Уламки сакральної архаїки у тлінній сучасности

Останнім часом помічаю, що дедалі більше віддаляюся від публічного інтелектуального простору й знаходжу притулок у власній "хатинці буття" – просторі перевірених текстів, контекстів та смислів. У час тотальної відкритості й інформаційного розмаїття це чи не найкраща стратеґія. Але дедалі частіше стикаюся з тим, що публічні платформи, які могли б бути джерелом якісного знання, натомість пропонують поверховість і спрощення.

   Особливо це стосується таких складних тем, як реліґія, міфологія, маґія чи філософія – загалом сфер, де хоч трохи розбираюся. На перший погляд, масовий інтерес до цих тем позитивний. Українськомовний інтелектуальний простір справді потребує більше ориґінальних голосів; це краще, ніж продовжувати споживати московитські імперські наративи, які ховаються за фасадом академічности.

   Однак уважніший погляд відкриває іншу дійсність: дедалі більше контенту, попри зовнішню привабливість, транслює старі ідеологічні схеми. Парадокс: публічні спікери апелюють до сучасних критичних чи постмодерних підходів, але в їхній риториці присутній виразний слід редукціонізму й аґресивного викриття реліґійного досвіду, властивого совєцькому атеїзму чи пізньомодерним соціяльно-критичним теоріям. Проблемою є навіть не сама критика реліґії, а спосіб її подачі!

   Відсутня наукова чесність щодо походження методів і концептів, які використовуються. Теоретичні терміни не пояснюються, автори майже ніколи не згадуються, джерела відсутні, а самі теорії постають у вигляді поверхових гасел чи метафор. Маємо справу зі споживанням вторинного чи третинного продукту, що циркулює у популярній культурі, створюючи ілюзію глибини.

   Автори такого контенту пояснюють це нестачею часу й пропонують читати наукову літературу. Так і робимо, однак... Ще одна риса цього феномену – аґресивна риторика, тому реліґія автоматично постає як щось архаїчне, негативне, патологічне чи підозріле.

   Це не аналіз, а дискредитуючий дискурс, мета якого – не пояснити феномен, а показати його недолугість, зайвість чи несучасність. Такий підхід провокує поляризацію авдиторії: одні пропаґують атеїзм, інші – віру. Сакральний досвід конфіскується: все, що не вписується в раціональну схему, маркується як несвідоме або маніпуляція, втрачаючи культурний контекст і екзистенційну глибину.

   Ця тенденція симптоматична для ширшої культурної ситуації й свідчить про кризу не лише інтелектуального середовища, але й загалом культури, що звикає до простих відповідей і швидких пояснень. Культура споживання переноситься на інтелектуальний рівень: теорії використовуються як брендовані інструменти для створення іміджу експерта. У такому випадку знання стає товаром, що легко продається, але не створює простору для справжнього осмислення.

   Тому так легко деякі спікери говорять про реліґійні ринки й капіталізацію віри. Проблема ще й у тому, що такі дискурси формують псевдокритичну свідомість. Людина звикає до того, що критичність – це не поглиблений аналіз, але аґресивна позиція зверхности та деконструкції без реконструкції; це веде до інтелектуальної безвідповідальності й знецінення самого поняття "мислення".

   У перспективі це шкодить українському публічному дискурсу, створюючи середовище, в якому складні теми редукуються до гучних заяв і кліше. Людина, що переглянула багато відео в YouTube, може спокійно вважати себе експертом без відповідних знань, або ж автор з освітою може почати транслювати абсурдні тези лише для збільшення переглядів і впізнаваности. Існує й інша крайність у ставленні до реліґійного та сакрального досвіду, не менш дивна, ніж описаний вище редукціонізм.

   Ідеться про тенденцію до надмірної "сакралізації" світу, реальности й особистого досвіду, коли будь-який прояв життя неодмінно розглядається як сакральний (хоч чіткого розуміння, що це таке не існує). Прихильники цього підходу схильні беззастережно приймати духовний досвід, спираючись переважно на популярні концепції архетипів, колективного несвідомого, вічного повернення чи епох занепаду, запозичених із юнґіянства або східних традицій. Так складні культурні та релігійні феномени «перекладаються» зрозумілою мовою, але при цьому втрачають свій автентичний контекст.

   Подібне спрощення проблематичне тим, що сакральний досвід стає ще одним товаром, який легко споживати й поширювати без належної освіти чи знань про традиції, їх носіїв і культурний контекст. Типовий приклад – активне використання термінів із таких мов, як санскрит чи арабська, якими автори контенту зазвичай володіють поверхово або й зовсім не володіють. Вирвані з початкового контексту поняття перетворюються на порожні форми, що легко наповнюються власними сенсами, підлаштовуючись під модні віяння чи політичні потреби.

   У результаті сама ідея "традиції" перетворюється з живого процесу передачі знання на набір символів і термінів, якими можна довільно маніпулювати. На відміну від атеїстично налаштованих редукціоністів, які демонструють швидку відкриту аґресію або сарказм чи іронію, представники традиціоналістичної течії зазвичай уникають критичного діалогу. Оскільки вони вже мають сформовану ієрархію смислів, в якій незручні запитання сприймаються як недоречні чи порожні.

   Це ще більше посилює поляризацію аудиторії. Також варто зазначити, що подібний осмислений "духовний досвід" є наслідком сучасних ґлобалізаційних процесів та інформаційної доступности. Простий доступ до інформації створює ілюзію легкості опановування складними темами. Сьогодні достатньо поверхово ознайомитися з кількома популярними книжками чи статтями, аби почуватися експертом із питань реліґії, міфології, культури чи антропології.

   Однак, такий підхід суттєво девальвує поняття експертности та інтелектуальної відповідальности. Адже глибоке вивчення культурних і реліґійних традицій потребує системної освіти, ретельного аналізу першоджерел та поваги до досліджуваної культури. Без цього дискурс стає карикатурним і поверховим.

Автор – Віталій Щепанський

Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Прощавай, Вестфаль!

