середа, 30 листопада 2022 р.

Зимова війна. Рік 2022-й

Як кажуть у народі: «Краще побачити один раз – аніж почути сотні раз». Це про торішню бійню на Півночі України у лютому-березні. Я, з походження, – удмурт (по мамі), а по батькові маю предків з Естонії, які потім переїхали до Польщі, котрий народився на початку 2000-х рр. в Україні на Донеччині, у Бахмуті.
   Тепер цей напрямок фронту найгарячіша точка. Відверто, тут у нас – справжній Верден чи Марна, тобто, випалена ворогом земля, а замість дерев і будинків: випалені пні й руїни. Але про Бахмут якось іншим разом, зараз – про Зимову війну 2022 р.
   Це відбулось на початку лютневого вторгнення. Ми виїхали з полігону 23.II.2022, треба було забрати пару людей у Чернігівській області, а приїхали на місце призначення наступного дня, де нам сказали, що почалася широкомасштабна війна. Зв'язалися із командуванням, бо збирали усіх, хто був поблизу, – і нам дали згоду.
   Ми зайняли позиції, бо вертатися було небезпечно; ніхто знав, як фронт буде рухатись і куди саме. «Це ж бляха друга армія світу!», – міркували ми й тільки на 7 день війни ми зрозуміли, щó це їм – пизда, а не нам. Але ось перший, день нашого бойового хрещення...
   Із нас зробили зведений підрозділ і там ще були рекрути з учебки. Тобто, вони не пройшли її до кінця. Зі старшин нам прислали двох інструкторів (головний сержант і старший сержант) усе з той самої учебки, хоча один – узагалі медик, викладав тактичну медицину, а затим нас повели кудись у ліс.
   Сказати, що я там був взагалі не місцевий,  нічого не сказати. Треба було зробити позиції та зустріти ворога, протримати позиції скільки це можливо по часу. Із важкого озброєння був тільки один ПК; навіть чим копати особливо не було чим, а до місця розташування їхали нашим же КрАзом із ППД.
   Потім із цього КрАзу ще зняли тент, аби накривати наметом дим від багаття, бо у більшості навіть не було запасних шкарпеток; були лопати, але теж не у всіх, бо деяких як і нас вирвали прямо з дороги. Добре що якийсь інструмент був у КрАзі, він і став нашим порятунком (його кабіна стала другим пунктом обігріву) під час "роботи". Від огнища підігрівали воду та будь-яку рідину, звиняйте за подробиці, але навіть сечу, але позиції ми зробили.
   Далі сидиш 4 години в окопі: одну грієшся, а для цього треба було відійти до спецпункту, десь так метрів за 500, стежкою. Але бляха вони нас обійшли! Москалики були вже справа і зліва; нам це повідомили по новітнім нанотехнологіям – радіостанції "Redmi 9T".
   Тобто, нас обійшли навіть не помітивши. Хоча там була головна стежка, вони рухалися саме дорогою, після якої починається ця наша широка стежка; але десь, мабуть, не туди повернули москалики... Тоді "Док", так ми кликали командира, ухвалив рішення виходити з оточення, хоча було зрозуміло – справа ризикована і ось чому.
   Ми намотали собі червоні стрічки, як у ворога. Ми не зрозуміли спочатку, – а нафіга?! Та "док" переконав, що це – маркування рашистів; але тоді ми ще їх навіть не бачили, ні на фото, ні на відео, і не знали, як їхня форма виглядає, бо не було ні часу, ні можливості дивитись інформацію в мережі.
   Вже потім через "Redmi 9T" ми попередили, що будемо виходити з червоними стрічками, але форма буде наша. Це було зроблено для того, якщо нас помітили рашисти, то може прийняли б за своїх. Виходити повинні були "чисто" пішки, без ні якого транспорту; обличчя водія треба було бачити, бо це буде загуба транспорту...
   А далі – пробіжки, повзання, повний бушлат снігу; то холодно то жарко. І тут ми зупинилися, бо з нами рашисти встановили голосовий контакт: ми почули, як вони намагалися до нас звернутися, майже в упор. Метрів 50, 70 до них було, але ми відкрили вогонь.
   Спочатку було видно їх, коли попадали. Ті, кого було видно, то відразу почалося якесь полювання: то стрільба відновлювалась, то знов тиша, то якийсь вибух чи гранату хтось кинув, чи фіг його розбере. Взагалі не зрозуміло було – що й хто, – і це тривало майже годину!
   За відчуттями, минула ціла вічність. Коли ми отямились та хоч якось зібралися, – пішов шквал в їхню сторону та вихід із тієї місцевості. А "Док" знав цю місцевість дуже добре, а  тому знав, як і куди пересуватися: ми вийшли всі, з двома пораненими побратимами, і без утрат; я вважаю, нам тоді дуже пощастило.
   Насамкінець додам важливе спостереження. В юності дуже багато читав і дивися про Зимову війну (1939-1940) або, як її називають ще совєцько-фінляндську. Але не коли не думав, що відчую на собі теж саме; мені назавжди запам'ятається той перший, скажений бій у зимовому лісі на Чернігівщині.
Автор – Фріда Бахмутський

вівторок, 22 листопада 2022 р.

Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.
   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.
   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.
   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.
   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.
Автор – Олеся Яхно

четвер, 17 листопада 2022 р.

Стоїмо на варті інформаційного фронту

Кремль марить знищеною до основи Україною, бо здолати чи тим паче захопити нашу Батьківщину його орди головорізів не здатні. На це є низка причин, але нині ми їх не обговорюватимемо; якось иншим разом при нагоді. Хоча стратеґічно московити вже програли, тактично у них ще є перевага у живій силі та кількости військової техніки, котра суни звідусіль на наші Схід і Південь.
   Відтак головне завдання для московитів на сьогодні – переломити ситуацію в Україні зсередини. Деморалізувати, роз'єднати, посварити між собою українців... Ворог бажає і всіляко намагається зламати нашу волю, наш дух, наше прагнення перемоги.
   Масовані ракетно-бомбові удари по об'єктах нашої цивільної енерґетичної та критичної інфраструктури мали б спровокувати всенародний гнів, однак не проти аґресора, а проти... чинної та законно обраної у 2019 р. влади України (якою б поганою чи хорошою вона не була б). Саме зараз москалі прагнуть поламати психіку українців, увігнати нас у депресію, змусити думати  про те, що все безнадійно, що війна ніколи не закінчиться нашою перемогою і, що цей жах триватиме вічно. Дарма вони такі самовпевнені.
   Способів "розкачати" Україну, як переконані наші вороги, ніби є безліч, але мета для них одна – не можеш зламати "хохлів" на фронті, отже, спробуй зламати їх зсередини. Тому Кремль хоче і має нами ламати нас із вами поодинці, хочуть ламати колективи, щоби у підсумку "обезголовити". Позбавити символізму, позбавити того чи тих, хто нам дорогий, а відтак будуть підбурювати найслабкіших по духу виходити на вулиці та перекривати рух автотранспорту, як уже було в Одесі.
   Звірствами, насильством, бомбардуванням, ударами по енергетиці, облудливо-брехливими новинами, інформаційними атаками, постійними погрозами... Абсолютно все, що роблять і намагатимуться робити москалі, – це одна величезна інформаційно-психолоґічна спеціальна операція, і вона лише набирає обертів. Грошей у цю кампанію ворогами аж надто багато, не пошкодували ні рубля, ні долара, щоби спопелити Україну; тому не ведіться на "вкиди" у соціяльних мережах, бережіть своє ментальне здоров'я і допомагайте Збройним Силам України наближати нашу спільну перемогу.
"Nаціональна Ініціятива"

вівторок, 15 листопада 2022 р.

Найміцніші ланцюги для рабів кують із мечів переможців

Наразі не всі громадяни України усвідомлюють важливість моделювання і планування нашого повоєнного життя, а дарма. Бо ми не маємо права вкотре занапастити долю прийдешніх поколінь! Які проблеми на нас чекають після Перемоги над одвічним ворогом зі Сходу?..
   У тому, що ми здобудемо Перемогу, в Україні ніхто (крім пришелепкуватих колаборантів, зрадників і сепаратистів) немає сумнівів. Перемога буде на основі Кремлівських помилок, американської та совєцької зброї, але, найголовніше, завдяки самопожертві всього нашого народу. Це вже очевидний факт!
   Водночас перед нами купа нерозв'язаних проблем довоєнної доби. Не чекайте жодного очищення держави від корупції, ні економіки від олігархів, ні розвитку. Залишиться спалена країна, зґвалтоване та залякане населення, не здатне на протест, новий Майдан та революцію.
   Лави патріотів теж будуть значно меншими. Але головне, всім нещасним ветеранам, які вижили, які спробують розпочати "розмову після війни" на всі "чому?" і "як таке могло бути?" заткнуть рот цією самою Перемогою. Подібне вже було в історії, просто більшість забула.
   Так, Америка, певно нам допоможе, але все буде як із дорогами та "Великим Будівництвом": дороги зробили, а жити краще не стали. Так буде і з усім іншим – усе полагодять, як було до 24.II.2022, включаючи корупційні схеми та систему примусу Нації до вимирання та виродження, але вже ніхто не захоче згадувати, що так ми вже жили й нам було погано. Замисліться над тим, що на початку відновленої державної самостійності (24.VIII.1991) нас було 52 мільйони, а зараз заледве 35 мільйонів, які вимирають і роз'їжджаюся світ за очі з України.
За матеріалами "Chaos Militar"

неділя, 13 листопада 2022 р.

