Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.

Автор — Денис Ковальов

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!

За матеріалам НВР "Правий сектор"

Чому окупований Донбас — гангрена на тілі України?

Чим довше триває гібридна війна, тим частіше виникає думка, що окупований Донбас — наче гангрена на тілі України. Про це знають всі, але постає ряд питань, головне з яких: що ж з цим робити? І ось тут існують можливі варіанти...
   Варіант перший — залишити все як є та спробувати відгородиться від сепаратистських квазідержавних утворень "залізною завісою", намагатися будувати "щасливе майбутнє" без цих територій. За теперішнього розвитку подій між Україною, РФ та її маріонетками ("ДНР/ЛНР") окупований ворогом Донбас перетвориться з гнійника на ракову пухлину, яка буде збільшувати свої хворобливі метастази на мирну українську територію. Тому кремлівський сценарій 2014-го може бути реалізований у найближчі роки — Схід та Південь самовільно відійдуть окупанту і не факт, що вдасться утримати уражені цими новими метастазами території України.
   Варіант другий — спробувати домовитися з сепаратистами та їхніми кремлівськими кураторами. Але домовитися про мир можна буде, тільки прийнявши умови Москви, які полягають в "особливому статусі Донбасу" (іншою мовою Україна стане федеративною державою під протекцією РФ). Москва та її маріонетки на Донбасі від такого розвитку подій будуть тільки раді: наприклад, РФ перекладе фантастичні витрати, пов'язані з утриманням скаліченого війною регіону на наші з вами плечі; утримувати громадський порядок та бути владою на місцях продовжать ті, хто роками вбиває наших громадян з ненавистю до всього українського; на додачу до всього, у Верховну Раду увійде натовп "депутатів"-сепаратистів, які об'єднавшись з уже наявними колаборантами, просуватимуть кремлівський сценарій з ліквідації України як суверенної європейської держави.
   Виходячи з вище сказаного, залишається тільки третій варіант — військовий. Це найоптимальніше вирішення ситуації, яка склалась на буремному Сході. Так, він найскладніший і жорсткий, але він єдиний з усіх можливих варіантів, що дає надію на розв'язання питання по Донбасу на користь України: наступ українського війська по всьому фронту повинен бути в стилі "Blitzkrieg", тобто приховане зосередження сил, котрі значно перевершують противника із застосуванням всіх наявних у розпорядженні ЗСУ та ГенШтабу засобів і ресурсів; населені пункти та осередки опору ворога мають бути блоковані, а основною метою буде блискавичний вихід на українсько-московський кордон.
   Однак слід розуміти, що РФ завжди зможе (спираючись на свої ресурси) перекинути будь-яку кількість військ і техніки, щоб не допустити розгрому квазіутворень "ДНР/ЛНР". Тому, після виходу на державний кордон, в найкоротші терміни повинна бути створена "лінія відчуження" глибиною в 30-40 км, котра повинна стати зоною тотального мінування за прикриття максимальної кількості української артилерії та засобів ППО. Зрозуміло, про наявність, будь-якого мирного населення на даній території мови бути не може.

   Виконання всіх цих заходів дозволить не поспішаючи покінчити з блокованими сепаратистами, а потім "вдумливо" навести лад на тимчасово окупованих територіях Донбасу. До слова сказати, подібна тактика була успішно застосована Францією в Алжирі! Там теж вдалося навести порядок з терористами, які засіли у містах: тільки після створення мінних полів і зон відчуження на кордонах з Марокко і Тунісом, звідки йшло постачання арабським сепаратистам, військова складова війни в Алжирі однозначно завершилася перемогою Франції.

За матеріалами "Sarmat.Today"

Шоколад із присмаком діоксину

Добігає кінця президентська каденція однотурового з Вінниці. Його командою, як кажуть у народі, зроблено немало. Шкода, що лиш серед позитивних зрушень, які на собі відчули Україна та її громадяни, власнику бренду "Roshen" завдячуємо відродженням Помісної Православної Церкви.

   Не треба бути експертом, аби зрозуміти, що й цей подвиг робився нашвидкуруч перед виборами. І тут ніби поринаємо у спогади 9-річної давнини, коли його кум-бджоляр так само "з коліна", щоб надолужити згаяний рейтинг, визнав Героями України Степана Бандеру і Романа Шухевича. Паралелі ж очевидні, чи не так?
   Звісно, що не можна порівнювати доленосну для нації церковну автокефалію з одномоментним рішенням вчорашнього банкіра. Але факт залишається фактом — обидва президенти, таким своїм вчинком, намагаються виправдати втрачений на реформи час. Не говоримо й про те, що винними у провалі соціально-економічного поступу України оголошено "агентів Кремля" — націоналістів, добровольців, антикорупціонерів, але аж ніяк не "п'яту колону" під проводом олігархів Новинського, Ахметова і Коломойського.
   Єдине, що не було наприкінці каденції Віктора Ющенка, так це окупованого Криму і війни на Донбасі. Проте, на нашу думку, саме його нерішучість, ба навіть політична імпотенція, сприяла тому, що владу цілком "демократично" захопив донецький клан, який понад 3 роки працював на Кремль. Хоча й зараз грошовиті мішки "русскава міра" не проти використати дивіденди попередників, щоб знов мати вплив на всю Україну, а не лише на 2 східні області та кількох партійних маріонеток.
   Чи вивчимо ми, українці, свої помилки з вище наведеного буде видно вже наприкінці березня. Перед нами цілий квітник кандидатів, котрі обіцяють мир (капітуляцію) і стабільність (економічну стагнацію), але не перемогу (саме її) і відродження (національне та соціально-економічне)! Маємо обрати гідного, того, кому не байдужа доля кожного з нас, а не власної кишені.