24 жовтня 1648 р. був підписаний Вестфальський мир (нім. Der Westfälische Friedensschluss), який закінчив Тридцятилітню війну (нім. Der Dreißigjährige Krieg) між союзом католицьких і коаліцією протестантських держав в Європі. Людські втрати перевершили всі війни минулого. Основні втрати припали на мирне населення; економіці було завдано колосальних збитків.

   Аби не допустити подібної катастрофи, учасники мирного конґресу відмовилися:

• від принципу історичного обґрунтування права, ствердження своєї правоти у минулому, як неспростовного доказу своєї правоти у сьогоденні;
• від свого виняткового права на знання "єдиного та вірного шляху" у майбутнє.

   Замість цього було ухвалено принцип плюралізму доказів. Так заснували Вестфальську систему, яка визнавала суверенітет держав, незалежно від їхньої реліґійної, ідеолоґічної чи етнічної специфіки. Ніхто вже не міг наказати державі ззовні, яку реліґію прийняти, який політичний режим встановити, та які цінності вважати за норму.

   Усі проблеми вирішувалися тільки на рівні держав – тільки вони були визнані леґітимними та леґальними суб'єктами міжнародних відносин. Віднині тільки держави вирішували між собою свої проблеми та конфлікти. Ця подія заклала основи сучасного світового порядку – поділу світу на національні держави й появу, пов'язаних із цим, принципів міжнародного права.

   Весь сенс Вестфальської системи полягає у двох наступних основних принципах:

1. Суверенній державі ніхто нічого наказати не може.
2. Держава – останнє слово у міжнародній політиці.

   Вважалося, що ця система є непохитною, а національний суверенітет єдиною леґальною інстанцією при ухваленні рішень у міжнародній політиці, єдиним суб'єктом цієї політики. Сьогодні ґлобалізація поступово ліквідовує Вестфальську систему, позбавляє національні держави їх суверенітету та підпорядковує новій наднаціональній інстанції. Так що, прощавай, Вестфаль!

За матеріялами "Чаплигіна"

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Жерці наставляють, вояки захищають, ремісники працюють

Теорія трьох станів дуже проста: суспільство людей розділене на тих, хто молиться, тих, хто воює та тих, хто працює! Французький лінґвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор цієї теорії Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів. Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, він сформулював так звану трифункційну модель, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

   Дюмезілева теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники – жерці), військової (представники – військові вожді) та господарчої (представники – землероби та ремісники). Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): "брахмани", "кшатрії" та "вайшії", яким відповідають три ґуни: "саттва", "раджас" і "тамас". Тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, "пракріті".

   У кастовій моделі під виглядом людини приховані різні реальності. Це різні сутності, різні світи, у кожного із них – свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

   Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів. У давніх римлян це були: Юпітер – Марс – Квірін; в аріїв – Мітра та Варуна – Індра – Ашвіни; у скандинавів – Одін – Тор – Фрейр; у скіфів, відповідно, – Колаксай – Ліпоксай – Арпоксай. Французький дослідник вважав, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

   Оскільки у традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну – кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами. За Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації.

   Прикметно, що одним з таких факторів на ці процеси є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні ("трефному" світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади. Середньовічна Європа знала три основні стани – духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) – міщан, селян. Церква також поділяє людей на духовних ("пневматики"), душевних ("психіки") і плотських ("саркіки").

   І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства! Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Мішеля Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Клода Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій).

   Дюмезілеву теорію підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде. "Новий час" або ж Modern скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації. Їй на зміну прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм, ґендеризм тощо.

Автор – Сергій Чаплигін

Іслам більше не "релігія миру", але "партія війни"

Вже давно не таємниця, що у ХХІ ст. мусульманство перетворилося з віри кочових пустельних племен арабів на загрозливу небезпеку для всього людства, починаючи з Європи. Подібну думку нещодавно висловив і блаженніший архієпископ Атенський і всієї Еллади Ієронім II. Очільник Грецької автокефальної православної Церкви прямо назвав іслам "політичною партією", в якій нічого не залишилося від релігії.

   Знаково, що блаженніший Ієронім II не єдиний вищий ієрарх християнства, який публічно і жорстко критикує послідовників Магомета, особливо після торішніх терактів в Європі. Однак вислови саме грецького архієпископа лунають доволі гучно і безапеляційно, доводячи до сказу мусульман, переважно з-поміж сусідніх турків. До слова, у 2020 р. священник засудив рішення чинного президента Туреччини знову перетворити собор святої Софії на мечеть, що протягом останніх 86 років мав статус національного музею.

   «Іслам і ті, хто дотримується його настанов – сіють розбрат і хаос, маючи на меті підкорення світу. Так мусульмани демонструють, що вони давно вже не прості віряни, а члени партійного угруповання політичного спрямування. Ось ому вони насаджують силою свої доґми, вони – люди експансії й про це сказано у вченні Магомета», – звернувся до православних християн архієпископ Ієронім II із нагоди 200-річчя проголошення державної самостійності Еллади 25 березня поточного року.

   На думку очільника Грецької автокефальної православної Церкви, образа і гординя сильно вдарили не тільки по цілому християнству в цілому, а й по всьому цивілізованому людству. Архієпископ певен, що кожній мислездатній людині, незалежно від віросповідання варто свідомості небезпеку від хвилеподібного і блискавичного поширення ісламу планетою. «Якщо мусульман не зупинити сьогодні, – наголошує блаженніший Ієронім II, – завтра і післязавтра буде занадто пізно, прийдешні покоління просто боятимуться сказати щось проти цих адептів агресивної політичної війни».

   Священник на правду має рацію, адже згуртовані у великі етнорелігійні громади (діяспорні ґетто) мусульмани (араби, неґри, курди, турки тощо) відмінно знають – у них сьогодні досить високий рівень народжуваності, який пересічним європейцям не дасться відтворити найближчими десятиліттями без відповідної державної програми підтримки. Так на наших очах у Старому світі відбувається сумнозвісна "Великої заміною" (англ. the Great Replacement): безбожні у більшості своїй нащадки Ричарда I Левового Серця та Фрідриха I Барбаросси непомітно вимирають, лишаючи прибульцям із пустель і тропіків власні безхазяйні домівки. Останні дуже спокійною й оптимістично говорять першим – «Одного дня все ваше неодмінно стане нашим!», і це не може не лякати та не насторожувати.

