субота, 30 листопада 2013 р.

Останній бунт

Ось уже 10-ту добу триває 2-й майдан, #Євромайдан, 10 діб на холоді й морозі, під дощем, снігом та без нормального харчування, без сну та під постійними атаками беркутів, тітушок та іншої мразі люди стоять, стоять за Ідею – справді вільну Україну.
  Проте за весь цей час стало справді зрозуміло, що заклики аполітиків про буцімто аполітичний Майдан – це брехня. Ці виродки вивели людей на вулицю, роз’ятрили їх гнів до влади, але коли акаби почали розганяти мітингувальників, то вони як миші, як останні покидьки втекли! Хто тепер буде відповідати за розтрощені голови, за зламані руки й ноги, побитих студентів, дівчат, жінок, за дівчину, котра померла! Померла через тих безхребетних хробаків! Померла ставши справжньою героїнею, символом боротьби, запаливши безмежну звірську ненависть до режиму та його собак!
   Люди повелись на брехню придурків, повірили, що можна робити революцію без політики, що політики нічого не вирішують. І що? Де був Мустафа, Руслана, Соболєв і всі інші організатори Майдану, коли о 4-й ранку “Беркут” почав розгін, почав бити людей, стягувати по сходах дівчат за волосся, розбивати голови усім підряд!
   Де ж були ці кляті організатори?! Де була їх брава охорона?! Аааа! Важко зараз писати. Стільки всього хочеться сказати! Де ділись мільйони українців, котрі вічно незадоволені режимом, обсирають кожен крок влади?! Сиділи вдома…
"Беркут" жорстоко розігнав #Євромайдан у Києві
   І тут справді слова «Байдужість вбиває!» стають грізним нагадуванням про те, що іноді потрібно чимось пожертвувати, іноді потрібно зробити вибір – забити на пару, на роботу, не піти в кіно і так далі. Але суть в тому, де були всі?! Невже всім так начхати на майбутнє, на те, що дітей б’ють якісь уроди в касках! Чи для того, щоб усі підняли жопи з крісел треба дві-три сотні убитих?!
   Та найгірше те, що за рік-два ніхто не згадає про тих, хто боровся до кінця за їх майбутнє, за хлопців, котрі зараз сидять в СІЗО, про дівчат, котрих побив “Беркут”, про всіх, хто не спав, мерз, але тримався, не здавався, боровся у нерівному бою із ворогом!
   Я не буду закликати нікого виходити сьогодні на акцію. Всі хто прийдуть, уже про це знають, усі інші – навіть незважаючи на вашу байдужість та бидляцьке ставлення до майбутнього Нації, ви залишаєтесь її частиною, тому ми – українські націоналісти будемо боротись і за вас!
   Навіть якщо нас буде мало, навіть якщо ми усвідомлюватимемо, що це вже кінець! Якщо так, то нехай це буде кінець ери байдужості та початок ери боротьби! Нехай це буде героїчний чин! Нехай це буде наш останній бунт за Україну – найдорожче, що в нас є!
   Слава Україні! Слава Нації!
Автор – Андрій Цибульський

понеділок, 25 листопада 2013 р.

