пʼятниця, 26 серпня 2022 р.

Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Автор – Донісі Човганонь

вівторок, 16 серпня 2022 р.

Дух степового кордону і Гетьманат

Після падіння залізного муру, що обмежував права громадян колоніальної совєцької України, до нас бурхливою хвилею з початку 1990-х рр. хлинули небачені свободи (ринкова економіка, демократія, парламентаризм, партійщина, свобода слова і віросповідання, державна самостійність, гуманізм, толерація). Їх ми ніяк не відсортуємо по поличках до сьогодні. Із крахом СССР у Києві ніби почалось формування справжньої незалежної України, яке, проте на вигляд було вишиванковим і шароварним, по суті залишилося шкіряним і кривавим!
   Зміна влади протягом останніх 30 років було ефемерним показовим явищем для спраглого населення і показовою виставою для урядів-позичальників з країн Заходу, бо зрушення в українській державі та суспільстві відбуваються не демократичним (циклічним) шляхом на кшталт виборів, а виключно революційним (хаотично флібустьєрським) у вигляді багатотисячного віча на Майдані. Така наша ментальність і національна ідентичність! (Невеличка заувага: тепер до вищенаведеного додалося пристосування до рутинних буднів повномасштабної війни проти московитської агресії).
   З історії нам усім відомо, що саме зборами на майданах вирішувалися важливі питання у часи княжої Русі, між козаками на Запорожжі та серед повстанців Холодного Яру. Цьому ментальному впливу та історичній долі ми повинні завдячувати географічному розташуванню Української Держави та Українській Нації. У світі відомі лише 2 націєтворчі місцини, які вивільняли воїнський дух і потяг до свободи – це американський дикий Захід та український степовий Південь (і частково Схід). Безліч істориків називають цей культурологічний феномен як фронтир або "великий кордон", концепція якого тісно пов'язана зі змішуванням 2-х різнопланових цивілізацій – азійського Сходу та європейського Заходу в Україні, дикого індіанського Заходу і культурно-промислового Сходу в США.
   Основна ідея українського степового кордону полягає у тому, що через терени нашої держави проходить зона пограниччя між дуже різними етнічно-культурними світами – варварською Московією (нащадком Золотої Орди) та католицькими країнами Європи (нащадками Римської Імперії). Саме в Україні в зоні взаємодії 2-х ворожих один одному світів і культур у часи Середньовіччя утворився абсолютно новий – 3-й етнокультурний тип (український). Його особливості не притаманні жодному з 2-х взаємодійних, і водночас ворогуючих.
   Явище козацтва стало цим унікальним симбіозом, поєднавши в собі войовничий дух азійського Сходу з хоробрим героїзмом скандинавських варягів, а також культурність європейського Заходу і візантійську релігійність. Ця сукупність дала неймовірну суміш, яка щоразу виявляла себе неймовірним чином – бунтами й повстаннями з одного боку, та філософією гуманізму і національним державотворенням з іншого. Здавалося, поєднати азійське нутро ординського московита і польського католика-гуманіста дуже важко, а проте, саме українцям вдалось зробити неможливе – створити власну цивілізаційну контркультуру протиставляючи себе Заходу і Сходу.
   Ми не можемо відкинути нашу історичну спадщину, зокрема тотальну русифікацію і польську пацифікацію, навпаки, ми використаємо цей трагічний досвід для подальшої боротьби із нашими ворогами! Степове прикордоння, український фронтир – є цивілізаційною ланкою формування української національної ідентичності (нашою природно традицією), що сполучає давньоруські віча з Запорозькою Січчю та народними радами УНР і УГВР. Вінцем цієї сполуки є сучасна революційно налаштована молодь, а не вчорашні комсомольці та чекісти. Саме постмайданна і фронтова українська молодь, серед яких добровольці й учасники бойових дій на Донбасі (а нині вже й Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Таврії), торують шлях нового українського військового духу – традиціоналізм і менталітет оборонця національного фронтиру.
   Дух воїна (богатиря, козака, гайдамаки, опришка, махновця, упівця) – це та ментальна сутність української нації, котра не дає спати ворожим сусідам по обидва боки нашого державного кордону, розуміючи, що збудження і відродження цього духу призведе до вибуху і постави Великої України від Сяну до Дону як традиційної держави – Гетьманату. Саме новітній український традиціоналізм сьогодні символізує собою занепад модернової епохи постсовєцької руїни та демоліберального хаосу. Традиціоналізм перш за все є тугою за втраченим: героїчна минувшина походів князя Святослава Хороброго на хазарів, національно-визвольна війна Богдана Хмельницького проти поляків, народна борня Симона Петлюри на 3 фронти, повстанче лицарство під проводом Романа Шухевича у боротьбі із нацистами та більшовиками – і скоріше навіть не часом, скільки особливим духом минулого, коли національне почуття ще було агресією, котре тепер лише інерція, що спонукає націю на героїчний зрив.
   Політично традиціоналізм не визначений, він набуває свого значення лише коли втілюється в похідних доктринах, як, наприклад, інтегральний націоналізм Дмитра Донцова чи новий націоналізм Теодора Рузвельта. На сьогодні, головною метою кожного українця має бути побудова виключно національного державного утворення – Україна – не тільки за історичними традиційними зразками, але й з огляду на досвід інших країн світу, таких як Японія, Естонія, Ізраїль, Ісландія та Албанія. Лише в разі того, як всю владну верхівку (від голів сільрад до генпрокурора і президента-гетьмана) посядуть етнічні українці, головно справжні патріоти та ветерани московитсько-української війни, тільки тоді ми можемо говорити про появу незалежної Української Держави. Цього вимагає не тільки сьогодення, але й поклик нашої традиції й дух козацького фронтиру.
   Маючи з плечима історичний вантаж досвіду І-го Гетьманату, УНР, ІІ-го Гетьманат, УГВР – ми не дозволимо ординським військам панувати на нашій землі. Як показали події останніх пів року (з 22.II.2022) у нас на генетичному рівні включається тотальна мобілізація щодо захисту кордонів Батьківщини, покликаний козацьким духом. Тепер мусимо стреміти не тільки здолати зовнішнього агресора, але й, об'єднавшись в єдиний кулак, завершити розпочату Революцію Гідності до переможного кінця побудовою Гетьманату, в якому відродимо нашу приспану національну ідентичність і той дух воїна зі степового прикордоння.
Автор – Ревуч Січовий

