повністю засмітися, перержавіли, почали суттєво протікати, тобто – хомутами і фільтрами проблему вже не вирішити. Пора розбирати стіну, брати в руки болгарку, вирізати труби по всьому стояку і змінювати систему водопостачання нашого будинку згідно із вимогами сучасних технологій.
   Дід не збирається кричати й репетувати, тим більше когось там критикувати. Дід ставить діагноз і показує, що конкретно слід лікувати. І ще дід каже, що теперішній обвал гривні – шанс для України змінити економічну модель. При чому – шанс унікальний, бо зійшлися в купу всі необхідні передумови для швидких і радикальних реформ. Для цього наш управдом має чітко повідомити мешканцям будинку, що система водопостачання в нас засмітилася, будемо ставити нові труби, фільтри і другі системи очистки та контролю. Ну, щоб як у людей було, як у тому ж ЄС. Але для цього будуть проведені деякі роботи, які викличуть дискомфорт у громадян. З водою проблем не буде, управдом вже договорився і, МВФ та інші країни на час проведення ремонту завозитимуть в наш дім воду бутлями в у потрібній нам кількості.
   Найкращий період для проведення ремонту – весна 2015 р. Якщо цей шанс буде втрачено, ну що ж… шкода, але не смертельно. Хунта, звичайно замінить краник, поставить нові фільтри, завезе ще пару бутлів води від МВФ і літо якось пройде. Але восени почнеться все по новому, проте, вже із значно гіршими симптомами. Тому дід радить все ж робити якісні реформи та ремонт водогону цієї весни.
   Кожна криза – це набір можливостей. Рік тому Кремль почав проти нас війну і в результаті ми вже маємо армію, а через деякий час наша армія буде кращою на континенті! І озброєна та оснащена так, як треба армії солідної держави. Так само і з економічними проблемами – падіння гривні має дати поштовх для системної реформи економіки, яка давним-давно назріла. І тут нема чого соромитися, Україна має всі шанси розраховувати на успіх: світове суспільство нас розуміє, підтримує і готове сприяти. Особливо, якщо побачить, що хунта взялася за справу всерйоз. Небайдужі громадяни також вимагають замінити економічну систему, бо це вже не можливо витримати, тобто розуміння громадськості теж буде. Важливо лише весь час розказувати людям, що саме робиться і які результати. Навіть той факт, що іде війна, теж дуже сприятлива обставина. 
   Війна – це найкращий час для проведення радикальних економічних реформ – все одне до одного. Ну а олігархи… По-перше, їх хоча і шкода, але не дуже сильно. А по-друге, вони самі підставились так, що нехай звиняють, народ їх рятувати не збирається. Ну, а по-третє, серед олігархів теж є розумні люди, які в душі розуміють, що втратити частину краще, ніж втратити усе. Так що, краще їм із хунтою співпрацювати.
   Тому, як-то кажуть, шановна хунта, в тебе зараз намітився класний шанс. А якщо ти маєш сумніви, то відкинь їх усі. Дід ще раз каже – весна 2015 р.! Тому, дій! І пам’ятай, “хунта”, що вдала заміна в Україні економічної моделі буде найстрашнішим ударом по усім прагненням Кремля заковтнути Україну, хоч і частинами, якщо не всю повністю. Нанеси цей удар, шановна хунта, хоча б тому, що нам остогид наш східний сусід-окупант.
   Українці, шановні читачі, друзі, зберігаємо бойовий дух та слідкуємо, щоб був хоча б візуальний порядок! І нехай Господь Бог береже наших бійців у зоні АТО від ворожою кулі та міни!
   Слава Україні!
Автор – Свирид Опанасович

середа, 11 березня 2015 р.