До всіх байдужих

Настали складні часи! Багато хто говорить, що немає ніякого сенсу брати участь у Єврореволюції. Нібито від усієї цієї заворухи нічого не зміниться заможні при владі і в їхніх руках усі важелі. Таких людей справді дуже багато. Вони не перші і не другі! Вони треті! Інертність – межа між двома позиціями, рятує їх від втручання і надає примітивного спокою їхнім душам.
   Погодьтеся, значно простіше жити у своєму маленькому світовимірі, захлинаючись буденними проблемами, які створюють ілюзію великої зайнятості, аніж поставити на перше місце майбутнє своєї країни спромогтися зробити бодай невеличкий внесок, від якого залежить ваша власна доля і доля 46 мільйонів!
   Ви думаєте, що не здатні щось змінити у цій державі або ви взагалі волієте не думати на політичні теми. Звучить повно пустих виправдовувань на кшталт необізнаності і громадського обов’язку. Киньте прикидатися. Коли справа стосується ваших родин, ви ладні забути про всі потреби і віддати останні крихти хліба тим хто його потребує.
   А що ж тоді для вас Україна? Збільшіть масштаб думок і зрозумійте нарешті, що всі ми одна велика сім’я. Повірте люди, прийде час і ви зрозумієте усе, але буде вже занадто пізно! І навіть якщо ви маєте купку переконань, які не дають вам спокою! Знайте цього цілком достатньо аби вийти на майдан і підтримати народ. Вилазьте нарешті із своєї затишної крайньої хати, послухайте тих людей котрі вже понад два тижні стоять на вулицях не шкодуючи ні сил ні часу.
   Наша держава найбільша у Європі, але прав на достойне життя ми маємо найменше за усіх інших євро-сусідів. Невже вам байдуже у чиїх руках важелі і хто воліє керувати мільйонами? Ця людина має бути відкритою і готовою вислухати кожного, хто до неї звертається. А не затикати власні вуха, відсиджуючись по своїх золотих барлогах, наче загнаний звір і цькуючи на власний народ чорних бездушників в залізних шоломах.
   Що для мене Україна!? Задайте собі це питання уголос! Якщо не здатні одразу відповісти, ви не достойні називати себе українцем. І ніяке родинне коріння не врятує ваш статус. Лише ті хто готовий боротися усіма силами заради долі своїх батьків і дітей, той хто цінує минуле і прагне кращого майбутнього для своїх нащадків може гордо носити це звання.
   Вбийте в собі байдужість, прокиньтеся нарешті, зберіть сили і відкиньте пусте. Йдіть під синьо-жовті прапори, не шкодуйте голосу! Рвіть душі, якщо хочете щось змінити! Тільки робіть щось! Бо разом ми – сила!
   Слава Україні!

середа, 13 листопада 2013 р.

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.
  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.
   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.
  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.
   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.
  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.
   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.
  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.
   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

четвер, 7 листопада 2013 р.

Націоналізм і нацизм: подібності та відмінності

Націоналізм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.
  У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.
  В силу того, що багато сучасних радикальних рухів підкреслюють своє націоналістичне забарвлення, націоналізм часто асоціюється з етнічною, культурною та релігійною нетерпимістю. Така нетерпимість засуджується прихильниками поміркованих течій у націоналізмі.
  Термін “націоналізм” був придуманий Йоганном Ґотфрідом Ґердером (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х рp. Точніше де і коли важко визначити, але його розвиток тісно пов'язаний із розвитком питання, що таке “держава”.
 Портал української мови та культури СЛОВНИК.НЕТ дає такі визначення терміну:
1. Ідеологія і політика у національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу; виступає у двох формах: великодержавний шовінізм пануючої нації і місцевий націоналізм пригнобленої нації.
2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів.
3. Рух за збереження і розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і тощо; патріотизм.
  Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Націоналізм — це любов до своєї нації, а не піднесення її над іншими, гордість за національну культуру та історію, освіченість в цій сфері та банальне бажання жити за своїми традиціям. Націоналізм — це не ненависть, націоналізм — це любов. І його не можна пропагувати через цю саму ненависть. Націоналізм — це природна самоідентифікація окремої особистості як представника певної нації, любов до свого народу та прагнення служити на благо своєї нації. Націоналізм – це як імунітет нації, і якщо його немає, то нація приречена на розкладання та вимирання. Але націоналізм доти є націоналізмом, поки він не переростає в ненависть до інших націй, і представники цих націй не стають в очах “націоналіста” людьми другого сорту, тоді це вже не націоналізм, а нацизм.
  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацизм - ідеологія вищості однієї нації над іншими. Така ідеологія на рівні підсвідомості дозволяє її послідовникам заподіювати шкоду всім іншим націям. Нацизм – це заперечення рівності націй чи рас, з одночасним возвеличенням однієї нації чи раси. При цьому слід пам'ятати, що нацизм розглядає націю лише як расу, і ніяк не інакше. Саме тому, і лише тому говориться, що нацизм заснований на расизмі (бо нація – це раса).
  Націоналізм – це ідея нації + бажання власної державності. Нацизм – це ідея раси, при якій заперечується рівність між іншими расами, возвеличення панівної раси над іншими расами. Тому думка, що “від націоналізму до нацизму – один крок” – це, м’яко кажучи, дурість, бо націоналізм ніякого відношення не має до расизму. Різниця націоналізму і нацизму в тому, що: “Націоналізм – це, насамперед, любов до своєї нації, любов до своє країни, мови, культури, традицій, це любов до свого”.
     Нацизм – це, насамперед, не тільки любов до свого, а й насаджування цього "свого" скрізь. Націоналізм – це не ідеологія ненависті до інших націй і рас, це не расизм чи шовінізм. Це ідеологія збереження своєї нації і своєї раси, як виняткової і неповторної. Націоналізм не має нічого проти тих, хто показує повагу, або навіть прихильність з боку інших національностей, які приїжджають в їхню країну, але він немає нічого проти до тих пір, поки ті самі мігранти не починають переходити межу і окуповувати чужу територію. Насаджувати вже свою культуру в інший країні. А чи не є це шовінізмом, або навіть расизмом? А чи не є це тим самим нацизмом, тільки в трошки іншій формі?

