четвер, 25 грудня 2014 р.

Різдвяна Ніч Націоналістичної Революції

«У глибокій темряві довгої зимової ночі на небі сяяли зорі, а в захистку незнаної стайні народився Христос. Ніхто не мав тоді ні часу, ані цікавості слідкувати точно за часом… Але в сучасному Римі панує глибоке переконання, що це сталося саме опівночі, і тому опівночі побожна юрба заповнює вулиці, поспішаючи на Службу Божу до церкви св. Марії Великої… Може бути, вони мають рацію: ніч мала доходити до свого кульмінаційного пункту, коли народився Христос – інакше Його народження не мало б такого великого значення й не викликало б такої потрібної уваги.
   Занадто вже довго блукала людина навпомацки, шукаючи світла, і марних шукання знаходила лише щораз густішу темряву. Серце стискалося від пожадливої туги, а в душі наростала знеохота і втома. І от власне тоді, в кульмінаційному пункті жахливої найстрашнішої ночі, в бідній, незнаній стайні, просто на сіні народився Христос. (…) І в нас на Україні панує тепер жахлива темна ніч. І там люди кидаються навпомацки, шукаючи за світлом, задихаючись під навалою кошмарів, неймовірних примар… І там ніч добігає до свого кульмінаційного пункту… І там має ось-ось вдарити дванадцята година… І той, що має народитися, народиться як Христос – серед голих чотирьох стін, у хаті з брудною долівкою, серед обшарпаного люду».
   Процитовані вище рядки один із очільників ОУН Євген Онацький написав у різдвяну ніч далекого 1930-го р., проте вони не перестають бути сучасними, адже «жахлива темна ніч» триває, українці залишаються бездержавною нацією, а роздуми над темою Різдва Христового так чи інакше продовжують перетинатися з міркуваннями про нашу національну долю.
   Для християн-націоналістів, котрі боролися за визволення власної Вітчизни, теми Різдва та Великодня були особливо важливими. І Воскресіння нашого Господа, і Його дивовижне Народження для націоналіста є доказом того, що його боротьба не марна, що Перемога, якою б фантастичною вона не видавалась, можлива. Чим є народження Ісуса Христа? Неймовірним дивом: Предвічний Бог – абсолютно трансцендентний, абсолютно невимовний, Творець, укритий від зіпсованого гріхом творіння, воплочується, стає людиною і народжується від Діви. Диво із див, але це диво сталося. Відтак, якщо Господь заради своєї любові до нас явив нам диво і став людиною, то хіба Він не може явити нам і меншого дива – дарувати винагороду за нашу боротьбу?.. І вже ніби не окупована Україна чотирма державами, і Київ уже вільний, і радісні дзвони святої Софії сповіщають нам, що наша Батьківщина відродила свою середньовічну велич і могутність… Так, насправді цього ще немає – ти сидиш у своїй римській квартирі і, реалістично подумавши, усвідомлюєш, що 1930 р. навряд чи принесе Україні волю. Одначе сповнене віри і любові серце хоче бачити у темряві бездержавності віфлеємську зорю націоналістичної Перемоги…
   Коли полистати націоналістичну періодику минулого століття і звернути свою увагу на публікації, присвячені Різдву та Новому року, з уст може зірватися прагматична думка: «Ех, банальність – звичайні “календарні” публікації». А й справді, у періодичному органі потрібно друкувати те, що хочуть прочитати, і січневий випуск газети/журналу неодмінно має містити хоч кілька матеріалів відповідного спрямування. У наші постмодерністські і, неодмінно, постсекулярні часи взагалі без різдвяної тематики жити неможна – комерція без неї пропаде. Он у “високодуховній” eРефії декілька років тому трапився випадок, коли якась поліклініка оголосила різдвяні знижки… на аборти (і робилося це, імовірно, не для цілеспрямованої образи почуттів віруючих, а так – з огляду на постмодерністську тупість та засади маркетингу). Якщо у наші часи без Різдва аж ніяк, то тоді й поготів… Одначе, гортаючи січневі випуски того ж “Визвольного шляху” п’ятдесятирічної давності, розумієш, що в написаних напередодні Нового року рядках міститься щось більше, аніж календарна банальність. І тоді намагаєшся поглянути на той текст очима людини, котра лиш десять літ тому вирвалася на Захід у складі рейдуючого відділу УПА. І тоді приходиш до думки, що незбагненна містика не така вже й далека, що вона своєю тонкою гранню торкається долі твого народу – того життєвого простору, поза яким неможливе і твоє існування.
   «1951 рік тому, – писав Ярослав Стецько, – з народженням Божого Сина прийшла на світ правда. Добро і зло, Боже і сатанинське – це ті два антиподи, що перебувають завжди в непримиренній боротьбі між собою. Ці два світи борються в світі і борються вони в кожній людині. В світі панує радість, щастя, мир і спокій тоді, коли божеське опановує більшість живих на землі людей, а навпаки, коли тією більшістю опановує сатанинське – на світ приходить сум, замість любові ненависть, замість миру війна, замість щастя горе, замість радості сльози, і замість “разума”, що “возсіяв” над миром, приходить божевілля, яке прикривається розумом сатани… Божевілля або розум сатани як найгостріша зброя проти правди, що “возсіяла” над миром, стає засобом заперечення приходу тієї правди у світ. А заперечення самого факту існування будь-коли Божого Сина, а тим самим і заперечення Його народження, є заперечення на світі всього Божого… От тому большевизм, що породжений сатаною, як сила сатани, взяв собі за догму першу і найважнішу сатанинську заповідь: Бог – це витвір людської уяви, а релігія є опіумом для народу.
   Тому сьогодні на теренах, опанованих московським большевизмом, як протест проти народження Божого Сина куряться димарі фабрик і заводів, гупають молотки, робляться танки й літаки, гармати і бомби. Сьогодні, в день Різдва Христового, стоять на “трудових вахтах” робітники й колгоспники, кують зброю, при допомозі якої сатана збирається оволодіти світом, щоб убити в людині радість відчуття через її наближення до Творця.
   Сьогодні на землі нашої Вітчизни, де панує московський большевизм, не чути радісних дзвонів. Засмучена земля не чує пісень возвеличення Того, Хто її утворив, не ходять попід вікна колядники і не співають “Нова радість стала”. Бо в цей день скрізь гудять фабрики й заводи і продукуються безперервно гармати, літаки й танки. В цей день куються кайдани і будують в’язниці».
   Погодьмося, що подібна риторика якось контрастує із комерціалізовано-глобалістським "Джингл-беллс" на кожному кроці. Контрастує вона і з шаблонними привітаннями та побажаннями щастя, здоров’я і усього найкращого. Контрастує вона навіть із багатьма проповідями у церкві. Хтось переживає Різдво у релігійному дусі. Для когось це, передусім, сімейне свято. Для інших – чергова нагода побути скотиною. Та для таких, як Ярослав Стецько різдвяна ніч була нагодою замислитися над тим, що у світі не припиняється боротьба Добра і Зла. Для українських націоналістів, котрі мали досвід кривавої боротьби з більшовизмом, зло не було якимось абстрактним браком добра. Воно було субстанцією, духом, котрий матеріалізувався в сатанинській совдепії.
   «На землях нашої дорогої Батьківщини сьогодні ще тріумфує червоний кат Ірод, гнобить наш нарід, винищує віру Христову і заводить закони Зла. – йшлося у січневому номері Шляху перемоги 1951 р.(…) В той час, коли наші очі шукатимуть Вифлеємської Зірки, а думки линутимуть ген далеко на схід, між наш геройський, ніким не упокорений народ, – в той час мільйони наших батьків, братів і сестер стоять в нерівній боротьбі з кремлівським Іродом-Сталіном. Довгі колони наших найрідніших і найдорожчих нашому серцю батьків, матерів, братів, сестер, жінок, синів, дочок, старців і маленьких дітей тягнуться безперервним ланцюгом на сіру дику північ царства червоного Сатани. Мільйони йдуть на каторгу...
   Кожної хвилини, навіть у святу Різдвяну Ніч, десятки тисяч людей катуються в більшовицьких казематах. Саме в такий важкий час приходить Різдво Христове, народжується Божий Син, щоб пройти тернистий шлях мучеництва і повторити свідоцтво Правди. І Правда, яку встановив сам Христос, за яку пролялося стільки української крові, переможе! Ідеї, за які полягли кращі сини й дочки українського народу, стали семафором сучасного українського покоління і горітимуть так довго, доки не сповняться закони Правди, доки український нарід не стане власним господарем на своїй землі».
   Для націоналіста осмислення Різдва, роздуми над темою Воплочення Божого Сина є проникненням у смисл подальшої боротьби. Якими б нездоланими здавалися перепони, націоналістична боротьба продовжує мати сенс. Темна ніч. Небо оповите смогом бездуховності. Штучна ілюмінація, вивіски численних магазинів та розважальних центрів створюють ілюзію сенсу життя. Але той, хто вірить, обов’язково побачить Вифлеємську Зірку. Якщо Господь створив цей світ і воплотився заради нього, то хіба Він покине тих, хто шукає Його волі і намагається втілити її у життя?

