Останнім часом в українському інформаційному просторі стали звичними напади самозваних експертів і волонтерів на добровольців московсько-української війни. Справа дійшла до того, що плани олігархічної влади озвучують ті, хто, або і дня не був на передовій, або просто отримав посвідчення учасника бойових дій вже у звільнених Краматорську та Лисичанську, і нині повчає фронтовиків правилам ведення війни, не бравши до рук зброї. Виходить так, що захисники України, які добровільно пішли на війну, тепер опинились поза законом і мусять здатися на милість паркетним генералам штабу так званої Операції Об'єднаних Сил.
То що, шановні тилові щури, ви вже самі готові обороняти Україну від ворога чи маєте з ним підкилимні домовленості про заміну на передовій добровольців незагартованими службовцями, яких лиш вчора взяли до армії? Автору цього допису, як людині цивільній, важко усвідомити, яку гру веде влада і штабісті щодо тих, хто вже п'ятий рік боронить мир та спокій у державі. Але як свідомому громадянину хочеться вірити, що наших героїчних захисників не проміняють на довготривале кремлівське перемир'я чи якийсь вигаданий закордоном план деокупації Донбасу, котрі стануть повзучою ліквідацією чинної української державності.
Болить душа і серце крається за Неньку, яку вартують добровольці! Власне, мабуть, тому історія вперто намагається навчити нас тих уроків, які омиті кров'ю не одного палкого патріота і тілами тисяч лицарів залізної остроги... Минуле тицяє в очі ганебними помилками попередників, що й досі не засвоєні сучасниками!
Ймовірно, саме зараз принагідним буде згадати досвід тих країн Європи, де нехтування силами добровольчого війська та їхнього усуспільнення призвело до колапсу державності; а де залучення колишніх фронтовиків-добровольців сприяло соціально-економічному поступу та національній єдності. Найкращими піддослідними будуть Фінляндія, Італія та Німеччина. У цих країнах попелище Першої світової війни подарувало чудову нагоду вчорашнім воякам передової стати у державного керма та розпочати нове життя.
Досвід фінських добровольців 100-річної давнини як не показовий, так точно доволі цікавий з історичної точки зору. По-перше, ще на початку "Великої Війни" (взимку 1914-1915 рр.) тисяча сміливців з терену Великого князівства Фінляндського через Швецію рушила до кайзерівської Німеччини, маючи надію скинути самодержавне ярмо Романових. А по-друге, ці добровольці були як з-поміж етнічних фінів, так й етнічних шведів, чиї пращури жили на Заході та Півдні Фінляндії з кінця ХІІ-го ст.
Саме німецьке військо прийняло та вишколило майбутніх фінських єгерів, які пройшли хрещення боєм з армією Московії на литовських і курляндських полях влітку і восени 1916-го. Революційний вихор у громадянські війни (впродовж 1917-1922 рр.) на просторах колишньої держави Романових перетворив вчорашніх добровольців на добре загартованих бійців, яких щойно постале військо самостійної Фінляндії зробило своїм щитом та мечем. Вишколені прусською офіцерською школою фінські єгері не тільки стали кадровими військовослужбовцями, але й створили допоміжну парамілітарну організацію "Охоронний Корпус" (фін. Suojeluskunta), з метою всебічної підтримки армії та навчанню цивільних основам військової справи.
У мирний час (1919-1938 рр.) саме добровольці були тією силою, яку державні органи Фінляндської Республіки безпосередньо залучали для внутрішнього (громадський порядок) та зовнішнього (боротьба з контрабандою та охорона кордонів) захисту. Політики та чиновники розуміли, що саме загартовані та дисципліновані люди зможуть підняти з руїн новопосталу країну, яку вони ще вчора здобували у виснажливих боях. Фінські добровольці були у всіх сферах суспільного життя: займали робочі та керівні місця на заводах; були банківськими службовцями; відроджували фермерське господарство та розорювали болота для нових сільгоспугідь; прокладали тисячі кілометрів якісних доріг від міст до глухої Лапландії та Карелії.
