Формуймо наш порядок денний уже на завтра

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу. Натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ ст., зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

   Перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу. По-перше, це лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку. По-друге, перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття. По-третє, знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав. По-четверте, руйнування родин, а також поява постлюдини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на абиякий проміжок часу.

   У відповідь від наявних "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань. І це не дивує! Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" і логістику його масового розповсюдження.

   Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.

   На це потрібно реагувати. І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцинаціями. Адже політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відбиває певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

   Це можна зробити вже – розпочавши великий дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури тощо. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе. А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

Автор — Сергій Чаплигін

Повітряний простір як фактор геополітики

Розширення власного життєвого простору протягом всієї історії було головною метою кожного народу. Але придатними для існування були тільки 2 типи геополітичного простору – суходіл, як територія безпосереднього мешкання, та море, як джерело ресурсів та шлях комунікацій. Протягом останніх 200 років збільшення кількості населення, обмеженість життєвого простору та бажання розширити придатні для використання ресурси спонукали людство до освоєння наступної природної стихії – повітря.

   Чому повітряні ресурси сьогодні займають чи не найважливіше місце у геополітичних планах великих держав? Освоєння повітря є одним з найбільш актуальних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики багатьох держав, тому є необхідність детальніше розглянути ці процеси у світовому масштабі. Використовуючи теоретичну базу геополітики як науки, можна констатувати, що повітря є геополітичним простором; воно відповідає всім запропонованим критеріям: має територію з окресленими певним чином межами, є джерелом могутності та ресурсів держави, потребує контролю та захисту.

   Використання повітря як геополітичного простору зараз відбувається у двох протилежних за змістом напрямках. По-перше, це економічна експлуатація повітря для транспортування вантажу і пасажирів; а по-друге, цей простір має необмежені ресурси для швидкісного пересування, що разом з наявністю певних технічних засобів відкриває можливості для активних та ефективних військових захоплень. Останнім часом все чіткіше спостерігається загальносвітова тенденція переходу гегемонії від континентальних і морських держав до повітряних.

   Таким чином, повітря може бути як джерелом економічного прибутку через транспортування, так і являти собою військову загрозу окремим регіонам чи світові в цілому. Відтак виникає необхідність чіткого регулювання використання повітряного простору. Це знайшло відображення у низці міжнародних, регіональних і локальних документів – Паризька конвенція (1919), Варшавський договір (1929), створена у 1944 р. Міжнародна орґанізація цивільної авіації (IKAO) та інші.

   Україна як транзитна територія між Сходом та Заходом, за своїм геополітичним положенням має всі шанси для ефективного використання власного повітряного простору з економічною метою. Совєцька "спадщина" у вигляді технічної бази для створення літаків та іншої техніки за умов необхідного фінансування може стати основою для активної експлуатації повітряної стихії як джерела матеріального прибутку. Дотримання регіональних та міжнародних договорів забезпечує участь України у процесах світового розвитку.

   Поза тим, повітряна стихія є геополітичним простором, яка разом із суходолом і морем становить "життєвий простір" (нім. das Lebensraum) людства. На сучасному етапі вона може змінити розподіл сил на світовій арені – гегемоном може стати тá держава, яка максимально ефективно використовує повітряний простір для військово-політичного розширення, контролю території та отримання матеріальної користі від його експлуатації.

За матеріалами "Світовиду"

Нація як особа

Спільнота має ознаки особистості. Коли етнос (від грец. ἐθνικός — народ) набуває таких ознак, він перетворюється в націю; по відношенню до будь-якої людини, з тих, що складають етнос, він формується зовнішніми географічними моментами. Але з якогось часу він починає усвідомлюватись, як одне і в усіх цих усвідомленнях є дещо спільне і він починає усвідомлюватись, як окреме. Все одно, що саме виступає суб’єктом, що стоїть на тому місці, якому звітується рефлексія: звір, людина, нація чи церква, аби мало місце конкретне спрямування рефлексії.