пʼятниця, 19 грудня 2014 р.

Нова національна ідея Естонії

Щоб гарантовано забезпечити існування естонської нації в історичній перспективі, зберегти естонську мову, культуру, державну незалежність, підвищити конкурентоспроможність, бути більш сильними і готовими до нових викликів – все це недалека перспектива уряду Естонської Республіки. Естонські урядовці та депутати парламенту Рійґікоґу мають намір запровадити проект популяризації збільшення кількості корінного населення країни шляхом не тільки пропаганди багатодітних родин, а й з наданням реальної фінансової допомоги.
   «Люди – найцінніше, що у нас є! Однак реальність така, що з кожним днем наш народ стає все малочисельнішим. Продовжується відтік населення за кордон, а ті, що залишаються, навряд чи вирішуються на народження дітей», – в один голос заявляють політики та соціологи Естонії.
   Саме ця ситуація є, на наш погляд, найважливішою загрозою для національної безпеки Естонії, адже без народу немає і держави. І саме тому вже сьогодні слід задуматись про розробку нової державної стратегії розвитку народонаселення, яка тривалий час вітає у кулуарах Рійґікоґу. Вона повинна містити амбітні і масштабні цілі і завдання з демографічного розвитку Естонської Республіки, де припинення демографічної кризи та стабілізація стануть етапами на шляху до здійснення головної мети – кратного збільшення чисельності народу Естонії. Для реалізації таких важливих завдань необхідна тактика комплексних рішень, що припускає наявність різних компонентів. Найважливішими з них є робота за для підвищення економічних показників і поліпшення ситуації в соціальній сфері. Це має сприяти нормалізації становища.
   Але, як відомо, птах не може літати з одним крилом. І для того, щоб якомога швидше вирішити існуючі проблеми і рухатися далі на шляху прогресу, необхідне створення національної програми демографічного розвитку з переліком конкретних, дієвих заходів, спрямованих на стимулювання народжуваності.
  Демографічна політика, заснована на синергії всіх цих складових і спирається на традиційні сімейні цінності, призведе до потрібних результатів. Необхідно використовувати цей шанс, адже виникнення в довгостроковій перспективі хоча б тримільйонного населення Естонії буде означати якісно новий, більш високий рівень у її розвитку.
  Наразі, уряд Естонської Республіки лише виношує план майбутнього "бебі-буму", запровадження якого розтягнеться на найближчі 10-15 років. Такий проект майбутнього, на думку естонських політологів та істориків, має зупинити повзучу експансію московського Кремля у намаганні всюди захистити російськомовне населення і, водночас, відродити велич маленької балтійської нації – естонців.
Автор – Артур Шаумян

субота, 13 грудня 2014 р.

Sell your clothes and buy a sword

Sell your clothes and buy a sword! Where is your sword, Christian? – Maybe you wear with a dagger or at least the knife? What did you say? You unarmed? And you call yourself a Christian? How so? Is not every Christian should act like Christ? Then why do not aspire to and say about you as Christ, "counted among the thieves"? (Luke XXII, 37).
   Have you forgotten the words of the Lord? "Sell your clothes and buy a sword…" (Luke XXII, 36). And therefore justified by the lack of a sword that can only Christian who does not even wear. The entire rest also remember that Jesus came to earth to bring "not peace but a sword" (Matthew X, 34). So no one can deny that Jesus brought!
   In the Middle Ages the glorious sword invariably accompanied Christian life. In particular, the Divine Liturgy. Thus, when reading the Gospel knights to half brought out their swords, showing by his willingness to fight for the faith.
   They are remembered for the words of Pope St. Nicholas I (852-867), when he was asked about the legality of the use of weapons in "Responsa ad consulta Bulgarorum", wrote: "The man who does not prepare itself arms to protect themselves and his country, offend God…" Once this understanding fit in the shower Christians from childhood.
   How could forget the fine tradition, performed in the temple night before initiation knighted in prayer awake to arms, laid on the altar! The blame for this indifference is not only spiritual fathers of Christian church – the priests, but also on fathers around us – the parents, the heads of the family because the inextricable link Cross and the Sword in the first place has to support his father. And before you go on a Sunday Mass (liturgy) in the church, the father has sharpen and clean all their weapons to eyes of his son.
   That's what brought the Knight of faith, brought the Warrior Spirit. On the eve of the First Communion as a father give his son a sword. First Communion should be smack steel. Christian without a sword – not a Christian because Sword – a cross.
Author Kostiantyn Novikov

субота, 6 грудня 2014 р.