Автор — Ревуч Січовий

Безкомпромісна боротьба горить у наших очах

Один із головних дестабілізуючих Срібну Землю осіб, опоблоківець Віктор Русин ініціює розгляд проекту рішення "Про Звернення Закарпатської обласної ради щодо необхідності законодавчого врегулювання питання організації та проведення мирних зібрань". Цим документом реакціонери прагнуть заборонити право громадян України на анонімність! Викликано це наростанням націоналістичної сили Закарпаття, зокрема маршем чорної колони до річниці проголошення Карпатської України.

   У зверненні наголошується на тому, що виключно завдяки оперативності Національної поліції вдалося уникнути "провокацій радикалів". Натомість самі правоохоронці не склали жодного протоколу чи звіту про порушення порядку! Ми розуміємо, що усе це є спекуляціями представників антиукраїнської влади, котрі бояться будь-якого прояву націозахисних дій.
   Достеменно відомо, що проплачені "тітушки", яких звозили з цілого Закарпаття та інших куточків України в Ужгород під прикриттям мали чинити провокації та сіяти міжнаціональну ворожнечу. Так, у Берегові, наприклад, їм вдалось створити картинку з побиттям авто на мадярських номерах. І саме наші групи націоналістів — охороняли та чергували біля всіх визначних для нації місць: могил, скверів тощо, аби протидіяти їхнім провокаціям. Зазначемо, що правоохоронні органи також доклали зусиль в захисті Національної гордості України!
   Натомість поплічник Віктора Януковича, його закарпатський тезка Віктор Русин (який, до слова, вітав Владіміра Путіна із переобранням!), дякував своїм "реальним пацанам". Питання: кому і за що? Чи не він сам належить до виконавців антиукраїнських замовлень кремлівських діячів? Чому досі відсутній, наприклад, чіткий закон щодо протидії та кримінальної відповідальності за різні прояви сепаратизму, закликів до автономії? Хіба це не нагальна проблема в Закарпатті? Чому покарання за такі дії - максимум вручення підозри, а далі справи глохнуть?
   Існує думка, що Геннадію Москалю, Віктору Русину та їм подібним вигідна така ситуація, і вони радо працюватимуть на кремлівську пропаганду. Натомість націоналісти — їх пряма загроза. А підконтрольні їм ЗМІ формують думку населення про небезпечність тих єдиних, хто їх справді захищає та горить ідеєю вільної України.
   Наш стиль, наші балаклави, наш чорний колір — символ! Символ боротьби, жертовності, готовності полягти за вищі ідеали. Ми є тими, хто власною кров'ю виборювали право української нації на життя на Майдані, на східному фронті, на вулицях міст. Проти нас завжди велись репресії, адже ми є непідконтрольні владі. Ми маємо право на слово і на протест.

   Кілька років тому саме у цих балаклавах сотні націоналістів стояли на смерть проти "беркутів", а пізніше у тих самих балаклавах тримали східні рубежі. Для багатьох з нас балаклави є захистом від репресій з боку системи. І саме тому вони прагнуть зняти їх нас. Цей проект-звернення є лакмусовим папером для усвідомлення справжньої ситуації в області: того, що владу Закарпаття складають люди путінського кума — Віктора Медведчука. І його прийняття стане прямим тому доказом. Адже "Карпатська Січ" своєю діяльністю вставляє палки в колеса їх намірам дестабілізації області та всіляко протидіє їх найманим сепаратистам.

За матеріалами НР "Карпатська Січ"

"Безвіз" і Перший Голодомор

Падіння УНР восени 1920-го р. означало й падіння візового режиму з двома Московіями: білою і червоною (а запровадив той режим вельмишановний Гетьман Павло Скоропадський). Вже на початку 1921-го р. тим "безвізом" скористалася двомільйонна червона армія Владіміра Лєніна, а з нею – стільки ж цивільних "харчових мігрантів" з усіх московських палестин.

   Так, багато московитів незабаром реемігрувало – ну коли (згідно з доктриною Лєніна) було подолано "обжорство украінскіх крєстьян". Але багато й залишилося! Насамперед ті, які всього за кілька років добре натуралізувались серед українців. Ці "натуралізовані" москалі легко впізнаються у документах вже за 1927-й р. – про реєстрацію новонароджених дітей мігрантів, зокрема у запилених справах на полицях Чернігівського обласного архіву.

   От стандартна тека "Заяви до Дептівської сільської ради про реєстрацію новонароджених дітей" (тепер це Конотопський район Сумської області). З п'яти родин переселенців з Московщини чотири власноруч написали заяви непоганою українською мовою. І лише родина з Тамбовської губернії відписалася у Дептівську сільраду по-чужому. А могли ж усі п'ятеро: "Какая разніца, дароґі сначала сдєлайтє, нє упадобляйтєсь" і все у такому дусі... І нічого б їм не було – двомільйонна окупаційна армія нікуди не ділася!