   Коли етнос усвідомлюється, як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей, і мислиться, як суб’єкт; тобто, він стає нацією (від лат. natio — плем'я), живою істотою для якої постійно мають місце моменти самоусвідомлення. Нація є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли у свідомості діє національний суб’єкт; нація в порівнянні з людиною є вища особистість.

   Людина, так чи інакше, є певна однобічність. Нація є велика інтеграція всіх однобічностей, вона є цілісністю і тільки ця особистість реалізується у всіх аспектах духу. Таким чином, треба усвідомити, що крім людини і Бога, є інші особистості – нації.

   Існування націй не є випадковим моментом у житті людства, воно з необхідністю витікає з фундаментального принципу свідомості – з принципу відокремлення і виділення цілого з цілого. Нація, ймовірно, тим відрізняється від усіх інших спільнот, що тяжіє до універсальності; треба бачити інше, щоб усвідомити себе, як окреме. Нація – це інтегрована особистість; вона має своє обличчя, свій шлях, свій інтерес.

   У наших силах є впливати на її реалізацію, так само, як наша реалізація залежить від якості національної особистості. Тут має місце пряма аналогія з людиною. У рефлективному плані ми можемо розрізнити два "поверхи" суб’єкту – миттєвий суб’єкт (в момент даного акту рефлексії) і суб’єкт-особистість, образно кажучи, надбудований на всій масі миттєвих суб’єктів.

   Людська особистість є сума миттєвих особистостей і кожна рефлексія прямо впливає на неї. Але якість кожного прояву є похідною від якості цілої особи; у зв’язку з цим кілька слів про засади націоналістичної організації. Організація може бути сильною, коли вона є духовною містичною спільнотою; а містичним моментом є визнання існування вищої національної особи – і постійна апеляція до неї.

Автор – Анатолій Лупиніс

Втрачені можливості добровольчого руху

Рік тому один із засновників батальйону "Донбас" Семен Семенченко оприлюднив власну стратегію територіальної оборони України. Він запропонував організувати ешелоновану систему — зміцнювати не тільки підрозділи, що перебувають у зоні бойових дій на Сході, але й вибудувати стратегічні межі у так би мовити мирному запіллі. Правильні, дуже правильні речі актуалізував та тільки пусте це все...

   Не будемо кривити душею — українські пасіонарії, що рушили на фронт весною-влітку 2014 р. ще тоді проґавили свій шанс. Всій цій камарильї, що перебуває після Майдану при владі озброєний народ, самоорганізованість громадян, патріотизм страшніші за московитські танки, окупацію та руїну. Страшніші за Вову Путіна, що тільки й вміє, аби погрожувати.

   Бо такий народ, що має в руках хоча б пістоля, може спитати у цих ворюг та їхніх представників у Верховній Раді та Кабінеті міністрів, у чергового рятівника-Президента за розграбовану за майже 30 років Неньку-Україну. А тим часом, той самий кремлівський карлик з ними ж однієї крові та плоті. Він такий самий ворюга і совок — рідна душа, не те що той сякий-такий нарід.

   А "ветеранський рух" чи пак добровольчо-волонтерський рух, спитаєте ви? — Ну покладімо руку на серце: нема його. От нема і все тут! Є розпорошені гуртки з цілком шкурними інтересами з-поміж колишніх учасників бойових дій. Земля, пільги, пенсії, соціальні виплати та програми, політичні ґешефти, зі, знову ж таки, "прикоритними танцями" — ото і все навколо чого обертаються всі їхні інтереси.

   Залиште свої мрії та надії про вільні загони озброєних молодих ветеранів, на кшталт німецьких "Freikorps" чи "Stahlhelm". І про територіальну оборону, в решті решт. Погляньте і послухайте, що говорять ті, хто донедавна "душу й тіло клав за нашу свободу": «Народ мені винен! Держава мені дай, бо я ворога мочив, я воював». Ото і вся риторика.

