понеділок, 30 січня 2012 р.

Правда про засновника Великої Хорватії

   Мало хто з українців сьогодні усвідомлює собі той факт, що в Давній Русі крім Київської існувала ще одна наша держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Найбільше з усіх слов'ян постраждали від аварської навали зі сходу саме хорвати і дуліби і тому в жодному разі білі хорвати не мали би залишитися осторонь процесів утворення першої в нашій історії держави, яку очолив князь Самослав, який відомий нам з іноземних джерел під спрощеним ім'ям Само.
Герб Республіки Хорватія
   Є усі підстави твердити, що держава князя Самослава, про яку сьогодні історики мають не тільки здогадки, а і численні документальні та археологічні джерела, вже перед тим мала певну історичну традицію пов'язану з ім'ям Одоакра і була не просто слов'янською, а насамперед, давньоруською, білохорватською, так як жодні інші слов'янські племена окрім білих хорватів в той час в районі Вишгорода або Нітри (місця знаходження першої ймовірної столиці Самослава) проживати не могли.
   У 623 р. князь Самослав об'єднав навколо себе усі найближчі слов'янські племена, розбив аварів, а потім і франків, у 627 р. був обраний королем і правив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати облік із дати обрання, навіть і до 662 р. Франкські джерела, певно соромлячись за ганебну поразку від "варвара", вперто твердять про те, що за своїм етнічним походженням князь Самослав був франком, який в якості купця не раз проходив через землі слов'ян і, врешті-решт, погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. У це, навіть виходячи вже суто з його слов'янського імені, яке франки явно спростили, важко повірити. Скоріше за все ця своєрідна версія "норманської теорії" була вигадана для того, щоб зберегти собі обличчя, так як цей "варвар" майже усе своє життя після перемоги над аварами присвятив боротьбі саме із франками і завдав королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній з розпачі у 638 р. помер.
Мапа розселення слов'янських племен у VII ст.
   Не виключено також, що первинний текст був погано зрозумілий перекладачами та переписувачами і розповідь про захоплення князем Самославом франкських купців на Дунаї у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка і купця. В жодному разі князь Самослав не міг бути франком і не тільки тому, що усе життя боровся з ними і робив їм численні прикрості. Це можна зрозуміти навіть із діалогів, де король Дагоберт називає себе і франків християнами, а князя Самослава та його народ "псами", причому, князь не заперечує того факту, що він не є християнином і гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб усіх вас роздерти!». Те, що князь білих хорватів Самослав не був франком, а отже, і християнином, свідчить також той факт, що він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Крім того, на переговори з ним франки посилали слов'янина Захарія, у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків.
   В кінці ІХ ст. традицію стольного града мали лише Вишгород і Нетра (Нітра). Багато істориків вважають, що столицею держави князя Самослава був Вишгород і в цьому був певний сенс, так як лише тут князь міг перехоплювати каравани франкських купців. Найбільшою історичною заслугою князя Самослава є навіть не те, що він розбив в одній із своїх битв аварів, а те, що він є фактичним творцем майбутньої хорватської імперії, тобто Великої Хорватії від Кедан та Краківця у Чехії і до самого Дністра включно із Стільськом.
Князь Самослав
   Безумовно, перемогами князя Самослава скористалися не тільки білі хорвати, а мало не цілий слов'янський світ, за виключенням хіба що поляків і поморських слов'ян, і саме завдяки розгрому аварів на південь від витоків Вісли вже у 623 р. переселилися балканські хорвати (саме тому між Лемківщиною та Сілезією вздовж Карпат тоді утворилася своєрідна пустка, яка вже в пізніші часи була заселена волохами, поляками і чехами в результаті чого поступово розірвався зв'язок найбільш західної частини Великої Хорватії із східною).
