вівторок, 25 лютого 2014 р.

Si vis pacem para bellum

All of you see what's happening in our country and in particular in the Crimea after escaping Victor Yanukovych.
   Who are mobilizing men of military age, and those who are "in stock" in the Armed Forces of Ukraine. If all this time we thought the army place where you can lose a year of his life, but now everyone should understand – except for us to defend our land no one.
   Russia under Putin is trying to impose a free Ukrainian people and even Western countries hysteria that we have in the Crimea and Kiev Nazis raping women, robbing stores and killing bystanders. It's all lies! Our country got rid of the usurper and the bandit, our national revolution triumphed, and now the Kremlin wants to unleash a war against free Ukrainians.
   Be a warrior, for men – it's a great honor, and for a Ukrainian Cossack and an heir of warriors, it is also duty. It is time, which brought to the fore the true priorities and values​​: the ability to wield weapons and knowledge of the intricacies of military affairs.
   Ukrainians can now go to the shooting range and learn how to hold and shoot. And in general  free time can now be used to improve knowledge about the weapons technology, military tactics and other useful knowledge from this area. Internet provides such an opportunity.
   Ukrainian National Revolution has been three months since the confrontation of the President Viktor Yanukovych with the people of Ukraine began. Yesterday the conflict took on a threatening form. Current situation may result in a civil war. Thus we take it upon ourselves to inform you about the events in Ukraine. We will provide you with yet another viewpoint regarding this conflict. We will do our best to remain fair and objective.
   Ukrainian National Revolution is an ongoing, continuous and progressive process that covers lifetime. It’s way of positive ideas and values ​​against the Bolshevik’s system is not as abstract theory and doctrine, as well as a living and dynamic force actor. Ukrainian National Revolution as a unanimous process consists of 3 phases: 1st phase – a process of prolonged and progressive underground struggle, 2nd phase – the process of national liberation final 3rd phase – is to build on the site of the destroyed USSR-Russia independent nation states to ensure their independence outside, exercise ideas and programs liberation revolution in the state and social system, the content and the construction of a life.
  Today Ukraine for Vladimir Putіn – is irrational stumbling like Carthago to Cato the Elder, as destroying a harmonious system of world order. One gets the impression that the Russian autocrat himself has come to believe in their own ideological notions technologists. In particular, that all Ukrainian Maidan – exclusive gathering of militants and radicals, trained in camps in the Baltic American money. And the anti-Russian movement in the Baltic States, in turn, created by American money in Poland. And go on.
  In general, the Maidan-Carthago in the underbelly of Russia must be destroyed. Again, the imperial- patriotic hysteria pumped Russian propaganda has reached such a degree that, if not give external output, then burst in some Biryulevo as ethnic clashes. If you want peace  prepare for war. For Ukraine, these words became a bitter truth!
   Honor for Ukraine! – Honor for heroes!
Writer – Denis Kovaljov

понеділок, 24 лютого 2014 р.

Слава героям Майдану!

Небесна Сотня – це сучасні герої України, герої новітньої Української Національної та Соціальної Революції!
   Вони, як колись бійці УПА чи УСС, козаки Війська Запорозького чи жовніри Армії УНР, боролися за вільну, незалежну Українську Соборну Самостійну Державу. Ми, українці, їх ніколи не забудемо. Майже усім їм не виповнилось й 25, саме це нагадує героїчний подвиг крутянців. Їх було 300 проти 3000, теж молодих хлопців і дівчат, які поклали своє життя за нашу свободу. Їх намагалися забути, але наш народ ніколи не забуває своїх героїв. Як і в сучасній Україні.
   Наш народ повстав проти бандитської українофобської корумпованої влади і, переміг, але перемога далася дуже важко. Ми були декілька разів біля поразки, але ми витримали. Ми велика українська нації. Нація – переможців! Українці – нація Святослава Хороброго і Данила Галицького, Петра Сагайдачного та Івана Мазепи, Миколи Міхновського та Нестора Махна, Романа Шухевича та Василя Симоненка. Нас, українців, намагалися зробити рабами як народ Білорусі та Росії, однак ми повстали й вибороли собі свободу! Але це далеко не перемога, це тільки  початок на великому шляху побудови дійсно Української Держави.
  Ми, нація яка не капітулює! Ми переможці! Ми це довели своєю кровю і потом. Тепер, будемо на це сподіватись, Національні Революції будуть відбуватися і в інших країнах, де існує антинаціональний диктаторський режим.
   Герої Небесної Сотні, ви навічно у наших серцях, ви – Герої України, вашими іменами будуть називати вулиці, їх будуть боятися вороги, ви навічно увійшли до історії України та Європи, як визволителі.
  Нині, маємо передати хвилю революції народам Росії та Білорусі, яких надихнув наш Євромайдан, наша Єврореволюція. Брати білоруси і росіяни, ви маєте бути вільними. Ви також маєте право на повалення режимів Луко-Путіна. Все, про що ви мрієте, лежить перед вами. Вам залишається тільки протягнути руки й взяти.
   Ми, українці, воїни світла, які борються з дияволом!
Ляпіс Трубяцкі – Воины света
   Не маємо права більше скиглити, наш час діяти настав. Тому, поступ нації, яка протягом століть була під нищівним тиском ворожих окупантів, буде тривати так довго, до поки українці не запанують не тільки у своїй сторонці, а й на всьому пострадянському і європейському просторі.
   Слава Україні! – Героям Небесної Сотні Слава!
Автор – Павло Ковальов