Шюцкор – на захисті незалежності Фінляндії

Минає 75-та річниця від дня початку підступного нападу СССР на маленьку Фінляндію 30.11.1939 р. та 97-ма річниця з дня проголошення Фінляндії незалежною республікою 06.12.1917 р. Однак, і досі фіни відчувають загрозу з азійського Сходу, адже нині Україна як і вся Європа опинились у безвихідному становищі: або нова тотальна світова війна із вірогідністю застосування ядерної зброї, або нікому не потрібні “мирні” переговори. Все ж, у тяжкі години військової загрозу зі Сходу на захист Батьківщини виходили мужні добровольці, захисники Вітчизни, і Фінляндія цьому гарний приклад.
   Так було одразу після початку Першої світової війни. Фінські добровольці, патріоти та націоналісти, які прагнули здобуття самостійності своєї батьківщини з пазурів московського царизму, з дозволу німецького кайзера Вільгельма ІІ утворили 27-й єгерський батальйон. Цей батальйон фінських єгерів відправили одразу на війну із армією Російської імперії, але не у Фінляндію, а в Латвію. Лише з Лютневою революцією 1917 р. фінським єгерям було дозволено перебазуватись на Батьківщину.
 Взагалі, час створення добровільної, оборонної організації Шюцкор (фін. Suojeluskunta) складно визначити. Шюцкор утворився сам по собі, у зв'язку з обставинами того часу. Документальним свідченням появи організації Шюцкор вважається лист фінляндського солдатського комітету від 16.05.1917 р. адресоване до військового штабу у Гельсінкі, в якому підтверджувалося, що для майбутньої незалежної фінської держави необхідні власні збройні сили. Були потрібні негайні заходи для організації корінного населення, що б воно було готове діяти проти військ Російської імперії. Навчання військових кадрів мали проводитись на базі єгерського батальйону, який вже був перекинутий до Великого князівства Фінляндського.
   У травні 1917 р. представники єгерського батальйону утворили в середмісті Гельсінкі "Активний комітет", що складався з наступних особистостей: статський радник Алексіс Грінпенберґ в якості голови, доктор Ейно Суолахті, майстер кінного спорту Гаральд Окерман, віце-суддя Отто Окессон, кандидат медичних наук Свен Доннер, магістри Type Сведлін і Ейно Вяліканґас, а також кандидат філологічних наук Елмо Кайла. Усередині комітету утворили робочий відділ, що займався організаційними питаннями.
   Влітку єгері "Активного комітету" 1917 р. розробили проект територіального поділу Великого князівства Фінляндського на округи, в які призначили власних начальників і окружні правління. Окружні правління сформували організації Шюцкора в поселеннях і призначали начальників місцевого відділення. Всю діяльність наказали заховати під виглядом спортивного клубу, добровільної пожежної дружини або чогось подібного. В інструкціях по діяльності начальника округу підкреслювалося, що організації Шюцкора повинні бути повністю нейтральними. Організації почали зростати чисельно по всій країні.
   Так, 25.01.1918 р. Сенат Фінляндії наказав воякам Шюцкора виступати в якості державних збройних сил. До цього у ролі армії були задіяні поліцейські загони – організація "Знамено порядку" та Корпус охорони Фінляндської держави. Перше положення про діяльність організації Шюцкор було підписано 02.08.1918 р., оскільки уряд не хотів втратити контроль над ситуацією. Указ робить охоронні загони частиною збройних сил як резерв з добровольців. Указ визначив структуру організації. Закон про організацію Шюцкора був прийнятий 22.12.1927 р., коли бійцям було наказано стати складовою частиною збройних сил держави. Вищим органом управління Шюцкора Фінляндії став Головний штаб. Першим головнокомандувачем Шюцкора був полковник Генрік фон Ессен (до 1921 р.), після нього – генерал Лаурі Мальмберг (до закриття організації в 1944 р.). Організація включала, крім танкових військ, всі наземні роди військ, а також окремо під загальним командуванням перебував флот Шюцкора. Кількість членів за весь період існування було майже 100 тис. осіб.
   Наведено цитату з офіційного статуту Шюцкору: «…У мирний час завданням Шюцкора є стимулювання і збереження боєготовності серед народу, а також його духовний і фізичний розвиток. Шюцкор дає своїм членам військове навчання і проводить просвітницьку діяльність у рамках своєї програми…».
   Вступ до лав Щюцкора був добровільним, членом міг стати будь чоловік, громадянин Фінляндської Республіки досягнувши 17 років, чия лояльність до влади не викликала сумнівів. Значок з гербом організації носили на лівому рукаві. Герб представляв собою латинську літеру «S» (абревіатура назви організації) на тлі відповідному гербу округу. Вгорі 3 ялинкових гілочки, коріння яких ведуть у часи громадянської війни – при битві за Тампере  в травні 1918 р. фінські війська використовували справжні ялинові гілки, щоб відрізняти своїх від більшовицьких загарбників.
   Під час кількох совєцько-фінських війн з активістів Шюцкора утворювали тилове ополчення за місцем проживання, і у них були мобілізаційні завдання. Для цього Фінляндія була розділена на округи, число яких було різним у різні роки. В період усього існування у Шюцкора мав центральне положення в обороноздатності Фінляндії. Шюцкор підтримував постійно навчання власної стотисячної армії, у якій крім усього іншого було відмінне особисте спорядження. Це проявилося під час Зимової війни 1939-1940 рр., коли зі спорядженням солдатів були великі проблеми.
   Вже 19.09.1944 р. в Москві було підписано Угоду про перемир'я між СРСР і Великобританією з одного боку і Фінляндською Республікою з іншого. Відповідно до пункту №21 угоди, Фінляндія була зобов'язана розпустити всі так звані "прогітлерівські" та "профашистські", військові, воєнізовані і тому подібні організації на своїй території. Вже 03.11.1944 р. парламент Фінляндії схвалив без голосування закон про розпуск Шюцкора. Карл Густав Еміль Маннергейм як президент затвердив закон. У зв'язку з підписанням угоди про перемир'я між СССР та Фінляндією Шюцкор розформували 06.11.1944 р., а його майно частково перейшло у власність держави, частково пішло на громадські потреби, наприклад, на допомогу інвалідам, сиротам і близьким загиблих, переселенцям з окупованої Східної Карелії. У наказі від 16.11.1944 р. Карл Густав Еміль Маннергейм подякував воякам Шюцкора за їх відданість та жертовність на благо Батьківщини.
   Упродовж останніх 70 років вояки та активісти Шюцкора поступово переходили у громадську та політичну діяльність. Офіцерство Шюцкора перейшло на штатну роботу до збройних сил Фінляндії на правах радників з певної військової галузі. Нині, ветерани Шюцкора є одним з прикладів мужності, хоробрості та відданості для молодого фінського покоління патріотів, що зберегли власні традиції та національну ідентичність. Честь і повага, яку шуцкорівці заробили у битвах задля захисту власної Батьківщини не один раз буде жити у відданих синах Фінляндії, що не скорилась під чоботом Кремля.
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 1 грудня 2014 р.

