вівторок, 25 вересня 2012 р.

Ідеолог ОУН з Полтавщини

   В українському суспільстві і нині досить живучими залишаються стереотипи, нав’язані колишньою тоталітарною системою. Значна частина людей продовжує вважати, що борцями за волю України були лише уродженці Західної України (Галичини і Волині). Навіть і сьогодні можна почути вислови, якими одні люди прагнуть дорікнути іншим лише за приналежність їх до певного регіону. Причому для одних такі вислови звучать лайкою, для інших – високими компліментами, адже для останніх слова "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "оунівці" давно стали символами боротьби за незалежність України, нескореності та незламності духу.
Символ УВО (з 1929 р. – ОУН)
   Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.
   Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. в селі Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917-1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 р. переїжджає до Брюсселя.
Дмитро Юрійович Андрієвський
   Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах "Національна думка" та "Тризуб".
   Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!», яке Дмитро Андрієвський виголошує в "Тризубі" після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації.
Симон Васильович Петлюра
   На Першій конференції українських націоналістів було створено Провід українських націоналістів, до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал "Розбудова нації" – офіційний орган ПУНу. Новоствореній організації ОУН (діяла від 1929 р.) потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі.
   На початку 1930-х рр. Дмитро Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУНу, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" ("Розбудова нації", 1931 р., ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості.
"Розбудова нації" – ідеологічний часопис ПУНу
   Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі.
   У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України.
Пам'ятний знак братам Андрієвським у Лохвиці на Полтавщині
   Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії, писав Дмитро Юрійович ще в 1958 р., є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!».
   Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 р. Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в місті Дорнштадт, що у ФРН, а похований був у Мюнхені. Вже у незалежній Україні 22 січня 2010 р. прах Дмитра Андрієвського перепоховали на полі героїв Личаківського цвинтаря у Львові.
Автор – Тарас Пустовіт
(світлини взяті з сайту gromada-lv.at.ua)

Немає коментарів:

Дописати коментар