субота, 15 лютого 2014 р.

Про революційних романтиків і прагматиків

У міру моєї політичної діяльності неминуче доводиться стикатися з двома типами політично активних людей. Назвемо їх, для простоти, революційними романтиками і прагматиками. Не дивлячись на те, що кордон між ними гранично жорсткий, розкреслений він лише суворою рукою жорстокої політичної практики, на рівні ж простого спілкування із людьми.
  Щоб краще зрозуміти про що йдеться, звернімось до книги Ніколло Макіавеллі Державець. Що ви бачите у ній? Так, загалом, набір гранично очевидних, одвічних і не застарілих речей. Які ключові тези макіавелліанства? Якщо говорити простою мовою: а) людина людині ворог, і лише зрідка союзник; б) сильний диктує свою волю слабшому; в) хитрий диктує свою волю дурному; г) політичний успіх вимагає цинізму і відомості моральної складової до мінімуму; д) надія на перемогу добра над злом наївна в тій же мірі, в якій взагалі наївно поділ на добре і погане. Все це можна звести до класичного вислову: «Мета виправдовує засоби».
 Права ідея ґрунтується, як відомо, на розумінні ринкового механізму, соціал-дарвінізму, раціонального вибору і соціальної ієрархії. Соціальна ієрархія, до речі, виражається не просто в розшаруванні суспільства на страти, а в наявності у таких певних ексклюзивних політичних, соціальних, економічних, військових і навіть моральних прав, які виникають, як правило, з авторитету, тісно пов'язаного з рівнем експертної компетентності. Кожний правий активіст скаже вам, що він прихильник макіавеллізму в етиці, теорії суспільного договору, теорії еліт в тій чи іншій її варіації. Однак, на жаль, в практичній політиці ми бачимо, що так звані "праві" дуже часто грішать фетишуванням ідеї "соціальної справедливості", втіленої незрозуміло як.
  Чому ж, незважаючи на частий громадський осуд, до думки мерзотників-кон'юнктурників прислухаються в процесі прийняття політичних рішень, а революційних романтиків називають наївними мрійниками і намагаються зовсім тримати подалі від серйозної політики? Чому, наприклад, якщо людина при першій діловій зустрічі запитує мене про моє ставлення до Сталіна або Гітлера, мені відразу стає ясно що він революційний романтик, а якщо він замість теоретизувати міркувань переходить відразу ж до питань практичного властивості – що ми можемо одне одному запропонувати і на яких умовах, то він прагматик і реаліст?
  А розумію я це тому, що питаючи про роль Сталіна чи Гітлера в історії СССР чи ІІІ-го Райху революційний романтик, спираючись не на конкретне питання в актуальній дійсності, а на зафіксований в якомусь догматі постулат, прагне визначити співрозмовника як доброго або поганого. Ідентифікувати як союзника і ворога. Тому що так легше, так простіше, і тим більше, так написано в книжці, як правило в тій книжці, яку писали ті самі еліти, з якими цей простачок хоче себе асоціювати, в числі яких він, всупереч своїм ілюзіям реально знаходиться.
   Чи може серйозний прагматик відповісти на питання: «Як ви ставитеся до Сталіна?». Та ніяк! І відповідати він якщо і буде, то тільки таким чином, який відповідає його політичній позиції, що виникає з його конкретних інтересів. Як кажуть англійці: «Немає постійних союзників , є постійні інтереси». А у людини, яка мислить ідеологічними догматами, реально сприймаючи ідеологічну юшку для мас як заклик до дії і практичний посібник з досягнення реальних успіхів не може бути ніким іншим, окрім як революційним романтиком – істотою наївним, довірливим і схильним до підпорядкування.