   У хроніці Кадлубека йде мова про те, що білохорватський князь Крак син Леха, один із зановників Польщі, із Прикарпаття взяв участь в битві проти римлян у Карінтії і цілком можливо, що переселенню білих хорватів з території Прикарпаття на Балкани передувала саме ця битва, після якої, можливо навіть за наказом князя Самослава, ці хорвати пішли визволяти своїх братів від аварського панування також і в Далмацію. Після битви князя Самослава під Унгостом слідом за відступаючими франками на захід від річок Вагу та Морави подалися чехи (морав'яни), які захопили Швабію та Франконію, а в Баварії дійшли до річки Манн. Серби окупували Саксонію і, відомо, що ще навіть в ХІІ ст. їх князь Яшка володів Бранденбургом та землями навколо сучасного Берліна. Протягом VІІ-VІІІ ст. полабські і поморські слов'яни дійшли до лінії Нюрнберг-Гамбург, але цей наступ був зупинений лише Карлом Великим у 800 р. Тим не менш, період VІІ-Х ст. стали зоряним часом насамперед для руських, білохорватських племен.
Резиденця князя Самослава Стільсько
   Поза усяким сумнівом саме карпатські білі хорвати становили основну частину військ князя Самослава, які взяли участь в цих битвах, в тому числі і під Унгостом, так як переважна більшість відвойованих у аварів та франків територій дісталася саме їм. Таким чином, саме завдяки перемогам та створенню імперії князя Самослава протягом VІІ ст. білі хорвати заселили величезну територію на заході аж до Кедан в Чехії. Навіть у сер. Х ст. візантійський базилевс Костянтин Порфірородний ще встиг зафіксувати кордони Великої Хорватії від Дністра до Баварії, але це була вже лише слабка тінь колишньої величної імперії князя Самослава, яка, трансформувавшись у князівство Борна, Томіслава, Крака, Любуши, Прибини, Коцеля а потім і в державу Славника, що протягом 995-999 рр. остаточно пішла у небуття, а білі хорвати в Карпатах поступово трансформувалися в русинів-українців і сьогодні їх нащадки представлені лемками, бойками, гуцулами і закарпатцями. Ймовірно, що в період становлення власне Великої Хорватії резиденція князя Самослава знаходилась недалеко від сучасного Львова у Галичині в Стільсько, де й сьогодні зберігаються своєрідні печерні та кам'яні споруди, які нагадують про своє героїчне минуле.
Автор – Станіслав Нестор
(cвітлини взяті з сайту historyland.com.ua)

неділя, 29 січня 2012 р.

Українська Держава карбувалась під Крутами

На Аскольдовій могилі поховали їх —
Тридцять мучнів-українців, славних молодих...
Павло Тичина
   Історія української нації містить в собі багато славних подій. До них належить і визвольна боротьба 1917-1921 рр. Державні й ідейні здобутки її досить добре і ясно були зафіксовані у відповідних державних актах – чотирьох Універсалах Центральної Ради УНР, відозвах, хронологічних збірках матеріалів з цієї доби, розвідках і мемуарах. Однією з визначних подій визвольної доби 1917-1921 рр., що варта уваги й яка, щодалі, то все більше стає шанованою, але, на жаль, не точно, мало записана є – Крутянський бій.
Малюнок Андрія Данковича до акції "Вшануємо героїв Крут"
   94 роки тому 300 молодих ідеалістично налаштованих захисників такої ж молодої української держави боролися з загарбниками "зі Сходу", як колись військо короля Данила Галицького із навалою хана Батия. Вони гинули за те, щоб їх нація зростала у своїй власній самостійній державі, державі національної єдності і соціальної справедливості. Вони гинули з посмішкою на вустах, бо вірили, що їх жертва немарна, що вони гинуть за свій уряд, за свою державу. Однак їх зрадили представники політичної еліти, яки намагались створити державу без армії. У чому ж полягає трагедія Крут?
   У 1918 р. Україні як ніколи потрібна була сильна армія. Практика стосунків з більшовиками все більше переконувала уряд Центральної Ради УНР, що про рівноправність між Україною та Росією годі й думати. Обставини вимагали проголошення незалежності і створення сильної армії, та нажаль більшість членів уряду УНР не приділили цьому належної уваги. І за це краща українська молодь мусила розплатитися своєю кров'ю.