Друга світова війна та мирні угоди з більшовицькою Москвою по її завершенні дещо підкорегували, але не знищили вище вказану ситуацію — "Охоронний Корпус" та низку патріотичних організацій було розпущено "за надмірну антисовєтчину" (як вважали у Кремлі); добровольців усували з керівних посад в армії та держструктурах, але не чіпали приватні підприємства. Звісно, що започаткована у кінці 1950-х політика фінляндизації мала на меті наблизити країну до реалій соцтабору, але жодним чином не відкинути західну модель. Тому невдовзі вчорашніх фронтовиків держава, яка не забула про них, продовжуючи забезпечувати усім необхідним, знов покликала на службу: інструкторами до війська; педагогами у школи та університети; аташе у диппредставництва у країни, де була висока ймовірність воєнного конфлікту (Корея, В'єтнам, Алжир, Єгипет).
Інакшою, але доволі схожою, була ситуація у Німеччині. Там добровольчий рух постав як відповідь на принизливу капітуляцію революційного уряду, що у листопаді 1918-го повалив імперію Гогенцоллернів. Саме так розуміли фронтовики ті угоди, підписані у Комп'єні, а згодом у Версалі, представниками майбутньої Ваймарської республіки з одного боку та делегатами країн Антанти з іншого.
Повертаючись з французьких та бельгійських шанців додому, вчорашні німецькі герої ставали нікому не потрібними жебраками, вигнанцями. Звісно, що новий соціал-демократичний уряд Німеччини не хотів допускати до влади мілітаристів, воїнів, що пізнали жахіття людиновбивства на війні. Та все ж, спалах "червоної чуми" організований "Союзом Спартака" (нім. Spartakusbund) дав шанс новоствореним добровольчим корпусам (нім. Freikorps) проявити себе на повну.
Впродовж січня-липня 1919-го німецькі ліві розхитували ситуацію по всій країні: у Берліні відбулась невдала спроба захоплення влади спартакістами, що влаштували вуличний "червоний терор"; у Бремені матроси та робітники на короткий час оволоділи містом, але їх мала чисельність та постійний розбрат завадили планам подальшої совєтізації; у Страсбурзі французькі агенти спонукали місцеві профспілки до бунту, щоб згодом захопити весь Ельзас; у Мюнхені діячі Незалежної соціал-демократичної партії збройним шляхом повалили місцеву владу та оголосили совєцьку республіку... Нестримна анархія та марксистський хаос загрожували зникненню єдиної Німеччини як європейської держави. Своє плече батьківщині у критичний момент підставили добровольці.
У міста, де владу взяли ліві сили, урядом Ваймарської республіки було санкціоновано введення збройних добровольчих загонів. Під їхніми прапорами об'єдналися не тільки колишні фронтовики, але й патріотично налаштовані безробітні, гімназисти, кадети, студенти та юнкери, що втратили всякі орієнтири у цивільному житті після завершення війни. Усі вони, хоч і були налаштовані вороже до Ваймарської республіки, та бачили своє основне призначення у боротьбі з внутрішнім та зовнішнім тиском більшовизму, захищаючи німецьку державність.
Вірність присязі, збереження високих бойових якостей і лояльність щодо командування та уряду — ось головні фактори успішності німецьких добровольців 100-рінчої давнини. Швидка перемога над "червоною чумою" на всій території Німеччини повернула честь та славу вчорашнім героям "Великої Війни". Пізніше, у 1920-1930-х рр., чиновники гідно віддячили добровольцям надавши гарантовані соцвиплати, пільги, нагороди тощо.
Кардинально відмінною була ситуація з повоєнною Італією. Нащадки римлян з вибухом Першої світової війни всіляко намагались уникнути вступу у конфлікт. Король та уряд тривалий час займали сторону нейтралітету, але натхненні промовами футуристів та майбутнього лідера фашистів італійські молодики змусили офіційний Рим з рештою обрати війну на боці Антанти. Лави добровольців неодноразово штурмували Альпи (впродовж 1915-1918 рр.), рвучись на зустріч смерті та австрійським кулям, згодом було сформовано офіційні загони сміливців-ардіті (італ. Arditi militare).