Ліквідація – відповідь на звірства ворога

Ви колись бачили фільм Мюнхен” Стівена Спілберга? Він був знятий за книгою, що описує реальні події. Так, у 1972 р. палестинські терористи з організації "Чорний вересень" під час олімпіади спершу беруть в заручники, а потім вбивають 11 ізраїльських спортсменів. Частині терористів вдається вирватись з Німеччини живими. Організатори та активісти, які допомагали підготувати операцію, теж залишаються на свободі. Хоч цивілізований світ, звісно, стурбований і розділяє горе єврейського народу.
   «Посилайте хлопчиків!», – цю цитату люблять приписувати тодішньому прем'єр-міністру Ізраїлю Голді Меєр. Саме так, начебто, політик закінчила розмову з керівником Моссад, затверджуючи спецоперацію з пошуку та знищення причетних до теракту в Мюнхені бойовиків.
   Помста. Демонстрація сили. Вбивства. Терор. Все це про дії ізраїльських спецслужб. Наступні роки невелика група агентів вишукувала людей зі списку підозрюваних по всій Європі. Їх розстрілювали і підривали. Без жодного дозволу, без санкції суду, без схвалення Заходу. Гинули і випадкові люди. Частина з агентів потрапила за грати, але 90% зі списку причетних були знищені.
  Політична і силова верхівка Ізраїлю свідомо наплювали на закони і думку стурбованих "західних партнерів". Голда Меєр визначилась з пріоритетами. Для неї життя громадян Ізраїлю і безпека батьківщини була важливішою за думку істеблішменту в Лондоні чи Парижі.
   Українців теж беруть в заручники, а потім знаходять закатованими. Українців вбивають під час мирних вуличних акцій, врешті, українців у їхніх домівках розстрілюють з Градів. Українців знищують – відкрито і цілеспрямовано. І це я пишу лише про цивільних. Лише про пересічних беззахисних українців. І от в цей критичний момент їхній головнокомандувач заявляє, що він "президент миру, а не війни", що треба налагоджувати діалог з тими, хто вбиває українців, треба домовлятись, торгувати з ними, треба дати їм гроші і автономію. Їм просто необхідно дати амністію і вчорашніх терористів завтра цілком прийнятно для цього президента, називати народною міліцією і законно обраною місцевою владою.
   Ізраїль мстився за десяток вбитих євреїв. Українська влада готова вибачити тисячі жертв серед мирного населення. Голда Меєр посилала "своїх хлопчиків" на чужу територію, щоб там, ризикуючи життям, вони захищали безпеку євреїв. Петро Олексійович, натомість, послав свого хлопчика в Верховну Раду, щоб захищати безпеку сім'ї Порошенків.
   Мабуть, президенту більше до душі інший фільм Спілберга – "Врятувати рядового Раяна". Одного, як бачимо, він вже встиг захистити від жахів війни. От тільки що робити з іншими?
Автор – Левко Стек

понеділок, 9 березня 2015 р.

Націоналізм – це дисципліна!