"Бій під Крутами" картина Леоніда Перфецького
   27 січня 1918 р. з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався зі студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Києва та околиць. Молоді українські патріоти майже не мали ніякої бойової підготовки. Вони були останньою надією Центральної Ради УНР, а тому їх кинули майже в безнадійну ситуацію, в той час коли серед ошалілої анархії десятки тисяч озброєних вояків колишньої російської імперської армії демобілізувалися. Студентський Курінь мав допомогти українським частинам втримати станцію Бахмач, однак дорогою прийшло повідомлення, що в Бахмач захопили ворожі більшовицькі війська. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за 120 км від Києва.
   Можлива перемога українського війська під Крутами давала шанси відвоювати Бахмач, зруйнувати колії і зачекати прибуття до Києва військових частин з регіонів для реорганізації Армії УНР. А от можлива поразка українського війська відкривала ворогу шлях на столицю молодої української держави. Окопи молодих українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 км. Поряд зайняли оборону більш досвідчені бійці Української Військової Школи, яких було 250 осіб. Разом, українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців. Проти них рухався передовий загін військ Михайла Муравйова кількістю близько 6 тис. військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата, котра замовкла разом зі смертю останнього захисника-крутянця.
Схема бою під Крутами
   Тим часом коло недалеко від Крут, біля станції Бобрик знаходився великий загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі "Арсенал", головний отаман Армії УНР рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там. Командир студентської сотні сотник Андрій Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня, а тому заздалегідь розібрали залізницю ще в Крутах.
   А в той час, відступаючи до основних сил у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту більшовиками, через що потрапили в полон. Один із більшовицьких командирів, Єгор Попов наказав ліквідувати полонених, аби компенсувати свої власні військові втрати.  Після розстрілу більшовики заборонили місцевим мешканцям деякий час ховати тіла загиблих молодих українських патріотів.
Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 р.
   Урок бою під Крутами – це ще й нагадування про те, що може статися з державою, котра не дбає належним чином про всі ділянки національної безпеки. Бій під Крутами – це символ нашої вічної непідготованості, символ вічної нашої самітності перед лицем фатальної небезпеки, і то не завжди тільки з нашої вини. Самовідданий подвиг, який здійснили українські війська під Крутами, затримав швидке просування військ більшовика Михайла Муравйова. Тільки 5 лютого 1918 р. вони підійшли до міста і з берегів Дніпра піддали його страшному гарматному обстрілу. 9 лютого 1918 р. більшовики захопили Київ і вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. На вулицях вояки армії Михайла Муравйова розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки і вуса або проявляв хоч яку симпатію до українців.
   На щастя, не довго тяглася більшовицька московська окупація, ворогів вигнали з української землі, і вже 19 березня 1918 р. тіла замордованих під Крутами студентів було розшукано і привезено до Києва. Українська Держава урочисто поховала перших своїх безстрашних героїв, тих, які гордо, за лицарським козацьким звичаєм, душу й тіло поклали за самостійність, за незалежність, за волю Батьківщини, біля Аскольдової могили. На початку березня 1918 р. згідно з мирним договором у Брест-Литовську, українські війська за допомогою імперського війська Німеччини звільнили Київ.
Монумент битви під Крутами
   Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров'ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишилися в історії як символ національної честі. Але кров крутян не була марною. Історія показала, хто для українців є ворог і зрадник. Сучасні українські націоналісти – це новітні крутяни, але їх не 300, а тому вони не збираються гинути за дарма, а тим паче за якусь там олігархічну владу. Ніщо не спинить Національну Ідею, час якої вже настав. Герої не вмирають — вмирають вороги! Вічна слава героям Крут! Слава Нації!
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту bandera.lviv.ua)

вівторок, 24 січня 2012 р.