неділя, 3 листопада 2013 р.

Фашизм і нацизм: подібності та відмінності

Фашизм (італ. fascismo, від fascio – зв'язка, об'єднання) з-поміж усіх основних ідеологій ХХ ст. фашизм був єдиною ідеологією, що з’явилася на світ воднораз із настанням самого століття. Він є синтезом природженого націоналізму та антимарксистського соціалізму – революційним рухом, заснованим на відкиданні лібералізму, демократії та марксизму.
  За своєю суттю фашистська ідеологія була запереченням матеріалізму, а лібералізм, демократія і марксизм вважалися просто різними аспектами зла матеріалізму. Саме на ґрунті протесту проти матеріалізму на початку століття відбулося злиття антиліберального та антибуржуазного націоналізму і різновиду соціалізму, який хоч і заперечував марксизм, але залишався революційним. За визначенням, ця форма соціалізму була також антиліберальною і антибуржуазною й у зв’язку із своєю опозиційністю до історичного матеріалізму вона стала природним союзником радикального націоналізму.
   Як організований рух фашизм виник 1919 р. в Італії на чолі з Беніто Муссоліні і згодом став універсальним поняттям для означення численних організацій і груп, що почали виникати і діяти практично у всіх європейських країнах у міжвоєнний період, а також встановлених ними режимів там, де вони прийшли до влади. Уже в 1920-і рр., супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм.
  Фашизм — форма правління та радикальна авторитарна імперіалістична націоналістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни і панування.
 У Німеччині такою організацією стала Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, яка на чолі з Адольфом Гітлером 1933 р. захопила владу і втягла світ у Другу світову війну. Нацизм став крайнім виявом ідеології фашизму. .З деякими застереженнями до категорії фашистських відносять режим генерала Франциско Франко, який у 1936–1939 рр. очолював боротьбу проти комуністичної революції в Іспанії і згодом керував цією країною впродовж кількох десятиліть.
  У Португалії в 1932 р. прем'єр-міністром став Антоніу ді Олівейра Салазар, який спирався на партію "Національний союз" та воєнізовану структуру "Португальський легіон". Серед численних фашистських організацій Франції найбільші впливи мали партії "Французька дія", "Французька солідарність", Народна французька партія, бойові союзи "Фасції" та "Вогненний хрест". У Великобританії на початку 1920-х рр. діяли досить чисельні "Британські фашисти" та "Імперська фашистська ліга", після розпаду яких у 1932 р. постав "Британський союз фашистів" на чолі з колишнім лейбористом Освальдом Мослі. У Швеції з розрізнених фашистських організацій 1929 р. була створена Націонал-соціалістична народна партія, яка орієнтувалася на німецький зразок. Данська націонал-соціалістична партія була створена 1930 року в Данії. У Швейцарії тоді ж була утворена партія "Національний фронт". У Норвегії під керівництвом Відкуна Квіслінґа досить впливовою була партія "Національна єдність". У Голландії найбільш помітною структурою фашистського типу став Націонал-соціалістичний рух, який мав своє штурмове крило "Збройний загін". У Бельгії тоді діяла ціла низка фашистських організацій, до найбільших з яких належали "Національний легіон", "Національна дія", Фламандський національний союз та рух рексистів.