   Але перемогла українська мова! Ну принаймні до Другого Голодомору у 1932-1933 рр. А потім уже й незручно якось було... То син воєнного, то "Крим-ето-Крим", то "ідітє на фронт". Та й "безвіз" з усіма Московіями досі працює. Скоро 100 років як...

Автор – Ростислав Мартинюк

Телевізор як засіб внутрішньої окупації

Багато хто з націоналістів і патріотів вже давно забув, що таке перегляд "зомбоящика". І лише таке свято як Новий рік відкриває нам вікно в інший, чужий світ, який є реальним для абсолютної більшості сучасних українців. Світ "українського" телебачення...

   Невеличка ремарка! Щоб бути об’єктивним, автор цієї статті спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі. Це так, якщо вважати, що ТБ-ящик просто механічно задовольняє потреби аудиторії, а насправді, жодної мовної та культурної політики у країни, яка воює проти РФ немає! Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна й агресивна. І ця активна, подекуди занадто агресивна мовна і культурна політика йде зі Сходу, а отже є продуктом Москви.

   Ми свідомо залишаємо поза увагою випуски новин (хоч і з ними ситуація, м’яко кажучи, не "україноцентрична"), але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "1+1". Мільйони глядачів вмикають телевізор для того, щоб розважитися та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра". Варто пройтися послідовно від 1-ї кнопки на пульті до 12-ї впродовж новорічної ночі, і що ж ми побачимо і почуємо? Українська мова була лише на 2-х телеканалах. З них лише на одному вона переважала, на іншому – була мовою кепкування міських новоукраїнців з селюків Старої України. Вся решта каналів являє собою безальтернативне панування "вєлікава і маґучєва язика".
   Весь натовп "українських" зірок, всі ці Полякови, Потапи, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські, у новорічну ніч радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду" – російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок... Адже хто такі 40 млн. української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на концертах у країні, яка на сплачені гастролерами податки, вбиває наших громадян на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму? І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі у порівнянні з "сталічнимі звьоздамі"?..
   Ця зневага тих, хто вибився у так звану міську богему і навіть – найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у Москві. Прихильники "українських" зірок – це мільйони тих, хто їх годує, що гидкіше за цинізм та брехню наших політиків (останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми), ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдо-еліти!
   Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І, о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні повідомлення. Мова не про відверті рупори Кремля, як вже згаданий вище "Інтер" чи ахметівська ТРК "Україна", а про такі, здавалося б, "чисті" українські канали як "НТН", "СТБ", "1+1" та "ICTV". Вони майже добу транслювали нескінченний марафон старого совєцького лайна з постійними алюзіями та обігруваннями старої естради доби та штампів кіно доби СССР у всіх жартах конферансьє. Вишенькою ж на торті виглядав ну дуже "патріотичний" і архі-комедійний "Вечірній Квартал", чиї актори послуговувалися виключно мовою окупанта, а всі їхні пісеньки з нібито "актуальним" змістом були покладені на музику совєцької старовини.
   Що маємо у підсумку? Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України! Путінські танки змогли окупувати лише Крим і третину Донбасу, тоді як імперським насиченням ТБ і культурними кодами повністю окуповано український медіапростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу) телевізійний вимір належить компанії провінційних недо-зірок, рівня сільської команди КВК (він же КВН).
   У світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний! А через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампів совєцької мас-культури. Верхівкою ж досконалості для них є так би мовити "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Москви; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають і не люблять; по-друге, вони зневажають і не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.

   Враховуючи те, хто формує український телепростір, і те, чим він наповнений, перестаємо дивуватись нашим поразкам і проблемам у повсякденні. Ми починаємо швидше дивуватись перемогам і тому, що ми ще тримаємось на фронті та на плаву як держава. Скоріш за все, цей наш український шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі успадкований від предків. Адже лише загартовані духовно можуть спокійно жити у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, і все ж залишатись українцями!
   Так ми воюємо і не перестаємо дивувати себе і свого ворога. Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми, поки що, програємо вщент. Програємо всім цим ненашим зірковитим індивидам, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати! Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів і тією найманою шоблою, яка на їхні (тобто на наші, вкрадені олігархами) гроші, промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час дати їм гідну відсіч, шановні українці?..

Автор – Євген Дикий

Націоналістичний фундамент тотального реформування

"Нова-стара" влада в Україні вже 2 роки говорить про реформи, яких ніхто не бачив і яких ніхто не відчув. Незважаючи на косметичну реформу міліції – рівень вуличної злочинності зростає. Реформа армії "забуксувала" на старті і обмежилась новою, неякісною формою для солдат і тотальним відмиванням бюджетних коштів.