  Усі значимі політичні діячі de-facto ставилися до ідеології як до реальної суті. Італійський дуче Муссоліні розумів свою ідеологію як виключно динамічну, що знаходиться в процесі постійної трансформації і адаптації до кон'юнктури. Гітлер у своїй Mein Kampf, застерігав наступні покоління від сліпого копіювання націонал-соціалістичної ідеї. Ленін і Сталін написали таку масу ідеологічних статей, інтерпретація і зведення яких у цілісний концепт досі є справою виключно складною і породжує в науковому середовищі вкрай жорсткі дискусії.
  Саме тому справжніх прагматиків формальні ідеологічні відмінності абсолютно не хвилюють. Їх хвилює розходження в інтересах чи фінансах. Для них не буває такої постановки питання, через яке практично вигідна співпраця стає неможливою через ефемерне не зі стикування в ідеології. І навпаки, революційні романтики навіть за крайньої близькості інтересів можуть нескінченно шукати ідеологічні відмінності. Так от чому ідеї ніщо без їх матеріального втілення – і справжня ідейність та, що призвела до змін у реальному світі. Це треба розуміти.
   Зрозуміти чиї інтереси захищає людина і оцінити реальний вектор її політичного курсу можна лише аналізуючи її дії в період наявності у неї конкретних владних повноважень. У інший період у неї не може бути жодних інтересів окрім набуття цих самих конкретних владних повноважень найбільш ефективними методами. Неможливо вимагати від людини серйозних дій, якщо у неї немає серйозної влади. А без серйозних дій не можна зрозуміти ступінь відповідності людини тієї ідеології, прихильником якої він формально є.
  Можна скільки завгодно бути консерватором в плані культури та естетики, в плані релігії, мови та національної самосвідомості. Але це не означає, що в цьому випадку ви будете традиціоналістом в політичному сенсі – тобто консерватором. Консерватизм має такі фундаментальні речі як елітаризм, етатизм, відносну централізацію влади та протидія зайвим радикальним перетворенням.
  При цьому консерватизм – річ динамічна якраз тому, що набір його базових цінностей невеликий і притаманний так чи інакше багатьом державам. Лібералізм, в цьому сенсі, більш догматичний за рахунок стандартизації та універсалізації численних прав і поведінкових норм вільної людини. Соціалісти різних мастей і зовсім можуть доходити в маразматичному бажанні повальної регламентації до абсурдно жорстких обмежень тих меж, в яких перебуває індивід.
  І в цьому сенсі революційні романтики, а по суті, базіки і нероби, що зараховують себе до правих є справжніми ліваками, які чи-то не усвідомили своєї реальної ідеологічної приналежності, чи-то не вміють адаптувати свою політичну риторику до інтересів істинно правих. Саме том вони і бувають далекі від тих соціальних груп, на які хочуть орієнтуватися, і саме тому вони все більше і більше перетворюються на любителів рольових ігор у політиці А реальна політика – кого вона з них цікавить?

неділя, 9 лютого 2014 р.

