Плекаймо український суверенізм

Український суверенізм зараз – єдина доросла позиція! Хоча б тому, що вже якось незручно далі вдавати, ніби десь у Вашинґтоні, Брюсселі, Берліні чи ще деінде сидить якийсь "мудрий старший брат", який точно знає, як нам (та і їм самим) жити, що будувати і які рішення для нас (і взагалі) правильні. Ніякого старшого брата немає, причому ні в США, ні в ЄС, адже там є держави, еліти, бюрократії, вибори, лобісти, свої кризи, свої страхи, свої інтереси і своя внутрішня гризня.

   У зв'язку із цим у вказаній конструкції Україна для них елемент звісно важливий, але це все одно зовнішній сюжет, а не центр всесвіту. Всюди криза, яка є наслідком тих політик, які впроваджувались з різних вище перелічених міркувань. Не згадуємо, що в нас має бути сільський шаманізм про «особливий шлях», самодостатню геніальність на порожньому місці й тезу, що всі західні ідеї, інститути й практики хибні лише тому, що вони західні (це якраз інфантильна реакція ображеного провінціала, який, розчарувавшись у кумирі, вирішив оголосити, що книжка, наука й електрика теж не потрібні).

   Міністерство оборони Ізраїлю не копіювало Пентаґон, не дуже і було що копіювати на той момент, натомість Ізраїль створив систему безпеки під свою географію тй свої загрози. Синґапур не став "Британією 2.0", а просто взяв британський common law і вбудував в авторитарну модель розвитку, яка дала результат. Естонія не чекала, поки Брюссель скаже, як будувати цифрову державу, вона взяла і зробила це сама й стала в багатьох речах еталоном.

   І не те, щоби ми мали якесь сакральне знання, як його і не мали ні Ізраїль, ні Синґапур, ні Естонія. Ми просто бажаємо вижити. Ось, чому приказка «Добре там, де нас нема» вже не працює, кругом є нюанс, окрім Монако, але там теж драма: купив видову квартиру на першій лінії, дивився у вікно і бачив там воду не надовго, бо Рожер Федерер придбав ділянку ближче до затоки, й перша лінія стала другою; кому не подобається – дзвоніть у "Спортлото" і їдьте назад у свої хащі.

   Суверенізм це не заперечення чужого досвіду. Суверенізм є правом та здатністю обирати для себе найкраще без релігійного поклоніння і без колоніального наслідування (як ми вже посадили з МВФ в Єґипті, всюди є нюанс). Тобто дивитися на досвід західних партнерів треба спокійно й раціонально:

• ось це працює, тоді беремо;
• ось це працює в них, але не злетить у нас без адаптації, то переробляємо;
• ось це нам узагалі не підходить у нинішньому історичному, соціальному та воєнному контексті, а значить відкладаємо без почуття провини і без намагання сподобатися черговому зовнішньому спостерігачеві.

Бо зріла країна відрізняється від незрілої не тим, що вона кричить про національну винятковість, одначе тим, що вона вміє вчитися без мавпування, співпрацювати без підпорядкування та запозичувати без втрати волі. Зріла країна, як і зріла людина, просто розуміє, що саме їй треба. Просто закарбуйте це у своїй свідомости!

   Україні час остаточно вийти з психологічної моделі, в якій десь існує зовнішній дорослий, що або врятує, або оцінить, або сертифікує нашу правильність, який точно не витирає руки об штору і не тушить беники об язик, бо він дорослий. Ніхто нас не сертифікує, ніхто за нас не побудує робочі інститути під наш контекст, ніхто не проживе за нас цю війну, цю трансформацію і цей історичний іспит. Тому український суверенізм це концепція не про істерики і не про хуторянство; власне, це політичне дорослішання.

   Розумний українець не каже "все західне є поганим", але і не каже, що «Захід має придумати нам майбутнє». Розумний українець каже просту річ: ми беремо найкраще, розуміємо ціну кожного рішення, враховуємо український контекст, і будуємо свою державу як суб'єкт, а не як вічного молодшого партнера на випробувальному терміні (якийсь поет про щось таке казав, тільки не можу пригадати хто). Тому ми десь між «народ, якого правди воля ніким звойована ще не була» й «свого научайтесь і чужого не цурайтесь».

Автор – Тимофій Котов

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.

   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!

   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.

   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно – по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.

За матеріялами "Bloomberg"

Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.

   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATO. Такий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.

   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO – це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.

   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.

   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення, та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Прагматизм німців слід сприймати як наслідок поразки у Другій світовій війні, окупації союзниками та подальшій денацифікації кількох поколінь. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.

За матеріялами "Foreign Policy"

Визволитель або "південноамериканський Вашинґтон"

«Твоє ім'я – діямант – непідвладне хвилях часу, вимивають із пам'яті імена всіх королів!», – ці рядки кубинський поет-романтик Хосе-Маріа Ередіа присвятив своєму старшому сучаснику, визволителю іспанської Південної Америки – Симону Болівару. Поетичне пророцтво, як це часто буває, збулося! Хвилі часу не тільки не забрали у вічність ім'я великого, справжнього Визволителя (ісп. El Libertador), але додали йому ще більше сяйва, відкривши для нащадків нові, невідомі досі грані його таланту.

   Симон Болівар... Це людина – не просто національний герой багатьох країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії. Панами, Еквадору, Перу та Болівії). Він усього за кілька коротких років зумів зробити весь континент вільним і за життя переконатися в людської невдячності. Визволитель – цей почесний титул для багатьох перекладався як "майбутній диктатор". Він народився 24 липня 1783 р. у столиці сучасної Венесуели – Каракасі (туристам і до нині партійні соратники соціалістів Уґо Чавеса та Ніколаса Мадуро показують це місце!) у знатній креольській родині баскського походження.

