пʼятниця, 21 листопада 2014 р.

Революція contra "Євромайдан"

Націоналісти, відігравши ключову роль у поваленні режиму Януковича, програли битву за визначення змісту протестного руху. Грубо кажучи, націоналістами була програна битва за назви. З самого початку Майдану його «діджеї» намагалися спрямувати протести виключно у русло підтримки євроінтеграційної політики. Значною мірою їм це вдавалося. На «аполітичному Майдані», котрим керувала Руслана Лижичко, навіть гасло «Банду геть!» вважалося провокацією. Лише після розгону Майдану в ніч на 30 листопада «діджеям» а-ля Лижичко вже не вдавалось обмежити дискурс протесту виключно євроінтеграційною риторикою, адже на перше місце вийшла ненависть до чинної влади на чолі з Януковичем. Проте маркери були розставлені, і протягом тривалого часу протестному руху судилося перебувати в силовому полі концепції «Євромайдану», а справжнім революціонерам – носити ярлик «провокаторів».
   Націоналісти – спочатку ВО «Тризуб» ім. С. Бандери, а потім і «Правий сектор» – протягом усього Майдану пропагували ідею Національної революції (тобто робили те ж саме, що і попередні роки). Поступово ця ідея почала знаходити підтримку у демонстрантів. Щоправда – у редукованій формі. Протестні маси все чіткіше почали вимагати відставки не лише уряду, але й самого Януковича. Знайшла поширення ідея заборони Партії регіонів та КПУ. Зросли антиолігархічні настрої. Частково зміст поняття «Національна революція» відображало гасло «повного перезавантаження влади». Однак усе це не розкривало повного змісту Національної революції.
   Виступаючи на одному з лівацьких мітингів, словенський філософ-фрейдомарксист Славой Жижек розповів доволі глибокий анекдот. Хлопця зі Східної Німеччини посилають працювати в Сибір. З огляду на те, що його листи буде переглядати цензура, він говорить своїм друзям: «Давайте домовимось про таємний код. Якщо лист буде написано синім кольором – значить, я пишу правду, якщо червоним – брехню». Через певний час його друзі отримують листа: «Тут все чудово... Єдине, чого не можна купити – це червоні чорнила». Жижек підсумовує мораль цієї байки-анекдоту: «Цей анекдот – про нас... У нас є всі свободи, котрі ми хочемо. У нас лиш немає червоних чорнил – мови, що здатна передати нашу несвободу». Українців протягом всього періоду неоколоніальної «незалежності» годували демоліберальною риторикою, тож немає нічого дивного в тому, що під час Майдану вони не мали мови, володіючи якою, вони змогли б зрозуміти зміст націоналістичних закликів.
   Протягом листопада 2013 р. – лютого 2014 р. між собою змагалися три основних дискурси протесту: «ідеалістичне» бачення Національної революції з боку націоналістів, концепція «Євромайдану» і стихійний дискурс противладного протесту, котрий включав себе елементи першого та другого дискурсів. З одного боку, націоналістичному баченню революції протистояв бренд «Євромайдану». З іншого боку, розлючене на владу суспільство, все більше втрачаючи довіру до «євромайданної» опозиції, усе ж не могло прийняти всієї повноти націоналістичних ідей. На жаль, останній факт змусив націоналістів деякою мірою спростити свій дискурс (так уже траплялося в історії, зокрема тоді, коли під час Другої світової війни ОУН довелося мобілізувати під своїми прапорами величезне число людей в Західній Україні, а також розгорнути свою діяльність на теренах Наддніпрянщини).
   Названі у попередньому абзаці дискурси відповідали трьом представленим на Майдані силам, – націоналістам (передусім «Правому сектору»), опозиції та основній масі протестувальників. Уся еволюція протесту полягала у звільненні дискурсу останніх від впливів опозиції та «діджеїв» і його рухові в бік націоналістичного дискурсу.
   Двояко можна розцінювати запропоноване Олегом Тягнибоком поняття «Революція гідності». З одного боку, цей термін відображає об’єктивні зміни у сфері суспільної свідомості. З іншого боку, поняття «Революція гідності» усе ж не має чіткого ідейно-програмового змісту. Під цим кутом зору заклик до «Революції гідності» (а не Національної революції) був литтям води на млин «Євромайдану» – симуляції життєво необхідної для нації революційної боротьби.
 В доволі глобальній перспективі «Євромайдан» був захисним інструментом пануючої Системи – кримінально-олігархічного режиму внутрішньої окупації. У багатьох випадках діяльність опозиції об’єктивно спрямовувалася на збереження режиму Януковича. Одначе для нас є важливішим той факт, що сама опозиція була елементом режиму внутрішньої окупації. Як в умовах американської політичної дійсності протиборство демократів та республіканців є механізмом стабільного функціонування демоліберальної системи, так і в Україні «влада» та «опозиція» – це всього лиш театральні ролі, елементи вистави, за лаштунками якої криється справжня, неоколоніальна, сутність політичного життя.
   Боротьба з режимом Януковича – це поверхневий вимір Майдану. Сутнісний вимір боротьби полягав у протистоянні режиму внутрішньої окупації та націоналістичної візії майбутньої України, шляхом до якої є революція. Відтак, Майдан був ареною протистояння «Євромайдану» та справжніх революційних сил та ідей. На жаль, переміг саме «Євромайдан». Одначе, поглянувши на нещодавнє минуле, ми зможемо не лише повчитися на власних помилках, але й побачити окремі позитивні моменти, котрі ще зможуть відіграти свою роль у майбутньому.
Автор  Ігор Загребельний

Немає коментарів:

Дописати коментар