Ідеолог ОУН з Полтавщини

   В українському суспільстві і нині досить живучими залишаються стереотипи, нав’язані колишньою тоталітарною системою. Значна частина людей продовжує вважати, що борцями за волю України були лише уродженці Західної України (Галичини і Волині). Навіть і сьогодні можна почути вислови, якими одні люди прагнуть дорікнути іншим лише за приналежність їх до певного регіону. Причому для одних такі вислови звучать лайкою, для інших – високими компліментами, адже для останніх слова "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "оунівці" давно стали символами боротьби за незалежність України, нескореності та незламності духу.

Символ УВО (з 1929 р. – ОУН)

   Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.

   Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. в селі Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917-1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 р. переїжджає до Брюсселя.

Дмитро Юрійович Андрієвський

   Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах "Національна думка" та "Тризуб".

   Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!», яке Дмитро Андрієвський виголошує в "Тризубі" після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації.

Симон Васильович Петлюра

   На Першій конференції українських націоналістів було створено Провід українських націоналістів, до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал "Розбудова нації" – офіційний орган ПУНу. Новоствореній організації ОУН (діяла від 1929 р.) потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі.

   На початку 1930-х рр. Дмитро Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУНу, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" ("Розбудова нації", 1931 р., ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості.

"Розбудова нації" – ідеологічний часопис ПУНу

   Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі.

   У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України.

Пам'ятний знак братам Андрієвським у Лохвиці на Полтавщині

   Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії, – писав Дмитро Юрійович ще в 1958 р., – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!».

   Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 р. Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в місті Дорнштадт, що у ФРН, а похований був у Мюнхені. Вже у незалежній Україні 22 січня 2010 р. прах Дмитра Андрієвського перепоховали на полі героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

Автор – Тарас Пустовіт

(світлини взяті з сайту gromada-lv.at.ua)

Ідея і людина – єдине ціле українського націоналістичного руху

   1 січня 2012 р. українські націоналісти як завжди у всіх містах провели святкові урочистості, хто марші, хто мітинги, але все це було присвячено одній події – черговій річниці з дня народження Провідника українських націоналістів, Степана Андрійовича Бандери. Не оминуло святкування і Січеславщину, де Крайовий Провід молодіжної громадської організації "Січеславський Сокіл" провів своєрідну акцію – "Бандерівські читання", на якій молоді націоналісти ознайомили містян з ідеологічними засадами ОУН та життєдіяльністю Степана Бандери.

"Бандерівські читання" у Січеславі

   Хотілося б зазначити, що сам Провідник українських націоналістів Степан Бандера, попри всі негаразди та деструктивну агітацію з боку новітньої антиукраїнської влади та прихильників відновлення ''совєцької'' держави, з честю та гідністю тримає смолоскип національної ідеї в серці кожного з нас, в серці кожного українського націоналіста. Степан Бандера як рівний серед всіх інших борців за вільну Україну, залишається символом сучасного українського націоналізму. Чому так? На це питання існує багато відповідей, але одну, і найголовнішу, дав сам Степан Бандера.

   В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють дві основні його складові: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять своєрідну ''душу'', істоту, внутрішній зміст цього руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією ж метою беруть активну участь в русі — творять його живий, а що найголовніше, діючий організм. Обидві основні складові ідеологічного і політичного руху — ідея і людина — однаково важливі й необхідні для його існування й розвитку – як без одного, так і без другого він не може розвиватися й діяти.

Марш націоналістів до дня народження Степана Бандери у Києві

   Якість, сила та історична роля кожного ідеологічного й політичного руху, особливо націоналістичного, однаковою мірою залежать від якості та динаміки його ідейного складу та його людських кадрів. Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину. Так само й спільнота сильних, ділових і бойових людей мусить мати якісь більші ідеї, цілі, щоб створити триваліші вартості, щоб на довший час змогти формувати життя й розвиток народу, його частини, чи більше народів.

   При однаковій важливості й необхідності цих двох чинників одночасно між ними існує така ж різниця, що один є постійний, а другий — змінний. Провідні ідеї й програмові позиції ідеологічного й політичного руху в своїй основі залишаються незмінні, їхня зміна, переродження внутрішнього ідейного змісту якогось руху — це насправді постання нового руху на місці старого. Навіть тоді, як залишається той самий людський склад, назва, організаційні форми, той самий терен і методи дії, — із зміною внутрішнього ідейного змісту твориться, суттю, новий рух.

   Гірше стоїть справа з такими рухами, основні ідеї, програмові засади чи генеральна політична лінія яких виявляють свою слабкість, не витримують випробування життя і боротьби. Тоді такі рухи не тільки втрачають можливість росту і перемоги, але й для вже змобілізованих, діючих кадрів перестають бути джерелом ідейного піднесення, віри, жертовності, наснаги до змагання і до чину. Це призводить до їхнього занепаду та знищення більш сильнішими рухами.