Вояки, які служили у таких штурмових загонах, відрізнялися неабиякою хоробрістю: залізти під кулеметний розрахунок з гострим ножем у зубах, щоб порізати дріт чи кинути гранату — це вам не з далекого шанцю везти рушничний вогонь. Основним завданням сміливців-ардіті все ж була систематична ліквідація ворожих кулеметних гнізд, не залишаючи свідків. Тому не дивно, що до штурмових лав йшли військовослужбовці елітної легкої піхоти (берсальєри, альпійські стрільці, сапери).
Останні розриви "Великої Війни" оголосили кінець короткотривалої доби фронтових сміливців-ардіті. Вони поверталися з фронту переможцями, героями, але їхню перемогу вже вдома чиновники та політикани оголошували військовим злочином та молодечим запалом невихованих юнаків, що прагнули кривавих пригод. Поступово італійські штурмові загони розформовувались армійською верхівкою за вказівкою уряду, тому багато сміливців-ардіті не знаходили гармонію у цивільному житті.
Невигідна для Королівства Італія Версальська мирна угода (1919 р.) тільки збільшила прірву між ветеранами Першої світової війни з одного боку, владою та суспільством з іншого. Перші не хотіли приймати дрібні подачки Антанти за тисячі героїчних смертей, покладених в Альпах. Другі бачили у добровольцях загрозу чинному державному ладу через надмірний радикалізм та мілітаризм у поглядах.
Дещо зменшив градус напруги спонтанний похід на Фіуме (вересень 1919 р. — грудень 1920 р.), у якому відчайдушні сміливці-ардіті змогли випустити весь свій накопичений війною запал. Авантюрна спроба добровольців приєднати місто з околицями до Італії зазнала провалу. Сталося це через байдужість і той самий імпотентний нейтралітет італійських урядовців та штабістів армії до долі власних вояків, яких "вільна преса" оголосила розбійниками: Лондон і Париж змусили Рим втрутитись у ситуацію з Фіуме та розігнати державне утворення сміливців-ардіті.
Ті з авантюристів, що вижили, повернулися героями, яких тепер вітали усміхнені громадяни на вулицях італійських міст під скрегіт зубів зажерливого чиновництва, байдужого до долі фронтовиків. Щоб на хвилі суспільної радості не дати сміливцям-ардіті зайняти свою політичну нішу, весною 1921 р. уряд ухвалив закон про заборону діяльності будь-яких добровольчих організацій з-поміж колишніх фронтовиків, поховавши надії на соціалізацію та гарантії хоч якихось пільг для вчорашніх захисників Італії. Тож останнім нічого не лишалось, як поповнити легальні рухи — найбільше сміливців-ардіті було помічено у фашистській та комуністичній партіях, де вони формували бойові підрозділи, гартуючись у вуличних протистояннях один з одним.
Який же висновок для подій українського сьогодення можна зробити? — Звісно, що ніхто не змушує повторювати хоч один з наведених вище сценаріїв, але вивчити чужі уроки, щоб не припуститися ганебної помилки для усмішки у ворожому таборі, є вкрай необхідним! Так званим "експертам" і "фахівцям" військової справи (не кажучи вже про службовців ГенШтабу), які виголошують бажані слова владоможців з вулиці Банкової, краще зрозуміти, що їхні "думки вголос" у мережі залишають рани у душі не одного добровольця, котрий захищає соборність і самостійність України, а тому — краще допомагайте фронтовикам повернутись до мирного життя, і не розхитуйте човна, дýрні!
То що, шановні тилові щури, ви вже самі готові обороняти Україну від ворога чи маєте з ним підкилимні домовленості про заміну на передовій добровольців незагартованими службовцями, яких лиш вчора взяли до армії? Автору цього допису, як людині цивільній, важко усвідомити, яку гру веде влада і штабісті щодо тих, хто вже п'ятий рік боронить мир та спокій у державі. Але як свідомому громадянину хочеться вірити, що наших героїчних захисників не проміняють на довготривале кремлівське перемир'я чи якийсь вигаданий закордоном план деокупації Донбасу, котрі стануть повзучою ліквідацією чинної української державності.