"Русскій мір": терор, злидні, українофобія

Славнозвісний “руській мір” тримається на страху громадян РФ та її пригноблених сателітів. Ідея русскава прєвасходства вбивається століттями у суцільному тваринному і загальному колі страху. Люди бояться влади, але для них це настільки природний стан, що вони не знають терміну для цього почуття.
   Громадяни бояться, не відчувають у собі сил щось змінити, а тому самі себе переконують, що поважають і люблять різних вусатих і плішивих упирів, портрети яких висять в кожному кутку.
   Вони вірять пропаганді. Чому? Адже вона тупа? І тупість легко перевірити? Справа в тому, що пропаганда знімає проблему морального вибору. Ось, припустимо, ви не повірили у пропаганду. Що далі? Ви дізнаєтесь, що стали громадянином тоталітарної антинародної держави, яка систематично знищує людей різних національностей і різного громадянства, а головне тих, у кого є інші політичні переконання. Що управляють вами упирі, поряд з якими Дракула та Ержбет Баторі – наймиліші та найдобріші люди. Що побудована ваша країна на крові та брехні. На величезній брехні та річках крові не православних, не іконно русскіх людях...
   І як далі жити? Є два варіанти. Перший варіант, боротися з цим – тоді вас чекає складне і не дуже довге життя, яке не призведе до особливих результатів в боротьбі з упирями, бо упирів так багато, а ви – один, а навколо ще й зрадники, ренегати упирів. Це означає зламані долі, глузування і загрози. Не всі готові до такого, правда? Другий варіант – робити вигляд, що все нормально, усвідомлюючи всю глибину того, що відбувається і спиватися потроху від тиску даного факту.
Очевидно, що простіше не робити ніякого вибору, а вірити Вовє Путіну, щиро перекладаючи вибір на інших. У Росії немає ошуканих. Немає їх на Донбасі та в Криму.
   Пам'ятаєте, з чого все там починалося? З показових страт місцевих патріотів. Щоб усі бачили – вони повернулися. Повернулися ті, хто раніше розстрілював у підвалах людей, за чиїмось доносом вирваних з життя і сім'ї просто тому, що... Та без причини! Адже для нащадків Дзержинського та Єжова, Берії та Андропова не важливо кого і за що, важливо як! Всі вже зрозуміли, що повернулася влада воронків, катів та вбивць. І полюбили її. Так само, як їхні предки "любили" Сталіна.
ОГЛЯДАЧ. Московська отрута більшовизму
   Люблять владу катів і вбивць, виконуючи створену репресіями та голодоморами програму. Кати сильніше за демократію. Вони завжди повертаються. Завжди мстять. Завжди вбивають. Від них нікуди не дінешся. Значить, треба жити за їхніми правилами і демонструвати лояльність. Це не пропаганда і не райське життя.
   Вбитий страх як соціальна програма. Не чекайте бунтів і збурень. Жителі Донбасу будуть вмирати від холоду і голоду, славлячи тих, хто їм це влаштував. Їх вони реально бояться більше…
Автор – Петро Олещук

пʼятниця, 21 листопада 2014 р.

Революція contra "Євромайдан"

Націоналісти, відігравши ключову роль у поваленні режиму Януковича, програли битву за визначення змісту протестного руху. Грубо кажучи, націоналістами була програна битва за назви. З самого початку Майдану його «діджеї» намагалися спрямувати протести виключно у русло підтримки євроінтеграційної політики. Значною мірою їм це вдавалося. На «аполітичному Майдані», котрим керувала Руслана Лижичко, навіть гасло «Банду геть!» вважалося провокацією. Лише після розгону Майдану в ніч на 30 листопада «діджеям» а-ля Лижичко вже не вдавалось обмежити дискурс протесту виключно євроінтеграційною риторикою, адже на перше місце вийшла ненависть до чинної влади на чолі з Януковичем. Проте маркери були розставлені, і протягом тривалого часу протестному руху судилося перебувати в силовому полі концепції «Євромайдану», а справжнім революціонерам – носити ярлик «провокаторів».
   Націоналісти – спочатку ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, а потім і «Правий сектор» – протягом усього Майдану пропагували ідею Національної революції (тобто робили те ж саме, що і попередні роки). Поступово ця ідея почала знаходити підтримку у демонстрантів. Щоправда – у редукованій формі. Протестні маси все чіткіше почали вимагати відставки не лише уряду, але й самого Януковича. Знайшла поширення ідея заборони Партії регіонів та КПУ. Зросли антиолігархічні настрої. Частково зміст поняття «Національна революція» відображало гасло «повного перезавантаження влади». Однак усе це не розкривало повного змісту Національної революції.
   Виступаючи на одному з лівацьких мітингів, словенський філософ-фрейдомарксист Славой Жижек розповів доволі глибокий анекдот. Хлопця зі Східної Німеччини посилають працювати в Сибір. З огляду на те, що його листи буде переглядати цензура, він говорить своїм друзям: «Давайте домовимось про таємний код. Якщо лист буде написано синім кольором – значить, я пишу правду, якщо червоним – брехню». Через певний час його друзі отримують листа: «Тут все чудово... Єдине, чого не можна купити – це червоні чорнила». Жижек підсумовує мораль цієї байки-анекдоту: «Цей анекдот – про нас... У нас є всі свободи, котрі ми хочемо. У нас лиш немає червоних чорнил – мови, що здатна передати нашу несвободу». Українців протягом всього періоду неоколоніальної «незалежності» годували демоліберальною риторикою, тож немає нічого дивного в тому, що під час Майдану вони не мали мови, володіючи якою, вони змогли б зрозуміти зміст націоналістичних закликів.
   Протягом листопада 2013 р. – лютого 2014 р. між собою змагалися три основних дискурси протесту: «ідеалістичне» бачення Національної революції з боку націоналістів, концепція «Євромайдану» і стихійний дискурс противладного протесту, котрий включав себе елементи першого та другого дискурсів. З одного боку, націоналістичному баченню революції протистояв бренд «Євромайдану». З іншого боку, розлючене на владу суспільство, все більше втрачаючи довіру до «євромайданної» опозиції, усе ж не могло прийняти всієї повноти націоналістичних ідей. На жаль, останній факт змусив націоналістів деякою мірою спростити свій дискурс (так уже траплялося в історії, зокрема тоді, коли під час Другої світової війни ОУН довелося мобілізувати під своїми прапорами величезне число людей в Західній Україні, а також розгорнути свою діяльність на теренах Наддніпрянщини).
   Названі у попередньому абзаці дискурси відповідали трьом представленим на Майдані силам, – націоналістам (передусім «Правому сектору»), опозиції та основній масі протестувальників. Уся еволюція протесту полягала у звільненні дискурсу останніх від впливів опозиції та «діджеїв» і його рухові в бік націоналістичного дискурсу.
   Двояко можна розцінювати запропоноване Олегом Тягнибоком поняття «Революція гідності». З одного боку, цей термін відображає об’єктивні зміни у сфері суспільної свідомості. З іншого боку, поняття «Революція гідності» усе ж не має чіткого ідейно-програмового змісту. Під цим кутом зору заклик до «Революції гідності» (а не Національної революції) був литтям води на млин «Євромайдану» – симуляції життєво необхідної для нації революційної боротьби.
 В доволі глобальній перспективі «Євромайдан» був захисним інструментом пануючої Системи – кримінально-олігархічного режиму внутрішньої окупації. У багатьох випадках діяльність опозиції об’єктивно спрямовувалася на збереження режиму Януковича. Одначе для нас є важливішим той факт, що сама опозиція була елементом режиму внутрішньої окупації. Як в умовах американської політичної дійсності протиборство демократів та республіканців є механізмом стабільного функціонування демоліберальної системи, так і в Україні «влада» та «опозиція» – це всього лиш театральні ролі, елементи вистави, за лаштунками якої криється справжня, неоколоніальна, сутність політичного життя.
   Боротьба з режимом Януковича – це поверхневий вимір Майдану. Сутнісний вимір боротьби полягав у протистоянні режиму внутрішньої окупації та націоналістичної візії майбутньої України, шляхом до якої є революція. Відтак, Майдан був ареною протистояння «Євромайдану» та справжніх революційних сил та ідей. На жаль, переміг саме «Євромайдан». Одначе, поглянувши на нещодавнє минуле, ми зможемо не лише повчитися на власних помилках, але й побачити окремі позитивні моменти, котрі ще зможуть відіграти свою роль у майбутньому.
Автор  Ігор Загребельний