   Батьки Болівара дуже рано померли і його вихованням займався наставник – Симон Родріґес, який і "прищепив" своєму учневі любов до свободи. Невисокий на зріст, Болівар із дитинства тренував своє підтягнуте і жилаве тіло – був чудовим плавцем і наїзником, не боявся труднощів похідного життя і поневірянь. Він отримав прекрасну домашню освіту, яку доповнив академічними знаннями, відправившися юнацтвіком до Європи: побував у Іспанії, італійських державах, Франції, де рано одружився, але потім несодівано овдовів. Але Симон Болівар ніколи не забував про мету свого життя і цьому була присвячена його легендарна клятва – 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро у Римі за присутності наставника Родріґеса, заприсягся до кінця своїх днів боротися за визволення своєї батьківщини (Венесуели) й усієї Південної Америки від колоніяльного ярма іспанського абсолютизму.

   Незабаром після свого повернення з Європи до Каракасу молодий Болівар, якому тоді було всього 23 роки, орґанізовує своє перше повстання проти іспанців в провінційному місті Анґостура у капітанстві Нова Ґранада віце-королівства Перу і навіть створює тимчасовий уряд вільної 1-ї Республіки Венесуела. Але іспанська королівська армія, чудово навчена й добре озброєна, до того ж багато разів чисельно перевершуючи повстанців під проводом Болівара, зуміла придушити заколот, тож Симон змушений був міґрувати на британський острів Ямайка, де і провів кілька виснажливих років в очікуванні слушної нагоди почати все спочатку – визвольний шлях із Каракасу у глиб Південної Америки.

   Після захоплення Іспанії військами Наполеона І Бонапарта у 1808 р. (проти яких тоді, за іронією долі бився визволитель Перу – Хосе де Сан-Мартін) у Латинській Америці спалахнули визвольні повстання, вогнищами якої стали великі міста: Мехіко, Буенос-Айрес, Асунсьйон, Ліма і Каракас. Два великих вожді стояли на чолі визволення Південної Америки – Сан-Мартін та Болівар. Саме тоді Симон здобув свої найяскравіші перемоги над іспанською армією, у боях поблизу Вараса і Бояке...

   У серпні 1813 р. війська Визволителя зайняли Каракас, була відновлена Венесуельська Республіка на чолі із Боліваром. Однак вона проіснувала недовго – іспанські війська за підтримки місцевих креолів, пов'язаних із ними економічними та родинними зв'язками, знову розгромили повстанців, і Симону знову довелося шукати притулок на Ямайці. У грудні 1816 р. визволитель Болівар переконав владу Ямайки та сусіднього Гаїті допомогти у боротьбі проти іспанських імперіялістів і знову висадився на березі Венесуели поблизу міста Маракаїбо. На цей раз, не сподіваючися на підтримку корумпованої місцевої знаті, Визволитель вирішив звернутися до бідняків і рабів, а для цього слід було провести необхідні соціяльні реформи: щоб отримати довгоочікувану свободу потрібна була армія, яка б захищати цю незалежність і надалі.

   Так був прийнятий закон про скасування рабства. А вже навесні 1817 р. був опублікований декрет Болівара про надання волі всім тим особам, які перебували у невільництві, тож хвиля звільнених людей відразу поповнила невелику армію Визволителя тисячами добровольцями. Крім того, цей декрет також надавав солдатам "боліваріянської армії", які ризикували своїм життям за свободу країни, земельними ділянками, тому охочі отримати власне земельне угіддя йшли в рекрути до Симона. Його військо почало набирати силу і незабаром звільнило всю сучасну Венесуелу та сусідню Колумбію. У грудні 1819 р. Болівар був обраний президентом проголошеної Національним Конґресом Республіки Велика Колумбія, до якої увійшли, крім Венесуели та Колумбії, сучасні Панама та Еквадор. На початку 1820 р. визвольна армія Болівара увішла у північні провінції Перу, диктатором якого він став уже у 1824 р.; упродовж 1823-1826 рр. звільнено сучасну Болівію (тоді Горішнє Перу), 1-м президентом якої він став щойно влітку 1825 р.

Болівар: політичний портрет історичної постаті на тлі доби

   Визволитель мріяв створити єдину південноамериканську державу, Республіку Велику Колумбію за зразком Північноамериканських Сполучених Штатів із сильною виконавчою владою президента-диктатора і федеральним паралментом як законодавчим органом. Саме для цього він скликав у Панамі у 1830 р. представників різних верств населення звільнених його армією земель, сподіваючись їх умовити створити єдину сильну державу, але більшість із делегатів, зокрема вихідці з Перу та Венесуели, жадали лише особистої влади та боялися, що Болівар стане кривавим диктатором і забире у них майбутню владу. У Венесуелі розпочалася громадянська війна, а Перу і Болівія незабаром вийшли з цієї коаліції, розв'язавши безуспішну війну за територію майбутнього незалежного Еквадору та амазонської каучукової провінції Акрі.

   Всюди в андських провінціях спалахували змови і заколоти – звільнення від іспанського колоніалізму обернулася бійнею із небаченими жертвами! Романтик у душі, визволитель на практиці Симон Болівар поклав усе своє життя заради однієї мети, яка знову виявилася недосяжною... Він не міг пережити кружляння всіх своїх надій – йому довелося бачити війну південних американців проти один одного і смерть тих воїнів, які вціліли у боротьбі проти іспанців. А багато з них, хто раніше благословляли та дякували Болівару за надану ним свободу від Мадриду, тепер звинувачували його у всьому, що трапилося: у кривавій громадянській війні між Лімою та Ла-Пасом; у суперчці між Каракасом і Боґотою за володіння Панамою, тощо.