   Економіка країни перебуває в стані падіння, ціни і тарифи – в стані підйому. Зростає соціальна нерівність. Україну, яка сидить на "фінансовій голці" Заходу, змушують капітулювати перед москалями. Чи справді це і є обіцяне реформування, і як довго таке "реформування" може витримати країна? Запитання риторичне!
   Що ж таке це реформування? За визначенням, реформування – це комплексні заходи, з допомогою яких вводяться нові суспільні відносини, призводять до змін умов діяльності, викорінення негативних суспільних явищ, які стоять на заваді розвитку. Як бачимо, те що відбувається з країною, не є ніяким реформуванням.
   Втім, успіх і глибина справжнього реформування, залежить від наявності дуже важливих передумов. Перед тим, як почати "оздоровчий" комплекс заходів, мислення провідної верстви повинно бути спроектоване в майбутнє. Вона повинна "концентровано" цікавитись досвідом розвинутих країн, найновішими технологіями. Нова провідна верства, ще до приходу у владу, має створити собі цілісну і добре продуману картину майбутнього, на побудову якого, потім мають працювати всі ресурси і рішення. Інакше рішення матимуть ізольований, слабий і тимчасовий ефект. Важливо використати загальний ентузіазм, який прокине новий провід у нації, але також важливо – з цього ентузіазму виокремити найцінніші ініціативи і дати їм підтримку.

   Базою, фундаментом українського економічного стрибка – повинен бути націоналізм і тільки націоналізм! Саме націоналістична культура і виховання – мають закласти українській спільноті такі цінності, якими буде "перевага колективного над особистим", "альтруїстичного – над егоїстичним". Завдяки таким цінностям, всі українці повинні усвідомити, що насправді в них не різні інтереси, не "своя хата з краю", а інтерес в них тільки спільний – перезаснування цілої, величезної країни на цілком інших засадах, що в теперішньому колективному нещасті – важко відшукати особисте щастя. Особисте щастя і добробут – будуть віднайдені, лише після забезпечення колективного щастя і ніколи навпаки! Тоді, нова провідна верства може цілком розраховувати на підтримку своїх починань з боку всієї нації. Це допоможе витягувати з народної гущі відповідні таланти. Натхненна нація дасть соціал-націоналістичній владі міцне опертя і потужну "розгінну силу".
   Новий провід – має показати українцям приклад інтенсивної, бурхливої праці, щастя творчості на благо Нової України. Потрібно, щоб українець не заздрив становищу влади, потрібно, щоб він захоплювався, гордився і намагався наслідувати у всьому свій новий провід соціал-націоналістів. Влада повинна триматись не на формальному становищі, вона повинна бути лідером в очах українця, лідером завдяки своїй невтомній праці, широких знаннях, великих результатах в підйомі держави.

Автор – Ярослав Чорний

"Реванш", що єднає українських революціонерів

Переможцями з поля битви в умовах наближених до постмодерних завжди перемагає той, хто виступає під знаменом домінуючого дискурсу. Все менше і менше ваги має чисельність активістів. Ліберали перемагають, бо у них в руках ЗМІ, а у нас — транспаранти. Правий рух може змінити цю ситуацію двома способами — або забрати у лівих і демократів чільне місце в ЗМІ, або змінити транспаранти на автомати.
   При цьому, варто зазначити, що друге не матиме ніякої користі без першого, адже наразі у світі відбувається лише та подія, яку побачили об’єктиви телекамер, і відбувається вона саме так, як це покажуть передові телеканали. І якщо щодо того, як така ситуація має впливати на те, що ми творимо, сказано багато, то про саме організаційні моменти нічого не говориться. Нинішній світ прямо вказує на те, що великі організації не здатні добитися успіху. Чим більшою є організація, тим менш радикальними є її дії. Більше того, великий розмір привертає значну увагу адептів режиму, сбушників, правоохоронців та інших ворожих елементів.
   У символіці старих правих часто використовувався лев. Сильна, велика і горда тварина, що своїми сталевими пазурами та іклами і сильним тілом відвойовує життєвий простір. Не дивно, що старі організації асоціювали себе з цією твариною. Єдина проблема полягає в тому, що в умовах урбанізованої площини сучасних країн леви можуть існувати хіба що в клітці. Мотуззя переплетених темних вуличок стягують міцну левову шию, громадини бараків і цегляних багатоповерхівок здавлює грудну клітину, пил багато чисельних машин забивається у легені. У клітці йому живеться легше, але в цих умовах цареві звірів відводиться хіба що роль забавки для дітей. Чого варта можливість вирячивши щелепи кинутися на незграбних людисьок, якщо твій кидок раз у раз зупиняють грати, встановлені місцевою адміністрацією. Тому нові праві, розуміючи ці категоричні зміни взяли собі у символ щура. Маленькі тварини — суть і сіль міських вуличок. Їх акції швидкі і майже непомітні до того моменту, поки не будуть помічені їх небезпечні результати. Великі ватаги щурів, що атакують зі сміливістю лева — ось приклад для послідовників. Кінець-кінцем лев на головній площі великого міста виглядає самотнім, нещасним і… жахливо несвоєчасним та занадто величним для сьогодення. В залежності від щурів.
   Щось подібне варто взяти на озброєння нашим побратимам з правих організацій. Не варто створювати великих партій. Виходом є мережа маленьких організацій з новими для українського націоналістичного руху ідеями та різними задачами і цільовою аудиторією. Цей спосіб діяльності має кілька переваг!