середа, 10 серпня 2022 р.

Історичні елементи української національної вдачі

Українська національна вдача витворилася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, в яких перебували предки українського народу та перебуває він сам тепер. Сучасна українська нація є наслідок біологічного й культурного розросту первісного людства, що в певних умовах природо-географічного оточення сформувалося в породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, переміни природо-географічного оточення й умов життя оформилося в кілька племен слов'ян. Крім того, українська нація є наслідок біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу ріжноманітних сусідів, а також пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну та прояву власної творчости, діяльности, культури того племені для задоволення своїх потреб в рамцях свого розселення.
   Ймовірно тому українська національна вдача є сумою історичних наверствовань властивостей кількох ріжноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів. В українській національній вдачі є такі властивости:
   1) вселюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто властивости, які є у всіх народів (любов, ненависть і тому подібне) і розріжняються лише темпераментом, силою, способом, частістю, кількістю виявів;
   2) арійські, що склалися в тих умовах, в яких перебували українські предки арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті);
   3) слов'янські, витворені й здобуті в час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по ріжних країнах (дещо в мові, звичаях, світоглядах, суспільнім устрої, господарстві, мистецтві тощо);
   4) ріжних сусідніх народів, що впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю і тому подібне;
   5) українські, витворені й здобуті українським народом на теперішніх просторах розселення, після виділення з середньовічної слов'янської ойкумени, десь із V-VI ст. по Христі, в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одежі, житлі, харчуванні й тому подібне.
   Оселення слов'ян на певних просторах вплинуло на витворення з них окремих народів з окремими вдачами: «Словинець у горах неминуче пристосувався до іншого способу життя й світогляд, ніж українець в степах» (Е. Халупний). Любов до свободи — загально людська вдача, — але певні умови існування сформували її в певні способи прояву, так наприклад: вільний, рівнинний простір виробляє звичку до свободи; сприяє виробленню світогляду про рівність і свободу; непримиримість до підпорядкування, неволі, а гори, навпаки, притлумлюють людину, гнітять долу, прищеплюють розуміння ступньовання, необхідність впорядкування тощо. Через те загальнолюдське чуття любови до свободи в гірських умовах формується не у звичку до свободи, а лише в тугу до неї; в бажання вирватися з пригнобленого стану.
   Звички й туга — це ріжні національні способи вияву вселюдського почуття любови до свободи. Тому у слов'ян ріжних просторів виробилися своєрідні прояви любови до свободи. У великій мірі на формування національних слов'янських вдач вплинули їх сусіди та сусідська культура: «Німецький вплив на чехів спричинив інші наслідки, ніж мадярський на словаків, татарський на москалів, а турецький — на болгар» (Е. Халупний).
   На вдачу українців впливали сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з ґотами, аварами, хозарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, Литвою, москалями, німцями, жидами. Тому у сучасній українській національній вдачі багато є елементів, перебраних від: а) предків (арійців та слов'ян); і б) сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна, але сума ріжних властивостей (українських предків, українських сусідів і самого українського народу!).
   Відтак, наскільки в ріжні часи, в ріжних місцях були ріжні сусіди, то й властивости, перебрані від них, ріжні. Інші там, де впливали на українців поляки; інші там, де впливали мандрівники половці, чорні клобуки, татари; й інші, де впливали москалі. Тому українська національна вдача не цілком одностайна на всіх просторах українського розселення.