Болить душа і серце крається за Неньку, яку вартують добровольці! Власне, мабуть, тому історія вперто намагається навчити нас тих уроків, які омиті кров'ю не одного палкого патріота і тілами тисяч лицарів залізної остроги... Минуле тицяє в очі ганебними помилками попередників, що й досі не засвоєні сучасниками!
Ймовірно, саме зараз принагідним буде згадати досвід тих країн Європи, де нехтування силами добровольчого війська та їхнього усуспільнення призвело до колапсу державності; а де залучення колишніх фронтовиків-добровольців сприяло соціально-економічному поступу та національній єдності. Найкращими піддослідними будуть Фінляндія, Італія та Німеччина. У цих країнах попелище Першої світової війни подарувало чудову нагоду вчорашнім воякам передової стати у державного керма та розпочати нове життя.
У мирний час (1919-1938 рр.) саме добровольці були тією силою, яку державні органи Фінляндської Республіки безпосередньо залучали для внутрішнього (громадський порядок) та зовнішнього (боротьба з контрабандою та охорона кордонів) захисту. Політики та чиновники розуміли, що саме загартовані та дисципліновані люди зможуть підняти з руїн новопосталу країну, яку вони ще вчора здобували у виснажливих боях. Фінські добровольці були у всіх сферах суспільного життя: займали робочі та керівні місця на заводах; були банківськими службовцями; відроджували фермерське господарство та розорювали болота для нових сільгоспугідь; прокладали тисячі кілометрів якісних доріг від міст до глухої Лапландії та Карелії.
Друга світова війна та мирні угоди з більшовицькою Москвою по її завершенні дещо підкорегували, але не знищили вище вказану ситуацію — "Охоронний Корпус" та низку патріотичних організацій було розпущено "за надмірну антисовєтчину" (як вважали у Кремлі); добровольців усували з керівних посад в армії та держструктурах, але не чіпали приватні підприємства. Звісно, що започаткована у кінці 1950-х політика фінляндизації мала на меті наблизити країну до реалій соцтабору, але жодним чином не відкинути західну модель. Тому невдовзі вчорашніх фронтовиків держава, яка не забула про них, продовжуючи забезпечувати усім необхідним, знов покликала на службу: інструкторами до війська; педагогами у школи та університети; аташе у диппредставництва у країни, де була висока ймовірність воєнного конфлікту (Корея, В'єтнам, Алжир, Єгипет).
Інакшою, але доволі схожою, була ситуація у Німеччині. Там добровольчий рух постав як відповідь на принизливу капітуляцію революційного уряду, що у листопаді 1918-го повалив імперію Гогенцоллернів. Саме так розуміли фронтовики ті угоди, підписані у Комп'єні, а згодом у Версалі, представниками майбутньої Ваймарської республіки з одного боку та делегатами країн Антанти з іншого.
Повертаючись з французьких та бельгійських шанців додому, вчорашні німецькі герої ставали нікому не потрібними жебраками, вигнанцями. Звісно, що новий соціал-демократичний уряд Німеччини не хотів допускати до влади мілітаристів, воїнів, що пізнали жахіття людиновбивства на війні. Та все ж, спалах "червоної чуми" організований "Союзом Спартака" (нім. Spartakusbund) дав шанс новоствореним добровольчим корпусам (нім. Freikorps) проявити себе на повну.
У міста, де владу взяли ліві сили, урядом Ваймарської республіки було санкціоновано введення збройних добровольчих загонів. Під їхніми прапорами об'єдналися не тільки колишні фронтовики, але й патріотично налаштовані безробітні, гімназисти, кадети, студенти та юнкери, що втратили всякі орієнтири у цивільному житті після завершення війни. Усі вони, хоч і були налаштовані вороже до Ваймарської республіки, та бачили своє основне призначення у боротьбі з внутрішнім та зовнішнім тиском більшовизму, захищаючи німецьку державність.