   Передусім, такий ти організаційної діяльності має значну перевагу у вигляді меншої ймовірності репресивних заходів. Якщо, судять учасника свободівського агітвідділу, то під репресії потрапляє вся ВО "Свобода". Якщо за грати потрапляє один з організаторів курсу лекцій з консервативної революції, то важко пов’язати його з головою націоналістичного політологічного клубу в одному з провідних університетів, або членом групи дослідників націонал-маоїзму. Сталося б це за умов існування єдиної ультраправої структури, всі троє мали б проблеми з законом. А так, лекції підло зірвано, але чорні сорочки миготять в інших залах, на інших лекціях, і на інших акціях. Окрім цього, головна задача правих сьогодні, це поширення ідей. Максимального різноманіття дискурсу можна досягнути лишень не зв’язуючи активістів путами партійної ідеології. Правим взагалі треба нав’язувати, стиль, а не примат Дмитра Донцова чи Рене Генона. При цьому ця група спільнот може, має і буде діяти спільно. Чорна сорочка і витончене вуличне насильство об’єднують більше, ніж членський квиток. 

   Сьогодні "Реванш" є тою школою, що готує керівні кадри для такої системи. Приєднуйтесь до нас, адже ми впевнені, що навчання — це цікаво!

За матеріалами харківського "Реваншу"

Блокада Криму - вірний орієнтир

Вже майже 2 роки українська туристична перлина під назвою півострів Крим - окупована іноземними загарбниками. Але жодного кроку спрямованого проти окупантів з вирішення "кримського питання" з боку ніби української влади ми не спостерігаємо. Жодного слова, жодної контрдії по відношенню до москалів-загарбників та їхніх маріонеток, ми не чули і не бачили - повна тиша та латентна колаборація з окупантами щодо Криму...
   Проте, за останні 2 тижні кримські татари Херсонщии, за сприяння таврійських активістів "Правого Сектору" та одеського "Автомайдану" розпочали безпрецендентну акцію - "Блокада Криму". Тим не менш, цю діяльність наша, так би мовити, влада не оцінила: каравани з контрабандним товаром як йшли, так і зараз йдуть до Криму - морем, озером, навіть сушею повз окупований і зруйнований Донбас. На цьому наживаються обидві сторони - псевдоукраїнська влада в образі Порошенка і Ко та окупанти гобліна-Аксьонова. Але українське суспільство все бачить і відчуває, а тому блокаду Криму сприймає за вимушений, але необхідний крок, який стане першою ланкою до відновлення нашої втраченої соборності.

   Полеглі герої Небесної Сотні та Східного фронту спостерігають за нашими діями тут, і від того стає похмуро та сумно, адже змін ніяких не відбувається в країні. А чи були тоді ці жертви марними? - Ні, аж ніяк! Кожна жертва, то є цеглина у фндамент української державності та міцний гвіздок у труну різношерстя окупантів-українофобів.
   Сьогоднішня продуктова блокада Криму громадськими активістами має у подальшому перерости у щось масштабне - економічну та тотальну блокаду півострова. Для цього у нас є всі можливості та вдалий історичний досвід...
   Більше 100 років тому, 13 квітня 1918 р. військове міністерство Центральної Ради УНР доручило полковнику української армії Болбочану розпочати визволення Півдня України: Таврії та Причорномор'я. Тим часом, Кримський півострів знаходився під контролем пронімецьки налаштованого місцевого автономного уряду генерала Сулькевича і не прагнув інтегруватись до складу УНР. Армія Болбочана за тиждень зайняла ключові пункти Криму (Перекоп, Джанкой, Сімферопіль, Бахчисарай, Севастопіль) і змусила піти уряд Сулькевича на поступки. Коли ж 29 квітня 1918 р. у Києві було здійснено гетьманський переворот, уряд Сулькевича спробував проголосити "кримську незалежність", використовуючі німецькі окупаційні багнети.

  Протягом травня-липня 1918 р. існувала пронімецька "Кримська Народна Республіка", яка намагалась вести, окрему від Києва, самостійну зовнішню та військову політику. Проте, Українська Держава вже в серпні 1918 р. вирішила припинити "кримську провокацію" запровадивши до цього небачені контрдії - розпочавши 1-шу в історії економічну та транспортну блокаду Криму. На початку вересня 1918 р. Крим опинився на межі гуманітарної катасрофи, тож генерал Сулькевич не бачив іншого виходу як розпочати переговори щодо інтеграції півострова в Україну, яке закінчилось остаточним приєданням Криму до України на початку жовтня 1918 р.
   Подальші події всім відомі: антигетьманський переворот, правління Директорії, Злука УНР та ЗУНР, війна на 3 фронти проти поляків, більшовиків та білогвардійців, 70-річна совєцька окупація, Голодомори, терор та політичні репресії, ІІ світова війна, "відлига", неосталінізм, "перебудова", Революція на граніті, відновлення української незалежності, кучмівський олігархат, Помаранчева революція, демократизація, тиранія банди Януковича, Революція Гідності, окупація Криму, новітня московсько-українська війна...

   Але з тих далеких історичних подій, більш ніж 100-річної давнини, ми все ж винесли важливий урок - Крим без України є безлюдною та безперспективною територію, "пустельним островом" в якості військового плацдарму московських загарбників.
   Сучасна блокада має на меті повторити ті самі наміри українців, задля реінтеграції тимчасово втраченої території. Нехай влада у Києві відсторонилась від блокади та лиш спостерігає за діями активістів, проте окупанти не сьогодні, завтра відчують як сильно вони помилились відібравшу в України її Крим.
   Ми ще повернемось! Адже відновлення етнічних та природних кордонів Української Держави - то є безмежна і головна мета нашої вільної нації!
   Слава Україні!