Tворець консервативно-державницької концепції історії України

   Творцем консервативно-державницької концепції історії України прийнято вважати видатного діяча ЗУНР, Степана Томашівського, який народився 9 січня 1875 р. в селі Купновичі Самбірського повіту королівства Галичини і Володимирії у Австро-Мадярській імперії. Середню освіту він здобув у Самбірській гімназії, після чого вступив до філософського факультету Львіського університету. Завдяки зустрічі з Михайлом Грушевським у 1900 р. Степан Томашівський розпочав співпрацю з Науковим Товариством ім. Т.Г. Шевченка у Львові. Впродовж 1900–1906 рр. Степан Томашівський працював вчителем історії, латинської, грецької і німецької мов та літератур у гімназіях міст Перемишля і Бережан. Втім своїх наукових розвідок і членства у НТШ він не припиняє.

Степан Теодорович Томашівський
   У 1904 р. за дослідження "Народні рухи в Галицькій Русі у 1648 р." Степан Томашівський здобув диплом доктора філософії у Львівському університеті. В 1906 р. він з великими труднощами перевівся до Львова на посаду викладача академічної гімназії. Саме тут поновилася з новою силою дуже активна і плідна праця у Науковому Товаристві ім. Т.Г. Шевченка: Степан Томашівський входить до правління як референт друкарні, знову секретарує в історико – філологічній секції й археографічній комісії. В цей час друкуються праці Степана Томашівського у "Записках НТШ": "Шкільництво в Угорщині і русини", "Гетьман Мазепа і король Станіслав ІІ", "Мазепа у шведів", "Мазепа і австрійська політика", які дістають визнання у наукових колах і відзначалися ретельним опрацюванням джерел та глибоким аналізом подій. За змістом і суттю ці роботи органічно відповідали народницькій концепції Михайла Грушевського.
   У роки першої світової війни Степан Томашівський жив в Мукачеві, Хусті, Ужгороді та Відні. Впродовж листопада 1918 р. лютого 1919 р. він виконував обов’язки делегата Української Національної Ради ЗУНР (ЗО УНР) 1918–1919 рр. для спеціальних доручень, згодом перетворившись фактично на головного політичного радника уряду ЗУНР. З березня 1919 р. – по червень 1921 р. Cтепан Томашівський перебував на українській дипломатичній службі, працював у різних українських дипломатичних представництвах за кордоном – в Швейцарії, Франції і Великій Британії, був радником делегації УНР та керівником делегації ЗУНР на Паризкій мирній конференції 1919 – 1921 рр.
Мапа Західно-Української Народної Республіки
   У 1920 р. Степан Томашівський виїхав до Великої Британії, де поєднував роботу представника уряду ЗУНР у Лондоні із працею в лондонських бібліотеках. На противагу більшості українських політиків, котрі в домаганні повної державної самостійності України, котрої сподівалися досягнути за підтримки держав Антанти, продовжували курс на конфронтацію з Польщею. Степан Томашівський, розцінюючи такі політичні плани як нереалістичні, вважав за доцільне зосередитися на боротьбі хоча б за автономію західноукраїнських земель. Він обстоював право Галичини на незалежність в листах до членів британського уряду, міністерств закордонних справ, прем’єр–міністра Девіда Ллойд–Джорджа, впливових англійських газет.
   Cтепан Томашівський сподівався, що за допомогою світової конференції в Парижі український уряд в екзилі зможе таки зберегти мінімум автономної державності в Галичині й утворити справжній П’ємонт на майбутнє. Однак, національний максималізм знівечив усе. Прогалицька позиція Степана Томашівського на Паризькій конференції задовольняла далеко не всіх, якщо з її критикою виступили Іван Мазепа, Микола Рудницький, то прихильно її оцінив Василь Кучабський. На тому ґрунті ускладнилися відносини дипломата з керівництвом ЗУНР. Влітку 1921 р. Степан Томашівський подав у відставку і тимчасово оселився в Берліні, плануючи узятися до теоретичної та ідейно-просвітницької діяльності.
