На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Ніхто і ніщо не може ставити себе вище за владу народу

Ілюзія переваги, непридатна для суспільства без цінностей, особливо, коли такий соціюм очолюють затяті відвідувачі вечірок, позбавлені внутрішнього ідеолоґічного (себто, ідейного) стрижня. У Суомі прикладом слугує експрем'єр-міністр Санна Марін, яка хоч і очолює соціял-демократів, але навряд щиро сповідує заповіти "батьків-засновників" партії. Виступаючи нещодавно із промовою перед випускниками приватного Університету Нью-Йорка, вона представила себе "провісницею феміністичного проґресу" і назвала консервативні цінності "загрозою свободі, правам людини та демократії".

   На думку пані Марін, як і достоту молодих однопартійців, «нині триває протистояння поглядів, тому кожен має обрати свою сторону [правий чи лівий], адже "золотої середини" – немає». Власне, поділ на два ворожі табори під час найбільшою після Другої світової війни геополітичної кризи загрожує демократії як такій, особливо у США, де трампісти-путіністи воліють закритися у власній шкарлупі, бо ж "America first", а решта світу най розраховує на себе. Сумно, що експрем'єр-міністр Фінляндії зайняла наступальну позицію, підливши бензину у вогонь поляризації думок, лишень наростивши кількість підписників і вподобань у соціяльних мережах.

   Під час 4-річної каденції пані Марін разом із партнерками по урядовій коаліції йшлося про створення "кращого світу без прихильности жодної з існуючих ідеолоґій"; нині ж її риторика значно полівішала, хоча цінностей та знань від цього у Санни не побільшало. Ганьбище ситуації, перш за все для Суомі, полягає у тому, що гасла (тобто, слова) підміняють дії, коли місію демократії, прав і свобод, ґлорифікують відверті популісти вмілим жонґлюванням термінів. Схожа ситуація була понад 100 років тому, коли крайньо ліві сили скористалися революційним хаосом і захопили владу, яка лежала у всіх під ногами.

   "Неправильний" ціннісний вибір людей (якщо точніше, – виборців) був очищений шляхом "правильної" політики, так само як шалена популяризація серед широкого загалу користи від винаходів (скажімо, протикоронавірусної вакцини) у гарній обгортці підмінила сенс науки. Світові цілителі, як Санна Марі зліва чи Дональд Трамп справа керовані якоюсь "вищою місією", забувають, що ніхто з них, як і ґрупа їхніх прихильників у всіх суспільних верствах, не є вищим за реальну владу народу. Намагання виглядати "мудрішим аванґардом" є більш руйнівним фанатизмом, аніж конструктивною дискусією, яку зазвичай зводять до водоспаду нищівної критики безмовного й заляканого опонента.

   Зрештою, безрідним космополітам сучасности, які є виразниками безідейного популізму, слід розуміти, – у державі з республіканською за Конституцією формою устрою відбувається не боротьба взаємовиключних цінностей, а співіснування всіх видів і систем цінностей. Соціял-демократи можуть дебатувати з етнонаціоналістами на рівних, бо обом цим таборам держава й Основний закон забезпечують таке право. Замість насадженого згори масової "згоди натовпу" вільні люди розмірковують по-своєму, адже цінності (якщо вони панують у конкретному суспільстві) – це не факти, але думки, висловлення яких є ознакою зрілости.

За матеріалами "Yle Mielipide"

Найміцніші ланцюги для рабів кують із мечів переможців

Наразі не всі громадяни України усвідомлюють важливість моделювання і планування нашого повоєнного життя, а дарма. Бо ми не маємо права вкотре занапастити долю прийдешніх поколінь! Які проблеми на нас чекають після Перемоги над одвічним ворогом зі Сходу?..

   У тому, що ми здобудемо Перемогу, в Україні ніхто (крім пришелепкуватих колаборантів, зрадників і сепаратистів) немає сумнівів. Перемога буде на основі Кремлівських помилок, американської та совєцької зброї, але, найголовніше, завдяки самопожертві всього нашого народу. Це вже очевидний факт!

   Водночас перед нами купа нерозв'язаних проблем довоєнної доби. Не чекайте жодного очищення держави від корупції, ні економіки від олігархів, ні розвитку. Залишиться спалена країна, зґвалтоване та залякане населення, не здатне на протест, новий Майдан та революцію.

   Лави патріотів теж будуть значно меншими. Але головне, всім нещасним ветеранам, які вижили, які спробують розпочати "розмову після війни" на всі "чому?" і "як таке могло бути?" заткнуть рот цією самою Перемогою. Подібне вже було в історії, просто більшість забула.

   Так, Америка, певно нам допоможе, але все буде як із дорогами та "Великим Будівництвом": дороги зробили, а жити краще не стали. Так буде і з усім іншим – усе полагодять, як було до 24.II.2022, включаючи корупційні схеми та систему примусу Нації до вимирання та виродження, але вже ніхто не захоче згадувати, що так ми вже жили й нам було погано. Замисліться над тим, що на початку відновленої державної самостійності (24.VIII.1991) нас було 52 мільйони, а зараз заледве 35 мільйонів, які вимирають і роз'їжджаюся світ за очі з України.

За матеріалами "Chaos Militar"

"Jobbik": мадярські кишенькові радикали ґлобалістів

Політична партія "Рух за кращу Мадярщину" (мадяр. Jobbik Magyarországért Mozgalom), відомий більше за короткою назвою "Jobbik", була колись однією з найбільш праворадикальних сил в Європі. Загони її військово-спортивного крила (мадяр. Magyar Gárda) не раз маршували вулицями Будапешта, погрожуючи сусіднім країнам відібрати "етнічні мадярські землі", зокрема й українське Закарпаття. Однак сьогодні ця партія демонструє зовсім протилежну, до колись декларованої політичної позиції.