   Поширення ідеології фашизму не оминуло і країни Центральної та Східної Європи. У Польщі її виразником став Національно-радикальний табір – Фаланга під керівництвом Б. Пясецького, в Естонії – Спілка борців за свободу. В Литві – Партія "народних". В Мадярщині 1932 р. була створена Націонал-соціалістична Мадярська робоча партія, в 1935 р. – Партія схрещених стріл на чолі з Ферецем Салаші. В Румунії виразником ідеології фашизму вважалася партія "Залізна гвардія". У Чехословаччині під керівництвом генерала Гайди була створена Національна фашистська громада, згодом – Партія національної єдності.
   Захоплення фашизмом зачепило і радикальні єврейські кола. Зокрема, у Польщі була відома створена Вацлавом Жаботинським організація "Бетар", яка копіювала уніформу та гасла німецьких штурмовиків і влаштовувала публічні марші. В Палестині близькою за ідеологією до фашизму вважалася група Аба Ахимеіра. Представники таких течій у єврейському середовищі не раз зустрічалися з Муссоліні. В Італії у 1934–1937 рр. у військово-морській школі Чівітта навчалися молоді активісти сіоністських організацій, які згодом склали кістяк військово-морських сил Ізраїлю.
  Нацизм (націонал-соціалізм), політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацистська партія Німеччини (націонал-соціалістична партія Німеччини), трансформувалася з Робочої партії Німеччини (заснована в 1919 р.). Її очолював Адольф Гітлер 1921-45. Близькі до нацистського рухи були засновані в Англії в 1932 р. Освальдом Мослі й у 1962 р. Коліном Джорданом, у 1967 р. був створений Національний фронт. В CША Американська нацистська партія була створена в 1958 р. Джорджем Лінкольном Росквеллом. На думку багатьох політичних пропагандистів має багато спільного із фашизмом, і комуністами, зазвичай, класифікується як один з його різновидів. Термін "фашизм" використовується для позначення широкого спектру політичних рухів, що існували в різних країнах, тоді як термін "націонал-соціалізм" застосовують найчастіше у зв'язку з нацистською партією та Третім Райхом.
   Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики. Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Адольф Гітлер та інші прихильники офіційно зображують нацизм як ні лівий, ні правий, але синкретичний.
 Отож, на думку Ентоні Сміта, між фашизмом, нацизмом і націоналізмом є фундаментальні відмінності, які перетворюють ці ідеології на якісно різні явища. Для націоналістів нація - це етнічна, кровно споріднена спільнота, що вирізняється, головним чином, власною історією та мовою, члени цієї спільноти – вільні громадяни, які мають рівні права й обов'язки у своєму територіально чітко окресленому "домі" Мета націоналістів - підтримка життєздатності цієї спільноти, її автономії і єдності. Фашизм,зі свого боку, схильний убачати в нації засіб, знаряддя застосування сили щодо інших націй. Його прагyення більше експансіоністські, аніж спрямовані на внутрішнє буття нації, він більше хибує на тоталітарність.
   Набагато глибші відмінності між націоналізмом та нацизмом. Націоналіст вважає, що кожна нація має власний характер, чесноти, призначення й місію. Для нациста ж світ поділений на раси, які перебувають у стані війни одна з одною і розташовані за ієрархією крові й влади. Основними цінностями для націоналіста є історія, громадянство і батьківщина  для нациста вони підпорядковані фізичному пануванню і державній владі, що реалізуються у вічній війні.

пʼятниця, 25 жовтня 2013 р.

Чи може держава існувати без ідеології?