Воля стихії

Відгриміли удари по обладміністраціям, хвиля невдоволення докотилась й до Січеслава. Однак чому в нас не вдалось завершити успіхом цю славну авантюру? Чому такою нищівною була поразка?
  Перш за все, трохи порівнянь із загальнонаціональним фоном, який став підґрунтям наших подій. Хвиля захоплень почалась, що зрозуміло на західноукраїнських землях, де при владі, у міліції, просто серед жителів існує виключне спільне неприйняття нинішнього політичного ладу. Єдиним джерелом впливу на регіон були адміністрації, представники президента в регіонах. Всім іншим потрібен був лише привід, соціальна база перевороту була в наявності, її навіть не потрібно було готувати.
  Дещо цікавішою була ситуація в центральних та північних областях. Наприклад, у Черкаській, Полтавській, Сумській областях вдалося захопити ОДА. Тут фактично існує широка соціальні підтримка протесту проти центральної влади. На цій території спільнота сказала, що вона готова перейняти управління територією на себе й їм усе одно до президента та його уряду. Губернатори не прийняли заходів щодо захисту території. Це також говорить про ментальність. Тут органи влади не протиставляють себе громаді. У цих областях ніхто не збирався зупиняти повстанців.
  Тобто у принципі існує певна взаємодовіра між владою та громадою. Як на мене, то основною причиною відбиття ОДА стали телефонні або якісь інші погрози, залякування місцевих чиновників, видання негайних наказів міліцейським керівникам від "самого центру". Чітко відстежувався певний цейтнот влади перед тим як прийняти рішення відбити. І вже тут ми побачили ахілесову п’яту сучасного повстання – неорганізованість.
   Ми готові наступати лише тоді, коли нам це дозволяють. Так ментальний бар’єр подолано, ми відмовились від стереотипів, осміліли настільки, що готові власноруч скинути центральну владу. Однак ми зробили це під тиском ситуації. У захоплених будівлях не була зовсім або була невдало організована самооборона. Все-таки це був натовп, організаційно не структурований, без очевидних лідерів, чиї накази виконуються.
   І далі Січеслав та Запоріжжя. Це вже зовсім інша історія, тут при владі стоять "жорсткі кадри". Безапеляційно віддані ПР та президенту довірені люди, які звикли ламати через хребет будь-який спротив та будь-що досягати результати. Це так би мовити молодша еліта, зла та амбітна. Вони не ідентифікують себе із населенням, вони віддані слуги режиму, а населення використовується для досягнення власних цілей. Тобто демонстрації сили: впевненні перемоги на виборах, шеренги прихильників та винищені повстанці. Хто був на подіях 26 січня згадає, що натовп біля пам’ятника Чкалова охороняв лише мізерний міліцейський ланцюжок, міліціанти супроводжували мітингувальників та не заважали ході, навпаки дбайливо підводили її під стіни адміністрації. Все для того, щоб Колєсніков зміг заявити, що повстанці розбились об Січеслав (влада іменує місто Днєпрапєтровск), як об хвилеріз. Нас вели й ми повелись.
 А тепер розберемо підготовленість сторін до бойових подій. Зі сторони протестуючих: біля 3000 чоловік, із яких бойову силу складали до 1300 молодих хлопців без екіпірування та зброї, її добували у бою, хто як міг. Ядро наступу оформили ультрас та активісти ВО "Свобода", чия тактика зводилась до розуміння постулату гуртом і батька легше бити. Спроби організовано вибудувати шеренгу оборони, тримати лінію, розпадались при першій же спробі наступу противника.
   З іншої сторони: 400-500 міліціонерів, із яких бійців беркуту до 40-ка осіб. Більшість різномастий рядовий та офіцерський склад, багато з них звичайні дільничні, яких по команді викликали та екіпірували, тобто брали всіх підряд, хто був під рукою. Відповідно моральний дух бійців був на низькому рівні. Тим більше, коли вони побачили своїх союзників. Хлопці були озброєнні стандартно – щит + гумова палиця.