   Розчарований, він, подібно до Хосе де Сан-Мартіна, віддалився від політичних і військових справ, оселився у колумбійському селищі в Андах, де незабаром важко захворів і помер, встигнувши прожити всього 47 років і навічно увійшовши у золотий зал слави людської історії. На теренах Латинської Америки немає, певно, такої видатної постати, яка б не чула про нього. Адже визволителя Симона Болівара іноді називають справжнім "Наполеоном Південної Америки", порівнюючи його заслуги із діяльністю Джорджа Вашинґтона, Джузеппе Ґарібальді та Отто фон Бісмарка.

Автор – Денис Ковальов

Ніхто і ніщо не може ставити себе вище за владу народу

Ілюзія переваги, непридатна для суспільства без цінностей, особливо, коли такий соціюм очолюють затяті відвідувачі вечірок, позбавлені внутрішнього ідеолоґічного (себто, ідейного) стрижня. У Суомі прикладом слугує експрем'єр-міністр Санна Марін, яка хоч і очолює соціял-демократів, але навряд щиро сповідує заповіти "батьків-засновників" партії. Виступаючи нещодавно із промовою перед випускниками приватного Університету Нью-Йорка, вона представила себе "провісницею феміністичного проґресу" і назвала консервативні цінності "загрозою свободі, правам людини та демократії".

   На думку пані Марін, як і достоту молодих однопартійців, «нині триває протистояння поглядів, тому кожен має обрати свою сторону [правий чи лівий], адже "золотої середини" – немає». Власне, поділ на два ворожі табори під час найбільшою після Другої світової війни геополітичної кризи загрожує демократії як такій, особливо у США, де трампісти-путіністи воліють закритися у власній шкарлупі, бо ж "America first", а решта світу най розраховує на себе. Сумно, що експрем'єр-міністр Фінляндії зайняла наступальну позицію, підливши бензину у вогонь поляризації думок, лишень наростивши кількість підписників і вподобань у соціяльних мережах.

   Під час 4-річної каденції пані Марін разом із партнерками по урядовій коаліції йшлося про створення "кращого світу без прихильности жодної з існуючих ідеолоґій"; нині ж її риторика значно полівішала, хоча цінностей та знань від цього у Санни не побільшало. Ганьбище ситуації, перш за все для Суомі, полягає у тому, що гасла (тобто, слова) підміняють дії, коли місію демократії, прав і свобод, ґлорифікують відверті популісти вмілим жонґлюванням термінів. Схожа ситуація була понад 100 років тому, коли крайньо ліві сили скористалися революційним хаосом і захопили владу, яка лежала у всіх під ногами.

   "Неправильний" ціннісний вибір людей (якщо точніше, – виборців) був очищений шляхом "правильної" політики, так само як шалена популяризація серед широкого загалу користи від винаходів (скажімо, протикоронавірусної вакцини) у гарній обгортці підмінила сенс науки. Світові цілителі, як Санна Марі зліва чи Дональд Трамп справа керовані якоюсь "вищою місією", забувають, що ніхто з них, як і ґрупа їхніх прихильників у всіх суспільних верствах, не є вищим за реальну владу народу. Намагання виглядати "мудрішим аванґардом" є більш руйнівним фанатизмом, аніж конструктивною дискусією, яку зазвичай зводять до водоспаду нищівної критики безмовного й заляканого опонента.

   Зрештою, безрідним космополітам сучасности, які є виразниками безідейного популізму, слід розуміти, – у державі з республіканською за Конституцією формою устрою відбувається не боротьба взаємовиключних цінностей, а співіснування всіх видів і систем цінностей. Соціял-демократи можуть дебатувати з етнонаціоналістами на рівних, бо обом цим таборам держава й Основний закон забезпечують таке право. Замість насадженого згори масової "згоди натовпу" вільні люди розмірковують по-своєму, адже цінності (якщо вони панують у конкретному суспільстві) – це не факти, але думки, висловлення яких є ознакою зрілости.

За матеріалами "Yle Mielipide"

Найміцніші ланцюги для рабів кують із мечів переможців

Наразі не всі громадяни України усвідомлюють важливість моделювання і планування нашого повоєнного життя, а дарма. Бо ми не маємо права вкотре занапастити долю прийдешніх поколінь! Які проблеми на нас чекають після Перемоги над одвічним ворогом зі Сходу?..

   У тому, що ми здобудемо Перемогу, в Україні ніхто (крім пришелепкуватих колаборантів, зрадників і сепаратистів) немає сумнівів. Перемога буде на основі Кремлівських помилок, американської та совєцької зброї, але, найголовніше, завдяки самопожертві всього нашого народу. Це вже очевидний факт!

   Водночас перед нами купа нерозв'язаних проблем довоєнної доби. Не чекайте жодного очищення держави від корупції, ні економіки від олігархів, ні розвитку. Залишиться спалена країна, зґвалтоване та залякане населення, не здатне на протест, новий Майдан та революцію.

   Лави патріотів теж будуть значно меншими. Але головне, всім нещасним ветеранам, які вижили, які спробують розпочати "розмову після війни" на всі "чому?" і "як таке могло бути?" заткнуть рот цією самою Перемогою. Подібне вже було в історії, просто більшість забула.