Відкинувши усілякі штампи, догми й інші вчені слова, націоналізм можна уявити, як духовний стержень, що є всередині мене. Це та сила, яка ніколи, ні за яких обставин, не має опустити руки.
   «Український націоналіст не повинен знати таких почувань, як зневіра», – це слова полковника Євгена Коновальця. Дозволимо собі додати, що націоналізм і виникає в таких умовах, коли більше нікуди відступати. Тоді люди слабкі духом здаються на милість переможцям. Інші ж стиснувши зуби, не зважаючи на жодні обставини, продовжують боротьбу і виграють там, де перемога здавалася неможливою.
   Націоналізм – це щоденна безупинна праця над собою і над світом, який нас оточує. Бо, не змінюючи себе, не стаючи розумнішим, кращим духовно і фізично ми не зможемо змінити на краще наш світ. Націоналізм – це дисципліна! Світ знає два варіанти дисципліни”:
   1) коли людину силою змушують до послуху і порядку. Цей варіант найпоширеніший, прийнятний для людей, що не мають власної волі. Він є, водночас, і найменш життєздатним. Бо, щойно зникає стримуюча сила, зорганізована скількома зусиллями система перетворюється в хаос, де кожен зосереджений лише на одному – вижити і задовольнити найпростіші інстинкти;
  2) внутрішній. Його, власне умовно, можна назвати націоналістичним. Це здатність і внутрішня потреба людини до порядку й дисципліни. Цей варіант є менш поширеним, але найбільш життєздатним, адже не залежить від зовнішніх факторів. Більше того він дає нам можливості якнайкраще розвивати, покращувати та застосовувати свої навички, знання та вміння. Ця здібність допомагає нам (націоналістам) розвивати свої найкращі якості для праці на благо Нації та Держави.
   Націоналізм – це будівництво, це створення нового та оновлення існуючого, це творча праця, яка на противагу анархії може не лишу руйнувати, а й піднести Націю. Ще жодна буря не створила чогось доброго, вона може лише руйнувати вже існуючий лад.
  Націоналізм – це субординація та строга ієрархія, що існує на противагу так званій демократії, котра насправді є лише ширмою, обманом, за котрим ті, хто зараз править світом ховають свої підлі вчинки та ще підліші наміри. Натомість націоналізм пропонує новий закон – спершу обов’язок, а потім права. Тільки бездоганне виконання обов’язків перед собою, своїми рідними та своїм народом і державою котрі націоналіст покладає на себе свідомо і добровільно, дають право бути частиною великої Нації, основою Держави, а головне – називатись Людиною!
   Націоналізм – це любов. Любов і повага до всього, що є найріднішим і найсвітлішим для людини. Можна заперечити, що тим самим є патріотизм. Але націоналізм це не просто споглядання й гордість за вже існуючі здобутки, це постійна праця і боротьба за захист вже існуючих цінностей і досягання та створення нових. Нас часто звинувачують у ненависті й агресії. Але чи можемо ми залишатися байдужими, коли зовнішній ворог і внутрішня п’ята колона безкарно нищать все, що найдорожче нашому серцю? Все, що є метою і сенсом нашого життя?
   Жоден чоловік не може споглядати, як нищать його дім, чи грабують його родину, як зневажають його честь!
За матеріалами ЗОГО Карпатська Січ

четвер, 5 березня 2015 р.

Притлумлення особистості

Людина дедалі більше потрібна цивілізації лише у своїх середніх якостях, але не в якості особистості. Притлумлення особистості, зменшення свободи її свавілля, унеможливлення слави, відчуження – загалом корисне. Для прикладу, візьмемо економічну кризу (хоча, зазвичай це вона за нас береться).
   Багато хто з провідних економістів стверджує, що є цілком коректним порівнювати нинішні негаразди з кризою 1930-х рр. Та стала однією з причин Другої Світової війни й спричинила жорстокі соціальні й політичні потрясіння у найрозвинутіших країнах.
   Нічого подібного ми не спостерігаємо нині. Навіть греки не прагнуть відмовитися від принад представницької демократії, не збираються нападати на Македонію. Натомість, повстання спіткали лише країни з архаїчним управлінням і традиційним суспільним устроєм, очолювані видатними особистостями – диктаторами. США та Європа виробили досконалі механізми виживання й розвитку. Їхні правителі дедалі простіші (Кемерон далеко не Черчилль, Обама – не Рузвельт, навіть Меркель – зовсім не Гітлер, які б вусики не домальовували їй греки на своїх плакатах), а цивілізація дедалі розумніша.
   Ще нещодавно особистість була тією віссю, навколо якої крутилося колесо історії. Нині – це дрючок в колесі – те, що загрожує плавності руху в ірій прогресу. Зокрема, саме цим пояснюється "лівізм" бомонду й суспільних настроїв розвинутих країн і репресивність по відношенню до "правих".
   Американська агресивна толерантність й панівний європейський "гомосоціалізм" поборюють особистість та її атрибути – расу, націю, віру, аристократизм, європоцентризм. Натомість Х‘юстон Стюард Чемберлен (Карл Маркс правих) проголошує людську особистість, як misterium magnum буття. Він цитує Лютера (Світом править Бог через малу кількість героїв і досконалих людей), а також Ґьоте: "Найвище щастя дітей землі – тільки особистість!".
   Основний сенс третього тисячоліття – конфлікт між особистістю і цивілізацією, яка вже не потребує особистості.

неділя, 1 березня 2015 р.

Кому насправді належить Росія?