Про фашистський державний переворот

До уваги спецслужб! Автор статті не закликає до державного перевороту в Україні зараз, у часи проведення АТО та війни із московським загарбником. Автор цієї статті всього лише фантазує, описує гіпотетичний варіант, можливий, до речі, і на території окупованих українських землях (так званих ДНР, ЛНР та Республіка Крим). Автор, при написанні, використав абсолютно легальну літературу, а також враховувався досвід захоплення і захисту влади в різних країнах, як націонал-соціалістами і фашистами, так і більшовиками, і досвід захисту влади поліцією і військовими різних країн, зокрема совєцьким ГПУ і німецьким Райхсвером.
  Автор не брав в основу досвід партизанської тактики ВСІХ латиноамериканських повстанців, оскільки визнав його невідповідним під наші реалії. Методи змальовані далі з різним успіхом використовували Б. Муссоліні, А. Гітлер, Л. Троцький, Е. Гевара та інші революціонери. Повторимо ще раз: все написане з огляду на фашизацію суспільства є у вільному доступі в мережі Internet.
   Почнемо з простих речей, здійснювати переворот буде доволі активна революція та ідеологічно загартована меншість, приблизно 1-2 тис. чоловік. Це навіть не обговорюється, може людей буде трохи більше, але не менше. Досвід показує, що така чисельність оптимальна, хоча для сучасного мегаполісу потрібно дещо більше людей, від 5 до 10 тис. активісті. Всі ці люди знають свою справу і без емоцій виконають всі поставлені завдання.
   Погодьтеся, такий спосіб краще від даремних маршів і мітингів з не чіткими вимогами та примарними ідеалами світлого майбутнього вже зараз. Тому, що поліцейські методи безсилі проти такого роду захоплення влади. Отже, існують умовно (можливо більше) 100 груп, в кожній по 10 осіб технічних фахівців, це електротехніки, програмісти, телефоністи, механіки, можливо диспетчери, залежно від об'єкта захоплення будуть додані відповідні фахівці. До цієї технічної групі надається 20-30 бойовиків і чота кулеметників, бойовики озброєні гранатою і пістолетами-кулематами, або будь-якою легкою зброєю для більшої мобільності. У кожної такої групи має бути зв'язківець і два мотоциклісти, для зв'язку зі штабом і з іншими групами.
   Мета групи: захоплення особливо важливих технічних вузлів міста, наприклад, вокзалу або електростанції. І акти саботажу на залізниці, телефонної мережі і т.д. Важливо розуміти, що деякі об'єкти можуть охороняти не зовсім адекватно, ту ж електростанцію може охороняти п'яний сторож, а може і представник приватної охоронної фірми який-небудь або рота піхотинців. Тому до штурму, буде виділена група з 3х-4х чоловік для рекогносцирування об'єктів. Якщо такі події відбуваються на тлі загального сум'яття або хаосу, це тільки на краще. Ніхто особливо не звертатиме уваги на хитких перехожих оглядали вокзал, кабінети різних установ.
   В ідеалі бажано роздобути план всіх комунікацій і відточити штурм на тренуваннях. Тут важливо розуміти, уряд в першу чергу, не охоронятиме вокзали або електростанції, вони охоронятимуть бюрократичні та політичні структури держави, наприклад, ВРУ та місцеві адміністрації, який-небудь генеральний штаб, коротше кажучи паралізувати найважливіші артерії міста не складе великої праці. Після захоплення всіх технічних споруд можливе одночасне захоплення солдатських казарм, але як показує досвід, це не завжди спрацьовує.
   Набір й тренування персоналу: зрозуміло, набиратися будуть професіонали та ідеологічні вірні люди. Люди відчайдушні і на все готові, бажано з досвідом служби в силових відомствах. Тренуватися будуть в закритих місцях, так що б ніхто про це не дізнався, важливо дотримуватися найсуворішу таємність.
 Навчання будуть проводиться і безпосередньо на об'єктах, куди можна пройти легально і не викликаючи підозр, просте обстеження коридорів групами по 3-5 чоловік. Вони обов'язково знайдуть вади і проломи в техніко-бюрократичній машині.
   Що буде відбуватись після цього? Якщо такий переворот вдався, і інша сторона не змогла вчасно відбити напад, можна здійснювати народну революцію, тобто закликати до мас. По суті це буде маскарад, але маскарад потрібний, щоб надати легітимності всього що відбувається.

четвер, 13 листопада 2014 р.