Історія України – це, перш за все, історія українців

Що таке історія України? Це звісно ж розповідь про минуле  території, яка зараз належить державі під назвою Україна. Але територія не творить історію (хоч звісно її особливості впливають на перебіг подій і географічний детермінізм має певну рацію). Територія не є суб'єктом історичного процесу, лише об'єктом дії. Вона сцена вистави під назвою "історія".
   Хто є головним акторами на ній? Звісно люди! Тому історія країни, – це історія людей, що жили і діяли на цій території, об'єднувалися для досягнення спільних цілей. Однією  з яких було створення, забезпечення існування та розвитку країни, яка своєю чергою забезпечувала подальше існування цієї спільноти, яку називають нацією. Якщо коротко історія країни – це історія нації!
   Заяви про смерть національної історії, які лунають у тому числі від істориків, виявилися передчасними. Адже національні держави досі залишаються головним і напевно таки найефективнішим способом організації людства. Способом який найкраще забезпечує можливості для реалізації потенціалу окремої особистості, захисту її прав і свобод, збереження культурної різноманітності світу. Тому поки є національні держави (а наразі саме вони формують мапу світу) актуальною залишатиметься національна історія.
   В українському випадку зрозуміти історію України переповідаючи виключно історію її території навіть складніше ніж з історіями інших країн. Адже ця територія, за відсутності української держави, протягом століть була об'єктом дій інших народів. Їх ціллю було інкорпорувати ці терени (повністю чи частково) до власних держав. Поява та розвиток на нинішній території України держави під такою назвою із власним баченням свого минулого і майбутнього стали можливими саме завдяки українцям. Тому вони головний суб'єкт історії України.
   Перш, аніж відповісти на питання, хто ж такі українці варто пригадати, що таке нація загалом. Пропоную таке, трохи ліричне і неакадемічне визначення: нація – це спільнота людей, які читають однією мовою про спільне минуле і вірять у спільне майбутнє. Процес формування нації – це поширення від верхівки до загалу: грамотності, друкованого слова, історичних наративів. Активними учасниками цього процесу є вчителі та священики, які навчають грамоти,  поети та письменники, які оформляють мову, видавці, які роблять твори нею загальнодоступними та історики, що формулюють історичний наратив. Потім у процес включаються політики, які створюють державні інструменти (іноді створюють чи намагаються створити саму державу) для розвитку нації: систему освіти, мережу інституції культури, економічну базу.
   Нації формуються на базі етнічних груп (одніє, або кількох) від яких успадковують традиції мовні та культурні основи. Саме елементи етнічної культури забезпечують унікальне позиціонування однієї нації посеред інших. У бездержавних націй  спільність походження, мови, традицій є первинною основою для об'єднання в спільноту, вирізнення від інших. У державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка. Бездержавні нації  будуються на одній етнічній спільноті, наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи, так постають політичні нації, приналежність до яких стає тотожною до громадянства держави.
   Виходячи з таких позицій – хто такі українці? Нині відповідь виглядає оманливо простою – громадянин держави Україна, той хто користується паспортом із тризубом на обкладинці. Але ж є люди, які живуть поза межами України не мають чи навіть ніколи не мали українського громадянства і тим неменше вважають себе українцями. Маємо потужну українську діаспору (мільйони людей!), значна частина яких народжена поза Україною, але тим неменше асоціюють себе з нею. Маємо ситуацію, коли задовго до створення незалежної держави у 1991 р. люди, які не визнавали совєтської України і жили поза її межами, вважали себе українцями.
   З іншого боку є ті, які будучи громадянами України протягом більше як 30 років досі не визнали й можливо не визнають себе українцями, або навіть не визнають існування українців взагалі. То ж може досить просто вважати себе українцем, щоби бути ним, незалежно від того де ти живеш? Адже як казав Ернест Ренан, «l'existence d'une nation est un plébiscite de tous les jours», прийшов, проголосував «Я українець» і досить? Ні, не досить!
   Національний вибір передбачає прийняття певних національних правил гри. Бути українцем – це прийняти як свої  національні традиції у культурі і навіть трохи в побуті. І так – прийняти (чи зберегти) мову, яка найчіткіше виокремлює одну національну групу від іншої, позиціонує її серед інших, бо є найкращим інструментом збереження особливостей національної культури. В українські ситуації саме мова є головним маркером, який вирізняє нас від сусідної російської нації. Наявність схожих елементів культури та традиції, використовується росіянами для заперечення самого факту окремішності української нації. Тому мова відіграє у нас визначальну  роль у процесі формування та розвитку нації, якому личить бізнесове гасло: «Позиціонуйся, або зникни».
   Все вище сказане стосується сьогодення.  Але бути українцем (американцем, французом, китайцем...) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що навпаки пам'ятати, щоб не повторити. 
І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою  входження в клуб "українці"  це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього.
   Прийняття цих критеріїв (мови, традицій, поглядів на минуле, бажання будувати спільне майбутнє) і робить людину представником тієї чи іншої нації. Якщо ці мова, традиція, погляди на минуле українські то людина може вважати себе українцем. Звісно прийняти ці правила гри легше тому хто виростає в самому "клубі", де вони формувалися.
   Народжений в Україні, в українській родині (тобто, тій, яка приймає мову, традиції, погляди на минуле і бачиь спільне майбутнє) стає українцем по замовчуванню. Хоч не виключається ситуація свідомої відмови від успадкованої національної ідентичності. В українській історії  такі відмови в минулому були спричинені зовнішнім тиском  спрямованим на знищення українців як нації, відтак бажанням людини пристосуватися до обставин в яких наявність української ідентичності стає завадою у самореалізації.
   Тому наявність  в особи українського паспорта не обов'язкова ознака її української національності. І навпаки його відсутність не заперечує такої можливості. Тож підсумовуючи і повертаючись до початку: історія України – це у першу чергу історія українців.