   2 роки тому новим лідером руху "Jobbik" обрано етнічного єврея, хоч і похрещеного у католицтво — Пийтера Йокоба. Він оголосив про здійснення докорінних реформ всередині щойно очолюваної ним політичної сили. По-перше, "Jobbik" відмовився від праворадикальної риторики та не буде більше наводити жах на національні меншини (першочергово — циган) у Мадярщині, а по-друге, партія планує брати участь у проєктах, пов'язаних зі вшануванням жертв Голокосту.

   Але справжній поворот руху "Jobbik" у бік центризму, а тепер, вірогідно, вже й лівацтва, розпочався за каденції колишнього лідера Ґабора Вони, що після програшу на останніх парламентських виборах у 2018 р. взагалі пішов з політки. Відверто неонацистська партія втратила довіру виборців за кілька років до того, під час розгортання міграційної кризи в Європі. Керівництво "Jobbik" не змогло (а може і не захотіло) вчасно використати принагідну ситуацію у своїх цілях, чим істотно посилила позиція чинного прем'єр-міністра Віктора Орбана з "Альянсу молодих демократів — Мадярського громадянської спілки" (мадяр. Fiatal Demokraták Szövetsége — Magyar Polgári Szövetség).

   Саме теперішній голова мадярського уряду взяв на озброєння не тільки риторику своїх опонентів, але й жорсткі методи у протидії нелегалам, чим здобув популярність громадськості. Закриття кордонів для мусульманських дивним чином збіглася у часі з кампанією проти мадярсько-американського олігарха єврейського походження Дьордя Шороша. До слова, саме його підозрюють у підкупі керівництва "Jobbik", котре змінило свого лідера на поміркованого лівоцентриста, що буде боротися з антисемітською політикою як всередині партії, так і зовні — з діями Віктора Орбана.

   «Якщо комусь не подобається те, що як робить пан Шорош, то це особиста проблема тієї особи. Відтак будь-які рішення спрямовані на заборону або перешкоджання діяльності благодійних фондів нашого співвітчизника-філантропа слід розцінювати як ганебний антисемітизм, якому не місце у мадярській політиці. Ймовірно, що пан Орбан просто не здатний запропонувати кращі альтернативи», — з промови Йокоба під час вступу на посаду голови партії.

   Наведена цитата нового очільника "Jobbik" може свідчити лише про те, що мадярські неонацисти стали ручними, кишеньковими радикалами глобалістів. Упродовж останніх місяців, навіть попри карантинні обмеження на тлі пандемії коронавірусу, партія Йокоба вже налагодила співпрацю з ліберальною опозицією, щоб у жовтні 2020 р. поборотися за крісло міського голови Будапешта у двобої з висуванцем Орбана. Відтак "Jobbik" тепер перебуває у реальній, а не у бутафорній конфронтації з чинним мадярським урядом, з яким марно намагалася конкурувати упродовж міграційної кризи.

   Рядові ж партійці досі у стані шоку й не можуть осягнути нову для себе дійсність — лідер їхньої політсили єврей-лівоцентрист, якому не болить "Велика Мадярщина". Цьому є логічне пояснення: керівництво партії в особовому складі лишилося статичним, за виключенням кількох представників, а докорінних змін зазнала її політична програма, з якої зникли згадки про посягання на територіальну цілісність країн-сусідів, де проживає чисельна етнічна мадярська спільнота. Стиль і сутність оновленого руху "Jobbik" набуває ознак подібних до тих, що їх в Україні спостерігали під трансформації СНПУ на ВО "Свобода" з єдиною заувагою — українські націоналісти довели свою відданість Батьківщині та Ідеї Nації у кровопролитних боях із московськими агресорами, у той час, як мадярські праворадикали пристосувалися до комфортних умов глобалістичного проєкту, що ним є Євросоюз.

Автор — Kalev Korpinen

Теракт Брейвіка: невивчені уроки

10 років тому норвезький патріот Андерс Берінґ Брейвік влаштував криваву бійню місцевим послідовникам так званого культурмарксизму і прибічникам расового змішування, здійснивши масовий розстріл на острові Утьоя та підірвавши фурґон із вибухівкою в урядовому кварталі Осло. Жертвами стали 319 осіб, з яких 8 загинуло під уламками будівель, а ще 69 — померли від прицільних пострілів Брейвіка. За це слуги Феміди цілком справедливо засудили його до 22 років позбавлення волі.

   Мотиви такого злочину зрозумілі — норвезький патріот на правду хотів десятками смертями невинних людей власноруч зупинити процес Великого Заміщення (франц. Grand Remplacement) корінного білого населення своєї країни чужинцями з Азії та Африки, але обрав не ту ціль. Дехто вважає, що Брейвіку нібито вистачило сміливості відкинути ілюзорний імідж правого радикала як добровільного учасника умовно толерантної демократичної системи й завдати нищівного удару владі, котра і по сьогодні сприяє міґрації з країн так званого "третього світу". Однак достоту відомо, і сам терорист це підтвердив на суді, що йому близька соціал-дарвіністська (майже нацистська) расова теорія сполучена із давньоскандинавською реліґійною практикою.

   Брейвіковий ідеал Норвеґії, а відтак і Європи — земля населена виключно білими людьми без жодного кольорового міґранта, де панують одвічні європейські традиції та культура. Зразками ж для наслідування він вважав таких правителів минулого, як Карл Мартелл, Влад Цепеш і Карл ХІІ, котрі уособлювали нетлінну велич Старого світу. Натомість головними ворогами визначив адептів мультикультурної та ґендерної ідеолоґії (просто кажучи, сучасних ліваків), які, на його думку, стали безальтернативно домінувати на Заході після всім відомих подій "червоного травня" 1968 р.