До річниці народження Августина Блаженного

Вивчаючи історію будь-якого періоду прослідковується така тенденція, що кожна епоха представлена визначними особистостями, тому завжди буде відбуватися потяг до вивчення духовного минулого. У добу панівного становища прогресу та мультикультурності, коли традиція та ідентичність відійшли у тінь гендерної розбещенності, актуальними стають такі постаті, яким сучасний модерний світ здавався б епохою панування демонів та антихриста.
  Ідеали постатей минулого були далекими від псевдоідеалів тих, хто нині заправляє свідомістю людства, знищує традиційне розуміння родини та шлюбу, нав’язує наднаціональну та релігійну рівність, у той час як сотні християн гинуть від рук іновірців та содомітів.
   До особистостей, яким судилося стати у центрі духовного життя минулого, можна віднести  Аврелія Августина, він же Августин Блажений, який у темному Середньовіччі дарував світло загубленим та надію знедоленим. Погляди Аврелія Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та суспільно-політичну ідеологію. Це один з найяскравіших філософів Cередньовіччя, який хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема.
Коротка біографія
   Августин Блажений народився 13 листопада 354 р. у м. Тагаста римської провінції Нумідії.  Ще в дитинстві він засвоїв деякі релігійні уявлення, однак батьки основну увагу зосередили на його світській кар’єрі і доклали усіх зусиль, щоб він здобув гуманітарну освіту, котра б забезпечила успішний фах вчителя, юриста чи урядовця. Життя Аврелія Августина було сповненим бурхливих і нескінчених пошуків.
   У дитинстві Аврелія Августина готували до хрещення, але не охрестили. Мати завжди говорила йому про любов Божу і розповідала про свою віру. Августин Блажений через спочатку потрапив під згубний вплив маніхейства і став одним із проповідників тих ідей, що матеріальні вчинки не мають впливу на етичні цінності. Почав вести розпусне життя. Августин Блажений отримав початкову освіту в рідному місті. Школа дала йому основні знання латинської мови і необхідні риторичні навички. Для поглиблення освіти Августин Блажений подався до Карфагену. Палкий потяг до досягнення мудрості охопив Аврелія Августина після прочитання діалогу Цицерона "Гортензія". Це спонукало його до подальшого прочитання Біблії, оскільки він пам’ятав, як мати підносила мудрість цієї книги, і як вона вшановувала Ісуса Христа. Однак істину в той час він знайшов не в Церкві.
   На його тодішній погляд, релігія християн була недостатньо раціональною і філософською, а мова перекладу Біблії видалась йому грубою, темною і далекою від античних аналогів. У творі "Сповідь" Августин Блажений докладно зупиняється на 9 роках, свого перебування в тенетах маніхейства. Його приваблював раціоналізм маніхейського світосприйняття, сповідування одуховленного християнства, у якому не було б місця Старозавітньому Божому об’явленню, крайній дуалізм добра і зла.
   У цей час філософський синтез всієї епохи становив неоплатонізм Плотіна, який вважається інтелектуальною підготовкою на шляху до християнства. Побачивши суттєву подібність між неоплатонівським вченням про Другий Початок (розум) і християнським вченням про Слово Боже (логос), Августин Блажений сприйняв неоплатонізм як філософію, наближену до християнства, хоч і визнавав, що між ними є суттєві відмінності. У свідомості Аврелія Августина образ Ісуса Христа набирає свого належного значення. Ісус Христос для нього стає не лише неперевершеним вчителем, але Спасителем людського роду, Сином Божим, що явив себе в людській природі. Це неоплатонівське вчення значно сприяло у розриві з маніхейством і наверненню до християнства Аврелія Августина.
   У 387 р. блаженний Аврелій Августин разом з сином Адеодатом і товаришем Аліпієм прийняв хрещення від святого Амвросія Медіоланського. Про свого духовного вчителя блаженний Аврелій Августин з вдячністю Богові говорить: «Волає до тебе, Господи, віра моя, яку ти дав мені, якою ти надихнув мене через людськість Сина Твого, через посередництво проповідника Твого!». В особі Амвросія Медіоланського християнський ідеал постав перед Аврелієм Августином як всебічне панування Божественного порядку над життям, як всемогутня Церква, яка панує над індивідом і суспільством, як теократія, в якій світське начало поглинуте духовним.
 У 395-430 рр. Августин Блажений жив в африканському місті Гіппон в якості єпископа. У цей період він написав дуже багато творів, а також брав активну участь у церковному житті. Він очолив церковне життя Північної Африки. Його величезна популярність і вплив дозволили йому зробити великий внесок у законодавчу діяльність африканської церкви. Аврелій Августин прославився не тільки як проповідник і письменник, але й як філософ і богослов, створив філософію історії. До самої смерті в проповідях, листах і незліченних творах він захищав єдність церкви і займався поглибленням християнської доктрини. Він помер у Гіппоні в 430 р., у віці 76 років.
Світогляд
   На богослов'ї та філософії Аврелія Августина лежить глибокий відбиток його темпераменту і біографії. Він дотримується матеріалістичного погляду на погану природу людини, яка є наслідком первородного гріха і передається через статеве життя. Для Аврелія Августина людина – це душа, якій служить тіло. Але людина – це єдність душі і тіла. Однак саме його темперамент і постійна боротьба проти моралі того часу привели до надмірного звеличування божественної благодаті і одержимості ідеєю про приречення. Він розвинув вчення про чистилище, як про проміжному місці між раєм і пеклом, де душі грішників очищуються.
   Августин Блажений сформулював деякі положення, які, хоча й не були цілком прийняті Католицькою Церквою, однак породили нескінченні богословські суперечки. Його доля компрометувала християнський універсалізм, згідно з яким Бог бажає спасіння всіх людей. У його роботах зі спроби виразити розуміння догматів віри виникає система християнської філософії. Аврелій Августин вважав, що основою вивчення життя, як і філософії, є Бог, оскільки будь-яке вивчення є частиною пізнання Бога. Людина, що пізнала Бога, не може не любити його. Будь-яке знання має вести до Бога, а потім і до любові до нього.
   До найважливіших творів блаженного Аврелія Августина належать: "Сповідь" (від лат. Confessiones), "Проти академіків" (від лат. Contra academicos), "Про Град Божий до Марцеліна" (від лат. De Civitate Dei ad Marsellinum), "Про Трійцю" (від лат. De Trinitate).