Проблеми ідеології набули в сучасних умовах першорядне значення як для нашої республіки, так і для всього світу. Це пояснюється переломним характером історичної епохи, в яку вступило людство у зв'язку з руйнуванням геополітичного гіганта СРСР. В результаті порушений не тільки баланс світових сил, але й поставлено під загрозу стабільний розвиток всієї земної цивілізації. Ось чому центральним питанням ідеологічних дискусій стало питання: яким шляхом піде розвиток світу?
  Деідеологізація суспільства, про яку так багато говориться в останні роки, за яку так ратує ліберальна “опозиція”, означає занурення його в такий стан, коли місце боротьби ідей займає силова боротьба, а усвідомлена і відчута діяльність людей підміняється механічним виконанням зазначених “зверху” функцій.
  Сьогодні Республіка Білорусь є єдиною країною, яка офіційно заявила про необхідність розробки державної ідеології. Прав Президент Лукашенко, який зазначив: «Суспільство не може існувати без цілісного зводу ідей, цінностей і норм, що об'єднують усіх громадян. Держава без ідеології, як і людина без думки, не може жити і розвиватися, тим більше протистояти внутрішнім та зовнішнім загрозам і викликам. Ідеологія для держави – те ж саме, що імунна система для живого організму. Якщо імунітет слабшає, будь-яка, навіть сама незначна, інфекція стає смертельною. Точно так само з державою: коли руйнується ідеологічна основа суспільства, його загибель стає лише справою часу, яким би зовні держава не здавалося сильним і грізним».
   Само собою, з боку Заходу і живе за його рахунок опозиції як горох з відра посипалися крики про “фашизмі”, “тоталітаризмі”, “повернення до 1937 p.” тощо. Цікава деталь: всі обвинувачі і судді чомусь також апелювали до ідеології, тільки до іншого. Який, запитаєте ви? Та до лібералізму, звичайно ж.
  Ідеологія взагалі – не суспільний феномен, а феномен науковий, який може вилитися, а може і не вилитися в феномен соціальний. Більш того, ідеологія в деяких формах може передбачати профанацію, підмінюючи дійсність символами, створюють ілюзії.
  Науковість феномена ідеології аж ніяк не суперечить її близькості релігії. Сама наука не чужа релігії і не суперечить їй. Наукові істини - предмет віри. Для того, щоб визнати науковий факт, треба повірити в те, що додаткові його перевірки вже не потрібні. Це показує і сучасна наука, пов'язана з побудовою картини світу, яка не може бути підтверджена експериментом, але спирається на гармонію теорії.
   Однак ідеологія, на відміну від науки, володіє світоглядним ядром і динамічної оболонкою його міфологічних проекцій. Саме ці проекції консолідують різні сегменти суспільства і мотивують їх поведінку, виправдовують дії громадських і соціальних інститутів, служать засобом боротьби проти конкуруючих ідеологій.
  Ідеологія завжди спрямована в майбутнє, вона є інструментом, відмова від якого прирікає на неуспіх. Відмовлятися від ідеології можна тільки на користь іншої ідеології. Тому ні економічне процвітання держави і народу, ні забезпечення національної безпеки, ні створення стійкого правопорядку неможливе без відродження духовно-моральних основ.
  Саме духовність є тим базисом, на якому тільки й може відродитися економіка і культура суспільства. Це можливо тільки на основі відновлення традиційних цінностей, атакованих сьогодні агресивними прихильниками космополітичної маскультури.
   Ідеологія білоруської держави повинна розвиватися на основі багатовікових духовних традицій нашого народу. Саме вони – природна основа світогляду, етики та поведінки більшості білорусів. Західні рецепти і проповіді заїжджих місіонерів ми рішуче відкидаємо.
  Разом з тим, наше законодавство визнає право кожного громадянина сповідувати будь-яку віру, крім “навчань” бузувірських сект і самозваних об'єднань, перекручують суть духовності, підривають культуру і мораль нашого народу. Саме духовне, релігійне і культурне надбання білоруського народу і східнослов'янської цивілізації в цілому, робить і буде робити благотворний вплив на свідомість кожного громадянина Білорусі.
