Леся Петлюра — життя на вигнанні

Єдиною дитиною у родині Отамана військ УНР Симона та Ольги Петлюри була донька Леся. Народжена у 1911 р., дівчинка стає сучасницею блискавичних подій на скрижалях історії Першої світової війни. Прізвище "Петлюра", статус її тата, його відповідальність змушує маленьку Лесю поступитися українському народу батьківськими плечима.

   Вона відійшла у тінь і чекала. А коли у варшавській квартирі родині не вистачатиме грошей навіть на їжу, то Леся розділятиме батьківську долю політичних вигнанців. Її життя — це переїзди з міста у місто, з країни до країни — чим старше вона ставала, тим далі була від України.

   Вже у Парижі дівчинці врешті вдається хоч трохи набутися з татком. Там Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра, не маючи великих статків, скромно мешкає із родиною на 5-му поверсі готелю у Латинському кварталі, біля Університету Сорбонни (на вулиці Тенар, 7). Він не припиняє своєї діяльності й на еміґрації.

   14-річна Леся спостерігає за батьком і вбирає його мудрість. Великим потрясінням для родини стає вбивство Симона Петлюри у 1926 р. Душевні переживання, втрата близької людини, брак коштів — викликають у Лeci страшну хворобу легенів, з якою дівчина бореться довгі роки.

   Початок Другої світової війни подарував сім'ї Петлюри надію на повернення до рідної Полтавщини. Леся мріяла поїхати до цілющого повітря Криму. Проте вже у листопаді 1941 р. у Камбо-ле-Бен, де, здавалося б, Лесі ставало вже ліпше, вона помирає на 30-му році свого життя; згодом була похована разом із батьками на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

За матеріалами "Women of freedom"

Антигетьманський переворот: від псевдомонархії до уявної республіки

   Холодного осіннього дня, 13 листопада 1918 р. на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Петро Андрієвський, Андрій Мака­ренко і Федір Швець. Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

Герб Української Держави (ІІ-го Гетьманату)

   У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки Володимир Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії для координації революційної акції. Відозву розклеїли на вулицях Києва вже 15 листопада 1918 р. — одночасно з грамотою Павла Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією. Паралельно із поширенням відозви Директорії з Білої Церкви Симон Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі особливий наголос робився на військовому аспекті заходів.

   Вістря виступу спрямовувалося на гетьманський Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і обхопити ними Київ — перевагу було надано другому. Але реалізацію планів істотно скоригував Симон Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Гетьман Павло Скоропадський

   Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада 1918 р. Полковник Євген Конова­лець (Січові стрільці), Василь Пелещук (Чорноморський кіш) і Петро Болбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні.

   Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка куди прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони Гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Схема бою під Мотовилівкою

   Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

   Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Че­хівський, З. Висоцький, М. Га­лаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який почав організовувати бойові групи.

Члени Директорії УНР — А. Макаренко, Ф. Швець та С. Петлюра

   Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. революційні загони захопили Поділ, Либідський район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська. Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

   Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена Гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії Павло Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф. Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника Петра Болбочана та "сірожупанники".

Російський генерал граф Федір Келлер

   Вже 26 лис­топада 1918 р. Павло Скоропадсь­кий звільнив Ф. Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у Павла Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії. Однак, в той же час, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

   У ніч на 14 грудня 1918 р. за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Пообіді Павло Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається гетьманської влади. Переодягнений у німецьку військову форму, Павло Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Проекти державного гербу УНР

   Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня 1918 р. УВРК призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття членів Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Євгена Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

   Вже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції. Після тривалих дискусій було погоджено "Декларацію Директорії Української Народної Республіки", яку оприлюднили 26 грудня 1918 р. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Мапа УНР за 1918 р.

   Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки. Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.

Автор – Валерій Солдатенко

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Ідеолог ОУН з Полтавщини

   В українському суспільстві і нині досить живучими залишаються стереотипи, нав’язані колишньою тоталітарною системою. Значна частина людей продовжує вважати, що борцями за волю України були лише уродженці Західної України (Галичини і Волині). Навіть і сьогодні можна почути вислови, якими одні люди прагнуть дорікнути іншим лише за приналежність їх до певного регіону. Причому для одних такі вислови звучать лайкою, для інших – високими компліментами, адже для останніх слова "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "оунівці" давно стали символами боротьби за незалежність України, нескореності та незламності духу.

Символ УВО (з 1929 р. – ОУН)

   Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.

   Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. в селі Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917-1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 р. переїжджає до Брюсселя.

Дмитро Юрійович Андрієвський

   Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах "Національна думка" та "Тризуб".

   Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!», яке Дмитро Андрієвський виголошує в "Тризубі" після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації.

Симон Васильович Петлюра

   На Першій конференції українських націоналістів було створено Провід українських націоналістів, до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал "Розбудова нації" – офіційний орган ПУНу. Новоствореній організації ОУН (діяла від 1929 р.) потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі.

   На початку 1930-х рр. Дмитро Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУНу, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" ("Розбудова нації", 1931 р., ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості.

"Розбудова нації" – ідеологічний часопис ПУНу

   Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі.

   У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України.

Пам'ятний знак братам Андрієвським у Лохвиці на Полтавщині

   Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії, – писав Дмитро Юрійович ще в 1958 р., – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!».

   Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 р. Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в місті Дорнштадт, що у ФРН, а похований був у Мюнхені. Вже у незалежній Україні 22 січня 2010 р. прах Дмитра Андрієвського перепоховали на полі героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

Автор – Тарас Пустовіт

(світлини взяті з сайту gromada-lv.at.ua)

Українська Держава карбувалась під Крутами

На Аскольдовій могилі поховали їх —

Тридцять мучнів-українців, славних молодих...