четвер, 4 серпня 2022 р.

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.
   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.
   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.
   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.
   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.
   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».
   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.
   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.
   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.
   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».
   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).
   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.
   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.
Автор – Данило Катраник

понеділок, 1 серпня 2022 р.

Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.
   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:
   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?
   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.
   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».
   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.
   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.

вівторок, 31 травня 2022 р.

Криза думки

«Минуле не завжди тягне назад. У ньому розсипані нечисленні, але потужні пружини, які розпрямляючись, штовхають нас в майбутнє...». – Це слова видатного японського вояка XX ст. і консервативного революціонера Юкіо Мішіми, який сповідував істинні цінності земного життя.
   "Істина" у спотвореному постмодерністському задзеркаллі звучить приблизно так: "адепти" традиційних цінностей" є природженими рабами, які звикли до свого рабства і бісяться, якщо хтось бути рабом не хоче. Власне цю, так би мовити "істину", ми чуємо усюди, куди б ми не пішли. Подібні думки нам підносять як "прогрес" людської думки.
   Зараз гуманісти відкрито заявляють, що сучасний світ створений виключно прогресом і загальним розвитком людства. Проте, як ми розуміємо, сучасний світ створений постійними підмінами і спотвореннями початкового світу традиції та релігійності. Схожі спотворення сталися майже 300 років тому під час Великої Французької Революції; так сталося і під час самогубства Європи у часи Першої світової війни.
   Все це призвело до хворих побічних реакцій у вигляді червоної революції 1917 р. на просторах колись великої імперії Романових. Кращий приклад потворності висловив білогвардійський генерал Пьотр Краснов: «Їхня релігія "лєнінізм", а "заповіти Ілліча"  це їхні заповіді».
   Затим красиві гасла зароджувалась в нетрях ліберальної демократії і призвели до того, що зараз прийнято називати суспільством споживання. На зміну скинутим монархам прийшли "обранці народу"  президенти й інші політикани. Сьогодні більшість із них незалежно від власних намірів, у першу чергу, зобов'язані рахуватися не зі своїми союзниками, сюзеренами, васалами та народом, як їхні далекі попередники, а з головами різних корпорацій і компаній, про багатства яких не могли мріяти королі та імператори, які існували до них.
   У руках цих глобалізаторів і різного роду інтеграторів поняття добра та зла постійно міняються місцями. В усі часи люди, які істерично збирали в своєму будинку безліч зайвих речей вважалися ненормальними: якби були вони бідняками, котрі збирають у себе вдома все міське сміття або ж багатіями, що забивають свої маєтки зверху до низу дорогим одягом і розкішними меблями. Однак сьогодні люди, що набивають свої будинки грошима, нещадно обкрадаючи все населення, прикрашають обкладинки таких популярних журналів як "Time" і "Forbes".
   Попри це, таких людей шанують, поважають і ставлять в приклад іншим, менш заможним, а то й зовсім бідним і знедоленим. Так само і шлюб колись вважався сакральним божественним проявом вищих людських почуттів, що нині перетворився всього лише в юридичну формальність. У наш час звично бачити, як дружина звичайного роботяги йде до коханця-багатія втілювати свої статеві забаганки, а дружина багатія навпаки ублажає якого-небудь колгоспного жиголо у брудних нетрях міста.
   Все це відбувається від того, що у суспільстві споживання людство позбавило себе першого сенсу свого існування. Людина прагне споживати все більше і більше не знаючи меж своїм бажанням. Сучасному людству постійно чогось не вистачає: людина стала подібна до комара, який істерично шукає за чий рахунок він може продовжити своє існування – ось і все чого досягло це "суспільство людини новітнього часу".
   Основними рисами сучасного суспільства є його безхарактерність, втрата власної гідності, бажання жити одним днем. Навіть в епоху християнських імператорів все це вважалося життєвим досвідом язичників греків і римлян, враховуючи при цьому їхні помилки та культурні досягнення. Сучасний мультикультурний ліберальний світ, з якогось дива називає лицарське Середньовіччя відсталим і похмурим періодом європейської історії, відкидаючи його на смітник самої історії.
   Все це говорить про деградацію суспільства, про його падіння, а може і повернення навіть не в язичницьку епоху, а в часи бронзового століття 
 у Содом і Ґоморру. Тому сучасним християнам ні в якому разі не можна піддаватися на ту потворну брехню, яку несе верхівка ліберального суспільство. Не дивлячися на все, в цьому світі криза людської свідомості дуже сильно впливає на сучасних християн і на всю християнську проповідь в цілому.
   Якщо в апостольські часи поняття добра і зла були присутні в суспільстві, то сьогодні для кожної людини вони "індивідуальні". Однією з основних завдань є мужність прийняти виклики цього згубного для людства часу. Тому впадати в почуття безвиході і капітулювати перед духом цього часу для християн сьогодні є одним з найстрашніших злочинів проти людини і Господа Бога.
   Цей світ не може відповісти на справжні лицарські чесноти нічим крім брехливих фікцій, бо життя християн в усі часи було найкращою проповіддю віри. Саме тому християнству ще належить зайняти свою справжню позицію в серцях нинішніх європейців. Щира віра і бажання відстояти те, що нам дорого послужить початком для побудови нового Середньовіччя!
За матеріалами "Катехизму"