За матеріалами "Breitbart"

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.

   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.

   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.

  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.

   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.

   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.

   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.

За матеріалами "Традиції і Порядку"

Новий початок на межі прірви

Все більше і більше ознак говорить нам про те, що сучасна цивілізація опинилась на межі прірви. Нам намагаються втлумачити, що на межі прірви знаходимося ми всі. Так, дійсно, ми перебуваємо на межі. Говорячи ми, підкреслимо, що мова про європейців! Але наша прірва позаду нас, а не попереду, як у всій цій чужій для нас системи.
   Наша прірва величиною у півтори тисячі років. І вона вже добігає свого логічного кінця. Так, ми наближаємося до рятівної межі, проте вона врятує не кожного спраглого... Цю межу назвемо "новим початком"! Прірвою і безоднею була для нас влада облудних земних Богів, яких йшли шукати спершу у пустелю та печери, згодом у мегаполіси.
   Тому не дивно, що ці пошуки повинні були залишити після себе пустелю навколо і пустелю всередині, над якими височіють бетонні брили зі скляними образами похмурого майбутнього. Ми провокуємо "новий початок", адже його очікування рівнозначно смерті! Саме до її горнила стрімголов наближається та Європа, яку ми знаємо. Вічно молоді стануть ще молодше, старі ж згинуть разом з мотлохом, який навколо. Ми повинні зробити крок у цей хаос, а тому горе тим, хто сподівається піднятися з цієї прірви, бо зраджують вони "великий початок", як тотожність абсолютно нового і вічного.

За матеріалами "Діорами"

Іслам з погляду Біблії

Після суперечливого ІІ-го Ватиканського собору у Католицькій Церкві вже не є новинкою те, що багато теологів, єпископів і священиків заявляють, що Бог християн і мусульман є один і той самий. Таке твердження є не біблійним, не правовірним та некатолицьким! Це називається єрессю – відхиленням від основних правд християнської віри, а люди, що сповідують дане твердження за істину, звуться відступниками чи апостатами.

   Так, на Синоді у Константинополі у 1180 р. була прийнята постанова, що Аллах не є Богом Біблії. Усі мусульмани, які хотіли б прийняти християнську віру Синод постановив зробити перед Святим Таїнством Хрещення обряд відречення від Аллаха і його пророка Магомета такими словами: «Анатема Богу Магомета, про якого Магомет говорить, що його Бог не народжував і не був роджений».
   Крім того, варто наголосити, що Аллаха, як його представлено в Корані, не існує. Це є карикатура істинного Бога витвореного демонічними силами через так зване "об’явлення" Магомету. Тому Коран не є Божим об’явленням, а Магомет – пророком і месією. Чому таке твердження? –  Тому що Святе Письмо – це книга, яка написана під натхненням Святого Духа, має єдину ціль – вказати нам на спасіння в Ісусі Христі, який є правдивий Бого-Чоловік і Спаситель усього людства.
   Наголосимо, що Біблія розкриває нам правду про створення світу й усього живого створіння, правду про Бога та Його любов до людей. Усе Боже об’явлення завершилося в Ісусі Христі. Тепер потрібно усе це, що Господь об’явив для нашого спасіння, прийняти, увірувати та ним жити. Після вознесіння Ісуса Христа іншого об’явлення вже не буде. «Всі, які прийдуть і говоритимуть що вони месії є антихристи», – навчає апостол Іван. Тому іслам, який зародився 600 років після Воскресіння Ісуса Христа, це антирелігія!

   Послідовники Магомета відкидають факти смерті, воскресіння та сходження на небо Бога-Сина. Вони перекручують історичні джерела про Нього, черпаючи відомості з різних апокрифів. Доктрина про життя душі після смерті цілковито несумісна з християнським вченням. Душа, згідно з Кораном, йде до Аллаха, а потім повертається до свого тіла, аж поки прийде Ісса (тобто Ісус Христос), поклониться Аллаху і настане воскресіння. Розуміння раю – це розкішний сад з багатьма джерелами, де мусульмани будуть їсти та матимуть по 72 молоді діви-гуррії кожен на день для задоволення своїх сексуальних потреб.  А розуміння святості та боротьби з гріхом є відсутні в ісламі!

За матеріалами "Третьої Позиції"

З українською Церквою розбудуємо українську Державу

Зі Святого Писання відомо, що Всевишній створив цей світ для щастя всіх і кожного. Але щастя досягається різноманітністю форм, занять, діяльності, різнобарвності тих осіб, які щиро прагнуть до його здобуття. За стародавніми біблейськими переказами знаємо як Бог покарав тих, хто намагався, будуючи Вавилонську вежу, поєднати всіх людей у рабську  одноманітну юрбу.
   Саме тому нині варто застерегти активних євроінтеграторів та їхніх ідейних соратників з "русскава міра" від спроби створити на великому терені від Ліссабона до Києва і Тбілісі нео-Вавілонію чи-то під блакитно-зірковим шматтям, чи під триколором. Варто задалегідь пам'ятати, що поділ людей на народи, нації і раси – є божественним діянням. Тому кожен, хто виступає проти цього є прибічником сатанинського протиприродного марновірства! Те саме стосується і релігії – не можна змішувати в одну бездуховну масу християн, мусульман та буддистів, пропонуючи замість Бога комфорт та ідол споживацтва

