неділя, 30 вересня 2012 р.

Регіоналізація Європи

  Історично так склалося, що тривалий час Європа була джерелом нестабільності й конфліктів: дві найбільш руйнівні та географічно поширені війни минулого сторіччя розпочалися в центрі Європи, а післявоєнний мир в Європі тримався лише загрозою постійної небезпеки виникнення третьої, ще страшнішої війни. У часи "Холодної війни", коли Європа була поділена на зони впливу двох наддержав, розколи та тертя між різними європейськими націями були припинені. Сьогодні ж міжнародна політика розвивається на різних рівнях: від створення великих між- та наддержавних структур до утворення міжнародних асоціацій та спілок на місцевому, регіональному рівнях.
Сучасна мапа Єсвпропейського Союзу
   Процес глобалізації у розвитку сучасного суспільства призвів до утворення кількох найбільших конкуруючих регіонів у світі. Організаційно їм відповідають три політико-економічні структури: ЄС, НАФТА та АСЕАН. Західна частина географічної Європи, об’єднана Європейським Союзом, прямує до створення Європи політичної, об’єднаної Європейським Союзом. Від порівняно невеликого утворення до пан’європейської структури ЄС подолав значну частину шляху, але сьогодні ще залишається чимало країн Європи, не охоплених ним.
  Закінчення "Холодної війни" поставило міжнародну спільноту перед об’єктивною необхідністю побудови нового устрою, котрий би спромігся забезпечити атмосферу взаємоповаги, відчуття безпеки, стабілізацію, розвиток демократії та поглиблення міжнародної співпраці. Власне 1989 р. увійшов в історію Європи як annus mirabilis – рік, коли повоєнний порядок було зруйновано, що принесло не тільки демократичні свободи народам Східної Європи, але також непевність щодо природи європейських політичних структур та структур безпеки в майбутньому. Глибокі зміни в Східній Європі сталися у той самий час, коли головна регіональна організація Західної Європи, також зазнавало змін, перетворюючись на сучасний ЄС: Європа намагалася довести до кінця створення єдиного внутрішнього ринку, поглибити рівень інтеграції, прокладаючи шлях до економічного, монетарного і політичного союзу.
Сучасне бачення "Холодної війни"
  Після Другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон міжнародної політики, котрий характеризувався ліберальними демократичними формами урядування та ринковою економікою із значним рівнем соціального забезпечення. Повоєнний поділ Європи призвів до утворення надто різних економічних, політичних та соціальних систем у двох її частинах. У Західній Європі з’явилося багато формальних регіональних організацій, які склали мережу політичних та економічних зв’язків між західноєвропейськими країнами. Оскільки ЄС виникло як головна регіональна організація, існувала тенденція розглядати його як аналог Західної Європи або навіть і Європу назагал. Такий погляд ігнорує існування та роль таких організацій, як Європейська асоціація вільної торгівлі, Рада Європи, Північна Рада та інших організацій з перехресним членством.
  Разом з тим, ані ЄС, ані інші західноєвропейські організації не є продуктом поточної геополітичної ситуації. Сучасна ідея європейської єдності через співпрацю, а не через гегемонію, передує Другій світовій війні. Після Першої світової війни вийшла друком книга австрійця Ріхарда Куденгове-Калергі "Пан’Європа" (1923 р.), у травні 1930 р. французьким урядом була зроблена формальна пропозиція Лізі Націй заснувати федеральний європейський союз. Аристид Бріан, міністр закордонних справ Франції, просував ідею створення "постійного режиму спільної відповідальності за раціональний устрій Європи".
Ріхард Куденгофе-Калергі автор маніфесту "Пан’Європа"
   І міжнародна співпраця, й інтеграція є способами залучення держав до спільної діяльності, але остання відрізняється більшою інтенсивністю взаємовідносин між державами-учасницями та методами організації відносин. Міждержавна співпраця здійснюється у чітких межах та контролюється державами. Інакше кажучи, організації, які здійснюють міждержавну співпрацю, не намагаються порушувати державний суверенітет. Організації, створені для розвитку міждержавної співпраці, не формують центру влади, незалежного від держав-учасниць. Інтеграція ж, навпаки, є процесом створення політичних спільнот, або, процесом трансформації раніше окремих одиниць в компоненти узгодженої системи.
   Вивчення регіональної інтеграції пов’язане із поясненням, як і чому держави перестають бути повністю суверенними, чому та як вони добровільно змішуються, зливаються, об’єднуються зі своїми сусідами, так що втрачають фактичні атрибути суверенності, набираючи нових технік вирішення взаємних конфліктів. Регіональна співпраця, спільні організації, системи та підсистеми можуть допомогти описати кроки на цьому шляху, але їх не можна сплутувати із прикінцевим станом. Суверенітет у міжнародному праві означає, що держава має під своєю юрисдикцією певне населення та територію і що державна влада має контроль над легітимним використанням сили та тиску. Коли держави включаються у процес інтеграції, вони передають частину індивідуального суверенітету для спільного його здійснення з іншими державами.
Європейський Центральний Банк – економічний центр Європи