неділя, 29 травня 2022 р.

Рашизм – не фашизм, а сурогат неонацизму з необільшовизмом

Нарід-пацюк, який населяє просторий терен від загарбаного у німців Кьоніґсберґу до відібраного в японців Карафуто, не здатен мислити самостійно. Відтак він здебільшого (статистично це не можливо уточнити на сьогодні зі зрозумілих обставин) підвладний брехливій пропаґанді. У цілому росіяни несуб'єктна маса, людський пластилін для створення покірних виконавців забаганок режиму: ординського, царського, комуністичного, олігархічно-ґебістського тощо.
   Велетенська ресурсна федерація під вкраденою назвою "Росія" ніколи не була, а нині й поготів не є монолітною державою так званого "титульного народу", тобто московитів чи пак великоросів. Навіть з'єднане спільним кордоном на кілька тисяч утворення з центром у Кремлі та підперезане сурогатною псевдоідеолоґією рашизму продовжує існувати як клаптикова країна, яку населяють не менше 50 етносі із власними мовами та віруваннями. За конституцією, до складу РФ офіційно входить 21 національна республіка (Чечня, Удмуртія, Саха тощо), де лунають поодинокі, але вже публічні заклики до виходу й набутті суверенітету як у 1917 і 1991 рр.
   Тá кого на Московії хвилюють якісь основні чи будь-які інші, особливо Божі, закони, коли їхня солдатня взялася нести на Захід крізь український терен лютий морок замість світла?! Поєднавши більшовизм із нацизмом псевдофілософи (радше наближені до влади старці з високою самооцінкою) на кшталт Алєксандра Дугіна породили рашизм, який має певні схожості з фашизмом, але насправді ним не є. Навпаки, це з ворожого табору летять звинувачення на адресу українців і перш за все наших захисників у прихильності та навіть практиці фашистівської ідеолоґії, притаманної виключно італійцям, про що неодноразово стверджував її основоположник Беніто Муссоліні.
   Доволі знаково, що на Сході (у ресурсній федерації) та на Заході (в Європейському союзі та США) панує спільна негласна єдність щодо таврування інакодумців саме словом-ярликом "фашист". Хоча ніхто з тих, кого обмовляють, а подекуди це – цілі нації, не тільки не розуміють сенс поняття, зародженого у вирі Великого войовища 1914-1918 рр. на Апеннінах, але і плутають його з подібними ідеолоґічними доктринами (тобто, московитським більшовизмом і німецьким нацизмом). Означена колізія на руку ворогам, котрі своєю пропаґандою маніпулюють термінами, підмінюючи зміст не так формою, як словесним навантаженням, а пересічні громадяни не обтяжують себе пошуком його первинного походження.
   А проте існування фашизму, не кажучи вже про панування, і взагалі всіх споріднених із ним ідеолоґічних практик можливе у розвиненому індустріальному суспільстві, натомість у постіндустріальному – люди-громадяни атомізовані, їм немає діла до держави, як і державі більше немає діла до тих, хто підтримує її податками та службою в орґанах влади задля підтримки правопорядку. На Московії ця тенденція доведена до краю, у  зв'язку з чим ніякого фашизму там бути не може a priori. Реальний максимум можливої ​​"ідеолоґії", котра поверхово присутня серед обмеженого кола "обраних" жителів ресурсної федерації – анархо-капіталізм чи анархо-соціалізм, оскільки як державне утворення РФ в основі є безідейною мафіозною структурою.