  Історичний досвід показує, що цей вплив ніколи не придушував і не гнітило, а навпаки, завжди збагачувало й розвивало культуру всіх етнічних груп, що населяють нашу країну. Крім того, ідеологія білоруської держави, безсумнівно, повинна враховувати весь позитивний досвід, накопичений ще в роки СРСР.
  Державна ідеологія є апологія Вітчизни, і вона не може подобатися всім людям на землі. Розслаблення духу патріотизму якимось “об'єктивізмом” не дозволить нашому народу перевідкрити вищі ідеї та цінності, виправдати перед ними своє існування. І тут не обійтися без свого роду цивілізаційного відокремлення від Заходу з його показними “гуманізмом” і “общечеловечность”, що усувають любо громадян з системи відповідальності за долю нації і країни. Тому державна ідеологія Республіки Білорусь повинна існувати у вигляді доктрини, оновлюваною по мірі розробки патріотичного світоглядного вчення.
  Виживання білоруського народу зобов'язує виробити життєстверджуючу ідеологію, що спирається на сильні ідеї – ідеї духовного зосередження, служіння Батьківщині, протистояння моральному розпаду. Незважаючи на те, що ідеологія відродження намацується державними діячами найчастіше інтуїтивно, вона зароджується в умах інтелектуалів, провідних науковий пошук і готових пред'являти суспільству свою аксіологію та соціальну філософію. Нехтування до цього пошуку якраз і призводить до перекручення ідеології відродження аж до підміни її тоталітарною ідеологією.
  У глобальному світі перед кожним народом виникає жорстка дилема: або йому вдасться вибудувати власну стратегію майбутнього, або її вироблять інші у відповідності з власними інтересами. Майбутнє являє собою реакцію на витрати і крайнощі попереднього періоду - тут діють швидше закони контрасту, ніж наступності.
  Претензія на “кінець історії” або “остаточну перемогу” лібералізму нав'язує свій «рай», який нащадки, можливо, вважатимуть справжнім пеклом. Замість питання “яке майбутнє нас чекає” варто запитати себе – “яке майбутнє ми спровокували”. Майбутнє спростовує наші прогнози не тільки тому, що ми не в силах врахувати всі фактори, але й тому, що між причинами і очікуваними наслідками лежить поле невизначеності.
  Виродження глобальної влади може стати незрівнянно більшим викликом людству, ніж тоталітаризм, що виявляється на національному та регіональному рівні. Непередбачуваність майбутнього виступає в якості реакції на однополярність світу. Світова спільнота вже давно не піддавалося таким випробуванням, як зараз, в епоху торжествуючого лібералізму. На ділі це є карт-бланшем примітиву і хаосу варварства, завжди ждущим випадку вирватися назовні і затопити суспільство.
 Прямим наслідком цього стає домінування в пострадянському суспільстві збоченого гіперіндівідуалізма – т.зв. психології деревного хробака – психології духовного виродження і занепаду для мас. Лібералізм не тільки готує небезпечну формацію “нових людей” – від “нових білорусів” до “нових американців” – для штурму соціальних інститутів і норм в ім'я нічим не стиснутого інстинкту прибутку. Він готує атмосферу нового жорстокого переділу світу. Він формує людей двох формацій: на одній стороні “человекочервей”, що йдуть від реальності в наркотики, сексуальні збочення чи “віртуальну реальність”, на іншій – “суперменів” великої кримінальної революції, що перетворюють суспільство в джунглі.
  Режими, створені на пострадянському просторі принесли переважній більшості населення замість обіцяного процвітання – розорення, злидні, повсюдне відступ від традиції. Ідеологія ліберальної модернізації, якої манили народи колишнього СРСР, виявилася гігантським блефом. Це означає, що союзники Заходу в пострадянських республіках сьогодні становлять меншість. Причому корумповане, найгірше за своїми морально-психологічними якостями, меншість.
  Білоруському суспільству надається унікальний шанс – розробити концепцію “відкритого майбутнього”, в якому отримають новий шанс ті, хто виявився обділеною в сьогоденні. Цією ідеологією можуть стати наші традиції, солідарність і консолідація суспільства
З листа білоруських націоналістів, листопад 2004 р.