   Власне постає питання: чи вивчили земляки норвезького терориста, а ними й решта європейців криваві уроки 10-річної давнини? На жаль, відповідь неґативна — Старий світ, як до слова і Новий, загруз у хворобливому толерантному ставленні до інородців, повсюдному сприянні ЛҐБТ-пропаґанди та цензуруванні незалежних (незгодних із такою політикою) ЗМІ включно з лідерами суспільної думки (яскравий тому приклад — обмеження доступу 45-го президента США Дональда Трампа до соціальних мереж). До України теж докотилася ця хвиля, хоча поки не у такому масштабі, які хотілося б ініціаторам Великого Заміщення, бо у нас же 8-й рік триває війна із Московією, але нашим іноземним партнерам поки немає на це ради.

   У вакханалії, далебі аґонії ліволіберальної надбудови цивілізації колективного Заходу, що полонила більшість країн, фактично не лишилося й місця для дискусії; жодного обговорення посталої на порядок денний 2020-х рр. проблеми не буде! І тут немає за щó винити Брейвіка, адже його відверто радикальний вчинок був наче vox clamantis in deserto, який мав би спонукати таких як і він патріотів струснути підмурівки застарілої Європи та дати бій клептократичній системі, котра вихолощує традиційне єство з європейців, — не сталося. Тому-то нині ми всі спостерігаємо швидкоплинну зміну доби: ще вчора жили за нібито (постмодерного) Нового Середньовіччя, а завтра вже опиняємося у Новій Кам'яній Добі, де вірогідно пануватимуть найсильніші дикуни з пристосуванцями.

Автор — Данило Катраник

Іслам більше не "релігія миру", але "партія війни"

Вже давно не таємниця, що у ХХІ ст. мусульманство перетворилося з віри кочових пустельних племен арабів на загрозливу небезпеку для всього людства, починаючи з Європи. Подібну думку нещодавно висловив і блаженніший архієпископ Атенський і всієї Еллади Ієронім II. Очільник Грецької автокефальної православної Церкви прямо назвав іслам "політичною партією", в якій нічого не залишилося від релігії.

   Знаково, що блаженніший Ієронім II не єдиний вищий ієрарх християнства, який публічно і жорстко критикує послідовників Магомета, особливо після торішніх терактів в Європі. Однак вислови саме грецького архієпископа лунають доволі гучно і безапеляційно, доводячи до сказу мусульман, переважно з-поміж сусідніх турків. До слова, у 2020 р. священник засудив рішення чинного президента Туреччини знову перетворити собор святої Софії на мечеть, що протягом останніх 86 років мав статус національного музею.

   «Іслам і ті, хто дотримується його настанов – сіють розбрат і хаос, маючи на меті підкорення світу. Так мусульмани демонструють, що вони давно вже не прості віряни, а члени партійного угруповання політичного спрямування. Ось ому вони насаджують силою свої доґми, вони – люди експансії й про це сказано у вченні Магомета», – звернувся до православних християн архієпископ Ієронім II із нагоди 200-річчя проголошення державної самостійності Еллади 25 березня поточного року.

   На думку очільника Грецької автокефальної православної Церкви, образа і гординя сильно вдарили не тільки по цілому християнству в цілому, а й по всьому цивілізованому людству. Архієпископ певен, що кожній мислездатній людині, незалежно від віросповідання варто свідомості небезпеку від хвилеподібного і блискавичного поширення ісламу планетою. «Якщо мусульман не зупинити сьогодні, – наголошує блаженніший Ієронім II, – завтра і післязавтра буде занадто пізно, прийдешні покоління просто боятимуться сказати щось проти цих адептів агресивної політичної війни».

   Священник на правду має рацію, адже згуртовані у великі етнорелігійні громади (діяспорні ґетто) мусульмани (араби, неґри, курди, турки тощо) відмінно знають – у них сьогодні досить високий рівень народжуваності, який пересічним європейцям не дасться відтворити найближчими десятиліттями без відповідної державної програми підтримки. Так на наших очах у Старому світі відбувається сумнозвісна "Великої заміною" (англ. the Great Replacement): безбожні у більшості своїй нащадки Ричарда I Левового Серця та Фрідриха I Барбаросси непомітно вимирають, лишаючи прибульцям із пустель і тропіків власні безхазяйні домівки. Останні дуже спокійною й оптимістично говорять першим – «Одного дня все ваше неодмінно стане нашим!», і це не може не лякати та не насторожувати.

За матеріалами "Breitbart"

Стежками балтійських "лісових братів" мандруватимуть туристи

Уряди Естонії та Латвії вирішили подолати наслідки карантину завдяки пожвавленню туристичної галузі. Цікаво, що спеціально виділені кошти спрямують не на розвиток вже відомих і звичних історичних пам'яток чи маршрутів, а на місця бойової слави так званих "лісових братів" (ест. metsavennad, латв. meža brāļi). Таким робом, планується культивувати правду про національних естонських і латвійських героїв часів Другої світової війни серед туристів.
   Станом на тепер влада вказаних балтійських республік розробляє маршрути, якими мандруватимуть охочі до воєнної історії гості. Виявлені роками раніше укріплені лісові шанці та бункери-криївки вже дбайливо відреставровані. Знаменно, що фінансовий бік справи взяв на себе Євросоюз, виділивши на потреби сільського туризму Естонії та Латвії 2 мільйони євро, що підуть на створення нових музейних атракцій, присвячених "лісовим братам".
   Одразу слід зазначити, що повстанчі загони, які діяли у країнах Балтії упродовж 1940-1950-х рр. поряд з УПА в Україні, змагали до волі своїх батьківщин від "червоних окупантів". Прикметно, що як за часів СССР, так і тепер в РФ "лісових братів" заведено прираховувати до "посіпак нацистів", "фашистів", "вбивць мирного люду", коли насправді вони здійснювали терор виключно щодо совєцької влади. Відтак на сьогодні вони офіційно визнані борцями за державну самостійність Естонії та Латвії, і є місцевими національними героями.