   Повертаючися до рашизму, зауважимо, що синкретизм більшовизму (уточнимо – чекізму або ґебізму) і нацизму також поверховий, оскільки після заглиблення у сутність цього сурогату стане зрозуміло наступне: коріння цієї псевдоідеолоґії, химерного вчення спадкоємців так званого Южинського гуртка, тримається за імперський реґресивний шовінізм середини XIX ст., оздоблений сумнозвісним євразійством. Окрім того, означене явище сучасності озброєне тваринною ненавистю до чужого (демонізацією всього українського, європейського, американського) та вивищенням власного, мутованого єства, яким керує абсолютне зло у вигляді смерті. Тож як би сучасні авторитетні інтелектуали, подібно Тимоті Снайдеру, не намагалися прирівняти рашизм до фашизму (на правду реакційної ідеолоґії проґресу, породженої добою Модерну), у них це не виходить через жорстку дійсність "тюрми народів", де буряти з мокшанами відверто вважають себе "русскімі", відмовляючися від власної ідентичності.
   Ось цé населення Московії, де замість проєкту із формування покірного homo sovieticus кремлівський режим взявся ліпити мовчазний і бездушний "російський народ", достоту атомізоване й відірване від дійсності. Ресурсна федерація, на відміну від волелюбної України чи навіть слабкодухої Білорусі, позбавлена громадянського суспільства та справжньої еліти, замість яких є "терпіли" (континґенти-поселення) й "вертухаї" (корумповані службовці та обранці), котрі виконують забаганки обмеженого кола осіб (тобто, банди ґебістів сполученої з оліґархами). Тому все це "господарство", весь цей московитський устрій не годиться для визначення жорсткої, зібраної та від природи футуристичної політичної системи (фашизму), орієнтованої на завоювання життєвого простору не стільки силою зброї, скільки силою ідеї та слова.
   "Прапороносцями" рашизму є невеликий гурт путіністів. Цілком очевидно, що вони не будуть захищати власноруч вигаданий світогляд на фронтах, за них це зроблять безідейні "бойові буряти" та TikTok-піхота Рамзана Кадирова. Більшості населення РФ вказане явище хоч і зачепило лишень поверхню мозку, одразу під черепною коробкою, проте завдало непоправної ментальної шкоди, вивернувши на спід так звану масову свідомість.
   Подібному тому, як після 1918 р. німці страждали на "Ваймарський синдром", а мадяри на "Тріаноський", сучасні московити-росіяни зовсім не виглядають страждальцями, радше пацієнтами психічної лікарні. Адже після 1991 р. вони невиліковно хворіють на гіпертрофовані розлади, викликані розвалом СССР, що його роками хочуть відновити (наче трупи здатні повертатися до існування), а ми воліємо не допустити, заплативши надвисоку ціну – життя тисяч українців. Ось це і є звичайний рашизм, пропахлий мертвою плоттю, що відійшла у потойбіччя шляхом найстрашніших передсмертних мук у безмежному мороці; його ми маємо здолати раз і назавжди, допоки він не опанував наш світ.
Автор – Денис Ковальов

пʼятниця, 27 травня 2022 р.