   Чому ми почали допис з цього вступу? Все вельми просто! Останні дні Україну захлиснули нові церковні баталії. Як відомо, причиною тому є спроби народних депутатів України запровадити цікаві норми: а) законопроект №4511 пропонує встановити особливий статус для релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресора; б) законопроект №4128, що регламентує зміну підпорядкованості релігійної громади релігійним центрам шляхом реєстрації нової редакції статуту або внесення змін і доповнень до чинного. Декому, і всі знають про кого йде мова, вигідно знов розхитати ситуацію в державі, зіштовхнути лобами українців на конфесійному грунті, підкинувши їм "релігійну мульку" про непурішніть та від'ємність церкви від держави. Цього допустити ніяк не можна!
   Дехто, а саме парафіяни Московського патріархату УПЦ (насправді це анти-українська філія РПЦ в Україні) та правозахисники лівого штибу (грантожери і прислужники мультикультуралістів) заявили, що означені законодавчі ініціативи є "загрозою принципам свободи віросповідання і рівності всіх церков та релігійних громад в Україні". Насправді це все вигадки навіжених, які прагнуть підіграти нашим ворогам як зі Сходу (маємо на увазі РФ), так із Заходу. У свою чергу ми зазначимо, що в державі Україна релігія, останнім часом, перетворилась у знаряддя політичного тиску і втручання у справи "малих країн" з боку "великих". Особливо ми побачили це на прикладі окупації Московією півострова Крим та розв'язання війни на Донбасі, а також, нехтування конгломератом держав під назвою Євросоюз наших одвічних бажань: свободи, самостійності, українськості (традиція і націоналізм).
   Так, постійна антиукраїнська агітація з боку псевдо-православної церкви Московського патріархату призвела до релігійного розколу в середині України. Це триває вже кілька століть, а саме з моменту окупації Московським царством у 1654 р. та її прямими нащадками (Російська імперія та СССР), котрі залишили по собі купу аґентів-ренегатів з метою дестабілізації державної самостійності України та "повернення" її в лоно "єдінай і нєдєлімай". Зрадники української нації, прислужники церковників-гебістів за 26 років відновленої незалежності України сприяли не розвитку духовності та християнської моралі, а працювали виключно на деструкцію нашого народу: під час літургії проклинали Івана Мазепу та Степана Бандеру, українську мову відверто називали "тєлячім нарєчієм", закликали до війни з усім українським (від книг до монументальних споруд), сприяли розвитку українофобії та сепаратизму, запросили до хати окупаціні війська... Це не є вичерпний перелік усіх злодіянь московських попів в Україні! Але назагал відомо, що своїми діями вони, як і так звані тоталітарні секти, завдали і продовжують завдавати непоправної шкоди національному відродженню української нації.
   Щоб цього позбутись варто, діючи в інтересах української нації, проголосити повну свободу віросповідання і совісті. Досить слухати нікому не потрібні гнусаві поради недолугих юристів та зазомбованих парфіян! Діяти треба негайно, у тому числі і на законодавчому рівні. Водночас, крім затвердження зазначених раніше законопроектів №4128 та №4511, необхідно засудити, визнавши поза законом, всі релігійні течії, які своїми проповідями ведуть до розколу українського народу, відволікаючи його від нагальних задач: розбудови і захисту Батьківщини!

   Звісно, що далекоглядною метою є поява в оновленій українській державі, на засадах Гетьманату, єдиної помісної Церкви Христа. Але до того часу, всі українські патріоти, націоналісти та державники єдиною лавою мають виступити за заборону діяльності тих церков, конфесій і релігійних течій, які отримують грошову та іншу матеріальну допомогу від іноземних держав. Якщо релігійна течія не може існувати в Україні без допомоги ззовні, то вона не є українською, бо не має підтримки українців! Кожна церква, що веде анти-українську діяльність має покинути межі українських земель під загрозою переслідування з боку держави Україна. Нашим пріоритетом повинна стати підтримка та всеожна пропаганда християнської єдності (між РКЦ, УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП) з одного боку, та тими релігійними представниками (маємо на увазі рідновірів), котрі сприяють розбудові України як вільної й незалежної держави!
   У визначенні як друзів так і ворогів, згідно із Ісусом Христом, наші слова мають стати простими: так – так, ні – ні! Ворогами української нації, і взагалі, людства ми оголошуємо, насамперед, всі рухи та конфесії, котрі сповідують збочені сатанинські, комуністичні, інтернаціоналістські, варварські та глобалістичні вчення. Ця наволоч повинна бути знищена як найшвидше і пам'ять про неї треба стерти з пам’яті народу на віки!
   Настає час змін і нашої остаточної перемоги, тож єднаймося і кріпимо наші лави на шляху до величних звершень і торжества ідей національного відродження і могутності України!

Автор – Денис Ковальов

Бути українцем!

Що для нас сьогодні означає бути українцем? Напевне не багато співвітчизників задає собі це питання. І напевно не багато хто може дати на нього відповідь.

   Бути українцем – це не просто означає мати окреслену відповідну етнічну чи державну приналежність. Бути українцем – це не означає ідентифікацію за мовною ознакою. В сьогоднішніх умовах бути українцем, значить усвідомлювати і нести відповідальність. Усвідомлювати і нести відповідальність перед творцем, котрий волів щоби ми народилися українцями і вклав у це певний вищий сенс, усвідомлювати і нести відповідальність перед предками, котрі дали нам життя, потом і кров'ю заповідали нам бути гідними, продовжити і довершити їхню працю, зберегти і примножити їхні здобутки, усвідомлювати і нести відповідальність перед нащадками, для котрих ми зобов'язані забезпечити краще майбутнє і достойну перспективу.

   Бути українцем – означає усвідомлювати і нести відповідальність перед нацією, родом, перед Україною – святою землею, на котрій ми народилися, на котрій ростемо і котрій належимо. Ми маємо своїх героїв, на яскравих прикладах ідеї та чину котрих маємо виховуватись самі і виховувати молодь. Естафетою переходить з покоління в покоління палаючий смолоскип боротьби за волю і прапор вірності Ідеї Nації. Боротьби правдивої і безкомпромісової. Прийшов наш час!.. Тут і сьогодні ми повинні виконати своє історичне призначення, продиктоване глобальною і універсальною національною ідеєю, котра спрямована не в минуле, а в перспективу і полягає в: 1) окресленні національного ідеалу, візії нації; 2) визначенні шляху досягнення національного ідеалу; 3) осягненні цього шляху.