   Безперервне економічне зростання було запорукою політичної та соціальної стабільності у цьому регіоні. Економічна інтеграція в Європі відбувалася паралельно з посиленням ролі держави в управлінні економікою та реалізацією програм соціального забезпечення. Інтеграція країн із розвинутими змішаними економіками є значною мірою фактом політичним, тому що функціонування економіки є ключовим чинником у виборчій тактиці партій. Потенційні економічні переваги від посилення спеціалізації, позитивного ефекту збільшення масштабу, покращання умов торгівлі та посилення конкуренції забезпечують логічне обгрунтування інтеграції. Коли відбувається групування економіки на регіональному рівні, доступ до ринків через членство чи через асоціацію стає головним пріоритетом всіх країн поза тим угрупованням.
   Економісти визначили декілька рівнів економічної інтеграції:
1) Зона вільної торгівлі: скасування тарифів і квот на торгівлю між країнами-учасницями, але в торгівлі з третіми країнами вони залишаються.
2) Митний союз: країни усувають обмеження на торгівлю та встановлюють спільні зовнішні тарифи стосовно третіх країн.
3) Спільний ринок: передбачає вільний режим розвитку виробництва — рух робочої сили, капіталу та послуг, крім того, вільне переміщення потоків товарів.
4) Економічний та монетарний союз: стадія глибшої інтеграції, аніж спільний ринок. Економічний та монетарний союз включає гармонізацію деяких галузей національної економічної політики та єдину валюту чи сталий фіксований обмінний курс валют.
Євро – символ економічної євроінтеграції
   Повна економічна інтеграція: включає не тільки інтеграцію продуктів та засобів виробництва, але й єдину економічну політику. Політична інтеграція має багато граней, але зазвичай описується виникнення політичної спільноти, що грунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях. Інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції є необхідними для розвитку та адміністрування правил та регуляцій, котрих вимагає економічна інтеграція. Ухвалення рішень передбачає дотримання певних правил щодо ролі та владних повноважень окремих інституцій. Наднаціональні інституції можуть залучати до співпраці громадян країн-учасниць прямо і можуть ухвалювати рішення незалежно, а часом і всупереч бажанням країн-учасниць.
   Інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється або координується на кількох рівнях. Межі, міра та узгодження спільної державної політики мають найбільше значення для політики інтеграції. Належний рівень управління для виконання різних функцій є ключовим питанням для пошуку нових форм економічної інтеграції, особливо для укладення економічного та монетарного союзу. Інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю та політичною й економічною елітами. Ставлення громадян впливає на розвиток інституційної та політичної інтеграції.
Сучасний поділ Європи на регіони
   Майже п’ятдесятирічний історичний розвиток процесу свідчить, що європейська інтеграція є еволюційною, а не революційною. Країни ЄС в процесі нелегкої і довготривалої взаємодії навчились забезпечувати динамічну рівновагу між загальними і сепаратистськими інтересами шляхом ухвалення компромісних рішень і здійснення кроків, які дозволяють їм просуватись вперед по тривалому тернистому шляху інтеграції. Інтеграція країн Західної та Східної Європи до європейських структур різних рівнів супроводжується створенням міцного підгрунтя для взаєморозуміння країн-сусідок. Належну увагу привернув особливий характер стосунків у межах прикордонних співтовариств, їх регіональна індивідуальність. Підтримка місцевих та регіональних об’єднань, розташованих по обидва боки кордону, допомагає реалізувати прагнення до взаєморозуміння, демонструючи, якою повинна бути об’єднана Європа з усім притаманним їй розмаїттям.
   Регіональна інтеграція в сучасній Європі втрачатиме свій сенс, якщо не сприятиме консолідації континенту. Саме тому велика увага приділяється міжкордонній співпраці із європейськими країнами, що не входять до складу ЄС. На міждержавному рівні важливу роль в об’єднанні Європи відіграють такі організації, як Рада Європи, ОБСЄ тощо. Розгортання та поглиблення співробітництва із країнами Центрально-Східної Європи відбувається не тільки в різних галузях, але й на різних рівнях суспільства.
Віденська штаб-квартира Організації з безпеки і співробітництва в Європі
 Зараз, коли створені досить ефективні прагматичні програми співробітництва, чіткіше усвідомлюються тактичні й стартегічні цілі інтеграції, цей процес набуває характеру сталого поступу. Звертаючися до питання взаємодії різних європейських регіональних організацій, бачимо, що хоча на початковому етапі створення їх повноваження та функції перетиналися, дублювалися, то на сучасному етапі спостерігається певна гармонізація цих функцій.
   Досягнення ЄС — це наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності урядів країн-учасниць. Лідери країн по-новому вирішують проблему розв’язання суперечностей, які супроводжують інтеграційний процес. Суперечки і кризи є не лише певним гальмом на окремому відрізку шляху інтеграції, але й дієвим стимулом ії розвитку. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників ЄС з метою подолання цих бар’єрів.
Автор – Олеся Бесараба
(cвітлини взяті з сайту wikipedia.org)

Немає коментарів:

Дописати коментар