Традиція і демократія: далекосхідна адаптація

Часто згори та ззовні конкретну ситуацію, річ чи явище можна бачити краще ніж перебуваючи всередині. Іноді здається, що країни так званого Міжмор'я (у трикутнику Фінляндія-Хорватія-Україна) втратили власні традиції, призвичаївшися до західного стилю життя. Скажімо, більшість фінів не читають щодня "Калевалу", а українці навіть не гортають "Кобзар", бо ґлобалізований світ вимагає уніфікації, попри проголошений мультикультуралізм.
   Незалежно від того, зберігаємо ми власну традицію чи ні, у світлі історії зрозуміло, східні європейці, котрі населяють каїни між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями мінімально корумповані та демократичні нації, чого не скажеш про сусідів. Водночас на адміністративному рівні, певно, важко поєднати демократію з традиціоналізмом, адже бюрократам явно не до подібного зіставлення. Звичайно, завжди можна сказати, що наша традиція – це демократія (фінляндський Сейм, козацькі ради на Січі тощо), яка, втім, слабне і гальмується жорсткою адміністративною формою за посередництва конкретних управлінців (здебільшого кар'єристами), стаючи своєрідним ігровим полем для політичних гравців.
   Одну з теоретичних моделей сучасної демократії на початку 1920-х рр. презентував батько-засновник Китайської Республіки (нині це Тайвань) і палкий ідеаліст Сунь Ятсен. Його принципи ґрунтуються на "трьох китах" народовладдя: націоналізм, демократія та умови життя. Як такі, перелічені терміни майже ніде не втілювалися у життя одночасно, але у різних країнах Далекого Сходу вони вплинули на ідеї соціального розвитку і більш-менш запроваджувалися окремо одна від одної, залежно від політичної ситуації.
   Просто і коротко Сунь Ятсен уявляє суспільство як свого роду машину, орієнтований на розвиток кожного громадянина механізм, оснащену хорошою трансмісією та контролем. У складових цієї системи, зокрема тих, хто відповідає за запуск, – повинна бути свобода діяти відповідно до своїх обов'язків інакше громадяни-виборці мають демократичне право зупинити машину для необхідного ремонту; трансмісія та кермо зберігається у руках найкращих (у давньоіндійській філософії: брахманів і кшатріїв). Зазначена модель приваблива тим, що звільняє від такої відповідальності слабкодухих з одного боку, та ласих до корупції ділків з іншого, але все одно дозволяє спити та переформатувати всю адміністрацію у разі потреби.
   Ідеолоґ китайського республіканізму виходить із того, що прагнення до демократії та її цілі не можуть бути рівнозначними, але рівність між ними є відправною точкою. Сунь Ятсен переконаний, на практиці мова йде про рівність можливостей, що дозволяє різним особам-громадянам реалізувати себе якнайкраще. З приводу запобігання надмірній бюрократії, тиску адміністративному механізму та амбіціям окремих кар'єристів пропонується ставити чиновниками тільки тих, хто заслужив довірі народу (вужче – громади) своїми діями, а не словесним популізмом.
   Водночас Сунь Ятсен закликає усувати з адміністрації тих, хто більше не користується довірою народу, або й зовсім шкодить, порушуючи закон, – це була б справжня демократія. Засновник Китайської Республіки вважав, якби його модель можна було запровадити на практиці, вона також була б постійним і глибоко вкоріненим у національній традиції. На сьогодні окремі теоретичні надбання Сунь Ятсена все ж реалізуються урядовцями Тайваню, такі, як національний республіканізм і пряме представницьке народовладдя.
За матеріалами "Sarastus"

середа, 25 травня 2022 р.

Історія дублінського "генерала в законі"

