неділя, 9 лютого 2014 р.

Воля стихії

Відгриміли удари по обладміністраціям, хвиля невдоволення докотилась й до Січеслава. Однак чому в нас не вдалось завершити успіхом цю славну авантюру? Чому такою нищівною була поразка?
  Перш за все, трохи порівнянь із загальнонаціональним фоном, який став підґрунтям наших подій. Хвиля захоплень почалась, що зрозуміло на західноукраїнських землях, де при владі, у міліції, просто серед жителів існує виключне спільне неприйняття нинішнього політичного ладу. Єдиним джерелом впливу на регіон були адміністрації, представники президента в регіонах. Всім іншим потрібен був лише привід, соціальна база перевороту була в наявності, її навіть не потрібно було готувати.
  Дещо цікавішою була ситуація в центральних та північних областях. Наприклад, у Черкаській, Полтавській, Сумській областях вдалося захопити ОДА. Тут фактично існує широка соціальні підтримка протесту проти центральної влади. На цій території спільнота сказала, що вона готова перейняти управління територією на себе й їм усе одно до президента та його уряду. Губернатори не прийняли заходів щодо захисту території. Це також говорить про ментальність. Тут органи влади не протиставляють себе громаді. У цих областях ніхто не збирався зупиняти повстанців.
  Тобто у принципі існує певна взаємодовіра між владою та громадою. Як на мене, то основною причиною відбиття ОДА стали телефонні або якісь інші погрози, залякування місцевих чиновників, видання негайних наказів міліцейським керівникам від "самого центру". Чітко відстежувався певний цейтнот влади перед тим як прийняти рішення відбити. І вже тут ми побачили ахілесову п’яту сучасного повстання – неорганізованість.
   Ми готові наступати лише тоді, коли нам це дозволяють. Так ментальний бар’єр подолано, ми відмовились від стереотипів, осміліли настільки, що готові власноруч скинути центральну владу. Однак ми зробили це під тиском ситуації. У захоплених будівлях не була зовсім або була невдало організована самооборона. Все-таки це був натовп, організаційно не структурований, без очевидних лідерів, чиї накази виконуються.
   І далі Січеслав та Запоріжжя. Це вже зовсім інша історія, тут при владі стоять "жорсткі кадри". Безапеляційно віддані ПР та президенту довірені люди, які звикли ламати через хребет будь-який спротив та будь-що досягати результати. Це так би мовити молодша еліта, зла та амбітна. Вони не ідентифікують себе із населенням, вони віддані слуги режиму, а населення використовується для досягнення власних цілей. Тобто демонстрації сили: впевненні перемоги на виборах, шеренги прихильників та винищені повстанці. Хто був на подіях 26 січня згадає, що натовп біля пам’ятника Чкалова охороняв лише мізерний міліцейський ланцюжок, міліціанти супроводжували мітингувальників та не заважали ході, навпаки дбайливо підводили її під стіни адміністрації. Все для того, щоб Колєсніков зміг заявити, що повстанці розбились об Січеслав (влада іменує місто Днєпрапєтровск), як об хвилеріз. Нас вели й ми повелись.
 А тепер розберемо підготовленість сторін до бойових подій. Зі сторони протестуючих: біля 3000 чоловік, із яких бойову силу складали до 1300 молодих хлопців без екіпірування та зброї, її добували у бою, хто як міг. Ядро наступу оформили ультрас та активісти ВО "Свобода", чия тактика зводилась до розуміння постулату гуртом і батька легше бити. Спроби організовано вибудувати шеренгу оборони, тримати лінію, розпадались при першій же спробі наступу противника.
   З іншої сторони: 400-500 міліціонерів, із яких бійців беркуту до 40-ка осіб. Більшість різномастий рядовий та офіцерський склад, багато з них звичайні дільничні, яких по команді викликали та екіпірували, тобто брали всіх підряд, хто був під рукою. Відповідно моральний дух бійців був на низькому рівні. Тим більше, коли вони побачили своїх союзників. Хлопці були озброєнні стандартно – щит + гумова палиця.