   Так, Америка, певно нам допоможе, але все буде як із дорогами та "Великим Будівництвом": дороги зробили, а жити краще не стали. Так буде і з усім іншим – усе полагодять, як було до 24.II.2022, включаючи корупційні схеми та систему примусу Нації до вимирання та виродження, але вже ніхто не захоче згадувати, що так ми вже жили й нам було погано. Замисліться над тим, що на початку відновленої державної самостійності (24.VIII.1991) нас було 52 мільйони, а зараз заледве 35 мільйонів, які вимирають і роз'їжджаюся світ за очі з України.

За матеріалами "Chaos Militar"

Медійні ресурси як засоби масової пропаґанди

Доволі часто чуємо, що сучасна глобалізована доба несе людству різні небачені досі загрози. Нас лякають штучним інтелектом, який у разі своєї появи, без аргументовано зробить населення планети Земля своїми рабами. Нам втовкмачують, що сьогодні свобода не варта за те, щоб за неї боротися, бо безпека від тероризму важливіша за право особистості висловлювати свої думки, сповідувати власну релігію та відстоювати зі зброєю у руках Богом дані життя, гідність та волю.

   Якщо в стародавні часи людей контролювали через забобони та стереотипи, що передаються з покоління в покоління, то зараз основний інструмент управління працьовитими людьми — це ЗМІ (преса, ТБ, інформагентства, радіо), кінематограф, інтернет і соціальні мережі. Скажімо, кожен медія-ресурс, чи то шкільна стінгазета або телеканал "1+1", видає тільки ту інформацію й тільки під тим кутом, що диктують його власники. У глобальному світі ХХІ-го ст. ЗМІ, вірніше ЗМП (засоби масової пропаґанди) є інструментом боротьби за владу!

   Сучасні медіа покликані не виражати, а створювати громадську думку; продажні журналісти формують хибні враження, що у світі відбуваються саме ті, а не інші явища, і що світ саме такий, як про нього розповідають нам ЗМП. Від більшості політико-економічних новин правди чекати не варто. У них швидше, замовчать одні факти, але розкажуть про інші, а ще можуть накачати читачів емоціями й описати те, що відбувається так, аби ми це любили або ненавиділи.

   Один зі способів емоційного накачування — це використання ярликів, визначених слів, що виражають суб'єктивне ставлення до якогось об'єктивного явища. Ми живемо у світі вигаданих кимось ярликів, понять, назв, оцінювальних визначень. Як наводиться в класичному прикладі — лісоруб, художник і ботанік побачать в одному і тому ж лісі три різні ліси...

   Ми сприймаємо світ через фільтри переконань і вірувань, які беруться з інформації, яка завжди нас оточує. «Ти — те, що ти читаєш!», — говорить приказка. Деякі держави прагнуть обмежити різноманітність точок зору в публічному інформаційному полі, а громадяни таких країн повинні сприймати однакову інформацію, думати однаково й вірити в одне і теж саме.

   Типовий приклад цьому — суспільство сусідньої з нами РФ. Мешканці цієї країни з двоголовою куркою на багряному паспорті одна велика юрба рабів. Усі вони знаходяться у своїй божевільній реальності, не помічаючи, що за парканом їхнього ГУЛАГу зовсім інший світ, ніж з екранів ТБ.

   Влада РФ прагне сформувати у населення певний світогляд і систему цінностей — хворі точки, натискаючи на які воно буде керувати. Звісно, що у Європі та Україні є прокремлівські сили, які хочуть повторити аналогічний сценарій у власній державі, але поки що це не дуже їм вдається. А між іншим, людина у своїх рішеннях і діях виходить зі свого світогляду. То чому б не скористатись цією можливістю і не сформувати його під своє бачення?..

За матеріалами "Січовика"

Американські медіаресурси насаджують аморальні "норми"

Те, що зась Дональду Трампу і його прибічникам, можна Демократичній партії США та ліволіберальним інформаційним смітникам. Якщо ви досі не зрозуміли, то останні події довкола "кризи американської демократії" (включно зі свободою слова в Internet) свідчать про реалізацію найжахливішого сценарію на основі повісті-антиутопії "1984". Спершу тим, хто сповідує традиційні цінності закривають рота шляхом видалення сторінок у соціальних мережах, потім через залишені доступні форми передачі інформації насаджують мультикультурну пропаганду.

   Найвпливовіший надавач медійних послуг і продюсерська компанія "Netflix" взялася легалізувати порнографічну індустрію. Торік на хвилі протестного руху "Black lives matter" творча команда корпорації запустила специфічний кількасерійний проєкт під назвою "Blacked". Як з'ясувалося, його сюжет розповідає про "принади" та "переваги" залученості молодих білих жінок у порнофільмах виключно зі старшими від себе чорними чоловіками на прикладі реальних акторів.

   Прикметно, що офіційний сайт "Netflix" старанно приховує цю інформацію. Треба неабияк постаратися, аби знайти відповідний матеріал із позначкою "18+". І не дарма, адже власники та керівники позиціюють корпорацію не тільки як передову стрімінґову платформу, але й місце сімейного дозвілля (це ж вам не "PornHub", все-таки).

   Найцікавіше у цій ситуації те, що "креативні" директори вважають проєкт "Blacked" новим розважальним шоу без жодного підтексту. Фактично, під виглядом "відвертих розмов" порноакторів про свою "нелегку роботу" глядачів закликають не соромитися аморальності, пишатися своїми сексуальними збоченнями й стимулювати смерть розрізнених рас і національностей через їхнє змішання.

   Закон для подібних монополістів ринку, як відомо, не писаний. Позаяк тепер боронити "цінності", пропаговані "Netflix" та іншими подібними інфосмітниками, буде команда новообраного президента США Джозефа Байдена, котрий попри своє католицтво радо ллє воду на млин гомодиктатури. А між тим, не забуваймо, що Бог таки відвернувся від Америки й більше не захищатиме її населення своїм провидінням.