Михайло Сергійович Грушевський
   У 1921–1925 рр. Степан Томашівський провів у Берліні, де швидко зходиться з В'ячиславом Липинським, з яким познайомився ще у 1905 р. Між цими двома особами, попри усю суперечливість їхніх стосунків, встановилася безсумнівна інтелектуальна близькість, підсилена спорідненістю методологічних засад вивчення історії, тому в українській історіографії вони стали поруч як два основоположники "державницької школи". Степан Томашівський зближується з послідовниками Павла Скоропадського і ідеологами гетманського руху. Ідейні метаморфози Степана Томашівського вкладаються в типову схему еволюції поглядів українських діячів, що не одразу прийшли до консерватизму: в передвоєнні роки він симпатизував лівим політичним течіям, а перехід на консервативні позиції відбувся після тяжких років війни і революційних потрясінь.
   В останні роки життя, в Польщі, Степан Томашівський остаточно завершив свою концепцію, в якій сполучилися елементи католицизму, консерватизму і прагматично–релятивістської філософії Освальда Шпенглера. Консервативно–монархічні кола розцінили клерикальний монархізм і прогалицьку орієнтацію дослідника як зраду інтересам гетьманської легітимної ідеології, що зрештою змусило його розірвати стосунки з представниками напряму. Проте це відбулося вже згодом, а у першій половині 1920-х рр. Степан Томашівський редагує берлінські журнали "Українське слово" та "Літопис політики, письменства і мистецтва". Саме в еміграції він видає фундаментальні історичні і політологічні праці, які ознаменували остаточний перехід з народницьких на державницькі позиції. З 1928 р. і до кінця життя Степан Томашівський займає посаду доцента і надзвичайного професора східноєвропейської історії Краківського університету. У повоєнний час Степан Томашівський став однією з провідних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації та співтворцем її ідеології і тактики. Помер Степан Томашівський 21 грудня 1930 р.
В'ячеслав Казимирович Липинський
   Власну концепцію історії України Степан Томашівський виклав у праці "Українська історія" видана у 1918 р. Процеси історичного розвитку України Степан Томашівський зводив до трьох основних визначних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочовою цивілізацією), суперництво з Польщею як вираз політично–культурної суперечності Заходу і Сходу і боротьба з домінуванням Москви, в основі якої лежить політико–господарський контраст Півночі і Півдня. Степ, Польща, Московщина – це, за словами Степана Томашівського, трикутник історично–політичного розвитку України. А здобування землі, відокремлення від "руськості", витворення окремої національно–культурної індивідуальності і здобуття політичної самостійності – це були орієнтаційними пунктами для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку.
   У роботі "Українська історія" Степан Томашівський доводив, що перша українська монархічна державність була започаткована в часи Галицько–Волинського князівства, королем Данилом Галицьким. Основою обґрунтування концепції стали вже цитовані вище “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали; нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько–Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства як завершення цих процесів.
Мапа Галицько-Волинського князівства
   Степану Томашівському притаманне відмінне від попередників розуміння "української землі". Він розглядав її як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. Степан Томашівський відштовхувався не від певної землі, заселеної певним етносом, а від географічного становища України, що творило історію української нації. Тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії. Сприймаючи Україну як поняття географічне, дослідник акцентує увагу на її розташуванні на території Європи та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості розташування Степан Томашівський вважав залежність України від Чорного моря. Більша частина України була зв’язана своєю водною сіткою з Чорним морем і мусила ділити його долю.
   Інша сторона ідеї щодо української землі як головного критерія історії України – історичний процес здобування українським народом землі. Цей процес складала довга і запекла боротьба осілої землеробської культури проти кочового варварства. Останнє, займаючи середину території України, тривалий час переважало культурні сили, що йшли з північного заходу і з півдня, поки південна сила не лягла в руїнах, залишивши першій весь тягар боротьби. Ця північно – західна культурна область і є найстарішою сценою політичного розвитку України. Займаючи спочатку невелику територію, ця область згодом поширилася до теперішніх розірів. В центрі цієї території знаходилися спочатку Київ, Володимир, Галич, а згодом Львів, який разом з Києвом вже у XIV ст. стає головним центром національного розвитку України.