Мартін Кегілл почав свою кримінальну кар'єру ще хлопчиськом в дублінських трущобах. Від дрібних крадіжок і шахрайства він поступово перейшов до злочинів національного, та світового масштабу. За організаторські здібності та професійний підхід до пограбувань він отримав прізвисько "Ґенерал".
   Щотижня він проводив збори банди, на яких ретельно планувалися такі злочини. Під час або відразу після нальотів "Ґенерал"-Кегілл приїжджав до поліцейського відділку. Він лягав там спати, забезпечуючи собі алібі...
   Народився Мартін Кегілл на Ґренвілл-стріт у Дубліні і був другим із 12 дітей у родині. Його батько Патрік Кегілл працював наглядачем місцевого маяка, при цьому страждаючи на алкоголізм. Ще в школі Мартін і його старший брат Джон почали красти їжу.
   У 1960 р. сім'я Кегілл переїхала в столичний район Крумлін, де Мартіна одразу відправили в католицьку школу. У 15 років він спробував вступити до королівського флоту Великої Британії, але його не взяли; у 16 років був визнаний винним в двох крадіжках. За це був поміщений у школу-інтернат для "сиріт і кинутих на призвояще дітей" під протекцією аббатів-місіонерів пресвятої і непорочної Діви Марії в Денґані, ірландське графство Оффалі.
   Після набуття повноліття Мартін Кегілл одружився на Френсіс Ловлесс, дівчині з дублінського району Ратмайнс, куди переїхала його родина. Саме у цьому населенному пункті Мартін Кегілл разом з братами здійснив кілька квартирних крадіжок в кварталах Дубліна, де мешкали заможні громадяни. Йому також вдалось пограбувати сховище конфіскованої вогнепальної зброї в комісаріаті поліції. Затим брати Кегілл зайнялися збройним розбоєм. До початку 1970-х рр. вони грабували інкасаторів.
   У 1978 р. фірма "Dublin Corporation" вирішила знести багатоквартирні будинки, де мешкала родина Кегілл. На той час Мартін відбував 4 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку; він боровся через суди, щоб запобігти цьому руйнуванню. Після того, як будинки все ж були знесені, Мартін Кегілл продовжував жити в наметі на тому ж місці.
   Нарешті, Бен Бріско, мер Дубліна, наніс візит в його намет і умовив його переїхати в новий будинок в більш престижному районі ірландської столиці. Бувши найвідомішим злочинцем Ірландії, Мартіну Кегіллу вдавалося приховувати свою зовнішність від докучливої преси та інших сторонніх осіб. На людях він з'являвся в масці, капюшоні або прикривав обличчя рукою.
   Однак інших частин свого тіла він особливо не соромився і любив тролити журналістів і поліціянтів, роздягаючися до нижньої білизни із зображеннями мультяшних героїв. Родина Кегілла також не могла не привертати уваги громадськості. Адже Мартін проживав з двома жінками, які були рідними сестрами між собою, і мав від них в цілому 9 дітей!
   Проте найгучніший злочин банди "Ґенерала"  це викрадення цінних полотен славетних художників Вермеєра, Рубенса, Ґойї та інших з приватної колекції на суму £30 мільйьонів фунтів стерлінґів у 1986 р. Бандити скористалися ідеєю фільму "Як вкрасти мільйон" з Одрі Гепбьорн і кілька разів влаштувавши помилкову тривогу, домоглися відключення сигналізації. У поліції Дубліна була створена група спостереження під кодовою назвою "Загін Танго", метою якої був постійний моніторинг діяльності членів банди Кегілла.
   Спостережний пункт був в сусідньому будинку від помешкання "Ґенерала". Але на початку 1990-х рр. над головою відомого дублінського грабіжника навис домоклов меч не правоохоронних органів, а ірландських бойовиків... У середині серпня 1994 р. Мартін Кегілл у справах вийшов з власного будинку в середмісті Дубліна. Доїхавши до перехрестя Оксфорд-Роуд і Чарльстон-Роуд, він був кілька разів поранений в обличчя та зазнав поранень у верхню частину тулуба; від великої кровотечі "Ґенерал" помер майже миттєво.
   Вбивця був озброєний револьвером "Magnum-357", а вже за кілька годин відповідальність за вбивство, взяла на себе "Ірландська Республіканська Армія". Їй допомогли "Добровольчі сили Ольстера". Однак попри політичні заяви ірландських бойовиків, на сьогодні вбивство Мартіна Кегілла залишається нерозкритим.
Автор – Павло Ковальов

понеділок, 23 травня 2022 р.

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.
   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.
   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.
   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.
   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.
   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.
   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.
   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:
   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;
   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);
   - любила, кого не варто і брехала без потреби;
боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;
   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...
   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!
   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.
За матеріалами Facebook

неділя, 15 травня 2022 р.

Відчуття Вітчизни

У цю пору травичка на дворах виглядає настільки зеленою, наче її додатково фарбують. Рівна, немов її підстригає професійний садівник з детективів Аґати Кристі. Таким чином, навіть у тих дворах, де б, здавалося, запущене хазяйство, трава тримається молодцем.
   Мої фаворити – двори без парканів і з охайним інтер'єром і побіленими стінами хат. На щастя, таких чимало. Люди, як на підбір – усміхнені й місцями навіть щасливі.
   Попри напружені обставини, вони будують плани на майбутнє, у магазинах затарюються дай Божé, орють городи, доглядають за худобою. Придніпров'я... Відчувається край аграріїв і так само відчувається, що тут не встигли зловити депресуху сусідів – донецьких.
   Одні дороги німецьких колоністів чого варті. Їх я за простотою душевною кличу німцями-гуґенотами або менонітами; ну, так хочеться. На мій щасливий подив – абсолютна більшість українськомовні; ну, бо степовий діалект, ну, бо південний, ну, бо соковитий коротше і цікавий.
   Вершиною свідомості місцевих жителів стала зустріч біля магазину з бабусею на велосипеді. Перед цим ми з друзями чемно пригостили дітлахів морозивом і закинули їхні чеки. Далі чекали компаньйонів.
   Аж тут ця бабуся. Ми по формі та на вдоволених щах, а вона на велосипеді, усміхається, наближається і видає: «Ну що, хлопці, а ми ж тую Україну розвесéлимо?». Аякже, для того ми й воюємо.