   За задумом профільних міністерств, туристичними принадами стануть як справжні "польові штаби" повстанців, так і спеціально відтворені криївки "лісових братів" згідно зі знайденими в архівах матеріалів. Планується також продемонструвати звичне партизанське життя в повоєнних умовах сталінської доби (1944-1953 рр.). Само собою вказану ініціативу не змогли оминути кремлівські пропагандисти, вкотре звинувативши країни Балтії у "русофобії" та "навмисному перегляді" історії Другої світової війни.
   А проте хотілося б підкреслити, що подібну практику вже кілька років поспіль доволі продуктивно реалізують у мальовничому італійському селищі Предаппіо. І не дарма, адже населений пункт є малою батьківщиною родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тамтешньому родинному меморіалі. Можливо і в Україні варто наслідувати таку недооцінену галузь туризму, пов'язану з воєнною історією та місцями бойової слави наших героїв — Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Нестора Махна, Юрія Горліса-Горського, Дмитра Климпуша, Романа Шухевича та інших.

За матеріалами "Правих новин"

Кінець безбар'єрної Європи

Європейський Союз вперше за історію свого існування може поновити контроль на внутрішніх кордонах між країнами-членами. Головна причина, як виявилося, не тероризм, масова міграція чи загроза московської агресії, але спалах коронавірусу. Крім того, зовнішні межі ЄС будуть зачинені на в'їзд/виїзд до кінця літа поточного року, що й окрім COVID-19 вдарить сильно по економіці цього наддержавного утворення, яка вже увійшла у стан рецесії.
   Що спонукало Брюссель і так званий франко-німецький домен (осердя євроінтеграційних рухів) до такого кроку? — По-перше, світова пандемія, яку, до слова, у комфортну та заможну Європу завезли мігранти. По-друге, відновити державний контроль над системою охороною здоров'я, що виявилась не здатною попри технологічні новації, до зустрічі з коронавірусом, і головно — порятунок спільної економіки всередині ЄС, коли у низці країн-членів зростають летальні випадки, а відтак зменшується кількість робочих рук.
   Не дивно, що патріотично і націоналістично налаштовані політичні кола деяких європейських держав на цьому тлі порушують питання доцільності подальшого існування наддержавного утворення на теренах Старого Світу. Як приклад євроскептики наводять нещодавній вихід Великої Британії з лав ЄС, котра тепер знову буде прагнути здобути власну індивідуальність та відновити колишню міць. Для багатьох же громадян ідея "єдиної Європейської держави" виявилась такою, що не відповідає дійсності та бажанням більшості (масова міграція упродовж 2014-2019 рр. і пандемія COVID-19 оголила кволість ЄС як наднаціональної структури), звідси — Brexit, Fixit і тому подібні відцентрові від Брюсселя рухи.
   Відповідно до поточної ситуації можна стверджувати, що Україні більше не слід прямувати шляхом шаленої євроінтеграції, яку ми обрали (швидше — нам накинули охочі до нового ринку торгаші) у 2013-2014 рр.,оскільки Старому Світу зараз буде не до нас. У тому вигляді, в якому зараз існує ЄС — це подоба, мавпування СССР з панівною ліволіберальної, ґендерною і мультикультурною ідеологією, що нівелює національну ідентичність та мурує на національних економіках континентальну, як частину глобальної. У гонитві довести свою приналежність до європейської цивілізації, ми не бачимо як обнуляємо нашу державність, оголюємо її не тільки перед байдужими політиками Заходу, але, що головніше, перед хижаком зі Сходу, руки якого по лікоть у крові наших співгромадян.
   Стосунки України та ЄС, які доволі тісно тривають з осені 2013 р., чіткіше дають зрозуміти, що нас там, (скажімо собі чесно) не чекають — ні найближчим часом, ні взагалі. Українці для вгодованих європейців не більше ніж мийники туалетів в Італії чи будівельники в Естонії, адже самі досі не здатні осмислити насущну кризу своєї колективності (національної солідарності), яка присутня у тих самих італійців чи естонців. З усіма мінусами та плюсами нашого суспільства, воно не потрібно нікому, окрім самих нас: українцям треба стати сильними, показати усім — наше суспільство може вижити та збудувати сильну, заможну державу без чужої фінансової чи військово-політичної допомоги, відтак наша нація гідна на щось більше, а ніж членство в ЄС чи Шенґенська безбар'єрна (безвізова) до нині зона, не кажучи вже про новий СССР.