Степан Андрійович Бандера

   Буває й так, що ідеологічні й політичні основи руху втримують свою актуальність для більшості його активних учасників та для ширшого загалу, але якась частина його прихильників зневірюється чи з різних причин підпадає під інші впливи, захоплюється іншим напрямком, частіше протилежним. Нормальним наслідком такого стану є вихід своєрідних зневірців, чи навіть зрадників,  з руху.

   Зародження власних ідей й взаємодія між кожним учасником в організмі націоналістичного руху — це явище ідеологічного і політичного внутрішнього розвитку та стану чинного руху. Переважно це все постає у процесі і в наслідок ідеологічної й політичної боротьби націоналістичного руху з іншими деструктивними рухами, серед яких інтернаціональний та ліберальний, які протиставляють людські цінності класовим чи якимось іншим ''цінностям'', руйнуючи ідеальну модель суспільного будівництва та рівності його кожного члена. Ідучи до здійснення своїх цілей, кожний ідеологічний і політичний рух мусить змагатися з протиставними напрямками і силами. Зокрема український націоналістичний рух стоїть на прикінцевій сходинці у затяжній боротьбі не тільки з безпосереднім ворогом – комуністичною ідеологією, ідеєю ''рускава міра'' та ''данєцкім'' олігархатом, але теж з різними силами, течіями і чинниками, як сторонніми, так і діючими серед сучасного українського середовища, які вороже ставляться до його політичних цілей та до його дій. Наступ ворога і противників завжди іде в першу чергу на ідеологічно-політичні позиції націоналістичного руху та на активних в ньому людей.

Євген Михайлович Коновалець

   Боротьба в ідеологічно-політичній площині полягає не тільки в прямому протиставленні ідей і цілей українського націоналістичного руху до ворожих. Противники і вороги мають на меті насамперед послаблення позицій і ліквідації безпосередньої лінії дій українського націоналістичного руху, будь-якими засобами. Для того вони послуговуються посередніми засобами внутрішнього підриву й ідейного відсторонення від первинних засад. Якщо у українському націоналістичному русі відчувається певне ''бродіння'' і процес підмінювання ідейних позицій та політичної лінії іншим напрямком, хоч теж неприхильним і небажаним для ворога і супротивників, то вони радіють вже з самого негативного наслідку для українського націоналістичного руху.

   Наступ на діючу людину в українському націоналістичному русі з боку ворогів і противників ведеться теж різними способами. Не завжди він зосереджується лише на намаганні знищити, чи паралізувати активну дію учасників руху. Часто метою ворожого діяння є спроба різними засобами ідейно-політично і психологічно ''зламати'' активних учасників руху. Слідом за цим ідуть старання, щоб таких ідейно чи політично ''зламаних'' людей приєднати на свій бік і зробити з них інструмент внутрішнього розкладу в русі, або бодай залучити їх до будь-якого іншого напрямку, бажано протилежного, який перенесений в середину руху, створюючи деструктивні дії, що несе небезпеки для подальшого існування українського націоналістичного руху.

Андрій Атанасович Мельник

   Таке вже було неодноразово в історії українського визвольного та націоналістичного руху. Наведемо приклад. Сталінський режим був стурбований заростанням активності ОУН в ''совєцькій'' Україні і силами НКВД було організовано вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть Євгена Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами Проводу Українських Націоналістів, як жили за кордоном. Галицькі кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Дмитра Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими. Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір ОУН, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул ''вождя'', проголосивши його відповідальним лише перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням. В той же час група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, повернувшись з тюрем, домагалася від ПУН та його голови Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Степана Бандери в лютому 1940 р. утворили Революційний Провід ОУН й перебрало собі назву ОУН(б).

Символи ОУН(б)

   Одже, ми, сучасні українські націоналісти, нащадки славетних борців за волю і самостійність Української Держави, маємо вивчити цей ганебний досвід наших пращурів, усвідомити їх тактичні та стратегічні помилки, особливо щодо ідеологічних питань. Створення в середині руху ідейного й політичного напруження, постання внутрішньої ідеологічної й політичної диверсії — завжди завдає найбільшої шкоди. Сьогодні ми маємо уcвідомити, що український націоналістичний рух, досягши піку свого відродження має згуртувати всіх своїх членів за для боротьби проти українофобської влади. Новітні українські націоналісти поєднуючи віковічні традиції боротьби та теоретико-ідеологічні засади Степана Бандери керуючись духовним смолоскипом у поєднанні ідеї і людини, мають сформувати єдине ціле українського націоналістичного руху, і дати відсіч ворогам української нації.

   Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту bandera.lviv.ua)