Вірність присязі, збереження високих бойових якостей і лояльність щодо командування та уряду — ось головні фактори успішності німецьких добровольців 100-рінчої давнини. Швидка перемога над "червоною чумою" на всій території Німеччини повернула честь та славу вчорашнім героям "Великої Війни". Пізніше, у 1920-1930-х рр., чиновники гідно віддячили добровольцям надавши гарантовані соцвиплати, пільги, нагороди тощо.
Кардинально відмінною була ситуація з повоєнною Італією. Нащадки римлян з вибухом Першої світової війни всіляко намагались уникнути вступу у конфлікт. Король та уряд тривалий час займали сторону нейтралітету, але натхненні промовами футуристів та майбутнього лідера фашистів італійські молодики змусили офіційний Рим з рештою обрати війну на боці Антанти. Лави добровольців неодноразово штурмували Альпи (впродовж 1915-1918 рр.), рвучись на зустріч смерті та австрійським кулям, згодом було сформовано офіційні загони сміливців-ардіті (італ. Arditi militare).
Вояки, які служили у таких штурмових загонах, відрізнялися неабиякою хоробрістю: залізти під кулеметний розрахунок з гострим ножем у зубах, щоб порізати дріт чи кинути гранату — це вам не з далекого шанцю везти рушничний вогонь. Основним завданням сміливців-ардіті все ж була систематична ліквідація ворожих кулеметних гнізд, не залишаючи свідків. Тому не дивно, що до штурмових лав йшли військовослужбовці елітної легкої піхоти (берсальєри, альпійські стрільці, сапери).
Останні розриви "Великої Війни" оголосили кінець короткотривалої доби фронтових сміливців-ардіті. Вони поверталися з фронту переможцями, героями, але їхню перемогу вже вдома чиновники та політикани оголошували військовим злочином та молодечим запалом невихованих юнаків, що прагнули кривавих пригод. Поступово італійські штурмові загони розформовувались армійською верхівкою за вказівкою уряду, тому багато сміливців-ардіті не знаходили гармонію у цивільному житті.
Дещо зменшив градус напруги спонтанний похід на Фіуме (вересень 1919 р. — грудень 1920 р.), у якому відчайдушні сміливці-ардіті змогли випустити весь свій накопичений війною запал. Авантюрна спроба добровольців приєднати місто з околицями до Італії зазнала провалу. Сталося це через байдужість і той самий імпотентний нейтралітет італійських урядовців та штабістів армії до долі власних вояків, яких "вільна преса" оголосила розбійниками: Лондон і Париж змусили Рим втрутитись у ситуацію з Фіуме та розігнати державне утворення сміливців-ардіті.
Ті з авантюристів, що вижили, повернулися героями, яких тепер вітали усміхнені громадяни на вулицях італійських міст під скрегіт зубів зажерливого чиновництва, байдужого до долі фронтовиків. Щоб на хвилі суспільної радості не дати сміливцям-ардіті зайняти свою політичну нішу, весною 1921 р. уряд ухвалив закон про заборону діяльності будь-яких добровольчих організацій з-поміж колишніх фронтовиків, поховавши надії на соціалізацію та гарантії хоч якихось пільг для вчорашніх захисників Італії. Тож останнім нічого не лишалось, як поповнити легальні рухи — найбільше сміливців-ардіті було помічено у фашистській та комуністичній партіях, де вони формували бойові підрозділи, гартуючись у вуличних протистояннях один з одним.
Який же висновок для подій українського сьогодення можна зробити? — Звісно, що ніхто не змушує повторювати хоч один з наведених вище сценаріїв, але вивчити чужі уроки, щоб не припуститися ганебної помилки для усмішки у ворожому таборі, є вкрай необхідним! Так званим "експертам" і "фахівцям" військової справи (не кажучи вже про службовців ГенШтабу), які виголошують бажані слова владоможців з вулиці Банкової, краще зрозуміти, що їхні "думки вголос" у мережі залишають рани у душі не одного добровольця, котрий захищає соборність і самостійність України, а тому — краще допомагайте фронтовикам повернутись до мирного життя, і не розхитуйте човна, дýрні!
Автор — Денис Ковальов
Немає коментарів:
Дописати коментар