Автор — Ревуч Січовий

Бог відвернувся від Америки

Консервативно налаштовані люди можуть скільки завгодно нити в інтернеті, що Демократична партія США незаконно втручається у вибори (що, звичайно, є правдою). Однак це не скасовує простого факту: Дональд Трамп стрімко втратив 6% білого чоловічого електорату, основного кістяка Республіканської партії на цих виборах. Що зробив 45-й американський президент, аби покращити життя усім своїм громадянам, та зокрема своїм основним виборцям?

   Правильно, нічого, бо реальні доходи більшості населення стагнують або падають. Нафтова криза та некерована глобалізація зробили мільйони людей безробітними — так званий "індустріальний пояс" Америки тепер краще іменувати "іржавим". У США зростає нерівність, зникає середній клас, деградує середня освіта (американські школярі у світовому рейтингу з математики на 37 місті, тоді як польські на 10, а російські на 30), збільшується кількість тих, хто вкорочує собі життя через пристрасть до спиртних напоїв і наркотиків.

   Чи змінив пан Трамп ці ганебні тенденції в країні? Як бачимо, ні. Навпаки, в останній рік свого президентства він пришвидшив поляризацію суспільства, що спричинило зростання політичного насилля в країні, до чого додалися наслідки від коронавірусної пандемії.

   Тож чи варто нарікати на те, що ліберальний демократ Джо Байден використав поточну ситуацію на свою користь і впевнено йде до перемоги у Білий дім?! Адже навіть реформа його конкурента зі зменшення податків і регуляцій не призвела до збільшення інвестицій від приватних компаній: вони просто використали вільні гроші для викупу своїх акцій. Тепер Америка матиме зовсім інше обличчя, іншу роль, ніж дотепер.

   Звісно, в останні роки США втратили позицію міжнародного арбітра (жандарма глобального правопорядку), бо їх перенаситили власні величезні соціально-економічні та політичні проблеми. Десятиліттями усталенні там державі інституції тріщать по швах, а так званий "deep state" фактично розколотий, перебуваючи у пошуку нового ідеалу. Відтак, можливо, ми спостерігаємо присмерк старої Америки, від якої відвернувся навіть Господь.

За матеріалами "Гуляй Поля"

Рузвельтівський "Новий курс" нам всім у поміч

Замість пошуків реформаторів і файних ґазд владі України слід зазирнути у минуле, щоби побачити як з подібними до сучасної кризи справлялися уряди заможних нині країн Заходу, скажімо США. Нічого не треба вигадувати, все давно за нас зробили спритні до підприємництва американці: беремо "Новий курс" (англ. New Deal) Франкліна Делано-Рузвельта — і вперед. А запрошення чи завезення до нас іноземних і дорогих фахівців, як і не українських футболістів, лише демонструє нашу нездатність подолати кризу власними руками.
   Ті, хто з історією на "ти" добре знають, що на початку 1930-х рр. США довелося зіткнутися з масштабним економічним колапсом, що призвів до спаду виробництва, інфляції, масового безробіття, краху фондового ринку і банківської системи. Влада, яку по виборах 1932-го р. очолив президент Ф. Делано-Рузвельт, мала застосувати рішучі заходи, спрямовані на відновлення економіки країни з досягненням докризового рівня розвитку. Лідер США пішов на такі дії — проведена у 1933-1936 рр. політика містила комплекс реформ, спрямованих на відновлення різних сфер народного господарства.
   Підвалиною американського соціально-економічного відновлення слугувала загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей авторства Джона-Мейнарда Кейнса. Її головна теза — необхідність стимулювання сукупного попиту населення за допомогою розширення обсягу державних інвестицій. Втручання державних органів в економіку (особливо у діяльність монополістів й так би мовити олігархічних підприємств) і регулювання процесів, які відбуваються всередині неї, мали забезпечити американцям відновлення загальної зайнятості та стимулювати подальший розвиток країни у цілому.
   Ті, хто побачить у цьому марксизм-лєнінізм-маоїзм, нехай запропонує свій план порятунку! До слова Беніто Муссоліні та Адольф Гітлер, попри свою приналежність до правого табору, у практичній площині все ж іноді користали з лівого. Вони ж-бо, як і Ф. Делано-Рузвельт, також жорстко регулювали діяльність великих корпорацій, обмежували можливість здійснення їхніх дій із метою запобігання монополій, контролювали банківську систему країни й витрачали значний обсяг державних коштів з метою підтримки малозабезпечених верств населення (але, якщо американська влада роздавала долару усім, хто цього потребував, то італійська і німецька лише тим, хто відповідав тогочасній панівній ідеологічній доктрині).
   Чи варто згадувати, що результатом здійснення інвестиційних вкладень з боку уряду США у межах політики "Нового курсу" за державні кошти було побудовано значну кількість об'єктів інфраструктури: 480 аеропортів, 78 тисяч мостів, 780 лікарень, 572 тисяч миль автошляхів, понад 15 тисяч шкіл. Рузвельтівські реформи торкнулися практично кожної сфери господарювання й були спрямовані на усунення наявних проблем, що заважають сталому розвитку країни (девальвація національної валюти, стимулювання дрібних і середніх селянських господарств, забезпечення державного страхування вкладів тощо). Відтак на тлі нової економічної кризи та світової пандемії COVID-19 знову набули актуальності питання про необхідність втручання держави в економіку, але ж ми знаємо, що за теперішньої влади про це годі й мріяти, бо олігархічна система в Україні не дозволить віддати себе на поталу справжнім реформаторам, а не профанам, які у нас були в уряді останні 30 років.