За будь-яких обставин економічна, соціальна та політична ситуація в Росії, буде нам цікава, оскільки попри все дане державне утворення є сусідом України, і наразі ми маємо частину громадян, що вважають привабливим про-російський вектор геополітичної орієнтації. Однак, ці люди часто перебувають в тумані ілюзій, вважаючи РФію осередком слов’янської ідеї, чи чимось на зразок цього.
   На насправді, влада в так званій “Росії” давно не належить росіянам. Пропонуємо увазі читачів переклад статті російського автора, що описує реальний стан речей в економіці та інформаційній сфері нашого країни-сусіда. Попри дещо застарілі дані, вона і досі є актуальною, оскільки політичний режим в РФ не мінявся ось вже понад 10 років, як власне і демографічні показники.
   Після розпаду Радянського Союзу більша частина промисловості, засобів масової інформації, сфери обслуговування виявилася аж ніяк не в руках росіян. Сталося це дуже швидко і досить непомітно. Що ж трапилось? Яким чином ВОНИ примудрилися зайняти всі ключові позиції? Відповідь досить проста. На відміну від росіян, вони усвідомлюють своє родове начало, свято шанують традиції, що пов’язують родичів, одноплемінників в єдину націю, один народ.
   Найбільш сильні позиції чеченської діаспори в Москві на ринку нерухомості. Група “Плаза” Джабраїлових (очолює Умар Джабраїлов) контролює готель “Росія”, торговий центр “Манєжная площадь”, ряд готелів із 2-ма і 3-ма зірками повний список яких не розголошується. Перелік можна продовжувати ще довго, незважаючи на те, що кількість об’єктів, які належать цій групі не розголошуються.
   Середньовічний клановий принцип трансформувався і чудово прижився в сучасних реаліях столиці Московії. З’являється “тейп міліціонерів”, “тейп торговців”, “тейп бандитів”, тощо. Всі вони взаємодіють один з одним за допомогою чітко організованої системи управління. Всюди розставляються свої люди, кожен працює на благо спільної справи.
   А ось що підрахували аналітики азербайджанського журналу “Монітор”: 12% оборотного капіталу азербайджанців в Росії припадає на промисловість, 20% на торгівлю, 23% на банківські структури і 38% на кримінальний бізнес.
   Особливістю діяльності членів кавказьких організованих злочинних угруповань (ОЗУ, ОПГ) є їх земляцтва та громади. Хоча вони можуть діяти самостійно, але в екстремальних випадках об’єднуються, спільно намагаються вирішувати виниклі проблеми. Всі зобов’язані поповнювати “общак”. Характерно, що в разі небезпеки азербайджанці легко можуть зрадити своїх “партнерів” по злочинному бізнесу, рятуючи, перш за все своїх одноплемінників і “кидаючи під танк” слов’ян. На жаль, за слов’янськими ОЗУ такого помічено не було, національної солідарності вони не мають…
 Сумарний оборот грошей, зароблених азербайджанцями в РФмайже 25 млрд. доларів. Приблизно половина з них припадає на Москву. Це більше, ніж валовий продукт Азербайджану. Крім ринкової монополії, вельми великий прибуток азербайджанській громаді приносять наркотики. За даними спецслужб, сьогодні вона контролює до 35% всього наркобізнесу столиці.
  У той час як на всю російську молодь за однойменною федеральною програмою в рік дають близько 200 млн. рублів, тільки в Москві на азербайджанську молодь виділено близько 9 мільйонів бюджетних грошей. До речі, азербайджанці – єдина національність, помічена укладачами московського бюджету.
   Ще один відомий чеченець – Руслан Байсаров – чоловік Христини Орбакайте. З 2000 р. він віце-президент Московської паливної компанії, якій належить більш ніж 100 АЗС у столиці РФ та регіоні. Ця компанія входить до складу холдингу ЦТК, більша частина акцій якого належить московського уряду. У ділових колах говорять, що “коштує” Байсаров не менше 200 млн. доларів, однак з чого складається ця сума невідомо.
За матеріалами часопису СIЧОВИК