неділя, 20 жовтня 2013 р.

Єднаймося й борімося!

Ми – українці, європейська нація, яка подарувала світові Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка, М. Малевича, Е. Воргола, С. Корольова, І. Сікорського, А. Макаренка, М. Приймаченко та багато інших митців і спортсменів, політиків та літераторів, науковців і просто представників українства, якими пишаємось ми і весь світ. Але сьогодні, коли при владі в ніби незалежній України перебувають антиукраїнські сили, якими керують такі ж самі олігархи, пересічним українцям важко боротись за свою національну ідентичність, завжди хтось зліва чи з права зведе наклеп і звинуватить у фашизмі, лібералізмі, соціалізмі, тощо. Але вихід завжди є, і ми маємо вже сьогодні гуртуватись за національними ознаками проти тих, нас пригноблює. Гуртуватись у громади і боротись за наше світле майбутнє.
   Шановні читачі, ви можете подумати, що це чергова стаття про те, як треба брати вила, і нарешті бити антиукраїнський режим, ну і тому подібне. Але розмова піде про зовсім інше. Щоб в нашій країні відбулися якісні покращення у всіх галузях життя, зокрема в галузі виробничих відносин, нам треба змінити державний устрій. В сьогоднішній моделі держави є такі  системні протиріччя, котрі значно гальмують розвиток всього українського суспільства. Найбільше шкоди  природнім процесам керування суспільством, завдано пресловутим принципом розподілу влади на 3 незалежні гілки: владу виконавчу, владу законодавчу і владу судову.
  Січеславський правник Юрко Якубa зазначив: «За правом справедливості, вся влада в країні завжди належить її народу. Будь які розмови про якесь принципове розмежування влади між якимись гілками, в кінцевому висліді веде до відсторонення народу від його владних повноважень. Народ в період між виборами і референдумами, доручає державному органу користуватись владою від імені народу. Влада, є такою специфічною субстанцією, яка в природному вигляді існує тільки в цілісному стані. Будь-який її поділ, абсолютно закономірно веде до протиріч і боротьби за її повернення до природного стану, тобто до цілісності влади. Поки триває боротьба за цілісність влади, суспільство і його виробничі сили розвиваються не завдяки цим гілкам влади, а в супереч їм. Така ситуація схожа на таку, коли на великому промисловому підприємстві одночасно керують два, а то й три "генеральні директори". Саме така абсурдна система управління функціонує в так званих "демократичних" країнах. Головним історичним аргументом за впровадження принципу розподілу влади був той, що нібито в такому випадку народ матиме певні гарантії від узурпації влади в руках диктатора…».
  Таким чином, замість створення справжніх важелів народного контролю за дорученою владою, цивілізація пішла облудним шляхом під назвою – розподіл влади на незалежні гілки. Ситуація зміниться, шляхом прийняття нового Головного Закону України. Формою майбутнього устрою стане сучасний Гетьманат. Цей державний устрій повністю відповідає  природним законам самоорганізації суспільства. Своєю традицією він глибоко коріниться в  тисячолітньому українському історичному досвіді, та водночас використовує сучасні технологічні досягнення. Але щоб цього досягти вже зараз нам слід гуртуватись і громади, як колись народовці-громадівці Наддніпрянщини з просвітницькою метою.
   Новітніми громадами, які гуртуватимуть українців і захисників національної ідентичності стануть свого роду соціальні центри. Першочерговим напрямками цих соціальних центрі, що водночас будуть налаштовані націоналістично, є накопичення ресурсу та активних людей, ідеологічною основою буде велична мета – боротьба за повне національне та соціальне визволення української нації. Ми хочемо вижити – це наш природний інстинкт. Саме тому ми боремось за збереження свого будинку, своєї нації, землі, мови, країни. Ніхто нічого за тебе не зробить. Кожен має розпочати із себе. Стати собою українці зможуть у згуртованих громадах – соціальних центрах.
Націоналісти України і Європи все більше говорять про соціальне. Це новий політичний "тренд". Тепер націоналіст має доводити свою корисність, а не тільки декоративну вартість. Це звичайно дуже добре. Але це не віяння сучасності, а історична необхідність. Щоб створити соціальні центри, згуртувати українців навколо великої мети слід розпочати з малого, хоча б з агітації цих самих ідей. Звернемось до історії розвитку соціальних центрів у Італії. Досвід новітніх італійських фашистів у розвитку соціальних центрів – громад має свої особливості, і може стаит в нагоді у майбутній розбудові дійсно української держави, про яку мріяли М. Міхновський, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера, Р. Шухевич.