   А ще, деякі так звані "ветерани", що не знайшли себе у мирному житті, взялися за пошук грошей. А в кого ті гроші? — Абсолютно вірно, у точку, я б сказав! У тих, хто розпилює бюджет на районних державних і не дуже посадах: від якогось районного чи міського чиновника до народного депутата і міністра. Ну звісно, іноді можна і погомоніти, що війна, що хлопці гинуть, а ви, сволота така позабували! Що от якби по тим зажерливим тиловим пацюкам та й з БМ-21 "Град" вжарити, щоби прочуняли... а те, що самі вже тими пацюками поставали, то таке.

   Я оце подивився на весь той нещодавній "ветеранський" гендель навколо того червоно-чорного прапора біля обласної державної адміністрації у Дніпрі й просто очманів. Подія, сама по собі, нейтральна. Аж ні! — Наша заява, не наша заява, ми "за", ні — ми "проти"! Три дні суперечок, сварок. І між ким, між своїми: «Не дамо втягнути себе в маніпуляції та спекуляції!». І пішло-поїхало...

   Це, взагалі, те, чим має займатися Рада ветеранів московсько-української війни? Це та подія, на яку ветеранам взагалі варто було б увагу звертати? Чи чиїсь політичні інтереси обслуговують браві воїни АТО/ООС? Бляха-муха! Та вони між собою про якийсь флагшток із прапором домовитися не можуть, про які загони "Freikorps" чи територіальної оборони, швейцарські чи ізраїльські моделі мова?!

   А, ну так, ще вони записали якесь страшенне відеозвернення до Володимира Зеленського. Погрожують йому бунтом, новим Майданом через "очолюване ним повернення" прокремлівської наволочі до влади. Ага, ніби не за попереднього президента у політику вигулькнув кум Вови Путіна і решта українофобів. Ото і вся діяльність.

   До речі, а подібні суто політичні демарші — це теж справа, якою має займатися Рада ветеранів? Чи вона створена для того аби обслуговувати політичні амбіції конкретних осіб? Коли займеться ця Рада об‘єднанням ветеранів і створенням ветеранського руху, а не виступатиме танцпідтримкою у чергового політичного афериста? Чи, хоча б, розв'язуватиме проблеми травмованих на війні бійців, медиків і волонтерів? За сприяння обороні України я вже мовчу. Там цим і не пахне.

   Хоча, про що це я розмріявся?! — Це ж всього-на-всього дорадчий, консультативний орган, який фактично позбавлений будь-яких можливості щось вирішувати як на рівні громади (села, міста), так і на рівні всієї держави. Толку від нього, як з козла молока. А ви й далі сподівайтеся на нездійснений український "Freikorps".

За матеріалами "Реваншу"

Перспективи місцевого самоврядування в Україні

Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена розгляду формування та розвитку українських міст.

   Для початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене, не має значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то, це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести самостійну відповідальність за її розвиток. На сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють чинну за СССР модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.

   Така ситуація засновується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку чинної муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення громад. Теперішнє податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проєкти, коли місто залишається із купою проблем та недостачею коштів?

   Звісно у такій ситуації залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох очільників "місцевого самоврядування". Більш того, системні економічні проблеми доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти. Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державну скарбницю України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів місцевого самоуправління до власних коштів.

   У результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав). Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів впливу.

   З рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів місцевих громад. У результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого самоврядування.

   Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде про посилення міграційних процесів у кінцевому пошуку кращого місця, що призведе до перенаселення одних міст на користь знелюднення інших. До того ж в наслідок таких процесів великі міста втрачають притаманну їм естетичну привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття, дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.

   Міста, які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на підтримку лицемірного образу успішності ділового центру внаслідок зубожіння власних передмість або робочих районів. Тим часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що можна називати патріотизмом починається із виплеканого поважного ставлення до власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду, частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають незліченно глибокі наслідки.

   На справді, ми маємо справу зі сформованими на місцевому рівні об’єднаннями чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного комунального господарства тощо. На економічно розвинених територіях визначальну роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти, які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його в автономний та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про приклади Донецька та Січеславська, яким вдавалося формувати конкурентні політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.

   На сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.

Автор – Левко Писарчук