середа, 13 листопада 2013 р.

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.
  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.
   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.
  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.
   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.
  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.
   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.
  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.
   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

Немає коментарів:

Дописати коментар