Автор — Денис Ковальов

Американські ліберали "деколонізують" середньовічну історію

Чим ближче дата початку президентської кампанії у США, тим активніше проявляють себе різні лівацькі угруповання. Так, нещодавно у мічиґанському місті Каламазу відбувся щорічний Міжнародний Конґрес дослідників середньовічної історії, метою якого стало "перезавантаження" сучасних поглядів на період так званих "темних віків". Зокрема, учасники зібрання запропонували "викреслити" з навчальних посібників згадку позитивний вплив хрестових походів, Реконкісту і боротьбу з відьомством, адже це "відверта пропаганда сексизму та ісламофобії".
   Свої думки так звані дослідники Середньовіччя аргументували зростанням крайніх правих рухів у США та Європі та частими маршами білих націоналістів вулицями міст, де використовують середньовічні символи (кельтський хрест, щит тамплієрів, тощо). Аби зупинити "викривлене" позиціювання даних символів, було запропоновано передати міністерствам освіти США та Канади підписану учасниками згаданого конґресу петицію щодо "деколонізації" середньовічних досліджень задля протидії "білому расизму". Власне їх не лякає, що наступні покоління будуть вчити історію Середньовіччя переписану на догоду ліволіберальній меншості, головне — усунути білих чоловіків з посібників та обговорення суспільно важливих тем.
   Найголовнішою проблемою сучасних історичних досліджень доби Середньовіччя учасниками конґресу у Каламазу було визначено наукове поєднання романтичного націоналізму ХІХ ст. з інститутом держави як безпосереднім виявом національних прагнень того чи іншого народу. Щоб відкинути цей "ганебний пережиток минулого", було запропоновано акцентувати викладення важливих моментів середньовічної історії на основі толерантних, расово- та ґендерно-нейтральних поглядів не надаючи великої уваги саме білим чоловікам як таким, що здійснили великий внесок у розвиток людства. Таким чином, політизація історичної науки у США досягла чергової критичної позначки, що загрожує викреслити з суспільної свідомості правду про Середньовіччя не скореговане ліволіберальними тлумачами на догоду певним елітам.

За матеріалами "The New York Times"

Людство повертає на шлях деградації

Технологічний прорив останніх 50 років загрожує людству новою хвилею неписемності та розумової відсталості. Так, якби це дивно не звучало, але людство, що стало залежним від інформації та технічних засобів як планшет чи смартфон, втрачає набуті знання, повертаючись до первісного стану. Ми, самі того не знаючи, добровільно стаємо рабами інновацій, які полегшують життя і рівночасно знищують нашу ідентичність.
   Яскравим прикладом вищесказаного слугую випадок із 21-річною мешканкою американського штату Флорида Джессі Тейлор. Вона — "зірка" соціальної мережі Instagram, що заробляла на 113 тис. своїх підписниках, публікуючи власні світлини та відеоролик. Однак нещодавно, за скаргою якогось недоброзичливця, профіль Джессі Тейлор видалений адміністраторами соцмережі, а дівчина втратила свій основний заробіток.
   Щоб якось вплинути на ситуацію, дівчина записала дуже емоційний відеоролик із проханням "небайдужих" підписуватись на її новий профіль, бо вона "не може знайти справжню роботу"! Повнолітня особа, котра має повну середню освіту за американськими мірками (англ. Advanced Placement) просто не здатна взяти себе в руки й розпочати самовдосконалення. Скажімо, почати читати книги, щоб скласти іспити та вступити до університету чи знайти невіртуальну роботу.
   Зазначимо, що у Джессі Тейлор, попри інфантильний матеріалізм, все ж був досвід справжньої праці. У свої 18 років вона була касиром в одному із закладів швидкого харчування корпорації "McDonald's", але це не принесло їй бажаного задоволення і вона обрала інший шлях заробітку. Ця ситуація доволі показова — вона демонструє, що сучасна молодь  (і в Україні, на жаль, теж), народжена у 2000-х рр., не хоче бути корисною собі та суспільству, паразитуючи та вимагаючи гроші для свого існування через Internet в інших.

   Який можна зробити висновок з вищевикладеного? — По-перше, батькам варто приділяти більше уваги своїм дітям незалежно від віку, зменшуючи контакт останніх з ґаджетами; а вчителям прагнути донести знання вихованцям, акцентуючи увагу на їхнє практичне застосування у майбутньому. Ну, а по-друге, людству, що занурилося у блакитні екрани, варто частіше виходити з віртуального світу у справжній, аби не втратити зв'язок із дійсністю, якою б вона не була, а тому — більше книги та природи та менше технологічного (інформаційного) сміття!

За матеріалами "AIN.UA"