    Наприкінці 1970-х рр. італійські ліві розробили і взялися розвивати для свого руху концепцію громадських центрів” – по суті, це були пристойно облаштовані сквоти, де молодь збиралася для обговорення політичних ініціатив, де створювались бібліотеки, саморобні бари і музичні концерти. Не дивно, що радикальні націоналісти, натхнені “культурною революцією 1977”, не могли оминути увагою настільки вдалий задум.
  Перші спроби створення націоналістичних “громадських центрів” робилися неофашистами ще наприкінці 1970-х рp., коли позапарламентський рух Terza Posizione висунув стратегію “захоплення і контролю території” – самозахоплення порожніх будинків. На початку 2000-х pp. центром римських націонал-радикалів стає бар в кварталі Есквілін Каttіe Sаrc. Саме в цьому культурному шинку і народжується концепція “нонконформістської окупації (італ. Occupazionі Non Conformi). Вважається, що одним з головних ідеологів “нонконформістської окупації є Джанлука Іанноне, лідер CasaPound Italia. Отже, у 1999 р. банда з Каttіe Sаrcвирішує розширити сферу своєї діяльності та організувати стабільно розвиваючись самоврядний громадський центр. Спочатку це був центр Casa Monteg, а з 2003 р. це вже CasaPound Italia, що швидко перетворюється на головний “громадський націоналістичний центр” Риму, який реалізує численні соціальні програми, облаштовує цілий культурно-суспільний комплекс (бібліотека, тренажерний зал, конференц-зал, репетиційна студія, житлові приміщення для незаможних, спортивний майданчик, студія цілодобового інтернет-радіо Bandiera Nera).
   На сьогодні українцям слід брати приклад і переймати досвід італійської “нонконформістської окупації. Звичайно, що молодим українським націоналістам у державі, де панує українофобський режим, буде складно піти шляхом захоплення незаселених та порожніх приміщень. Це простіше зробити олігархам та нафто-газовим капіталістам завдяки рейдерському захопленню із використанням “тітушок”. Однак організовувати соціальні центри як це зробила CasaPound Italia ми маємо вже сьогодні. Я може вас здивую, але такі центри вже почали існувати в Україні, хоча і ворогують один з одним у ідеологічному плані.
  Соціальний Центр “Цитадель” – соціальний проект (організований стійкими ідеологічними послідовниками Автономного Опору у Львові, яким часто закидають прихильність до анархізму і лівацтва), покликаний розвивати спорт та пропагувати здоровий спосіб життя серед підростаючого покоління. Проект розроблений низкою громадських організацій та рухів, таких як “Здоровий Спорт Українських Вулиць”, ГО “Центр досліджень молодіжного руху”, Громадський Рух “Твереза Україна” та благодійною ініціативою “Щире серце”.
  Головна мета Соціального Центру “Цитадель” – дати зрозуміти кожному, що свою країну ми будуємо самі, адже кожен із нас - сам собі країна,яку ми будуємо в собі. Краще майбутнє лише у наших руках! Мета діяльності така: дослідження різних аспектів діяльності молодіжних організацій та сприяння їх роботі; екологічна діяльність; оздоровча та аматорсько-спортивна діяльність; культурна діяльність; і нарешті, розробка та впровадження програм, що будуть сприяти активізації та національно-патріотичному вихованню молоді.
  Ще одним соціальним центром, на противагу Цитаделі, що формується, є філіал-сквот Автономних Націоналістів України у Тернополі. Вже декілька місяців йшли розмови про створення єдиного автономного руху націоналістів, що міг би об’єднати всі міста задля спільної боротьби. І ось, після розмов хлопці перейшли до справи: віднині створюється мережа “Автономні націоналісти України”. Так, зокрема в Тернополі автономні націоналісти щотижня проводять аналогічні до CasaPound Italia акції – презентації українських націоналістичних книг (проза, поезія, історія), організація ідеологічних конферцій, проведення спортивних турнірів та екологічні толоки, тощо.
   Одже, невеличкий підсумок – шановні читачі, маємо гуртуватись у громади – соціальні центри та починати боротись із режимом внутрішньої окупації всілякими можливими засобами – від мистецьких графіт, на кшталт «Україна понад усе!», до масових вуличних акцій протесту. Йдемо вперед, наше світле майбутнє, то революційні події, піт та барикади! Розумію, що не всім до вподоби ідея Гетьманату, однак на сьогодні, це єдина форма української держави, де не будуть пригноблені українці, а так звана соціальна справедливість не тільки буде на словах і в законах, а буде впроваджуватись всіма його громадянами.
   Тому, єднаймося та борімося! Слава нації і смерть ворогам!
Автор – Денис Ковальов