четвер, 10 листопада 2022 р.

Фінська права сцена підтримала грошима армію України

Мабуть, так склалося історично, хоч українці з фінами далекі один від одного ґеоґрафічно, але близькі по духу (ментально). Адже починаючи з 24.II.2022 більшість жителів Суомі підтримали нашу визвольну борню проти московитських загарбників. Певно, далася в знаки пам'ять про страшні злочини окупантів у минулому, які завжди приходять зі Сходу.
   Ще у розпал боїв за Маріуполь, Харків і Київ різні фінські рок-гурти об'єдналися й записали спільний музичний альбом на славу та підтримку наших незламних захисників. До збірки "Suomesta veljille Ukrainan" (у перекладі дослівно – "З Суомі до братів України") увійшло 11 потужних композицій відомих представників правої сцени, котрі таким чином забажали підтримати український збройний опір аґресорам. Впродовж останніх пів року продана чимала кількість цього CD-альбому на теренах Європейської спілки, вторговані кошти від яких уже переказано на рахунок Збройних Сил України та Окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.
   Тá, певно, вас цікавить, хто сáме долучився до створення збірки? Знайомтеся, запальні фінські гурти "Goatmoon", "Sielunvihollinen", "Circle of Dawn", "Norhem", "Pyhä Kuolema", "Hiidenlintu", "Pagan Skull", "Kaarna", "Vapaudenristi", "Fatherland" і "Stormheit", які поділилися зі слухачами своїми раніше невиданими, але відомими завдяки концертам аудіотреки. Лейтмотив альбому "Suomesta veljille Ukrainan" пронизаний повагою героїчної боротьби України як вартового європейської цивілізації проти азійських варварів із Московії; це багато про що говорить.
   Представлені композиції виконані у декількох жанрах – від Rock against communism до металу і неофолку. Як стверджують самі учасники благодійної ініціативи, «через пам'ять про Зимову війну (1939-1940) фіни відчувають природну симпатію до тих народів, які також час від часу потрапляють у зуби московитської великодержавної політики, проте не здаються, а воюють», зустрічаючи ворожі орди із відкритим забралом. Висловлюємо переліченим рок-гуртам фінської правої сцени велику вдячність за проявлену небайдужість до борні за нашу і їхню свободу.

понеділок, 7 листопада 2022 р.

Повоєнна Україна, якою вона буде?

Багато українців дотепер усе ще не усвідомлюють – наше життя вже не буде таким, як до широкомасштабної війни. Не знаємо, буде вона краща чи гірша, але так, як раніше, вже не буде, і це цілком очевидно. Бо ця гілка розвитку України вже мертва.
   Проте це не усвідомлюють ні пересічні громадяни, ні тим більш багато наших політиків. Їх поєднує нерозуміння процесів, що відбуваються, адже вони живуть цим поверненням до життя. Відтак життя, яким воно було до 24 лютого 2022 року не буде ніколи, затямте!
   Мене у всій цій історії цікавить 2 наступних моменти: перше, коли вони усвідомлять безповоротність змін, і друге, якою буде їхня реакція? Це той випадок, коли я не в змозі спрогнозувати чи навіть уявити тимчасові рамки та рефлексію на подію. Можу лише озвучити варіанти різних сценаріїв, але тá мить, коли більшість дійде розуміння того, що повернення до довоєнної моделі (тобто, до 24.II.2022) існування вже неможливо, тому вважаємо початком формування нового майбутнього України та появи нових запитів на його реалізацію.
   А ось тут варіантів безліч – від прогресивної демократії з сервісною функцією держави до диктатури з культом особистості. Якась із варіацій стане основною, але в будь-якому разі залишається головним триптих питань, а хто ж формуватиме нові сенси, хто сформує візію держави та хто вестиме до реалізації? Адже від цього залежатиме і те, яку Україну будуватимуть.
   І відповідей у ​​мене поки що немає; ні добрих, ні поганих. Тому що у цій формулі з багатьма невідомими складно дати точний прогноз. Але вже зрозуміло, що у сильно збіднілого населення залишиться запит на популізм, посилюватимуться рухи з лівою ідеологією, що спираються на обіцянку дати соціальну рівність, створити всім рівні можливості й, звичайно ж, запропонують усе відібрати у багатих і поділити під гаслом "перерозподіл доходів від багатих до бідних" і через цей інструментарій пообіцяти покращити життєві умови українців.
   Ось це одна з небезпек, тому що тоді Україна матиме шанс перетворитися на суміш Білорусі з Венесуелою, а поки що... Поки що є й інші варіанти – і це варіанти побудови цивілізованої демократичної держави. Тож удасться чи ні, залежить від українців, але хотілося б, щоби вдалося, інакше заради чого все це?

субота, 5 листопада 2022 р.

Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.
   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.
   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.
   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).
   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього,  а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.
   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.
   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці  Сполученим Штатам Америки.
   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...
За матеріалами "Плуга та Меча"

четвер, 3 листопада 2022 р.

Коли над Херсоном знову замайорить синьо-жовтий стяг?

Напевно, станом на зараз, немає більш бажаного тимчасово окупованого міста в Україні, деокупації якого так сильно бажали б громадяни України. Херсон – питомо наш, Херсон – патріотичний, Херсон – добрий, Херсон – веселий, південний, радісний... А ще, Херсон – це кавуни!
   Ми дуже хочемо якнайскоріше його повернути і... окупанти знають про це. Саме тому, довкола Херсона постійно відбуваються якісь події, котрі, подекуди, межують ледь не з теорією змов: «Виходять/не виходять», «Тікають/не тікають», «Залишають/не залишають», – у такому дискурсі ми з вами перебуваємо з літа. Тá зрозумілим є ще один вкрай важливий фактор: Херсон – єдиний обласний центр, який вдалося окупувати росіянам, починаючи з 24 лютого 2022 р.
   Посудіть самі: Харків – не вдалося, Запоріжжя – не вдалося, Миколаїв – не вдалося, а Херсон, як не прикро, вдалося. Саме тому він має колосальне значення не тільки для нас, а й для окупантів у цілому та для Владімір Путіна зокрема. Адже втративши Херсон, його окупаційна війна від 24.II.2022 остаточно набуде маргінального геополітичного характеру.
   Він це розуміє, тому вгризається до останнього, паралельно проводячи різноманітні інформаційно-психологічні спеціальні операції покликані викликати у нас, як зневіру щодо його деокупації, так і страх від наслідків, якщо вона таки вдасться. Про Каховську гідроелектростанцію у жовтні ми наслухалися і начиталися таких лякалок, що Стівен Кінґ відпочиває, як і про "неминучість" повторного наступу з Півночі, у разі деокупації Херсона. Також, ми регулярно читаємо про евакуацію людей, що за логікою має відсилати нас у 22.II.2022, коли евакуацію проводили в ОРДЛО.
   Проте є момент, який кремлівські пропагандисти не врахували: зараз – не 22.II.2022, і колосальні зміни, котрі відбулися як у нашому війську, так і у суспільстві – ламають напрацьовані пропагандистські наративи. Варто згадати також про фронтові рухи на тому напрямку: після того, як вперше пролунала інформація про відступ окупантів з правобережної Херсонщини. Я глянув на мапу і, що там побачив? – Нічого, крім деяких показових відступів уздовж Дніпра, де, власне, і наступали наші Воїни. На інших напрямках, а саме Станіслав-Широка Балка-Чорнобаївка, а головне окупована частина Миколаївщини, (передовсім Снігурівка) – все залишалось і залишається без змін.
   Ви не загадувалися над питанням, чому так? – А тому, що це був маневр із метою заманити наше військо у пастку, про це можна говорити. Однак Валерій Залужний, на відміну від Сєргєя Суровікіна далеко не дурний, тому не купився на цю "замануху для лоха", продовживши заздалегідь сплановану, поступову та всеохопну роботу замість «УРА-А-А-А! Шашки наголо! Впєрьод»...
   І от саме поступова, всеохопна та планова робота з ліквідації переправ, тилових баз, штабів, складів, казарм і скупчень техніки без активного просування вперед знову змусила окупантів квапити події. Тепер вони імітують тотальний відхід з Херсона. Вони вже перенесли власну окупаційну адміністрацію на лівий берег до Скадовська, тепер зняли своє ганчір'я з будівлі облдержадміністрації та ще раз: де рухи на Миколаївщині, чи вони хочуть втекти з правобережної Херсонщини залишивши Снігурівське угруповування у котлі?
   Ні, це знову намагання виманити наше військо у лобове зіткнення. Вони хочуть епічну битву за Херсон замість "жесту доброї волі". Та епічної битви з "героїчним" відступом росіян не буде – буде якраз-таки "жест доброї волі" і буде він, скоріш за все наприкінці цього місяця (у листопаді), тож усьому свій час.
   Україна, на відміну від РФ власних Воїнів цінує і не збирається піддаватися на тупі провокації. Тримайся, Херсоне! Україна скоро прийде.

вівторок, 1 листопада 2022 р.

Відділ "R" на варті етнічних і мовних злочинів Московії

Чи знали ви про те, що ще від часів Єкатєріни II московити створили таємний орган, службовці якого з покоління у покоління прискіпливо і ретельно займаються монотонною роботою? Якщо конкретно, то контролем за проявами етнічного екстремізму! А це – викрадення та заховування у підземні сховища недозволених кремлівському режиму старожитностей (писемна спадщина, антропологічні та археологічні знахідки тощо), втручання у діяльність науковців і вичищення від правдивих згадок про давні народи мережеві енциклопедії, архіви та бібліотеки, тощо.
   Засекречений "сімома печатками" урядовий орган входить до так званого Спецхрану і має наступну назву – Відділ "R" (або також Комітет етнічного управління). Про його існування тільки у 2010-х рр. розповіли його колишні співробітники, які виїхали до країн-учасниць Європейської спілки й запросили там політичного прихистку через можливе переслідування ґебістами. До нині ця установа була радше темою чуток серед "посвячених" дослідників (етнографів, лінгвістів, істориків), але голки у копиці сіна не приховаєш.
   Усю можливу інформацію щодо злочинної діяльності Відділу "R" зібрали представники мокшанської, карельської, вепської, ерзянської та удмуртської діаспор, минувшину яких московити чимдуж намагаються затерти, вичистити, переписати та не виводити у первинному вигляді на світ Божий. Так от, по-перше, цей орган має регіональні підрозділи у кожному з суб'єктів РФ, які підзвітні напряму Москві, хоча за документами вважаються співробітниками місцевих науково-дослідних інститутів із гуманітарних дисциплін. По-друге, багато політиків та інших відомих людей (громадські та культурні діячі) з автономних республік Московії є чинними агентами Відділу "R", які втрачають членство у ньому тільки по смерті (переважно їх ліквідують спадкоємці Павла Судоплатова). По-третє, один із центральних підрозділів під кодовою назвою "Ethno C.C." планомірно конфіскує історичні документи (рукописи), які можуть вплинути на status quo етнічної ситуації у межах поки що РФ; перевезення цінних артефактів покладено на ФСБ.
   Окреме питання – заробітна плата, яку видають у конвертах і тільки (тобто, завжди) в іноземній валюті, причому фіксована сума залежить від тематики того чи іншого агента. Найбільше керівництво Відділу "R" цінує фіно-угористів (уралістів) і дослідників тих етносів, які перебувають на межі фактичного вимирання та/або асиміляції московитами. За словами колишнього співробітника – "лінгвіст N", – який попри втечу до Нової Зеландії відмовився назватися з міркувань безпеки, стверджує, що найбільше у Спецхрані перебуває понад тисячу рукописів мерянською, булгарською, уйґурською, мокшанською, ерзянською мовами датовані ще до Володимирового хрещення (Київської) Русі, котрі дозволяють читати виключно обраним, що пройшли відповідні дозвільні процедури.
   На додачу до писемних старожитностей, у Спецхрані також зберігається матеріальна спадщина уярмлених і підкорених силою зброї корінних народів поки що РФ. Зібрані у коробки та мішки результати численних археологічних розкопів у багатьох регіонах, у тому числі Мордовії, Саратовщині, Вологді, Костромі, Нижньому Новгороді, Удмуртії, Комі доводять предковічність тамтешнього автохтонного населення, яке немає жодного відношення до московитів і їхніх експансіоністських амбіцій, а відтак становлять небезпеку для сталості окупаційного режиму. Окрему групу Відділу "R" становлять мережеві-бійці, котрі вичищають від правди найбільшу вільну енциклопедію у світі – "Wikipedia", наповнюючи її фальшивками, беручи за доказову базу переписані від часів Єкатєріни II джерела і сміливо поборюють тих, хто намагається донести до користувачів справжню, але не вигадану окупантами істину, про що можуть підтвердити й українські вікіпедисти.
За матеріалами "Uralistica"

пʼятниця, 26 серпня 2022 р.

Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Але правду під щільним сукном у підвалах московського Спецхрану у Відділі R чекістам не вдалося втаємничити. Копії статей Зайковського і Черапоня зі знімками середньовічних мокшанських монет вдалося врятувати небайдужим краєзнавцям, вивізши до Фінляндії. Їхня цінність на сьогодні очевидна, оскільки доводить сталу відсутність у Московської держави (князівства і царства) власної монети до часів Пєтра I Романова!

Отже, зацитуємо репресованого сталінським режимом і досі не реабілітованого нумізмата: «Не землях мордовських, знаних європейцям як Моксель, нашій археологічній команді вдалося виявити чималий скарб із монетами, котрі можна умовно розділити на 2 типи – "А" і "Б". Перший карбували зі срібла і вони виглядають як справжні сучасні монети, мають читабельні написи, схожі на кириличні без м'яких знаків. Другий тип – виготовлявся з різних сплавів металів і використовувався переважно у традиційних жіночих костюмах мордви-мокші як прикраса на святковому вбранні. Виробляли обидва типи монет у двох місцях: Наровчаті та сусідньому поселені Трака. Цікаво, що монети, названі моїми колегами "мордовками" або "мортками", ніколи не дорівнювали 1⁄400 рубля, бо його на той час ще не існувало».

Який підсумок із вищенаведеного можна зробити? – По-перше, що московити завжди все крадуть, привласнюють, приховують і перебріхують, аби правда не стала надбанням громадськості. По-друге, докази існування на місці теперішнього села Наровчат столиці колишньої мокшанської держави на чолі з династією Мордуканів зберігають у кількох європейських (балтійських) і азійських (близькосхідних) музеях та архівах. Однак здебільшого науковців не цікавить пошук істини задля викриття сфальшованої московитами минувшини чималого шмата періоду і земель Північної Євразії, де до тепер захована так звана "голка Кощієва". Залишається сподіватися на притомних дослідників в Україні, котрі на хвилі воєнної агресії РФ почнуть "копати" давнину у потрібно для себе і всього світу напрямі, щоби наш одвічний ворог назавжди ліг у свою холодну труну посеред мерянських лісових боліт.

Автор – Донісі Човганонь

вівторок, 16 серпня 2022 р.

Дух степового кордону і Гетьманат

Після падіння залізного муру, що обмежував права громадян колоніальної совєцької України, до нас бурхливою хвилею з початку 1990-х рр. хлинули небачені свободи (ринкова економіка, демократія, парламентаризм, партійщина, свобода слова і віросповідання, державна самостійність, гуманізм, толерація). Їх ми ніяк не відсортуємо по поличках до сьогодні. Із крахом СССР у Києві ніби почалось формування справжньої незалежної України, яке, проте на вигляд було вишиванковим і шароварним, по суті залишилося шкіряним і кривавим!
   Зміна влади протягом останніх 30 років було ефемерним показовим явищем для спраглого населення і показовою виставою для урядів-позичальників з країн Заходу, бо зрушення в українській державі та суспільстві відбуваються не демократичним (циклічним) шляхом на кшталт виборів, а виключно революційним (хаотично флібустьєрським) у вигляді багатотисячного віча на Майдані. Така наша ментальність і національна ідентичність! (Невеличка заувага: тепер до вищенаведеного додалося пристосування до рутинних буднів повномасштабної війни проти московитської агресії).
   З історії нам усім відомо, що саме зборами на майданах вирішувалися важливі питання у часи княжої Русі, між козаками на Запорожжі та серед повстанців Холодного Яру. Цьому ментальному впливу та історичній долі ми повинні завдячувати географічному розташуванню Української Держави та Українській Нації. У світі відомі лише 2 націєтворчі місцини, які вивільняли воїнський дух і потяг до свободи – це американський дикий Захід та український степовий Південь (і частково Схід). Безліч істориків називають цей культурологічний феномен як фронтир або "великий кордон", концепція якого тісно пов'язана зі змішуванням 2-х різнопланових цивілізацій – азійського Сходу та європейського Заходу в Україні, дикого індіанського Заходу і культурно-промислового Сходу в США.
   Основна ідея українського степового кордону полягає у тому, що через терени нашої держави проходить зона пограниччя між дуже різними етнічно-культурними світами – варварською Московією (нащадком Золотої Орди) та католицькими країнами Європи (нащадками Римської Імперії). Саме в Україні в зоні взаємодії 2-х ворожих один одному світів і культур у часи Середньовіччя утворився абсолютно новий – 3-й етнокультурний тип (український). Його особливості не притаманні жодному з 2-х взаємодійних, і водночас ворогуючих.
   Явище козацтва стало цим унікальним симбіозом, поєднавши в собі войовничий дух азійського Сходу з хоробрим героїзмом скандинавських варягів, а також культурність європейського Заходу і візантійську релігійність. Ця сукупність дала неймовірну суміш, яка щоразу виявляла себе неймовірним чином – бунтами й повстаннями з одного боку, та філософією гуманізму і національним державотворенням з іншого. Здавалося, поєднати азійське нутро ординського московита і польського католика-гуманіста дуже важко, а проте, саме українцям вдалось зробити неможливе – створити власну цивілізаційну контркультуру протиставляючи себе Заходу і Сходу.
   Ми не можемо відкинути нашу історичну спадщину, зокрема тотальну русифікацію і польську пацифікацію, навпаки, ми використаємо цей трагічний досвід для подальшої боротьби із нашими ворогами! Степове прикордоння, український фронтир – є цивілізаційною ланкою формування української національної ідентичності (нашою природно традицією), що сполучає давньоруські віча з Запорозькою Січчю та народними радами УНР і УГВР. Вінцем цієї сполуки є сучасна революційно налаштована молодь, а не вчорашні комсомольці та чекісти. Саме постмайданна і фронтова українська молодь, серед яких добровольці й учасники бойових дій на Донбасі (а нині вже й Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Таврії), торують шлях нового українського військового духу – традиціоналізм і менталітет оборонця національного фронтиру.
   Дух воїна (богатиря, козака, гайдамаки, опришка, махновця, упівця) – це та ментальна сутність української нації, котра не дає спати ворожим сусідам по обидва боки нашого державного кордону, розуміючи, що збудження і відродження цього духу призведе до вибуху і постави Великої України від Сяну до Дону як традиційної держави – Гетьманату. Саме новітній український традиціоналізм сьогодні символізує собою занепад модернової епохи постсовєцької руїни та демоліберального хаосу. Традиціоналізм перш за все є тугою за втраченим: героїчна минувшина походів князя Святослава Хороброго на хазарів, національно-визвольна війна Богдана Хмельницького проти поляків, народна борня Симона Петлюри на 3 фронти, повстанче лицарство під проводом Романа Шухевича у боротьбі із нацистами та більшовиками – і скоріше навіть не часом, скільки особливим духом минулого, коли національне почуття ще було агресією, котре тепер лише інерція, що спонукає націю на героїчний зрив.
   Політично традиціоналізм не визначений, він набуває свого значення лише коли втілюється в похідних доктринах, як, наприклад, інтегральний націоналізм Дмитра Донцова чи новий націоналізм Теодора Рузвельта. На сьогодні, головною метою кожного українця має бути побудова виключно національного державного утворення – Україна – не тільки за історичними традиційними зразками, але й з огляду на досвід інших країн світу, таких як Японія, Естонія, Ізраїль, Ісландія та Албанія. Лише в разі того, як всю владну верхівку (від голів сільрад до генпрокурора і президента-гетьмана) посядуть етнічні українці, головно справжні патріоти та ветерани московитсько-української війни, тільки тоді ми можемо говорити про появу незалежної Української Держави. Цього вимагає не тільки сьогодення, але й поклик нашої традиції й дух козацького фронтиру.
   Маючи з плечима історичний вантаж досвіду І-го Гетьманату, УНР, ІІ-го Гетьманат, УГВР – ми не дозволимо ординським військам панувати на нашій землі. Як показали події останніх пів року (з 22.II.2022) у нас на генетичному рівні включається тотальна мобілізація щодо захисту кордонів Батьківщини, покликаний козацьким духом. Тепер мусимо стреміти не тільки здолати зовнішнього агресора, але й, об'єднавшись в єдиний кулак, завершити розпочату Революцію Гідності до переможного кінця побудовою Гетьманату, в якому відродимо нашу приспану національну ідентичність і той дух воїна зі степового прикордоння.
Автор – Ревуч Січовий

середа, 10 серпня 2022 р.

Історичні елементи української національної вдачі

Українська національна вдача витворилася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, в яких перебували предки українського народу та перебуває він сам тепер. Сучасна українська нація є наслідок біологічного й культурного розросту первісного людства, що в певних умовах природо-географічного оточення сформувалося в породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, переміни природо-географічного оточення й умов життя оформилося в кілька племен слов'ян. Крім того, українська нація є наслідок біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу ріжноманітних сусідів, а також пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну та прояву власної творчости, діяльности, культури того племені для задоволення своїх потреб в рамцях свого розселення.
   Ймовірно тому українська національна вдача є сумою історичних наверствовань властивостей кількох ріжноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів. В українській національній вдачі є такі властивости:
   1) вселюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто властивости, які є у всіх народів (любов, ненависть і тому подібне) і розріжняються лише темпераментом, силою, способом, частістю, кількістю виявів;
   2) арійські, що склалися в тих умовах, в яких перебували українські предки арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті);
   3) слов'янські, витворені й здобуті в час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по ріжних країнах (дещо в мові, звичаях, світоглядах, суспільнім устрої, господарстві, мистецтві тощо);
   4) ріжних сусідніх народів, що впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю і тому подібне;
   5) українські, витворені й здобуті українським народом на теперішніх просторах розселення, після виділення з середньовічної слов'янської ойкумени, десь із V-VI ст. по Христі, в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одежі, житлі, харчуванні й тому подібне.
   Оселення слов'ян на певних просторах вплинуло на витворення з них окремих народів з окремими вдачами: «Словинець у горах неминуче пристосувався до іншого способу життя й світогляд, ніж українець в степах» (Е. Халупний). Любов до свободи — загально людська вдача, — але певні умови існування сформували її в певні способи прояву, так наприклад: вільний, рівнинний простір виробляє звичку до свободи; сприяє виробленню світогляду про рівність і свободу; непримиримість до підпорядкування, неволі, а гори, навпаки, притлумлюють людину, гнітять долу, прищеплюють розуміння ступньовання, необхідність впорядкування тощо. Через те загальнолюдське чуття любови до свободи в гірських умовах формується не у звичку до свободи, а лише в тугу до неї; в бажання вирватися з пригнобленого стану.
   Звички й туга — це ріжні національні способи вияву вселюдського почуття любови до свободи. Тому у слов'ян ріжних просторів виробилися своєрідні прояви любови до свободи. У великій мірі на формування національних слов'янських вдач вплинули їх сусіди та сусідська культура: «Німецький вплив на чехів спричинив інші наслідки, ніж мадярський на словаків, татарський на москалів, а турецький — на болгар» (Е. Халупний).
   На вдачу українців впливали сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з ґотами, аварами, хозарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, Литвою, москалями, німцями, жидами. Тому у сучасній українській національній вдачі багато є елементів, перебраних від: а) предків (арійців та слов'ян); і б) сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна, але сума ріжних властивостей (українських предків, українських сусідів і самого українського народу!).
   Відтак, наскільки в ріжні часи, в ріжних місцях були ріжні сусіди, то й властивости, перебрані від них, ріжні. Інші там, де впливали на українців поляки; інші там, де впливали мандрівники половці, чорні клобуки, татари; й інші, де впливали москалі. Тому українська національна вдача не цілком одностайна на всіх просторах українського розселення.

четвер, 4 серпня 2022 р.

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.
   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.
   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.
   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.
   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.
   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».
   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.
   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.
   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.
   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».
   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).
   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.
   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.
Автор – Данило Катраник