Автор — Денис Ковальов

Природна народжуваність — пріоритет мадярського уряду

Уряд Мадярщини заявив про неприйняття міграційної політики Євросоюзу і пропонує власний рецепт подолання демографічної кризи. Як заявив прем'єр-міністр країни Віктор Орбан, урядові заходи мають підвищити кількість населення природним шляхом без залучення нелегалів з країн Азії та Африки. Основна мета програми, пункти якої минулого тижня озвучив Віктор Орбан, полягає у підтримці традиційної моделі родини та сприяння народженню в ім'я християнських цінностей.
   На думку мадярського прем'єр-міністра, під Європу закладена демографічна бомба уповільненої дії, яка вибухне через кілька десятиліть. Він наголосив, що нелегальна міграція, а тим паче її заохочення лідерами Франції та Німеччини руйнують традиційний порядок речей у Старому Світі. Адже такі політики як Ангела Меркель і Франсуа Макрон вперто продовжують тягнути свої країни та Євросоюз до занепаду через добровільно-примусову відмову від національної ідентичності й фактичної капітуляції перед чужинцями.
   Як відомо, офіційна міграційна політика ЄС спрямована на зміну нинішніх негативних демографічних тенденцій на позитивні. Однак розв'язання проблеми західні ("старі") європейці бачать в екстенсивному, а не інтенсивному методі збільшення чисельності населення. На Заході урядовці та суспільство не прагнуть стимулювати зростання народжуваності в сім'ях корінних народів, тому свіжа кров з Африки й Азії може невдовзі змінити цю ситуації, прирікши нащадків Фрідріх І Барбаросса і Наполеона І Бонапарта на зникнення.
   У цьому плані є доволі цікава аргументація Віктора Орбана, який наголосив, що прийняття нелегальних мігрантів не тільки не розв'яже демографічну кризу, але й ускладнить і без того складну ситуацію. Урядовець наголосив, що кращим рецептом проти низької народжуваності корінного населення, зокрема у Мадярщині, має бути економічне стимулювання, чим він сам і займається з 2010 р. Політика фінансового підживлення прагнення сімей заводити більше дітей наразі проголошена основним пріоритетом мадярської влади й вона дійсно працює — за останні 8 років коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,25 дитини на жінку дітородного віку до 1,40, що не може не радувати Віктора Орбана і його прибічників з-поміж консервативних кіл Мадярщини.

За матеріалами "Eurasia Daily"

Подвійні стандарти й підміна понять — норма для країн Заходу

Суспільно-політична система, запроваджена комуністами у 1949 р. на території континентального Китаю, може похизуватись тим, що майже на 100% утілила у життя найгірший кошмар Джорджа Орвелла. Звісно, на Заході (у США та ЄС) також існує держнагляд за власними громадянами, але це не іде у порівняння з тим, що робить влада КНР. Там мільйони мусульман уйґурів, лише через свої релігійну і етнічну приналежність, перебувають у концтаборах нового зразка, де замість живих охоронців нагляд здійснюють сотні дронів, замаскованих під птахів.
   Проте, це лише одна сторона китайської монети, яку платять уряду рядові мешканці Піднебесної. Інша — це нав'язування державним апаратом рейтингу довіри (радше — покірності) всім громадянам КНР, що означає на практиці доступ до певних пільг на його підставі. Все відбувається за сценарієм, описаним у романі-антиутопії "1984", який ніби став для влади КНР свого робу методичкою, бо також став доступний широкому загалу у 1949 р.
   І найцікавіше починається тоді, коли лідери КНР приїжджають з дружнім візитом до якоїсь європейської країни, скажімо — Фінляндії. Тут місцеві урядовці (президент і прем'єр-міністр) радо тиснуть руку головному комуністу планети та посміхаються, ніби й немає тих концтаборів для уйґурів, немає репресій щодо корінних мешканців Тибету, немає згортання демократії у Гонконґу... Сучасний континентальний Китай явно являє собою все те, що ми звикли розуміти під словами фашизм і нацизм, але лідер цієї країни ходить не в піджаку зі свастикою, а в строгому темному костюмі, зшитому кравцями з країн Заходу, бо ж він — дорогий і важливий партнер.
   Зовсім інша ситуація, коли на теренах Європі кілька молодиків одягаються в символіку давно зниклої держави (Третій Райх), чиєю тінню лякають усіх кого не ліньки. Тоді влада обурюється, преса зчиняє моментальний ґвалт, а деякі громадські активісти прагнуть стерти на порох кількох молодиків лиш за носіння певного одягу, яким лякають дітей і дорослих! А проте, не так давно цілі покоління були нацистами й фашистами — від Лісабона та Дубліна до Гельсінкі й Бухареста, і нічого, ніхто не робив з цього трагедії, бо велика кількість людей (від студентів та робітників до власників підприємств і міністрів) добровільно несли цей прапор заради здобуття кращого майбутнього.
   Ідеологія минулого перетворилася зі світогляду людей з плоті й крові на чудовисько, прецедент, який можна використовувати в зручних для себе випадках, попри думку інших. Тому, коли десь хтось кричить про повернення нацизму/фашизму, запитайте, а чи не підтримує цей хтось партнерські зносини з досі існуючими диктатурами, як КНР, Куба, КНДР чи Венесуела. І головне не забувати — у майбутньому всі антифашисти будуть з табору колишніх фашистів, що вчасно встигли залишити корабель, який пішов на дно і перефарбуватися у сприятливі для них кольори нової епохи.

За матеріалами "YLE"

"Шведські демократи" опанували провінцію Сконе

Наприкінці грудня минулого 2018 р. у Швеції відбулась доволі показова подія, яку оминули українські ЗМІ. Представники націоналістичної політичної партії з промовистою назвою "Шведські демократи" (швед. Sverigedemokraterna) здобули владу у кількох містах південної провінції Сконе. Так євроскептики, скориставшись зневірою виборців до панівних партій, законним шляхом керуватимуть у Гьорбю, Брумьолла та ще кількох населених пунктах, що страждають від навали нелегалів.
   Як зазначають завжди стурбовані "борці за рівність", "Шведські демократи" вперше відчують смак реальної влади з моменту заснування партії 30 років тому і це може похитнути наявний порядок речей на півдні країни. Це стало можливо завдяки тому, що політична сила євроскептиків вдало використала проблему ісламізації Швеції, що потерпає від мігрантів-мусульман останні 19 років. Водночас для здійснення практичних кроків шведські націоналісти послуговуватимуться гаслом — "Культурний націоналізм замість мультикультуралізму!".
   Цікаво, що першим рішенням нової влади у містах провінції Сконе стало скасування для нелегалів освітньої програми з вивчення рідної мови, а не шведської як єдиної державної в країні. Також євроскептики планують скоротити фінансування програм, які мають інтегрувати приїжджих мусульман у шведське суспільство, хоча насправді лиш консервують полярність культур — мігранти не стають шведами, як того хочуть урядовці та різного роду грантожери. На тепер відомо, що "Шведські демократи" планують закріпити свій успіх ще й у найбільших містах Півдня (Мальмьо, Крістіанстад, Гельсінґборґ), де проживає велика мусульманська громада, члени якої тероризують корінне населення, але чи вдасться їм здійснити це?!
   Наостанок зауважимо, що партія шведських євроскептиків відома своєю антибрюссельською позицією (вимагає залишити Євросоюз), а її членство виступає за посилення міграційної політики. Підтримуючи тісний зв'язок з ідейними союзниками у націоналістичному таборі, як "Справжні фіни", "Шведські демократи" прагнуть відмовитись від панівної в країні концепції мультикультуралізму та "повернути Швецію шведам" у всіх сферах суспільно-політичного життя. Що ж, побажаємо нащадкам гордих вікінгів успіху у боротьбі за власну державність!