 Деякі були у старих пожежних шоломах. Міліціонери виконували виключно захисні тактичні завдання. Тепер їх союзники: ударна сила спецоперації зачистки невдоволених – звичайні гопники загальною кількістю біля 1000 чоловік. Вони були добре вмотивовані можливістю вимістити свою численні комплекси на громадянах із шириною лоба значно більшою за їхню та преміальними. Вони не були забезпечені засобами захисту, єдиною зброєю були палиці, на прилеглій до подій території їх кордони були також забезпеченні власною або виданою травматичною зброєю.
   Узагальнюючи, можна говорити про те, що спроба штурму вже від початку не виглядала вдалою. У битві виграє той, хто володіє ініціативою. Протистояння почалось із провокації так званих тітушок, які почали кидати димові шашки та заклично бити палками по паркану, викликаючи зібравшихся ультрас на бій. Так все і почалось, поки з парадного ходу лідер протесту Андрій Денисенко повідомляв про завершення ходи та подальші плани збору на вівторок, огорожа вже піддалась і почалось відкрите протистояння усередині. Ворог виявився кмітливим.
 Одразу ж з’явилась пропозиція про переговори. Трьох представників громади запросили на перемовини із заступником губернатора. Однак тільки-но переговірники покинули ряди протестуючих їх почали в'язати. На щастя ця спроба не вдалась, однак намір був очевидним – одним ударом обезглавити найбільш радикальних повстанців, спочатку схопити лідерів, потім розігнати та пов’язати інших.
  Провокацій було чимало. Так один лейтенант запропонував мітингарям пройти у двір адміністрації і там спокійно попротестувати. Очевидно, що там би всіх і схопили. Тим часом паркан не довго тримався, почали розбирати арматуру, використовуючи її проти міліціонерів, що стали міцною черепахою, та проти гопників, що час від часу переходили в контрнаступ. Після кожної операції вони залишали своїх "друзів" лежати на землі. На їх щастя загальний рівень протестуючих не дозволяв добивати лежачих, їх лаяли, але віддавали лікарям.
  Проте в цей час вдало пройшла ще одна провокація. Розійшлись чутки про тітушок біля стадіону, які представлялись легкою здобиччю. Колона на чолі із активістами ВО "Свобода" у складі біля 60-70 чоловік рушила в авантюрну атаку, далеку від подій облоги адміністрації. Однак виявилось, що гопників на місці біля стадіону було більше сотні, до того ж озброєних травматичною зброєю.
  Колону, що розтягнулась на марші, досить легко опрокинули, а одного із ультрасів гамселили на землі ще біля 3-4 хвилин. Ледве живого його витягли та направили на автівці до лікарні. Така ціна некоординованим діям та невмотивованого авантюризму.
 Загалом, у супротивника весь час спостерігалась дисциплінованість. Про міліцію нема чого й казати, вони знають, що означає тримати лінію. Їх поплічники діяли лише по команді, визначеною кількістю контратакуючи. Натомість мітингарі розтягнулись по всій території облоги, збираючись купками, блукаючи в пошуках нових пригод. При перших же криках про наступ тітушок основна лінія перед міліціантами стихійно розбігалась чи то шукаючи, де буде контратака, чи просто далі від небезпеки. Далі був водомет, зажбурлювання міліціантів яйцями, наче вони через це мали розчинитися у повітрі. Усі саморобні взривпакети були використані ще на початку. Можна стверджувати, що весь час атаки ініціативою володіли захисники ОДА. Вони лише чекали темряви, щоб розігнати нападників. Так і сталось…
Нічний штурм будівлі ОДА в Січеславі
   Поодинокі перемоги отримувались лише через відловлювання відбившихся гопників. Загалом на кожній ділянці подій захисники без очевидних проблем виявили здатність встановлення контролю. Висновки тут можна зробити наступні: 1. У місті є достатньо велика кількість повстанців, готових до дій. 2. Вони не організовані. 3. Протестуючі не мали ініціативи, тому, що в них не було плану наступу. Тож у майбутньому необхідно проводити вишколи, організовувати протестно налаштованих членів спільноти, створювати організаційну структуру та ретельно готувати план свої дій.
Автор – Левко Писарчук