 Деякі були у старих пожежних шоломах. Міліціонери виконували виключно захисні тактичні завдання. Тепер їх союзники: ударна сила спецоперації зачистки невдоволених – звичайні гопники загальною кількістю біля 1000 чоловік. Вони були добре вмотивовані можливістю вимістити свою численні комплекси на громадянах із шириною лоба значно більшою за їхню та преміальними. Вони не були забезпечені засобами захисту, єдиною зброєю були палиці, на прилеглій до подій території їх кордони були також забезпеченні власною або виданою травматичною зброєю.
   Узагальнюючи, можна говорити про те, що спроба штурму вже від початку не виглядала вдалою. У битві виграє той, хто володіє ініціативою. Протистояння почалось із провокації так званих тітушок, які почали кидати димові шашки та заклично бити палками по паркану, викликаючи зібравшихся ультрас на бій. Так все і почалось, поки з парадного ходу лідер протесту Андрій Денисенко повідомляв про завершення ходи та подальші плани збору на вівторок, огорожа вже піддалась і почалось відкрите протистояння усередині. Ворог виявився кмітливим.
 Одразу ж з’явилась пропозиція про переговори. Трьох представників громади запросили на перемовини із заступником губернатора. Однак тільки-но переговірники покинули ряди протестуючих їх почали в'язати. На щастя ця спроба не вдалась, однак намір був очевидним – одним ударом обезглавити найбільш радикальних повстанців, спочатку схопити лідерів, потім розігнати та пов’язати інших.
  Провокацій було чимало. Так один лейтенант запропонував мітингарям пройти у двір адміністрації і там спокійно попротестувати. Очевидно, що там би всіх і схопили. Тим часом паркан не довго тримався, почали розбирати арматуру, використовуючи її проти міліціонерів, що стали міцною черепахою, та проти гопників, що час від часу переходили в контрнаступ. Після кожної операції вони залишали своїх "друзів" лежати на землі. На їх щастя загальний рівень протестуючих не дозволяв добивати лежачих, їх лаяли, але віддавали лікарям.
  Проте в цей час вдало пройшла ще одна провокація. Розійшлись чутки про тітушок біля стадіону, які представлялись легкою здобиччю. Колона на чолі із активістами ВО "Свобода" у складі біля 60-70 чоловік рушила в авантюрну атаку, далеку від подій облоги адміністрації. Однак виявилось, що гопників на місці біля стадіону було більше сотні, до того ж озброєних травматичною зброєю.
  Колону, що розтягнулась на марші, досить легко опрокинули, а одного із ультрасів гамселили на землі ще біля 3-4 хвилин. Ледве живого його витягли та направили на автівці до лікарні. Така ціна некоординованим діям та невмотивованого авантюризму.
 Загалом, у супротивника весь час спостерігалась дисциплінованість. Про міліцію нема чого й казати, вони знають, що означає тримати лінію. Їх поплічники діяли лише по команді, визначеною кількістю контратакуючи. Натомість мітингарі розтягнулись по всій території облоги, збираючись купками, блукаючи в пошуках нових пригод. При перших же криках про наступ тітушок основна лінія перед міліціантами стихійно розбігалась чи то шукаючи, де буде контратака, чи просто далі від небезпеки. Далі був водомет, зажбурлювання міліціантів яйцями, наче вони через це мали розчинитися у повітрі. Усі саморобні взривпакети були використані ще на початку. Можна стверджувати, що весь час атаки ініціативою володіли захисники ОДА. Вони лише чекали темряви, щоб розігнати нападників. Так і сталось…
Нічний штурм будівлі ОДА в Січеславі
   Поодинокі перемоги отримувались лише через відловлювання відбившихся гопників. Загалом на кожній ділянці подій захисники без очевидних проблем виявили здатність встановлення контролю. Висновки тут можна зробити наступні: 1. У місті є достатньо велика кількість повстанців, готових до дій. 2. Вони не організовані. 3. Протестуючі не мали ініціативи, тому, що в них не було плану наступу. Тож у майбутньому необхідно проводити вишколи, організовувати протестно налаштованих членів спільноти, створювати організаційну структуру та ретельно готувати план свої дій.
Автор – Левко Писарчук

Немає коментарів:

Дописати коментар