Автор - Денис Ковальов

Реформи під час війни як показник повноцінної держави

Дід пам’ятає як у 2005 р. курс долара був 5 грн. Потім відбулись всілякі грандіозні події, революція, скинення президента та інші пертурбації і зараз отой клятий долар по 7,6 грн. Отакий він нестабільний, отой єгипетський фунт. Тих, хто зараз набрав у груди повітря і приготувався починати у всьому звинувачувати “хунту”, і все таке інше, дід просить – видохнути, будь ласка! І послухайте, що дід зараз розкаже. Діда давно просять висказатися про гривню, то дід і висказується. Чай-каву заваріть, читати трошки є що. Попереджаємо – все нижчевикладене просто власні думки, опінія, спостереження простого сільського хлопа.

   Якщо у вас вдома на кухні перестає текти вода, або лише дзюрчить ржава й вонюча, то можна безкінечно міняти краники – вода все одно не потече. Можна навіть поставити платиновий краник із стразами, але і від цього якість води не покращиться. Можна навіть отого клятого крана зняти і при всій сім’ї суворо топтати його на кухні ногами – результат буде той же. Це вам любий слюсар скаже. Висновок – треба розбирати стіну і змінювати труби. І бажано, по всьому стояку.

   Наведений приклад, звичайно, не досконалий. Економічна система України набагато складніша матерія, ніж простий водопровід. Проте, аналогія простежується достатьно чітко. Тобто, можна оту нещасну Гонтарєву без кінця топтати ногами і щодня відкривати проти неї карні провадження, а чи від цього укріпиться гривня? Сільська аналітика дає однозначну відповідь – ні, не укріпиться.

   Курс національної валюти – це дуже складна річ. Дід не буде глибоко лізти в цю матерію, але візьмемо, наприклад, Єгипет. Єгипетський фунт покоїться на 3-х китах: Суецький канал, туризм та експорт деяких товарів. При тому 2 перші статті доходів гарантують надходження валюти в саму країну, а держава вже знає як зробити так, щоб валюта не сильно витікала з Єгипту. Звідси і курс 7,6 грн. навіть після революцій, тощо. Бо Суецький канал працює на відмінно, а валюта притікає. І щодо туризму – ми ж бачимо, що в будь-яких ситуаціях єгиптяни кістьми ляжуть, аби забезпечити туристам максимальний комфорт, щоб вони в Єгипет їздили і валюту привозили.

   А що ж у нас? Суецького каналу в України нема, предки нам пірамід не настроїли, то і туристів не так багато. Крим москалі відібрали, то весь потік туристів з Ялти та Алушти тепер у Одесі та Буковелі. Внутрішній ринок в нас теж не такий, якби всім нам хотілось. Тому, економіка в України, а значить і курс гривні, залежать від експорту. Експорт давно організовано через посередницькі фірми, а валюта в країну поступає лише в тих кількостях, які необхідні для оплати місцевої робочої сили, послуг, сировини і податків та зборів. Решта виручки від експорту осідає за бугром. У момент погіршення внутрішньої ситуації приток валюти зменшується, забезпечення гривні слабне, Національний Банк України починає щось регулювати і забороняти, експортери жахаються ще більше, валюти стає ще менше, населення панікує і забирає вклади і пішло-поїхало – ажіотаж і все таке інше. Тим часом у московському Кремлі пан Хуйло радісно потирає руки.

   Теперішню систему починав створювати Леонід Кучма в далекому 1994 р. на руїнах совецької моделі, яка на той час дійшла до свого логічного гаплика. Кучмі треба було економіку якось ратувати, тому він не довго думаючи пішов по простому і зрозумілому йому російському сценарію: феодально-олігархічна модель при сильному папі-президентові. Треба визнати, що на тому етапі система себе виправдала – економіка потроху укріпилася, в країну зайшла певна кількість валюти, були створені умови для запровадження власних повноцінних грошей. Але економічна система імені Кучми-Юща-Яника, яка на 2013 рік вичерпала свій ресурс, труби повністю засмітися, перержавіли, почали суттєво протікати, тобто – хомутами і фільтрами проблему вже не вирішити. Пора розбирати стіну, брати в руки болгарку, вирізати труби по всьому стояку і змінювати систему водопостачання нашого будинку згідно із вимогами сучасних технологій.

   Дід не збирається кричати й репетувати, тим більше когось там критикувати. Дід ставить діагноз і показує, що конкретно слід лікувати. І ще дід каже, що теперішній обвал гривні – шанс для України змінити економічну модель. При чому – шанс унікальний, бо зійшлися в купу всі необхідні передумови для швидких і радикальних реформ. Для цього наш управдом має чітко повідомити мешканцям будинку, що система водопостачання в нас засмітилася, будемо ставити нові труби, фільтри і другі системи очистки та контролю. Ну, щоб як у людей було, як у тому ж ЄС. Але для цього будуть проведені деякі роботи, які викличуть дискомфорт у громадян. З водою проблем не буде, управдом вже договорився і, МВФ та інші країни на час проведення ремонту завозитимуть в наш дім воду бутлями в у потрібній нам кількості.