Павло Тичина

   Історія української нації містить в собі багато славних подій. До них належить і визвольна боротьба 1917-1921 рр. Державні й ідейні здобутки її досить добре і ясно були зафіксовані у відповідних державних актах – чотирьох Універсалах Центральної Ради УНР, відозвах, хронологічних збірках матеріалів з цієї доби, розвідках і мемуарах. Однією з визначних подій визвольної доби 1917-1921 рр., що варта уваги й яка, щодалі, то все більше стає шанованою, але, на жаль, не точно, мало записана є – Крутянський бій.

Малюнок Андрія Данковича до акції "Вшануємо героїв Крут"

   94 роки тому 300 молодих ідеалістично налаштованих захисників такої ж молодої української держави боролися з загарбниками "зі Сходу", як колись військо короля Данила Галицького із навалою хана Батия. Вони гинули за те, щоб їх нація зростала у своїй власній самостійній державі, державі національної єдності і соціальної справедливості. Вони гинули з посмішкою на вустах, бо вірили, що їх жертва немарна, що вони гинуть за свій уряд, за свою державу. Однак їх зрадили представники політичної еліти, яки намагались створити державу без армії. У чому ж полягає трагедія Крут?

   У 1918 р. Україні як ніколи потрібна була сильна армія. Практика стосунків з більшовиками все більше переконувала уряд Центральної Ради УНР, що про рівноправність між Україною та Росією годі й думати. Обставини вимагали проголошення незалежності і створення сильної армії, та нажаль більшість членів уряду УНР не приділили цьому належної уваги. І за це краща українська молодь мусила розплатитися своєю кров'ю.

"Бій під Крутами" картина Леоніда Перфецького

   27 січня 1918 р. з Києва назустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався зі студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів Києва та околиць. Молоді українські патріоти майже не мали ніякої бойової підготовки. Вони були останньою надією Центральної Ради УНР, а тому їх кинули майже в безнадійну ситуацію, в той час коли серед ошалілої анархії десятки тисяч озброєних вояків колишньої російської імперської армії демобілізувалися. Студентський Курінь мав допомогти українським частинам втримати станцію Бахмач, однак дорогою прийшло повідомлення, що в Бахмач захопили ворожі більшовицькі війська. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за 120 км від Києва.

   Можлива перемога українського війська під Крутами давала шанси відвоювати Бахмач, зруйнувати колії і зачекати прибуття до Києва військових частин з регіонів для реорганізації Армії УНР. А от можлива поразка українського війська відкривала ворогу шлях на столицю молодої української держави. Окопи молодих українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 км. Поряд зайняли оборону більш досвідчені бійці Української Військової Школи, яких було 250 осіб. Разом, українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців. Проти них рухався передовий загін військ Михайла Муравйова кількістю близько 6 тис. військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата, котра замовкла разом зі смертю останнього захисника-крутянця.

Схема бою під Крутами

   Тим часом коло недалеко від Крут, біля станції Бобрик знаходився великий загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі "Арсенал", головний отаман Армії УНР рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там. Командир студентської сотні сотник Андрій Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики не могли наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня, а тому заздалегідь розібрали залізницю ще в Крутах.

   А в той час, відступаючи до основних сил у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту більшовиками, через що потрапили в полон. Один із більшовицьких командирів, Єгор Попов наказав ліквідувати полонених, аби компенсувати свої власні військові втрати.  Після розстрілу більшовики заборонили місцевим мешканцям деякий час ховати тіла загиблих молодих українських патріотів.

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918 р.

   Урок бою під Крутами – це ще й нагадування про те, що може статися з державою, котра не дбає належним чином про всі ділянки національної безпеки. Бій під Крутами – це символ нашої вічної непідготованості, символ вічної нашої самітності перед лицем фатальної небезпеки, і то не завжди тільки з нашої вини. Самовідданий подвиг, який здійснили українські війська під Крутами, затримав швидке просування військ більшовика Михайла Муравйова. Тільки 5 лютого 1918 р. вони підійшли до міста і з берегів Дніпра піддали його страшному гарматному обстрілу. 9 лютого 1918 р. більшовики захопили Київ і вчинили криваву розправу над беззахисним населенням. На вулицях вояки армії Михайла Муравйова розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки і вуса або проявляв хоч яку симпатію до українців.

   На щастя, не довго тяглася більшовицька московська окупація, ворогів вигнали з української землі, і вже 19 березня 1918 р. тіла замордованих під Крутами студентів було розшукано і привезено до Києва. Українська Держава урочисто поховала перших своїх безстрашних героїв, тих, які гордо, за лицарським козацьким звичаєм, душу й тіло поклали за самостійність, за незалежність, за волю Батьківщини, біля Аскольдової могили. На початку березня 1918 р. згідно з мирним договором у Брест-Литовську, українські війська за допомогою імперського війська Німеччини звільнили Київ.

Монумент битви під Крутами

   Подвиг українських юнаків під Крутами, що своєю кров'ю окропили святу землю в боротьбі за волю України, навічно залишилися в історії як символ національної честі. Але кров крутян не була марною. Історія показала, хто для українців є ворог і зрадник. Сучасні українські націоналісти – це новітні крутяни, але їх не 300, а тому вони не збираються гинути за дарма, а тим паче за якусь там олігархічну владу. Ніщо не спинить Національну Ідею, час якої вже настав. Герої не вмирають — вмирають вороги! Вічна слава героям Крут! Слава Нації!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту bandera.lviv.ua)