Плекаймо український суверенізм

Український суверенізм зараз – єдина доросла позиція! Хоча б тому, що вже якось незручно далі вдавати, ніби десь у Вашинґтоні, Брюсселі, Берліні чи ще деінде сидить якийсь "мудрий старший брат", який точно знає, як нам (та і їм самим) жити, що будувати і які рішення для нас (і взагалі) правильні. Ніякого старшого брата немає, причому ні в США, ні в ЄС, адже там є держави, еліти, бюрократії, вибори, лобісти, свої кризи, свої страхи, свої інтереси і своя внутрішня гризня.

   У зв'язку із цим у вказаній конструкції Україна для них елемент звісно важливий, але це все одно зовнішній сюжет, а не центр всесвіту. Всюди криза, яка є наслідком тих політик, які впроваджувались з різних вище перелічених міркувань. Не згадуємо, що в нас має бути сільський шаманізм про «особливий шлях», самодостатню геніальність на порожньому місці й тезу, що всі західні ідеї, інститути й практики хибні лише тому, що вони західні (це якраз інфантильна реакція ображеного провінціала, який, розчарувавшись у кумирі, вирішив оголосити, що книжка, наука й електрика теж не потрібні).

   Міністерство оборони Ізраїлю не копіювало Пентаґон, не дуже і було що копіювати на той момент, натомість Ізраїль створив систему безпеки під свою географію тй свої загрози. Синґапур не став "Британією 2.0", а просто взяв британський common law і вбудував в авторитарну модель розвитку, яка дала результат. Естонія не чекала, поки Брюссель скаже, як будувати цифрову державу, вона взяла і зробила це сама й стала в багатьох речах еталоном.

   І не те, щоби ми мали якесь сакральне знання, як його і не мали ні Ізраїль, ні Синґапур, ні Естонія. Ми просто бажаємо вижити. Ось, чому приказка «Добре там, де нас нема» вже не працює, кругом є нюанс, окрім Монако, але там теж драма: купив видову квартиру на першій лінії, дивився у вікно і бачив там воду не надовго, бо Рожер Федерер придбав ділянку ближче до затоки, й перша лінія стала другою; кому не подобається – дзвоніть у "Спортлото" і їдьте назад у свої хащі.

   Суверенізм це не заперечення чужого досвіду. Суверенізм є правом та здатністю обирати для себе найкраще без релігійного поклоніння і без колоніального наслідування (як ми вже посадили з МВФ в Єґипті, всюди є нюанс). Тобто дивитися на досвід західних партнерів треба спокійно й раціонально:

• ось це працює, тоді беремо;
• ось це працює в них, але не злетить у нас без адаптації, то переробляємо;
• ось це нам узагалі не підходить у нинішньому історичному, соціальному та воєнному контексті, а значить відкладаємо без почуття провини і без намагання сподобатися черговому зовнішньому спостерігачеві.

Бо зріла країна відрізняється від незрілої не тим, що вона кричить про національну винятковість, одначе тим, що вона вміє вчитися без мавпування, співпрацювати без підпорядкування та запозичувати без втрати волі. Зріла країна, як і зріла людина, просто розуміє, що саме їй треба. Просто закарбуйте це у своїй свідомости!

   Україні час остаточно вийти з психологічної моделі, в якій десь існує зовнішній дорослий, що або врятує, або оцінить, або сертифікує нашу правильність, який точно не витирає руки об штору і не тушить беники об язик, бо він дорослий. Ніхто нас не сертифікує, ніхто за нас не побудує робочі інститути під наш контекст, ніхто не проживе за нас цю війну, цю трансформацію і цей історичний іспит. Тому український суверенізм це концепція не про істерики і не про хуторянство; власне, це політичне дорослішання.

   Розумний українець не каже "все західне є поганим", але і не каже, що «Захід має придумати нам майбутнє». Розумний українець каже просту річ: ми беремо найкраще, розуміємо ціну кожного рішення, враховуємо український контекст, і будуємо свою державу як суб'єкт, а не як вічного молодшого партнера на випробувальному терміні (якийсь поет про щось таке казав, тільки не можу пригадати хто). Тому ми десь між «народ, якого правди воля ніким звойована ще не була» й «свого научайтесь і чужого не цурайтесь».

Автор – Тимофій Котов