За матеріалами "Deutsche Welle"

Нащадки Бісмарка воліють "сильної руки"

Політична криза у Німеччині на фоні останніх місцевих виборів може суттєво змінити ситуацію у країні, де останні 14 років керує пані Анґела Меркель. Особливо гострим питанням, що не один рік поляризує німецьке суспільство, є прийняття урядом ФРН мільйонів мігрантів з мусульманських країн Азії та Африки. Адже не секрет, що так звані біженці принесли у Німеччину етнічну злочинність та масові вуличні зґвалтування, які корінні мешканці хочуть побороти "сильною рукою" повернувшись до правої диктатури.
   Останні дослідження, результати яких нещодавно опублікував Університет Ляйпциґу, доводять, що 70% опитаних німців висловилися на користь обмеження власних конституційних прав, аби зупинити міграційну кризу та соціальну нестабільність, викликаною нелегалами. Причому запровадженню диктатури на чолі з відвертим націоналістом чи патріотично налаштованим представником генералітету будуть радіти 40% опитаних зі Східної Німеччини (колишня НДР), у той час як із Західної — всього 21%. У цілому більшість учасників дослідження (66% від усіх опитаних) погодилися замінити чинну парламентську демократію на жорсткіший політичний устрій з метою порятунку не тільки ФРН, а й всієї Європи від навали мусульман.
   Варто наголосити, що така розбіжність у поглядах мешканців, скажімо того ж Ляйпциґу і Дюссельдорфу є закономірністю. Адже не секрет, що федеральний уряд об'єднаної Німеччини упродовж останніх 30 років замість цементування нації провадив політику мультикультуралізму та асиміляції корінного населення з мусульманськими мігрантами. Підкреслимо, що і Ґергард Шрьодер, і його наступниця у кріслі німецького канцлера Анґела Меркель створили вкрай полярне суспільство, що досі не вилікувалось від багаторічного поділу на Східну (соціалістичну) і Західну (ліберальну) Німеччину, яку добивають нелегали та  замовні статті у підконтрольних великому капіталу ЗМІ.
   У підсумку серед нащадків Бісмарка, Гінденбурґа й Аденауера виникають цілком адекватні, але водночас доволі радикалі настрої, які вони воліють проектувати на події 85-річної давнини. Мусульмани з Азії та Африки, котрих захищають ЗМІ та ліволіберали, є найсерйознішим викликом для німецького суспільства з часів Другої світової війни. Втрата ж довіри та легітимності низки громадянських інституцій (як органи самоврядування, поліція, благодійні організації тощо) та суспільно-політичної еліти, на нашу думку, є ключовим фактором успіху правих сил.

   На нашу думку, вище наведена ситуація може бути загрозливою для чинного порядку речей не тільки у Німеччині, але й у Європі в цілому. По-перше, майже третина німецького суспільства у тій чи іншій формі поділяє праві погляди (націоналізм, консерватизм, неонацизм), тому завтрашні потенційні виборці без краплі сумнівів приведуть до влади лиш тих, хто запевнить їх у викоріненні міграційної хвороби, навіть якщо це будуть будівничі нової диктатури. А по-друге, зашкарублість усталеної парламентської системи, яку представляють найбільші партії (ХДС/ХСС, Ліві, СДПН, Зелені), на правду знищує німецьку державність зсередини, бо ігнорує деструктивну діяльність культурмакрсистів, ЛГБТ-спільноти й великої мусульманської громади, тому пересічні громадяни вкотре шукають порятунку у правих ідеологіях, воліючи "сильної руки".

Автор — Данило Катраник

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.

   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.

   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.

  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.

   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.

   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.

   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.

За матеріалами "Традиції і Порядку"

Етнічна злочинність — принада мультикультуралізму

Багатомільйонні міграційні потоки, які захлиснули Європу, остаточно змінили її обличчя. Тепер міста належать тим, хто ще вчора порпався у багнюці на березі Гангу чи добував прісну воду в солоному озері Чад. Найболючіше міграційна криза вдарила у слабке місце єдиного суспільного органу Євросоюзу — незахищену соціально бідну верству населення, представники якої здатні заради виживання йти на злочин.
   Серед країн, де азійські та африканські мігранти не тільки не асимілювались, але й стали раковою пухлиною нової громади, показовими є Швеція, Німеччина, Бельгія, Франція та Велика Британія. Саме тут люди на межі бідності, а разом з ними й кримінал, стають все більш жорстокими, а злочини у ряді випадків — відверто екзотичними та характерними скоріше для відсталих цивілізаційно країн (Сомалі, Бангладеш, Нігер). А сумнозвісний мультикультуралізм більше не в змозі приховувати радикальні настрої прибулих у Європу мігрантів.
   Першими, хто заволав про неприпустимість включення асоціальних елементів з "третього світу", стали нащадки Ваґнера і Юнґера. Минуло лише десятиліття наполегливого ​​мовчання влади ФРН, і ось німецький міністр внутрішніх справ на весь голос заявляє, що навала мігрантів призвела до вибухового зростання насильства. Щорічна кількість злочинів, скоєних вчорашніми біженцями на території Німеччини, зростає на 50% в арифметичній прогресії.
   Наступною сумну статистику оприлюднила і влада Великої Британії. Тут кількість вбивств на етнічному та релігійному ґрунті зростає вже кілька років поспіль. Особливо гостро ця проблема стоїть у типових англійських містах (Лестер, Манчестер, Ліверпуль), водночас Вельс і Шотландія вважаються більш безпечними регіонами країни. Лише за перші 6 місяців цього року Лондон обігнав Нью-Йорк за кількістю скоєних мігрантами вуличних злочинів!