Мапа Русі-України
  Вже в добу української держави (існування Гетьманщини у 1648–1775 рр.) в коловорот політичного життя входять такі міста як Батурин, Гадяч, Полтава, Катеринослав, Умань, а пізніше – Харків, Одеса, Чернівці, Сигот, Мукачево, Хуст. Другим об’єктом особливої уваги історика був процес формування української нації. Степан Томашівський вперше звертає увагу на поєднання в процесі націотворення двох протилежних тенденцій: консолідуючої і роз’єднуючої. Як через територіальне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі частини язиково, расово і культурно, так через політичну єдність і спільність культурного розвитку затираються окремішності і витворюється одноцільний національний тип вищого ряду. Боротьбу цих сил Степан Томашівський простежує на періоді давньої історії східнослов’янських племен, коли врешт решт перемагає ідея відокремлення: східнослов’янська, або "руська", група розпадається на окремі національності: українську, московську і білоруську. Третім критерією перетворення української народності в українську націю Степан Томашівський називав становлення першої української національної держави – Галицько–Волинського князівства. Здобуття української галуззю східного слов’янства політичної самостійності було подією виключної важливості, бо Галицько–Волинське князівство об’єднало лише українські землі.
   В своїх роботах Степан Томашівський, як послідовний український державник, наполегливо підкреслює суто український характер Галицько–Волинської держави на противагу Київській Русі. Цим його концепція принципово різниться від концепцій Михайла Грушевського і В'ячеслава Липинського, бо Михайло Грушевський виводив першу українську державу від варязької Київської Русі ІХ–ХІІІ ст., а В'ячеслав Липинський такою вважав козацько–шляхетську державу Богдана Хмельницького.
Мапа держави гетьмана Богдана Хмельницького
   Степан Томашівський вважав, що Галицько–Волинська держава справила п’ять історичних впливів на майбутнє українського народу:
1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі;
2) розірвавши династичні і церковно – політичні зв’язки з Московщиною, вона затримало процес створення нової політичної нації зі слов’янських і фінських елементів над Волгою;
3) забезпечення доступу західноєвропейської культури на українські терени і оборона української нації від подальшого монгольського проникнення;
4) надання князівством підтримки Західній Україні в боротьбі з польською експансією і застоєння нових просторів на сході на користь українського народу;
5) вона слугувала підгрунтям сучасної національно- політичної, культурної і певною мірою мовної самостійності України серед слов’ян.
   Надзвичайно висока оцінка Галицько–Волинського князівства Степана Томашівського, підкреслення ним вкрай позитивної його ролі в українській історії для збереження культури і нації на відміну від східноукраїнських теренів, які під ударом монголів розділили історичну долю російських земель і втратили національно–політичну і культурну самостійність, вступала у конфронтацію з тезою Михайла Грушевського, який вважав, що Галичина як західна окраїна української території не могла стати "всеукраїнської державою" і, зазанавши литовсько–польських впливів і асиміляції, не втримала на відміну від Києва ролі історичного і політичного об’єднавчого центру українських земель. Однак попри це, Степан Томашівський високо оцінював роль варягів в побудові української держави і підкреслював позитивне значення влади князя Романа – "самодержця і царя всієї Русі-України" і його нащадків як запоруки міцності української монархічної держави.
Омріяна Галичина Степана Томашівського
   Історична консервативно-державницька концепція Степана Томашівського заснована на підкресленні виняткового за багатьма критеріями становища Галичини. Для нього Галичина – це своєрідний кордон, що розділяв сфери господарських і культурних впливів між Сходом і Заходом, зокремавпливів римської та візантійської церков, які стали символом європейського роз’єднання на Захід і Схід. Ці впливи завершилися лише Берестейською унією 1596 р., внаслідок якої утворився посередній між Сходом і Заходом церковно–культурний тип з візантійськоюформою і римським змістом, що несе в собі значний екуменістичний потенціал. Тоді як вибір Володимира для Давньої Русі став трагічною епохальною помилкою, що через прийняття християнства у його східному варіанті прирекла Русь–Україну на духовний застійі безплідність і замкнула шлях до перетворення на члена європейської спільноти.