   Національна ідея – ідея невпинного і всебічного розросту сили, слави, багатства і величі Української Нації і об'єднуватися треба не навколо тих, хто її лише декларує, а навколо тих, хто її реалізує. Великі ідеї народжують, мобілізують і об'єднують великих людей. Великі люди продукують і здійснюють великі ідеї...

   Українці свою історію писали не чорнилом, а кров'ю. Наша національна ідея творилася не в кабінетах, а на полях битв, перемогами і поразками, здобутками і втратами, її творили не науковці, а герої, предтечі, пророки. Могутні князі та їх звитяжні дружинники, славні гетьмани, отамани та їх козаки, гайдамаки і опришки, Шевченко, Січові Стрільці, крутянці, воїни УНР, холодноярські повстанці, бойовики УВО і підпільники ОУН, командири і вояки УПА – червоною ниткою міцно пов'язано традицію боротьби і змагання, котра не дає згаснути вогнику віри і надії. Бути такими, як вони.

   Дихати на повні груди. Жити повнокровно і змістовно. Бо з нічого не буде чогось, ніщо не може бути чимось. Робити не для того, щоб робити, а задля того, щоб зробити. Не поза, а позиція, не демагогія, а ідеологія, не ефектність, а ефективність. Бути українцем – бути максималістом, бути націоналістом, бути якіснішим, принциповішим, гоноровішим, активнішим, розумнішим, сміливішим, освіченішим, сильнішим. Сенс полягає в тому, що українці мають стати кращими, і тоді Україна стане кращою, тоді українцям стане краще. Тоді фортуна усміхнеться нам і ми переможемо!

Автор — Віктор Рог

Поневолювачі душ

Віддавна Україна являє собою об'єкт особливих зацікавлень з боку близьких і далеких "доброзичливців". Вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, глибокі культурні традиції, потужна наукова база і великий потенціал України спонукають їх споглядати на нашу Батьківщину з острахом і недовірою, змушуючи застосовувати проти нас різноманітні методи "нейтралізації".

   Тож мета й умови диктують засоби! Для здійснення своїх лукавих замірів у цьому випадку найефективнішим засобом є зміна світоглядних орієнтирів і системи цінностей "об'єкта експансії", тобто українського народу, зміна його генетичного коду, говорячи простою мовою – "зомбування". Це сьогодні намагаються зробити не лише за допомогою політичних засобів, пропаганди, економічного тиску та псевдокультурної експансії, але й впливаючи на підсвідомість людей парапсихологічними засобами та через діяльність різноманітних антидуховних, антитрадиційних, псевдорелігійних транснаціональних сект, що мають широко розгалужену структуру і багатоканальну мережу втілення своїх задумів руйнівного впливу на суспільство. І даремно дехто недооцінюює ролі релігії, ролі "віри" у вузькому розумінні поняття в процесі побудови нашої держави, адже є потужні сили, які цю роль добре розуміють.
   Якими ж методами вони здійснюють свою розкладницьку роботу? – В першу чергу через канали діяльности на наших теренах закордонних "релігійних" провідників, які, належачи насамперед до протестантських церков, приїжджають до нашої країни з багатотисячолітньою історією та традицією і поводять себе так, ніби вони навертають австралійських бушменів-абориґенів. Заодно вони винюхують «де, що, як лежить і який зиск з цього можна отримати». Вони заполонюють телеекрани та радіоетер, мільйони примірників, сотні тонн підривної літератури розповсюджуються серед населення, влаштовуються збори, концерти та інші "забамбулюючі" збіговиська та акції. І це на фоні розколів у традиційних Українських Церквах та руйнування наших пам'яток історії та культури. Ці ворожі агенти закладають тут свої осередки, спрямовуючи отруйне вістря пропаганди насамперед на молодь. На відміну від нинішніх можновладців, вони чудово розуміють значення молоді для майбутнього нації і держави.
   Чужонаціональна релігія розкладає дух і тіло народу, розбиває єдиний національний організм на тисячі релігійних угруповань. Через канали езотеричних закордонних конфесій нетрадиційних для нас напрямів діють крішнаїти, бахаїти, сатаністи, муністи, шрічінмоївці, рух трансцендентної медитації, керівник котрого Махаріші Махеш Йоґа заявив про необхідність створення власної транснаціональної космополітичної політичної партії, зобов'язаної прийти до влади в усьому світі, "Біле братство", "Аум Сінрікьо" та їм подібні. Великої шкоди завдають численні загони як закордонних, так і своїх домашніх профанічних самозванців (так звані "цілителі", "екстрасенси", "маги", "чаклуни", "ворожки", "астрологи"), котрі мають "попит" серед тих, хто розчарувався в інших способах вирішити свої проблеми. В Україні сьогодні паразитують різні лжепророки і псевдорелігії, під маркою ліків підсовуючи смертельну отруту. І це закономірно, адже нинішні владоможці мало турбуються про українську духовність, про українську культуру, історію, традиції, а, як відомо "святе місце порожнім не буває"...

   Переважна більшість вищеперелічених груп перебуває під контролем та опікою потужних фінансових структур, окультних лож, а то й спецслужб, що підтверджується надзвичайно дорогими виданнями й активно масовою рекламою. Ці сили завдають великої шкоди психіці людей, руйнуються сім'ї, руйнується суспільство. Приваблюючи духовно заблукалих, нестійких людей незвичайними зовнішніми атрибутами, обіцянками, різноманітними містичними обрядами і символами, проголошуючи "близький кінець світу" і "єдиноправильність" свого вчення, вони вимагають від своїх жертв повного підпорядкування, покори і через проникнення у підсвідомість маніпулюють волею, досягаючи своєї підлої мети, збільшуючи кількість неврівноважених, психічно хворих, маніяків, самогубців.
   "Порожнеча в головах і душах" заповнюється отрутою. Пасивно спостерігати за цими процесами – злочин. Тільки повернення до своїх джерел, плекання традиційних національних вартостей, їх активна пропаганда і втілення в життя зможуть поставити надійний кордон потугам цих чорних сил. Повернувшись до своїх традицій, до прадідівських коренів, до предківського духу, ми повинні зупинити те брудне шумовиння, котре загрожує Нації вже тепер, а ще більше в майбутньому.