   Найкращий період для проведення ремонту – весна 2015 р. Якщо цей шанс буде втрачено, ну що ж… шкода, але не смертельно. “Хунта”, звичайно замінить краник, поставить нові фільтри, завезе ще пару бутлів води від МВФ і літо якось пройде. Але восени почнеться все по новому, проте, вже із значно гіршими симптомами. Тому дід радить все ж робити якісні реформи та ремонт водогону цієї весни.

   Кожна криза – це набір можливостей. Рік тому Кремль почав проти нас війну і в результаті ми вже маємо армію, а через деякий час наша армія буде кращою на континенті! І озброєна та оснащена так, як треба армії солідної держави. Так само і з економічними проблемами – падіння гривні має дати поштовх для системної реформи економіки, яка давним-давно назріла. І тут нема чого соромитися, Україна має всі шанси розраховувати на успіх: світове суспільство нас розуміє, підтримує і готове сприяти. Особливо, якщо побачить, що “хунта” взялася за справу всерйоз. Небайдужі громадяни також вимагають замінити економічну систему, бо це вже не можливо витримати, тобто розуміння громадськості теж буде. Важливо лише весь час розказувати людям, що саме робиться і які результати. Навіть той факт, що іде війна, теж дуже сприятлива обставина. 

   Війна – це найкращий час для проведення радикальних економічних реформ – все одне до одного. Ну а олігархи… По-перше, їх хоча і шкода, але не дуже сильно. А по-друге, вони самі підставились так, що нехай звиняють, народ їх рятувати не збирається. Ну, а по-третє, серед олігархів теж є розумні люди, які в душі розуміють, що втратити частину краще, ніж втратити усе. Так що, краще їм із “хунтою” співпрацювати.

   Тому, як-то кажуть, шановна “хунта”, в тебе зараз намітився класний шанс. А якщо ти маєш сумніви, то відкинь їх усі. Дід ще раз каже – весна 2015 р.! Тому, дій! І пам’ятай, “хунта”, що вдала заміна в Україні економічної моделі буде найстрашнішим ударом по усім прагненням Кремля заковтнути Україну, хоч і частинами, якщо не всю повністю. Нанеси цей удар, шановна “хунта”, хоча б тому, що нам остогид наш східний сусід-окупант.

   Українці, шановні читачі, друзі, зберігаємо бойовий дух та слідкуємо, щоб був хоча б візуальний порядок! І нехай Господь Бог береже наших бійців у зоні АТО від ворожою кулі та міни!

   Слава Україні!

Автор – Свирид Опанасович

Чого насправді хоче Путін?

Протягом тривалого часу значний відсоток українського суспільства не помічав московської небезпеки. Хтось мав скалічений, колоніальний світогляд, невід’ємним елементом якого був міф двох (або трьох) “братніх народів”. Хтось вважав, що часи московського імперіалізму минули. Хтось узагалі не задумувався над подібними проблемами. 2013-2015 рp. відкрили багатьом українця очі. Проте, як це часто буває, денне світло засліпило, не давши побачити справжнього стану речей.

   Я не претендую на істину в останній інстанції, проте аж ніяк не можу погодитися з поширеними стереотипами щодо поточної московської агресії та планів Путіна. Серед цих стереотипів можна виділити наступні:

   1) Путін хоче захопити всю Україну, причому йдеться не про встановлення політичного диктату, а про буквальне захоплення, окупацію з перспективою подальшого територіального приєднання.

   2) Сьогодні через конфлікт в Україні між Москвою та Заходом відновлюється Холодна війна.

   3) Потенційний об’єкт путінської агресії – уся Європа.

   Загалом, те, що такі стереотипи існують – це не так вже й погано (якщо для деякого відсотка громадян такі стереотипи є межею україноцентричного думання, їх потрібно було б створити). Одначе плекання цих стереотипів може мати доволі негативні наслідки.

  Спробуємо подивитися на московську агресію проти України очима Заходу. На тлі геополітичного бандитизму США, які не гребують повною окупацією незалежних держав, московська агресія – це дрібничка. Москва не вперше воює на чужій території. Прикладами є Грузія (Абхазія та Осетія), Арцах та Придністров’я. Тут ми бачимо дії, симетричні діям Заходу відносно Сербії (Косово). Є лиш один нюанс: вперше після падіння СССР Москва вдалася до прямої анексії чужої території (Крим). Щоправда, реально високий рівень підтримки Росії на Кримському півострові, поєднаний із пасивністю Києва (так, наче Крим йому не належав), підвищили в очах світових гравців рівень легітимності дій Кремля.

   Хочемо ми того чи ні, нинішня Україна з точки зору сильних геополітичних гравців є недодержавою, державою-олігофреном, що не володіє повноцінною правосуб’єктністю. Її сутність – бути буферною зоною, таким собі відкритим акціонерним товариством, власник контрольного пакету акцій якого періодично змінюється. Після Майдану та усунення від влади Януковича більша частина акцій України нібито повернулася Заходу. Путін із цим не погодився і став на шлях реваншу. Для Заходу в цілому це аж ніяк не оголошення Холодної війни і навіть не порушення існуючого status’y quo – це всього лиш новий етап конкуренції.