понеділок, 3 лютого 2014 р.

Справжній поступ нації – національна і соціальна революція

Вибачайте, шановне товариство революціонери, але я довго мовчав і далі справа так йти не може. Всі ми бачимо, що сьогодні коїться в нашій любій неньці Україні, і саме за ці довго очікувані події ми маємо дякувати не владі, а українським націоналістам, патріотам і просто не байдужим революціонерам. Так, саме їм. Чому, запитаєте ви? – Та все це цілком очевидно і тому, перейдемо до детальної суті ситуації, що склалась.
   Отже, протягом майже 23-х років сумнівної незалежності України від СССР, читайте РФ, до влади кожні 4-5 років як на місцях, так і на головні державні посаді приходили вкрай агресивні антиукраїнські сили. Звичайно, були поодинокі випадки і патріотично налаштованих можновладців, однак потрапивши у владні кулуари вся повнота безкарності і недоторканості перетворювали вчорашніх націоналістів чи ура-патріотів на звичайних крадіїв та злодіїв. Не будемо перераховувати всіх цих зрадників, вам вони всі відомі.
  Йдемо далі. Отримавши, здавалось, омріяну незалежність мирним шляхом українці не відчули себе власниками своєї держави. Все це тому, що дісталась нам ця незалежність з рук тих самих псевдо-патріотів та проросійськи налаштованих можновладців, які не хотіли ділитись із Москвою награбованим, тому вирішили проголосити незалежність. Наші пращури (козаки, гайдамаки, січові стрільці, петлюрівці, махновці, синьожупанники, холодноярці, оунівці, упівці, дисиденти-шістдесятники) кров проливали аби отримати цю незалежність, гнили в польських, німецьких, румунських, мадярських, совєцьких концтаборах лиш за те, аби Україна-ненька була самостійною.
  Ми зрадили їх двічі, це прикро але, нажаль, правдиво. Спочатку у 1991-му р., потім у 2004-му р. Нині, ми маємо 3-й, мабуть останній реальний шанс змінити все на користь української нації. Нині, коли за вікном холодна зима, лиш революційний вогонь, що нарешті відродився та повіяв з Холодного Яру, як заповідав Великий Кобзар, може зігріти наші серця і тіла, що так прагнуть реальних змін. Нам, українській нації, випала чергова нагода довести всім, як сусідам на Сході та Заході, так і самим собі, що ми народ, дух якого тіло рве до бою, за щастя і волю, бо він жив , живе і буде жити в кожному, хто став на захисті прав людини, хто не дав бандитам вбити дітей-студентів, хто поклав життя на вівтар справжнього поступу української нації.
  Ми не забудемо нікого, хто в ці буремні дні на #Євромайдані, що по праву може називатись новітньою національною і соціальною революцією, вийшов на вулиці і сказав, що жити у багні не можна, а треба жити за покликом долі. Наш революційний авангард, наші “провокатори-тітушки”, хлопці і дівчата з “Правого Сектору” довели, що Україна єдина, що Схід і Захід дійсно разом, і що нас, українську нації, і наш поступ не зломить ні бандитська влада із своїми псами у чорних шоломах при погонах, ні так звана опозиція, яка завжди шукає вигоду для себе, ні зовнішні вороги. Велика шана і подяка вам, українські революціонери, передовики поступу української нації.
   Історія завжди повторюється… І сьогодення нам нагадує буремні події 1917-1921 рр., тому ми всі маємо зрозуміти, що незалежність і справжня самостійність здобувається не просто папірцями і розчерком пера у владних кабінетах, а кров’ю на барикадах. Для цього далеко ходити не треба, згадаймо лише ідентичні події здобуття незалежності у таких країнах як Фінляндія, Ірландія, Мадярщина, Естонія, Хорватія, Туреччина, Ізраїль, Філіппіни… Цей перелік можна продовжувати, але очевидно одне – свою незалежність, вище перераховані, країни отримали із зброєю в руках, проливаючи кров власної нації в окопах і на барикадах. Саме така боротьба веде націю до поступу, до справжнього розвитку і прогресу.
 Наш інформаційний партнер веб-сайт Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери підкреслив важливе на сьогодні питання, проблема лідерства революції вирішена: «Історія переконує, що зробити певний рішучий крок, переламати ситуацію на свій бік завжди відважувалась якраз не більшість, опанована пацифізмом, а активна меншість, керована ідеєю, навіть певним патріотичним фанатизмом, впевнена у власній правоті та силі. Героїчні спільноти та особистості у вирішальний момент не раз брали на себе відповідальність за долю Батьківщини: Дмитро Вітовський у 1919 р., Степан Бандера у 1941 р., і нарешті нині, лідер “Правого Сектору” Дмитро Ярош у 2013-2014 рр. Ми переживаємо час великих змін. Різниця між нами і ними, між народом і режимом визначальна: у режиму нема непереможної животворної сили духа – є непереборне бажання збагачення за рахунок народу та довічного панування на нашій шиї. У тому наша сила та їх слабкість».
  Додати нічого. Все правильно написано! Залишилось довести слова діями. А далі, як визначив Степан Бандера, треба будувати справжню Українську Самостійну Соборну Державу: «Українська національна революція – це безперервний, постійний і прогресивний процес, який охоплює і проймає все життя. Її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива і дійова динамічна сила. Українська національна революція, як одностайний процес, складається з 3-х фаз: 1-ша фаза – це процес затяжної і прогресуючої підпільної боротьби, 2-га фаза – це процес остаточного національного визволення 3-тя фаза – це побудова на місці знищеного СССР незалежних національних держав, забезпечення їхньої незалежності назовні, здійснення ідей і програми визвольної революції в державному та суспільному ладі, у змісті і побудові цілого життя».
   Тож, досить скиглити, вперед на барикади заради поступу української нації! Українська нація знов відроджується у вогні визвольної боротьби! Не спинимо її!
   Слава новітній революції!
Автор – Ревуч Січовий