Автор — Віктор Рог

Легенда про Лаллі та єпископа Генріка з Уппсали

Історія Фінляндії багата на різного роду героїчні сторінки, так само як і українська історія. А проте, існують й такі події, про які краще й не згадувати зовсім. Сьогодні мова піде про неоднозначну сторінку в історії Фінляндії, а саме, про вбивство святого Генріка, уппсальського єпископа, звичайним селянином Лаллі з фінського селища Кьоюліо...

   Серед академічної спільноти істориків не тільки Фінляндії, але й Швеції, постать Лаллі (фін. Lalli, Laurentius) вважається апокрифічною, ба навіть міфологічною, на кшталт українського Іллі Муромця чи Котигорошка, які, можливо, існували колись у реальному житті. Згідно із давніми переказами, які збереглись у церквах шведської Уппсали та фінського Турку, саме Лаллі вбив першого єпископа Фінляндії святого Генріка Уппсальського на кризі озера Кьоюліон'ярві в ніч з 19 на 20 січня 1156 р. в провінції Сатакунта на заході Фінляндії.

   Власне, ця кривава подія і зробила з пересічного селянина Лаллі найвідомішого вбивцю в історії Фінляндії! Навіть вбивство імперського шовініста та русифікатора, а за сумісництвом ще й фінляндського генерал-губернатора Ніколая Бобрікова влітку 1904 р. фінським націоналістом Еуґеном Шауманом, не стала такою визначною подією в історії Фінляндії як кривава розправа фінського селянина над шведським католицьким парохом. Саме через таку неоднозначну картину середньовічної дійсності у фінському фольклорі постать Лаллі представлена виключно як язичницька, що уособлює спротив християнству, а іноді,  його ототожнюють з Юдою Іскаріотом, який за 30 срібників продав фарисеям свого вчителя Ісуса Христа. Хоча суть конфлітку з подальшою кривавою розправою лежить зовсім не у релігійній площині, а скоріше у соціальній та мовно-етнічній.

   Історичні відомості про життя Лаллі вкрай незначні. Згідно із давньофінськими хроніками, знайдених в околицях Турку, серед яких латиномовна "Legenda sancti Henrici", він походив із заможної селянської родини, а от в "Пісні про загибель єпископа Генріка" (фін. Piispa Henrikin surmavirsi) про Лаллі говориться як про представника вищого стану не вказуючи прямо на його селянське походження. Приблизно у 1150-1156 рр. Лаллі жив разом зі своєю дружиною Кертту, а також її братами Пентті та Олаві у садибі Лаллойла поблизу селища Кьоюліо. Власне це піддає сумніву твердження про те, що вбивця уппсальського єпископа був язичником, оскільки всі згадані вище імена є християнськими. Так, Лаллі є видозміненим варіантом імені Лаурі.
   Хоча, найбільш поширена версія легенди, про Лаллі та уппсальского пароха, викладена у "Пісні про загибель єпископа Генріка" і виглядає наступним чином: «...Одного разу Лаллі повернувся додому, де його зустріла дружина Кертту, яка повідомила свого чоловіка про те, що їхній будинок відвідував з проповіддю подорожуючий єпископ з Уппсали, Генрік. Він, йдучи геть, не заплатив за їжу і питво, а також за корм для свого коня, ще й обізвав Кертту безграмотною селючкою, на що жінка образилась і кинулась ридати...». Існує припущення, що Кертту збрехала своєму чоловікові, а насправді ж єпископ Генрік велів своєму лакею залишити сільській ґаздині плату за їжу та кінський корм, але жінка просто вирішила спровокувати свого чоловіка, Лаллі, на "геройський" вчинок, про наслідки якого не думала. З цієї причини образ Кертту у фінському фольклорі є негативним, адже жінка керує діями та думками свого чоловіка, що на той час для фінляндського суспільства було нонсенсом. Вона змальована як негідна господиня, шкідлива баба в старій хустині...
   Почувши розповідь своєї зарюмсаної дружини, Лаллі розлютився і, озброївшись сокирою, одразу став на лижі рушивши навздогін за уппсальським єпископом, що подорожував південно-західною Фінляндією з метою хрещення місцевих племен: сумь та гяме. Наздогнавши сани, в яких їхав єпископ Генрік, прямо на вкритому кризі озері Кьоюліон'ярві, Лаллі накинувся на уппсальського пароха і обезголовив його, після чого зняв з голови митру, а з відрізаного ним же пальця забрав собі в якості трофея дорогий перстень єпископа. Як підкреслює легенда, Лаллі зробив це з жадібності, хоча мотиви не відомі. Після мученицької смерті уппсальського єпископа, його вбивця повренувся додому.

   А проте, незабаром прийшла смерть і за Лаллі... В церковних джерелах Турку зняття митри з голови єпископа Генріка вказується як безпосередня причина смерті, адже селянин накликав на себе кару Божу, тож і мав загинути у муках. Хоча, згідно із фінською народною традицією прийнято вважати, що вбивця уппсальського єпископа втік з дому разом із дружиною і деякий час вони переховувались в лісах провінції Сатакунта, а потім заблукавши в болотах потонули поблизу озера Гірвіярві. Згідно із народними переказами, на березі Гірвіярві можна знайти великий камінь, у якого Лаллі часто сидів незадовго до смерті. Поверхня цього каменю, як свідчать перекази, постійно волога, тож фіни завжди ототожнювали його зі сльозами вбивці єпископа Генріка, що не висихають і донині...
   Після загадкового зникнення чи можливої смерті Лаллі та Кертту будинок і все їхнє майно у селищі Кьоюліо були передані в розпорядження єпископа міста Турку як плата за вбивство Генріка уппсальського, а після закінчення Реформації, у середині XVII ст., перейшло під владу шведської корони. А от тіло уппсальського пароха, яке залишилося лежати обезголовленим на кризі озера Кьоюліон'ярві, за кілька днів було знайдено місцевими лісниками і одягнуто в шовкову тканину, а пізніше відправлено у Турку на санях, які тягнули воли. Проте, через заметіль та хуртовину воли зупинилися поблизу хутора Ноусіайнен на березі річки Гірвійокі, де і відбулося поховання єпископа Генріка. Власне, на цьому місці була закладена і перша церква у Фінляндії.
   Ось такою була ця кривава подія, яку багато хто намагається прив'язати виключно до релігійної складової осіб, що приймали в ній участь. У церковних легендах, знайдених в Уппсалі, про єпископа Генріка ім'я Лаллі не згадується. Однак, в ряді інших середньовічних джерел згадується так званий "вертеп Лаллі", в якому фінський селянин на ім'я Лаллі навпаки намагається допомогти уппсалському пароху хрестити фінські племена і протистоїть місцевим язичницьким шаманам. Згідно з історичною традицією, яка вже 300 років усталилась в Швеції, вбивцею уппсалського єпископа був "якийсь лихий чоловік", якого Генрік хотів закликати до порядку згідно із церковним звичаєм, але той збожеволів і накинувся на єпископа з сокирою...