   До пантеону української історіографії Степан Томашівський потрапив як один із засновників консервативно-державницької школи в українській історіографії та як автор і пропагандист двох своїх провідних ідейних установ – віри в історичне покликання Галичини, як українського "П’ємонту" і переконання, що унія як синтеза східних і західних релігійно–культурних традицій являє єдину справді національну українську церкву. Степан Томашівський у еміграції завжди волів бачити незалежну та самостійну соборну Українську Державу, яка була вільн від польського пана імосковського боярина. Своєю консервативно-державницькою концепцією Степан Томашівський поряді із націоналістим Дмитром Донцовим став також ідейним натхненником членів спочатку УВО, а потім і ОУН. Сьогодні, його праці надихають молоде покоління українців, які не бажають бачити свою країну в цупких пазурях московського "русскава міра" та олігархічного неосталінізму.
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту duhvoli.com.ua)

неділя, 22 січня 2012 р.

Українська Соборність – реальна чи міфічна

   22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною, який днями раніше було підписано між урядами Західноукраїнської та Української Народних Республік у Фастові. Слід зазначити, що роком раніше, а саме 22 січня 1918 р. Центральна Рада в Києві своїм ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.
Агітаційна листівка до дня Соборності України
   Згідно з підписаним "Актом Злуки" на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині мала постати єдина Велика Україна. Мрії, задля запровадження яких, найкращі сини України боролися і вмирали, мали стати дійсністю і реальністю, однак цього не сталося. Не будемо вдаватися у подробиці поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., слід детально вивчити проблемо реальності і міфічності української соборності тоді і зараз.
   Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ ст. — на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Мадярщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
Оригінал Універсалу злуки УНР та ЗУНР
   "Акт Злуки" від 22 січня 1919 р. був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію української нації про незалежну, соборну, самостійну, і що головне, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. "Акт Злуки" мав  надати завершеної форми самостійній українській державі, і сприяти подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало на меті і практично-політичний аспект, адже обидві держави, ЗУНР і УНР, потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
   Етнонаціональна консолідація двох українських держав базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Важливим є й факт легітимності завершального процесу Соборності, який передував "Акту Злуки". Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 р. уклали "Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території" обох українських державних утворень в одній державі.
Соборна Україна
   Однак Соборність виявилась лише на папері. Керівництво ЗУНР і УНР стояли на різних політичних та ідеологічних платформах, які заважали спільно діяти проти ворогів та окупантів. Так президент УНРади Євген Петрушевич був  затятим самостійником-націоналістом, стояв на позиціях проголошення незалежності України, такі самі погляди підтримував і голова Української радикальної партії віце-президент УНРади Лев Бачинський. Голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський та перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко були далекі від українського націоналізму і стояли на соціал-демократичних засадах, яка мала дещо спільне з Російською соціал-демократичною революційною партією меншовиків, а Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, займав поміж ними усіма центристську позицію, однак не виключав можливості її радикалізації в бік націоналізму.
Михайло Сергійович Грушевський
   Таким чином, незважаючи на спільну мету – здобуття Української Соборної Самостійної Держави, автори "Акту Злуки" не знайшли спільне у своїх політико-ідеологічних відмінностях. Тимчасовий парламент Соборної Української Держави – Трудовий конґрес України був свого роду дорадчим органом, який корився наказам Директорії УНР і не мав реальної влади. Важливо зазначити, що протягом літа 1919 р. – весни 1920 р. Соборна Україна знаходилась у так званому "трикутнику смерті" – з заходу загрозливо наступали польські війська, зі сходу та півдня у наступ перейшли більшовицька Червона Армія та Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Це поставило під питання існування Соборної України.