понеділок, 9 травня 2022 р.

Як січеславці майже 70 діб боронять Рубіжне

Колючий дріт зв'язує небо і землю. Згорілі автівки – сучасні трупи промислової війни, що розсіяні краєвидом. Земля обстріляна та посічена кратерами: Східну Україну потрощили обстріли небратнього народу.
   Рубіжне на Луганщині боронить підрозділ "Дніпро-1", один із бійців якого на псевдо "Діма" розповів про поточну ситуацію на фронті. За словами цього 32-річного вояка, котрий став на захист Батьківщини ще весною 2014-го, кінцева мета москалів – створити "сухопутний міст" від кордону РФ до тимчасово окупованого Криму із повним знищенням нашого народу. Тá вже очевидно, що ворог удавиться навіть тією територією, яку поки що контролює.
   «Зараз ми б'ємось за Рубіжне. Це одна з найгарячіших точок зараз. Ми відчайдушно намагаємося втримати місто, але воно близько до Сіверськодонецька і Луганська, тому звичайно важко. Москалі не цураються на нас кидати все, що мають: ракети, артилерію, танки, людей, дрони... Один знайомий хлопець, який двічі був в Афґаністані, сказав, що це схоже на дитячий садок у порівнянні з бойовищем на Сході України. Навіть, якщо вони скинуть ядерну бомбу на Київ, вони не переможуть», – розмірковує під час ворожого обстрілу боєць "Діма".
   Степові краєвиди Донбасу похмурі, де-не-де видніються терикони... Тут, на околиці Рубіжного, зачаївся невеличкий командний пункт у польовому бункері, яким командує досвідчений ветеран Юрій Береза. Довкола входу неквапом простують вояки у зелено-бежевому камуфляжі: хтось сидить і курить, хтось чистить зброю, а хтось майструє бронетехніку, вкриту брудом і кров'ю.
   Колишній політик, відомий тим, що прийшов до парламенту у військовому однострої, є одним із найвідоміших і заслужених бійців України. Сам Юрій Береза на вигляд моцний дядько: у нього велика голова і щира велика посмішка велика, а його руки величезні та жорсткі. Це і не дивно, ними він б'є ворога.
   Комбат "Дніпра-1" згадує, як командував українськими силами у битві за Іловайськ. У ній загинуло багато його побратимів – катастрофі, в якій Юрій Береза ​​звинувачував експрезидента Петра Порошенка. Він сповнений люті, коли згадує ті трагічні події, а затим починає говорити про свого кумира Джона Маккейна. З ним комбат приятелював до раптової смерті американського сенатора від хвороби.
   Юрій Береза має власні – неприкрашені – думки про війну: «Коли я був у совєцькій армії, то багато москалів тоді мені казали, що вони підкорять нас, "бісових бандерівців". Я знав, що нам доведеться боротися з цими проклятими педофілами. У 2014 році я знав усіма фібрами, що буде війна, тому що Україна, як Ізраїль, оточена. Тоді під час спілкування з Петром Порошенком як попередив: це тільки початок; ми повинні мілітаризувати суспільство; всім потрібно озброюватися. Але мене не почули й ось маємо... Подивіться, нині ми своєю кров'ю стоїмо за західні цінності. Чим більше ви зосереджуєтеся на нас, тим більше ми ламаємо хребет телевізору, пресі, туманному розуму – всього цього колективного Путіна всередині москалів».
   Сонце вже сіло за небосхил, а це означає, що ніч буде освітлена смертельною загравою від ворожих обстрілів. Бійці "Дніпра-1" розходяться по позиціях, командир лишається у штабі керувати обороною зайнятих рубежів. За ними простягається "нічийна земля", над якою з вранішніми променями лунатимуть слова Тараса Шевченка, ніби прикликаючи дух Великого Кобзаря допомагати боронити рідний край від загарбника.
За матеріалами "UnHerd"

субота, 7 травня 2022 р.

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.
   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.
   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».
   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.
   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:
   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».
   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.
   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.
   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.
   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!