   Питання про те, чи існував Лаллі насправді і чи він власноруч вбив єпископа Генріка через релігійні непорозуміння є відкритим і чекає на своїх дослідників. А проте, багато фінських істориків-медієвістів у ХХ ст. висунули наукову гіпотезу, згідно із якою єпископа Генріка супроводжувала ціла група людей, тож селянин Лаллі не міг наодинці вбити уппсалького пароха не вступивши в бій з його чисельною охороною. За припущенням прихильників цієї гіпотези, єпископ Генрік був поранений випадково під час спроби хрестити селян поблизу озера Кьоюліон'ярві, він був поранений у стегно під час сутички, а помер лише за тиждень від великої втрати крові.
   З ім'ям Лаллі тісно пов'язана історія фінської громади у селищі Кьоюліо. Про подію, яка нібито колись сталась поруч, нагадують митра і сокира, що зображені на гербі Кьоюліо, а також пам'ятник "герою" Лаллі, встановлений у 1989 р. на берзі озера Кьоюліон'ярві. У 2004 р. національна телерадіокомпанія Фінляндії YLE, з метою визначення шляхом загального голосування найбільш визначних людей у ​​фінській історії, організувала конкурсну програму "Великі фіни". Ім'я Лаллі було включено у перелік з 99 кандидатів, а після підрахунку голосів визначено, що Лаллі зайняв 14-е місце, випередивши таких всесвітньо відомих фінів, як Туве Янссон, Пааво Нурмі та Алвар Аалто. А сьогодні, ім'я Лаллі все частіше звучить серед націоналістичних кіл фінських патріотів як символ боротби з іноземними загарбниками, вкладаючи у його славнозвісний "подвиг" зовсім інший сенс: боротьбу вже християнської Фінляндії з ісламською навалою з Азії та Африки. Тоже нехай час розсудить наші дії...

Автор - Денис Ковальов

Різдвяна Ніч Націоналістичної Революції

«У глибокій темряві довгої зимової ночі на небі сяяли зорі, а в захистку незнаної стайні народився Христос. Ніхто не мав тоді ні часу, ані цікавості слідкувати точно за часом… Але в сучасному Римі панує глибоке переконання, що це сталося саме опівночі, і тому опівночі побожна юрба заповнює вулиці, поспішаючи на Службу Божу до церкви св. Марії Великої… Може бути, вони мають рацію: ніч мала доходити до свого кульмінаційного пункту, коли народився Христос – інакше Його народження не мало б такого великого значення й не викликало б такої потрібної уваги.

   Занадто вже довго блукала людина навпомацки, шукаючи світла, і марних шукання знаходила лише щораз густішу темряву. Серце стискалося від пожадливої туги, а в душі наростала знеохота і втома. І от власне тоді, в кульмінаційному пункті жахливої найстрашнішої ночі, в бідній, незнаній стайні, просто на сіні народився Христос. (…) І в нас на Україні панує тепер жахлива темна ніч. І там люди кидаються навпомацки, шукаючи за світлом, задихаючись під навалою кошмарів, неймовірних примар… І там ніч добігає до свого кульмінаційного пункту… І там має ось-ось вдарити дванадцята година… І той, що має народитися, народиться як Христос – серед голих чотирьох стін, у хаті з брудною долівкою, серед обшарпаного люду».

   Процитовані вище рядки один із очільників ОУН Євген Онацький написав у різдвяну ніч далекого 1930-го р., проте вони не перестають бути сучасними, адже «жахлива темна ніч» триває, українці залишаються бездержавною нацією, а роздуми над темою Різдва Христового так чи інакше продовжують перетинатися з міркуваннями про нашу національну долю.

   Для християн-націоналістів, котрі боролися за визволення власної Вітчизни, теми Різдва та Великодня були особливо важливими. І Воскресіння нашого Господа, і Його дивовижне Народження для націоналіста є доказом того, що його боротьба не марна, що Перемога, якою б фантастичною вона не видавалась, можлива. Чим є народження Ісуса Христа? Неймовірним дивом: Предвічний Бог – абсолютно трансцендентний, абсолютно невимовний, Творець, укритий від зіпсованого гріхом творіння, воплочується, стає людиною і народжується від Діви. Диво із див, але це диво сталося. Відтак, якщо Господь заради своєї любові до нас явив нам диво і став людиною, то хіба Він не може явити нам і меншого дива – дарувати винагороду за нашу боротьбу?.. І вже ніби не окупована Україна чотирма державами, і Київ уже вільний, і радісні дзвони святої Софії сповіщають нам, що наша Батьківщина відродила свою середньовічну велич і могутність… Так, насправді цього ще немає – ти сидиш у своїй римській квартирі і, реалістично подумавши, усвідомлюєш, що 1930 р. навряд чи принесе Україні волю. Одначе сповнене віри і любові серце хоче бачити у темряві бездержавності віфлеємську зорю націоналістичної Перемоги…