Батьки-засновники США під прицілом мультикультуралістів

Не минуло й року з моменту перегляду усталених демократичних цінностей у США і нападу на постать президента Вудро Вільсона, як місцеві ліволіберали обрали собі нову жертву. "Расист і насильник!" – такі написи з'явилися цього тижня на пам'ятнику Томаса Джефферсона.
   Сидяча бронзова статуя третього американського президента встановлена ​​в університеті штату Вірджинія, який він заснував понад 200 років тому, була піддана нарузі. Зауважимо, що нині будь-які монументи видатним американським діячам кінця XVIII – початку ХХ ст. стали місцем для паплюження самого фундаменту свободи слова, такої оспіваної прихильниками мультикультурної рівності.
   Місцева поліція наголошує, що злочин було скоєно невідомими у день 275-ї річниці від народження Томаса Джефферсона (13 квітня). Водночас журналісти видання "The Cavalier Daily" повідомляють, що на постаменті пам'ятника одного з батьків-засновників США червоною фарбою було нанесено ганебний напис – "racist + rapist" (подано мовою оригіналу!). Таким чином, автора Декларації про незалежність Америки намагаються прирівняти до вуличного радикала, навісивши на нього свідомо неправдиві пропагандивні штампи.
   Відомо, що Томас Джефферсон був рабовласником і мав темношкіру наложницю на ім'я Саллі Геммінґс. Цілком законна на той час праця рабів використовувалася не тільки на плантаціях одного з батьків-засновників США, але й під час будівництва заснованого ним Університету Вірджинії. Хоч відповідно до тексту Декларації незалежності США усі люди та створені рівними, це не завадило її автору бути власником не одного десятка чорношкірих рабів. Однак, як би це дивно не звучало, перебуваючи на президентській посаді впродовж 1801-1809 рр. Томас Джефферсон заборонив ввезення в США нових рабів. І саме за це наступні покоління вважають його одним з найвидатніших державних діячів в американській історії. Тож не дивно, що обличчя Томаса Джефферсона прикрашає гору Рашмор поряд із зображеннями Джорджа Вашинґтона, Авраама Лінкольна і Теодора Рузвельта.

   Що хочеться додати на останок? – Як можна спостерігати, в останні роки у США набирає обертів рух за перегляд історичної спадщини, який не обмежений дискусійними діячами Конфедерації. Прихильники мультикультурної рівності, прогнозовано, після розправи над монументами Джефферсону Девісу і Роберту Лі, почали здійснювати напади на батьків-засновників США, у першу чергу Томаса Джефферсона. Для тих, хто керується утопічними ідеями лівого спрямування, наразі вже немає значення, чи була окремо взята історична постать німецьким нацистом, італійським фашистом чи американським демократом, головне, що вона не була прибічником толерантності та мультикультурної асиміляції. На сьогодні вже не має сумнівів, що після розправи над власною історією американські ліваки почнуть наступ на  релігію та свободу слова, здійснивши негативні докорінні зміни в суспільстві за орвеллівським зразком.

Автор – Денис Ковальов

Свобода, яку вони втратили

Різношерста молодь збивається у купки, радісно стукає у барабани та вигукує вульгарні гасла про свободу, рівність і ще трохи про свободу. Нікому не цікаво, що було раніше, як працює цей світ і навіщо люди з'явилися тільки двох статей. Всі гуманітарні науки сучасності (соціологія, філософія, психологія) крутяться навколо сподівань цих хлопців. Вчені роблять все, що в їх силах, аби максимально звільнити розум і звичаї мілленіалів.
   Для здійснення всіх своїх задумів у молодих і прогресивних інтелектуалів є все необхідне. По-перше, це товстелезний фоліант з роздумами Зіґмунда Фройда для звільнення потаємних бажань. По-друге, трішечки Герберта Маркузе для виходу з-під гніту капіталу. Ну і, по-третє, ще зовсім трохи Жана-Поля Сартра для вирішення екзистенційних рівнянь. Коли ж євроінтегровані й толерантні юнаки з плакатами у руках виходять з вимогами надати їм повну свободу, вони не до кінця розуміють, що їм не витримати всього тягаря цієї свободи. Не дарма Жан-Поль Сартр писав, що свобода – це ще той вантаж, з яким потрібно вміти впоратися.
   Але все ж, кожен є вільним у міру свого внутрішнього стану. Хтось може мати всілякі матеріальні блага, повноту життєвих умов і можливість робити все, але при цьому не вміти розпоряджатися тим, що має. Іншому це все не буде дано, але маючи найменші можливості для маневру ця людина сповна насолодитися можливостями наданими долею.
   Ліберали стверджують, що головною цінністю та основоположною важливістю є людська особистість і права людини! Свобода особистості це те, що західний спосіб життя диктує всьому світу за допомогою всіляких важелів впливу: від абстрактно-культурних до конкретно-фінансових під гаслом – «Ви ще не вільні? Тоді ми йдемо до вас!». Бути вільним у їхньому розумінні означає мати доступ до необмеженого споживання й задоволення всіх бажань. Хочеш змінити стать? – Будь ласка. Вирішив стати маленькою дівчинкою у свої сорок? – Відмінно! Перелік всіляких сценаріїв розвитку повно, але суть одна – задоволення усіх бажань девіантних індивідів. У їхньому розумінні це і є "свобода".
   Давайте правильно поставимо питання: свобода "для чого" або "від чого"? – Свобода від патріархальних цінностей, які заганяють проґресивну спільноту в темряву століть; свобода від ґендерних стереотипів, які нав'язують неусвідомлені батьки своїм дітям; у кінець кінцем свобода від поліцейської держави; і так далі. Люди, яким не властива внутрішня свобода, шукають і намагаються звинувачують батьків, вчителів і злих бандитів в однакових куртках у тому, що вони відібрали у них мрію. Так вона, сучасна свобода: ні обмежень, ні норм, ні правил...