   Для Німеччини та Франції нинішня війна в Україні – це всього лиш економічні ризики. Здавалось би, надмірні амбіції Путіна мали б серйозно стурбувати Америку. Проте у США президентом є ультрадемократ Обама, для якого культурний імперіалізм, здається, значно важливіший за політичний. Був би при владі республіканець – ми могли б очікувати серйозного клінчування. Наразі ж ми маємо те, що маємо: “чорношкіру Лісу Сімпсон”, як слушно висловився Олександр Маслак, і тиск на нього з боку республіканців.

   З огляду на змальовану щойно ситуацію ми можемо говорити, що Путін грає в межах дозволеного, не перетинає планку “беспредела”. Крим анексовано мирним шляхом, анексія легітимізована нехай і карикатурним, але референдумом. На материковій Україні ведеться “гібридна”, а не відкрита війна. Таким чином політика Путіна не порушує status’y quo, не руйнує вавилонську вежу нового світового порядку, не заперечує закріплену за Штатами роль світового жандарма (звісно, далеко не всесильного).

   На мою думку, основні бажання Путіна відносно України цілком описуються прийнятим з подачі Порошенка законом “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” та результатами мінських домовленостей 12 лютого. Цінністю-в-собі для Путіна була анексія Криму (по-перше, суттєве підвищення рейтингу і консолідація суспільства, по-друге, реалізація потреб, що випливають із геополітики, спертої на метафізику історії). Тепер же Путін має можливість повернення собі контрольного пакету акцій всієї України.

   Про “Новороссию” та похід аж до Львова мріють наркомани та імперці-ідеалісти. Путіну ж буде достатньо реалізації вище згаданого закону та готовність Києва йти на подальші поступки (див., зокрема, п. 11 “Комплексу заходів по виконанню Мінських домовленостей”). Судіть самі: заколотники отримують амністію, легалізуються під виглядом “загонів народної міліції” і зберігають фактичну владу в регіоні. Регіон економічно інтегрується в Росію. Московські інтереси в Україні закріплюються на конституційному рівні (у разі відсутності поступок з боку Києва “ополчение Новороссии” продовжує наступ у західному напрямку). Таким чином Москва повертає собі контрольний пакет акцій.

Автор – Ігор Загребельний

Український націоналіст як боєць

Особливі умови життя і діяльності націоналіста вимагають, щоб він був наділений цілим рядом фізичних, моральних і розумових якостей. Інакше він не зможе пристосуватися до умов підпільної діяльності і виконати доручене йому завдання. Отож яким вимогам має відповідати Український націоналіст?

   Перш за все необхідно щоб він був жителем того міста де ведеться боротьба. Таким чином він матиме там людей, що відчувають до нього симпатії, крім того він досконало знатиме місцевість і тому зможе виконувати більшу роботу.

  Атаки націоналістів швидкі і рішучі. Супротивника потрібно знищити протягом кількох хвилин, а іноді, і кількох десятків секунд. Після цього необхідно моментально зникнути, втікаючи від погоні. Тому запорукою виживання революціонера є мужність і прекрасна фізична підготовка.

  Чудовими методами підготовки є регулярні заняття єдиноборствами і силовими видами спорту такими, як бокс, кікбоксинг, вільна і греко-римська боротьба, гирьовий спорт, бодібілдинг і т.д.

   Бій – це кульмінація діяльності революціонера. Революціонер живе очікуванням бою, готується до бою, і з особливою радістю іде в бій. Знищити якомога більше окупантів, нагнати на них якомога більше страху та захопити якомога більшу здобич – ось що є дійсно важливим в усій діяльності революціонера.

   Окрім зброї, націоналіст повинен мати при собі бинт, дезінфікуючий засіб (наприклад розчин йоду), антибіотики та знеболюючі засоби на випадок поранень. Бажаною є наявність респіратора на випадок газової атаки.

   В разі потрапляння націоналіста в полон, його товариші, як вже було сказано вище, повинні негайно змінити місця проживання, і перейти на інші конспіративні квартири. Завданням же націоналіста, що потрапив в полон, є якомога довше протриматися не здаючи своїх товаришів.

   Безумовно, сучасні методи катувань і фармакологічні препарати, що допомагають "розв’язати язика" рано чи пізно зроблять свою справу. Однак, завданням полоненого націоналіста є, якомога довше поводити своїх катів за ніс, даючи змогу своїм товаришам перейти на нове місце. Необхідно банально брехати, даючи неправдиву інформацію щодо імен своїх друзів та місць їхнього можливого перебування.

   Націоналіст повинен розвивати свій інтелект. Особливою популярністю в нього мають користуватися книги по військовій справі і криміналістиці, а також підручники з радіоелектроніки, медицини (анатомія, фізіологія, хірургія, фармакологія) та хімії (вибухові речовини).

   Дуже бажано здобути професію лікаря (медичний університет) або молодшого медичного працівника (медичний коледж).

   Коли націоналіст іде на справу, він має вдягатися у зручний одяг спортивного типу, хоча можна вдягати і джинси. В такому одязі зручно битися і бігати. Крім того можна вдягти невеличкий рюкзак, в якому можна сховати зброю і боєприпаси.

Автор – Ярослав Оболонський