   Консолідації Соборній Україні завадили наступ трьох ворожих армій, з жодною, з яких не можливо було домовитись про мир без втрати території чи повної самостійності. Поки Директорія УНР домовлялась про спільні військові дії проти більшовицької Червоної армії, Українська Галицька Армія та Українські Січові Стрільці домовились про мир з Добровольчою Армією генерала Антона Денікіна. Домовлятись з більшовиками для уряду Соборної України було ганьбою.
Винниченко Володимир Кирилович
   Після двох зимових походів на Київ спільного українсько-польського війська і їх поразки, Червона Армія перейшла у насту і дійшла до Вісли, однак у Польщі військові перемоги більшовиків закінчились. Славнозвісне "диво на Віслі" і повна катастрофа Червоної Армії змусила більшовиків піти на підписання мирної угоди. Так, 18 березня 1918 р. уряд РРФСР, УСРР й Польщі підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія Соборної України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений польськими союзниками до переговорів, що означало зраду. Таким чином, існування Соборної України було ліквідовано без її згоди, колишнім військовим союзником.
   Об'єднання українських земель в Соборну Україну все ж таки відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося, з вищенаведених причин. Одже, перед фактом військової катастрофи восени 1919 р. і в 1920 р. уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої власні регіональні інтереси, а не про інтереси єдиної Соборної України. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. кабального Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.
Симон Васильович Петлюра
   Таким чином, окупація Польщею західноукраїнських земель, а більшовиками Наддніпрянської України, знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних прагнень української нації, а як результат таємної радянсько-німецької змови, зазначеної у пакті Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри більшовицького керівництва на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. Свято свободи, що прийшло зі сходу, обернулося для населення жорстокими буднями, багатотисячними смертями. На жаль, об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній Соборній Україні виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, ворожих і досі до України. А методи, якими було здійснене нове об'єднання ходу" і "Заходу" в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
Євген Омелянович Петрушевич
   Все ж таки об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. Сьогодні, славну традицію живого ланцюга повторюють мільйони українців в різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу нарешті вже Соборної України. Однак питання про те чи є Українська Соборність реальною чи міфічною і досі залишається.
   Нажаль, сучасний антиукраїнський режим диктатури Президента Віктора Януковича ставить під сумнів всі ідеали Української Соборності. Не потрібно перераховувати всі "досягнення" олігархічної влади з Данєцка, які і так всім відомі. Однак, все ж згадаємо, що саме завдяки Віктору Януковичу і його команді в Соборній Україні зменшено вдвічі кількість українських шкіл, збільшено чисельність службовців правоохоронних, а надто, каральних органів, з великим успіхом панує корупція і бандитизм, за патріотами і націоналістами йде постійне спостереження як за "ворогами народу", і це все вдалося зробити за якісь два роки при владі!
Живий ланцюг від Львова до Києва у 1990 р.
   Однак надія, як відомо, вмирає останньою, на щастя, надія української нації буде жити вічно! І про це свідчить виступ Олега Тягнибока, лідера ВО "Свобода" на Софійській площі у Києві, де зазначено, що нарешті прийшов час зробити докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній системі. Щоденна боротьба української нації за виживання пробуджує генетичну пам'ять та інстинкт самозбереження. Це надихає нові й нові тисячі українців на спротив антиукраїнському антинародному режиму. У новітній історії України було дві революції. Першу, 1989–1991 рр., коли постала незалежна Соборна Українська Держава, не було завершено. Другу, 2004 р., було зраджено. А 2012 р. має стати початком третьої революції – революції справедливості – справедливості соціальної і національної, яка завершиться перемогою і перетворить Соборну Україну з "держави для олігархів" у державу для українців, де пануватиме соціальна і національна справедливість!
Живий ланцюг через р. Дніпро у Києві у 2011 р.
   Одже мета, яка вела десятки поколінь українців вже давно зрозуміла, залишилось з твердим і холодним розумом її здійснити – завершити здобуття Соборної України перетворивши її в дійсно вільну Українську Соборну Самостійну Державу, в Україну без холопа і без пана!
   Слава Україні!
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту istpravda.com.ua)