   Але справа не тільки в цифрах і сухих статистичних даних. Етнічні меншини, прибулі з Пакистану чи Еритреї, поступово окуповують Європу, віддалені вулиці її затишних міст. Саме там, за потуранням місцевої влади та різних "борців за рівність", маргінали тропіків і пустель створюють закриті від людського ока ґетто.
   Всі знають не  чуток, що у таких міських кварталах найчастіше відбуваються сутички кримінальних угруповань зі специфічно жорстокими методами  розправи над кривдником. Згодом злочинці, у чиїх жилах тече бельгійська чи шведська кров, переймають досвід заїжджих "колег". Ось він у всій красі, уславлений культур-марксистами та лібералами мультикультуралізм — мігранти навчили місцевих бандитів, як правильно здійснювати злочини застосовуючи чи не первісну методику.
   Новітніми трендами в європейському криміналі стали поодинокі зґвалтування, напади з ножем і сірчаною кислотою, які "ввели в моду" африканські та південноазійські банди. По-перше, ніж доволі легко купити. А, по-друге, його наявність у наплічнику чи торбі неважко обґрунтувати під час поліційного обшуку кухонним інвентарем. Тому хвиля ножових атак наче чума захлиснула вулиці європейських міст від Бордо до Тампере. Крім того наголосимо, що саме вихідці з чорного континенту сьогодні контролюють постачання кокаїну до Європи, тому не дивно чому вони не мають у своїй справі конкурентів — ті усуваються швидко та жорстоко.
   Що ж стосується кислоти, то цей злочинний метод привезли мігранти з Південної Азії, які мають родичів на хімічних заводах і в аптеках, а отже легко дістають потрібний реактив. В Індії, Бангладеші та Пакистані саме таким чином заведено карати жінок, поведінка яких здається чоловікам або родичам занадто легковажною. В Європі ж, передусім в англійських містах, цей злочинний акт здійснюють проти вродливих білих дівчат з криком "Невірна!", щоб спотворити їхню зовнішність на все життя. Розслідувати "кислотні напади" практично неможливо, а постраждалі мучаться від болю, втрачають зір і не можуть пригадати зовнішність нападника.
   Інтернаціональні мегаполіси Євросоюзу на наших очах перетворюються на скупчення відразливих бетонних коробок та здичавілих від засилля мігрантів вулиць. Тут можна з легкістю отримати як невиліковну статеву хворобу, так і ножове поранення, а правоохоронці не змигнуть очима. Проблеми, які у більшості цивілізованих країн громадяни та влада намагаються побороти, в оселях глобалізму розквітли пишним цвітом під чуйним наглядом "борців за рівність".

   А найобурливіше те, що злочини, які відійшли у минуле ще у кінці Середньовіччя, знов повернулися, радикально змінюючи моральний клімат Старого Світу! Невдовзі для нас не буде новиною те, що десь у шведському Мальмьо чи бельгійському Льєжі узаконили норми шаріату. Адже все це робиться руками ідейних послідовників Маркса, Троцького і Маркузе, задля урізноманітнення зашкарублої християнськими традиціями Європи. І якщо хтось все ж спробує чинити опір цим "проґресивним ініціативам", у хід підуть найжорстокіші злочини, заздалегідь підготовлені політикою всюдисущого мультикультуралізму.

Автор — Денис Ковальов

Індекс гомофобії — засіб тиску на малі нації Європи

Однієї з ознак сучасного проґресу є рівність та мультикультурна асиміляція. Про ці хворобливі віяння модерної доби вже сказано удосталь, що нам на варто загострювати на них свій погляд. Адже зрозуміло, що чим більш критики буде сказано у бік поборників ліволіберальної ідеології, тим кращою буде їхня рекламна кампанія у суспільстві, яке не оклигало від тоталітарного більшовизму.
   Звісно, що відстежувати інформацію щодо впливу ворожих ідей на сусідні європейські країни потрібно, щоб підготуватись до рішучої відповіді утопічні антигуманній пропаганді. От скажімо цього місяця експерти Організації економічного співробітництва та розвитку підготували доволі цікавий звіт з переліком країн Європи, де панують найбільш гомофобні настрої серед місцевого населення. Першу трійку очолили мусульманська Туреччина і лютеранські Латвія з Естонією, де найбільше у житті відіграють віра та усталені народні традиції.
   Як вдалося з'ясувати, вибірка проводилась серед міського населення віком від 16 до 45 років. Попри те, що Естонія серед прибічників глобалізму та проґресу вже давно отримала назву "балтійського тигра", у соціально-політичному плані ця країна залишається непорушною домівкою традиційних цінностей. Тож цілком зрозуміло, що така ситуація не може не турбувати прибічників ґендерної рівності, які намагаються через своїх лобістів впровадити збочені ініціативи — від системи дошкільної та середньої освіти до медицини.
   Організатори опитування наголосили: «Попри активну агітацію толерантності та статевої рівності, представники так званої секс-меншини піддаються ризику несправедливого поводження в аспектах, важливих для їхнього добробуту, включаючи сімейне життя, освіту, економічні результати і здоров'я». Експерти Організації економічного співробітництва та розвитку також підтвердили, що індекс гомофобії негативно висвітлює імідж країни (у даному випадку Естонії) на міжнародній арені, а отже, впливові інвестори (ймовірно маються на увазі Сорос, Рокфеллер і Ротшильд) не будуть зацікавлені у принесенні важливих капіталовкладень.
   Хоча автори дослідження все ж лукавлять: у 2016 р. Естонія на законодавчому рівні визнала одностатеві шлюби, однак представники ЛГБТ-спільноти досі не наважились відкрито здійснити оформлення своїх збочених стосунків. Вірогідно, прибічників гомодиктатури відлякує суспільний осуд естонців, які через свою релігійність (85% населення визнають себе набожними) здатні на акції прямої дії, скажімо закидати ґей-парад бруківкою тощо. Будемо сподіватись, що на відміну від своїх західних та північних сусідів (шведів та фінів) мешканці Естонії будуть і надалі тримати щит традиційних цінностей, чинячи спротив девіантному тиску грантожерів.