  Центральним враженням всього життя Аврелія Августина є контраст гріха: «Я не хотів користуватися тими предметами, які намагався красти, я впивався самою крадіжкою, спокушуваний гріхом. Незліченними обманами ошукував і свого вихователя, і вчителів, і своїх батьків, а все через любов до забав, дурних комедій… Я вдавався також до крадіжок з льоху і столу своїх батьків, чи то з ненаситності, чи тому, щоб могти дати щось хлопцям… Гарні були ті плоди, які ми крали, тому, що Ти їх створив, Ти – незрівнянна Красо, Творче Всесвіту, Боже Милостивий, Боже – Добро найвище і моє справжнє Добро. Ти бачиш це, Господи, і Ти мовчиш, терпеливий, сповнений милосердя і правди. Але чи завжди мовчатимеш? Бо далека людина від лиця твого в присмерку пристрастей».
   Щоб стати родоначальником середньовічного світогляду, Августин Блажений повинен був в самому собі перебороти язичництво. Він поєднав і вистраждав в собі всі хвороби свого часу, і в повному сенсі слова ніс на собі хрест свого суспільства. Вже будучи на шляху до навернення, наполовину християнином, розповідає Аврелій Августин: «Не знаючи спокою, питав я себе, звідки зло. Боже мій! Як мучилось переймами народження серце моє, як воно стогнало! Це – тривога душі, яку не можна вимовити словами, яку ніхто з людей не міг розділити і зрозуміти, яку один Бог невидимо сприймав».
   Августин Блажений систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдиноправильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя на його думку – це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці "Про Град Божий до Марцеліна" Аврелій Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його – означає стати щасливим.
   Однією з центральних у вченні Аврелія Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блажений стверджує: «Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає».
  У своїй "Сповіді" Августин Блаженний на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Аврелій Августин вимагає від християнина повної аскетизи й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.
Августин Блажений у добу постмодерну
   Спадщина Аврелія Августина дуже величезна. Сьогодні наше суспільство знаходиться на етапі глибоких соціально-економічних перетворень, таким періодам властиво переосмислення людьми навколишнього світу, відродження старих і становлення нових філософських вчень. У нього ми знаходимо як окремі думки з богослов'я, філософії, антропології, психології, так і цілі системи світогляду.
   Августин Блажений обґрунтовував і виправдовував існування майнової нерівності людей у ​​суспільстві. Він стверджував, що нерівність – неминуче явище соціального життя і безглуздо прагнути до рівняння багатств, воно буде існувати в усі віки земного життя людини. Держава – покарання за первородний гріх, бо є системою панування одних людей над іншими, воно призначене не для досягнення людьми щастя і блага, а тільки для виживання в цьому світі. Справедлива держава – тільки християнська держава. Функції держави: забезпечення правопорядку, захист громадян від зовнішньої агресії, допомога Церкві і боротьба з єрессю, необхідність дотримуватись міжнародних договорів. Спосіб життя людини мегаполісу, що відрізняється індивідуалізмом, прагненням до успіху будь-якою ціною і розбещеністю вдач, аж ніяк не винахід нашого часу.
   Згідно із Аврелієм Августинином, ніхто не може позбавити людину свободи, навіть Бог. Однак гріхопадіння людини призводить до спотворення волі і свободи людини. Це спотворення і волі, і свободи, і людини, є своєрідним джерелом морального зла. В силу гріховності воля людини має можливість здійснювати зло. Саме через такі свої твердження Августин Блажений близький сучасній людині, людині  традиції, християнину зі своїм важким шляхом до Бога і своєю відкритістю тим ідеям, які намагаються знищити антихристи.
   Блаженний Августин говорить про можлівість людської душі бачити Божественне Світло. Для цього треба змінити свое життя. Зміна способу життя, про яке говорить Аврелій Августин, починається з очищення, вигнання з розуму гріховніх думок и дурних спогадів. В міру того, на скільки душа усвідомлює свій ​​скаліченій гріхом стан и робить кроки на шляху до виправлення, настількі вона наближає до себе пізнання Бога.
   Втративши Бога через необачність та нав’язану нам розкіш матеріального прогресу, ми блукаємо у темряві мультикультуралізму та сексуальних збочень не знаходячі собі місця, через що не можемо знайти шлях навіть до себе і власної душі. Предметом пошуків Аврелія Августина був Бог, зацікавленій у порятунку лише тієї людини, яка йому вірна, що вірить і не стає на шлях гріховності та забуття.
  Вчення Аврелія Августина стало визначальним духовним чинником середньовічного мислення, а його філософські погляди вплинули на подальше філософське мислення християнського світу всієї Європи. Августин Блажений заклав підвалини нової християнської філософії. Він відкинув класичний підхід греків, заснований на об'єктивізмі, інтелектуалізмі, його підхід був інтроспективним, вольовий він приписував першість над розумом.
  Августин Блажений був одним з перших високо освічених християнських мислителів, що заклали основи середньовічного типу філософствування. У темному Середньовіччі авторитет Аврелія Августина був надзвичайно великим, тому не мав собі рівних до появи праць Томазо Аквінського та Бернара Клервоського. Блаженний Августин є одним з тих Отців і Вчителів Церкви, чиє значення і чий внесок в історію світової культури і цивілізації є визначальним, саме з причини своєї виняткової універсальності. Він не був лише богословом або філософом, він був батьком нової цивілізації і культури, захисником традиції та моралі.
 Шістнадцять століть відділяють нас від ідей, сформульованих Аврелієм Августином, а проте, вони живі і необхідні нині нам не менше ніж тоді. Уся філософія Аврелія Августина зосередилася на постаті Бога, без якого нічого не можна ні щось зробити, ні пізнати. Щастя можна досягті на єданні із Богом. Досягнення людського щастя передбачає передусім пізнання Бога і випробування душі. Бог створив природу доброю дляч щастя, але отруїла її зла воля. Зло походить від людини і має земний характер. Добро ж походить від Бога і є продуктом божої милості. Людина відповідає злу, але не добру.
   Отже, Августин Блажений вніс чималий внесок у розвиток середньовічної філософської думки, ставши автором оригінального і неповторного вчення. Сьогодні наш розбещений світ потребуй морального оновлення, такого як колись пройшов Аврелій Августин. Ми маємо відступити від гріховності постмодерну, не творити собі ідола з матеріальних цінностей технічного прогресу, а стати на шлях добра та єдності із Богом, як заповідано нам у Біблії.
Автор – Денис Ковальов