   Коли полистати націоналістичну періодику минулого століття і звернути свою увагу на публікації, присвячені Різдву та Новому року, з уст може зірватися прагматична думка: «Ех, банальність – звичайні “календарні” публікації». А й справді, у періодичному органі потрібно друкувати те, що хочуть прочитати, і січневий випуск газети/журналу неодмінно має містити хоч кілька матеріалів відповідного спрямування. У наші постмодерністські і, неодмінно, постсекулярні часи взагалі без різдвяної тематики жити неможна – комерція без неї пропаде. Он у “високодуховній” eРефії декілька років тому трапився випадок, коли якась поліклініка оголосила різдвяні знижки… на аборти (і робилося це, імовірно, не для цілеспрямованої образи почуттів віруючих, а так – з огляду на постмодерністську тупість та засади маркетингу). Якщо у наші часи без Різдва аж ніяк, то тоді й поготів… Одначе, гортаючи січневі випуски того ж “Визвольного шляху” п’ятдесятирічної давності, розумієш, що в написаних напередодні Нового року рядках міститься щось більше, аніж календарна банальність. І тоді намагаєшся поглянути на той текст очима людини, котра лиш десять літ тому вирвалася на Захід у складі рейдуючого відділу УПА. І тоді приходиш до думки, що незбагненна містика не така вже й далека, що вона своєю тонкою гранню торкається долі твого народу – того життєвого простору, поза яким неможливе і твоє існування.

   «1951 рік тому, – писав Ярослав Стецько, – з народженням Божого Сина прийшла на світ правда. Добро і зло, Боже і сатанинське – це ті два антиподи, що перебувають завжди в непримиренній боротьбі між собою. Ці два світи борються в світі і борються вони в кожній людині. В світі панує радість, щастя, мир і спокій тоді, коли божеське опановує більшість живих на землі людей, а навпаки, коли тією більшістю опановує сатанинське – на світ приходить сум, замість любові ненависть, замість миру війна, замість щастя горе, замість радості сльози, і замість “разума”, що “возсіяв” над миром, приходить божевілля, яке прикривається розумом сатани… Божевілля або розум сатани як найгостріша зброя проти правди, що “возсіяла” над миром, стає засобом заперечення приходу тієї правди у світ. А заперечення самого факту існування будь-коли Божого Сина, а тим самим і заперечення Його народження, є заперечення на світі всього Божого… От тому большевизм, що породжений сатаною, як сила сатани, взяв собі за догму першу і найважнішу сатанинську заповідь: Бог – це витвір людської уяви, а релігія є опіумом для народу.

   Тому сьогодні на теренах, опанованих московським большевизмом, як протест проти народження Божого Сина куряться димарі фабрик і заводів, гупають молотки, робляться танки й літаки, гармати і бомби. Сьогодні, в день Різдва Христового, стоять на “трудових вахтах” робітники й колгоспники, кують зброю, при допомозі якої сатана збирається оволодіти світом, щоб убити в людині радість відчуття через її наближення до Творця.

   Сьогодні на землі нашої Вітчизни, де панує московський большевизм, не чути радісних дзвонів. Засмучена земля не чує пісень возвеличення Того, Хто її утворив, не ходять попід вікна колядники і не співають “Нова радість стала”. Бо в цей день скрізь гудять фабрики й заводи і продукуються безперервно гармати, літаки й танки. В цей день куються кайдани і будують в’язниці».

   Погодьмося, що подібна риторика якось контрастує із комерціалізовано-глобалістським "Джингл-беллс" на кожному кроці. Контрастує вона і з шаблонними привітаннями та побажаннями щастя, здоров’я і усього найкращого. Контрастує вона навіть із багатьма проповідями у церкві. Хтось переживає Різдво у релігійному дусі. Для когось це, передусім, сімейне свято. Для інших – чергова нагода побути скотиною. Та для таких, як Ярослав Стецько різдвяна ніч була нагодою замислитися над тим, що у світі не припиняється боротьба Добра і Зла. Для українських націоналістів, котрі мали досвід кривавої боротьби з більшовизмом, зло не було якимось абстрактним “браком добра”. Воно було субстанцією, духом, котрий матеріалізувався в сатанинській совдепії.

   «На землях нашої дорогої Батьківщини сьогодні ще тріумфує червоний кат Ірод, гнобить наш нарід, винищує віру Христову і заводить закони Зла. – йшлося у січневому номері “Шляху перемоги” 1951 р. – (…) В той час, коли наші очі шукатимуть Вифлеємської Зірки, а думки линутимуть ген далеко на схід, між наш геройський, ніким не упокорений народ, – в той час мільйони наших батьків, братів і сестер стоять в нерівній боротьбі з кремлівським Іродом-Сталіном. Довгі колони наших найрідніших і найдорожчих нашому серцю батьків, матерів, братів, сестер, жінок, синів, дочок, старців і маленьких дітей тягнуться безперервним ланцюгом на сіру дику північ царства червоного Сатани. Мільйони йдуть на каторгу...

   Кожної хвилини, навіть у святу Різдвяну Ніч, десятки тисяч людей катуються в більшовицьких казематах. Саме в такий важкий час приходить Різдво Христове, народжується Божий Син, щоб пройти тернистий шлях мучеництва і повторити свідоцтво Правди. І Правда, яку встановив сам Христос, за яку пролялося стільки української крові, переможе! Ідеї, за які полягли кращі сини й дочки українського народу, стали семафором сучасного українського покоління і горітимуть так довго, доки не сповняться закони Правди, доки український нарід не стане власним господарем на своїй землі».

   Для націоналіста осмислення Різдва, роздуми над темою Воплочення Божого Сина є проникненням у смисл подальшої боротьби. Якими б нездоланими здавалися перепони, націоналістична боротьба продовжує мати сенс. Темна ніч. Небо оповите смогом бездуховності. Штучна ілюмінація, вивіски численних магазинів та розважальних центрів створюють ілюзію сенсу життя. Але той, хто вірить, обов’язково побачить Вифлеємську Зірку. Якщо Господь створив цей світ і воплотився заради нього, то хіба Він покине тих, хто шукає Його волі і намагається втілити її у життя?

Автор – Ігор Загребельний