   Як бачимо, сучасність (модерний світ) спотворює сенс буття — колись природне продовження Європи — західна цивілізація, сьогодні повертається проти неї, загрожуючи загибеллю під тиском ліволіберальних утопій, насправді непотрібних людям. Ліволіберальна загроза дуже небезпечна і саме вона спрямовує західну цивілізацію проти Європи. Так, замість піднесеного до Бога поняття "Occident" нам пропонують голлівудський "Western", під соусом розкладання нації, порнографії та брехливих цінностей, які купуються і продаються без огляду на усталені норми моралі, а далі — тільки швидка загибель людства.

Автор — Денис Ковальов

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Воєнний стан у Литві: країна готується до найгіршого

Тимчасові обмеження прав і свобод людини, комендантська година, реквізиція майна, регулювання цін – і це неповний перелік того, що пропонує вжити литовський президент під час ймовірного воєнного стану. Даля Ґрибаускайте пропонує внести поправки у "Закон про запровадження воєнного стану" 17-річної давності враховуючи гібридну агресію РФ щодо своїх сусідів.
   Все це робиться для того, аби запобігти повторенню історичної трагедії 77-річної давнини. Нагадаємо, що Литва вже пережила період  підступної анексії та багаторічної окупації здійсненної більшовицькою Москвою в червні 1940 р. Тоді литовська армія без наказу не могла чинити жодного опору, а тому країну було окуповано практично без єдиного пострілу всього за кілька годин.
   При цьому необхідно також зауважити, що впродовж останніх 20 років незалежна Литовська Республіка стала членом Євросоюзу і NATO. Тому чинна редакція "Закону про запровадження воєнного стану" (прийнята ще в 2000 р.) реально не відповідає ані нинішньому геополітичному положенню, ані змінам, які відбулися всередині країни. Оновлений закон має стати частиною перегляду всієї законодавчої бази, пов'язаної з обороною країни, яка, хоч і розраховує на допомогу союзників, а проте готується до найгіршого сценарію.
   На сьогодні відомо, що відповідно до пунктів вищезгаданого оновленого закону буде введено військово-адміністративну посаду командарма, який безпосередньо підкорюватиметься тільки головнокомандувачу (литовському президенту). Крім того командарм не тільки керуватиме усіма збройними силами Литви, а й зможе заборонити чи обмежити використання електронних засобів зв'язку (інтернет, телефон, GSM-мережу), якщо з'являться підстави припускати, що відбувається поширення інформації у стан ворога. У свою чергу президент-головнокомандувач прийматиме рішення з питання оборони, необхідні для функціонування держвідомств і місцевих адміністрацій, координуватиме дипломатичні засоби.
   Найцікавіше те, що у разі військової агресії політичне керівництво Литви стане мобільним і важко досяжним для противника, але як і раніше буде працювати. Адже не буде статичної ставки у Вільнюсі чи Каунасі... І навіть тоді, коли буде втрачено одного чи кількох керівників держави (президент, прем'єр-міністр, спікер парламенту, тощо), всі громадяни Литовської Республіки все одно мають чинити запеклий опір агресору під проводом офіцерів, комбатів та командарма. Наголошено також і на великій ролі резервістів та власників вогнепальної зброї. Вони за першого сигналу збираються у призивному пункті після чого мають сформувати передові (фронтові) та тилові (територіальні) загони оборони.
   Як бачимо, попри свої компактні розміри, балтійська республіка Литва не збирається повторювати помилки свого історичного минулого. На відміну від теперішньої України (мова про владну верхівку), яка хоч і демонструє намір дати ворогу відсіч всіма силами, але по факту це ніщо інше як показова для різних ЗМІ ширма. Українським можновладцям варто брати приклад зі своїх литовських колег і вже зараз вибудовувати оборонну стратегію у випадку масованого наступу ворога з кількох вірогідних напрямків: Північ (білоруське Полісся), Північний Схід (московські Брянщина та Курщина), Схід (тимчасово окуповані українські території Луганщини та Донеччини), Південь (тимчасово окупований український Крим) та Південний Захід (тимчасово окуповане молдовське Придністров'я).

   Також не варто списувати з рахунків і бойовий потенціал українських націоналістів (НВР "Правий сектор", Національний Корпус, ВО "Свобода", тощо), чиї воєнізовані формування (ДУК, "Азов", Легіон Свободи, тощо) пройшли горнило найзапекліших битв на Донбасі. Опора на резервістів литовського зразка в теперішній Україні має бути опорою не на репресивні силові структури (МВС і Національна Гвардія), а на вишколені ідейні кадри націоналістичного руху. Саме вони своєю жертовністю будуть готові принести усім громадянам довгоочікувані мир і спокій під синьо-жовтим прапором виключною перемогою під червоно-чорним стягом національного поступу.
   Так переможемо! Слава Nації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов