Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов

Перспективи місцевого самоврядування в Україні

Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена розгляду формування та розвитку українських міст.

   Для початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене, не має значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то, це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести самостійну відповідальність за її розвиток. На сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють чинну за СССР модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.

   Така ситуація засновується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку чинної муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення громад. Теперішнє податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проєкти, коли місто залишається із купою проблем та недостачею коштів?

   Звісно у такій ситуації залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох очільників "місцевого самоврядування". Більш того, системні економічні проблеми доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти. Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державну скарбницю України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів місцевого самоуправління до власних коштів.

   У результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав). Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів впливу.

   З рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів місцевих громад. У результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого самоврядування.

   Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде про посилення міграційних процесів у кінцевому пошуку кращого місця, що призведе до перенаселення одних міст на користь знелюднення інших. До того ж в наслідок таких процесів великі міста втрачають притаманну їм естетичну привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття, дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.

   Міста, які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на підтримку лицемірного образу успішності ділового центру внаслідок зубожіння власних передмість або робочих районів. Тим часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що можна називати патріотизмом починається із виплеканого поважного ставлення до власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду, частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають незліченно глибокі наслідки.

   На справді, ми маємо справу зі сформованими на місцевому рівні об’єднаннями чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного комунального господарства тощо. На економічно розвинених територіях визначальну роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти, які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його в автономний та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про приклади Донецька та Січеславська, яким вдавалося формувати конкурентні політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.

   На сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.

Автор – Левко Писарчук

Слово про "Народний Гетьманат"

Держава Україна у глухому куті через недолуге управління вищим керівництвом. Чинна суспільно-політична система насправді є нашаруванням ліберальної демократії на післясовєцький олігархат. Саме тому громадяни України потребують якісного оновлення згідно з власною традицією державотворення, що відповідає сучасним глобальним змінам.
   Цілком очевидно, що той шлях, який нині українцям пропонують (радше — нав'язують) згори приречений завести нашу державність у глухий кут вже за кілька років. Жодні порівняння з іншими країнами світу нам тут не допоможуть, бо, по-перше, не та соціально-економічна і політична специфіка, а по-друге, у нас досі народ легко задурити через телевізор фальшивими мантрами про покращення вже сьогодні. Інша справа, коли беремо до уваги власні не доведені до кінця власні надбання, як скажімо державницький проект Гетьманату.
   На жаль сьогодні, попри розвиток вітчизняного книговидання, теоретичні обґрунтування традиційної української держави, що спиралась на народну пам'ять і культуру, без закордонних запозичень (демократія, парламентаризм, комунізм тощо) годі й шукати. Більшість публіцистів намагаються ототожнити Гетьманат як не "козацькою республікою", так із "дідичною монархією". Проте і перші, і другі помиляються, бо Народний Гетьманат — якісно новий, попри тяглу національну традицію, державний механізм для України, який не ділить владу на гілки та не оббирає громадян зайвими податками, про що детально розписав у своїй книзі січеславський правник Юрій Якуба.
   Праця розрахована на широке коло читачів — від академіків і чиновництва, до шахтарів і слюсарів. По-перше, автор писав доволі сухий юридичний текст доступною мовою, навівши у кожному з 22 розділів порівняння до конкретної життєвої ситуації. По-друге, книга закликає кожного замислитись над тим, чи готові ми здійснювати рішучі зміни сьогодні, заради кращого завтра, і не тільки для нас особисто, але й для наступних поколінь українців — це найголовніше, що можна виділити, прочитавши понад 300 сторінок поважного фоліанта.
   Не варто вимагати від "Народного Гетьманату" універсального розв'язання своїх проблем, бо це не книга рецептів! Сторінки книги радять як правильно, а головне безболісно здійснити перебудову самостійної держави Україна у часи глобальних викликів і гібридних війн. Водночас Юрій Якуба як автор прагне запалити у читача бажання бути учасником у доленосних державотворчих процесах в Україні попри особистісні погляди на цей світ, бо планувати наше майбутнє має право не якесь обмежене коло втаємничених осіб, а самі українські громадяни.
   Що ж у підсумку? — Не шукаймо "ідеальних моделей держави" десь закордоном, оскільки кожна країна земної кулі в довгому історичному процесі випрацьовувала свій індивідуальний державний апарат, пристосований до тих чи інших національних умов: поділ гілок влади у Франції та Великій Британії, система стримувань і противаг у США, спілка олігархату і спецслужб з кримінальними елементами в РФ — усі вони дуже суттєво відрізняється. Україні ж йти власним шляхом, яким тернистим і утопічним він не був би, бо як сказав автор книги "Народний Гетьманат", і ми з ним тут погодимося: «Все починається з мрії!», а наша мрія — Українська Гетьманська Держава.

Автор — Денис Ковальов

Нове слово про "Повстання Ідентичності"

Повстання ідентичності… Що це означає термінологічно: політичний акт традиції спрямований на звільнення від ліберально-демократичного свавілля чи онтологічний акт проявлення ідентичності як такої (якщо зробити наголос на останньому складі у слові "повстання")? Очевидно, що чітка відповідь на це питання дозволила б автору і чіткіше оформити свою благу вість, чи, як модно зараз говорити, месидж.

   Книга заявлена як спільна робота двох братів Ковальових є цікавою і сміливою спробою відповісти на багато онтологічних і метафізичних питань і викликів, які постали перед Україною і Європою в останню чверть століття після розпаду СССР. Але, на жаль, книга дещо втратила свою актуальність ще до того, як побачила світ. Втім у цьому немає вини авторів. Причиною є надзвичайно швидкі, а з точки зору Історії і взагалі блискавичні, зміни у суспільно-політичному житті України, Європи та світу. Та разом з цим це і та книга час, якої ще не настав, бо отруєна демо-ліберальним чадом спотворених ідей теоретиків "Франкфуртської школи", інфікована бацилами фемінізму, педерастії і юдофілії зґвалтована Європа із кастрованим почуттям національної гідності до неї ще не доросла.

   Провалу проекту повстання ідентичності у Європі немало посприяла і війна на Сході України. Саме вона дозволила вивести на світ божий єзуїтську сутність Московщини та пропагованого нею "рускава міра". Саме завдяки війні на Сході України стало очевидним і піддалося громадському розголосу фінансування тими, "чьї дєди ваєвалі", не лише крайньої лівиці, але і крайньої правиці (ідейних нащадків тих, проти кого "дєди ваєвалі"). Цей факт фінансування Московщиною європейської правиці суттєво вплинув морально-правову легітимацію правої справи та політичну дезорієнтацію правого електорату. Цією кризою правих рухів у Європі не оминули скористатися юдо-ліберали, підливаючи олії у вогонь дискредитації та зайвий раз стверджуючи безальтернативність юдо-ліберальних цінностей.

   Але приклад України вкотре доводить, що альтернатива юдо-лібералізму є і це – націоналізм. Олігархічна верхівка України, яка разом із чинним президентом тією чи іншою мірою спричинилася до війни проти України, сьогодні просто вимушена свої юдо-ліберальні цінності прикривати патріотичною риторикою, породжуючи феномен "вишиватництва", що є сучасним спадкоємцем хуторянства і загумінковості. Для цього навіть термін особливий придумали "жидобандерівці". Але прірва між словом і ділом, між патріотичною риторикою і нещадним грабунком народу і держави стає дедалі все більшою, і з часом її все важче прикривати патріотичними гаслами та зворотами, вишиванками й синьо-жовтими стрічками.

   Риторика патріотизму і націоналізму вимагає конкретних справ. І якщо вигукуючи "Слава Україні!" ти не спромагаєшся вишикувати до бою Залізні Загони Санації та Нової Реконкісти, застосувати до ворогів крайні заходи соціального захисту, то історія викине тебе на узбіччя непотребом.

   Повстання ідентичності… занадто емоційна книга. Але з іншого боку революції та війни це справа людей емоційних, пристрасних, пасіонарних: «Війна – справа молодих і ліки проти зморшок!».

   Так, нам є чого повчитися у фінів, так само, як і в поляків чи хорватів, але є багато уроків, які завдяки нам слід вивчити багатьом нашим сусідам і братам. Чи стане Третій Гетьманат панацеєю? Чи стане Intermarium доконаною геополітичною реальністю? Невідомо. Але, без сумніву, вони повинні бути певними світоглядними орієнтирами для кожного, хто бореться сьогодні за українську Україну і на фронтах російсько-української війни на Сході України, і у запіллі на фронтах ідеологічних.

   Отож... "Повстання Ідентичності" – книга контроверсійна й суперечлива у багатьох своїх моментах та спробах аналізу дійсності, у висновках та рекомендаціях, але вона не залишає байдужим, вона змушує вступати з авторами у заочну дискусію, доповнювати їх аргументацію, спростовувати їхні висновки, відкривати для себе нові істини й несподівані точки зору.

Автор – Володимир Долгіх

З українською Церквою розбудуємо українську Державу

Зі Святого Писання відомо, що Всевишній створив цей світ для щастя всіх і кожного. Але щастя досягається різноманітністю форм, занять, діяльності, різнобарвності тих осіб, які щиро прагнуть до його здобуття. За стародавніми біблейськими переказами знаємо як Бог покарав тих, хто намагався, будуючи Вавилонську вежу, поєднати всіх людей у рабську  одноманітну юрбу.
   Саме тому нині варто застерегти активних євроінтеграторів та їхніх ідейних соратників з "русскава міра" від спроби створити на великому терені від Ліссабона до Києва і Тбілісі нео-Вавілонію чи-то під блакитно-зірковим шматтям, чи під триколором. Варто задалегідь пам'ятати, що поділ людей на народи, нації і раси – є божественним діянням. Тому кожен, хто виступає проти цього є прибічником сатанинського протиприродного марновірства! Те саме стосується і релігії – не можна змішувати в одну бездуховну масу християн, мусульман та буддистів, пропонуючи замість Бога комфорт та ідол споживацтва

   Чому ми почали допис з цього вступу? Все вельми просто! Останні дні Україну захлиснули нові церковні баталії. Як відомо, причиною тому є спроби народних депутатів України запровадити цікаві норми: а) законопроект №4511 пропонує встановити особливий статус для релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресора; б) законопроект №4128, що регламентує зміну підпорядкованості релігійної громади релігійним центрам шляхом реєстрації нової редакції статуту або внесення змін і доповнень до чинного. Декому, і всі знають про кого йде мова, вигідно знов розхитати ситуацію в державі, зіштовхнути лобами українців на конфесійному грунті, підкинувши їм "релігійну мульку" про непурішніть та від'ємність церкви від держави. Цього допустити ніяк не можна!
   Дехто, а саме парафіяни Московського патріархату УПЦ (насправді це анти-українська філія РПЦ в Україні) та правозахисники лівого штибу (грантожери і прислужники мультикультуралістів) заявили, що означені законодавчі ініціативи є "загрозою принципам свободи віросповідання і рівності всіх церков та релігійних громад в Україні". Насправді це все вигадки навіжених, які прагнуть підіграти нашим ворогам як зі Сходу (маємо на увазі РФ), так із Заходу. У свою чергу ми зазначимо, що в державі Україна релігія, останнім часом, перетворилась у знаряддя політичного тиску і втручання у справи "малих країн" з боку "великих". Особливо ми побачили це на прикладі окупації Московією півострова Крим та розв'язання війни на Донбасі, а також, нехтування конгломератом держав під назвою Євросоюз наших одвічних бажань: свободи, самостійності, українськості (традиція і націоналізм).
   Так, постійна антиукраїнська агітація з боку псевдо-православної церкви Московського патріархату призвела до релігійного розколу в середині України. Це триває вже кілька століть, а саме з моменту окупації Московським царством у 1654 р. та її прямими нащадками (Російська імперія та СССР), котрі залишили по собі купу аґентів-ренегатів з метою дестабілізації державної самостійності України та "повернення" її в лоно "єдінай і нєдєлімай". Зрадники української нації, прислужники церковників-гебістів за 26 років відновленої незалежності України сприяли не розвитку духовності та християнської моралі, а працювали виключно на деструкцію нашого народу: під час літургії проклинали Івана Мазепу та Степана Бандеру, українську мову відверто називали "тєлячім нарєчієм", закликали до війни з усім українським (від книг до монументальних споруд), сприяли розвитку українофобії та сепаратизму, запросили до хати окупаціні війська... Це не є вичерпний перелік усіх злодіянь московських попів в Україні! Але назагал відомо, що своїми діями вони, як і так звані тоталітарні секти, завдали і продовжують завдавати непоправної шкоди національному відродженню української нації.
   Щоб цього позбутись варто, діючи в інтересах української нації, проголосити повну свободу віросповідання і совісті. Досить слухати нікому не потрібні гнусаві поради недолугих юристів та зазомбованих парфіян! Діяти треба негайно, у тому числі і на законодавчому рівні. Водночас, крім затвердження зазначених раніше законопроектів №4128 та №4511, необхідно засудити, визнавши поза законом, всі релігійні течії, які своїми проповідями ведуть до розколу українського народу, відволікаючи його від нагальних задач: розбудови і захисту Батьківщини!

   Звісно, що далекоглядною метою є поява в оновленій українській державі, на засадах Гетьманату, єдиної помісної Церкви Христа. Але до того часу, всі українські патріоти, націоналісти та державники єдиною лавою мають виступити за заборону діяльності тих церков, конфесій і релігійних течій, які отримують грошову та іншу матеріальну допомогу від іноземних держав. Якщо релігійна течія не може існувати в Україні без допомоги ззовні, то вона не є українською, бо не має підтримки українців! Кожна церква, що веде анти-українську діяльність має покинути межі українських земель під загрозою переслідування з боку держави Україна. Нашим пріоритетом повинна стати підтримка та всеожна пропаганда християнської єдності (між РКЦ, УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП) з одного боку, та тими релігійними представниками (маємо на увазі рідновірів), котрі сприяють розбудові України як вільної й незалежної держави!
   У визначенні як друзів так і ворогів, згідно із Ісусом Христом, наші слова мають стати простими: так – так, ні – ні! Ворогами української нації, і взагалі, людства ми оголошуємо, насамперед, всі рухи та конфесії, котрі сповідують збочені сатанинські, комуністичні, інтернаціоналістські, варварські та глобалістичні вчення. Ця наволоч повинна бути знищена як найшвидше і пам'ять про неї треба стерти з пам’яті народу на віки!
   Настає час змін і нашої остаточної перемоги, тож єднаймося і кріпимо наші лави на шляху до величних звершень і торжества ідей національного відродження і могутності України!

Автор – Денис Ковальов

Чи здолаємо совковий патерналізм?

Ми живемо у чудовий час змін!.. Хоча китайська приказка і говорить, що відчути на собі всю повноту змін можуть лише покидьки. Однак, на нашу переконливу думку – така доба навпаки створює сприятливі умови для повалення пануючого устрою мерзотників і наволочі, та постання золотої доби героїв-захисників. У першу чергу це стосується нашої скривавленої Неньки-України!
   Аби у нас в державі відбулися якісні перетворення у всіх галузях життя, зокрема в сфері виробничих відносин, варто змінити державний устрій. В сьогоднішній моделі держави є такі системні протиріччя, котрі значно гальмують розвиток всього українського суспільства. Почнемо з того, що найбільшої шкоди природнім процесам керування українським суспільством віддано на поталу принципу розподілу влади на 3 незалежні гілки: виконавчу, законодавчу і судову владу. Однак за існуючим з давніх часів правом справедливості, вся влада в державі Україна завжди належала її народу – Українській Nації. Будь-які розмови про якесь надумане розмежування влади між різними гілками, в кінцевому рахунку веде до відсторонення народу від його владних повноважень. Наш народ в період між виборами доручає державному органу користуватись владою від свого імені.
   Проте влада є специфічною субстанцією, яка в природному вигляді існує тільки в цілісному стані. І звісно, що будь-який її поділ абсолютно закономірно призведе до протиріч і боротьби за її повернення до природного стану, тобто до цілісності влади як такої. Поки триває боротьба за цілісність влади, суспільство і його виробничі сили розвиваються не завдяки цим "гілкам влади", а в супереч їм!
   Нажаль історія залишила нам не тільки спогади про героїчні часи українських визвольних змагань, але й тяжку ментальну спадщину московського колоніалізму. Його гидка формація сьогодні пульсує під виглядом невмирущого патерналізму, для якого є характерним дріб'язкове опікування над підлеглими, бажання регламентувати всі сторони їхнього життя. Особливо гострою проблема панування патерналізму стала у часи панування тоталітарного СССР. Власне тоді відбулось утворення серед суспільства прошарку громадян, розбещених соціальними подачками, що існує і досі. Патріархальні стосунки, які склались за таких умов протягом 1922-1991 рр. сьогодні виглядають як ілюзія і самообман тих осіб, що ще в них вірять.
   Продовження практики в сучасній Україні патерналістської моделі поведінки, зводить нанівець всі спроби справжнього реформування нашого суспільства. Така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна з одвічним східним ворогом. Ситуація може докорінно зміниться лише шляхом прийняття нового Головного Закону України, а формою майбутнього устрою стане осучасний традиційний Гетьманат. Цей державний устрій повністю відповідає  природним законам самоорганізації українського суспільства. Своєю традицією ідея Гетьманату глибоко коріниться в  тисячолітньому українському історичному та державницькому досвіді, водночас цілком може використовувати надсучасні технологічні досягнення. Тут принагідно згадати слова видатного флорентійського державного та політичного діяча Нікколо Мак'явеллі: «Якщо вже йдеться про інтереси Батьківщини, не слід розмірковувати, справедливим є це рішення чи несправедливим, милосердним чи жорстоким, похвальним чи ганебним, облишити слід усілякі міркування і прийняти те рішення, яке відповідає порятунку її життя та збереженню свободи!».
   Що з цього нам сьогоднішнім українцям може знадобитись? – Відповідь логічна і лаконічна, все вищенаведене! В країні, яка потерпає від злиднів і корупційних схем, де уряд торгує з вбивцями власного народу й заробляє на крові співвітчизників, що велетенськими кроками наближається до прірви – не має шансів на подальше існування. Інтереси Держави Україна, як і її народу, віддано на поталу кільком олігархам, а рішення які ними приймаються є не те що несправедливими, а підлими і незаконними. Тож аби змінити такий існуючий стан речей в Україні має бути відтворено дійсне народовладдя з цілісною системою спеціальних заходів. Відродити Гетьманат можна лише силою, усунувши негативні та манкуртизовані елементи шляхом приходу до влади українських націоналістів з військовим досвідом та життям, відданим своїй Батьківщині. Адже той, хто виявив натхнення працювати державним посадовцем, той повинен йди до своїх виборців, до людей і пояснювати чим він кращий від інших, брати на себе зобов’язання і справжню відповідальність за їх невиконання. Його ідеологія – це добробут співгромадян і підтримання віри в силу української ідеї!

   Зі Сходу в Україну щодня сунуть азіатські орди московських окупантів, що в своїх хворобливих мріях прагнуть відновити імперське минуле, розв’язавши відкриту окупаційну війну проти українців. Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього і зовнішнього ворога. Настав час відродити ідею державного устрою – Гетьманату.
   Все українське суспільство усвідомить себе єдиною діловою і духовною спільнотою лише тоді, коли скине ярмо інородних політичних ідеологій з поділом влади та іншими побрихеньками, почне дослухатись справжніх національних поводирів, а не ламіхузів з тугим гаманцем і зможе закласти основи стрімкого зростання могутності Української Держави.
   Не варто сподіватись на швидкий прихід до влади шляхом державного перевороту військової хунти і диктатури. Якщо серед українського вояцтва і надалі будуть жевріти постсовкові цінності, а не віра у перемогу української зброї, не бачити нам ані Гетьманату, ані України загалом. Розпочинати треба з просвітницької діяльності, ширити націоналістичну пресу та літературу, пісні та кінострічки, щоб заволодіти розумом пересічноо жовніра Збройних сил України. Адже якщо цього не зробити, вже завтра московські окупанти разом зі своїми манкуртами-хохлами дійдуть до Закарпаття та Волині, і пізно буде волати про втрачені можливості патріотичного виховання. Літаки і танки ворога приходять тоді, коли відгриміли бої на полі освіти та культури... Програш у такій ситуації для будь-кого є неминучий, однак для українців – неприпустимий! Пам'ятаймо і не допустімо цього!

Автор – Денис Ковальов

Кілька слів про "Повстання Ідентичності"

"Повстання Ідентичності"... Так називається книга молодих українських націоналістів Дениса та Павла Ковальових. Перший – аспірант кафедри історії та політичної теорії "Національного Гірничого Університету", засновник і головний редактор патріотичного часопису "Січовик" – офіційного видання народного "Руху за Гетьманат", другий – поет, представник запорізького осередку народного "Руху за Гетьманат", колишній активіст МГО "Сокіл", кореспондент часопису "Січовик" та дописувач незалежного мережевого порталу "Molotoff"...

   Братам, відповідно, 26 і 18 років. Майже 2 місяці тому пощастило побувати на презентації їхньої першої книги – історико-публіцистичного видання, правда, наклад скромний – лише 300 примірників. Чесно кажучи, я не люблю писати рецензії на чиїсь книги, але в даному випадку хочеться висловити деякі, нехай і суб’єктивні, власні думки після прочитання унікального у своєму роді видання.
   Книга заслуговує на посилену увагу та аналітику громадськості, вона буде цікавою для істориків, філософів, політологів та інших патріотично налаштованих людей з достатнім рівнем гуманітарних знань. Це – чи не перше в Україні узагальнююче дослідження сучасних актуальних питань щодо боротьби європейської ідентичності із новітніми ворожими викликами цивілізаційної кризи – ісламською навалою та московською агресією.
   Найбільше уваги приділено Фінляндії та Україні. Мене особисто дуже зацікавили фінські проблеми, оскільки сім разів бував у Карелії і, практично, майже нічого не знав про історію того краю (ні в радянській літературі, ні в сучасній російській правдивої інформації не було і немає). Ми на власні очі бачили колишні зрівняні із землею поселення у лісах, про що нагадували лише залишки цвинтарів, але не знали (лише здогадувалися), що це – брудна справа московітів. У розділі "Фінляндія – форпост Півночі" детально розповідається про непросте формування фінської модерної нації, оборону її державності, спротив мультикультурній сучасності.
   Безумовно, близько третини обсягу книги присвячено пошуку шляхів України у нинішній обстановці. Автори – прихильники будувати майбутнє нашої держави у вигляді Гетьманату. Така позиція влаштовує багатьох думаючих українців, а ось деякі деталі з минулого, які вони намагаються перенести у майбутнє, очевидно, потрібно залишити лише як історичні експонати. Це, зокрема, стосується такого болючого і вразливого питання, як релігія. Бажано віддати її на розгляд науковцям, філософам, а не державотворцям, на чому в усі часи і сьогодні багато спекуляцій. Принаймні, треба об’єктивно оцінювати сучасні реалії і не тягнути народ за вуха у темряву середньовіччя. Із так званих християн в Україні сьогодні понад 90% (!) взагалі не читали Біблії, а ті, хто читав, освоїв її далеко не в повному обсязі – мається на увазі "від корочки до корочки": обидва Завіти. Старий – для юдеїв, Новий – для християн. До того ж, останні повинні визнавати обидва Завіти, а перші – лише Старий. Той, хто так ратує за подальше масове прищеплення українцям християнства, нехай спочатку проаналізує обидві "найпопулярніші" книги світу, а потім береться за велику політику. На мою думку, християнство – це принесений на наші землі "вогнем і мечем" чужинський світогляд. Від часу насильницького введення його як державної політики Володимиром і до падіння Києва у 1240 р. із 12 млн. населення Русі було знищено половину та ще 3 млн. винищені ордою. Ми відродилися з отієї спустошеної країни, де свого часу було 300 міст, а залишилося 30, оскільки християнство запроваджувалося спочатку у містах і народ чинив шалений спротив. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і багато інших наших світочів реально дивилися на колоніальну роль церкви. Навіть Степан Бандера не наважувався насильно впроваджувати релігійні постулати в омріяній Самостійній Україні! Ми живемо у світській державі, дай Боже, щоб так було і надалі...

   Починаючи від "кінця світу" (грудень 2011 р.) вектор світогляду на планеті змінюється, про що визнали навіть тібетські лами. Щодо ісламського світу – це, в основному, народ темний і малоосвічений, звідки і народжується релігійний фанатизм.
   Тож, вітаючи молодих націоналістів за їхні чистосердечні потуги у розбудові української державності, хочеться зауважити – не поспішайте одним розмахом шаблі однобоко вирішити найскладніші і найболючіші для деяких верст людей проблеми, насамперед, у релігійній сфері. Якраз багато сучасних націоналістів-патріотів і заплутуються у хитро сплетених релігійних догмах. До інших, висловлених у захоплюючій книзі проблем, практично, особливих зауважень немає. То ж разом будемо боротися за розбудову нашої держави.
   Слава Україні!

Автор – Борис Ковтонюк

Заклик до українців

Українці! Любіть один одного, допомагайте один одному. Допомагайте один одному, навіть якщо ненавидите, один одного!  Наша сила – в єдності! В ній запорука нашого успіху, наш порятунок і процвітання. Завдяки національному колективізму ми пройдемо через віки, окріпнемо і підкоримо світ!
   Національна єдність – це мета, але вона ж і засіб для досягнення мети. Ось в чому сенс, до чого необхідно прагнути. Все інше – вторинне, воно прийде само собою. Допомагайте один одному, не бійтеся, що Вас назвуть націоналістами, не бійтеся протекціонізму – це наш головний інструмент. Більше співпрацюйте з людьми близькими Вам за кров’ю і за генами, тільки своїм одноплемінникам ви можете довіряти. Формуйте свої національні кадри. Кадри – свята святих. Вони вирішують все! Кадри сьогодні – це наше завтра. Кожен університет, кожен факультет, кожна кафедра повинні готувати наші національні кадри.
   Готуйте Українську молодь прийняти естафету поколінь. Хай кожне покоління неукраїнців стикається з нашою потужною обороною. Кожен раз, коли зі сцени сходить старше покоління, його місце має зайняти ще більш потужна когорта заздалегідь підготовлених і зміцнілих Українців. Для цього необхідно як можна раніше висувати на керівні посади наших молодих людей, доводячи їхню зрілість, відповідальність, геніальність. Хай насправді це зараз не так, вони дозріють на своїй посаді. Чия влада – того й правда! Ми повинні передати нашим дітям більше, ніж ми прийняли у своїх батьків, а ті, в свою чергу збільшать отримане від нас, і передадуть своїм дітям. Від покоління до покоління наша нація повинна ставати сильнішою!
   Світ жорстокий, в ньому немає місця для сентиментів. Кожен народ сам кує своє щастя. Не наша справа турбуватися про інородців. Якщо ми будемо думати про добробут чужинців, хто потурбується про нас? – Створюйте свої колективи і цими колективами виштовхуйте неукраїнців. Пам’ятайте: всі високооплачувані і впливові посади – це наш національний прибуток. Чи варто віддавати інородцям те, що може і повинно належати нам? Хай чужинці живуть своєю примітивною ідеологією – ми будемо жити своєю. Не бійтеся конкуренції, не бійтеся битв. Хай поразки не вибивають Вас із колії і не лякають. Зробивши правильні висновки із поразки в наступному бою Ви здобудете перемогу. Уникаючи ж зіткнення з ворогом, Ви ніколи не відчуєте смак перемоги. Пам’ятайте: що не вб’є мене, те зробить мене сильнішим! Все, що знають і вміють інородці, знаємо і вміємо ми. Багато з того, що знаємо і відчуваємо ми, інородці не знають і не відчувають. Все що вони мають сьогодні – це їхня межа. Все що ми маємо сьогодні – це засіб для досягнення більшого завтра. Все що вони мають сьогодні – це наше завтра, в їхньому тимчасовому користуванні. Повернути собі своє – ось наша задача. Коли інородці гризуться, підкиньте дров у вогонь ненависті! А потім добийте втомленого переможця! Хай все їхнє стане вашим. Не існує аморальних речей, якщо вони тільки сприяють процвітанню нашого народу. Мета виправдовує засоби! Інородці тупі і обмежені в своїх можливостях, тому вони ставлять межі всьому. Ми ж кажемо, що можливості людини безмежні, тому ми будемо керувати обмеженими!

   Говоріть і вчиняйте впевнено, напористо і агресивно. Не демонструйте невпевненості ні в словах, ні в рухах (навіть якщо ви й сумніваєтеся). Спрага – ніщо! Імідж – все! Хто має правильний імідж, той не помре від спраги, тому що завжди знайдуться люди готові прислужити володарю світа – вони вам наллють. Звинувачуйте в українофобстві тих, хто виступає проти нас. Звинувачуйте голосно, і не забувайте додати ще кілька звинувачень: в педофілії, гомосексуалізмі, інтелектуальній недорозвиненості. І немає значення чи відповідає це дійсності. В суспільній свідомості "українофоб" і "педераст" повинні стати словами синонімами. Не забувайте нагадувати про горе яке виніс Український народ сторіччями позбавлений незалежності. Нагадайте про різанини, які нам влаштовували загарбники, нагадайте про голодомори. Нехай жиди, кацапи, ляхи та інші пам’ятають про свій вічний борг перед Українським Народом! Пропускайте всі явища через призму наших інтересів, кожне явище має бути розглянуте з точки зору вигідно чи не вигідно це Українцям.
   Українці, приділяйте особливу увагу контролю над засобами масової інформації. Телебачення, радіо, преса, книговидавництво, Інтернет – ми повинні володіти цим. Чи хоча б гарним шматком цього пирога. Ганебним є той факт, що "українськими" телеканалами володіють жиди, кацапи, молдованин і татарин. Жодного Українця! Яку "правду" можуть повідомити ці власники? Яку завгодно, тільки не Українську! Якщо телебачення в якийсь момент є недоступним для Українців, потрібно зосередитися на пресі і Інтернеті. Газети і веб-сторінки мають бути цікавими і не обмежуватися суто партійною, чи суто політичною інформацією. Українець, що випускає нецікаву газету Українською мовою, робить злочин проти України.
   Будьте в усьому лідерами, намагайтеся завжди бути першими. Виховуйте в собі і своїх дітях керівний характер щоденно і щогодинно, навіть в дрібницях повсякденного життя. Не поступайтеся ні в чому: хай навіть це буде черга в магазині! В будь-якому колективі беріть владу в свої руки і керуйте їм в наших інтересах. Адміністративну і творчу частину ми повинні виконувати самі. На долю інородців нехай залишиться чорнова низькооплачувана фізична праця. Хай вони будуть не вищі за вантажника або прибиральницю. Якщо у Вас є пристойна вакансія, беріть на роботу лише Українця! Якщо не можете зробити цього – ліквідуйте посаду. Не можете зробити ні першого, ні другого – візьміть на роботу представника малої білої нації, що не має власної держави, або здобула її нещодавно (білорус, литовець, ірландець, але ні в якому разі не жид, не кацап, і не кольорова афро-азіатська потвора!).
   Знищуйте пам’ятники ворогів Українського Народу. По відношенню до цього бидла термін "вандалізм" не діє! Всіма засобами боріться з українофобами: звертайтеся із закликами до суспільства і адміністрації, тягніть їх в міліцію і суд, поливайте їх брудом де тільки можна. Право на привілеї і спокійне життя отримає лише той, хто смиренно йде за нами і разом з нами. Той хто хоче йти своїми незалежними шляхами, потенційно небезпечний і має бути позбавлений всякої підтримки з боку Української спільноти. Треба позбавити таку особу засобів до існування. Або наш націоналістичний порядок, або повна дезорганізація. Там де намагаються обійтися без Української Національної Ідеї повинен бути хаос!
   Інородці всіх країн і у всіх країнах мають працювати під нашим керівництвом і приносити нам користь. Поза межею наших інтересів не існує суспільних інтересів. Хто не з нами, той проти нас! Викиньте із себе почуття покори і смиренності по відношенню до тих, хто нас ображає. Будьте непримиренні до ворогів наших! Якщо Ви сьогодні пробачите їм малу образу – завтра вони нанесуть Вам велику. Не звикайте до образ самі, і відбивайте в інших бажання ображати Вас. Хай інородці умовляють один одного бути обережними, толерантними і гнучкими по відношенню до нас. Хай вони обережно стримують свій натиск. Ми повинні діяти рішуче і швидко, ставлячи їх перед фактом. Хай вони довго й нудно дискутують, як нам протистояти. Ми не обмежимося дискусіями. Ми будемо діяти! Нас не цікавить, що про нас скажуть, адже антиреклама – це теж реклама. Реклама наших ідей, наших цінностей, нашої сили. Хай опір наших ворогів буде для нас стимулом до посилення агресії, а не гальмом. Їхня протидія необхідна нам для підтримки бойового духу, але не більше того.  Ніколи не зменшуйте тиск. Чим жорсткіший опір неукраїнців, тим більшими мають бути покарання. Вони повинні в десятикратному обсягу компенсувати нам наші збитки. Якщо зараз інородці грабують Україну і вивозять з неї капітали, то в ідеалі ми повинні досягти того, що інші країни будуть піддаватися нашому грабунку. Що було їхнє – має стати нашим. Не забувайте, завоювання бувають не лише військовими, але й економічними, або культурними.

   Сила наша, як було сказано – в національному колективізмі. Тому важливо, щоб жоден Українець від малого до старого не залишався осторонь Націоналістичного Руху. Він має залучатися до проукраїнських політичних партій, молодіжних патріотичних рухів, дитячих спортивних секцій, що пропагують національні види єдиноборств (наприклад бойовий гопак), культурно-етнографічних гуртків, де Українців знайомитимуть з національною культурою (танці, вишивка, національна кухня). Засоби національної самоідентифікації повинні широко використовуватися не лише Українцями України, але й нашою діаспорою, яка до того ж повинна підтримувати матеріально і морально Націоналістичний Рух в межах самої України!

Автор – Ярослав Оболонський

Не "мир", а перемога!

На носі чергові вибори, які нам знов покажуть, що всі політикани це звичайні популісти та продажні шкури. Український народ досі не допетрив, яка ж суть коїться у цих так званих політичних партіях, і що собою являють самі вибори…

   На жаль, лише мала частина з усього українського громадянства вже відкрила собі очі на те, що відбувається у нашій з вами державі! Цю малу частину людськості так люблять називати різношерсні ЗМІ "провокаторами", "агентами Кремля" та "терористами", але ніяк не патріотами Української Держави! Ця мала частина бореться за всю іншу масу поки ще не розуміючого стада, нас із вами... Ця патріотична налаштована частина української спільноти гине, поки стадо живе.
   Так було раніше, і так є зараз! Проте, так може бути і надалі, якщо ми не повстанемо з рабського ярма і не скинемо олігархічний режим, який пристосувався до постмайданної України.

   Бійці-добровольці, новітні повстанці, воїни нашої Неньки-України наразі борються і воюють на Сході нізащо?! Так як повертаючись із зони проведення так званої АТО, кожен солдат Революції Гідності потрапляє за ґрати за надуманий нинішнім режимом псевдорадикалізм. Варто було віддавати себе, своїх побратимів там, на фронті, де кожна хвилина може бути остання у житті, щоб по поверненні додому тебе кинули за ґрати, замість окупантського чи продажного кодла у запіллі? Думаю що ні… Хоч більшість і думає, що гине за Україну, за своїх близьких, але насправді все інакше! Наші герої-захисники гинуть за тих, хто їх там залишив, кому вигідне так зване "перемир’я", кому вигідна кров та смерть патріотів!
   Наразі, всім  правим активістам (від поміркованих патріотів до радикалів-націоналістів) потрібно їхати на Київ, робити там нову Революції, а потім брати владу на місцях. Тільки знищівши ворога в середині держави, ми знищимо його зовні! Цим, саме зараз, у цю хвилину, в цю годину, в цей день займаються активісти з Реваншу, Чорного Комітету та Руху за Гетьманат. Ми молоді та повні енергії воїни революції. Ми поляжемо всі заради вищої ідеї, заради України, заради свої рідних! Ми не здамо, не зрадимо державу та самих себе. Наша боротьба триває...

   Доки у влади так зване "перемир’я", ми воюємо на фронті чи-то внутрішній, чи-то зовнішній. Наші лицарі зараз на передовій під вогнем чужинців без страху, з вірою у перемогу хоробро стоять на сторожі кордону. І наш борг перед ними зберегти таку Україну, якою бачать її вони та ми: квітучу, без ліберально-демократичних "цінностей", без псевдовиборів, без партій...
   Збережемо Україну для кожного українця, що мріє про майбутнє! Ми зараз стоїмо на кордоні минулого з майбутнім, і що ми оберемо з вами, нині залежить від нас самих. Наш рух, це вічна боротьба, це життя та вічність попри все... Ми воїни революції! Ми побудуємо нову державу, і назва їй  - Український Гетьманат!

   Слава Нації Непереможних!

Автор – Павло Ковальов

Хай живе Українська Імперія!

Багато разів доводилося чути, що ледве не головна проблема українців - це відсутність національної ідеї. І саме від цього всі наші проблеми, біди та нещасття...

   Гадаю всі ці філософи-димагоги глибоко помиляються! Справжня наша проблема була в тому, що ми не мали сформованої політичної нації, відповідно й питання наявності власної держави постійно залишалось відкритим. Зараз ми намагаємось виправити цю ситуацію і активно прогресуємо, як в першому так і вругому напрямку.

   Що стосується такого поняття, як Національна Ідея, або Ідея Nації, то тут все просто - національна ідея будь-якої нації завжди зводиться до принципу imperium. Так, саме імперіалізм був, є і буде основою розвитку всіх, без виключення, націй світу. Життя штука жорстока і головним його проявом є вічна боротьба, боротьба за місце під сонцем, за кращі умови життя, за ідеї та світогляд...
   Думаю зараз безліч недалеких націонал-демократів та лібералів почнуть кудахкати про згубність імперіалізму і недопустимість подібних проявів в сучасному світі. Аке ж шановні, хто Вам сказав, що імперія - це збирання земель та підкорення народів? Імперія - це політична, культурна та економічна гегемонія!
   Це лише в еРеФії недорозвинені гомосовєтікус, розмахуючи своєю "ядерною палицею" б'ються в екстазі від того, що "кримнаш". Всі інші вже давно зрозуміли, що в сучасному світі територія майже не дає дивідендів, а інколи й зовсім є відвертим тягарем. Сучасний, глобальний світ живе зовсім іншими поняттями та цінностями...

   Тому, коли я чую, від різних радикальних патріотів, що ми маємо "надавати москалям" і приєднати до себе Кубань, східну Слобожанщину та інші наші етнічні землі, це викликає в мене лише посмішку та нерозуміння. Люди говорять про приєднання земель так, наче це не територія населена людьми, а частина сусідського огороду.

   Звісно, розширення території української держави - це достойна ініціатива, але перш ніж говорити про територіальну експансію, ми маємо забезпечити умови для експансії культурної, політичної, економічної...
   В сучасному глобальному світі вже не можливі великі завоювання лише шляхом військового вторгнення. Прикладів безліч: Чечня або Ічкерія, Афганістан, Ірак, Палестина... Ні одна, навіть сама потужна, держава не здатна забезпечити контроль над захопленою територією в разі не прийняття загарбника місцевим населенням. Тому перш ніж мріяти про нові землі, добре подумайте про людей, які живуть на них, про те чи хочуть вони там вас бачити, чи хочуть вони бути "приєднаними", чи вважають вони себе українцями чи бодай нащадками українців, чи готові наші громадяни помирати за якісь там додаткові території, чи готова країна платити за таку війну та за потенційних нових громадян, що скаже та зробить світова спільнота у відповідь на подібні дії, і як ви взагалі зібрались відвойовувати "свої" території у величезної, ядерної країни?
   Включайте мізки і думайте! Територія - це лише бонус, головна боротьба має розгортатися за "голови" людей. Саме за цей ресурс і відбуватимуться самі жорстокі та важкі бої. Бо перемога саме на цьому напрямку забезпечує перемогу загалом. Тож досить витрачати час на пусту димагогію. До бою!
   Хай живе Імперія!

За матеріалами "Честі та Крові"

Маніфест Соціального Оптимізму і Хунтократії

Футуризм в Україні – на низькому старті. Він заявляє про себе, як найкоротший шлях до величі та творчого тріумфу Української Nації. В його судинах – практика прямої дії та естетика радикалізму і провокацій. Тож початок архітектонічного фут-процесу ми починаємо з оприлюднення чи не найоптимістичнішого маніфесту нинішніх буремних днів.

Маніфест Соціального Оптимізму і Хунтократії...

 Коли темна ера політиканства та імпотентних демократичних урядів в Україні сягне найвищої точки абсурду найпрогресивніші розуми суспільства осягнуть необхідність встановлення в країні військової дисципліни та управлінського менеджменту мілітарного типу. Стиль безхребетної демократичної політики тягне нашу державу у прірву поразок та банкрутства – це очевидно. Найвищі керівники країни виявляють неприпустиму вольову імпотенцію та втрату спроможності приймати рішення і нести відповідальність за них. З такими керівниками неможливо виграти жодної битви; неможливо встановити порядок та розбудувати повноцінну Державу. Україну врятує влада фронтовиків та військовий авторитаризм у вигляді Гетьманату.

   Нижче викладені пункти не є політичною програмою, натомість віддзеркаленням світоглядових векторів та загальної емоційної піднесеності, тих хто вбачає у Хунті єдиний шанс порятунку Ураїнської державності. Trincerocrazia Гряде!

   1. Жорстка дисципліна у суспільстві, злагодженість корпоративних зусиль та режим диктатури є початком Нової політики спрямованої на встановлення ладу та присутності сильної руки у державі.

   2. Нехай живуть і ширяться відвага, різкість і непоступливість у сплесках творчих актів та на полях битв світової історії. Геть політичну фразеологію та дипломатичні консенсуси! Нехай живуть прямі дії та Хунтократія!

   3. Наша позиція – це виклик усьому, що існує. Конфронтація – найкращий спосіб розуміння речей такими, якими вони є. Наш внутрішній стан – чимраз більший сплеск і невгамовне натхнення. Ідеї – сильніші від людей. Ідеї не люблять, коли люди ними граються, а потім забувають про них, як про плюшевого ведмедика, котрого під час розваг закинули за шафу. Якщо думки та ідеологеми не виражають себе у ризикованих вчинках, вони рано чи пізно починають смердіти болотом. Якщо філософські системи та ідеології не обґрунтовуються зброєю, вони не більше ніж словесні екскременти кімнатних теоретиків. Лише намір та вчинок індикатор щирості, а слово завжди лишає місце для лицемірства. Аби не втратити зв’язок із дійсністю і не пропасти безвісти у потоках теоретичного марення, соліпсизму і словоблудства, ми обрали шлях Боротьби. Перемога є найзручнішою формою самоконстатації і присутності у цьому світі. Філософська формула Декарта «Cоgito ergo sum!» – в наш час вичерпала себе. На зміну їй у свідомості має постати інший принцип «Перемагаю – отже існую». Справедливість нас цікавить лише як епілог експансії. Тому напад і несподівана атака – ознака хорошого смаку та симптом праведності.
   4. Ми безоглядно сповідуємо оптимізм і тому нас нестримно принаджує все у чому є стихія життя і розвитку. Сповнені життєствердною силою люди – ми тримаємо підборіддя припіднятим догори та спрямовуємо вістря свого погляду в небо. Наші союзники – світло, а не темрява; історична динаміка, а не міщанський спокій; прогрес, а не заскорубла традиція; вольова рішучість, а не вагання і сумніви; наступ, а не вичікувальне оборонництво; геополітичне нахабство, а не образ невинних жертв; творчий ерос, а не естетизована імпотенція; імперіалізм, а не націонал-демократія; нас наснажує пурпурове сяйво ранкового сонця, яскраве світло потужних прожекторів на стадіонах, в аеропортах, на терміналах і металургійних комбінатах. Ми діти динаміки і високих швидкостей, які перевершують пороги всього мислимого і припустимого. Хай живуть титанічні лати потужного військово-промислового комплексу та цифрові потоки надсучасних технологій. Україна повинна стати потужною геополітичною машинерією та закріпити за собою право бути агресором. Для того щоб повернути нашій державі втрачені території ми повинні виховати в собі ментальність окупанта та інтервента. Ми повинні опанувати вміння формувати свою 5-колону в тилу ворога та розхитувати ситуацію в його країні з середини. Не міжнародні хартії та меморандуми стануть справжнім гарантом територіальної цілості України, натомість виключно імперські зазіхання самих українців.

   5. Ми оспівуємо буйноцвіття Життя, гостросюжетні пригоди і авантюри. Наша етика виявляє працездатність лише в пориві оптимізму, що безперервно зростає, та у життєствердних сутностях. Життям ми називаємо те, що відбувається поза системою липких звичок, поза механізованими актами існування, тобто по той бік пересічності та нормальності. Справжня органічність і краса життя матеріалізується через уміння вистрибувати з контексту буденності і побуту. Ми прориваємося за межі ритуалізованих форм життя, ми пробиваємося крізь шкаралупу "гумозних" звичок, ми провалюємося у перламутрові нетрі неба, у світ нездоланних стихій, імпровізацій, мистецтва і війни.

   6. Хай живуть небезпеки і загрози, яким належить зрежисувати майбутні сюжети Історії. Геть кімнатно-пенсійний спокій історії, геть диванний, осілий спосіб життя, геть зачарований трикутник "робота – дім – бухло". Фукуяма, ти чуєш нас?! "Кінця історії" не буде, натомість ми продовжимо її ерою інтенсивного розвотку та нової колонізації світу. Новації, експеременти, небезпеки та ризики – ось наш верстат, яким ми створюватиме нову тканину історичного розвитку. Присутність загрози мобілізує войовничий дух особистості, активізує в ній інстинкт боротьби і протистояння. Щойно людина відчула за спиною подих всіляких небезпек – її затиснуто в дилему: або бавовніти від страху, або змагати до переможного кінця. У місцях локалізації небезпек формується епос та історія. Війна розмовляє мовою втрат, але мислить категоріями Перемоги. Історію створюють Війни, але редагують Перемоги. Сама пт собі Війна – це найефективніший засіб дезінфекції епох і суспільних формацій. А мирний час – здебільшого аморальне явище. З його теплого лона виходять орди ситих, розбещених і жадібних людей. Вони живуть заради своїх ротів, і сфера їхніх інтересів не виходить за межі поверхні власного тіла. Геть егоїстів і солодкавих нарцисів, геть депутатських і суддівських синочків, які понтуються на гламурних автівках своїх татусів! Геть гонорових і самозакоханих тьолок, які зверхньо ставляться до людей і вважають, що світ їм "зобов’язаний" лише за те, що їхні параметри 90-60-90! Нам не потрібні ваші силіконові перса і намащені олією дупи, нам не потрібні гламурні брязкальця і комфортабельні лайнери. Ми потребуємо зброї і буремних випробувань! Ми потребуємо полум’яної поезії і творчого еросу.
   7. Ми оспівуємо міць, високоточну спритність і відшліфований атлетизм сучасної зброї. Акцентом нової футуристичної естетики є велич військової техніки і геометричний порядок шеренг, що крокують. Зброя для нас не лише інструмент встановлення влади та справедливості, а й об’ємний символ маскулінної сили, невгамовної статевої потенції і готовності до творчого запліднення життєвого та історичного матеріалу. Ми не сприймаємо реальність, інфіковану лібералізмом, в якій суспільними привілеями користуються геї, збоченці, солодкаві егоїсти, депутати, менти, нелегальні мігранти, та усілякий антропологічний мотлох з Донбасу, який приховує свій сепаратизм під лагідною фразою "ми за мір". Товарно-грошові вартості та мотлох крамничних вітрин ми розметемо щетинистим жмутком гострих багнетів, аби розмістити на спорожнілих прилавках квітучі букети ракет і боєприпасів. Доступ до зброї повинен бути вільний, адже вона має слугувати народові і перебувати в його руках. Державна влада мусить боятися своїх громадян, лише за таких умов свавілля чиновників і ментів зникне назавжди. Без зброї неможливо творити культуру і шедеври сучасного мистецтва. Ми боротимемось за реанімацію ядерного статусу України й у творчих майстернях варитимемо уранові коктейлі, якими нашпигуємо болванки голкоподібних ракет.

   8. Сейсмічна активність наших сердець, енергія рук і нахабність наших зазіхань слугує одній меті — возвеличити Святу Україну і перетворити її на суб’єкта активної колоніальної політики. У сучасному світі з його глобальними процесами оборонницько-вичікувальний тип геополітичної поведінки є завідомо програшним. Класичний націоналізм опирається на принцип: «Збережи свою Націю!» і є ідеологією позиційного оборонництва. Однак реалії сьогодення врази агресивніші та напруженіші порівняно з часами, коли націоналізм був ефективним. Нинішній час вимагає врази активніших дій. Потрібно виходити з межі своєї історичної території та насаджувати своє за її межами. Єдиний шанс зберегти за собою право на існування – це не оборонятися, натомість йти у наступ. Досить національно-визвольних змагань, час розпочинати колоніальні війни! Час переносити театри бойових дій з українських теренів у метрополії країн-агресорів та відкривати приховані амбасади п’ятих колон в тилу ворога. В контексті сьогодення принцип: «Збережи свою Націю!» – неповнокровний та недостатньо ефективний. Настав час імперіалістичних настанов: «Збереження Нації можливе через її примноження та насадження її духовних змістів за межами історичних територій!».
   9. Переосмислення історичного минулого України є першочерговою умовою розбудови Нової конструктивно впорядкованої Держави. Для плідного зведення модерного Гетьманату потрібен багатий ресурс ідейно-психологічної ствердності та радикально-оптимістичні настанови у суспільному житті. Постійне апелювання до трагічних образів минувщини українського народу прив’язує нас до звичної ролі жертв геополітичних колотнеч, ординських навал, голодоморів. Накладаючи принцип всебічної оптимізації історичного тонусу Нації на реалії сьогодення, перед нами постає необхідність в ініціюванні помітних редакційних змін в усіх версіях життєпису нашої Народу та Держави. Нас не влаштовує жодна офіційна і визнана владою редакція "Історії України". Шкільні підручники, що висвітлюють тисячолітні шляхи становлення українства, пишуть вправні фальсифікатори і зрадники національної пам’яті. Вчені, міністри, дослідники, які є їхніми упорядниками, обслуговують інтереси держави ворога. Підручники з історії України не роздмухують у серцях нових поколінь полум’я національної гордості. Над цими жалюгідними книжками хочеться плакати і витирати носовичками жалобні соплі від "лихої долі українців". Наші пращури не були тєрпегорцями та "ображеними" на весь світ демократами. Тому ми, Хунтократи, ставимо собі за мету сконструювати життєствердну й оптимістичну редакцію історії України. Ввести її в навчальні програми освітніх закладів та установ, аби наступне покоління Українців позбулося сопливого трагізму вишиватників. На сторінках нових підручників та історичних монографій ми висвітлимо покоління наших пращурів у донині не баченій і водночас правдивій іпостасі. Вони постануть у світлі тисячоліть войовничими племенами, агресорами, великими шукачами пригод, авантюристами і тріумфаторами. Ми очистимо рідну Історію від трагічних образів, поразок і Голодоморів. Геть журливі пісеньки суворочолих слюнявих -патріотів у вишиванках, з меланхолійними вусами, які понад усе полюбляють відзначати річниці поразок та національних трагедій. Геть цих соплежуїв, які нав’язують нам образ потерпілих і невдах. Ми – Українці, козацька Nація відчайдухів, підпільників, піратів, грабіжників та естетів.

   10. Ми проголошуємо у площині Nової футуристичної естетики образ Дитини еталоном найдосконалішої і найдовершенішої краси. Ми потребуємо яснозорих дитячих облич і усмішок, нерозчленованих фонем, і артикул новонароджених немовлят, і безугавної енергійності дитячих рук і ніг. Ми возвеличимо кожну жінку, яка виявляє готовність народити українському чоловікові щонайменше 10 дітей. Хай живуть родинні цінності і культ багатодітності! Хай живе родинне мистецтво і життєрадісні малюнки дітлахів! Хай живе одвічний і ні з чим незрівнянний за величністю Подвиг Материнства! Нам не потрібні фривольні шльондри з глянцевих обкладинок "Плейбоя", від яких тхне інтелектуальним зубожінням і дешевизною; нам не потрібні інфантильні дєвочки-курсистки на правах чесних "давалок" і строкаті Аделіни та Беатріче. Ми потребуємо жінок, які забезпечуватимуть історію Української Nації новим людським матеріалом. Геть механічний секс заради самої насолоди; геть добровільну бездітність і безвідповідальність перед старшими поколіннями у питаннях дітонародження! "Секс" ми замінимо життєдайним Коханням, гармонійним актом поєднання чоловічої і жіночої сутності з обов’язковим зачаттям дитини! За умисне та цілеспрямоване ненародження дітей Хунта введе жорстку кримінальну відповідальність. 
   З настанням військового авторитаризму найпочеснішою формою здійснення творчого акту стане народження малюка, а точніше – серійного продукування дітей. Своїми творчими зусиллями на ниві дітонародження ми зупинимо стрімку депопуляцію українського народонаселення і на фронтах демографічного поступу своїми невгамовними лібідозними імпульсами здійснимо великий прорив. Більше доньок – більше турботи і любові. Більше синів – ширше лави нашої армії. Більше дітей – більше шансів на Імперію. Новонароджені – найефективніша інвестиція у майбутнє нашої Нації та її Перемогу. 
   Тиражуватися слід стихійно! Часу не так багато!

За матеріалами "Формації Правого Футуризму"