За матеріалами "Renovazio"

Пограбування як специфічний хист

Розповідають, як колись, у далекій американській провінції, грабіжники зайшли в банк... Один з них вигукнув на вході: «Не рухатись! Гроші належать банку, а життя належить вам!». Всі присутні стрімголов лягли на підлогу. Це приклад того, як термін змінює сприйняття світу!
   Одна жінка провокативно лягла на стіл, але грабіжник сказав їй: «Це пограбування, а не згвалтування. Ведіть себе відповідно!». Це приклад того, як повинен вести себе професіонал — концентруватися на цілі.
   У процесі втечі з місця пограбування, наймолодший з грабіжників (з академічним ступенем) сказав самому старому, який ледь закінчив початкову школу: «Гей, старий, може порахуємо, скільки ми взяли?». Старий відповів сердито: «Не будь дурнем, тут дуже багато грошей, щоб їх перераховувати. Почекаємо, поки оголосять у новинах, скільки банк втратив». Це називається досвід — на сьогоднішній день досвід важливіше академічного ступеню.
   Після того, як грабіжники зникли, директор банку сказав бухгалтеру, щоб той подзвонив в поліцію. Бухгалтер відповів: «Стривай, давай спочатку додамо до вкраденої сумі ті 5 млн. доларів, які ми викрали минулого місяця і скажемо, що їх теж вкрали». Це називається — використовувати будь-яку можливість.
   Назавтра в новинах оголосили, що банк було пограбований на суму 100 млн. доларів. Грабіжники перерахували здобич, але нарахували всього 20 млн. доларів. Вони почали бурчати: «Ми ризикували життям за нещасних 20 млн. доларів, у той час, як банківська начальство вкрало 80 млн. доларів не моргнувши оком. Напевно краще вивчати, як працює система, замість того, щоб бути простим грабіжником». Це називається — знання — сила!
   Директор банку був дуже задоволений, а особливо тим, що його втрати на біржі були замасковані пограбуванням. Це називається — не боятися ризику. Дай людині пістолет, і він зможе пограбувати банк. Дай людині банк, і він зможе пограбувати всіх.

Автор — Сергій Чаплигін

Вудро Вільсон – расист посмертно?

Дива сучасного ліберального мислення... Власне, саме таким реченням можна лаконічно змалювати те, що нині відбувається в заокеанській країні, якою ніби керує ультраконсерватор. Проте на жаль, згідно з чинним законодавством і тернистій демократичній системі, президент не в змозі самостійно керувати США без згоди більшості у двопалатному Конґресі (Сенат і Палата представників). І саме цим фактом чудово користуються зазомбовані апологети тотальної рівності та мультикультуралізму, які готові звинуватити у расизмі, ксенофобії та шовінізмі того, хто колись навпаки відстоював права всіх людей та право націй на самовизначення. Мова йде про 28-го Президента США Томаса-Вудро Вільсона.

   Нещодавно з ініціативою перегляду проблеми старих демократичних символів єдиним фронтом виступили викладачі та студенти поважного американського вишу з Нью-Джерсі. Принстонський університет, одним зі студентів упродовж 1875-1879 рр. якого був Вудро Вільсон, нині хоче здихатися будь-якого зв'язку зі своїм випускником, адже той не тільки був сином вояка-конфедерата, а мав "неприпустимі" погляди щодо афроамериканців. Зауважимо, що це вже не вперше! Одним з речників цієї недолугої ініціативи стала Марґарет Макміллан, історик Оксфордського університету, яка викладає у Принстоні та захищає уявну рівність для всіх знедолених американців. Вона виступила з публічною заявою у ЗМІ, наголосивши на тому, що Вудро Вільсон був расистом і тут не може бути жодних сумнівів.
   Тут необхідно зазначити, що ця антирасистська істерія є прогнозованим наслідком політики де-патріотизації у південних штатах, де охоплена агонією маса лівих і чорних екстремістів за потуранням місцевої влади безбожно руйнували могили та меморіали видатним діячам-конфедератам часів американської Громадянської війни 1861-1865 рр. Не буде зайвим додати, що захисників історичної спадщини США прихильники так званої рівності піддавали суспільній деструкції та громадському осуду, як на велелюдних акціях і у соціальних мережах, так і через ЗМІ. Нині ж настала черга тих, хто стояв у джерел сучасного американського лібералізму: Вудро Вільсон, так би мовити, став першим серед рівних.
   Крім того, речники ініціативи Принстонського університету, цитуючи свідомо фальсифіковані історичні статті, змушують повірити громадськість у те, що проголосивши расову рівність, президент-демократ Вудро Вільсон все ж лишився реакціонером. Як і будь-який представник ліволіберального табору Марґарет Макміллан не змогла привести хоч якісь документальні докази на захист своїх слів. Навпаки, користуючись підтримкою студентства, вона на весь голос заявила, що 28-й Президент США підтримував політику сегрегації федеральної адміністрації та оточив себе виключно "білими супрематистами". Було також зазначено, що не можна виправдовувати Вудро Вільсона тільки тим, що він був людиною свого часу, членом Демократичної партії, одним із засновників Ліги Нації (попередниці ООН) і сприяв Версальському та Вашингтонському мирним угодам, адже його політична позиція відбивала основні тези расової сегрегації, що "ніби шрам вирізана на серце американської нації".

   Який висновок можна зробити з цієї ситуації? – По-перше, прибічники мультикультурної рівності почали переглядати історію, досягши межі: вони відкинули загальновідомі факти про расизм, фашизм і нацизм, заплямувавши героїчну спадщину часів Громадянської війни у США, і тепер проводять ревізію серед своїх ідейних попередників – демократів і лібералів. По-друге, "визнання помилок" Вудро Вільсона у політиці відносно афроамериканців є доволі показовим, адже може стати важливою віхою у подальшому наступі ліволіберлів на історію, релігію та свободу слова; таким чином вони намацують ґрунт для здійснення своїх докорінних змін в американському суспільстві. Ну і, по-третє, замість того, аби бути чесними з власною історією, примирившись з недоліками минулого, сучасні ревізіоністи з табору захисників всюдисущої рівності відверто нехтують здобутками попередників, зокрема Вудро Вільсона, забуваючи про ту роль, яку вони відіграли в міжнародній дипломатії та вітчизняній політиці.

Автор – Денис Ковальов