пʼятниця, 7 листопада 2014 р.

Українська національна стратегія

Одним з фундаментальних принципів існування та розвитку всього живого є боротьба. Боротьба за територію та ресурси. В людську істоту закладено гін до боротьби. Навіть якщо людину позбавлять права боротись – вона все ж таки буде боротись за право боротись. Завоювавши таке право – буде боротись далі. За територію та ресурси.
 Дайте людині все що вона бажає – і боротьба не припиниться. Бо нема меж цьому природному гонові людської істоти. Бо навіть як що всього вдосталь – людина буде боротись. З ожирінням чи за власну душу. За Свободу! За урожай! За дітей! За гроші! Як нема за що боротись людина гине і починає боротись з сусідами, дружиною, друзями...
   За що маємо боротись разом, шановні співвітчизники? За що буде боротись Україна? Яку стратегічну мету маємо собі поставити та боротись за неї? Бо без боротьби нема життя. Маємо усвідомлювати, що ми живемо у світі, у якому ні на мить не зупиняється боротьба за територію та ресурси. У тому числі і за територію України, за наші з Вами ресурси та можливості. Подивись на світ навколо: Чи є хоч одна країна, краща за Україну?
   В світі є кілька центрів експансії. Найголовніші:
     1. Китай. "Мирна експансія та розселення" – як сказали на останньому з"їзді КПК минулого року – головна мета. Сини Піднебесної заполонили простори Сибіру, Далекого Сходу, США, багатьох інших країн. Дешеві китайські товари руйнують товарне виробництво багатьох країн. Один китаєць – один солдат. Так каже "Оборонна доктрина Китаю". Гра за власним розумінням чужих правил.
   2. Сполучені Штати Америки. Експансія за рахунок фінансових інструментів та віри в Американську мрію. Друк банкнот забезпечених вірою в сталість США та вирішування геополітичних завдань за рахунок цієї грошової маси. Гра за правилами, які самі й встановили. Військова та технологічна підтримка експансії.
   3. Ісламський світ. Зелений прапор Ісламу має майоріти над всім світом. Гра без американських правил. Невірні мають бути знищені. Розселення і розплоджування, фактичне заселення і ісламізація територій для майбутніх поколінь. Накопичення ресурсів і придбання технологічних, фінансових та військових інструментів впливу. Військова підтримка експансії за рахунок точкових військових ударів. Велика швидкість та ефективність ідеології експансії – є чому вчитись. Ціль №1 – Європа. Ворог №1 – США.
    4. Россія. Зруйнований центр виключно військової експансії. Переможений за рахунок фінансових та технологічних інструментів США. Тяжіє до центрів експансії 1 та 3, хоча, з точки зору здорового глузду та класичної китайської філософії, категорично не можна цього робити. Намагається проводити власну експансію – головним чином на території країн СНД. Мотивацією є не доцільність, а розтоптані амбіції.
     5. Європа = ЄС. Хронічна жертва експансій, у тому числі власних.
   Україна на перехресті цих глобальних експансій. Гарна здобич для всіх. Маємо усвідомити, що невійськові методи експансії непомітні, ефективні і тому більш небезпечні. В мить усвідомлення Вами цього факту Ви побачите, що наша територія та ресурси вже майже захоплені супостатом за допомогою цих, невійськових методів. Наші політики, чиновники, бізнесмени, фінансова еліта психологічно ховаються, наче страуси у пісок, від усвідомлення цього факту. Бо страшно. Навіть якщо Ви сховали голову у золотий пісок – не варто забувати що найбільш приваблива для загарбників філейна частина всеж лишилась незахищеною.
   Майбутнє насувається невблаганно і несе тягар їхніх помилок, за які, на жаль, відповідати нам та нашим дітям. Дійсно, простіше відмахнутись від реальності і сказати собі "на наш вік вистачить" засовуючи у кишеню чергову пачку титулів влади іноземної країни. Не вистачить. Час закінчується. Подивись на світ навколо: Чи є хоч одна країна, краща за Україну?
   Десь вживають надто багато алкоголю і мають постійні війни, які самі й починають. Десь мають майже все, але на додачу – постійні торнадо та виродження нації. Багата Європа втрачає корінне населення. Бідні країни збільшують своє населення та роблять експансію у Європу. Імперський Китай має багато людей, які живуть в злиднях і вимушені розселитись на північ, у Росію, однак продовжує свою "мирну" економічну експансію та розселення. Японія має клопіт з землетрусами та цунамі, не має своїх корисних копалин, але ж...
   Подивись на світ навколо, зрозумій – Україна благословенна. І якщо тут безлад, то винні самі. Бо безлад почався з голови. Бо віримо тим, хто захопив нашу територію і наші ресурси. То ж яка наша стратегія?
   «Вы мне скажите, что строить, и я вам построю», – казав прем'єр Кучма. Президент Кучма відповіді не дав. Президент Ющенко – теж. У президента Януковича стратегії не було, ним керував власний розрахунок та карлик з московського Кремля. Про Президента Порошенка й мови йти не може...
   Яка держава нам потрібна? Якою має бути наша стратегія? Однозначно – переможною. Тією, яка дасть народу України бути й жити через тисячі років. На своїй території та з своїми ресурсами. У вирі глобальних експансій і породжених ними протиріч.
 Які стратегії ми знаємо? – Націоналізм. Імперіалізм. Пересічний громадянин, для якого світ чорно-білий і поділяється на своїх і чужих, який не має часу та бажання розбиратись в лукавих лабіринтах товстих підручників, пам'ятає лише наступне:
   1. Нас б'ють, ми захищаємось, навколо вороги, хто з іншої сторони тину – чужі. Це "вульгарний націоналізм".
   2. Ми такі собі "круті перці", ми всіх порвемо на ганчірки і перенесемо наш тин, приєднавши до двору чужі території. Це – "вульгарний імперіалізм".
   Ці дві ідеологеми, які по своїй суті є проявом юнацького максималізму, легко і просто можуть бути засвоєні умами молоді і в минулому так і відбувалось.
   Вульгарний націоналізм пропонує вирішити проблеми нації шляхом відмежування від інших народів і культур. Вульгарні націоналісти схильні до сепаратизму та расизму. Вульгарний націоналізм (у нашому випадку між українцями та руськими) приводить до розмежування територій та розколу країни, як правило підігрівається на чужих територіях потенціальним агресором, силами зацікавленими в привласненні територій та ресурсів нації. Чи потрібен нам тин по Дніпру? Питання риторичне.
 Вульгарний імперіалізм передбачає розширення за рахунок витрачання ресурсів державотворчої нації, навіть тих, які не можуть бути поновлені.
   Що обрати Україні? Націоналізм в умовах, коли власна територія вже стала ареною дій всіх центрів експансії – приречений на поразку, бо сьогодні вже треба не захищати, а відвойовувати власну територію та власні ресурси, яку безталанно втратили внаслідок нерозуміння та наглого відкидання керманичами держави чужої експансії на територію України.
   Бажаєте доказ? Будь ласка! Відкриваємо книжку Леоніда Кучми "Після майдану" і читаємо на стор. 480 замітку від 8 травня 2006 р.: «В порядке фантазии можно представить себе все что угодно. Далекие от экономики и политики люди так и делают. Я имею в виду разговоры о том же "кране", который может перекрыть Россия для Украины или для всей Европы. Фантазеры не задают себе простого вопроса: зачем? Зачем бы Россия стала это делать? Что бы таким образом совершить самоубийство? Еще одна "злободневная" тема: китайцы, их возможные шаги. Достаточно, мол, им забрать свои ценные бумаги с американского рынка – и все, аминь, "капут" США. А зачем бы Китайцы стали это делать».
   Це написано до того, як Китай влітку 2007 р. пригрозив США викинути на ринок свої запаси нічим незабезпечених американських доларів на 1,3 трлн. доларів. До перекриття газового крана Росією.
   Росія буде завжди поруч. Так склалось. На жаль у Кремлі теж не розуміють, що стали об'єктом для експансії. Десятки мільйонів синів Піднебесної знаходяться на території РФ та вирощують огірки між об'єктами Ракетних військ стратегічного призначення. Китайські компанії планують інвестувати трильйон доларів у будівництво в Росії. За даними РосСтату планове зменшення населення РФ складає в середньому 750 тис. на рік. До 2025 р. Щороку – 750 тис. офіційно!
   Ми маємо бути готові до катастрофічних наслідків такої політики Кремля. Бог дав нам плодючу землю, майже всі корисні копалини і талановитий народ. Це абсолютні цінності.
   Наявність на нашій територій експансіоністів з інших країн дає нам можливість вчитись методам експансії, які ще називають методами сучасних війн. Вчитись і застосовувати їх на користь наших громадян. Сьогоднішні козаки мають освоювати нову зброю, нові методи. Бо інакше нема й не буде захисту для Вашої оселі. То ж маємо прямо зараз зробити все, що б українські громадяни мали особисту перевагу над громадянами інших країн. Рівень життя наших громадян має бути забезпечений такими соціальними механізмами, які дає нам сьогоднішня цивілізація.
   Кожному Українцю у будь якому разі гарантується наявність у нього достатніх коштів на оплату харчування, житла, опалення, комунальних послуг, транспорт загального користування, страхових внесків на медичне обслуговування та соціальний захист, необхідної побутової техніки (пральна машина, холодильник, телевізор) та одягу. Надається державна допомога у відкритті власної справи – у тому випадку коли у Українця нема можливості виправити своє становище влаштувавшись у якості найманого працівника.
   Маємо створити такі умови, що б жінка, яка народжує дітей, була впевнена як своєму майбутньому, так і у майбутньому своїх дітей, мала досить високий соціальний статус підтверджений грошами, а не пустими деклараціями, не залежала від дурної чоловічої голови.
   Створення Центрів розвитку виробництва, на підґрунті яких будемо відновлювати втрачені виробничі сили, наукові та інженерні таланти, виробництво товарів повсякденного попиту, створювати робочі місця, забезпечувати умови для інвестування насамперед внутрішньому інвесторові, умови розвитку власного народу.
 Це перші кроки. Найпростіші, але найефективніші. Бо сьогодні ми навіть не маємо можливості забезпечити власну країну ні робочими місцями ні найпростішими товарами. Зате даємо робочі місця іншим народам.
   Другий крок – це відновлення віри у власні гроші, у власний емісійний центр та використання його як механізму власної експансії, збагачення української нації. Як це робити і застосовувати – інформація не для друку і урочистих промов, бо йде війна.
   У той момент, коли націонал-патріоти України усвідомлять, що країна стоїть перед дилеммою бути суб'єктом між геополітичними центрами експансії, чи самій стати геополітичним гравцем. Буде мета- зявляться і ресурси для її досягнення.
   У той момент, коли націонал-патріоти України усвідомлять механізми експансії, які зараз використовують для захоплення нашої території, навчаться їх використовувати вони перестануть бути українськими націоналістами і стануть Українськими імперіалістами.
  Український імперіалізм – імперіалізм для нації – оце і є єдино можлива переможна НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ УКРАЇНИ.
Автор  Михайло Притула